УКРАЇНЦІ КРИМУ ХОЧУТЬ ДОДОМУ
Десять років тому, 9 березня 2014, в окупованому російською армією Сімферополі сталася найбільш значуща подія українського спротиву в ті трагічні дні: тисячі українців півострова прийшли з синьо-жовтими прапорами до пам’ятника Тараса Шевченка. Справді, після того, як 26 лютого кримські татари необачно зняли блокаду Верховної Ради республіки, політична ситуація там вкрай загострилася, оскільки заздалегідь спланована москвою військова операція по захопленню влади шокувала місцеве населення.
Це можна було бачити 2 березня, коли місцеві українські активісти спробували підняти на протест законно послушних кримчан. Акція не мала широкої підтримки мешканців, бо, вони, насамперед, не відчували рішучих дій Києва щодо злочинних дій нібито невідомих нікому «зелених чоловічків». До речі, в такій ситуації опинилися тоді й заблоковані на півострові наші військові, які чекали на бойові накази з столиці від свого нового верховного головнокомандуючого.
І ось тоді українська громада Криму з власної ініціативи закликала співвітчизників до акції протесту на 9 березня, в день народження Великого Кобзаря – того, хто залишив нам і всім поневоленим народам вічний заповіт: «Борітеся – поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!».
Так, ця подія тоді струсонула Крим, люди посміливішали й стали проявляти власну позицію в обороні своїх прав на своїй землі. Тут би потужний імпульс підтримки з Києва й від гарантів Будапештського меморандуму 1994 року.
На жаль, через внутрішні торги за урядові посади в Києві звідти затрималися на вчасну реакцію щодо відвертої агресії того гаранта, якому ми за згодою інших, в першу чергу США, передали ядерні боєголовки й частину літаків і ракет, які там ніхто не порізав, як це було зроблено на очах усіх в Україні. Але американський президент Обама виявився далеко не рівним за масштабністю планетарного мислення державного діяча – в нього не виявилося мужності проявити якості світового лідера. Очевидно, його більше вабили лаври «голуба миру».
Саме ця неувага гарантів Будапештського меморандуму, насамперед до кримського питання, дозволила росії не тільки провести незаконний референдум, а й в авральному порядку включити півострів до свого складу й вислати вивільнені сили для організації збройного заколоту в Донбасі. Як відомо, це призвело до російсько-української війни, яка триває з 2014 року.
Для українців Криму залишалося з того часу тільки мріяти про повернення на рідну землю, якою для них став півострів. А це відчуття в них чітко проявилося ще в ХVІІ столітті, коли вони відмовлялися переселятися на Велику Україну, хоч до цього їх і примушували наші запорожці. Скажімо, 1675 року, як описано в літописі Самійла Величка, кошовий Сірко привів до Перекопу 7 тисяч українців півострова й зажадав від них: «Хто хоче, ідіть з нами на Русь, а хто не хоче, вертайтеся до Криму».
Ті українці, які народилися в Україні, виявили бажання повернутися до своїх батьківських осель, а ті, хто появився на світ у неволі й предки їхні спочивали вічним сном уже в кримській землі, – таких виявилося три тисячі – «відповіли, що мають уже в Криму свої осідлиська й господарства і через це краще там бажають жити, ніж у Русі, нічого свого не маючи»…
Сірко дозволив їм повернутися до їхніх рідних домівок. Але коли вони відійшли до горизонту, то послав тисячу молодих козаків, аби «всіх їх без найменшого милосердя вибити та вирубати вщент…». А потім і сам, «сівши на коня, скочив туди, де виконували його наказ. А приїхавши туди й побачивши, що його волю виконано, подякував козакам, що трудилися в тому, й вимовив до мертвих такі слова: «Простіть нас, брати, а самі спіте тут до страшного господнього суду, ніж би мали розмножуватися у Криму поміж бусурманами на наші християнські молодецькі голови, а на свою відвічну без хрещення погибель».
Ці нещасні справді вже не могли розмножуватися в Криму, але ті 720 тисяч, про яких 1666 року свідчив турецький мандрівник Евлія Челебі, таки продовжували рід людський на півострові. Щоправда, хоч кров у їхніх жилах текла українська, та молилися вони вже аллаху – після подібних запорозьких набігів українці півострова масово перейшли в мусульманську віру. Тільки таким чином вони могли уберегти себе від розправ шибайголового кошового Сірка.
Але українська кров перенесла наші традиції й обряди в побут кримського населення – і корінного, і прийшлого ординського. Тужливі українські мотиви вплелися в мелодії вигнаних росією до Туреччини кримських татар, які й досі звучать у їхніх поселеннях на південному узбережжі Чорного моря.
У той же час нібито якась невидима сила знову притягувала українців до Криму. Цьому сприяло й те, що на місце кримських татар, що тікали до Туреччини, імперія дозволяла вселятися нашим козакам. Може, й справді виведені за триста років на півострів ті два мільйони українців залишили невидиму ауру, яка не просто кликала пам’ять про них, а й мала доповнюватися присутністю нових хвиль нашого етносу.
Зрештою, військово-морські сили росії на Чорному морі формувалися саме за рахунок колишніх запорожців. Скажімо, в реляції Потьомкіна до Катерини ІІ від 19 липня 1788 року зазначається, що під час здобуття Чорноморського узбережжя російський флот складався «з 200 менших гребних суден, в кожному по 60 запорожців… цими суднами керують запорожці, котрих тепер 20.000 на чолі з їх отаманом Сидором Білим».
Наповнення українцями Криму триватиме і в наступні роки, і це буде відбиватися на сприйнятті півострова чужинцями. Скажімо, французький маршал Мармон, переїхавши Крим у 1834 році писав: «Зо всіх приємностей, якими нас оточували, я був особливо зворушений козацькою піснею, і найбільш прекрасні голоси співали сумні, меланхолійні пісні, наповнені солодкою мелодією».
Щоправда, таємний наказ Катерини ІІ про необхідність докласти максимум зусиль, аби українців «делікатним способом» зросійщити, ніколи не скасовувався, а був прямою дією, особливо коли на фоні регулярних завоювань неслов’янських етносів необхідно було наголошувати про збільшення саме великоросів.
Така можливість з’явилася 1897 року, коли відбувався перший всеросійський перепис. Наприклад, з його даних дізнаємося, що в Сімферополі українців усього 3.399, але вихідців з таких українських губерній, як Волинська, Катеринославська, Київська, Подільська, Полтавська, Харківська, Херсонська та Чернігівська нараховувалося 6.314. А якщо врахувати ще уродженців Бесарабської, Воронезької, Гродненської, Курської губерній, а також Області Війська Донського – 1936… Не треба забувати і про вихідців з Кубані та Чорноморщини – їх усіх, як правило, записували рускіми.
Подібна картина була і в Севастополі та інших містах Криму. Тож детально проаналізувавши міґраційні процеси, видатний наш географ Степан Рудницький перед Першою світовою війною зробив ось такий висновок: «Основна маса етнографічної мозаїки Криму нині без ніякого сумніву українська. На 1914 рік оцінюю скількість українців на 65 відсотків, великоросів не звиш 12 відсотків».
Саме це й спричинилося до вибуху українського національно-визвольного руху в Криму в 1917 році, центром якого став Севастополь, де відбувалися великі маніфестації моряків і робітників під синьо-жовтими прапорами. І де вони, зрештою, були підняті на кораблях Чорноморського флоту як свідчення присяги самостійній Українській Народній Республіці. А це послужило й підставою для того, що проросійська кримська влада восени 1918 року попросилася в лоно Української Держави.
Зрозуміло, що коли більшовицька москва остаточно підпорядкувала собі Крим, то вона в 1920–1930-х роках, хоч і на деякий час допустила на півострові українізацію, але не допустила туди переселення хліборобів з УСРР. На родючих землях степового Криму москва організовувала єврейське землеволодіння через створення Фрайдорфського національного району як основи майбутньої кримської Каліфорнії.
Втілення цього проекту відновилося з початком 1944 року, коли, за свідченням більшовицького терориста Судоплатова, американські євреї пообіцяли Сталіну велику позику для відбудови народного господарства. З цією метою й виселили кримських татар, щоб звільнити місце для заселення нових господарів кримського півострова. Але оскільки обіцяних грошей не виявилося, то й проблема кримської Каліфорнії була автоматично знята з порядку дня.
У той же час покинуті кримськими татарами землі, сади й виноградники необхідно було комусь обробляти. Відтак москва змушена була переселяти в Крим далеких до аграрних проблем цього півострова людей з російської глибинки, як і частину колгоспників поліських областей УРСР. І саме українські хлібороби, як зазначається в тогочасних документах, змогли швидше адаптуватися до місцевих умовах й сумлінно поставилися до обробітку кримської землі. Однак українців після 1944 року аж до 1954 більше на півострів не переселяли.
На відміну від українців, російські переселенці виявилися не готовими замінити кримських татар, бо довго не затримувалися на півострові: зокрема, витративши так звані підйомні кошти на переїзд і облаштування на новому місці, вони, як правило, поверталися в свою глибинку, де їм звично було вирощувати льон, картоплю й капусту.
Крим тимчасом занепадав, що й змусило Хрущова запропонувати уряду росії передати півострів Україні для відновлення його господарства – це й було здійснено відповідно до тогочасного законодавства в 1954 році. Водночас влада УРСР добилася зменшення союзних нарядів оргнабору в північні й східні райони СРСР, переадресовуючи ці ресурсні потоки в Крим, де необхідно було відновлювати зруйноване ще під час війни народне господарство.
Уже в 1955 році з Київської області сюди переїхало 150 родин, з Сумської – 591, Черкаської – 258, Вінницької – 500. З 1957 року розпочинається масове переселення до Криму вихідців із західноукраїнських областей. Наприклад, протягом того року передбачалося відправити з Волинської області 600 родин, Рівненської – 100, Дрогобицької – 600, Станіславської – 950, Львівської – 300, Тернопільської – 1150 і Чернівецької – 500. З цього приводу в Сімферополі відбулася спеціальна нарада, на якій уряд УРСР затвердив план будівництва житла для цих переселенців. Як результат – станом на 1 січня 1958 року з плану 6.000 на півострів з материкової України прибуло 6.100 родин, а всього за 1955–1957 – 39.878.
Цей потік зростав і тому, що 12 березня 1957 року на зборах Кримського обласного активу вперше прозвучала українська мова у виступі секретаря Джанкойського райкому партії Куца. Після нього українською говорили секретар обкому партії Чирва, секретарі Сакського й Кіровського райкомів Кулик і Лисий. Їх підтримав перший секретар обкому Василь Комяхов, який у заключному слові, теж українською, заявив: «Це вперше на зборах обласного партійного активу. Ми вважаємо, що це цілком правильно і закономірно. І думаємо, що було б також правильно, коли б товариші, які володіють українською мовою, виступали в районах, колгоспах, радгоспах, машинно-тракторних станціях, на підприємствах, у творчих організаціях, наукових установах, в школах і вузах. Це тому, що в Криму 250 тисяч осіб українського населення».
Щоправда, занадто активна українізація Криму з боку Василя Комяхова була зупинена грізним окриком з москви, відтак процеси поширення освіти українською були вже з 1958 року загальмовані, а потім і взагалі припинені. Що, однак, не вплинуло на зростання переселенського потоку з теренів УРСР на півострів: перепис 1989 року засвідчив тут присутність 625.919 українців. Саме вони, а також ті нащадки наших предків, яких у Криму й Севастополі протягом ХХ століття московський режим записав до росіян, 1 грудня 1991 року проголосували більшістю за підтримку Акта про державну незалежність України.
Вони й готові були підтримувати її, чекали допомоги. Проте наша стара-нова влада не усвідомила свого завдання як можна через мудру політику назавжди заякорити Крим у складі України. Не вдалося зібрати достатньої кількості зрілої політичної еліти на київських пагорбах, яка десять років тому швидко відреагувала б на події на півострові. Відтак значній частині українців довелося в 2014 році залишити вже обжитий Крим.
Сьогодні вони готові повернутися до рідних домівок на півострові. Чекають не тільки звільнення їх від російських окупантів Збройними Силами України, а й продуманого й вивіреного плану дій центральної влади з відродження нашої державної влади в Криму – в кожному населеному пункті. З поіменним складом її представників.
Як це треба робити – можна повчитися в українських націоналістів, які до 15 вересня 1941 року завдяки своїм похідним групам, просуваючись услід за гітлерівськими військами, зуміли організувати свою владу в 12 областях, звільнених від більшовиків.
Володимир Сергійчук,
завідувач кафедри історії світового українства
Київського національного університету імені Тараса Шевченка,
доктор історичних наук, професор
