Від Майданів – до Мінських угод…
Дивовижний історичний збіг дати 5 вересня
5 вересня 2005 року почалися ганебні чвари між політичними силами – переможцями першого Майдану: «Нашою Україною» і БЮТ.
5 вересня 2014 року було підписано Мінські угоди, тяжкі для України, вимушені через наші поразки на початках війни. Зупиняючи начебто бойові дії, Угоди надовго заморозили конфлікт на Донбасі, окупацію його частини.
Ось така гримаса історії, такий збіг. Звісно, випадковий, скаже хтось і буде правий. Однак між цими датами, цими подіями є дуже прямий зв’язок…Зараз інколи учасникам другого Майдану, Революції Гідності, ставлять запитання: чи вийшли б ви на Майдан, якби знали, що буде сьогодні, у 2020-ому? Це перша в часи нашої незалежності втрата частини території – Криму і третини Донбасу, перша в цій же історії війна в Україні, понад 13 тисяч загиблих, десятки тисяч поранених, понад півтора мільйони біженців, колосальні руйнування.
Але історія не знає умовної форми на кшталт «А от якби сталося отак?». Сталося так, як є. Тому ліпше пошукати відповідь на інше запитання: як це сталося? Як міг в Україні, демократичній державі в центрі Європи, в ХХІ столітті з’явитися такий режим, який пішов на вбивство громадян у центрі столиці, який довелося змивати кров’ю, і ця кров продовжує литися: нинішня війна на Сході – продовження і породження того режиму. А сталося таке в першу чергу через ганебні чвари нашої політичної еліти.
Цими вересневими днями – сумний ювілей: рівно 15 років тому почалася ця ганебна війна. Якщо вже політика в нас так персоніфікована, і навіть партії вирізняють не за назвами, тим паче, не за ідеологіями, а за прізвищами лідерів, то персоніфікуймо і ці чвари: війна між Віктором Ющенком і Юлією Тимошенко, Президентом і Прем’єром держави. Примітивно було б зараз утягуватися, як у ті перші постмайданні роки, в дискусії – хто кращий. Але хронологічно війна почалася 5 вересня 2005 року, із прес-конференції Олександра Зінченка, нині покійного. На президентських виборах Зінченко був головою виборчого штабу Ющенка, з обранням останнього главою держави очолив Держсекретаріат (Адміністрацію) Президента. І раптом Зінченко публічно озвучив на конференції все, що вже почав озвучувати БЮТ і його лідер Юлія Тимошенко: корупція сягнула вищих ешелонів влади, найближчого оточення Ющенка, і президент покриває корупціонерів. Буквально одразу Юлія Тимошенко публічно розвинула цю тезу, назвавши корупціонерами найближчих соратників Ющенка, таких як Порошенко, Мартиненко, Третьяков, Жванія.
Від Ющенка Тимошенко отримала пропозицію припинити цю війну, але відмовилася, посилаючись на боротьбу з корупцією.
І за кілька днів Ющенко відправив у відставку і Юлію Тимошенко, і своїх названих соратників. Але війна була розв’язана. Далі почалися кількамісячні чвари, політична війна, притому в час парламентської виборчої кампанії. Весною 2006 року мали пройти чергові вибори Верховної Ради. Надзвичайно важливі, за суттю як продовження справи Майдану.
Пригадаймо, що на піку протистояння (Майдану, Помаранчевої революції) 8 грудня 2004 року Верховна Рада, як величезний суспільний компроміс ворогуючих сторін, ухвалила два кардинальні рішення. Перше – оголосити сфальсифікованим другий тур виборів, на якому переможцем було оголошено Януковича, і провести третій тур, точніше, повторне голосування другого туру. Всі розуміли, що фактично це означає перемогу Ющенка. Натомість Рада внесла кардинальні зміни до Конституції України, перетворивши її з президентсько-парламентської в парламентсько-президентську республіку, зі зменшенням повноважень президента і збільшенням їх у парламенту і уряду. Але що суттєво: ці зміни набували чинності майже через півтора роки – після виборів нової Ради. Тому було вкрай важливо, щоб сили Майдану перемогли на парламентських виборах.
Усе марно: війна сил Майдану набирала обертів. І ось сумний результат: Блоки «НУ» («Наша Україна» Ющенка) і БЮТ (Блок Юлії Тимошенко) не набрали більшості мандатів Ради. Довелося йти на поклін до соціалістів на чолі з Морозом і вже з ними ліпити коаліцію, хистку і нетривку, яка невдовзі посипалася. Потім було друге призначення Януковича прем’єр-міністром, хоч, істини ради, за новою Конституцією у призначенні прем’єра головну роль відігравав уже не президент, а парламент. І всі ці роки тривала війна між «Нашою Україною» і БЮТ.
Не стихла вона й під нові президентські вибори початку 2010 року. Результат був прогнозований: перемога Януковича і тріумфальне повернення регіоналів до влади, з усім, що настало потім і що завершилося другим Майданом.
…Біда в тому, що третє десятиліття в суспільстві бракує аналізу сьогодення, того, що коїлося і коїться всі ці роки. Скажімо, спроби згуртувати довкола нової партії «Наша Україна» національно-демократичні сили? Спроба-фіаско, з повною деградацією і самої партії «Наша Україна», і союзників, національно-демократичних сил.
Шість років Мінських угод: що далі?
Цими тижнями минуло 6 років від початку війни на Донбасі. Там одразу після захоплення Росією Криму почався заколот сепаратистів, напряму підтриманий військовою агресією Росії. Заколотники захопили обласні центри Донецьк і Луганськ, третину території Донбасу, ліквідували тут органи влади Української держави. Вони скористалися тим, що нова влада в Україні тільки встановлювалася після другого Майдану.
Українські війська влітку 2014-го почали операцію по звільненню захопленої частини Донбасу. Однак, почалася пряма агресія Російської Федерації проти України. Росія ввела на нашу територію, в Донбас свої війська. Українські війська потерпіли ряд поразок, зокрема, під Іловайськом.
Україна змушена була сісти за стіл мирних переговорів.
У розпал бойових дій у Мінську між воюючими сторонами було укладено Мінський протокол, названий Угодами. Ним передбачалося негайне припинення бойових дій і вирішення конфлікту мирним шляхом. Причому з обов’язковим збереженням цілісності Української держави.
Як і завжди при укладенні перемир`я, сторони зобов`язалися негайно припинити бойові дії.
«Забезпечити негайне двостороннє припинення застосування зброї». Це пункт № 1 Мінських угод, підписаних 5 вересня 2014 року. На жаль, бойові дії і провокативні обстріли бойовиків і російських військових тривали, і українським військам доводилося відповідати на ці бої, ці обстріли.
Тому Угоди були затверджені 12 лютого 2015 року на саміті в Мінську главами найбільших держав Європи. Цей Комплекс заходів щодо виконання Мінських угод підписали президенти: Франції – Франсуа Олланд, України – Петро Порошенко, Росії – Володимир Путін, канцлер Німеччини Ангела Меркель, тобто глави чотирьох найбільших держав Європи. Комплекс заходів був схвалений Резолюцією Ради Безпеки ООН від 17 лютого 2015 року.
Однак, ні від вересня 2014-го, ні від лютого 2015-го війна на Донбасі не припинялася. Чому? Це запитання до світової спільноти, насамперед до країн Європи, лідери яких затвердили Мінські угоди. Адже головне зараз – негайно припинити бойові дії, обстріли, які щодня починають сепаратисти і російські військові. В тому числі і під час так званих «перемир`їв». А їх проголошували, домовляючись про них у тому ж Мінську, де всі ці роки тривають переговори, вже дуже багато.
Найдовшим було останнє перемир`я, від кінця липня: воно тривало більш як місяць, коли на фронті жоден український військовий не загинув і не був поранений через бойові дії.
Але воно знову було порушене бойовиками, і знову загинули наші військові.
Війна – це завжди не просто погано, це страшно, це трагедія. А ця неоголошена війна, ця агресія Росії триває вже понад 6 років! Більше, ніж Друга світова війна, яка тривала рівно 6 років і 1 день і 75-річчя завершення якої світ відзначив 2 вересня.
Що далі? В суспільстві називають два варіанти: перемога або поразка. Під перемогою вважається завершення війни з поверненням під контроль Української держави окупованої частини Донбасу. Звісно, і Криму, але то поки що окрема тема, хоч і пов`язана з Донбасом. Поразкою називають продовження окупації наших земель або повернення їх на неприйнятних для України умовах. Тобто це якийсь особливий статус Донбасу, причому всього, статус повної автономії, мало не якоїсь «федеральної землі» чи «штату», і це стане просто виразкою на тілі країни, плацдармом для агресії Росії.
Ясно, що важко зараз говорити про силове повернення окупованих територій під юрисдикцію України. По-перше, це заборонено тими ж Мінськими угодами, по-друге, це може вилитися в повномасштабну війну.
Залишаються переговори у міжнародному форматі. Чи то у так званому Нормандському, який склався ще 6 років тому – Німеччина, Франція, Україна, Росія – чи в іншому, скажімо, за участю США, Великобританії, Польщі, Прибалтійських держав.
Рік тому новообраний президент України Володимир Зеленський задекларував намір і мету – протягом року завершити війну. Ну, нехай за рік з лишком, тобто до кінця нинішнього 2020 року. Поки що вдалися лише деякі кроки. Повернуто з російського полону наших моряків, захоплених Росією під час інциденту восени 2018 року в Керченській протоці (що то було, ще треба розібратися). Повернуто інших наших в`язнів Кремля, засуджених Росією з чисто політичних мотивів на тривалі терміни (Сенцов, Балух та інші). Понад місяць тривало на Донбасі реальне перемир`я.
Але суспільство, особливо опоненти влади, пильно стежить за тим, щоб українська влада не перейшла межу допустимого, не здала інтереси держави. Тому-то й відбуваються акції – мітинги, пікети, як попередження владі. Інколи це щирі дії патріотів, інколи інспіровані політиканами, в тому числі й тими, хто довів Україну до політичних чвар, повернення реґіоналів, здачі Донбасу і Криму. Щодо останнього, то всі розуміють, що причиною, крім, звичайно, агресії Росії, були і певні дії влади, що постала після другого Майдану.
З ким вести переговори по Донбасу, окрім, звичайно, міжнародної спільноти, як це є всі ці роки у Мінську? І під контролем ситуації з боку ОБСЄ, Організації безпеки і співробітництва у Європі, створеної на виконання рішень знаменитої Наради у Гельсинки 1975 року і покликаної підтримувати мир на континенті.
Як бути з самопроголошеними так званими Донецькою і Луганською «народними республіками»? Вони дійсно не значаться в Мінських угодах, хоч уже були на той момент проголошені. Але, на жаль, дещо там значиться.
Ось пункти 3 і 9 Мінських угод.
«3. Здійснити децентралізацію влади, зокрема через ухвалення Закону України «Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» (Закон про особливий статус).
9. Забезпечити проведення дострокових місцевих виборів відповідно до Закону України «Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» (Закон про особливий статус).»
Ці пункти не виконані по сьогодні. Тобто закон такий наш парламент ухвалив, але він не діє. А щодо виборів місцевої влади на окупованому Донбасі, то тут позиції сторін розходяться кардинально. Україна наполягає, що їх можна проводити винятково після виведення російських військ з нашої землі й розформування підрозділів сепаратистів. Самі ж заколотники і їх російські хазяї ставлять питання навпаки: вибори, а потім повернення окупованих територій під контроль України, та ще й з «особливим статусом».
Глухий кут? Заморожений на роки чи й десятиліття конфлікт, по типу Придністров`я чи Абхазії?
А між тим, названі пункти – це частина Мінських угод, підтверджених у лютому 2015 року рішенням і підписами чотирьох глав держав, у тому числі тодішнього президента України Порошенка.
Ось куди ми зайшли внаслідок майже 30-літніх чвар нашої еліти, наших політиків і політичних сил, при байдужому споглядання суспільства. Ось про що ще раз нагадала ця дата 5 вересня.
Петро АНТОНЕНКО, редактор газети «Світ-інфо»
Чернігів
15.09.2020
