Воля жити…
Життєве й письменницьке подвижництво Олеся Волі
«Я боровся, борюся й боротимусь, бо вірю в мій Український народ»
Олесь Воля
З Олександром Міщенком знайомі майже чотири десятиліття. У 1990 вразила мене його невелика за обсягом книжка «Безкровна війна» – розповіді про голод 1933 року, записані в селах Козельщинського району на Полтавщині. Благословив тоді Олександра Міщенка на подвижницьку працю Олесь Гончар передмовою «Той, тридцять третій…», так завершивши своє благословення: «…сьогодні спільно, і старшими й молодими, пишеться на Вкраїні – за покликом совісті – книга великого народного болю, книга, що й до нащадків перейде як грізне свідчення, як прокляття сталінщині, як реквієм по незліченних людських жертвах, так немилосердно, так безневинно вигублених на очах цивілізованого ХХ віку».
30 років тривала подвижницька праця Олександра Міщенка над записом і осмисленням народної пам’яті про голодоморний геноцид Українців.
У 1999 Олександр Міщенко (під псевдонімом – Олесь Воля) опублікував збірник історичних документів і спогадів очевидців про Голодомор 1932–1933 років в Україні «Мор. Книга буття України». У 2002 р. вийшло друге видання «Мору» обсягом 1150 сторінок.
І ось у 2019 вийшла у Світ великообсягова «Безкровна війна» – народна епопея у двох томах загальним обсягом 2 000 сторінок. Олександр записав і опрацював болючі спогади 10 тисяч очевидців з цілої України. Це фундаментальне епічне зібрання Олеся Волі вийшло в авторській редакції й коштом автора та започаткувало п’ятнадцятитомне зібрання його письменницького доробку.
Живий архів народної пам’яті, сумлінно зібраний Олесем Волею, будить душу й розум, звільняє від омани, виводить з паралічу й повертає колективну пам’ять і збірну волю народу. Записаний Олесем Волею народний епос про голодоморний геноцид Українців – незаперечне правдиве свідчення незнищенної народної пам’яті й ствердження неминучої справедливої відплати за злочинство большевицького режиму проти Українського народу.
Про цю подвижницьку працю я написав есею «Народний епос Олеся Волі: голодоморний геноцид Українців» і опублікував наприкінці 2020 р. на сайті «Український Світ». Після того зустрічались кілька разів, та більше спілкувались по телефону, бо почався ковідний карантин, а потім – війна… З початком війни телефонував до Олександра кілька разів – він не озивався…
І ось 13 квітня 2024 Олександр, у день свого народження, зателефонував сам – звично бадьорим, сильним голосом. Та, на превеликий жаль, я дізнався, що він переніс 10 операцій і лишився без ніг. Однак, Олесь Воля не занепав духом – видав своє омріяне зібрання творів у 15-и томах.
На другий день отримав од Олександра «Новою поштою» чотири книжки: «Спорідненість. Повість-діалог» (2020: діалог з Олесем Гончарем), «Надлюдське? – Ні, людяне. Повість-діалог» (2020; діалог з Фрідріхом Ніцше), «Про головне. Діалоги» (2023), «Я вибрав письменницьку долю. Листи» (2023). А через день прийшли поштою фундаментальні видання: «Шлях до себе. Роздуми в афоризмах» (2023) на 1204 сторінки та «Щоденник. Світе ясний» (2023) на 572 сторінки. Цьому щоденникові передував «Щоденник. Сорок років. 1969–2009» (2011) – автобіографічна оповідь на 1112 сторінок, де представлені документи епохи, розповіді свідків, роздуми, аналіз-дослідження того, що чинили й чинять вороги над підневільним, ошуканим Українським народом. До цього корпусу видань належать також: «Афоризми. Піраміда духу», «Афоризми. Діалог з великими», «Афоризми. До себе», «Українські катрени», двотомне зібрання прози.
Читаю й перечитую цей унікальний, величезний доробок, осмислюю й намагаюся лаконічно занотувати його духовну суть.
Письмо Олеся Волі еволюціонує від традиційної прозової оповіді до філософічності й полемічності. Діалог і полеміка – характерні ознаки Української світської філософської традиції, яку започаткував наш мудрець Григорій Сковорода, здолавши догматику теологічних диспутів. А в нинішньому житті так не вистачає цих характерних ознак філософського діалогу між людьми й полеміки у викритті нелюдів. Та нашу філософсько-полемічну традицію відроджує мислитель Олесь Воля і спонукає до діалогу й до полеміки.
Філософсько-полемічний характер мислення Олеся Волі найяскравіше виявляється в «діалогах з великими». Найпоказовіші в цьому сенсі – уявні діалоги Олеся Волі з Григорієм Сковородою, Фрідріхом Ніцше й Олесем Гончарем.
«Той, хто втікав до себе. Повість-діалог» (діалог з Григорієм Сковородою):
«Григорій Сковорода – Похвально не подобатися поганим. Чи лихословлять вони, чи обурюються, ти вперто продовжуй іти шляхом добра, а іншому не надавай ніякого значення, і зневажай їх, як болотяних жаб.
Олесь Воля – Недарма в народі кажуть: «Поганому виду нема стиду…» А ми маємо йти дорогою добра попри всі лихослів’я й осуд поганцям, чого б і скільки нам це не вартувало.
Г. С. – Усе не наше, все загине – і самі боввани наші. Одні лише думки завжди з нами, одна лише істина вічна, а ми в ній – як яблуня в своїм зерні, затаїмося.
О. В. – …Але щоби боввани згинули, немов непотріб і мара, маємо в духовності миті своєї не дрімати, щоб вічна істина яскравості й принади не втрачала, а ми в зерні міцніли.
Г. С. – С и л а. Розумний чоловік знає, що ганити, а дурний ляпає без розбору».
«Г. С. – Немає шкідливішого, ніж нахабство.
О. В. – Нахабство до добра не веде, а тільки себе обдурює, а світ робить гидкішим…».
«Г. С. – Марнославство веде тебе до гріха? Воно той ласощ, що приховує гачка. Плотська розманіженість тебе полонила? Проковтнув ти гачка. За сріблом, може, погнався і впав у неправду? Заполонений ти вудкою. Заздрість, чи помста, чи відчай зав’язли у твоїй душі?
О. В. – …А найнебезпечніше, коли в плоті разом і розманіженість, і сріблолюбність, і заздрість. Погибель таку людину доконує».
«Г. С. – Я недаремно народився, а трудився не без користі, і так, як з мандрівки, виходжу з цього життя. Воно нам дане для мандрування до дуже бажаної вітчизни вічності, а не для поселення.
О. В. – Тож-бо. Ми гості в цьому Світі, І не випадково ми так ревно й сум’ятливо прагнемо добро робити, Григорію Савовичу».
«Г. С. – Щасливий той, хто поєднав любу собі працю з загальною. Це справжнє життя. І тепер можна зрозуміти таке Сократове слово: «Одні живуть для того, щоб їсти й пити, а я п’ю і їм для того, щоб жити».
О. В. – …Отож на підвалинах поєднання любої праці кожного з загальною – на спорідненім ділі – й тримається рід людський».
З Григорієм Сковородою споріднений Фрідріх Ніцше на морально-світоглядних засадах античності, закоріненій в агрокультурі, на сприйнятті історії людства як циклічного часоплину, на любові до Людини й до Життя, на житті в Істині й на запереченні релігійних догм юдохристиянства. Сковорода назвав Біблію як догматичну основину юдаїзму й християнства світом символічним, а не священним, не вважав історичними біблійні тексти й поставив під сумнів історичність Ісуса Христа: «У помираючій на хресті Христовій плоті помирає вся історіальна нісенітниця…» («…Образ Алківіадський (Ізраїльський змій)»). Більше того, мудрець категорично не приймає всього, що знаменує собою смерть: «Не люблю життя, на якому є печать смерті, і само воно є смертю». Глибокий смисл критичної позиції Г. Сковороди щодо розп’яття як печаті смерті й основної доктрини християнства ствердив німецький мислитель Фрідріх Ніцше у своїй моральній філософії життя: «…Історія християнства, – відтоді, як розп’яли Христа, – це історія поступового і все грубішого нерозуміння первісного символізму. …Бог, розіп’ятий на хресті, – невже ви й досі не розумієте страхітливої підступності цього символу? – Кожен, хто страждає, хто висить на хресті, – божественний… Ми всі почеплені на хресті, отже, ми божественні… Тільки ми й божественні… Християнство перемогло й поховало всі шляхетні погляди, християнство й досі є щонайтяжчим лихом в історії людства…» («Жадання влади»).
«Надлюдське? – Ні, людяне. Повість-діалог» (діалог з Фрідріхом Ніцше):
«Фрідріх Ніцше – Я називаю християнство єдиним великим прокляттям, єдиною великою внутрішньою порчею, єдиним великим інстинктом помсти, для якої жоден засіб не буде достатньо отруйним, підступним, низьким, достатньо малим, – я називаю його єдиною безсмертною ганебною плямою людства…
Олесь Воля – Істинно: християнство є прокляттям, порчею, інстинктом помсти і ще багато чим, що людей отруює, баламутить. Проте найбільшим прихованим злом і «плямою людства» є те, що юдейське християнство ставило й ставить на коліна все земне людство, править ним згідно зі своїми приховано-расистськими переконаннями».
«Ф. Н. – «Віруючий» належить не собі, він може бути лише засобом, він повинен бути використаний, він потребує когось, хто б його використав.
О. В. – Віруючий – судина, крізь яку пропускають як отруту, так і зцілюючу кров духовну. Але треба завжди пам’ятати, що віруючого завжди використовують, тому найважливіше й найвідповідальніше завдання: наповнюватися самим собою, в собі знаходити цілющість, одкровення».
«Ф. Н. – Гріх – це форма загниття людини par excellence, – як уже було сказано, вигаданий для того, щоб зробити неможливою науку, жрець панує завдяки вигаданню гріха.
О. В. – Про отруту гріха ми вже казали, але не зайво повторитися: догма первородного гріха – зло! Зло, яке веде людство до слабкості, стану паралітика. Тож і жерця, який цю догму всіляко упроваджує в мізки землян, маємо нещадно оголосити ворогом людства. Це справедливо».
Ф. Н. – Найзвичайніший рід брехні той, коли обдурюють самих себе: обман інших відносно вже винятковий випадок. – Зараз це небажання бачити те, що бачимо, і небажання бачити так, як бачимо, є майже перша умова для всіх партійних у будь-якому значенні: людина партії за необхідності брехун.
О. В. – …І особливо брешуть, забрехалися партійні боси в сучасній Україні. Забрехались, бо втратили совість, а гроші зробили своїм богом; інколи навіть для годиться хрестяться в публічних місцях, виявляючи цим ще більше святенництво, а покара їх не бере жоднісінька. Лідирує в безсовісності й битті фарисейських поклонів усе те ж жидівство, ще точніше олігархи жидівські. О часи!».
«Ф. Н. – Перша думка дня. Кращий засіб добре почати день у тому, щоб прокинувшись од сну, подумати, чи можна хоча б одній людині принести сьогодні радість.
О. В. – саме за цим правилом жив і живу. Тому – попри трагічність буття – почуваюся щасливим, осонценим і многокрилим».
«Спорідненість. Повість-діалог» (діалог з Олесем Гончарем):
«Олесь Гончар – Нова епоха. Рівень моральний відстає від досягнень науки.
Олесь Воля – …Але людство не тільки не помудрішало, а «позвірішало», мораль опускається нижче плінтуса. Градус аґресії зріс – і суспільний світовий казан може вибухнути смертельнонищівно…».
«О. Г. – Думаю, що людство майбутнього не раз ще повернеться до кришталево чистих народних джерел.
О. В. – Джерела народні ніколи не зникають: їх просто неуки і невігласи замулюють. Але згодом – з неймовірною затратою духовних зусиль – їх знову відроджуємо».
«О. Г. – Нашу індивідуальність створює пам’ять. Коли зникає пам’ять – зникаємо й ми.
О. В. – Поки пам’яті, доти й нас…».
«О. Г. – Живу, самотніючи, серед нових людей.
О. В. – Особливо це так серед тих, чиє життя різко спускається до небозводу. Гасне. Цей стан потроху долає і мене».
«О. Г. – Найскладніші психологічні ситуації – це ті, що їх створює собі людина сама. З них їй вибиратися найтяжче.
О. В. – …Особливо ж ситуація погіршується – і психологічна, і житейська, – коли людина у відчаї, ролзшарпаності почуттів намагається втекти від самої себе й людей…».
Зі щоденникових записів:
«Сниться: пишу щоденник, не можу зупинитися. Стороння сила ніби спонукує: пиши, пиши. Як на сповіді перед Богом пиши. Пиши, що приносить дихання на кожен виборений день; пиши, коли Сонцем умиваний і облитий; пиши, як люблю Істину, немов дружину Ганнусю; пиши, як мучуся в знемозі розчарувань достукатися до сердець людей; пиши, коли в люті нестримній; пиши, що думаєш про Світ і Волю; пиши не на колінах стоячи, як прохач ниций, а як рівний з самим Богом. Щоденник 2019-го назву просто, символічно: «Рік». До речі, несамохіть пригадалось: виходить, п’ятдесят літ минає, коли, закінчивши десятирічку в 1969-му, взявся за перо.
…Тече мій час, кров серцем жебонить. Перестрибнув несподівано думкою на історію людства: скільки жертв історія зжерла ні за понюх табаку; а ми, нерозумні, слабкі, все одно наступаємо на одні й ті самі граблі, лишаючись неуками. Цвяхом застрягло в голові Сковородинське: «Пам’ять – це недремне сердечне око, що прозирає все живе, незаходиме Сонце, що просвітлює Всесвіт».
Олесь Воля вважає підсумковою працею на своєму подвижницькому шляху – «Шлях до себе. Роздуми в афоризмах», де величезний масив життєвої мудрості систематизовано за 238-и розділами. Наведу знакові афоризми:
«Провісники весни – птахи теплолюбиві,
Провісники добра – щасливі матері».
«У Природі не існує стійкішої сили від тієї, якою наділена жінка в період закоханості».
«Воля – невидимі м’язи нашого духу».
«Дивіться в корінь зла: тобто не на сам народ, а на тих, що запрягли його в ярмо».
«Усі релігії Світу тримаються на безтямності бузувірів, слабкодухості й невігластві віруючих; особливо на тих, що мають від релігії щонайкрутіші бариші».
«Хто повірив у політиків і владу, той пропаща людина…».
«Що дужче народ вірить у богів, то менше вірить у себе».
«Слабкий народ і правителів має слабких: сильних не витримує».
«…Може, ми не бажаємо знати історію саме тому, що, по-перше, вона жорстока, по-друге, брехлива, по-третє, в’юнисто-смертоносна, мов гадюка».
«Правда оподатковується – хочемо ми цього чи не хочемо – брехнею; брехня – навпаки: одержує бодай невеликий бонус».
«…Для мене існувало й існуватиме неписане суворе правило: про правду веду розмову тільки з правдивими. Саме під дахом правди ховаються всі брехні…».
«Історію поети романтизують, історики домислюють, владці перебріхують, звичайний народ героїзує, – тож загалом виходить доладно-суперечлива еклектика брехні».
«При диктатурі народ пригнічений; при демократії – обдурений; при анархії – зубожілий».
«Народ – бездумний і азартний гравець, і найдужче його одурюють на дармову наживку».
«Що більше народ захоплюється суспільними комедіями і комедіантами, то страшніші трагедії очікують на нього».
«Війна – спектакль, але сльози і кров у ній натуральні…».
«Війна пахне грішми, негідниками, убивцями і людською кров’ю».
«Правда про війну невигідна насамперед тим, хто на ній наживає мільйонні капітали…».
«Війна – узаконене беззаконня вбивати».
«Сучасна війна – насильницький перерозподіл капіталів серед світових хижаків-олігархів».
«Кількість війн скоротиться в тисячу разів, якщо на вбивства посилатимуть лише тих, що закликають до війни».
«На війні, на жаль, гинуть не ті, кого треба знищувати».
«Справедливі війни сильніші за смерть».
«Морально жити під час війни найважче».
«Мудрість не в тому, щоб знати багато, а щоб не заплутатися в необхідному».
«Філософія-мудрість розуміє всі науки, проте жодна з наук не розуміє філософії-мудрості».
«Мудрість – це той унікальний оберіг духу, який береже серце в чистоті».
«Світовий Дух має властивість виходити на свої вічні просторові й часові орбіти, а тому для нього немає значення: чи він існував мільярди років тому, а чи з’являється знову в нашому швидкоминулому житті».
Книжки Олеся Волі – це дієпис його особистого життя й боротьби, дієпис життя й боротьби рідного Українського народу. Життєпис Олеся Волі та його рідного народу нероздільні, бо сповнені Духом Безвічності й Волі Життя. І в самому літературному псевдонімові явилась Воля Життя Українського Духу.
Навіть штучний інтелект визначив слово «Воля» найсильнішим і найгарнішим в Українській мові: «У ньому відчувається сила духу Українців, їхня любов до життя. Протягом століть Український народ боровся за право жити вільно, обирав свій шлях. «Воля» уособлює ці прагнення. «Воля» – це можливість творити, розвиватися, йти вперед. Це право кожної людини на гідне життя. В українській мові воно звучить особливо ніжно і водночас сильно. «Воля» – як подих свіжого вітру, що розганяє хмари й відкриває ясне небо».
Олександр Міщенко утвердив в Українському письменстві духовну суть свого псевдоніму Олесь Воля всім своїм життям, боротьбою за життя й своєю самовідданою подвижницькою працею як письменник-мислитель, ствердивши істину: «Воля – невидимі м’язи нашого духу».
Мірилом самостійності Українського народу є Воля. І за нашою первовічною народною мудрістю: «Воля дужча за всяку неволю!».
Олександер Шокало, культурософ
