З ІСТОРІЇ БОРОТЬБИ КОЗАКІВ КИЇВЩИНИ ЗА СВОЇ ЗЕМЕЛЬНІ ПРАВА
Й ПРОТИ МОНАСТИРСЬКОЇ КОЛОНІЗАЦІЇ
Як козаки села Старе відсудили право на володіння своїми землями
у Київського Свято-Троїцького монастиря наприкінці ХІХ ст.
Ольга Павлівна Клименко,
дослідниця історії с. Старе Київської області
Однією з найпопулярніших сучасних історично-туристичних пам’яток лівобережжя Київщини є Спасо-Преображенська Церква на воді. Ця пам’ятка архітектури ХІХ ст. – єдине, що залишилося від села Гусинці Бориспільського району, яке було затоплене водами Дніпра під час будівництва Канівського водосховища у 70-х роках ХХ ст. Зараз до церкви можна доїхати через сусідні села Старе і Сошників, що розкинулися праворуч від дороги з Борисполя на Переяслав. А ще одне сусіднє село Кальне затоплене водами Дніпра у ХХ ст.
Гусинецька церква. Фото Наталії Кравець
150 років тому, коли власниками церкви стали монахи Київського Свято-Троїцького монастиря, між ними і козацькою громадою села Старе відбулася «битва» за право власності Старинським Вільним бором. Усі описані нижче події взято з архівної справи, за документами судових розслідувань та рапортів настоятеля монастиря архімандрита Іони своєму начальству – митрополиту Київському і Галицькому, архімандриту Київо-Печерської Лаври Платону (четвертому московиту на престолі митрополита) та Київській духовній консисторії.
Церкву в Гусинцях (на той час село було в складі Переяславського повіту Полтавської губернії) збудували коштом місцевого поміщика Гусинського на початку ХІХ ст. Згодом вона стала власністю Київського Свято-Троїцького монастиря (нині – Троїцький Іонинський на території Ботанічного саду ім. Гришка), засновником і настоятелем якого був отець Іона. Активних зусиль до заснування Свято-Троїцького монастиря доклала дружина тодішнього Київського військового генерал-губернатора, князя Іларіона Іларіоновича Васильчикова – Катерина Олексіївна. Вона стала духовною дочкою о. Іони й підтримувала його щедрими дарунками. Так у 1867 р. К. О. Васильчикова дарує половину свого маєтку в с. Гусинці Київському Свято-Троїцькому монастиреві. А в 1869 р. продає тому ж монастиреві другу частину цього маєтку за 15 000 рублів. По смерті К. О. Васильчикової її діти – спадкоємці князь Сергій Іларіонович Васильчиков та баронеса Віра Іларіонівна Мейєндорф у 1875 р., таємно від громади Старого, купчим актом закріплюють за монастирем право власності на цю землю. Проте частина з тих земель належала старинським козакам і була у вільному користуванні їхньої громади. Від поселення в Гусинцях монахів починаються суперечки між ними та старинськими козаками за володіння цією частиною земель, яку називали – Вільний Старинський бір.
Суперечки з монахами не були для козаків новими. Вони вже мали багатолітній досвід судових справ з попередніми власниками маєтків у селах Гусинці й Кальне, які межували з їхнім Вільним бором.
Свої громадські землі, а саме Вільний Старинський бір в урочищах Гута й Біляве, козаки Старого мали в користуванні за природно-звичаєвим правом здавна, коли ще й не починали будувати церкву в Гусинцях. За «споконвічним порядком речей, право власності на нерухомість набувалося шляхом її захоплення (займанщина)» і це право, «з одного боку, обумовлювалося повагою до місцевого населення, а з іншого – незайнятістю великих просторів землі. Так і ця земля в урочищах колись нікому не належала, а згодом стала громадською» (арк. 17 зв.). «З давніх пір предки – малоросійські козаки громади с. Старе, за предковічним правом законного наслідування, за правом власності володіли хутірськими землями до 2 000 десятин, що знаходилися в урочищах «Мокре-Біляве», «Сухе-Біляве» і «Гута». В цілому ж уся ділянка, що належала вільній громаді козаків називалася «Вільний громадський бір»». Згодом «суміжні власники, користуючись великою силою свого офіційного становища – захопили найкращі лісові простори, а саме від урочища «Гута» урочище «Бір», вкрите віковими сосновими деревами» (арк. 18 зв.). Так одна частина бору опинилась у володінні Вороньківського сотника Матвія Сулими, друга – у володінні таємного радника, бунчукового товариша Семена Кочубея, а третю частину відрізали в державну казну під назвою – Сошниківська громадська дача. Так місцеве панство порушило одвічне природно-звичаєве право, за яким жили в Україні вільні люди – козаки.
Гірший залишок обрізаної з трьох сторін ділянки землі залишився козакам без лісу, але з попередньою назвою «Вільний бір». Ця ділянка, площею 1 059 десятин 600 сажнів, вже не мала того непрохідного густого лісу і являла собою піщане пасовисько, вкрите заростями мішаних порід: осики, берези, сосни. Старинське козаче товариство суворо оберігало бір як єдине пасовище для своєї худоби й коней, а ліс використовувало як матеріал для будівництва й на дрова. Козаки заготовляли сіно й хмиз, сіяли злакові, тримали пасіки. Дозволяли мешканцям сусідніх сіл Сошників, Рудяків, Кальне користуватися бором для випасу худоби, мисливства й пасічництва за певним порядком, аби вони не завдавали шкоди.
Село Старе в той час входило до Вороньківської сотні Переяславського полку. У 1777 р. Вороньківський сотник Матвій Самійлович Сулима уклав мирову угоду з бунчуковим товаришем Семеном Кочубеєм стосовно кордонів своїх володінь, також і тих, які вони захопили у козаків у урочищах Гута та Біляво. Проте у тому документі вони не були означені власниками. У 1779 р. Матвій Сулима помер, а його сини у 1800 р. поділили спадщину за роздільним актом. Іванові відійшли землі у Гусинцях і Кальному, а Олександрові – в Старому. Роздільний акт, який уклали брати між собою, був мировою угодою між ними, він не був купчим актом, і в ньому не було зазначено ані кордонів власності, ані назв урочищ Гута і Біляве, за які потім розгориться спір. Це була домашня, тільки ними, братами, підписана відомість: кому з них які ліси мають відійти за спадщиною і те, що записано в ній не є обов’язковим для третіх осіб, тобто старинських козаків.
Тим часом, дерева у Старинському Вільному бору підростали і коли вони виросли настільки, що стали придатними як будівельний матеріал та на жердини, лати, кілки, то козаки за звичаєм предків постановили вирубати весь ліс, а матеріали роздати порівну по родинах. Узимку з 1815 на 1816 рік ліс вирубали й матеріал порозвозили по дворах.
Після цієї події колезький архіваріус Іван Сулима у лютому 1816 р. подав у Переяславський Земський суд прохання, щоб зі старинських козаків, які зчинивши ґвалт, побили його селян, вирубали і вивезли ліс з його спадкового бору, було стягнуто завданий збиток на 4 000 рублів. Слідчі суду виїхали на місце події, зробили огляд, допитали козаків та місцевих свідків. Козаки свідчили, що бір споконвіку належить їм, а не Сулимі, що його лісу вони не вирізали, а тільки в межах своєї власності, що селян не били. Свідки з сусіднього села Сошників у кількості 35 осіб одноголосно підтвердили, що цей бір завжди належав старинській громаді. Проте, незважаючи на свідчення на користь козаків та відсутність у скаржника відповідних документів на власність, Переяславський нижній земський суд постановив у 1817 р.: стягнути з козаків 3 000 рублів за ліс, ґвалтових 12 рублів, правових 5 020 грошей, бір залишити у володінні Сулими, а козакам заборонити користування ним, «щоб вони насилля і ґвалту рубкою лісу не чинили» (арк. 19).
Далі, протягом чотирьох років, сторони спору мали тяжбу в різних судах, подавали на апеляцію і в решті Урядуючий сенат (вищий російський імперський орган) у 1821 р. підтвердив, що сторони мають визначилися між собою формальним порядком, а спірний ліс залишається у володінні тієї сторони, якій він належав до початку спору. Таким рішенням сенат визначив, що Сулима не є власником, а копії мирових документів, які він надавав не є підставою для узаконення його власності. Таке ж рішення виніс і Генеральний суд, відмінивши попереднє рішення Переяславського нижнього суду і надав «письмовий вид» І. Сулимі, що тяжба закрита і гербове мито ним сплачене. За тодішнім правилом Переяславський нижній суд мав донести це рішення козацькій громаді, але, будучи у таємній змові з Сулимою, цього не зробив. Цей факт свідомого приховування від козаків рішення Генерального суду, з імовірною метою подальшого володіння бором, мав надалі негативні наслідки. Але те, що Сулима не подав до козацької громади позов на відшкодування 4 000 руб. за вирубку, свідчать про усвідомлення ним подальшого програшу в суді. Згодом ані поміщик, ані козаки не зробили спроб про визначення своїх майнових прав. У той час «закріплення права на власність ще не зовсім проникло у свідомість сучасного суспільства» (арк. 18). А козаки й далі користувалися своїм бором. У Ревізькій казці 1835 р. (восьмому перепису населення) є запис, що старинські козаки «мають від предків своїх їхній, званий громадським, бір з лісовою заростю…» (арк. 10 зв.). Тому і продовжували господарювати: для гарного сполучення до свого бору насипали широку греблю на річці Карань біля своїх сінокосів та зробили дерев’яний міст, щоб худоба і вози могли діставатися зручно на інший берег (арк. 19 зв.).
Після смерті Івана Сулими у 1841 р. законні права на власність його маєтку в Гусинцях і Кальному отримала за уліточним записом його небога – Ганна Олександрівна Іваненко (дів. Сулима). Уліточний запис – це давньоукраїнський договір про поступку в правах при вступі у спадщину, оскільки між нею і вдовою дядька, Ганною Сулимою, виникла тяжба за власність. Проте і у цьому документі також не були вказані межі володінь. Невдовзі, у 1845 р., Г. О. Іваненко продала маєток у Гусинцях поміщикові Володимиру Івановичу Бенкендорфу за тим же уліточним записом без зазначених кордонів і складових його частин.
Через три рокі від початку володіння маєтком Бенкендорфом сталася невелика суперечка з козаками. Його зять, поміщик Баранов, приїхав у Старе до старинського поміщика Іваненка та запросив козаків. Він схиляв їх поступитися частиною маєтку, ділянкою бору, під виглядом виправлення кордонів, погрожуючи в іншому випадку почати з ними судитися. Козаки відповіли, що своєї власності вони не попустять і надалі користувалися своїм бором: орали та засівали в ньому землю, і як окремі господарі, і як громада для свого громадського сільського магазину.
Треба зазначити, що упродовж 20 років (з 1822 по 1853 роки) ніяких судових справ з приводу Старинського Вільного бору не розглядалося, майнові стосунки на власність земель сторонами так і не оформилися, тривав усталений порядок речей.
Удруге серйозний спір за бір спалахнув у жовтні 1852 року, коли старинські козаки знову почали рубати ліс на своїх землях на свої потреби. Взимку з 1852 на 1853 рік, як і 36 літ тому, вони вирубали ліс в урочищах Гута і Біляве і вивезли матеріали, а вже з весни орали там, пасли худобу і косили сіно. Дружина поміщика Бенкендорфа подала у 1853 р. в Переяславський земський суд прохання на захист від дій козаків. Суд постановив надати сторонам належні документи на право володіння. Все закрутилося по новому колу. Козаки документів не мали і дали пояснення, що спірний ліс завжди був у їхньому та їхніх предків користуванні, а «Гусинська ж економія привласнила собі урочища Гута та інші ділянки неправильно» (арк. 10 зв.). Бенкендорф же надав копії документів від 1777, 1800, 1822 роки ще від мирових угод Сулим (тут і виявилися ті таємні домовленості Івана Сулими з Переяславським нижнім судом, які на той час спричинили б кримінальну справу проти нього). Але, оскільки справа почалася за скаргою поміщика, а «малоросійські козаки володіють своїми предківськими землями і тому не мають ніколи на них документів, слід не козакам, а економії доказувати право власності» (арк. 11 зв.). Спочатку Переяславський земський виконавець заборонив козакам користування на спірній землі, але у листопаді 1856 р. Полтавське губернське правління скасувало те незаконне самочинне рішення. Проте у грудні, під час вирубки козаками хмизу, селяни Гусинської економії напали на них, захопили їхніх 10 пароволових підвід і одну однокінну та відправили їх приставу Переяславського повіту з поясненнями, що козаки рубали хмиз у панському володінні. Пристав разом з уповноваженим депутатом від окружного начальника здійснили огляд місцевості і в присутності свідків склали акт, у якому засвідчили, що порушень зі сторони козаків не було.
Коли ще тривав судовий розгляд справ за володіння Вільним бором, Бенкендорф у 1860 р. продав Гусинський маєток княгині К. О. Васильчиковій. У грудні 1860 р. вона отримала купчий акт, в якому були також зазначені й спірні землі у Вільному бору. У 1861 р. топограф Доманський з Полтавської межової палати зробив карту маєтку, на якій також були зазначені спірні урочища. А ще через рік, у листопаді 1862 р., чиновник з особливих доручень Кравченко, землемір Фіалковський і помічник Переяславського окружного начальника Лепеха разом з управляючим княгині Васильчикової їздили у Старе. Управляючий пропонував козакам піти на мирову: взяти їм зі спірної місцевості 650 десятин землі північних (і гірших), а княгині віддати 400 десятин південних (і кращих). Козаки не погодилися на такий обмін і запропонували віддати 80 десятин в урочищі Біляве і 300 десятин біля урочища Гута. У підсумку, так ні про що сторони і не домовилися.
Ставши духовною дочкою о. Іони, К. О. Васильчикова у 1867 р. подарувала половину свого маєтку в с. Гусинці Київському Свято-Троїцькому монастиреві. А в 1869 р. продала тому ж монастиреві другу частину цього маєтку за 15 000 рублів. Але оформити документи не вдалося через її смерть.
У 1869 р. був зроблений опис нерухомого майна в Гусинцях, яке переходило нащадкам – дітям Васильчикової: синові Сергію Васильчикову та Вірі Мейєндорф. Вони підтвердили Свято-Троїцькому монастиреві свої наміри продати йому обіцяну матір’ю другу половину земель. У 1874 р. Полтавський окружний суд видав указ, що Васильчиков і Мейєндорф вводяться у володіння землями у Гусинцях і Кальному, але в ньому була зазначена ділянка землі у Вільному бору, що перебуває в спірному володінні з козаками.
Упродовж тих років, які пішли на переоформлення Васильчиковими документів на спадщину, маєток у Гусинцях перебував у тимчасовому користуванні Свято-Троїцького монастиря. Імовірно, саме тоді монахи й розробили план заволодіння землями Старинського Вільного бору. Та щоб бути точно впевненим у виграші, монастир консультується з Синодальним обер-прокурором: чи не подадуть тоді козаки позов на них у суд. На що юрисконсульт запевнив, що якщо й подадуть, то суд відмовить козакам у розгляді через відсутність у них відповідних документів на землю та задавненість справи (минуло п’ять земських давностей, а якщо сторона не подавала за період земської давності в 10 років позов, то вона втрачала власність на землю).
З рапорту архімандрита Іони в Київську духовну консисторію 23.04.1890 р. (арк. 36-36 зв.)
У звіті Київської судової палати про хід тяжби козаків знаходимо такий висновок: «Якби не корисливі цілі монахів, то ніякого зазіхання на відняття у козаків тієї землі й не було б. Та монахи вчинили інакше: вони, вірогідніше за все, переконали нащадків княгині Васильчикової, що Сенат присудить козачі землі на користь нащадків княгині, й тому вчинили у великій таємниці від громади козаків с. Старого наступний ряд чудернацьких дій на предмет відчуження на користь монастиря земель, що належать козацькій громаді у ділянці «Вільний бір», урочище «Біляве» і «Гути» під виглядом беззаперечної власності князя Васильчикова та баронеси Мейєндорф» (арк. 21 зв.).
З архівної справи № 1775 (арк. 21 зв.)
Що ж то були за «чудернацькі дії»? Було розроблено і втілено ланцюжок обдуманих і послідовних дій. Спочатку представник від монастиря ієромонах Августин і повірений від Васильчикових – Гарніков «переконали нотаріуса Фатєєва і старшого нотаріуса Нікифорова, що Сенат рішенням від 11.09.1875 р. остаточно присудив у власність князю Васильчикову та баронесі Мейєндорф землі урочища Біляве і Гути, а також Бір, відмовивши козакам у позові» (арк. 21 зв.).
Результатом того заміристого ходу стало отримання монастирем фіктивного купчого акту від 30.06.1876 р., в якому вже було записано, що князь Васильчиков і баронеса Мейєндорф своє спадкове майно разом зі спірними козацькими землями продали Свято-Троїцькому монастиреві.
Далі той же ієромонах Августин, скориставшись фіктивним купчим актом, отримує від Полтавського окружного суду 30.07.1876 р. ще й фіктивний виконавчий лист на введення монастиря у володіння козацькою землею. У цьому листі урочища Гута й Біляве вже зазначені як власність монастиря. Отримати той документ ієромонаху вдалося після відвідин пристава Полтавського окружного суду Кочетова, якого він переконав у тому, що козакам відмовлено у володінні землею. Також ієромонах просив пристава ввести монастир у володіння без виклику кого-небудь з мешканців села Старе і задовільнитися тими, яких запропонував для цього Августин з сусідніх сіл Сошників, Кальне і Гусинці (арк. 21 зв.).
З архівної справи №1775 (арк. 21 зв.)
З фіктивними купчим актом та увідним листом ієромонах Августин поспішає до Полтавського губернського правління і випрошує, щоб воно зробило рішення про скасування спору з козаками за Вільний бір, бо ці землі вже перейшли монастирю по купчому акту. Полтавське «губернське правління співчуваючи монастирю та безумовно довіряючи заяві Августина про мирову угоду між монастирем і громадою козаків, вирішило, відступивши від законів, і 25.08.1876 р. прийняти беззаконне рішення», що спір між сторонами припинився (арк. 22 зв.). Отримавши копію ще одного незаконного рішення і додавши дійсну копію плану земель 1861 р. з Межової палати, Августин звернувся до Полтавської губернської креслярні й попросив помічника губернського землеміра зробити на тому плані напис, що бори Гута і Біляве, замежовані княгинею Васильчиковою, належать Свято-Троїцькому монастиреві. Те прохання землемір виконав. Так, улагодивши усі справи, і отримавши п’ять фіктивних документів, Августин 5.09.1876 р. послав у Рогозівське волосне правління (с. Старе входило до його складу) заяву, в якій «пояснив, що по купчому акту від 31.07.1876 р. Свято-Троїцький монастир введений у володіння землями Білявого і Гути мірою 1059 десятин і тому просить повідомити про це козаків с. Старого, і заставити громаду зігнати худобу з пасовиська на тій землі, заборонивши козакам косити траву» (арк. 22).
У відповідь на те зухвале протизаконне свавілля громада козаків у червні 1878 р. подала позов до монастиря у Лубенський окружний суд. Інтереси громади відстоював кандидат прав Штефан, відмінний фахівець своєї справи. У позові Штефан зазначив такі вимоги: 1) визнати за громадою козаків право власності на спірний маєток у с. Старе; 2) визнати недійсним право спадковості нащадками С. Васильчиковим і В. Мейєндорф на спірну землю по причині незавершеності справи; 3) визнати недійсним акт купівлі Гусинським монастирем у означених нащадків спірних земель, а також введення їх у власність; 4) визнати володіння Гусинським монастирем спірних земель недоброчесними від початку подання позову до дня передачі маєтку; 5) усі судові витрати і витрати на ведення справи покласти на відповідача (арк. 10зв.). До позову було додано копії документів з попередніх скарг і судових справ, свідчення опитаних мешканців сусідніх сіл. Та козаки не мали і не надали суду ніяких документів на право володіння землею у Вільному бору. Тому Лубенський окружний суд у 1878 р. наголосив, що ця справа є задавненою і складною за кількістю сторін, письмових доказів та свідків. Суд був переконаний, що в цій суперечці єдиним доказом права на землю повинні слугувати покази свідків-старожилів і міркування суду повинні спиратися на короткий історичний опис обставин, що породили цю тяжбу.
Більшість свідчень, які записували до попередніх судових справ з поміщиками й монастирем, була на користь козаків. Свідок Семенець Аркадій Олексійович, 65 літ, с. Старе: «В дитинстві й отроцтві чув, що спірний маєток, зветься вільним. Ним користувалися старинські мешканці – козаки і селяни для випасу худоби. В 1833 р. свідок виїхав з поміщиком у Петербург і вернувся на батьківщину після звільнення селян. Та повернувшись, бачив, що в спірній місцевості користуються вигодами – випасають худобу й, іноді, орють козаки». Свідок Нудьга Степан Михайлович, 90 літ, с. Старе: «знає спірне місце вже літ 80, ним завжди володіли старинські козаки і селяни». Свідок Гаврилко Фома Андрійович, 68 літ, селянин Старого «знає спірну землю з 28 літнього віку, козакам ніхто не заважав, вони орали, сіяли просо, косили сіно і пасли худобу. І старинські селяни там пасли худобу, але не орали» (арк. 15-15 зв.). «Володіння козаків продовжувалося поки не почали вмішуватися монахи, що сталося 10 років тому» (Р. Білан); «раніше ця земля вважалася вільною, і можна було будь-кому випасати свою худобу, а коли почали володіти монахи, більше 10 років тому, то і нам, сошниківцям гірше» (І. Чуб); «козаки перестали орати землю по причині того, що між ними і монахами вийшов спір за спірний маєток» (С. Місяць) (арк. 27 зв.).
Свідчення селян с. Старе зі звіту Київської судової палати (арк. 15)
Та попри свідчення на користь козаків, Лубенський окружний суд у 1880 р. не задовільнив позову козацької громади на право власності на цю землю, посилаючись на їх невведеність – тобто відсутність у козаків документів, які підтверджували б їхнє право власності.
Програш справи в окружному суді не спинив козаків і вони подали на апеляцію до Харківської судової палати, яка розглянула апеляційну скаргу старинських козаків і залишила в силі рішення Лубенського окружного суду на користь монастиря.
Та й цей присуд не зупинив козацьку громаду. Козаки знову подали скаргу – вже у Громадянський касаційний департамент Урядуючого сенату в Петербурзі, який таки побачив касаційний привід і в 1883 р. ухвалив скасувати рішення Харківської судової палати, а справу передати для нового розгляду у Київську судову палату.
В той же час виграш монастиря у Лубенському окружному суді й Харківській судовій палаті давав монастиреві цілковиту впевненість у виграші справи. І його настоятель архімандрит Іона був впевнений «у правоті цього процесу», що не варто «боятися за його результат», «але проти усякої ймовірності і на превеликий подив», сталося інакше (арк. 37 зв.-38).
Вивчивши усі документи попередніх справ та свідчень свідків від позивача і відповідача, Київська судова палата дійшла висновку, що упродовж 75 років, від 1800 р., козаки завжди володіли своїм бором без перерв, за правом володіння під час усіх спорів господарювали, обороняли від різних захоплень та хижацьких набігів. А щодо зазіхань власників, то «хто ж винний, що міліонери І. Сулима, Бенкендорф і князі Васильчикови не забажали своєчасно надати у судовому порядку документи на розгляд і визнання за ними права власності на козацькі землі», «бо цією ділянкою землі громада козаків, дійсно, за правом власності володіла фактично безспірно до початку Бенкендорфом спору, протягом усього розгляду того спору, і після закінчення спору Сенатським повелінням 11.09.1875 р. під час незаконного відчуження її монахами» (арк. 26).
І у 1884 р. Київська судова палата винесла справедливе рішення і постановила визнати за громадою старинських козаків право власності на спірну землю: «Купчий акт не може обумовлювати право власності на придбання того, на що продавець не мав права: урочища під загальною назвою «Вільний бір» ніколи від Сулими до Іваненкової, ні від Іваненкової до Бенкендорфа, ні від Бенкендорфа до Васильчикової, ні від Васильчикової до Мейєндорф і Васильчикова ні по яких актах не переходили, а тому і Свято-Троїцькому монастирю не можуть бути продані» (арк. 18).
Київська судова палата постановила: «Визнати за громадою козаків с. Старого Переяславського повіту Полтавської губернії право власності на 1059 десятин 600 сажнів землі різного роду в кордонах, зазначених на плані 1861 р. Судові по справі витрати в 1/5 покласти на позивача, а в 4/5 на відповідачів. Рішення Лубенського окружного суду, який відбувся 1 квітня 1880 р., в чому з цим не згідно, скасувати» (арк. 31 зв.).
Рішення Київської судової палати у справі між козаками і монастирем (арк. 31 зв.)
Здавалося б, крапка у справі поставлена – справедливість перемогла, і козаки можуть відтепер спокійно господарювати на своїй предківській землі. Та не так сталося, як гадалося. Бо почалося несподіване продовження, адже з таким рішенням уже не зміг погодитися Свято-Троїцький монастир. Архімандрит Іона у рапорті митрополиту Платону у зв’язку «з кричущою несправедливістю справи, вирішеною Київською судовою палатою на користь козаків Старого» і розоренням «мого монастиря від такого незаконного відібрання споконвічної власності» пропонує почати новий судовий перегляд (арк. 32 зв., 58). Бо у справі знайшлися нові обставини, які зміг віднайти для монастиря присяжний повірений Микола Павлович Орлов, якому архімандрит Іона запропонував представляти монастир у судах.
Нові обставини, які побачив Орлов, полягали в тому, що позов до монастиря у суди подавали козаки, а свідчили на їхню користь селяни. Що селяни, свідчивши проти монастиря, хотіли це використати згодом на свою користь. Проте за рішенням суду земля дісталась козакам, а селяни нічого не отримали. І їм, селянам, заздрісно з того, що вони залишилися ні з чим.
З рапорту архімандрита Іони в Київську духовну консисторію 23.04.1890 р. (арк. 38 зв.)
Які були подальші «роз’яснення» зі сторони монастиря старинським селянам невідомо, та невдовзі уже вони подають позов до старинських козаків у Лубенський окружний суд про своє право власності на половину частини козацького Старинського Вільного бору. Суд відмовляє у позові селянам. Та вони йдуть далі вже протоптаною козаками дорогою і подають апеляцію у Харківську судову палату, яка у 1887 р. приймає рішення відмінити рішення Лубенського окружного суду і визнати вже за селянським товариством Старого право спільної з відповідачами власності на спірні землі. Незадоволені цим рішенням козаки подали касацію в Урядуючий сенат, звідки у 1889 р. з Цивільного касаційного департаменту отримали відповідь, що їхня скарга на рішення Харківської судової палати 1887 р. залишається без змін.
За тим спровокованим «чубанням» прискіпливо стежив Свято-Троїцький монастир, і архімандрит Іона «з сердечним болем чекав кінцевого рішення цієї, справді, достойної подиву справи» (арк. 39). Бо дуже він сподівався на такий результат, адже повірений Орлов уже мав наступний план: монастир подає позов на перегляд справи, бо у ній з’явився ще один власник – старинські селяни. Оскільки козаки перемогли завдяки свідченням селян, а селяни були в той час кріпаками і «не могли бути правоздатними власниками нерухомого майна, отже володіти нерухомим майном і мати право на володіння ними не могли, яке за формальним межовим правом, зробленим у 1861 р.» належить княгині Васильчиковій. Тому судове рішення відносно права володіння в урочищах Гута і Біляве несправедливе: «що не суд, то і рішення, що не голова, то і розум» (арк. 39-39зв). Архімандрит Іона рапортував митрополиту Платону: «доповідаю Вашому Високопреосвященству, що клопотати про повернення монастирських земель від козаків с. Старого я буду сам при милостивій Вашій увазі» (арк. 48-48 зв.). І не зупиняли його в тому бажанні ненаситності ні минулі, ні майбутні витрати.
З рапорту архімандрита Іони в Київську духовну консисторію 23.04.1890 р. (арк. 38.)
Невідомо, чим урешті все закінчилося, оскільки в архівній справі немає про це документів. Є припущення, що зі смертю митрополита Платона у 1891 р. усі хитрі плани архімандрита Іони обірвалися.
До цієї архівної справи підшитий ще один цікавий документ від 1893 р. Він також пов’язаний з судовою справою, але вже між селянами села Кальне, сусіднього зі Старим і Гусинцями, та монахами того ж Київського Свято-Троїцького монастиря. І теж через захоплення монахами власності селян. А саме, ділянки громадської землі у дві десятини з облаштованою сільською громадою Кального пристанню.
Це звернення від чотирьох селян з Кального – Ковтуна Трофима Олексійовича, Пирога Федора Микитовича, Шилохвоста Василя Пилиповича та Пирога Петра Омеляновича до митрополита Київського і Галицького Іоаннікія (наступника митрополита Платона) зі «смиреннейшим прошеніем» повернути їм відібрані монахами «дві десятини піщаника, і раз і назавжди заборонити Св. Троїцькому монастирю терзати нас своїми необґрунтованими позовами» (арк. 57а зв.).
Зі «смиреннейшего прошенія» селян с. Кальне до митрополита Іоаннікія 29.08.1893 р.(арк. 57 -57а зв.)
У цьому зверненні селяни описують своє тяжке життя, бо не мають орної землі, що Дніпро щорічно заливає їхні землі й руйнує житло, і уряд, навіть, ухвалив їм щорічну безкоштовну допомогу хлібом і дровами, але: «Якими б не були наші біди, ми вже з ними зжилися, і не нарікали б на свою долю, якби не зверхники та братія обителі Гусинецької не робили наше життя ще важчим. Маючи до нас, сусідів, нічим не пояснювану, та в той самий час страшну й непримириму ворожнечу, ті й інші, спільними зусиллями відбирають у нас те останнє, що дісталося на долю нашу і охоче причиняють нам усе те, що ще більше обтяжує наше життя.
А саме: двома десятинами піщаної землі на березі р. Дніпро, на якій зрідка виростає лоза, громада Кального володіла здавна і в 60-х роках влаштувала там свою пристань. У 1873 р. Управління Київського Свято-Троїцького монастиря подало до громади с. Кального позов про порушення прав володіння цим берегом і клопотало про вилучення цієї землі з нашого володіння. Справу цю розглядали 7.12.1873 р., і суд ухвалив, що, селяни володіють тим берегом уже 12 років і що «ними відкрита пристань у межах їхніх наділів». Таким чином цим берегом р. Дніпро громада с. Кального на праві повної власності володіла до постанови рішення (7.12.1873) 12 років і з того часу по 1892 р., тобто протягом трьох давностей. Не дивлячись, одначе, на це, найбагатший у Росії Свято-Троїцький монастир у 1892 р. знову зазіхнув на ці десятини піщаника і поставив справу так, що ми позбулися цього шматка землі, за який сплачували стільки років поземельні збори» (арк. 57-57 зв.).
Зі «смиреннейшего прошенія» селян с. Кальне до митрополита Іоаннікія 29.08.1893 р. (арк. 57 зв.)
Крім цього факту, мешканці Кального ще скаржаться на повіреного монастиря, солдата з поляків Пащука, який дуже часто подає на них різні позови. Ці позови необґрунтовані, суд визнає їх такими, що не підлягають розгляду. Проте мешканці змушені відволікатися од роботи і витрачати кошти на поїздки у суди, і таких позовів було 36 у 1892 р. Крім цього Свято-Троїцький монастир подав позов до Золотоніського суду Земських начальників, щоб з громади Кального стягнули 100 руб. збитку за прогін худобою по дорозі, яка є на плані і проходить через сосновий монастирський ліс. І хоча Земський начальник і Переяславський з’їзд земських начальників знаходить це неможливим, «тим не менше монастир сплатив великі гроші повіреному за те, щоб останній знайшов який-небудь касаційний привід в рішенні з’їзду, і він знайшов» (арк 57а). А далі мешканці клянуться, що не робили ніяких збитків монастиреві, бо сам пісок по дорозі, і травинки не росте. Проте на звернення накладено резолюцію, що вона не підлягає розгляду Київським єпархіальним начальством. Отака реакція святенників на правду…
Стосовно наведених фактів у судових справах з минулого виникають аналогії в реаліях сьогодення.
Як і в час розгляду описаної справи, нині так само багато нарікань на несправедливе судочинство. Справедливі рішення ухвалюють тільки завдяки поодиноким совісним фахівцям. А в цілому панує підкуп чи безвідповідальне ставлення до розгляду справ, затягування на роки винесення рішень, свідома участь суддів у протизаконних, злочинних схемах; замість відстоювання інтересів народу – прислуговування владарюючому антинародному режимові.
Як колись місцеві пани сулими й кочубеї та представники імперської колоніальної адміністрації васильчикови забирали кращі орні землі й ліси в козацько-селянської громади та дарували чи продавали чуже їм добро монастирям – анклавам імперської колоніальної ідеології, так і нинішнє місцеве владарююче панство разом з колоніальною адміністрацією та московськими монастирями й церквами безкарно захоплюють в Україні природні ресурси, які за одвічним правом належать Українському народові.
Щодо церковників, то шокує аморальність їхніх дій як колись, так і тепер.
Так, до втручання монахів козаки господарювали за природно-звичаєвим правом, успадкованим від своїх предків. Знали межі Вільного бору, ніколи не заходили за них, не робили іншим власникам збитків і не допускали подібного від інших. Порівну ділили між собою ліс, дозволяли старинським селянам орати, випасати худобу, ставити пасіки й ін. Допускали у своє володіння і селян з сусідніх сіл, та за певними правилами, аби не робили шкоди. Також будь-який проїжджий міг попасти коней у Вільному бору. Коли сталася пожежа у селі, дозволили селянам брати з бору матеріал на відновлення будівель. А монахи володіли зовсім супротивно. Ще не ставши законними власниками, маючи незавершений спір, монахи вже затримували козацьких волів у Старинському Вільному бору (арк. 27 зв.), дозволяли користуватися сіножатями селянам з Кального за оренду (за кожну 4 копицю) (арк. 17), стягували штраф з козаків за вирубку лісу (арк. 12 зв.). На побажання монахів монастиря купець Д. Луцький зорав під пашню дорогу, якою користувалися старинські козаки й інші селяни для прогону худоби на пасовиська і для поїздок у господарських справах. А мировому судді представник монастиря ієромонах Августин розказував, що дорога була, а прогону не було, хоч та дорога віддавна була в громадському користуванні. Ті нахабні, експлуататорсько-власницькі дії монахів цілком суперечать релігійним заповідям про любов до ближнього, що їх вони нав’язують людям для упокорення їх.
Шокує лукавство, брехливість монахів-фарисеїв: брехали, нібито козаки вдиралися у власність поміщиків і робили їм збитки, хоч тому немає доказів. Шокує хитрість, підступність монахів: вигадали про заздрість у старинських селян від рішення суду на користь козаків, чим спровокували селян пересваритися з козаками й подати на них позов у суд. А далі монастир уже мав план, як ошукати селян і відсудити в них ту землю. Бо Спасо-Межигірський монастир, у складі якого був і Свято-Троїцький, був найбагатшим в імперії, тож на хабарі вистачало. Хіба ж могли про таке навіть подумати неграмотні, але совісні люди, які правдиво свідчили в судах.
А як підступно спланував і здійснив ієромонах Августин багатоходову операцію по злочинному захопленню Старинського Вільного бору через підкуп цілої низки посадових осіб! Жоден чиновник у ланцюжку незаконних дій не встояв перед грошовою спокусою облудного святенника.
А за всіма тими монашими підступами стоїть верховне злочинство настоятеля монастиря архімандрита Іони: у його рапортах церковному начальству громада старинських козаків зі спадкових власників свого Вільного бору й потерпілих у справі перетворюється на злочинців, які грабують монастир, відбираючи в нього бір як «споконвічну власність». Так де ж та духовність і святість при свідомому скоєнні злочинів? Проте у 1995 р. рішенням Священного Синоду УПЦ МП старця Іону Київського зачислили до лику святих.
Архівна справа про описані вище події зберігається в Київі, у Центральному державному історичному архіві України, у фонді Київської духовної консисторії. І завдяки сумлінним хранителям архівів (велика їм дяка за працю) збережено такі цінні документи про минулі події, вивчення яких відкриває розуміння своєчасної нині боротьби українців за своє право бути господарями на рідній землі.
Шана старинським козакам за відвагу, непоступливість і наполегливість у справедливій боротьбі за свою гідність і земельні права, за відстоювання своєї рідної землі від зазіхань найбагатшого на той час монастиря Російської імперії, який провадив колонізаційну аґресію. Старинські козаки ствердили моральний принцип Українського народу: «Нам чужого не треба, та й свого ми не віддамо».
Вивчаючи цей історичний документ і спостерігаючи за аґресивністю нахабного кліру УПЦ МП упродовж останніх 30 років в Україні, відзначаємо, що нічого не змінилося у колонізаторських посяганнях імперської церкви, її кліру, попів та монахів протягом останніх півтора століття: така сама жадібність до розкоші, захоплення чужого майна, свідомі злочинні дії, підкуп суддів, знущання над простим людом і одурманення його. Особливо знахабніли чекісти в рясах під час воєнної рашистської аґресії: демонструючи свою безкарність перед українськими законами, вони не покидають захоплених Київо-Печерського й Почаївського монастирів та інших культурно-історичних пам’яток України, перетворивши їх на диверсійні бази. Процвітає злочинство під маскою святості, аморальність і нав’язування чужої нашому національному духові релігії, яка призводить безтямних людей через марновірство до бузувірства. Ось факт безпам’ятства одержимих марновірством і бузувірством козацьких нащадків, які забули про звитяжну боротьбу своїх предків з монастирською колонізацією: село Гусинці поховане на дні застояно-змертвілого Дніпра, а над тим кладовищем колишнього життя бовваніє примара Гусинецької церкви – власниками якої були аґресивні монахи Київського Свято-Троїцького монастиря, які затято грабували місцевий люд. І ось тепер безтямні нащадки відважних козаків угатили під церкву 440(!) тон піску, аби вивищити ту примару. Для кого й навіщо?…
Досвід боротьби старинських козаків за свої земельні права й проти монастирської колонізації став надзвичайно своєчасним через 150 років. Бо нині всю Україну колонізувала чорна московська православно-чекістська рать. Це засвідчує карта нерухомості УПЦ МП в Україні. І це тільки верхівка айсберга награбованого монастирями й церквами. Бо NGL.media разом з YouControl зібрали інформацію про нерухомість, зареєстровану на УПЦ МП в Україні, тільки на основі даних з державних реєстрів станом на травень 2023 року. А все приховане імперські релігійні анклави привласнили через підкуп державних чиновників, які тепер покривають свої злочини. Щільність церковно-монастирських анклавів шокує! Православно-чекістська колонізація гірша за епідемію, бо вражає душі й мозок, тож недарма спричинена нею суспільна недуга отримала діагноз – «православ’я головного мозку».
Джерела:
- Справа про спір за землю між козаками с. Старого Переяславського повіту і Києво-Троїцьким монастирем. 1890 р. Центральний державний історичний архів України, м. Київ. Фонд 127, опис 875, справа № 1775, арк. 10-48 зв., 57-57а зв.
2. Вся православна рать. Перша база даних по нерухомості УПЦ МП:
https://ngl.media/2023/07/13/vsya-pravoslavna-rat/?fbclid=IwAR0mM3JKDOd16MQhoCrOdGLLPiloiIKctU7CvzeRiSA_eDKlt0NSJ0wnEPc
© О. П. Клименко
