Михайло Іванович Туган-Барановський:
«Політика ніколи не може бути вищою від рівня культури»
160-ліття від народження
Михайло Іванович Туган-Барановський (1865–1919) – великий Український економіст-мислитель, вчений-новатор, педагог, автор першого підручника з політекономії, доктор політичної економії, професор Петербурзького (з 1912) і Київського (з 1918) університетів, академік УАН, державний і громадський діяч. Один з фундаторів Української державності й Української науки: генеральний секретар (міністр) фінансів у Генеральному секретаріаті Української Центральної Ради (1917), академік-керівник соціально-економічного відділення Української Академії наук (з 1918). М. І. Туган-Барановський став першим економістом зі Східної Європи, наукові здобутки якого справили могутній вплив на розвиток економічної науки у цілому Світі, й їх визнали зарубіжні вчені різних шкіл і напрямків. М. І. Туган-Барановський здобув усесвітнє як один з кращих знавців історії й загальних основ господарського розвитку, історії й теорії кооперації, як ідеолог вільної господарської діяльності та справедливого розподілу суспільного доходу. Також неоціненний його внесок у теорію кон’юнктурних коливань, монетарну теорію, у критичний аналіз політично-економічної доктрини марксизму. Цінні його праці з історії економічних учень, історії й теорії соціалізму, економічної соціології, філософії й ін. Вчений-новатор подолав обмеженість механістично-спрощеного трактування суспільних чинників, які задають економічну циклічність, забезпечують макроекономічну рівновагу та справедливий розподіл доходів і відповідний добробут як основу економічної самостійності народу. М. І. Туган-Барановський став ідеологом Української економічної й культурно-політичної самостійності.
Родовід. Родинне виховання й освіта
Народився Михайло Туган-Барановський 8 (20 – за новим стилем) січня 1865 року в селі Соляниківка Куп’янського повіту Харківської губернії (тепер – село Солоне Куп’янського району Харківської області) у заможній дворянській родині.
Батьків рід походив з Литовських Татар (повне родове чоловіче прізвище – Туган-мірза-Барановський, де мірза є княжим титулом). Згідно з родовими переказами, засновник роду Туган-бек у складі загону Кримських Татар брав участь у Ґрюнвальдській битві 1410 року на боці союзницьких військ Великого князівства Литовського й Королівства Польського проти Тевтонського ордену німецьких хрестоносців, що християнізували Східну Європу. Після битви Туган-бек закохався в польську княжну Розалію Барановську, одружився з нею, й їхній рід став називатися подвійним прізвищем – Тугани-Барановські, з додаванням до чоловічої форми прізвища титулу мірза. Рід Туганів-Барановських мав землі на Волині, біля озера Світязь (звідси псевдонім Світязький у Михайлового сина-письменника). Михайлів батько Іван Якович (від народження – Ібрагім Якубович) Туган-Барановський (1840–1911) був артилерійським генералом.
Материн рід мав Українське походження по жіночій лінії з прізвищем – Шабельські та Литовсько-Польське походження по чоловічій лінії з подвійним родовим прізвищем – Монвіжі-Монтвіди. За родинною легендою, корені старовинного Литовського роду Монтвідів беруть початок від великого князя Гедиміна (1275–1341) – родоначальника династії Гедиміновичів. (Родовід Михайла Тугана-Барановського своїм Татарсько-Литовсько-Польським корінням дуже подібний до родоводу Агатангела Кримського, і обидва стали великими Українськими патріотами).
Батько мало приділяв уваги вихованню своїх дітей, яких у родині було четверо: Михайло (1865–1919), Микола (1870–1935), Олена (1873–1946), Людмила (1877–1960). Вихованням дітей займалася мама – Ганна Станіславівна Монвіж-Монтвід (1842–1908). Значний вплив на виховання Михайла в Українському дусі мали також бабуся по мамі – Марфа Опанасівна Монвіж-Монтвід (у дівоцтві – Шабельська, дочка козацького полковника Опанаса Шабельського) й мамина сестра Олександра Станіславівна Монвіж-Монтвід, талановита письменниця, яка підписувалась літературним псевдонімом – Олександра Шабельська (1845–1921).
Діти зростали в чудовій Українській природі й серед доброзичливих Українських селян. Згодом Михайло згадував: «Народився я в Харківській губернії. За походженням наполовину Українець і наполовину Татарин. У ранній молодості й на університетській лаві я почував себе Українським патріотом…».
Михайло отримав щиросерде родинне виховання. А гімназійну освіту почав у П’ятій Московській гімназії, продовжив у Першій Київській, та базову класичну освіту завершив у Другій Харківській гімназії. У гімназії в хлопця проявився глибокий інтерес до природознавства й філософії. Він захопився філософією-мудрістю Прусського вченого-енциклопедиста Імануїла Канта (1724–1804), фундаментальні природно-моральні засади якої стали світоглядною основою його мислення й діяння. Імануїл Кант, як і Григорій Сковорода, під істинною філософією розумів філософію-мудрість, філософію серця, філософію моральної волі. Сковородину філософію тоді ще не викладали в навчальних закладах, та дух мудрості, дух волі Григорія Сковороди жив в Українському середовищі Харкова.
Після закінчення Другої Харківської гімназії Михайло Туган-Барановський у 1884 вступив на фізико-математичний факультет Харківського університету, а паралельно вивчав суспільні науки, в тім числі й економіку, яку вивчали разом з юриспруденцією, та студіював Кантівську філософію. У 1887 р. за участь у студентських заворушеннях у Харківському університеті М. Тугана-Барановського розпорядженням Міністерства Народної освіти виключили з університету з таким формулюванням: «Студент імператорського університету Харківського фізико-математичного відділу Михайло Туган-Барановський внаслідок політичної неблагонадійності звільнений з числа студентів названого університету з забороною прийняття до будь-якого навчального закладу Міністерства Народної освіти». Та здібний і наполегливий студент у 1888 р. закінчив екстерном фізико-математичний факультет з кваліфікацією кандидата природничих наук, а в 1890 склав іспити за юридичний факультет з кваліфікацією кандидата права. Базова фізико-математична і юридична освіта забезпечили Михайлові Тугану-Барановському системне осмислення циклічних процесів в економіці й розробку відповідного вчення про закономірність циклічності системної економічної динаміки та передбачення й подолання криз.
Наукове новаторство
У 1890 молодий вчений опублікував у журналі «Юридичний Вісник» першу наукову працю «Вчення про граничну корисність господарських гараздів як причину їхньої цінності», у якій піддав критичному аналізу штучну марксистську трудову теорію вартості, де за основу обмінної вартості товару береться лише кількість затраченої праці, та розвинув концепцію граничної корисності, яка містить сукупність різних господарських і психо-соціальних чинників та сьогодні є основною концепцією вартості. Суть у тому, що «марксизм» занесли в Росію з Німеччини, й там його прийняли ортодоксально, а М. Туган-Барановський уперше піддав його критичному аналізу з позиції народногосподарчих, а не партійних інтересів. Уже тоді на ґрунті економічної теорії в молодого економіста-мислителя зародилася розбіжність з «марксизмом». З поглибленням критичного ставлення до марксизму й марксистської моделі централізованого державного соціалізму М. Туган-Барановський дедалі чіткіше означує контури нового світогляду – громадівського соціалізму, який набуде згодом довершення в праці «Сучасний соціалізм у своєму історичному розвитку» (1906). Вчений пов’язав з проблемою соціалізму й суспільного ідеалу кооперативний рух і виробив чітку концепцію кооперації як громадівської співпраці-взаємодопомоги.
Основоположником концепції громадівського або Українського соціалізму став Український філософ, економіст Михайло Петрович Драгоманов (1841–1895), який запропонував свій шлях побудови Українського соціалізму через Українське громадівство на загальнолюдських моральних засадах.
У 1892 М. Туган-Барановський стажувався в Англії – проводив економічні дослідження для магістерської роботи: вивчав фабричне законодавство, статистичні матеріали. Результатом його досліджень стала праця «Промислові кризи в сучасній Англії, їхні причини та вплив на народне життя», за яку в 1894 здобув ступінь маґістра з політичної економії. Вчений проаналізував процеси накопичення виробничого й фінансового капіталів та наголосив на їх відмінностях: виробничий капітал формується хвилеподібно зі спадами й підйомами, а фінансовий капітал нагромаджується безперервно, і його прибутки, хоч і не пов’язані з промисловим виробництвом, значно впливають на суспільство через позики й ренти.
З 1895 вчений працював на посаді приват-доцента Петербурзького університету. У 1896 Михайло Іванович Туган-Барановський одружився з Лідією Карлівною Давидовою (1869–1900) – письменницею, перекладачкою, освітньою діячкою. Та подружнє життя тривало недовго – наприкінці 1900 Лідія померла.
У 1898 М. І. Туган-Барановський захистив у Московському університеті докторську дисертацію «Руська фабрика у минулому й нині. Історико-економічне дослідження» на тему розвитку капіталізму в Російській імперії від кріпацької мануфактури ХVІІ ст. до машинної індустрії кінця ХІХ ст. У 1900 вийшло друге, значно доповнене видання цієї праці
У 1901 М. Тугана-Барановського звільнили з викладацької роботи в Петербурзі за підтримку студентської непокори та за «марксистські погляди» (хоч він розглядав марксизм критично) й відправили в «українське заслання» – в село Пізняки Лохвицького повіту на Полтавщині (тепер – село Пізники Лубенського району).
З ХVІІ ст. Пізняки були родовим осідком Милорадовичів – Українського козацько-старшинського, а згодом дворянського роду. Одним із засновників роду став Михайло Ількович Милорадович (1650–1726) – Гадяцький полковник Війська Запорозького.
У Пізняках Михайло Іванович Туган-Барановський оселився у свого колеги Василя Федоровича Русинова – кандидата права, предводителя Лохвицького дворянства. Наприкінці 1901 Михайло Іванович одружився з сестрою Василя Федоровича – Ольгою Федорівною Русиновою (1865–?), своєю давньою знайомою, дієвою учасницею Українського культурного руху. У Пізняках в Ольги й Михайла народилося двоє дітей: син Михайло (1902–1986) і донька Ольга (1906–?).
На Лохвиччині вчений активно займався науковою роботою та через повітове й губернське земства брав дієву участь в Українському суспільному житті: у роботі Товариства взаємної допомоги вчителів, у діяльності Товариства сільських господарів Лохвицького повіту. У 1904 М. І. Тугана-Барановського обирають гласним Лохвицького повітового земства Полтавської губернії та повноважним представником у Губернському земстві. З 1915 був почесним попечителем Комерційної школи у Лохвиці.
Саме тут вчений глибоко зацікавився кооперативним рухом і розпочав серйозні наукові розробки у сфері кооперації та земельної реформи. У 1905 в Петербурзі вийшла його праця «Земельна реформа. Нарис руху на користь земельної реформи та практичні висновки».
З 1905, повернувшись на посаду приват-доцента в Петербурзький університет, Михайло Іванович викладав історію економічних учень та політичну економію. В ту пору він докладав багато зусиль для вивчення й популяризації економічної теорії та кооперації. З 1908 брав дієву участь у роботі Комітету сільських та позичково-ощадних товариств. У 1909 організував і очолив періодичне видання цього Комітету – науково-популярний журнал «Вісник кооперації», який привертав увагу до ідеї кооператизму й сприяв виробленню концепції розвитку кооперації. За оцінками фахівців, тоді той журнал про кооперацію був найкращим у Світі.
На матеріалах Української господарської діяльності й власної політико-економічної концепції М. І. Туган-Барановський написав перший в імперії класичний підручник «Основи політичної економії» (1909), який відзначили великою премією Петербурзької Академії наук і перевидавали кілька разів.
За кошти тієї премії Михайло Іванович улітку 1910 року купив ділянку землі на Лохвиччині біля села Лука, в урочищі Криниця. До 1914 будував власний будинок, і до 1918 щоліта приїздив туди з родиною. У 1918 будинок Туганів-Барановських розграбували большевики…
Після 1909 М. І. Туган-Барановський припинив співпрацю з представниками популярного тоді в Росії «легального марксизму». Економіст-мислитель утвердився на світоглядних засадах неокантіанства й опублікував чимало історичних і теоретичних праць, у яких складні явища суспільно-економічного життя розглядав з позиції соціальної справедливості, обґрунтовуючи тим самим ідею кооператизму. Ще в праці «Теоретичні основи марксизму» (1905) вчений довів неспроможність трудової теорії вартості й теорії додаткової вартості, теорії зниження середньої норми прибутку й побудованої на них усієї марксистської доктрини краху капіталізму, а також обмеженості філософсько-соціологічних засад марксистського державного соціалізму, протиставляючи йому громадівський, кооперативний соціалізм та принцип змішаної економіки. Вчений-мислитель замінює Марксове поняття продуктивних сил поняттям матеріальних чинників господарства і наголошує на психо-соціальних чинниках суспільного життя, зокрема, на вільній господарській діяльності людини. Ця праця сприяла подоланню впливу ненаукових догм марксизму на теоретичну економічну думку в Росії й Україні. Економіст-мислитель у своєму новаторському вченні про економічну циклічність обстоював еволюційний шлях соціально-економічних перетворень та свідому, дієву участь у них вільних господарів. М. Туган-Барановський як основоположник світового вчення про циклічність економічної динаміки проаналізував соціально-економічні закони з урахуванням моральних, психічних, фізичних чинників, чого не сприймали сповідники марксистської доктрини. Глибоке вчення Тугана-Барановського стало базисом для нових економічних ідей і практик у Європі, зокрема, Скандинавської громадівської моделі соціально-економічного розвитку на основі вільного приватно-капіталістичного підприємництва й стабільної соціальної захищеності суспільства.
У 1912 професор М. І. Туган-Барановський очолив кафедру політичної економії Петербурзького університету. Та в 1913 через урядовий тиск змушений був залишити Університет і до 1915 працював професором відділу економіки Імператорського політехнічного інституту в Петербурзі.
Перед Першою світовою війною Михайло Туган-Барановський співпрацював у Петербурзі з Михайлом Грушевським та іншими Українськими вченими над підготовкою енциклопедичного видання «Український народ у його минулому й нинішньому». Перший том вийшов у 1914, другий – у 1916, а третій том, присвячений народному господарству України й редагований М. Туган-Барановським, на жаль, не вийшов.
У 1914, відповідаючи на анкету московського щомісячника «Українське життя», М. Туган-Барановський наголошував: «Вважаю безперечно бажаним, щоб Український народ розвивав свою національну культуру… Денаціоналізація Українського народу видається мені негідною, бо це знижує його культурний рівень… Не думаю, щоб державні заборони змогли знищити Український рух». А першочерговою справою вчений вважав створення центру Українського відродження в самій Україні.
Улітку 1917 М. І. Туган-Барановський приїхав з Петербурґу на Лохвиччину, а звідти, на запрошення Українського уряду, прибув у Київ і обійняв пост генерального секретаря (міністра) фінансів у Генеральному секретаріаті Української Центральної Ради. Вчений і державний діяч Сергій Олександрович Єфремов (1876–1939), який тоді був заступником голови Української Центральної Ради, так описує залучення М. І. Тугана-Барановського до першого Українського уряду: «В серпні 1917 року, коли частково обновлявся Генеральний секретаріат, ухвалено було запросити Тугана-Барановського на посаду генерального секретаря фінансових справ. На телеграму з Київа він зараз прибув з Полтавщини, де літував, і без великого вагання згодився прийняти доручену йому роботу. Запрошуючи його, малося на увазі просто використати визначного економіста й до того ж людину тільки прихильну до українства. Але у першій же розмові Туган-Барановський заявив, що тепер, коли можна стало практично працювати на українському ґрунті, він не може не перейти цілком на українську платформу, не може працювати інакше, як Українець».
Одразу після Лютневої революції М. І. Тугана-Барановського декілька разів запрошували на пост міністра фінансів Тимчасового уряду Росії, та він відмовлявся, бо вже тоді мав намір працювати в Україні.
Від серпня до кінця 1917 М. І. Туган-Барановський працював генеральним секретарем фінансів Генерального секретаріату Української Центральної Ради. За той час написав Декларацію УНР «Економічна політика», відстоював запровадження власної Української валюти, відмінної од руської, організував і очолив Українське товариство економістів.
Та найбільше уваги М. Туган-Барановський приділяв кооперативним справам. На початку 1918 Михайла Івановича обрали головою ради Українського центрального кооперативного комітету, й від цієї організації він головував на Третьому Всеукраїнському загальнокооперативному з’їзді в Київі. Учений організував і очолив роботу наукового журналу «Українська кооперація», де публікував програмні статті про усамостійнення Українського кооперативного руху.
На основі своєї попередньої праці «Соціальні основи кооперації» (М., 1916), яку перевидавали кілька разів у Росії, М. Туган-Барановський написав нову працю «Кооперація, соціально-економічна природа її та мета» (1919), яку перевидали в 1936 у Львові за назвою «Кооперація, її природа та мета».
Вчений зініціював створення й очолив Інститут для вивчення економічної кон’юнктури та народного господарства України (1918; діяв до 1922), став ініціатором і фундатором Українського кооперативного (1919) й Українського демографічного інститутів (останній очолював статистик і демограф М. В. Птуха з 1919 до ліквідації в 1937). М. Туган-Барановський як організатор освіти брав дієву участь у заснуванні Української вищої школи, зокрема, Українського державного університету в Київі, де читав лекції з економіки державною Українською мовою.
У 1918 М. І. Туган-Барановський став одним з ініціаторів і фундаторів Української Академії наук, і його обрали до складу Академії як першого Українського академіка з економічної теорії. 15 листопада 1918 року наказом гетьмана Павла Скоропадського Михайла Тугана-Барановського затверджено на посаді голови відділу соціальних наук УАН. Над організацією й розвитком Української Академії наук Михайло Туган-Барановський дієво співпрацював з Володимиром Вернадським і Агатангелом Кримським.
Михайло Туган-Барановський
Володимир Вернадський
Агатангел Кримський
У січні 1919 М. І. Тугана-Барановського призначили економічним радником дипломатичної місії УНР у Франції. Михайло Іванович виїхав з родиною поїздом з Київа до Одеси, а звідти кораблем мав дістатися до Франції. Однак 21 січня 1919 він раптово помер у поїзді на станції Затишшя поблизу Одеси, нібито від серцевого нападу. Поховали великого вченого й державного діяча в Одесі на Старому християнському кладовищі, яке в 30-х роках знищили большевики.
Родина Михайла Івановича Тугана-Барановського еміґрувала спочатку в Югославію, потім у Чехословаччину. Син – Михайло Михайлович повернувся наприкінці 20-х років на Харківщину, вчився на економіста, а став письменником і підписувався псевдонімом Світязький. У Михайла Михайловича народилося два сини: Джеледін Михайлович (1927–?) та Джучі Михайлович (1948–2015) – історик, доктор історичних наук, автор біографічних праць про свого знаменитого діда. Донька – Ольга Михайлівна стала в Чехословаччині кіноакторкою. Дружина – Ольга Федорівна померла й похована в Празі.
Колеги М. І. Тугана-Барановського з Української Академії наук та учні з глибокою тугою й шаною попрощалися з великим вченим і державним діячем.
«В особі Михайла Івановича зійшов у могилу видатний учений, блискучий письменник, самобутня й гуманна людина, яскравий представник найвищих досягнень сучасної духовної культури, людина, яка своїм життям і працею провела значущу борозну в суспільній думці. Як мислитель суб’єктивно-інтуїтивного характеру, значною мірою вільний од раз прийнятої системи обумовлених шляхів і шаблонів, він був здатний яскраво віддаватися питанням і справам, які зацікавили його, черпаючи їхній зміст з навколишнього суспільного середовища. Звідси його схильність реагувати на запити навколишнього життя. Цю властивість він виявляв однаково як у галузі науково-ідеологічної творчості, так і суспільно-практичної діяльності», – так проникливо написав у 1923 про свого вчителя Микола Дмитрович Кондратьєв (1892–1938), відомий економіст, основоположник теорії економічних циклів («Цикли Кондратьєва»), теоретик НЕПу, який став жертвою большевицького терору. Одначе за всієї проґресивності економічного мислення, М. Кондратьєв з імперської позиції характеризує діяльність М. І. Тугана-Барановського в Україні: «…Коли розпочався період корінного соціального перелому в центрі та вибух національно-сепаратистських устремлінь у краях, він захоплюється потоком українофільського руху. В Україні, хоч і зайнятий громадською діяльністю у вузькому значенні слова, він не припиняє своєї науково-ідеологічної роботи. Найбільшими його працями, написаними по-руськи, та надрукованими спочатку в перекладі українською мовою, стали популярні курси політичної економії «Політична економія» (ця праця з’явилася нині й російською мовою, 1919) та «Кооперація, соціально-економічна природа її та мета», а також ряд статей з українських питань та питань української кооперації. Однак частково захоплений хвилею націоналістичних місцевих уподобань, М. І., мабуть, пережив новий частковий перелом у своїх політичних поглядах. Залишившись соціалістом і демократом, він дещо змінив свої погляди, зокрема на національне питання».
М. І. Туган-Барановський, будучи свідомим Українцем і відчуваючи «себе Українським патріотом», не змінював своїх політичних поглядів під впливом «націоналістичних місцевих уподобань» – він цілком усвідомлено повернувся в рідну Україну для будівництва Української науки й Української держави. М. І. Туган-Барановський, маючи емоційно-вольовий Український характер і глибоку Українську самосвідомість, розвинув у собі стійку моральну волю й чуття справедливості. Маючи вроджений інтуїтивний розум і загострене почуття совісті, вчений-мислитель уловлював суть подій і явищ миттєво, охоплював їх цілісно й без зайвих роздумів брався до справедливої діяльності. Саме в глибокому Українському культурно-національному самоусвідомленні закорінена суть Українського феномену вченого-мислителя світового рівня.
Михайло Іванович мав характерну Українську вдачу: щиросердий і дитинно довірливий, глибоко душевний і доброзичливий, люблячий, ніжний чоловік і батько, життєлюбний і самозаглиблений, вільний од честолюбства, стриманий до похвальби й самовідданий у праці. Син Михайло ще малим спитав у батька: «Тату, чому ти не називаїш себе титулом мірзи, як це робить дядьо Коля?». Михайло Іванович спокійно відповів: «Тому, що маю за більшу честь називати себе доктором політичної економії, бо цей титул я здобув сам своєю працею».
Наукова спадщина М. І. Тугана-Барановського налічує понад 200 праць, які цілісно охоплюють усі сфери суспільного життя: господарська діяльність, культура, освіта, наука, політекономія, політика. Спадщина вченого-мислителя вражає масивом доробку, глибиною дослідження, високою науково-практичною цінністю. Велике значення має теорія періодичних криз, вивченню яких економіст-мислитель присвятив низку праць, і вони в перекладах німецькою й французькою мовами здобули авторові світове визнання. Великий Український економіст-мислитель М. І. Туган-Барановський перший у Світі розробив учення про фундаментальну закономірність циклічності економічної динаміки та показав закономірність не тільки виникнення криз, а й їх подолання завдяки активізації інвестиційної й соціальної політик через знання економічної кон’юнктури. Економічна кон’юнктура (від лат. conjungere – пов’язувати, з’єднувати) – сукупність умов, ознак, які характеризують становище в економіці країни. Особливого значення в механізмі періодичних коливань економічної кон’юнктури М. Туган-Барановський надавав процесу накопичення основного капіталу та його освоєння через реальні інвестиції. На переконання вченого, вивчення економічної кон’юнктури повинне давати матеріал для з’ясування економічних закономірностей і передбачення майбутнього розвитку економіки. У Франції на основі концепції кон’юнктурних циклів М. І. Тугана-Барановського організовано постійний комітет для передбачення промислових криз.
М. І. Туган-Барановський на основі власного системного осмислення циклічних процесів в економіці й періодичності криз та їх впливів на суспільне життя уперше в Світі розробив учення про закономірність циклічності системної економічної динаміки, пов’язаної з періодичністю промислових криз.
В Україні ім’ям М. І. Тугана-Барановського у 2000 році названо Донецький національний університет економіки і торгівлі – спадкоємець Київського кооперативного інституту імені М. І. Тугана-Барановського, який створено в 1921 на основі Українського кооперативного інституту, зініційованого Михайлом Івановичем і відкритого в 1920. У 2002 біля університету встановлено пам’ятник вченому. У вересні 2014, через руську окупацію Донецька, університет евакуювали в Кривий Ріг, а в 2024 реорганізували й приєднали до Криворізького національного університету.
Національна академія наук України в 1992 році заснувала Премію НАН України імені М. І. Тугана-Барановського. А головна відзнака Академії економічних наук України – Золота медаль імені М. І. Тугана-Барановського. Премія й медаль присуджуються за значні досягнення в галузі економічної науки, за винаходи і відкриття, що мають важливе значення для розвитку науки й економіки в Україні.
Науково-суспільне подвижництво
Вчений зі світовим ім’ям повернувся в Україну, аби зупинити «переливання крові з нашого національного організму до чужих» (С. Єфремов). М. Туган-Барановський зайняв дієву позицію оборони Українського народу від денаціоналізації та забезпечення будівництва Української освіти, науки й державності. Економіст-мислитель науково обґрунтовує необхідність «мати Українську школу од початкової до вищої» та домагається «якнайбільшого поширення Української мови на всіх ділянках життя».
Весь цей освітньо-науковий базис разом з народним господарством становлять основу національної культури – системи культурно-соціального розвитку народу. М. І. Туган-Барановський як економіст-мислитель і державний діяч надає національній культурі основоположного значення в будівництві національної держави та в її управлінні. В аналітично-критичній праці «Теоретичні основи марксизму» (1905) вчений наголошує на значущості розвитку народом власної культури: «Не можна відкидати культурної місії держави, матеріально зацікавленої у піднесенні духовної культури народу, оскільки економічна й політична могутність країни нерозривно пов’язані з успіхами культури. …Політика ніколи не може бути вищою від рівня культури». Та для гідного, справедливого життя недостатньо успіхів культури, культурної самобутності й автономії; для забезпечення соціальної справедливості необхідна самостійна державницька національна політика. Тобто національна політика як уміння управляти державою й суспільством повинна базуватися на національній культурі й керуватися її морально-світоглядними засадами в інтересах гідного, справедливого життя народу.
М. І. Туган-Барановський виробив власну модель справедливого суспільного ладу в Україні й людському суспільстві загалом. На переконання економіста-мислителя, самостійність держави базується на кооперації, на вільному сільському господарюванні й на муніципальному самоврядуванні, які своєю чергою обмежують державний централізм. Свою концепцію культурно-соціально-економічного розвитку держави вчений виклав у підручнику «Політична економія. Курс популярний», який вийшов 1919 року в Київі.
Перевидав цю працю Український Громадський Видавничий Фонд у Празі 1927 року за назвою «Політична економія (Наука про народнє господарство)».
За первинною назвою цю працю перевидали в Київі 1994 року. Цей глибокий і доступний за викладом посібник з політичної економії надзвичайно своєчасний нині. Автор аналізує ступені розвитку народного господарства, викладає своє розуміння суспільного виробництва, справедливого розподілу й споживання господарських статків та культурно-соціального розвитку народу.
У Вступі до «Політичної економії» М. І. Туган-Барановський наголошує на суспільній суті своєї праці, яка вивчає причини «вбогості» й «багацтва»: «Питання про причини ріжниць в багацтві та вбогості народів; неоднакового поділу багацтва серед кожного народу і розповсюдження скрізь постійної вбогості серед зросту багацтва – розглядає наука, що зветься політичною економією».
Особливу увагу в подоланні причин «вбогості» й «багацтва» та в забезпеченні розвитку народного господарства й держави вчений зосереджує на питаннях грошей і кредитів та убезпеченні виробників од фінансового капіталу, який породжує лихварство й соціальне паразитство.
Термін паразитство походить від грецького пαράσιτο – нахлібник. Паразит – організм, що існує за рахунок іншого організму, який називається господарем, виробником енергії, продукту. Соціальне паразитство взаємопов’язане з лихварством. Лихварство зруйнувало природну систему господарювання й весь суспільний лад античного аграрного світу і повсюди розвело соціальне паразитство.
М. І. Туган-Барановський глибоко проаналізував потребу господарів у грошах і проникливо охарактеризував руйнівну суть лихварства й паразитства у праці «Політична економія. Курс популярний» у розділі «Кредит та банки»: «На певне господарське діло треба витратити певні грошові кошти. Коли хтось хоче вести якесь діло, а власних грошей для того не має, то мусить звертатися до чужого капіталу. В такому випадку капітал позичають на певний строк і зобов’язуються, по скінченні строку, його повернути з додатком певних відсотків (процентів)… Спочатку капітал дають у позику окремі особи, які з тої чи иншої причини мають вільні гроші, і то дають за досить великий відсоток. Це – так звані лихварі, яких добре знали ще в стародавньому світі і яких усі дуже ненавиділи. «Лихвар – гірший за вбивцю» – казали стародавні римляни. Боротьба з грошовим капіталом, в особі лихварів, поруч боротьби проти великого землевласництва, складає головний зміст внутрішньої історії Греції й Риму. Через те, що позичкові відсотки в стародавньому світі були надзвичайно великі, то позичальник дуже часто не мав змоги виплатити свого боргу разом з відсотками, що на йому виростали, і не тільки все майно його переходило до лихваря, але й сам він позбавлявся волі й ставав рабом свого кредитора. Таким, власне, способом, велика сила грецького селянства позбувалася своєї землі. Це доводило до постійних повстань у стародавній Греції. Повстання ці часто кінчалися перемогою народу, при чому лихварів вигонили з держави або навіть карали на смерть, майно їх конфісковували, а борги оповіщали недійсними. Але все це мало впливало на хід економічного розвитку Грецького світу, – по скінченні революції лихварство знову відживало, і ті самі економічні стосунки поновлювалися в попередньому вигляді».
Така історія нескінченної боротьби Греко-Римського агрокультурного світу з юдейським лихварством. Так грошовий капітал через грабіжницьке лихварство проникав у господарську й політичну сфери, породжуючи паразитарну еліту й руйнуючи державу зсередини. Відтоді протягом 2000-річної історії провідна ідея всіх визвольних селянських рухів – земля і воля, й на тій життєвій ідеї весь час спекулювала й досі спекулює паразитарна еліта. Надто аґресивною, ненажерливою лихварська еліта стала нині – в пору глобальних замірів фінансової цивілізації. Під облудою «приватизації» та «узаконення продажу» землі нинішні глобальні лихварі фінансовими тенетами обплутують господарів і цілі країни, загарбуючи їхні землі – окуповують увесь життєвий простір аграрних народів.
Паразитарний Фінансовий інтернаціонал (Фінінтерн) владарюванням інтернаціонального капіталу руйнує національні держави зсередини, впроваджуючи в їх управління свою резидентуру, знелюднює їх од корінної людності, привласнює або знищує надбання національних культур та загарбує природні ресурси націй. Нині Фінінтерн показово робить це з Україною: руйнує державність зсередини владарюванням окупаційної резидентури, знищує Українців на війні, а інших змушує виїздити за кордон – ліквідовує останній корінний народ у Європі. А на землю без корінного народу прийдуть чужинці без землі.
За Туганом-Барановським, земля, як і всі природні ресурси країни, належить до всенародної власності, тобто належить національній державі, в якій джерелом влади є народ. А управлінський апарат держави здійснює регуляторну функцію у сфері користування угіддями національного земельного фонду для ведення сільського господарства. Сільські господарі можуть брати землю в користування за орендну плату державі, а права власності на землю вони не мають. Бо земля є природним базовим ресурсом, природною рушійною силою економічного, культурно-соціального розвитку народу-господаря.
М. І. Туган-Барановський як ідеолог економічної, культурно-політичної самостійності народу-господаря у праці «Націоналізація землі. Нарис руху на користь націоналізації землі та практичні висновки» (1906) розробив проект земельної реформи, який передбачає збереження селянської власності на землю в межах «трудової норми». Це умова безпосереднього користування землею для ведення сільського господарства. А всі інші земельні угіддя мають перейти державі з грошовим відшкодуванням власникам. Таким чином утворюється національний земельний фонд, землі з якого передаються в користування сільським господарям для обробітку. Найбільшою складністю в реалізації свого проекту М. Туган-Барановський вважав неминучу нерівність при розподілі земельних ділянок, що їх об’єктивно спричинюють нерівномірний приріст населення в різних місцевостях, різниця в родючості земель, зручності й незручності їхнього розташування тощо. Для зменшення просторової нерівності у розподілі землі вчений запропонував запровадити проґресивне оподаткування диференціальної ренти. Цей податок мав стягуватися як з націоналізованих земель, так і з приватних угідь, спонукаючи неефективних власників «відчужувати їх на користь нації», тим самим збільшуючи національний земельний фонд. А державний централізм у регулюванні національного земельного фонду обмежує система самоврядної сільськогосподарської кооперації. (Нині в Україні владарюючий кагал зробив Українську землю як природне багатство й неподільну всенародну власність товаром і виставив на продаж за бездіяльності безвольного населення. А Українська земля потребує не ринку, не продажу, а порятунку – сівозмінного відпочинку й оздоровлення, цілковитого відновлення своєї життєродності, виснаженої за десятиліття екстенсивної експлуатації).
У підручнику «Політична економія. Курс популярний» (1919) М. І. Туган-Барановський аналізує підходи різних груп селян стосовно власності на землю. Розглядаючи процеси Столипінської земельної реформи, згідно з якою кожному членові сільської громади надавалося право вимагати од громади виділення в приватну власність тієї частки громадської землі, якою він володів і яка переходила в його власність без викупу або з невеликим відшкодуванням громаді, М. Туган-Барановський свідчить, що «у виході з громади були зацікавлені такі групи: 1) заможні селяни, які володіли більшою кількістю землі, ніж їм належало при новому перерозподілі; 2) бідні селяни, які не вели або майже не вели свого господарства, а отриману в приватну власність землю мали намір продати й у такий спосіб поліпшити своє становище; 3) багаті селяни, які мали змогу скупити наділи своїх односельців і відповідно розширити своє землеволодіння. А селяни середньої верстви, які становили більшість, втрачали від такого перерозподілу громадських земель, оскільки кожна зі згаданих груп намагалася закріпити за собою ті землі, якими вона тимчасово користувалася. У результаті громадська земля перетворювалася на мало придатні для використання масиви, що нагадували клаптики розірваної ковдри».
А ще ж селяни середньої верстви потребували для розвитку своїх господарств грошових коштів, тож на них чигали зі своїми позиками лихварі, а за ними й латифундисти. М. І. Туган-Барановський бачив убезпечення сільських господарів од лихварів і латифундистів у сільськогосподарській кооперації.
Саме з цією метою основоположник кооперативного руху в Україні, заможний і культурний господар-землевласник, проґресивний державний і культурно-освітній діяч Григорій Павлович ґалаґан (1819–1888) організував ще в 1871 році перше в Україні й усій Російській імперії Сокиринське ощадно-позичкове товариство імені Павла Ґалаґана, по суті народний кооперативний банк, з колишніх кріпаків у своєму рідному селі Сокиринці на Полтавщині. Український кооперативний̆ рух на засаді взаємодопомоги забезпечував спільне виробництво й реалізацію продукції та справедливий розподіл доходів, що й становить основу національної економіки і соціальної справедливості. Кооперація убезпечує цілий виробничий цикл і доходи від лихварів, посередників-спекулянтів – усяких соціальних паразитів. А кооперативне самоврядування є основою муніципального й загалом суспільного самоврядування. Г. П. Ґалаґан як подвижник Українського кооператизму багато сил і коштів уклав у розвиток народної освіти й культури, бо на його переконання: «Найперша справа – моральне виховання народу».
В дієвій силі кооперації вчений пересвідчився під час своєї праці на Полтавщині на початку ХХ ст. А в 1914 за безпосередньої участі Михайла Івановича засновано сільськогосподарське споживче й кредитне товариства в Пізняках. Саме тоді вчений поглиблено розробляє теорію й практику кооперації.
М. І. Туган-Барановський став одним з найвидатніших теоретиків і практиків кооперативного руху в Східній Європі. Український учений у праці «Соціальні основи кооперації» (1916) явив докладну історію й розробив теорію кооперації як основного ґаранта досягнення соціальної справедливості.
М. І. Туган-Барановський повернувся в Україну в роки боротьби Українського народу за власну державність, права на яку за Українцями не визнавала майже вся руська «демократія». Разом з численними Українськими кооператорами вчений-подвижник протидіяв поширюваній руськими большевиками неоімперській ідеології централізованого державного соціалізму. Працюючи керівником соціально-економічного відділу Української Академії наук, яку організували Українські вчені в 1918 за розпорядженням і фінансової підтримки гетьмана П. П. Скоропадського, М. Туган-Барановський розробляє програму діяльності відділу та звертає увагу на особливе значення прикладних кафедр з проблем сільського господарства й кооперації. Вчений наголошував, шо кооперативний рух охопив в Україні «близько половини всієї людності краю, причому загальний бюджет кооперативів визначається сотнями мільйонів і мільярдами карбованців. Весь цей могутній національний рух, повинен набрати для Українського народу цілком виключного значення, бо ж Український народ у своїй масі – хлібороби, а кооперація знаменує собою для селянського господарства істотну умову – перехід до раціональної агрономії та високої сільськогосподарської техніки…».
У праці «Кооперація, соціально-економічна природа її та мета» (1919) економіст-мислитель відкрито протестує проти того, що «багато з сучасних соціалістів, особливо ж представники тієї соціалістичної партії, яка в Росії захопила політичну владу в свої руки – большевики … ставляться до кооперації з великим нехтуванням» та застерігає від «тягаря примусу», притаманного державному соціалізму, й пропонує протидіяти йому розвитком кооперації у вільній праці господарів. Посилаючись на концепт Імануїла Канта «вільної моральної волі», підпорядкованої моральному законові», М. Туган-Барановський наголошує, що воля людської особи – «це найвище суспільне добро. Якби прийшлося вибирати між економічним добробутом і волею, то, розуміється, прийшлося б вибрати волю. Бо і в злиднях людина може зберегти свою людську гідність; а позбавлення волі нищить у корені гідність людини. Без волі неможлива культура й цивілізація; людність позбавлена волі, втрачає усі свої вартості. Терпіння не принижує людини, а позбавлення волі обертає людину з особи, яка сама себе визначає, у просте знаряддя чужої сваволі, цебто нищить найцінніше, що є в людині». За Туганом-Барановським, моральна воля гідних людських особистостей забезпечує взаємоповагу, взаємодопомогу в суспільстві й кооперативній співпраці: «Що вище зростатиме людська особистість, то більше її інтереси сполучатимуться з громадськими й то менше кожна людина домагатиметься своєї власної мети».
У цьому глибинному осягненні Туганом-Барановським моральної суті волі людського духу відлунює Кантів моральний імператив: «Стався до людей як до себе самого, стався до людського життя не як до засобу, а як до самодостатньої цінності».
За М. Туганом-Барановським, саме на взаємності, на продуктивній співпраці вільних людей базується кооператизм і справедливий суспільний лад, що їх забезпечує моральна воля людей, яка є «найвищим суспільним добром».
Передові здобутки економіста-новатора М. І. Тугана-Барановського в дослідженні кооперації як самобутньої форми господарювання стали проривом у нову галузь економічної науки – теорію кооперації, яка глибоко пов’язана з давньою традиційною практикою розвитку агрокультурного господарства в Україні.
Українська кооперація має своє глибоке коріння в давній культурно-господарській традиції Трипільської й Сіверської агрокультур. Ця Давньоукраїнська правобережно-лівобережна традиція збереглася в особливостях родинного й громадського господарювання, у народній звичаєвості календарних обрядів Сонячного Кола, у морально-світоглядних принципах звичаєвого права.
Найповніше збереглася в Українському звичаєвому праві Давньосіверська культурно-господарська традиція Сябринного землеволодіння й господарювання. Сябри – категорія людей, які спільно володіли й користувалися ріллею, промисловими угіддями, засобами виробництва. Сябринне землеволодіння й господарювання було віддавна розвинене в Сіверії, тобто по всьому Українському Лівобережжю. У другій половині ХІХ ст. на основі Сябринного господарювання зародилася в Сіверщині сільськогосподарська кооперація. Залишки Сябринного землеволодіння й господарювання (зокрема, громадське користування пасовищами, луками тощо) зберігалися тут до початку XX ст.
Українська сільськогосподарська кооперація – традиційна основа самоорганізації й самоврядування Українців-хліборобів. Досвід мудрих Українських селян показав, що кооперативна організація сільськогосподарського виробництва й кредиту – міцна самостійна база для розвитку аграрної культури, зміцнення соціально-економічної й політичної самостійності України.
Передові кооперативні й загалом культурно-соціальні, економічно-політичні наукові напрацювання М. І. Тугана-Барановського справили великий вплив на розвиток нормального економічного життя в роки відродження кооперативного господарювання й самостійної Української державності на початку ХХ ст.
Однак наприкінці 20-х років Український кооперативний рух і весь цей напрямок розвитку економічної науки розгромив большевицький режим, що колективізацією знищив кооперацію й насильно насадив марксистську модель централізованого державного соціалізму, яку Іван Франко назвав «тюрмою народів».
Сталось те, від чого застерігав і Михайло Туган-Барановський: «Державний соціалізм зовсім не здійснює ідеалу волі», його облудна ідеологія тягне за собою «поважну небезпеку для майбутнього людства… Яка ж буде доля людства, коли люди, що стоять вище середнього рівня, опиняться під владою людей пересічних? І чи не згасне творча душа людства, якщо натовп керуватиме працею генія, якщо творча ініціатива окремої особи завмре через неможливість свого виявлення?». Особливого значення вчений-подвижник надавав розвиткові Українського кооперативного руху, вбачаючи в ньому шлях до розвитку економіки України й культурно-національного відродження Українського народу.
Тому новаторські праці вченого-мислителя з кооперації, громадівської соціальності, аграрних і податкових реформ, соціології й політичної економії большевики надовго піддали забуттю, як і його ім’я.
Наукові напрацювання великого Українського економіста-мислителя М. І. Тугана-Барановського стали зате широковідомі й визнані в економічно передових країнах, а його ідеї розвивали найвидатніші зарубіжні вчені: шведський економіст Карл Ґустав Кассель, англійський економіст і філософ Джон Мейнард Кейнс, німецький економіст Артур Шпітгоф, французький економіст Жан Лескюр. За кордоном особистості М. Тугана-Барановського і його науковому доробку присвячено понад 100 спеціальних праць.
Відомий австрійський і американський економіст, соціолог та історик економічної думки Йозеф Алоїз Шумпетер (1883–1950) назвав М. І. Тугана-Барановського «найкращим Слов’янським економістом».
Значний внесок у вивчення й популяризацію наукової спадщини М. І. Тугана-Барановського та Української кооперативної справи зробили вчені з Української діаспори: економіст Любомир-Мар’ян Коваль, економіст, кооператор Борис Миколайович Мартос, економіст Сергій Васильович Бородаєвський. Особливе значення має ґрунтовна праця економіста, історика Української кооперації, соціолога Іллі Витановича «Історія Українського кооперативного руху» (Нью-Йорк, 1964).
М. І. Туган-Барановський став одним з перших у світовій економічній науці й практиці, хто проаналізував крайню обмеженість регуляторів ринкової й планової економік та запровадив їх синтез у вченні про кооперацію – громадівську співпрацю-взаємодопомогу. Політично-економічній доктрині марксизму й марксистській моделі централізованого державного соціалізму з плановою економікою вчений-новатор протиставив нову соціальну модель – громадівський, кооперативний соціалізм зі змішаною економікою.
На основі новаторського вчення Українського економіста-мислителя Стокгольмська школа економіки з 30-х до 70-х рр. ХХ ст. запровадила систему самозбереження й розвитку Шведського суспільства на основі збалансованості капіталізму й соціальності. Так у Швеції й інших Скандинавських країнах утвердилася система громадівської соціальності як протидія космополітичній комуністичній ідеології й большевицькому тоталітарному режиму державного соціалізму, якими загрожував їм аґресивній сусід – СССР. За півстоліття Швеція зробила стрибок від аграрної провінції до індустріального, інноваційного центру не тільки Європи, а й цілого Світу. Ця колективістсько-універсалістська (громадівська) модель соціально-економічного розвитку на основі приватної власності й ринку відома як Шведська або Скандинавська модель розвитку, за якою нині гідно живуть Швеція, Норвегія, Фінляндія, Данія, Ісландія. Ці країни за рівнем життя лідирують серед найрозвинутіших країн Світу.
Визначальним у Скандинавській моделі розвитку є соціальний чинник, який забезпечує соціальну справедливість, стабільність і високий рівень безпеки суспільства за рахунок ефективного поєднання вільного приватно-капіталістичного підприємництва в економіці та соціалістичної системи соціального добробуту й дієвості муніципального самоврядування і профспілкової солідарності. Усе це досягається за дієвої участі соціальної держави в плані зайнятості населення й прогресивного оподаткування. Шведська модель соціально-економічного розвитку поєднує високий рівень економічного зростання зі стабільною соціальною захищеністю населення й тому є однією з найуспішніших у Світі. Скандинавська модель соціально-економічного розвитку характеризується всеосяжною системою соціального забезпечення, прогресивним оподаткуванням, інноваційними підходами до управління та розвитком освіти й науково-дослідницької практики.
Вивчення й запровадження Скандинавської моделі в Україні є надзвичайно своєчасними для пошуку ефективних шляхів розвитку нашої країни, яка нині переживає економічні, соціальні й геополітичні виклики. Особливо важливим для України в умовах зовнішньої руської аґресії та внутрішньої економічно-фінансової злочинності державних чиновників є досвід Швеції з національної безпеки та диктатури закону для забезпечення соціальної справедливості.
Головним чинником консолідації Українського народу була й лишається духовно-енергетична взаємодія-синергія на засаді взаємодопомоги в агрокультурі. Завдяки взаємодопомозі Українці досягали військової й загальносуспільної самоорганізації в найкритичніші періоди своєї історії. І нині тільки самоорганізацією на засаді взаємодопомоги Українці здатні зберегти себе й свою землю та здолати аґресорів і відродити свою традиційну Українську громадівську соціальність у Самостійній Українській Державі.
Нині кооперативний рух став одним з наймасовіших у Світі. Міжнародний кооперативний. альянс об’єднує понад 250 національних кооперативних спілок у понад 90 країнах і налічує понад 1 млрд осіб.
А в Україні упродовж попередніх і останніх років, унаслідок вилучення курсів історії економічних вчень та теорії й практики кооперації як окремих складових підготовки фахівців економічного профілю, скорочення навчальних годин, відведених на історико-економічний блок, відбулося загальне зниження кількості та якості наукових досліджень у галузі історії Української економічної думки та Українського кооператизму. І як наслідок – масова економічно-правова неосвіченість і знекультурення Українського суспільства, що полегшило необольшевикам-приватизаторам, які прийшли на зміну большевикам-колективізаторам, ошукати, обібрати, заневолити народ. 100 років тому большевики-колективізатори за підмогою п’ятої й шостої колон заражених «епідемією комунізму» «збольшевичених мас» пограбували Українських господарів, непокірних знищили голодом і репресіями та загнали заневолений, озлиднілий люд у «лагерний соціалізм». І все те етноцидне злочинство большевики коїли за потуранням прагматичного Заходу, керованого фінансовим інтернаціоналом. І ось як наслідок «збільшовиченої ери» (так саркастично назвав тоталітарний совєтський режим поет Павло Тичина) настала необольшевицька ера. Необольшевики успадкували в большевиків аґресивну аморальність і войовниче невігластво. Тож точна характеристика большевиків, яку дав їм у 1918 році вчений і державний діяч Сергій Єфремов, стосується й нинішніх необольшевиків: «Порожня фраза, кріпка лайка, погрози, офіціальна брехня, самовдоволене нахабство…».
Большевики під облудним гаслом «побудови світлого майбутнього – комунізму» насадили централізований державний соціалізм, по суті – партноменклатурний феодалізм з колгоспними кріпаками й промисловими рабами та з кримінальним режимом тоталітарного гніту. Та під тим гнітом Українці зберегли свою людську гідність і громадівську взаємодопомогу.
Необольшевики під ширмою «державної незалежності» з облудою «християнських цінностей» запровадили плутократичний феодалізм з безробітними невільниками та з кримінальним режимом визиску природних ресурсів і винародовлення України через спровадження Українців у закордонні найми.
Понад 30 років тому необольшевики-приватизатори за підмогою тих же п’ятої й шостої колон «осовєчених мас» – «совків» у керованому хаосі узурпували владу над Українським народом, привласнили всенародне багатство, роззброїли Українську державу і під облудною ширмою «державної незалежності» насадили неоколоніальну паразитарну «державу в державі», очолювану кагалом колоніально-окупаційної адміністрації під глобальним управлінням Фінансового інтернаціоналу.
Фінансовий інтернаціонал базується на глобальному паразитарному фінансовому капіталі й управляє країнами через глобальну корумпованість їх урядів. Фінінтерн утверджував своє фінансове владарювання у Світі під прикриттям Комінтерну й Соцінтерну, які облудними доктринами відволікали людство од фінансового заневолення. І тепер суспільства, які десятиліттями існували в омані комуністичної ідеології й під тотальним гнобленням режиму лагерного соціалізму, враз опинилися в гнітючій реальності фінансового заневолення. Дуже трагічно пережив ту комуно-фінансову трансформацію Український народ, який за десятиліття тотальної комунізації-совєтізації втратив десятки мільйонів свого люду, всі свої особисті статки й національні ресурси та опинився у тенетах Фінінтерну.
А тепер нащадки «новой общности – советского народа» – «неосовки» під проводом колонізаторської русні окуповують Україну і вбивають Українців. Нині для протистояння внутрішньому колоніально-окупаційному режимові й ним керованим внутрішнім «неосовкам» – колонізаторській п’ятій колоні русні й колаборантській шостій колоні малорусні та зовнішній руській аґресії ошукане, пограбоване, роз’єднане Українське суспільство не має необхідного запасу внутрішньої сили, ясного розуміння й дієвої волі, тож сподівається на сторонню допомогу. Та ті сподівання марні. Бо Фінансовий інтернаціонал уже розподілив між своїми фінансовими кагалами природні багатства України, а Українців використовує як донорів інтелектуально-фізичних ресурсів. Тільки збірна воля Українського національного духу, сконцентрована в Українській збройній силі, здатна звільнити народ від чужинського паразитарного визиску і спонукати все Українське суспільство до кооперативної взаємодії для відродження триєдиної системи культурно-соціального саморозвитку, самоврядування, самозахисту й до самостійного справедливого життя власною волею в Самостійній Українській Державі.
Тому надзвичайно своєчасним є вивчення безцінної світоглядно-наукової спадщини М. І. Тугана-Барановського, що допоможе знайти вихід з нинішнього передкатастрофічного стану, в якому опинився Український народ.
Вагомою спонукою в цьому плані є підсумкова праця доктора економічних наук, академіка Академії економічних наук України Лариси Павлівни Горкіної (1941–2013) «На перехресті парадигм: М. І. Туган-Барановський в історії економічної думки» (2021), де висвітлюється життя, наукова й громадсько-політична діяльність знаного у Світі великого Українського вченого, його багатий внесок в історію економічних учень, у розв’язання філософсько-методологічних проблем, у політекономію, у мікро- й макроекономіку, в історію й теорію кооперації в контексті нинішніх проблем, передусім несправедливого розподілу результатів праці й соціально-правової нерівності. Своєчасним лишається практичне значення економічної теорії М. І. Тугана-Барановського у розв’язанні завдань господарського розвитку, народного добробуту й безпеки.
На своєчасності новаторського доробку великого Українського економіста-мислителя М. І. Тугана-Барановського наголошує доктор економічних наук Т. В. Гайдай у праці «Теоретичний спадок вітчизняного економіста у загальносвітовому контексті» (додаток до монографії Л. П. Горкіної): «Звернення сьогодні до спадщини М. Тугана-Барановського може допомогти вітчизняній економічній науці знайти власний вектор теоретичного розвитку, спрямований на синхронізацію з визначальними науковими тенденціями та парадигмальними зрушеннями світової науки і водночас скоригований національною своєрідністю і специфікою».
Олександер Шокало, культурософ
