«РОЗКУРКУЛЕННЯ» ВИЩОЇ ОСВІТИ,
або Чому пан Бутенко боїться дати слово гарантам навчальних програм
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
План остаточного упокорення російськими більшовиками українців у грудні 1917 року через створення так званої української народної республіки в Харкові як бліцкриг провалився. Щоб досягти бажаного, москва змушена була змобілізувати не тільки всі свої резерви, а й наш люмпен, латиських стрільців і китайських добровольців. І лише наприкінці 1920 року їй вдалося, як вона собі думала, придушити прагнення українців до волі.
Однак наші предки не захотіли миритися з окупацією своїх земель – протягом 1920-х років на всіх теренах так званої самостійної УСРР, як і на наших розселеннях поза її межами, тривав запеклий спротив насильницькій більшовизації – на Північному Кавказі, Слобожанщині, в Поволжі, Казахстані, Західному Сибіру, на Далекому Сході. Особливо це проявилося в ході так званої колективізації, яка скрізь не сприймалася працелюбними українськими хліборобами. Не змігши поставити їх на коліна, кремлівський режим вдався до так званого розкуркулення, коли заможних господарів виселяли в північні й східні райони СРСР руками нібито радянського активу, а насправді ледарів, п’яниць, заздрісників до чужої власності й успіху.
Вони з радістю вивозили заможних українських хліборобів на їхніх же підводах до залізничних станцій, де вже чекали порожні вантажні вагони. Допомігши гепеушникам заштовхнути обезземелених господарів з маленькими дітьми в холодні товарняки, самі ж відчайдуш поспішали на обійстя виселених, аби встигнути поцупити найцінніший реманент, худобу, продовольчі запаси, або й переселитися в добротну українську хату під бляхою зі своєї обідраної…
Чому виникла потреба про це нагадувати сьогодні?
Бо забравши майже сто років тому в українців землю через так звану добровільну колективізацію, москві вдалося їх обезвласнити, позбавивши національно-визвольний рух матеріальної бази, що, до речі, характерно для кожної поневоленої нації. Однак, в українців залишалася історична пам’ять, яка, за прикладом предків, підтримувала оте одвічне прагнення до відродження власної гідності й державності.
Саме вона живила революційний здвиг у всі найтяжчі лихоліття, коли українській нації раз-у-раз доводилося проходити через свою чергову Голгофу. І завдяки саме цій пам’яті вдалося не тільки голосами всього українства відновити власну державу в 1991 році, а й далі захищати своє право на вільне життя, що засвідчили Помаранчева та Революція гідності.
Тож після останньої особливо гостро постало питання про збереження історичної пам’яті, коли післямайданна влада взялася реформувати освіту, передбачаючи у вишах, зокрема, вільний вибір історії України. Мотивація такого кроку полягала в тому, що, мовляв, майбутні студенти в достатньому обсязі вивчають цю дисципліну в школі. Дуже добре пам’ятаю ту нараду у віце-прем’єр-міністра України В’ячеслава Кириленка, на якій мною вносилася пропозиція за таких обставин замінити цей курс для студентів неспеціальних факультетів усіх вишів на новий, де суттєво доповнена порівняно до шкільного обсягу історія України стане базовою складовою в поєднанні з історією української державності. Проте новоспечений міністр освіти й науки Сергій Квіт запевняв тоді, що він видасть спеціальний наказ, який зобов’язуватиме вивчати основоположні українознавчі дисципліни, зокрема й історію України.
Чим це закінчилося – всі знають: історія України як окрема дисципліна зникла з навчальних програм неспеціальних факультетів наших вишів, відтак підготовка майбутньої еліти різних напрямків, яка в умовах російської агресії мала б озброюватися правдою про власне минуле, виявилася неповноцінною. І це за умови, коли вже раніше ми самі розпочали віддавати власну історичну спадщину зажерливим сусідам, бо ж наповзятилися писати спільні підручники з ними. Тепер вони швидко скористалися з цього, тишком вигостривши великі пазури, аби глибоко запустити їх в нашу історичну пам’ять й, роз’ятривши її, остаточно спопелити. Чого варті публікації самого путіна про єдиний народ…А зведення пам’ятника Володимиру Великому в москві?..
Такий поворот особливо боляче вразив українську діаспору, яка, до речі, в умовах бездержавності титанічно долучилася до збереження історичної пам’яті рідного народу. За це вона знеславлювалася десятки років більшовицькою москвою як нібито нацистська й причетна до злочинів проти власного та інших народів. Тож саме делегати Світового Форуму українців, що відбувався в стінах Київського національного університету імені Тараса Шевченка, запропонували керівництву цього провідного вишу нашої держави заснувати спеціальну кафедру, на базі якої й розпочати підготовку фахівців з історії діаспори, аби оцінити її заслуги перед рідним народом. А почесний доктор нашого університету, Герой України, голова Товариства «Україна – світ» Іван Драч навіть спеціальним листом на адресу ректора підтримав дану ідею.
Цей вибір ґрунтувався й на тому, що саме в стінах нашого університету понад чверть століття тому були організовані не тільки перші наукові конференції з цієї проблематики, а й курси підвищення кваліфікації учителів українського зарубіжжя. Автора цих рядків як першого директора Центру українознавства університету й відомого вже публікаціями на ці теми українські громади багатьох країн запрошували з виступами перед діаспорою на тему збереження нашої ідентичності в світі. Відтак, очевидно, саме з цих міркувань керівництво університету прийняло рішення доручити йому очолити новозасновану кафедру й підготувати освітню програму «Світове українство в цивілізаційному поступі (з поглибленим вивченням іноземних мов)».
Але знайшлися й противники ОП «Світове українство в цивілізаційному поступі (з поглибленим вивченням іноземних мов)», які розраховували на «підтримку» Національного агентства з оцінки якості вищої освіти (НАЗЯВО), яке здійснює акредитацію освітніх програм. Звичайно, хіба ж у наш час не можна попросити, аби на конкретну ОП там звернули особливу увагу.
Бо ж «ця агенція, – за словами ініціатора її створення вже згаданого Сергія Квіта, – здійснюватиме незалежний контроль, оскільки держава не може сама себе оцінювати». А там «недержавні службовці», як названо їх у Положенні про цю інституцію, на свій вибір призначають експертів для оцінювання конкретних програм. А ними може стати будь-хто, маючи диплом про вищу освіту, або й бути ще студентом. Тим паче, що участь експертів добре й своєчасно оплачується, на відміну від їхнього постійного місця роботи чи навчання. Головне – написати привабливу інформацію про себе й проявити готовність виконати «інструкцію до дії». Як колись відгукувався будь-який більшовицький активіст на пропозицію вивезти розкуркуленого хлібороба.
Тобто, виходить, що не держава в нас організовує перевірку рівня освітніх програм вищої школи, випускникам якої видається диплом державного зразка. Чим, до речі, раніше і займалося Міністерство науки та освіти України, а «недержавні службовці» за рахунок коштів самих вишів.
Але як будуть ставитися до такої держави, якщо її владні структури неспроможні оцінити власне минуле й готові роздавати всім своє минуле? Хоча, як відомо, кожна країна насамперед захищає спадщину своїх предків. Значить, це тільки ми можемо проголошувати устами державного чиновника, що держава не може себе оцінювати…Хіба що йдеться тільки про нашу?..
Зазначений спосіб формування кадрового потенціалу для оцінювання вищої освіти України не знайшов підтримки серед авторитетних фахівців з різних її напрямків. Навіть формування складу НАЗЯВО супроводжувалося скандалами з самого початку (https://umoloda.kyiv.ua/amp/number/0/2006/176108). Зокрема, до нього подалися не наукові й педагогічні авторитети, а люди, в котрих одразу ж виявилися проблеми з академічною доброчесністю. Спроба керівництва НАЗЯВО власним рішенням видати таким своїм членам своєрідні індульгенції, що їхній плагіат – не плагіат, не вирішує проблеми, про що свідчать соціальні мережі. Бо ж таким «недержавним службовцям» можна і підказати, як правильно і кого перевіряти. Якщо ж вони не прислухаються до ввічливих порад, то можна відповідно оцінити і їх – як адміністративно, так і матеріально.
І що так може відбуватися – особливо чітко простежується на прикладі акредитації ОП «Світове українство в цивілізаційному поступі (з поглибленим вивченням іноземних мов)», яку розпочала здійснювати навесні 2023 року експертна група на чолі з професором Володимиром Маслаком з Кременчука. Він, як і його колеги, представляли периферійні виші, де подібної освітньої програми немає – вона взагалі єдина в Україні! Тому члени експертної групи щодо оцінки актуальності й наповненості ОП конкретними навчальними дисциплінами покладалися не тільки на досвід викладацького складу нашого університету, а й на думку багаторічного президента Світового Конгресу українців Аскольда Лозинського, директора Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, доктора історичних наук Лариси Левченко. Саме в цьому закладі зберігається найбільший масив матеріалів про нашу діаспору, тому архівісти можуть швидко дати оцінку: хто і в який спосіб вивчає й поширює інформацію з історії української діаспори.
На підсумковій зустрічі експертна група відзначила нашу освітню програму, Галузева експертна рада (ГЕР) НАЗЯВО також підтримала її висновок щодо повноцінної акредитації ОП «Світове українство в цивілізаційному поступі (з поглибленим вивченням іноземних мов)» на 5 років. Однак голова НАЗЯВО Андрій Бутенко, представляючи такий висновок ГЕРу, несподівано заявив: цю програму необхідно повторно перевірити, бо вона, нібито, не забезпечує спілкування…українською мовою. Хоч усі інші програми історичного факультету, які не передбачають окремого курсу української мови, були акредитовані.
Цю претензію пан Бутенко пред’явив і після повторного висновку ГЕРу про відповідність ОП «Світове українство в цивілізаційному поступі (з поглибленим вивченням іноземних мов)» вимогам освітнього законодавства. Його ж колеги, не заперечивши щодо повторного ненадання слова гаранту ОП, підтримали пропозицію провести повторну експертизу. А щоб вона відбулася так, як потрібно, то пан Бутенко видав наказ, яким відзначив «неналежне виконання» членами експертної групи своїх обов’язків.
Аж лютуючи на них, котрі не спромоглися дати потрібний йому результат, пан Бутенко навіть звинуватив у «неналежному виконанні» своїх обов’язків кандидата історичних наук Марину Безсонову з Інституту світової історії НАН України, яку було усунуто від керівництва експертною групою за тиждень до початку перевірки, відтак вона ніякого відношення до неї не мала. Але наказом пана Бутенка її дії, яких у природі не було, визнані неналежними. За дивним збігом обставин звільнено з посади і голову ГЕРу з гуманітарних наук Ігоря Лимана.
Зрозуміло, що це було натяком для членів нової експертної групи, які під керівництвом бакалавра філософії й магістра менеджменту Лідії Фесенко взялися «поправляти» своїх попередників. Новий склад експертної групи, як і попередній, одержав усі можливості перевірити забезпечення навчального процесу освітньої програми, ознайомитися з його матеріальною базою. Обгрунтовували в її необхідності на цей раз міністр закордонних справ України в 2007 – 2009 роках Володимир Огризко й заступник директора Центрального державного архіву громадських об’єднань та україніки, де також зберігається великий масив документів діаспори, Ірина Мага.
Зрештою, й студенти підтримали свою програму. А зауваження членів експертної групи стосувалися головним чином технічних питань, які вирішуються внесенням змін до освітньої програми. Що цікаво, ніхто з експертів НАЗЯВО не пред’явив претензій до гаранта програми, його здатності організовувати її втілення в навчальний процес. Навпаки, докторами наук відзначалися його організаторські здібності й значний власний науково-педагогічний потенціал.
Висновок, який зробила дана експертна група, – дати програмі умовну акредитацію. Зрештою, цього можна було очікувати з огляду на заздалегідь визначену позицію пана Бутенка. І на цьому все могло й закінчитися. Але, очевидно, тепер для ГЕР з гуманітарних питань здалося, що у висновку експертів занадто мало претензій до гаранта програми. Відтак для нового керівника ГЕРу – професора-археолога Олени Сминтини з Одеси постало завдання представити професора Сергійчука як неспроможного забезпечити повноцінний навчальний процес. І за допомогою проректора з інновацій Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького Сергія Корновенка у висновку ГЕРу записується: часткова академічна кваліфікація. Причина – нібито професор Сергійчук не має протягом останніх 5 років публікацій з проблематики курсів, які він читає студентам.
Автор цих рядків спробував пояснити, що в самооцінюванні програми вказані його щорічні календарі-альманахи «Соборна пам’ять України», де регулярно вміщуються публікації стосовно проблематики закріплених за ним курсів і які пересилаються студентам в електронному варіанті. Наприклад, навчальна дисципліна «Українці в світі» 2019 року доповнена статтями: «Зі справжніми республікансько-самостійними поглядами» (до 100-річчя входження українців до парламенту Азербайджану) й «Як акт великої гуманності (до 100-річчя спроби підтримати українців Мугані); 2020 – «Ідейний натхненник національного відродження (до 125-річчя від дня смерті Михайла Драгоманова)», «Позбавлений національної свідомості» (до 120-річчя від дня народження Пантелеймона Пономаренка)», «З життєдайних чернігівських джерел» (до 730-річчя від дня народження Митрополита Московського і всієї Русі Алексія І); 2023 – «Руками підневільних казахів (до 90-річчя реалізації в Казахстані ухвал Кремля щодо припинення українізації)», «А Баку своєчасно не повідомили… (до 90-річчя українізації в Азербайджані), «З комісарськими погрозами (до 100-річчя чергової спроби закрити Український клуб у Москві).
Курс «Складові українського поступу» 2019 року представлений статею «Сковорода ХХ століття (до 125-річчя від дня народження Дмитра Чижевського); 2021 – «Символ української сили (до 150-річчя від дня народження Івана Піддубного)», «Теоретик і практик мостобудування (до 200-річчя від дня народження Дмитра Журавського)»; 2022 – «Засновник московської наукової школи металознавства (до 75-річчя від дня смерті Анатолія Бочвара)»; 2023 – «Філософ майбутнього (до 75-річчя від дня смерті Миколи Бердяєва)», «Український націоналіст і творець американського «трайдента» (до 25-річчя від дня смерті Богдана-Тараса Гнатюка).
У додаток до курсу лекцій «Зарубіжне українознавство» здобувачі освіти мають можливість ознайомитися з такими публікаціями свого викладача: 2020 – «Основоположник східної геополітики (до 125-річчя від дня народження Тимоша Олесіюка)», «Сонцем правди до України (до 95-річчя від дня народження Ярослава Розумного), «Для підтримки Альма Матер (до 70-річчя створення Товариства прихильників Українського Вільного Університету в Мюнхені); 2021 – «Перший у світі – і український! (до 100-річчя заснування Українського Вільного Університету), «Патріот і великий державник (до 70-річчя від дня народження Дмитра Дорошенка)», «Видавець Шевченка на чужині (до 135-річчя від дня народження Павла Зайцева)»; 2022 – «Засновник грушевськознавства (до 90-річчя від дня народження Любомира Винара), «На берегах Лаби і Дунаю (до 100-річчя від дня заснування Української господарської академії на чужині)», «Науковий здвиг на чужині (до 40-річчя започаткування міжнародних українознавчих конференцій в Іллінойському університеті)», «Більшовицький штурм рідним словом (до 90-річчя виходу трьох україномовних районних газет у Казахстані), «Основоположник українського книгознавства (до 150-річчя від дня народження Степана Сірополка); «Збирач і хранитель спадщини предків (до 75-річчя від дня народження Андрія Фединського), «За заповітом Івана Драча (до 5-річчя започаткування кафедри історії світового українства в КНУ імені Тараса Шевченка); 2023 – «Співець Великої Волині (до 125-річчя від дня народження Олександра Цинкаловського), «Перше протверезіння від райдужних сподівань (до 50-річчя виходу книги Дмитра Штогрина «Світла й тіні українських студій у Гарварді»), «Для постійного зв’язку й інформації (до 60-річчя виходу першого числа «Бюлетеня Українського публіцистично-наукового інституту»), «Тепер я взявся за історію…» (до 190-річчя нездійсненого проекту Миколи Гоголя)».
Є публікації і щодо інших курсів гаранта. Скажімо, «Релігія в українському зарубіжжі» доповнена такими публікаціями: 2022 – «Православне духовенство мусить брати собі за зразок» (до 165-річчя від дня народження о. Івана Волянського); 2023 – «Передбачено можливість здійснення… (до 60-річчя звернення Йосифа Сліпого до ІІ Ватиканського Собору щодо надання Патріархату Українській греко-католицькій церкві).
Ось які додаткові публікації пропонуються студентам, які слухають курс «ОУН в українському зарубіжжі»: 2021 – «А воююча Україна тимчасом кривавилася …(до 70-річчя нового конфлікту в середовищі Революційної ОУН за кордоном), «Є висловом найвищої волі української нації» (до 75-річчя відповіді УПА польському суспільству)»; 2023 – «У сфері політичних інтересів бандерівців (до 75-річчя реорганізації Берестейського окружного проводу Революційної ОУН).
Не відповідає дійсності й заява ГЕРу про те, що курс «Національні меншини в Україні» не підкріплений жодною публікацією гаранта за останні 5 років. Однак, якби панове Сминтина й Корновенко переглянули щорічники «Соборна пам’ять України» (в кожному по 288 сторінок), то вони переконалися б, що поспішили бити в усі дзвони про нібито прокол лектора: 2022 – «Шукали знавців узбецької, киргизької та туркменської (до 90-річчя створення одеської обласної газети для спецпереселенців із-за Каспію); 2024 – «З мотивів політичної доцільності (до 100-річчя заснування Молдавської автономії в УСРР»…
Я й демонстрував календарі-альманахи «Соборна пам’ять України» перед членами ГЕРу дистанційно, але почув у відповідь від пані Сминтини: «Що ви нам кольорові картинки показуєте» – це так про обкладинки. Правда, присутня при цьому голова експертної групи Лідія Фесенко, яка бачила ці видання в паперовому варіанті, промовчала – вона як відповідальна за розгляд у НАЗЯВО справ про академічну доброчесність намагалася щось сказати на цю тему про ОП «Світове українство в цивілізаційному поступі (з поглибленим вивченням іноземних мов)», але вчасно прикусила язик: згадала, очевидно, про публікації в пресі стосовно її бакалаврської та магістерської…
Тому й для засідання НАЗЯВО було запропоновано ось те формулювання щодо рівня підготовки професора Сергійчука: часткова академічна кваліфікація. Я не готовий зараз оцінювати внесок пані Сминтини в українську археологію, принаймні я її ще не бачу поряд з Вадимом Щербаківським, Ярославом Пастернаком, Борисом Мозолевським, Володимиром Бараном, Леонідом Залізняком…
А от щодо пана Корновенка в мене виникло застереження, зокрема, зацікавила його монографія «Аграрна політика білогвардійських урядів А. Денікіна, П. Врангеля на підконтрольних їм українських територіях 1919 – 1920 рр.): історіографічний процес 1919 – 2000-х рр. – Черкаси: Ант, 2008. – 238 с.».
У цій своїй праці член Галузевої експертної ради НАЗЯВО Корновенко погоджується з апологетом Денікіна Р. Макошиним, який «доводить, що селянам краще і легше живеться у місцевостях, підконтрольних Добровольчій армії. На користь цієї тези він наводить і конкретні аргументи: «1) більшовики забирають хліб у селян, віддаючи його китайцям і латишам, про землю кажуть, що вона нікому не належить…, а лише державі. Добровольці, навпаки. Хліб не вилучають, землю обіцяють передати у приватну власність селянам за рахунок усунення несправедливості в землеволодінні; 2. Більшовики борються за владу купки Бронштейнів, а добровольці – за весь народ, за те, щоб усім було добре: і правим, і лівим, і робітнику, і селянинові; 3) більшовики нищать порядок і безпечне життя, Добровольча Армія їх відновлює; 3) більшовики несуть смерть і голод, добровольці – здоров’я і хліб» (с. 31).
А про те, що денікінці, ідеологічні натхненники путіна, несли смерть українській нації, – тут жодного слова від пана Корновенка, як і згадки про їхнє ставлення до нашої мови – «собача». Тому й не дивно, що про книгу іншого апологета Денікіна – Красіна можемо в монографії С. Корновенка прочитати далі таке: «На цьому фоні антиподом руйнівної стихії більшовизму автор змальовує велич Добровольчої армії, яка єдина може врятувати Батьківщину від хаосу» (с. 33).
Прочитавши таке, може скластися враження, що погляди українського селянства нібито вже тоді були звернуті на «русский мир». І начебто не було за декілька десятків кілометрів від Черкас Холодноярської республіки, яка ще не один рік продовжувала боротися за Українську державу, очікуючи на прихід Петлюри, а не Денікіна…
Що ще напише пан Корновенко, маючи членство в Галузевій експертній раді НАЗЯВО, – важко сказати. Для мене загадкою залишається його ось така новація: «Не зайвою, на наш погляд, буде спроба застосування методологічних інноваційних варіацій, наприклад, … марксизму для розкриття соціально-економічного становища селянства України» (с. 196).
Зрозуміло, що фахівець з такими підходами до вивчення історії України – надійний помічник для пані Сминтини, щоб призначити мені «часткову академічну кваліфікацію». Що ж, хай тішаться в своєму колі власною новацією, як можна на рівному місці клеїти ярлик неугодному комусь професору тільки за те, що він документально підтвердив свідчення німецьких дипломатів про втрати української нації під час Голодомору-геноциду 1932 – 1933 років від семи до десяти мільйонів, а не погодився на московський наратив у 3,5 мільйона.
Не вважаю, що сприймуть згадане визначення «недержавних службовців» освічені й об’єктивні вчені й тисячі студентів, які свого часу вчилися в автора цих рядків: серед них десятки й десятки народних депутатів, колишніх і майбутніх міністрів. І просто порядних громадян, справжніх патріотів рідної землі, бо саме такими я намагався їх виховувати.
А продемонстрованої представниками НАЗЯВО подібної зневаги до праці дослідника не доводилося бачити навіть за часів радянського союзу. Скажімо, коли півстоліття тому доводилося відкривати постать видатного конструктора, полтавця Миколу Духова, тричі героя соціалістичної праці, лауреата п’яти державних і ленінської премій, то автору цих рядків доводилося мати гострі дискусії з тодішнім союзним міністром атомної промисловості Юхимом Славським. Він, також, до речі, тричі герой соцпраці, відповідав на мої листи, а його перший заступник – він же і голова Державного комітету з використання атомної енергії СРСР Андронік Петросьянц особисто зустрівся, щоб узгодити питання режимного характеру й вислухавши роз’яснення, погодився розтаємничити окремі матеріали про діяльність нашого видатного земляка.
Мої роз’яснення сприймаються й на Заході. У Бразилії, наприклад, моя книга «Голодомор 1932 – 1933 років як геноцид українства» була спеціально перекладена на державну там португальську мову до засідання тамтешніх депутатів перед ухваленням ними рішення про визнання цієї трагедії нашого народу геноцидом. На цю тему виступав я в Канаді, Німеччині, Північній Македонії, Хорватії, а перед групою парламентарів Італії – в Києві, які спеціально приїхали сюди.
Ніколи не доводилося чути й від окремих зарубіжних науковців чи освітян на брак моєї академічної кваліфікації. Скажімо, не помітив її видатний творець американської ракетно-космічної техніки Михайло Яримович («той, хто не пустив москалів на Місяць»), який кілька місяців тому не тільки приїхав на мою лекцію за десятки миль, а й популяризує в своїй країні україномовну й англомовну книгу автора «Що дала Україна світові» – якраз ту, до речі, в якій ідеться про внесок нашої нації в розвиток світової цивілізації. І в ній є матеріали, що безпосередньо стосуються таких курсів, як «Українці в світі», «Складові українського поступу», «Зарубіжне українознавство», «Національні меншини в Україні»…
Але все таки мушу згадати про чергове, третє за рахунком засідання НАЗЯВО, де вирішувалася справа акредитації ОП «Світове українство в цивілізаційному поступі (з поглибленим вивченням іноземних мов)». Пан Бутенко знову побоявся дати мені слово як гаранту програми, хоч я не збирався нагадувати про не вельми успішну його політичну кар’єру в бандерівській ОУН – хотів просто почути відповіді щодо мотивів покарання тих членів експертної групи, які підтримали нашу програму торік. Якщо вони такі безвідповідальні, як визначається наказом за підписом пана Бутенка, то як же НАЗЯВО могло акредитувати повноцінно на 5 років іншу, навіть не профільну для нашої кафедри, програму «Публічна (практична) історія», адже її оцінювала експертна група в тому ж самому складі? Лише тому, що її лобіював з самого початку декан історичного факультету Іван Патриляк?
І якщо в «недержавного службовця» його рівня таке роздвоєння допускається, і в його оточенні це сприймається звично, то як пояснювати це колегам-викладачам, студентам, їхнім батькам?
Не писав би я, мабуть, і цієї статті, якби не звернув увагу на ще одну новацію в діяльності НАЗЯВО. Виявляється, того ж дня були позбавлені слова і три гаранти освітніх програм з перекладу з романських мов Інституту філології нашого університету. А гарант ОП перекладу з португальської Галина Верба, скажімо, хотіла б пояснити, що для них дивними є рекомендації вже згаданої ГЕР на чолі з археологом Оленою Сминтиною «вивчити досвід роботи Центру португальської мови в Дніпропетровському національному університеті імені Олеся Гончара».
Викладачі португальської КНУ імені Шевченка, звичайно, вдячні за таку рекомендацію й готові налагодити контакти із вказаним Центром. Але ж він діє лише з 2010 року, зосереджується на культурно-просвітницькій співпраці з українською діаспорою в Бразилії. Португальська мова там читається як факультативна або третя, що значною мірою відрізняється від ОП «Переклад із португальської і англійської мов» в КНУ, де португальська мова вивчається як основна (перша іноземна) в аспекті перекладу. А як, до речі, можна стверджувати про успішну роботу зазначеного Центру в Дніпропетровському національному університеті, якщо його веб-сторінка вже багато років не оновлюється, а останні повідомлення стосуються 2014 року?..
Після того, як пан Бутенко безцеремонно відмовив усім чотирьом гарантам освітніх програм нашого університету висловитися, хоч це у ввічливій формі було дозволено колегам з інших вишів, зокрема і косівському філіалу одного зі львівських, постає цілком резонне запитання: чи не здійснюється цілеспрямована акція «розкуркулення» і Київського національного університету імені Тараса Шевченка як головного в державі?
Бо ж ніхто з членів НАЗЯВО навіть не засумнівався в правомірності дій свого керівника, а дружно підтримав грубе порушення неписаного правила про рівне ставлення до представників усіх вишів України. Воно ж, як виявилося, є вибірковим. За чиєю підказкою чи проханням?
На знак протесту проти відмови пана Бутенка надати слово для пояснення своєї позиції гаранти трьох згаданих освітніх програм Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка відмовилися надалі очолювати їх. Приєднуюся до них і я, бо не хочу брати участі в «розкуркуленні» вищої освіти України, зокрема, в нашому університеті.
Між іншим, ще раніше відмовився співпрацювати з НАЗЯВО довголітній декан факультету іноземних мов, завідувач кафедри теорії та практики перекладу романських мов імені Миколи Зерова, професор Олександр Чередниченко, який був перекладачем перших Президентів України, – побачив, що наші «недержавні службовці» не дотримуються вимог чинного законодавства України та європейських стандартів.
Але найбільше науково-освітня громадськість країни була шокована, коли повноцінної акредитації не одержала ОП з філософії, що запроваджена в нашому університеті – там, де ця школа викладання існує з першого дня його заснування – вже 190 років! З неї вийшли такі видатні філософи світового рівня, як Микола Бердяєв, Дмитро Чижевський, як і майже всі завідувачі кафедрами філософії в університетах України.
Треба згадати й про проблеми, які виникали при акредитації й інших програм, зокрема, фізичного спрямування, де також існують багаторічні науково-педагогічні школи. Тому, можливо, мені й справді не слід було, як кажуть, висовуватися щодо надання слова в обговоренні ОП, якій усього 5 років?
Та чи розуміє пан Бутенко, що цим дискредитує себе як правознавець (має диплом Луганського інституту внутрішніх справ), і чи може він і далі оцінювати вищі освітні програми держави без дотримання традицій її звичаєвого права – навіть найбільшому злочинцю в нас у суді дають останнє слово.
«Недержавний службовець» Бутенко, як мені бачиться, ще не зрозумів мудрості нашої народної приказки, яку українські еміґранти рознесли по всьому світові: «Не мала баба клопоту, купила порося!».
З цим він і увійде в історію…
Володимир Сергійчук,
завідувач кафедри історії світового українства
Київського національного університету імені Тараса Шевченка,
доктор історичних наук, професор
