210-ліття Тараса Шевченка: «Встане Правда! Встане Воля!..»

«ВСТАНЕ ПРАВДА! ВСТАНЕ ВОЛЯ!..»

210-ліття Тараса Шевченка

 

Тарас Григорович Шевченко (1814–1861) – геніальний Український поет-мислитель і художник-академік. Геніальність Шевченка цілковито відповідає Кантовому критерію: «Геній – це талант винайдення того, чому не можна навчити й навчитися». Силою свого геніального поетичного таланту Т. Шевченко здобув найвище всенародне визнання Поета-Співця – Великого Кобзаря й сягнув духовних верховин Української та вселюдської культур. Тараса Шевченка називають основоположником нової Української літератури й літературної мови, новатором у сфері офорту. А титанічна сила його національного феномену випромінюється далеко поза межі поезії, драматургії, прози, живопису й ґравюри. Наділений від природи могутнім талантом, Т. Шевченко виявив у собі найхарактерніші риси Українського генотипу, синтезував тисячолітні набутки рідної культури, увібрав силу духу незліченних поколінь свого роду й народу. Т. Шевченко як воістину народний Співець успадкував таланти й духовні риси свого давнього, життєздатного, вільнолюбного й великодушного народу, про що мовив сам: «Історія мого життя складає частину історії моєї Батьківщини». Тож за свій короткий вік Український ґеній устиг звідати ціле життя рідного народу від минувшини до будучини, явивши своє осягнення в провідницьких філософемах: «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм …»; «Не вмирає душа наша, Не вмирає Воля!»; «Встане Правда! Встане Воля!..».

 

Тарас Шевченко. Автопортрет. Яготин. 1843.

 

Родовід і життєвий шлях

Тарас Шевченко народився 25 лютого (9 березня) 1814 року в селі Моринці Київської губернії (тепер – Звенигородського р-ну Черкаської обл.) в родині покріпачених селян Григорія Івановича й Катерини Якимівни, хоч батько й мати походили з вільних козацьких родин. Батьків рід веде свій початок од запорозького козака Андрія, материн рід походить з Бойківщини. Тарас був третьою дитиною після сестри Катерини й брата Микити. У 1816 родина Шевченків переїхала в сусідню Кирилівку, тут народилися сестри Ярина, Марія й брат Йосип. Рано Тарас залишився сиротою: мати померла, коли йому було дев’ять років, а на одинадцятому році помер батько. Зазнав гіркого сирітства з жорстокою мачухою, яка вижила пасинка з дому.

З 1822 Тарас навчався грамоти в сільського дяка Совгиря. Сиротою наймитував у рідного дядька Павла й сільських дяків, був поводирем у сліпих кобзарів, учився малярства у сільських малярів. З 1828 служив козачком у поміщика П. Енгельгардта й жив у м. Вільно (тепер – Вільнюс), а з 1831 – в Петербурзі. З 1832 чотири роки навчався у майстра декоративного живопису В. Ширяєва, згідно з контрактом Енгельгардта з Ширяєвим. У 1836 познайомився з учнем Академії мистецтв, земляком І. Сошенком, а через нього – з Є. Гребінкою, М. Гоголем, В. Григоровичем, В. Жуковським, О. Венеціановим, К. Брюлловим, які взяли дієву участь у його звільненні з кріпацтва. Вирішальна ініціатива у звільненні Тараса Шевченка належить Миколі Гоголю. Діставши вільну 22 квітня 1838, Т. Шевченко вступив до Академії мистецтв у майстерню К. Брюллова, яку закінчив у 1844.

Пантелеймон Куліш. Портрет Тараса Шевченка. 1844.

У 1840 в Петербурзі вийшла перша збірка поезій Т. Шевченка «Кобзар» накладом 1 000 примірників. До першого видання «Кобзаря» увійшли 8 поезій: «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка» («Нащо мені чорні брови»), «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч» та «Думи мої, думи, лихо мені з вами». З 1838 заохочував художника Шевченка до поетичної творчості поет Гребінка, який був у захваті від його поезій та обіцяв видати їх. 1839 з України до Петербурґу приїхав земляк і гімназійний товариш Євгена Гребінки поміщик з Полтавщини Петро Мартос. Гребінка познайомив Мартоса з Шевченком і його поезією та попросив грошей на видання. Так 1840 явився у світ Шевченків «Кобзар», що згодом у повному обсязі свого поетичного багатства приніс Українському поетові світову славу.

Тарас Шевченко. Кобзар. Перше видання, 1840.

Навесні 1843 приїхав в Україну, відвідав рідні місця й історичні пам’ятки. Навесні 1845 знову приїхав в Україну з наміром залишитися в Київі. Працював у Київській Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів. У 1847 Т. Шевченка затвердили на посаді вчителя рисування в Київському університеті.

5 квітня 1847 Т. Шевченка заарештували в справі Кирило-Мефодіївського братства, хоч формально він, як і П. Куліш, не належав до нього, і заслали в солдати в Оренбурзький окремий корпус із забороною писати й малювати. У 1848 як художника увели до складу Аральської експедиції. Незважаючи на заборону, Т. Шевченко писав поетичні твори й повісті, вів щоденник, написав цикл малярських творів. У 1850 за доносом про порушення царської заборони Т. Шевченка ув’язнили в Орській фортеці, згодом перевезли у віддалене Новопетровське укріплення (тепер – Форт Шевченка).

Після клопотань друзів Т. Шевченка звільнили з заслання у 1857. Повернувшись до Петербурґу в 1858, митець натхненно працював у поезії, живопису й офорті. У 1859 Т. Шевченко дістав дозвіл поїхати в Україну. На Батьківщині його знову заарештували й вислали до Петербурґу.

У 1860 в С. Петербурзі, в друкарні Пантелеймона Куліша вийшло третє й останнє прижиттєве видання Шевченкового «Кобзаря», надруковане коштом відомого українського цукрозаводчика й мецената Платона Симиренка, який виділив для друку 1100 рублів. «Кобзар» вийшов накладом 6050 прим., з портретом Тараса Шевченка. «Кобзар» 1860 значно повніший, порівняно з попередніми, й містить 17 поетичних творів.

Тарас Шевченко. Кобзар. Останнє прижиттєве видання. 1860.

У 1859 році Т. Шевченкові за серію офортів присвоїли звання «академік ґравірування» Імператорської Академії мистецтв, а диплом «за підписом президента» й завірений печаткою видали 31 жовтня 1860 р. В ухвалі Ради Академії мистецтв зазначено: «Відомо, що як сама ця робота, так і особливо уживаний художником спосіб гравірування, удостоїв йому почесне звання академіка»». Т. Шевченко став першим академіком з гравірування в Російській імперії.

Тарас Шевченко. Фотопортрет. 1860.

Помер Тарас Григорович Шевченко 26 лютого (10 березня) 1861 у своїй кімнаті-майстерні в Академії мистецтв. 13 березня поховали спочатку на Смоленському кладовищі, а 22 травня 1861 перепоховали, згідно з заповітом, на Чернечій (тепер – Тарасовій) горі біля Канева.

 

Спадщина

Тарас Шевченко – поет, прозаїк, драматург, художник (ґравер, живописець, скульптор), філософ-мислитель, співак, фольклорист, етнограф, педагог.

Творча спадщина Тараса Шевченка: поезії, які увійшли до зібрання «Кобзар», драми й повісті, щоденник, живописні й графічні твори, «Буквар» (укладений для початкового навчання українською мовою в недільних школах).

У літературній спадщині Т. Шевченка центральне місце належить поетичному збірнику «Кобзар», який відіграв основоположну роль у становленні нової української літератури й української літературної мови на народній основі. Всього Шевченко написав 237 віршів та поем, з них 235 по-українськи й 2 по-руськи. Деякі з віршів мають по кілька варіантів, дуже відмінних один від одного й тому вони вважаються окремими творами. Шевченкова драматургія й проза складає 11 творів: 2 п’єси й 9 повістей, написаних по-руськи. Велику світоглядно-біографічну цінність має його «Щоденник» («Журнал» або «Дневник»), також писаний по-руськи.

Тарас Шевченко – новатор у мистецтві офорту, автор живописних і графічних творів: збереглося 835, а понад 278 втрачено.

Титанічна сила національного феномену Шевченка випромінюється далеко поза межі літератури й мистецтва. Наділений від природи могутнім талантом, Т. Шевченко виявив у собі найхарактерніші риси Українського генотипу й духовного типу, синтезував тисячолітні набутки своєї питомої культури, увібрав силу духу незліченних поколінь свого роду й народу. Т. Шевченко як воістину народний митець-подвижник успадкував таланти й духовні риси свого давнього, життєздатного, вільнолюбного й великодушного народу. Тому за свій короткий вік Український духовний подвижник устиг звідати ціле життя рідного народу від минувшини до будучини і виявив це у ясновідній поемі-посланні  «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє» (1845). Т. Шевченко сягнув верховин Української та вселюдської культур як ґеніальний поет-мислитель і художник-академік. Силою цих природних талантів у цілісності з безвічною, загальнолюдською моральною суттю слова він здобув найвище всенародне визнання духовного подвижника, Поета-Співця – Великого Кобзаря.

Тарас Шевченко – один з найсовісніших, найправдивіших поетів у Світі. Його чесна, неегоїстична поезія пульсує з чистого серця й звернена як до окремої людини, так і до збірної цілісності свого народу, і до всіх людей на Світі. Шевченкова поезія викликає в людині світле почуття співпереживання, спонукає до взаємодопомоги, бо сам поет високо проніс людську гідність у неволі й на волі, серед простого люду й у великосвітському середовищі. Т. Шевченко цілковито уособив високу совісливість, моральність Української людини.

Так, як Тарас любить рідну Україну, можна любити тільки рідну неньку. Тому так пронизливо-щиро, з нещадно-болючим докором та благанням звертається поет до всіх своїх земляків, аби кожен серцем осягнув свою рідну землю, пройнявся волею народного духу та збагнув безвічну духовну сутність історичного життя свого народу: «Історія мого життя складає частину історії моєї Батьківщини».

 

Пісенність Шевченкової поезії

Джерельна основа глибинної пісенності Шевченкової поезії – в прадавній Українській народній співочій традиції, що є виявом ясновідності й волелюбності Українців; у мелодійно-смисловій досконалості Української мови, яка є всеосяжним кодом національної самосвідомості, світогляду, культури. В Українській мові збереглися три визначальні реліктові особливості її всеосяжної довершеності: епічність (думи й історичні пісні), міфологічність (звичаєві пісні свят Сонячного кола та весільних і поминальних обрядів; ліричні пісні й балади), розмовність (образно-поетична й глибоко смислова усна мова), які несуть у собі потужну позачасову світоглядно-смислову й мелодійно-емоційну енергетику. Всі ці визначальні особливості Української мови цілісно розкрилися в геніальній поезії Тараса Шевченка, надаючи їй особливої своєчасності й безвічної заповітної сутності, емоційно-смислової наповненості й проникливої пісенності.

Ще за життя Шевченка його поезії ставали народними піснями й надихали композиторів на музичне освоєння «Кобзаря». За свідченнями сучасників, Шевченко й сам проникливо співав свої поезії на власні мелодії. Ось як характеризує співочий дар Тараса Шевченка його побратим митець-енциклопедист Пантелеймон Олександрович Куліш (1819–1897): «…Коли Тарас співав, усі довкруж замовкали і зачаровано слухали. Шевченко мав голос приємного сріблястого тембру – тенор. …Такого або рівного йому співу не чув я ні в Україні, ні по столицях». Високо поцінував Шевченка-співака вчений-енциклопедист Михайло Олександрович Максимович (1804–1873): «…Заслухувались ми співаючого Шевченка – цієї мистецької натури, що так багато відбилась у живопису, віршуванні, а найсильніше і найкраще в співі Українських пісень». За переказами сучасників: «Шевченко дуже любив народні пісні, знав їх без ліку і переймав з одного разу: аби де почув нову пісню, одразу візьме її на голос і всю її знає». Шевченків спів був чистий од природи, що позначалось і на його поетиці. Зрештою, вся Шевченкова поезія має пісенний характер – у її основі авторські наспіви-імпровізації.

Композитори писали музику на Шевченкову поезію переважно в дусі народних пісень. І значна кількість професійних хорових творів, написаних на основі «Кобзаря», ставали й народним пісенним надбанням, бо несли в собі відповідне духовно-інтонаційне відчуття Шевченкового поетичного натхнення. Ці взірцеві мелодії, явлені композиторами в народнопісенному дусі, потребують проникливого вивчення як феноменальні явища Української музичної культури.

Хороспіви, солоспіви й вокально-симфонічні твори на поезію Тараса Шевченка – надзвичайно багата й маловивчена сфера Шевченкіани та всього Українського музичного мистецтва.

У поетичному мистецтві Т. Шевченка й Українській пісенній традиції виявляється цілісне образно-чуттєве, ясновідне світосприйняття-світовідчуття Українців, а також неповторна особливість інтонаційно-звукової системи Української мови й звуковисотної системи Української музики. Через ритмомелодійні, тонально-інтонаційні особливості глибоко етнічної поезії й музики пульсує всеосяжна гармонія Всеєдиного Ладу й струмує всепроймаюча світла енергія Всеєдиного Життя.

У мелодійно-духовному плані народна музика й народна мова нероздільні – вони становлять вільну ритмічну основу морального виховання, духовного народження й культурного саморозвитку людини й збірної цілісності народу та уладування ними свого природно-культурного життєвого середовища. А всеосяжною суттю культурного саморозвитку-самовладування є музичне почуття, яке вміщує в собі всі чисті людські почуття, бо сама музика є виявом волі народного духу. Витончене музичне почуття властиве Українській народній музиці й Шевченковій поезії, в основі яких – тонкі внутрішні звукові вібрації й внутрішні смислові асоціації. І ці поетично-музичні тонкощі співаної поезії «Кобзаря» потребують для їх передачі відповідно тонкого музичного почуття й чистого природного ладового інтонування.

Музичне почуття й музичний лад не знають ні просторових, ні часових меж – вони ясні й безвічні. Так і Шевченко як Великий Кобзар України мовив своє ясновідне безвічне слово на всі віки життя рідного народу. Шевченкова совісливість, правдивість є джерелом духов­ної наснаги й стає дієвим чинником нашого нинішнього життя, коли ми чистими серцями сприймаємо його почуттєву поезію як вияв безвічності народного духу. Безвічний дух ясновідної Шевченкової поезії ясним, ярим світлом Правди розтинає морок облуди й страху та будить у людях волю до життя.

Українська світловизнавча звичаєва пісенність сповнена глибинної ясновідної суті й є найвищим критерієм істинності для нашої культури. Бо тільки довершене, наснажене волею духу поетичне слово стає правдивою піснею – істинним співом. А спів через тонке відчуття природного музичного ладу єднає людину з джерелом Усеєдиного Життя й Усеєдиним Ладом. За глибинним відчуттям українського дириґента-шевченкознавця П. І. Муравського: «Спів дає відчуття волі». Тому безвічний дух правдивої Шевченкової поезії, явлений у феномені Українського хорового співу, став потужним генератором волі народного духу. А безвічна воля духу – мірило самостійної життєвої сили людини й народу.

У Шевченковій поезії пульсує безвічне джерело волі народного духу, той дух волі сповнює душу й самосвідомість людини прагненням гідного життя. А музична інтерпретація Шевченкової поезії витончує душевні чуття й підсилює глибинні смисли струмуванням світлої енергії музичного ладу. В співаній поезії проникливіше й повніше розкривається її глибинна суть, бо люди сприймають музику безпосередньо – серцем. Зрештою, поезія й музика співаного «Кобзаря» нероздільні, бо Шевченкова поетика й композиторські музичні засоби закорінені в традиції Української пісенної культури. Шевченкова поетика як цілісна система виражальних мистецьких засобів розкриває глибинне й витончене сприйняття поетом внутрішнього світу людини та макросвіту етнічної культури. Шевченко неповторним поетичним способом передає свої глибокі внутрішні асоціації. Шевченкова поетика ґрунтується на тонкій ладовій основі Української народної пісенності, що зближує його поетичне світосприйняття з музичним світовідчуттям народу. Визначальний мистецький метод Шевченкової поезії – звукова інструментовка вірша, що яскраво виявляється в природній ритміці й вільній інтонації. Інтонаційна воля, явлена в природному ладовому інтонуванні, забезпечує мелодійність Шевченкової поезії, тому вона легко надається музичній інтерпретації.

Шевченків поетично-пісенний феномен в усьому своєму розмаїтті представлений у Комплексному нотно-звуковому виданні «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана». Комплексне видання складають:

1) Зібрання хорових творів у семи томах «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана». Це перше найповніше, систематизоване нотне видання, де зібрано майже всю хорову музику на Шевченкову поезію від середини ХІХ до початку ХХІ ст. Видання містить 283 твори 155 композиторів і аранжувальників та 12 народних хорових пісень. Загальний обсяг семитомника – ​2 252 сторінки;

2) Аудіовидання «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана». Це перше систематизоване, масштабне звукове видання, яке записане на основі Зібрання хорових творів у семи томах. Аудіовидання містить записи 110 творів 86 композиторів і аранжувальників, його обсяг – три музичні альбоми (по три CD в кожному);

3) «Тарас Шевченко. Пісенний «Кобзар». Хорова Шевченкіана. Вибране» – однотомний нотний додаток до Аудіовидання. До Вибраного дібрано з Семитомника 83 твори 72 композиторів і аранжувальників та шість народних пісень; обсяг – 352 сторінки.

Цю унікальну працю здійснив протягом 2014–2023 років творчий колектив Благодійного фонду «Хорова школа Павла Муравського» за Всеукраїнським мистецьким проектом «Україна співає «Кобзаря», за моєї ініціативи й керівництва.

Пісенний «Кобзар» – результат багаторічної праці фахівців з шевченкознавства, мистецтвознавства й хорового мистецтва, які здійснили дослідження, виконання й популяризацію творів Хорової Шевченкіани на основі нотного матеріалу, укладеного видатним українським хоровим дириґентом і педагогом Павлом Івановичем Муравським (1914–2014). У записові Пісенного «Кобзаря» взяли участь на благодійних засадах 45 провідних хорових колективів з 17 міст України й української діаспори під орудою учнів і послідовників маестро П. І. Муравського.

Шевченків поетично-пісенний феномен – рідкісне явище в українській і світовій поезії й музиці. Тарас Шевченко – єдиний у Світі поет, майже вся поетична спадщина якого живе у співі. На основі «Кобзаря», який містить 237 поетичних творів, написано понад 300 авторських хорових творів і записано близько 100 народних хорових пісень. Є по кілька музичних інтерпретацій одного поетичного твору, скажімо, близько 150 варіантів «Заповіту». А є по кілька хорових пісень на основі одного поетичного твору, скажімо, п’ять – на текст «І мертвим, і живим…», по три – на тексти «Гайдамаки» й «Тополя». У цілому на Шевченкову поезію написано понад 3 000 композиторських інтерпретацій різних форм і жанрів од солоспівів до хороспівів, кантат, симфоній, опер, ораторій, балетів. Це неперевершене поетично-музичне явище у світовій культурі.

Подібне явище знаходимо ще в персько-таджицькій поезії – поет-лірик, суфій Могаммад Шамседдін (1315–1390), званий у народі Гафіз – Співець. Хоч в ісламі й тлумачать гафіза як мусульманина, який знає напам’ять весь текст Корану і вміє роз’яснювати його, одначе феномен народних співців – гафізів, як і народних мудреців – суфіїв, набагато давніший за іслам і сягає прадавньої Орійської (Зороастрійської) традиції ясновідання й збереження істинного знання. Іслам лише привласнив ті давньоорійські феномени, як і інші духовні досягнення Зороастризму.

Гафізову ліричну поезію співають Таджики, Перси, Афганці, а Кобзареву – Українці; співають, як народні пісні. Проте Гафіз лунає в сольному виконанні, а Кобзар – у хоровому. Бо хоровий спів – визначальний базовий вид музичного мистецтва в Українській культурі. Та обидва поети-співці здійснюють однакове духовне подвижницьке покликання. Як духовне подвижництво співця Могаммада Шамседдіна означене найменням Гафіз, так і духовне подвижництво співця Тараса Шевченка означене найменням Кобзар. Кобзар і Гафіз мають однозначні сутності – народні співці, втаємничені хранителі ясновідного, істинного знання й ясного морального світогляду, провісники правди й справедливості. Під цими знаковими найменнями два великі національні поети-співці-ясновідці широко знані у Світі.

Ясновідання – безпосереднє осягнення Істини як сутності й всеосяжного принципу Життя. Ясновідна духовна практика в безпосередньому пізнанні Істини передує релігійному догматизму й марновірству, що перекривають шлях пізнання Істини.

Такою ясновідною здатністю наділені Українські народні співці – кобзарі. Українське кобзарство споріднене з подібними духовними реліктами інших народів. У давньоіндійському суспільстві таку ясновідну функцію здійснювали кабі, каві – співці-ясновідці, тлумачі світу (звідси сучасне індійське каві – поет); у давньогрецькому рапсоди – творці й виконавці епічних поем; у давньоірландському філіди – поети-мудреці, знавці й хранителі родової генеалогії; у давньоскандинавському скальди – народні співці; у давньослов’янському бояни – співці-віщуни; в осетинів  гекуоки – народні співці; у кабардинців гегуако й усаки, в азербайджанців ашуги або ошоки, в казахів і киргизів акини  – народні поети-співці; в узбеків і туркменів бахши – народні співці, оповідачі; у персів і таджиків гуруглихони – творці-хранителі найдавнішого епосу іранських народів, а також гафізи – народні співці, які зберігають у пам’яті втаємничені знання.

З кобзарями особливо глибоко споріднені гуруглихони й гафізи. Суть таджицького епосу «Гуругли» («Могилин син») у тому, що дух і воля народу відроджується з могили, де поховано духовного подвижника. В Українській міфопоетичній традиції з могилою пов’язаний образ співця-кобзаря, який як дозорець на могилі береже пам’ять про минуле й будить волю до життя: «На могилі кобзар сидить Та на кобзі грає» (Т. Шевченко). Кобзар-співець на могилі – це священний символ безвічності національного духу. Цей образ став найхарактернішою рисою українського морального світогляду як символ незнищенності народної пам’яті й совісті: люди не забувають ні доброго, ні лихого. Могили-гори як сонячні вершини та знаки пам’яті насипали в Українських землях з давніх давен та оберігали як найбільші святині. Тому для Українців найбільшим святотатством є «розрита могила» (Т. Шевченко) – наруга над людським знанням і пам’яттю, над духом предків. Небесно-земний архетип могили став світоглядною основою Шевченкового «Заповіту»: «Як умру, то поховайте мене на могилі…». У цьому урочисто-масштабному образові-символові знаходиться ключовий смисл особистого заповіту поета й духівниці кожної людини, яка прагне гідно вивершити своє життя в нерозривній духовній єдності з предками й нащадками. У народів агрокультури могила-гора, де справляли сонячні обрядодії та ховали славних предків, символізує вивершену родову світобудову, храм родового духу, де люди досягають просвітлення й прилучаються до Безвічності.

Кобзарство – реліктове явище українського духовного подвижництва, моральна сила якого в триєдності істинного думання, спра­ведливого діяння й правдивого висловлення-оповіщення. В Україні з давніх-давен утаємничених співців священних піснеспівів називають кобзарями. Співці-кобзарі як мудреці-подвижники, носії істинних знань і моральної волі одним людям були добрими порадни­ками, інших наставляли на шлях Істини нещадною Правдою. Народні співці не славили владців, не вихваляли по-блюзнірськи мученицького геройства рабів. Як просвітлені люди високої моралі вони будили людську совість, гідність і волю до життя. Тож Українці недарма найменували свого правдивого поета Кобзарем – народним співцем-ясновідцем, подвижником національного духу, борцем за справедливість. Шевченкова поезія має моральну силу безвічної народної пісні-думи – оповісниці Правди й Волі.

Сам Тарас у дитинстві був поводирем у сліпих кобзарів, про що зга­дує у своїх літературних творах. Ще з самого малку Тарас відчув у собі глибинний духовний зв’язок зі співцями України й згодом проникливо виповів те реальне дитяче відчуття: «…Я наче з живими гомоню з її (України – О. Ш.) сліпими лірниками й коб­зарями». Саме від своїх народних учителів кобзарський поводир Тарас з пам’яті «списував Сковороду». Ці народні співці – кобзарі, бандуристи, лірники розносили Сковородині пісні на його мелодії по всій Україні й називали той репертуар «Сковорода». Вплив Сковородиних поезій-пісень на юного Шевченка безперечний. Особливо вражає близькість Сковородиної 10-ї пісні «Всякому городу нрав і права» та прологу до Шевченкової поеми «Сон» («У всякого своя доля»). Дослідники звертають увагу «на близькість між двома великими письменниками нашої літератури, де перший становить вершину її давнього етапу, а другий є абсолютним зразком нового» (М. А. Ласло-Куцюк).

Тараса Шевченка визнають основоположником нової Української літератури й літературної мови на народній основі, новатором у мистецтві поезії.

Своєчасна й позачасова Шевченкова поезія стала основою для всіх наступних поколінь українських поетів: одні отримують від неї імпульс власного духовного саморозвитку, інші наслідують її, а ще інші намагаються подолати її неминучий вплив і в марнославстві вивищитися над Шевченком.

Сам Шевченко ні над ким не вивищувався, хоч і здивував своїх літературних сучасників появою «Кобзаря» – поетичної збірки, назва якої зразу стала символічним найменням самого поета – Кобзар. Шевченко одразу постав принципово іншим, відмінним від усіх новим явищем в Українській літературі й за поетичним талантом, і за світоглядною ясністю письма, й за громадянською відвагою – він став писати простим народнопісенним складом на противагу тодішній книжній традиції.

У своєму знаковому найменні Кобзар народний поет уособив усю багатовікову Українську пісенну традицію, явлену в феномені кобзарства. Тарас Шевченко чув у собі глибинний духовний зв’язок з утаємниченими співцями України – кобзарями.

Тарас і сам вправно грав на бандурі й кобзі, знав кобзарські співи, що засвідчують його сучасники. Протягом усього життя Т. Шевченко з особливою сердечністю був прив’язаний до своїх учителів – мудрих співців-кобзарів, підтримував їх душевно й ма­теріально. А Шевченків «Кобзар» – звід ясновідної поезії став духовним пам’ятни­ком його довічним учителям-кобзарям. У повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали», написаній у Новопетровському укріпленні в останні роки солдатчини, Шевченко віддає високу шану своїм учителям і відверто мовить про своє поетичне учнівство: «… Нещодавно хтось порівнював наші, тобто українські, історичні думи з рапсодіями хіоського сліпця, прабатька епічної поезії … Я читав, звісно, в перекладі Гнєдича, і вичитав, що у Гомера нічого немає схожого на наші історичні думи-епопеї, … всі вони такі піднесено-прості й прекрасні, що якби воскрес сліпець хіоський та послухав хоч одну з них від такого ж, як і сам сліпця, кобзаря чи лірника, то розбив би вщент свій козубець, званий лірою, і пішов би в міхоноші до найбіднішого нашого лірника, назвавши себе привселюдно старим дурнем. На жаль! тепер я себе так назвати повинен. По-перше, за те, що хотів наслідувати, а по-друге, за те, що не знав, кого наслідувати. А де причина того самонезнання, того аморального самонезнання? Відомо де, в школі. У школі нас усьому, абсолютно всьому навчать, крім розуміння свого милого рідного слова. О школо, школо!  як би тебе швидше перешколити». Шевченкове занепокоєння аморальною, безтямною школою своєчасне досі…

Тому Шевченко так високо поцінував Кулішеву «Граматку» (1857): «Це перший вільний промінь світла, спроможний проникнути в здавлену попами невільницьку голову». Наслідуючи Кулішеву «Граматку», Шевченко випустив у світ свого «Буквара» (1861) для початкового навчання грамоти дорослих Українців рідною мовою в безплатних недільних школах. Шевченкові «Кобзар» і «Буквар» сповнені моральної суті ясновідного знання.

Тарас Шевченко. Буквар. 1861.

Тож поетичний феномен і просвітництво Тараса Шевченка необхідно розглядати з позиції ясновідної світоглядної традиції Української культури, реліктовим явищем якої є кобзарство. Сам Шевченко означив суть своєї поезії феноменом кобзарства, назвавши свою поетичну збірку «Кобзар». Це одразу знайшло відповідний відгук у самосвідомості Українців, які назвали свого народного поета Кобзарем – Співцем-ясновідцем. Згідно з ясновідним світоглядом і моральною самосвідомістю свого народу Шевченко усвідомлював себе співцем-кобзарем і не вважав себе месією, пророком чи апостолом, як його намагаються представити вражені чужим месіанізмом, може, на тій підставі, що поет використовував тих персонажів юдо-християнської літератури як алегоричні образи власної поезії. Але ж поетична умовність – не ознака релігійності світогляду поета. В юдаїзмі, християнстві й ісламі месія – посланець божий, спаситель; пророк – проповідник волі божої; апостоли – посланці церкви. Отже, всі вони посередники, які проповідують месіанізм – чужу авторитарну сваволю та її монополію на Істину. А на месіанізмі тримається облудна доктрина богообраності – вивищення «обраного народу» над іншими.

У проникливій, мудрій сатирі «Саул» (13.10.1860 р.) Шевченко нагадує про найдавніші сільськогосподарські культури Китаю, Єгипту, Індії, Межиріччя й України та на цьому широкому історичному тлі розкриває появу грабіжників, завойовників і релігійної влади магів, жерців, попів, князів, царів, паразитарна суть якої однакова в різні часи і в різних країнах. До біблійних переказів про перших юдейських царів Т. Шевченко звернувся, прагнучи розвінчати догму божественного походження царської влади. Згідно з біблійною версією походження царської влади, юдеї самі вимагали від верховного жерця й судді пророка Самуїла замінити теократичну владу жерців на жорсткішу владу царя для ефективнішого здійснення державою військових функцій. Першим царем Ізраїльсько-юдейського царства, яке виникло в Палестині наприкінці XI ст. до н. е. внаслідок об’єднання юдейських племен, очолюваних жерцями, став пастух Саул. Самуїл здійснив магічний обряд «помазання» на царську владу спершу Саула, а потім його зятя Давида. На підставі тієї легенди, Давидові нащадки теж вважалися «помазаниками божими» – «богообраними». Саме з біблійної догми й магічного обряду «помазання єлеєм» царя на владу утвердилася доктрина «богообраності» царської влади в юдеїв, а потім і в християн. Правдиво розкривши  походження паразитарної влади, яка породжує рабство, Т. Шевченко зробив застережний висновок:

Дрібніють люде на землі,
Ростуть і висяться царі!

Згідно з моральними переконаннями німецького мислителя, основоположника вчення про неповторність народних культур і національних держав Йоганна Готфріда Гердера (1744–1803): «Не існує жодного «вищого», вибраного народу (Favoritvolk), який має історичне право нав’язувати свій шлях розвитку «нижчим» народам, оскільки кожна національна культура є неповторною, незрівнянною цінністю, породженою збірною волею самостійного народу з ресурсу його власних життєвих сил».

У зв’язку з історією народів і неповторністю їхніх культур своєчасним є Сковородин морально-світоглядний концепт «Нерівної всім рівності». Розвиваючи цей Сковородин концепт, Український вчений-енциклопедист Олександр Опанасович Потебня (1835–1891) заперечує будь-який месіанізм і протиставляє йому «послідовний націоналізм»: «Від отієї віри слід відрізняти націоналізм, який полягає в застосуванні кількох педагогічних правил до життя племен і народів. Він рівно стосується всіх народів. Для нього немає обраних, помазаних і провіщених пророцтвом племен. Він засновується на принципі своєрідності мов, їхнього впливу на характер думки. …Як загальнонародне вчення, він не має жодних догматів. Йому аж ніяк не треба, щоб ідеалом життя були монахи з четьїх-міней».

Кожному народові належить жити самостійно у світі власної культури й у власній державі, що їх він породжує збірною волею національного духу. А явителями й подвижниками збірної волі рідного народу є народні співці-ясновідці.

Феномен Співця-ясновідця Тараса Шевченка – явище питомої Української культури і він непідвладний чужій месіанській релігійній доктрині, за якою Бог дарував Українському народові пророка, і той став для нього ідейним дороговказом. Шевченко як духовний подвижник, провісник волі народного духу, Правди, справедливості нещадно викриває облудність служителів усяких релігійних і політичних культів, гріховність звироднілого чужинського й «свого» панства та його паразитування на Українському народові. А також засуджує марновірство й богобоязливу покірність безвольного, знетямленого люду та будить його від марної надії на Бога: «А Бог хоч бачить, та мовчить, Гріхам великим потурає» («Княжна», 1847). Найнещадніше Т. Шевченко викриває облудну суть юдо-християнства в поемі «Кавказ» (1845) та в поезії «Світе ясний! Світе тихий!» (1860), чим наперед спростовує бузувірські намагання безтямних марновірців замкнути його живий ясновідний дух волі у мертві догми чужої месіанської релігії. Месії й пророки проповідують чужу сваволю, а Шевченко як народний співець є подвижником волі народного духу, правди й справедливості людської. В традиції Української культури провідниками національного духу з первовіку були народні співці-кобзарі – духовні подвижники, носії ясновідного знання, осягнутого в особистому духовному досвіді. Подвижник – вільна людина, носій самостійної моральної волі духу. А месія, пророк – чиєсь слухняне знаряддя, рупор, проповідник чужої сваволі, що є неволею для вільних людей. Догми месіанства – для рабів. Дух подвижництва – для вільних людей.

Суть феномену народності Шевченка – духовного подвижника, Кобзаря-Співця в тому, що народний поет правдиво висловив глибинне, вроджене прагнення Українських людей до волі, яке вони плекають у духовній глибині своїх сердець. Тож аби осягнути Шевченкову правду, необхідно сприймати його глибинні думи передовсім серцем, звільнивши розум од усяких чужих догм і свого недомислу.

Кобзар-подвижник чистим серцем сприймає Істину й спрямовує людей на шлях істинного життя, чого не збагнути «нечистим розумом», затуманеним марновірством, обтяженим упередженими думками й нав’язливими ідеями, що їх Шевченко називає «полуидеи, полувздор». Подвижники не містифікують заневолену людську масу месіанською винятковістю й зверхністю, не пророкують чужих «полуидей, полувздора», а особистим моральним прикладом спонукають людей до життя власною волею, до взаємності, взаємодопомоги в збірній цілісності народу. Подвижники – генератори й провідники світла правди в Білому Світі, та їх так мало: «Мій боже милий, як то мало Святих людей на світі стало…», – констатував Шевченко понад 150 років тому. А нині таких людей подвижницького духу – людей волі стало ще менше…

Воля – моральний чинник ясновідного світогляду, природне прагнення людини до самостійності й справедливості. Воля – мірило самостійної сили людини й народу. В Українському світогляді Воля – це самовияв сили особистого й національного духу зсередини, на противагу зовнішньому гнітові чужої сваволі. В Українській правосвідомості Воля – основоположний принцип-закон, дієвий чинник Українського традиційного природно-звичаєвого права й принцип-закон справедливого суспільного ладу. Воля як моральний принцип діє в триєдності права, обов’язку й відповідальності людини та збірної цілісності народу. Волю-закон в Україні приймали на всенародному віче всі й виконував кожен.

Українська народна пам’ять зберігає моральні критерії Волі, особистої людської гідності й взаємоповаги Українців у громаді та чіткого відмежування своїх людей од чужих нелюдів – захланних панів, паразитів-нахлібників, чужинців-загарбників: «То пани, а ми люди».

Промовисте свідчення рівноправності, тобто безелітарності, безкласовості Українського традиційного агрокультурного суспільства – наявність у нашій мові характерних питомих народних звертань у міжособистісному спілкуванні в громаді: добродію, добродійко; в козацькому середовищі: брате, товаришу та відсутність чужинських звертань: пане, пані, гаспадін, гаспажа.

Народна мудрість зберігає ці моральні критерії: «То пани, а ми люди», «Коли з пана – хам, то це ще півбіди. А от коли з хама – пан, то це вже біда».

Неможливо навіть уявити, аби словом пане звернутися до Тараса Шевченка, чия поезія є типовим виявом народної світоглядної позиції Українців стосовно паразитарного панства:

А скрізь на славній Україні
Людей у ярма запрягли
Пани лукаві… («І виріс я на чужині», 1848).
Мені не жаль, що я не пан,
А жаль мені, і жаль великий
На просвіщенних християн. («Марина», 1848).

Безчесному, лукавому панству й безвольному холопству Шевченко протиставляє братерську волю й товариську честь:

Братерськая наша воля
Без холопа і без пана… («Чернець», 1848).
За честь, славу, за братерство,
За волю Вкраїни. («Гоголю», 1844).

Тут воля – мірило самостійної моральної сили людини й народу. Шевченко в «Кобзарі» нагадує нам про волю 249 разів.

Наші звичаєві козацькі звертання брате, товаришу засвідчують давню традицію народовладдя й братерсько-товариського самоврядування, що не визнає чужинського, панського зверхництва.

Пантелеймон Куліш називав «просвіщенних» панів «ледачою інтелігенцією», яка пристосовується до соціальних вигод і губить совість та своє суспільне покликання. Нині в Україні незмірно більших масштабів набула «неситая алчность панства», про яку писав П. Куліш у «Чорній раді», усовіщаючи «українських панів»: «Ні, оддай усе за Вкраїну, оддай худобу, не пожалуй рідних дітей та й нічого не бажай од України, ні чести, ні багатства, – отоді покажеш, що її любиш! Ох, неситая алчность панства та золота! ти то засліпляєш нам очі, ти то збиваєш нас із прямої дороги!».

Чуже Українцям панство й саме поняття пан почало масово поширюватися в Україні з Галичини унаслідок польської експансії й насадження панщини. Полякам поняття пан (власник) дісталося од їхніх колонізаторів-панів – Сарматів, од яких вони успадкували й сарматську експансію щодо Українців. Польську загарбницьку політику в Україні уособлювали саме пани – загребущі власники-вельможі. Від польського панства й руського дворянства завелося в Україні «своє» панство й дворянство – полонізована й русифікована паразитарна еліта, яка разом з чужинцями визискувала Український люд. Нещадно висміяв украй звиродніле од неробства й паразитства «українське» панство Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко (1778–1843) у сатиричному романі «Пан Халявський» і повісті «Конотопська відьма». А Тарас Шевченко вирік історичний присуд остаточно виродженим покручам – нащадкам продажної козацької старшини, яка проміняла волю на рабську службу Московії й Польщі заради панування над своїм же людом:

Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське сміття – ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної Украйни!
Що добре ходите в ярмі,
Ще лучче, як батьки ходили.
Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,
А з їх, бувало, й лій топили.
Так от як кров свою лили
…
Батьки за Москву і Варшаву,
І вам, синам, передали
Свої кайдани, свою славу!
(«І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм», 1845).

І ось «нарожденне» нині деґенеративне панство так само, як і його звироднілі предки-покручі, претендує на звання національної еліти, хоч насправді є аморальною, соціопатичною потолоччю, яка своїм нелюдством паскудить людське ім’я, знетямлює, заневолює ціле суспільство. А знетямлені люди, нехтуючи власною гідністю, потурають тим негідникам замість викрити нещадною правдою й справедливо покарати пануючих нелюдів за людським правом. Адже право починається зі справедливої покари…

Тепер одні пани прагнуть панувати над «своїм» народом, а інші, «богообрані» – над усіма народами, над цілим людством. Богообраним вважає себе всяке панство й називає себе «національною елітою», хоч насправді то – деґенеративний виплід інволюції, що призводить до деґрадації націй і розпаду національних держав. Сумну нинішню інволюційну реальність можна здолати тільки взаємодопомогою людей та справедливою покарою  нелюдів.

У Тарасові Шевченкові жило успадковане з багатьох поколінь предків сильне чуття Волі й Правди, товариства й братерства, справедливості й добродійності. Український народний поет-співець і мислитель уособив усю багатовікову українську морально-світоглядну, соціально-правову й поетично-пісенну традицію, явлену в феномені кобзарства.

Кореневу, реліктову заглибленість кобзарської народнопісенної традиції в рідну праукраїнську основу визначив польський поет Адам Міцкевич (1798–1855): «Українські простори є столицею ліричної поезії. Звідси пісні невідомих поетів поширювались часто по всій Слов’янщині». Тими невідомими поетами були Українські народні співці-кобзарі, які уособлювали собою збірну душу, самосвідомість і волю духу свого народу.

Виявами моральної зрілості й волі подвижницького духу людей агрокультури є совісливість, чистота, ясновідність. Ці характерні моральні риси Українського духовного типу наш народ явив у своїй поезії, виспівавши в ній душу. Добрий Шевченків знайомий, один з перших дослідників і видавців Української народної поезії, один із зачинателів Української фольклористики грузинський і український фольклорист, етнограф Микола Андрійович Цертелєв (походить з грузинського князівського роду Церетелі; 1790–1869) у передмові до свого збірника «Опыт собрания старинных малороссийских песней» (1819) зробив важливий висновок: в українській народній поезії «…видно піїтичний геній народу, дух його, звичаї описуваного часу, і нарешті, ту чисту моральність, якою завжди відзначалися Українці й яку ретельно зберігають по цей час, як єдину спадщину предків своїх, уцілілу від жадібності народів, що їх оточують. …Український автор без сумніву не читав Іліади й не чув про Гомера; та закони Природи загальні й незмінні. Людина істинно зворушена предметом своїм промовляє ясно, чітко й часто вельми подібно з іншою, яка віддалена од неї і простором, і часом, але перебуває в подібному стані».

 

Безвічність небесно-земної суті України в Шевченковому світообразі

Класик світової літератури зі старовинного Українського роду Бунянських Іван Олексійович Бунін (1870–1953) надзвичайно проникливо визначив безвічну небесно-земну сутність Українського хліборобського народу й Української народної пісенності, явлених у феномені кобзарства: «Кобзар – …син народу, який не відділяє Землі од Неба…». «… Не можу спокійно чути слів: Чигирин, Черкаси, Хорол, Лубни, Чортомлик, Дике Поле… «Чайка скиглить, літаючи, мов за дітьми плаче, Сонце гріє, вітер віє на степу козачім». Це Шевченко, – абсолютно геніальний поет!  Прекраснішої од України немає країни в Світі. І головне те, що в неї тепер уже немає історії, – її історичне життя давно і назавжди скінчилося. Є тільки минуле, пісні, легенди про нього, – якась вневременность. Це мене захоплює найдужче». Так проникливо-зворушливо написав про Шевченка й Україну залюблений у них Бунін у рік присудження йому Нобелівської премії – в 1933… Тоді Україна була приречена на голодне вимирання – відти такий сумний висновок письменника про її історичне життя.

Іван Бунін щиро зізнавався, що протягом 30 років мандрівного життя в Україні «жадібно шукав зближення з її народом, жадібно слухав пісні, душу його». Україна стала для Буніна єдиним місцем на Землі, де він знайшов душевний лад і «вневременность» – позачасовість.

Світовий письменник, наснажений духом Українських народних легенд і пісень, Кобзарського співу й Шевченкової поезії, прозірливо характеризує Тараса Шевченка – «абсолютно геніальний поет» і незмінно захоплюється «вневременностью» його поезії, Українських народних пісень і легенд, які зберігають позачасову сутність Українського життя. До речі, з понад 60 перекладів «Заповіту» мовами народів Світу Іван Бунін найпроникливіше передав його глибинний ясновідний смисл по-руськи.

Оту ледь уловиму «вневременность» – позачасовість духовної суті істинного людського життя сам Шевченко означив як «безвічність» – те, що живе з передвіку й поза часом і тому завжди своєчасне. Безвічність є сутнісною ознакою традиційного Українського ясновідного світогляду й Шевченкового світообразу – особистого мистецького світу, заснованого на спільноетнічних архетипах-праобразах глибинної самосвідомості збірної цілісності корінного Українського народу. Безвічність у відчуттях і свідомості людини становить світоглядну основу традиції прадавньої Української агрокультури й визначає перспективу культурного саморозвитку людської особистості й «збірної особи Українського народу» (Пантелеймон Куліш). Тож безвічність, позачасовість Українського світу – не в минулому, вона з нами й попереду нас як світло Істини. Безвічність духовної суті людського життя як надтонке пульсування життєвої енергії є скрізь і в усьому. Безвічне завжди своєчасне, бо циклічний часоплин є виявом Безвічності. І сутність часу нашого особистого життя – у темпі, ритмі й силі струмування крізь нас Безвічної енергії Всеєдиного Життя й Безвічного світла Всеєдиної Істини. Безвічне джерело гармонії Всеєдиного Життя – в його Ладовій основі, в безвічній Любові.

За Шевченком: «Не плач, не вопль, не скрежет зуба – Любов безвічную, сугубу На той світ тихий принести» («Росли укупочці, зросли», 1860). У взаємній любові відбувається взаємообмін життєвою енергією, і в синергії люблячі люди примножують свою життєву силу та розвиваються своєю духовною сутністю до осягнення Істини й життя в Істині для здійснення свого безвічного покликання в Білому Світі й Світовій Всеєдності.

Саме це Шевченкове світоглядне поняття безвічність слід уживати на означення нескінченності духовної сутності Життя замість вічність, що означає кінечність тлінного. Вічне – те, що має певний вік, певний часовий відтинок свого існування в нескінченному процесі безвічного життя й минає з часом. Безвічне не має вікових меж – позачасове, непроминуще.

Тарас Шевченко незмінно являє глибинне і всеосяжне світоглядне поняття безвічність в осмисленні позачасової суті життя наприкінці свого земного шляху:

І славу святую —
Молодую, безвічную…
Твої сестри-зорі
Безвічнії попід Небом… («Чи не покинуть нам, небого», 1861)

Безвічність віднаходимо в наших прадавніх усних пам’ятках: світородних міфах, космогонічних обрядових піснеспівах, епічних думах та історичних піснях – у них пульсує позачасовий струмінь духовної сутності життя та являється нам через реліктову музику й поезію.

Сам ТарасШевченко проніс у серці тонке відчуття безвічності й уповні явив цю духовну сутність життя у власній пісенній поезії.

Водночас геній вивищує над усім проминущим безвічну сутність людської гідності, моральної волі Українців як людей агрокультури й так проникливо характеризує свій народ: «Наш-бо селянин, двигаючи на собі почесний тягар вікових національних обов’язків і бувши фактично спадкоємцем періодично відмираючої шляхти, – є, може, найбільшим аристократом серед селянства Європи». У цій соціокультурній характеристиці Тарас Шевченко означив безвічну сутність духовного типу Українських селян-хліборобів.

Наділений від природи могутнім талантом, Т. Шевченко виявив у собі найхарактерніші риси Українського генотипу й духовного типу, синтезував тисячолітні набутки своєї питомої культури, засвоїв глибини пам’яті й силу духу незліченних поколінь свого роду й народу. Всеосяжна безвічна сутність морального світогляду, самосвідомості, культури Українського народу є джерельною духовною основою прадавньої співочої традиції Українців і пісенної Шевченкової поезії, в яких виявляється воля духу, гідність і глибинна історична пам’ять давнього народу.

Безвічна, позачасова, непроминуща духовна сутність кобзарських індивідуальних піснеспівів і гуртових народних звичаєвих хороспівів засвідчує, що наші предки не відділяли свого земного життя од його небесної складової, не відокремлювали од Сонця своєї рідної, Осонценої землі – України. Прозірливо осягнув нерозривну єдність Української землі й Сонця Шевченків земляк, геній хорового співу Олександр Антонович Кошиць (1875–1940): «Найясніше між усіма сонцями сяє Сонце моєї рідної землі». Сонце й Земля нероздільні у своїй життєсійності й життєродності.

Цю безвічну сутність світла Сонця зберігає в собі астральне наймення Україна, яке закорінене в первинній, архетипній назві – Устраяна-Уштраяна-Укхраяна, зафіксованій в іраноорійській Авесті (Основне знання) та індоорійській Ріґведі (Славенів знання). Отже, сонячний феномен Україна закарбовано в найдавніших книгах людства, де зафіксована перша згадка про праматірну землю оріїв-хліборобів – Устраяну, Уштраяну, Укхраяну (Степан Наливайко. Індоарійські таємниці України. К., 2004). Обидва зібрання духовно-історичних знань записано на основі усних ведичних джерел, які сягають періоду індоєвропейської спільноти понад 6000 років до н. е. Ріґведу записано ведичним санскритом близько 4000 років до н. е., а Авесту – авестійською мовою близько 2000 років до н. е. А це відповідно на 3500 і 1500 років раніше від Геродотової «Історії» (450 р. до н. е.). Ось як визначив вік Авести й Ріґведи індійський історик і державний діяч Джавахарлал Неру (1889–1964): «Незалежно від точної дати, цілком очевидно, що ця література давніша від літератури Греції та Ізраїльсько-юдейського царства і що, по суті, це один з найдавніших документів, створених розумом людини, який є в нашому розпорядженні».

Наймення Устраяна, Уштраяна, Укхраяна походять від Устра – Уранішня Зоря, Досвітня Зоря, Денниця, яка вістує схід Сонця – астрального символу агрокультури й знаменує безвічну силу його життєзароджуючого світла. Давньоорійській Уранішній Зорі – Устрі відповідають світлоносні небесно-духовні сутності античних міфологій: давньогрецька Еос – Уранішня Зоря; давньоримський Люцифер-Денниця – Світлоносець, ім’я якого є одним зі стародавніх наймень планети Венера; давньоримська Венера – Вісниця Сонця, покровителька весни, краси, любові, на честь якої названо найяскравішу після Сонця й Місяця планету Венеру. Венера завжди з’являється на Сході  вранці, а на Заході – ввечері й відповідно зветься Вранішня (Досвітня) Зоря й Вечірня Зоря.

Досвітня й Вечірня зорі мають глибинну символіку в Українській народній міфопоетичній пісенності. Тарас Шевченко натхненно співав свою найулюбленішу народну пісню «Ой, і зійди, зійди, ти зіронько та вечірняя» й створив проникливо-щемливий, інтимний образ «Зорі вечірньої» як символ рідного дому в поемі «Княжна», написаній на засланні, в Орські фортеці, в другій половині 1847 року: «Зоре моя вечірняя, Зійди над горою, Поговорим тихесенько В неволі з тобою». А Леся Українка в символічній поезії «Досвітні огні» (1892) з позиції свого міфопоетичного світовідчуття так означила світловістуючу сутність Досвітньої Зорі – вісниці Сонця та світлоносну сутність людей праці, які прокидаються вдосвіта: «Ще сонячні промені сплять, – досвітні огні вже горять. То світять їх люди робочі». Досвітня Зоря й похідні від неї поняття досвіток, удосвіта й досвітні огні – ознаки дбайливості хліборобів, які встають до праці вдосвіта. Досвітня Зоря знаменує світлоносну сутність Української агрокультури й самої України.

Давньоорійське астральне архетипне наймення Устраяна-Уштраяна-Укхраяна – Досвітньої Зорі країна живе в первовічному астральному найменні Україна й похідному від нього збірному світоглядно-етнічному самонайменні Українці. Ці первовічні наймення Україна й Українці збереглися в ясновідному, дорелігійному світогляді й глибинній самосвідомості корінного люду як астральні сутності. Природно, що давній хліборобський народ назвав себе за астральним найменням своєї рідної землі Українцями – визнавцями Досвітньої Зорі. Українці-хлібороби з первовіку починають кожен новий день разом з Досвітньою Зорею – встають до хліборобської праці вдосвіта, до схід Сонця. Звідси, Українці – визнавці Досвітньої Зорі й світла Сонця, діти Землі й Неба, хлібороби – Сонячні люди. Тож у первовічних славенях Сонячних людей – Українців-хліборобів первинними образами-символами є Досвітня Зоря, Сонце й Земля-Мати, сповнені безвічної життєродної суті. Астральне наймення Україна зберігає в собі безвічну небесно-земну сутність – життєсійність Сонця й життєродність Землі.

За понад два тисячоліття колонізації України всякими зайдами – од Скіфів до русі всі чужинці називали нашу землю по-свойому – од Скіфії до Русі й Малоросії. Та в глибинній пам’яті корінного Українського народу збереглося первовічне астральне народне наймення Україна. Первовічні народні наймення Україна й Український народ перші системно запровадили в письменство Микола Гоголь, Тарас Шевченко й Пантелеймон Куліш та надали цим культурно-історичним, національним первеням статусу літературного, історичного й політичного.

Саме безвічне життєродне, небесно-земне наймення Україна визначає генотип, психотип і духовний тип, самонаймення й життєву програму збірної душі корінного Українського народу, який живе з власної праці на питомій землі й, незважаючи на всі історичні деформації, зберігає й реґенерує самостійну силу своєї самоорганізації – справедливого суспільного ладу, основою якого є Воля й Правда.

Безвічність і справедливість є скрізь і в усьому, що сповнене життєсійної сили Сонця й життєродної снаги Землі та моральної волі духу – життєвої сили людини. Реальність оспіваної Шевченком безвічної суті України – не в минулому, вона з нами й попереду нас як світло Істини. І духи наших предків – просвітлених людей, які осягнули Істину й жили в ній, також з нами й попереду нас. І Тарас Шевченко як поет-ясновідець завжди з нами й попереду нас, бо незмінно своєчасні його ясновідні осягнення безвічної суті людського життя. Ось як проникливо засвідчив духовну присутність Тараса Шевченка серед рідного люду його земляк Олександр Кошиць: «Пам’ять і, так би мовити, почуття до Т. Шевченка в нашім селі були дуже великі. Він знався і мислився як щось своє, недавнє, майже сучасне…». Шевченків ясновідний, світловизнавчий дух безвічно присутній у Білому Світі й являється в сердечних почуттях, істинних думках і справедливих діяннях морально зрілих поколінь Українського народу. Це і є моральним підтвердженням безвічності волі народного духу  –  дужості волі Українців, волі, яка долає неволю. «Воля дужча за всяку неволю», – ствердив Український мудрець Григорій Сковорода.

Тільки ті перебувають духом своїм у Безвічності, хто народився духовно у власній культурі. Адже, за Сковородою: «Культура – друге, духовне, народження людини». Духовно народжена, культурна людина породжує світ питомої культури істинним думанням, справедливим діянням і засвідчує правдивим словом. Так постає світообраз істинного людського життя – світоглядна побудова, вияв другого, духовного, народження людини.

У Шевченковому світообразі найповніше виявились Український ясновідний світогляд, безвічна духовна сутність України й воля духу народних співців-кобзарів, які своїм культурним подвижництвом спонукають покоління етносу до сполучення в «збірну особу Українського народу» (П. Куліш).

Тож і сповнені безвічної ясновідної, світлоносної суті Українська народна міфопоетична пісенність і Шевченкова пісенна поезія є найвищими критеріями істинності для всієї Української культури – системи самоорганізації й саморозвитку людини й народу. Бо тільки наповнене світлом Істини, наснажене волею духу поетичне слово стає правдивою піснею, в якій являється тонке відчуття природного музичного ладу, що єднає людину з Усеєдиним Ладом і безвічним джерелом Усеєдиного Життя.

Отже, безвічність України – в безвічності волі народного духу.

 

Своєчасність безвічної Шевченкової поезії

У чому секрет усенародної популярності й своєчасності Тараса Шевченка, який явив себе в  поетично-пісенному феномені Кобзаря?

Шевченко як Кобзар-ясновідець, духовний подвижник завжди своєчасний і незмінно попереду нас. Бо його істинні осягнення безвічні – несуть у собі , позачасову духовну сутність життя й є світоглядними орієнтирами нашого культурно-соціального саморозвитку. Крім того, в зовнішній, політичній сфері суспільного життя від Шевченкової пори майже нічого не змінилося – Україна й далі лишається під руським колоніальним гнітом, а профанація Істини, облудність імперської пропаганди набули крайнього цинізму в маніпуляції масовою свідомістю. В гнітючій суспільній атмосфері “узаконеного беззаконня”, коли справедливість трактується як вияв слабкості, а насильство возведено в ранг вершителя людських доль, і суспільну свідомість кодують на безвихідь, на приреченість людей служити нелюдам, безвічний дух ясновідної Шевченкової поезії ярим світлом Правди пронизує морок брехні й страху та будить у людях волю до життя.

Секрет своєчасності ясновідної Шевченкової поезії – в його любові до людини, в правдивості й совісливості, що є основою внутрішньої моральної сили людської особистості й «збірної особи народу».

Тож Шевченко надзвичайно гостро уболіває за збереження в людях совісті – основи людяності, що проникливо розкрито в «Подражанії 11 псалму» (1859):

Мій боже милий, як то мало
Святих людей на світі стало.
Один на другого кують
Кайдани в серці. А словами,
Медоточивими устами
Цілуються і часу ждуть,
Чи швидко брата в домовині
З гостей на цвинтар понесуть?
А ти, о господи єдиний,
Скуєш лукавії уста,
Язик отой велеречивий…

Шевченкові мотиви-застереження переходять в іронію й сарказм у філософській медитації «Мені здається, я не знаю» (1850):

Мені здається, я не знаю.
А люде справді не вмирають,
А перелізе ще живе
В свиню, абощо, та й живе,
Купається собі в калюжі,
Мов перш купалося в гріхах.

Шевченків поетичний світ неможливо втиснути в жодні офіціозні релігійно-ідеологічні схеми. Та профанатори робили своє: Шевченкову поезію свого часу піддавали опоганенню революціонізацією, нині оправославлюють. Усе те робиться для того, аби затуманити, спрофанувати глибинні духовні смисли великого поета й відповідно примітивізувати людські чуття. А вбогих почуттями, духом і розумом легше одурманити, знелюднити й винародовити.

Шевченко саркастично викриває нелюдство російського колоніалізму, який знелюднює людей і винародовлює народи:

Од молдованина до фіна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує! («Кавказ», 1845)

І той сарказм лишився своєчасним для нелюдства більшовицького державного соціалізму – «тюрми народів» (І. Франко) й актуалізується в нинішню пору реваншу руського колоніалізму під камуфляжом блюзнірсько-аґресивного православно-чекістського «русского мира» – рашизму, який обплутує тенетами колоніалізму простір від Придністров’я до Карелії, від Балтійського моря до Тихого океану, зачищаючи його від «нерусей».

Усьому потворному, проминущому, нелюдському Тарас Шевченко протиставляє безвічну, позачасову духовну суть людини. Ось як ще молодий поет осягнув суть людини й означив силу людяності в поемі «Тризна» (1843):

Без малодушной укоризны
Пройти мытарства трудной жизни,
Измерять пропасти страстей,
Понять на деле жизнь людей,
Прочесть все черные страницы,
Все беззаконные дела…
И сохранить полет орла
И сердце чистой голубицы!
Се человек!..

Коли людина збулась у другому, духовному, народженні, вона лишається людиною навіки.

Шевченко – один з найлюдяніших, найправдивіших поетів у Світі. Шевченкова правда викриває облуду минулого й нашого сьогодення, і від його правди прозрівають люди та корчяться недолюди й нелюди. Саме гострою правдивістю й нетерпимістю Кобзаря до фальші пояснюються всілякі обмови його імені. Шевченка розглядають то «через облудні призми всяких партій» (М. Гоголь), то через конфесійні догми, то через власне невігластво, нехтуючи його ясним віданням Істини. Та Шевченко лишається найправдивішим поетом своєї епохи й нашого часу. Його правда завжди є для людини своєчасним світоглядним орієнтиром і моральним імперативом.

Шевченко правдивістю застерігає людей од марновірства, омани та викриває безсердечних недолюдів і нелюдів:

Схаменіться, недолюди,
Діти юродиві!…
Схаменіться! будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!…
(«І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм», 1845).

Отакий справедливий присуд чекає недолюдів, що загубили в собі людське й вироджуються в нелюдів. Та цей нещадний моральний вирок недолюдам викликаний сердечним уболіванням за людей. Натхненний любов’ю до людини й правдою життя, сповнений «святої сили» невпокорений Тарасів дух являє своєму народові наснажену волею духу ясновідну поезію серця.

Шевченкова істинна думка – ясне світло блискавки, а слово – потужний грім Правди.

За спогадами сучасників, коли Шевченко читав свою поезію, було таке відчуття, що засвітили свічку в пороховому погребі… І ця нещадна Шевченкова правдивість – од великої любові до людини й до «світу ясного, вольного», до «тихого раю»  – рідної України, яку він любить як рідну матір.

Велике синівське почуття любові Тараса до материзни пригнічене тим, що й на чужині він – пасинок, і вдома – сирота:

Я й тут чужий, одинокий,
І на Україні.
(«Н. Маркевичу», 1841).

І якої то сили любов треба було мати від народження, аби пронести її нерозтраченою через поневіряння дитинства, юності, зрілого віку й зберегти в ній свою волю – волю Українського духу!

 

Своєчасність небесно-земної суті Шевченкової України

Шевченкова Україна – «Світ ясний, Світ вольний…».

Усьому чужому, проминущому Шевченко протиставляє безвічну сутність рідної України – «Світу ясного»:

Світе ясний! Світе тихий!
Світе вольний, несповитий!
За що ж тебе, світе-брате,
В твоїй добрій, теплій хаті
Оковано, омурано
(Премудрого одурено),
Багряницями закрито
І розп’ятієм добито?
Не добито! Стрепенися!
Та над нами просвітися,
Просвітися!.. Будем, брате,
З багряниць онучі драти,
Люльки з кадил закуряти,
Явленими піч топити,
А кропилом будем, брате,
Нову хату вимітати!
(«Світе ясний!», 1860).

Шевченкова світоглядно-суспільна програма – отямити людей Правдою, просвітлити їхній розум і розбудити совість, волю духу та гуртом очистити свій «Світ ясний» од чужого релігійного мороку й мотлоху, від «облудних призм усяких партій» (М. Гоголь), політичного ошуканства й паразитарного визиску.

Понад 300 років Українці гибіли в неволі москворуської імперії, понад 70 років більшовики визискували Український люд у темниці державного соціалізму й ошукували оманою «світлого майбутнього», а останні 33 роки необільшовики заколисували ошуканих оманою «незалежної України» – присипляли остаточно. А під ширмою тієї «незалежницької» омани неоколоніальний режим узурпував владу в Україні, розікрав усі народні багатства й готувався тріумфально передати обкрадену країну кремлівському необільшовицькому кагалу на пожертву відновлюваної руської імперії. Так почалася окупаційна аґресія русні, яка розбудила Українців од «незалежницької» летаргії в огні війни. Ще 175 років тому Шевченко своїм ясновіданням передбачив трагічний наслідок 400-літнього заневолення й присипляння України:

Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні…
Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.
(«Мені однаково, чи буду…», 1847)

Великий Кобзар спонукає Українців пробудити в собі волю і звільнитись од чужинської омани й неволі та зберегти Україну всією силою любові до рідного й справедливо покарати чужинців:

…А щоб збудить
Хиренну волю, треба миром,
Громадою обух сталить,
Та добре вигострить сокиру,
Та й заходиться вже будить.
А то проспить собі небога
До суду Божого страшного!
А панство буде колихать,
Храми, палати муровать…
(« Я не нездужаю, нівроку…», 1858).

Так, як Тарас Шевченко любить Україну та вболіває за неї, можна любити тільки матір. Тарас мало зазнав материнської любові, тож його нерозкрите дитинне почуття до рідної неньки з усією силою виявилося в любові до рідної землі – України.

В Шевченковому позачасовому символі України поєдналися трагічний образ рідної землі та її світлий образ, який він плекає чистим серцем і який асоціюється з вишневим садком коло рідної хати. Тарас Шевченко у своїй улюбленій світлій пісенній поезії «Садок вишневий коло хати…» явив і особисту мрію, й мрію цілого Українського народу про щасливе життя на рідній землі.

Україна як образ обжитого, одухотвореного простору одвіку асоціюється з вишневим садом, домом-гніздом, птахом і яйцем-зародком. Як серединна країна, яка щаслива сама в собі, Україна одвіку мала енергетичний сонячний захист, бо її народ визнавав тільки життєсійну силу Сонця-батька й життєродну силу Землі-матері, незмінно звертаючись до них у славенях. Сонце-батько й Земля-мати та хліб як плід вільної праці й мірило українського життя – основні архетипи духовно-природно-господарської самоідентифікації Українців. Зрештою садок – символ людської культури, виплеканої натхненною працею людини, де в розмаїтті видів кожна квітка, кожне дерево мають свій цвіт, свої пахощі й родять свої плоди.

Шевченкова Україна – родове гніздо, куди поет поривався з чужини все життя, бо тут джерело його «святої сили», ясних заповітних знань і глибинної пам’яті, які й забезпечують безперервність духовної традиції національної культури.

Т. Шевченко разом з М. Гоголем, О. Бодянським, П. Кулішем відродив ім’я своєї рідної землі й свого рідного народу. Саме вони повернули своїй материзні первовічне, освячене Сонцем, наймення, що століттями перебувало під колоніальною забороною, піддавалося замовчуванню й фальсифікаціям, які не припиняються й нині. Та подвижники повернули Українському народові його самонаймення й природне право жити вільно на своїй землі. І Шевченко поставив перед самосвідомістю кожного Українця історичне питання:

Чиї сини? яких батьків?
Ким? за що закуті?..
(«І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм», 1845). 

Шевченкова Україна – це люди, через самосвідомість яких усвідомлює себе питома природа, й які в глибині пам’яті плекають духовну традицію-передачу безвічного, непроминущого, своєчасного. Такі люди самоорганізовуються в «збірну особу Українського народу» (П. Куліш), забезпечують природно-духовний лад світу питомої природи й народженого в ній світу народної культури. Люди беруть на себе відповідальність за збереження цілісності своєї неподільної рідної землі, й відтак на людство покладається відповідальність за цілу Землю.

Шевченкова Україна – не глобалістичний «проект ХХІ століття як світового донора» (у ХХ столітті вже був сумнозвісний космополітичний «проект нації як соціального договору»). Україна має свою безвічну небесно-земну програму й ноосферно-біосферну функцію в Білому Світі. Та щоб осягнути безвічну сутність цієї Правди, необхідно звільнитися од мороку власного невігластва й чужинецьких фальсифікацій, розібратися в нашій затуманеній історії й не менш затуманеному сьогоденні – в славі героїв і неславі антигероїв, лицарів і підлих боягузів, непідкупних і запроданців, невідступно прямуючи за такими подвижниками Правди як Тарас Шевченко…

Віддавна Україна являє себе як образ світу людської культури, організованого людьми агрокультури за небесним прообразом. Український світ одвіку живе сам у собі з власної сили й власною правдою – саморозвивається, самовладовується й самозахищає себе, бо:

В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
(«І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм», 1845). 

У самосвідомості нашого корінного люду Україна – Прапредківський край. І цей знаковий образ рідного краю ще й досі зберігають стародавні могили по обидва боки Дніпра. Саме на цьому світоглядному архетипові заснована ідейна сила Шевченкового «Заповіту» й його безвічного, позачасового «дружнього Посланія» «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні…», аби кожен працював для України, для свого Роду й не схилявся перед чужими облудними ідолами й богами.

Шевченкова Україна – його ясновідний світообраз, де поєдналися земний сумно-трагічний образ рідної землі, що гнітить йому душу, й її небесний світлий прообраз, до якого він лине чистим серцем і просвітленим розумом.

Шевченкова Україна – духовно-земна реальність, у якій явилася Світові й розкрилась від любові рідних сердець велика душа генія, перейнявши від родини й роду генетичну й історичну пам’ять. І тому ця ріднизна невіддільна від його долі, й так болить йому найменша її часточка, викликаючи в його любові до рідного смуток і тугу. Тож любов, совісливість, правдивість і  добродійність – провідні риси Шевченкової особистості й найвищі ознаки його людяності.

Такою Шевченкова Україна була з первовіку, такою є й буде безвічно! І хто живе в генетично-духовній єдності з цією Україною, тим не треба присягатися в патріотизмі на майданах, містифікуючи маси, бо вони в щоденній праці задля України й Українського роду послідовно й чесно, всупереч чужоїдам розвивають силове поле Українського світу. І це є непроминущою, безвічною духовною реальністю – «вневременностью», яку породили й зберегли наші предки й яка так захопила Івана Буніна. Нам належить зберегти, оновити, наснажити це силове поле культури й виплекати в ньому нащадків – у цьому гарантія їхнього «другого, духовного, народження» у власній культурності й справедливого, щасливого життя під Сонцем,

…бо Сонце стане
І осквернену землю спалить.
(«О люди! люди небораки!», 1860)

Це Шевченкове нагадування нам, що Україна – Досвітньої зорі країна, Сонячної щедроти земля, де перший славень складено для величання життєсійного світила – Сонця, де люди тисячоліттями жили з праці на своїй землі та в любові до рідного. Та, за Шевченком, Сонце водночас – і щедра життєсійна, й нещадна караюча сила.

Саме в сердечній любові Шевченка до рідної України й рідного народу, в його нещадній справедливості заради Правди й Волі людської – сила Шевченкового ясновідного світогляду й поетичного таланту.

Шевченко – один з ясновідних, справедливих поетів Світу: осягнута ним духовна сутність життя стала моральним орієнтиром для всіх поколінь Українців та людей різних культур. Істинна поезія не знає ні просторових, ні часових обмежень. Так Великий Кобзар України мовив своє віще, безвічне слово на всі віки життя рідного народу й цілого людства. Шевченкова любов, совісливість, правдивість є джерелом духов­ного причастя й стає дієвим чинником нашого нинішнього життя, коли ми чистим серцем сприймаємо натхненні осяяння Співця-Кобзаря як знаки позачасовості, безвічності Українського духу.

Волею безвічного Українського духу сповнені пісенна поезія Тараса Шевченка й живописні образи рідної землі. І Шевченків безвічний дух повсякчас являє нам заповітні первені істинного людського життя: «Велике щастя бути вольним чоловіком…»,  «Світ широкий, Воля…», «Не вмирає душа наша, Не вмирає Воля», «Встане Правда! встане Воля!..». Тож нам належить збірною волею національного духу відновити свій справедливий суспільний лад і утвердити в Українському світі свою Правду й Волю.

 

Олександер Шокало,
шевченкознавець, культурософ

© О. А. Шокало