Про окремі риси і смисли письма митця, який відчуває запах рідної землі
11 – го квітня відкрилася персональна виставка картин Василя Вовчка в Закарпатському обласному художньому музеї імені Й. Бокшая. На оглядини для шанувальників образотворчого мистецтва, арткритиків і звичайних поціновувачів усього прекрасного представлено 80 робіт професійного художника. А 29-го квітня Василеві виповнилося 60! Відтак, ця виставка є особливою для нього, бо це своєрідний звіт живописця перед самим собою, а що ж сотворив за роки?… Також це відповідальний звіт перед мистецькою громадою Ужгорода, Закарпаття і України. Цю виставку можна означити і як малярську сповідь за усе попереднє свідоме життя…
Василь Вовчок знана особа в обласному центрі Закарпаття. Педагог, громадський діяч, чудовий сім’янин, батько і дід, але передусім – Художник.
Уродженець села Нижній Бистрий Хустського району, хлопець з юнацьких років знав, що таке сільська праця. Він і зараз, коли відвідує рідну домівку, з задоволенням і завзяттям допомагає матері – косить траву, лагодить дах хати, порається в саду і на городі. Пишучи про народ, О. Шпенглер, писав про Хлібороба, як про «єдину природну людину».
Що доносять до нас, та про що промовляють роботи художника? Він своєрідно продовжує розвивати традиції Закарпатської школи живопису, у його картинах домінують – простота, душевність, поетичний ліризм і казкова фантазійність.
Живопис творця не є в класичному розумінні чисто реалістичним. Колись свого часу Г. Ф. Лавкрафт виповів спокійно, але переконливо: «Реалізм не може бути прекрасним». Він позбавляє людей ілюзій… Ближчим буде визначення – магічний реалізм. Ймовірно, що авторство терміну «магічний реалізм» належить Ф. Роху, німецькому арткритику, але не в сучасному трактуванні цього слова. Магічний, це той реалізм, завдяки якому живуть і сусідять на полотнах: реальне й містичне, дійсне й уявне, втаємничене й фантазійне.
Хибною є думка, що піонерами магічного реалізму в красному письменстві є автори з Південної Америки. Їхніми попередниками ще з ХІХ століття були українці М. Гоголь з “Вечорами на хуторі біля Диканьки” та Г. Квітка-Основ’яненко з «Марусею». Нашим письменникам вдалося передати у творах важкоту, але й радість повернення до самого себе, а це віднайдення власної ідентичності. Подібне вдавалося Григорові Тютюннику в його неповторних оповіданнях, а Василеві вдається в живописові. Ознаки магічного реалізму можна помітити у взірцях українського химерного жанру літератури (В. Шевчук, В. Дрозд, О. Клименко…). Там реальність і фантазія переплітаються таким трибом, що видаються настільки реальними, як сама реальність.
Краєвиди художника тонкими «нитками» поєднані з окремими взірцями малої прози Г. Тютюнника, такими до щему душевного проникливими, з особливим баченням приваб довкілля: «Над луками, залитими квітневою повінню, холонув оранжевий вечір, зануривши в мілкі прибережки далеке полум’я хмар. І чим глибше за пагорби поринало Сонце, тим нижчою ставала заграва, вужчою – вогниста смуга у воді понад лозами, наче хвилі ткали її кудись під берег…», – уривок з «Холодної м’яти». Зупиниш погляд на картинах, де зображені галявини уквітчані килимами квітів, заплющиш очі, чути запах дикої м’яти…
Науковець – географ В’ячеслав Кулаков переконаний, що: «Перебуваючи за кордоном, далеко від рідної домівки, людина перестає, з часом, відчувати запах рідної землі…».
При вивченні творчості митця напрошується згадка про «Хутірну поезію» П. Куліша, – то український екзистенціалізм, саме так, і предтеча певних ідей Гайдеґера. Куліш не протиставляв хутір місту, а протестував проти спотворених форм, які породжені містами…
Доктор мистецтвознавства І. Юдкін (Ріпун) наголошує: «… здається доречним висловити припущення, що П. Куліш цілком зумисно обрав слово хутір, що виводиться з давньонімецького huntari «повіт», для позначення вимріяної ідеальної громади. Мабуть, у цьому слові відчувалася також суголосність із латинським hortus «сад»…».
Образ хутора, села, як самодостатнього мікрокосмосу…
Людина, в єстві якої немає зла, проста. Простота й доброта – одні з визначальних рис генія Тараса Шевченка. Чи спроможеться хтось назвати в європейській поезії подібного поета-співця?!! А український художник таки мусить мати в собі бодай частку Шевченківства. Бо ж був він, є і буде батьком нашого народу.
Простота, як складова зображальності малярської, а в ній присутні – і поетична краса, і сила традицій рідного краю. До простоти як ідеалу звертався у віршах Максим Рильський як на зорі поетично – життєвого шляху, так і з плином років. Ще в молоді роки він радив:
Учися чистоти і простоти
І стоптуючи килим золотий,
Забудь про вежі темної гордині….
І у поважному віці твердив :
Лише дійшовши схилу віку,
Поезію я зрозумів
Як простоту….
Опісля з’яви поняття «поетичне мистецтво», вестиметься мова про «нову простоту», про мінімалізм і неосимпліцизм, на яких постала культура постмодерну.
Вдивляючись у картини представлені на виставці відпочиваєш серцем, молодієш душею, чи не тому, що в процесі їх створення автор з головою віддавався праці…
К. Г. Юнг розкривав сутність «самості» як життєвої мети індивіда. Шлях Майстра – на нього стає особистість за допомогою власної програми служіння Добру. Передати полотнам сповідь власної душі – таке дано не кожному. Хто побачив цю мистецьку Сповідь, пам’ять того закарбує її у потаємних закутках єства і серця, серце теж має пам’ять…
І незвичайна та глибока думка від Валерія Іллі: «Золотий вік» існував тоді, коли не було відчуження мистецтва від життя, коли мистецтво великого стилю і великий стиль життя становили одне ціле…».
Андрій Будкевич, історик мистецтва, брендолог
*Цей текст (дещо змінений) опублікований у Всеукраїнському культурологічному тижневику «СЛОВО ПРОСВІТИ», №19(1019), 9–15 травня 2019 р.
