ЩО ЙДЕ ПОПЕРЕДУ ПИСЬМАКОВОЇ СЛАВИ?
Національна спілка письменників України — на грані розвалу? І хто ж НСПУ розвалює? Виявляється, не колишні леніністи-сталіністи, не КҐБ-стукачі, не кремлівська “п’ята колона”, а самі… її члени й членкині за давнім принципом, що так майстерно описав великий Гоголь у повісті “Як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем”. У таких справах завжди є призвідці, охоплені, як правило, жагою влади, власного панування над долями инших людей, бажанням утворити свій клан підлеглих, які б цілували пантофлю папи, й, буває, прагненням збагатитися за чужий рахунок, коштом своїх колег, продаючи тихцем спілчанське майно.
І це відбувається, сказати б, в ареопазі особистостей, серед людей із самодостатнім мисленням, яким сам Бог не брат, а чорт не сват! То хто ж це так скурвився? Здається, обраний нами з такими надіями на післяяворівські благодатні зміни голова НСПУ Михайло Сидоржевський, письменник іще недостатньо проявлений, більше журналіст, аніж мистець, котрий, щоправда, видає таки пристойну “Українську літературну газету” (хоча, на жаль, і без концептуальної спрямованости, дискусій, полеміки, як годилося б для напрямування літпроцесу).
Я через хворобу не зміг поїхати на той з’їзд, але не поділяв надмірного “ентузазізму”, за Аркадієм Райкіним, своїх колег, які чи не одностайно раділи, що є кого нарешті обрати. Усе-таки у нас колись були такі очільники, як Олесь Гончар, Павло Загребельний, Юрій Мушкетик, — справжні художники, майстри пера, авторитетні в письменстві й загалом в українській громаді і світі люди, до яких усе ж дослухалися й наші недоосвічені владоможці. Пам’ятаю, харківський спілчанський керівник Анатолій Стожук, людина з великим практичним досвідом, ріжними талантами й умінням вести письменницькі й видавничі справи, переконував, що Сидоржевський — якраз той лідер, що налагодить спілчанського воза, поладнає справи, виграє суди, залатає діри, вигулькнулі після злочинного розбазарювання спілчанського майна керівником-крутієм і політиканом В. Яворівським. Натомісць нині по-діловому налаштований А. Стожук скрушно розводить руками, бо просто не чекав, що новий керівник не дослухатиметься до слушних порад досвідченіших письменників, не створить справжню команду майстровитих перебудовників, а займеться, по суті, голим адмініструванням.
Він, бачте, щось не поділив зі старим колегою-приятелем В. Даниленком, головою найбільшої й найпотужнішої — київської, столичної, а пізніше — ще й із головою Київської обласної організацій А. Гаєм. Гаразд, ти не згоден із претенсіями колег, публічно висловленими, та ти ж і не базарна баба, якась там пиховито-недалека Кайдашиха, а голова авторитетної Спілки — обраний до речі, голова! Чують усі: об-ра-ний! І зовсім свіжий, як нова копійка. І сам іще зробив на копійку й заробив на копійку (для всіх). А проблем у Спілці — гай-гай! (Мо’, й тому не слід сперечатися з А. Гаєм, а дослухатися до нього?). Так ні ж, голова Спілки, явлений нами, письмаками, сказати б, із небуття необрання, такий собі пан Михайло Сидоржевський вирішив відразу загнуздати свого одноосібного (га, який куркуляка!) коня в письменницькому возі й нещадно пришпорити його. Алюр три хрести! Караул, братове, та він же нікого не чує, а лише начумлює свою голову нібито-обрáзами (ліпше б — óбразами й образáми) й наворохоблюється супроти своїх гірше хана чи царя!
Пане голово, ви що ж, якогось бога за бороду взяли? І все про все знаєте? Сміх, та й годі. Негоже знущатися над здоровим глуздом. На критику слід відповідати діями й створенням команди, яка б розчистила, мов той Геракл, наші письменницькі стайні від післяяворівського погною (не забувайте, що й ви самі бабраєтеся в цій “клоаці” — ваше ж визначення, хоча й про инших).
Але до чого вдається наш новообранець-переобранець (уже вдруге)? Та, мов смердючим лайном, розкидається навсібіч лайдацькими термінами-пустодзвонами: “отруйні химери авантюриста”, “відсутність клепки в голові?”, “цинічна, зухвала і демонстративна поведінка”, “строката компанія”, “інтриганство”, “дикунство”, “підлість”, “нікчемність”, “крутійство”, “брехня”, “нижче плінтуса”, “маємо справу зі смердючим гнійником” — і це все про своїх колег, із якими він нібито дружив-товаришував, і це все про київських літераторів — чи ж не найдостойніших із достойних? І наостанок вердикт: не бачу жадної можливости для нормальної продуктивної роботи з нинішнім керівництвом столичної письменницької організації. Оце тобі, бабусю, і Юріїв день! Приїхали! Побачили оце ми, колеги, справжнє обличчя обраного нами керівного небораки: він же відтак розписався у власній організаційній безпорадності! Оце вам і менеджер, і новатор, і асенізатор, котрий сам кублиться в гнійній ямі! Хоча вперто не визнає цього. Самохвальний пан Сидоржевський, що вергає колодами в очах опонентів, а сам не бачить у своїх і пилинки, навіть не зауважує, здається, горѝ, якщо не лавини проблем, із якими зіштовхнувся.
Якщо ти, пане-господарю, обрався в гурті до дії, але не можеш нічого вдіяти, а лише чиниш за принципом: сам такий! — і ображаєш люд, який тебе обирав, то хто ж ти після цього? Ти ж, виявляється, не вмієш керувати або, точніше кажучи, узаємодіяти з людьми, та ще й найрозумнішими, найінтелектуальнішими в світі людьми, які мали б тебе, як гетьмана козаки, посипати при обранні не вельми пахучою земелькою, щоб не паношився, як будяк на городі, а чесно й самовіддано служив громаді. Український нарід правильно каже: сказано на глум, а ти бери на ум. А в нашого голови, лишенько таке, не вистачає здорового глузду осмислювати критику на свою адресу (про самокритику він, здається, навіть не думає), він теж починає поливати брудом своїх колег-товаришів, котрі його обрали. Якщо ти не можеш із ними порозумітися, розвалюєш своїми гидкими словесами й нерозумними діями письменницьку громаду, то нащо засів (чи вже й заліг, як партизан?) у керівному кріслі? Коли ми таку гидоту, яка лунає з лихих вуст М. Сидоржевського, чули від його попередників? Та ніколи такого не було! Навіть жахливий суціга Явір тяг із письменницької комори тихо й улещав, кого тільки міг.
Письменникам, либонь, треба ж з’ясувати, щó Спілка нагромадила з проблем у добу Ю. Мушкетика — В. Яворівського — В. Баранова? (Здається, такий тріумвірат тут вимальовується, бо саме за їхнього керівництва проблеми накочувалися на письменство, як снігова лавина: певно, через те, що наш добрий талановито-працьовитий Юрій Михайлович був не дуже вправним керівником-організатором, наш рвійний Явір, визнаємо прямо, був махінатором, а В. Баранов — майже постійно хворів…). Так письменники опинилися біля розбитого корита. І кинув нам те корито під самого носа насамперед В. Яворівський. Уламки чого ми там знаходимо? Наш нардеп-бютівець привів спілчанських колег до суцільної фінансової руїни. Він, наобіцявши “своїм” письменникам золоті гори (о лицемір із лицемірів усіх часів і всіх народів!), почав розпродувати Спілку… оптом і вроздріб: знищив нашу оазу творчого натхнення — кав’ярню-клуб “Еней” із геніяльними фресками художника Базилевича (лише за це одне Явору, як найпаскуднішій деревині, горіти в пеклі), розпродав майно в Ялті, Одесі, Коктебелі, Трускавці, Ірпені… А наш письменницький будинок на Банковій (о горе нам, горопашним!) здав “батьківщинівцю” А. Сенченку під відверто неукраїнську структуру “Кобальт” (та инші підприємства)… на 49 років! Про все це вже давно пишеться в пресі, давно Спілка перебуває під публічним пресом, усі чекають притомного керівника, котрий показав би приклад иншим творчим спілкам, приклад провладним структурам, як треба вирішувати складні питання… На жаль! І відтак нам, письмакам, на сором Михайло Скорик пише, приміром, в “Україні молодій” від 20. 02. 2019 р. статтю з характерною назвою “Київська обласна організація повстала проти зловживань голови Спілки”, розмальовуючи “злодійські подвиги” нашого колишнього керманича й роблячи такий невтішний для нас висновок: “І чомусь правління М. Сидоржевського не порушує питання про виключення Володимира Олександровича зі Спілки, не звертається з позовами до суду щодо розв’язання майнових проблем…”
І про що відтак письменникам думати-гадати? Що й сам М. Сидоржевський з новим правлінням прогнив до останку за ці свої владні роки? Адже й В. Даниленко, й А. Гай виступають проти нього не просто так: вони вимагають реакції на їхні виступи. Вони, та й не тільки вони, а більшість членів очолюваних ними організацій дійшли висновку, що голова НСПУ вдається до адміністративних і фінансових зловживань. Є тема для відвертої розмови усіх з усіма? Ще б пак! З імовірними махінаціями треба розбиратися якомога більшому колу письменників, особливо тепер, коли постала дилема: вижити або померти!
Який же мудрий крок робить наш новоявлений пан голова, зчинивши разом з усіма рейвах-шарварок, хоча мав би вчинити бодай як Магомет (пам’ятаєте: якщо гора не йде до Магомета, тоді Магомет іде до гори)? Прикро, але не мудрий, а надто хитромудрий і фатальний, як на мене, для своєї репутації крок зробив Михайло Сидоржевський (і далі — крок за кроком, один гидотніший иншого): узявся мочити своїх опонентів (добре, що не в сортирі, як Путін, хоча, боюся, й таке вже не за горами) і довів це “мочилове діло” до вигнання грішників із письмацького раю.
Унікальне як для письменницького вітчизняного життя злодіяння, на яке перший звернув увагу наш колега Микола Славинський: “…кілери відстріляли двох колег. Уперше в історії Спілки не кожного зокрема, а двох одним залпом. І вперше в історії Спілки витурили з членів правління НСПУ, хоча це може зробити лише з’їзд. І вперше в історії Спілки вигнали з посад голів обласної й столичної організацій…” Б’ємо рекорди, пані й панове, рекорди дурисвітства, і перший із поміж перших тут — хвальний пан Сидоржевський! Хоч пиши з нього психологічного портрета! Однак дещо тут уже зроблено і знову ж таки Миколою Славинським. У “Києві” (2015, №1-2) він узяв інтерв’ю в нашого голови-героя, і там багато чого навиявлялося у його характері. Тільки два пасажі: ставши головою НСПУ, М. Сидоржевському, як він каже в інтерв’ю, довелося вийти «з оболонки “я в собі” і змусити себе діяти в інтересах гурту, зокрема — письменницької організації. Звісно, для мене це дуже відповідально, однак насправді, незважаючи на тягар проблем, усе це — в радість. Бо бачу, що можу щось добре зробити для колег, багатьох із яких давно знаю як письменників. Чимось допомогти». А ось про дитинство — дуже одверто: «Я народився, наскільки я розумію, досить вразливою дитиною, чутливою до оточення, але з амбіціями. Бо пам’ятаю себе малим нерідко в стані саме “ураженого самолюбства”. Це мені дуже заважало: з одного боку, вразлива хвороблива чутливість, із другого — величенькі амбіції. Дякувати Богові, я, здається, майже зумів позбутися цих комплексів. Принаймні так мені хочеться вважати. У якийсь момент життя почав інтуїтивно відчувати: якщо хочеш чогось досягти в житті — навчися гамувати свої емоції, контролювати себе». І у всьому він — таки хворобливо — бачить… змови, якщо розмови направлені проти нього; так, він розглядає як змовників п’ятьох (!!) секретарів Спілки, що виступили насупроти його чи не кримінальних діянь 11 лютого 2016 року (бачте, й дату запам’ятав чи не навіки!), і це триває, наголошує наш голова, уже три роки. Манія переслідування, та й годі!
Відчуваєте, у чому цимус цієї душі: довелося вийти з оболонки “я в собі”, змусити себе, уражене самолюбство, хвороблива чутливість, величенькі амбіції… Та це ж вибухонебезпечна емоційна суміш, яка розриває серце! А іще ж є й сумніви, що він позбувся комплексів. А ще ж чоловік хоче гамувати емоції, контролювати себе… То чи досяг він рівня Будди на посаді голови НСПУ? А таки ні, бо ж гнівно посипає всіх невгодних словами, мов половою-блекотою. А кому допомагає? Ось у пресі пишуть та й люди нагадують, що наш прекрасний поет Василь Голобородько потерпає в Ірпені, розвалився в нього навіть туалет, а М. Сидоржевський, котрий обіцяв усім “чимось допомогти”, і вусом своїм козацьким на те не веде. Як і брутальне поводження з Аллою Топчій теж яскраво свідчить, як він “допомагає”.
Натомісць наш явлений нами ж на світ і на наші нещасні голови керуватель-вихователь, уживаючи “гнійних” слів, ухвалює разом із групою керівних товаришів таку “поміч” Даниленкові й Гаю: “…за систематичні дії, спрямовані проти НСПУ та її органів, що виражаються у безпідставних, не підтверджених висновками державних правозастосовних органів, заявах, зверненнях, публікаціях у ЗМІ, обвинуваченнях у прийнятті НСПУ незаконних рішень, оскільки такі обвинувачення та дії підривають суспільний авторитет НСПУ, перешкоджають її статутній діяльності, за демонстративну неповагу до обраних з’їздом членів правління, секретаріату…” — виключити! Із погляду Сидоржевського і К° заяви, звернення, навіть (о жах!) публікації в ЗМІ забороняються, особливо якщо вони не підтверджуються висновками (?) державних правозастосовних органів (це як розуміти? усе носити “нагору”? чи чекати у моря погоди? і чи не диктатурним сталінізмом це відгонить?). Абсолютно суб’єктивне, волюнтаристське рішення в дусі компартійних компаній нашої колишньої вітчизни, “де так вільно дихала людина”. То чи переборов свої дитячі комплекси наш голова? Питання доволі риторичне. До того ж пан Сидоржевський почав відгороджуватися від письменницького опозиційного світу “тітушками” (вітаю всіх колег-письменників, хто був на Майданах!), нібито спілчанськими охоронцями, котрі працюють на усних засадах (ось такий наївно-безпорадний наш голова для себе й своїх: “тітушкам” довіряє, а невгодних письменників жене, зокрема, й буквально: не пускає київських письменників до їхніх же кабінетів). Ну як пояснити недозрілому письменникові Михайлові Сидоржевському, що не можна так поводитися зі своїми колегами, 99% яких талановитіші за тебе: будинок НСПУ — не установа, не колгосп, не завод, не Верховна Рада, зрештою, — це Дім творчости, душевного піднесення, високих почуттів, дискусійно-полемічного буйства духу, апотеоза духовности. “Входячи в літературу — чисть черевики!” — суворо здіймав перст над літновачками великий пересмішник Остап Вишня, бо тут було не до сміху.
Пане Сидоржевський, ви не вичистили свої черевики, ви розперезалися в своїх грубих висловах, чого не могли собі дозволити як голова НСПУ, ви не дослухаєтеся до критичних думок своїх колег, ви так і не виросли зі своїх коротких штанців честолюбної амбіційности, ви дозволяєте собі керувати творчою структурою, як Бог (чи швидше чорт?) на душу покладе, ви кинули в бруд і розтоптали славетні традиції видатних попередників, ви не звітуєте перед колегами, ви самочинно, разом із компанією т. зв. “однодумців”, розпродуєте наше майно оптом і вроздріб, на вас уже заведено сім кримінальних справ у судах, але самі ви палець об палець не вдарили, щоб притягти до суду В. Яворівського за поцуплені в письменників мільйони, ви не змогли об’єднати Спілку в бойову одиницю, здатну перебороти всі труднощі, які постали перед нею й суспільством, ви замісць того, щоб робити її авторитетною, робите її авторитарною, і хочете стриміти в ній, як якась дурна тичка на вітрах, доти, доки Спілка остаточно не розвалиться. Ви цього хочете, до цього прагнете? Тоді ви рідкісний нахаба, нечема й мерзотник. (Можливо, ви цього й не хочете, але об’єктивно і з вашими ж дратуваннями все йде до розвалу, і відтак хто буде головним відповідачем на суді, як мінімум, історії? — таки очільник).
Узагалі-то одинак — це лише одинак, навіть якщо він і керівняк (уживемо для іронічної рими таку клишоногу назву-неологізм цієї загидженої сідницями пана Михайла посади). Бо він, здається, не розуміє, куди сів. На погрози фізичної розправи з боку ворохобистого віршара Пантюка, котрий, видається, легко впадає в ріжного роду екстази, наш керівний лицар показує, що він теж добрий хвицар (від — хвицяти), грає біцепсами: а вийти один на один проти нього на прю — Пантюкові слабó? Воїстину: сивина в голову, а біс у ребро! Не вистачало нам тут ріжного роду ристалищ із каліцтвами. Що від цього зміниться на ліпше в Спілці, хвальковитий ви наш пане Михайле? Quod licet Jovi, non licet bovi: що дозволено Юпітеру, те не дозволено бику. І ви, пане голово, готові уподібнитися бику й улаштувати в Спілці бійню? Невже ніхто з-поміж вашої команди вишибайлів (от уже воїстину! готові всіх гнати в шию) не може притлумити ваш недоречний як для інтелектуала й просто-таки тупий газард? Але ж куди тут, коли нібито такі надталановиті, майстровиті й вигадливі зброєносці пера, як Михайло Слабошпицький і Павло Мовчан, чи не намертво згуртувавшись невідь-чому біля Сидоржевського, напрямовують ту зброю проти своїх колег. Перший по-хунвейбінівськи несамовитіє в оцінках “банди чотирьох” (пам’ятаєте таку в Китаї?), і його емоції примушують турбуватися про його психічне здоров’я: “шпана”, “зборище ідіотів” (ви тільки подивіться, який педагог і лікар проявляється в дефініціях! не инакше із совєтської школи партократів-дегенератів і каґебістів-стукачів), другий, інтелектуально й психологічно-емоційно отупівши в рядах нардепів, переносить підляцькі методи керування в лави своїх колег: “Яка в хрєна опозиція?”, “провокатор!” (отакий поет-”просвітянин” і дистильований борець за чистоту мови!). Це ж удуматися: колись опальний в совєтські часи Павло Мовчан обзиває свої колег “хрєнопровокаторами” й просто, як махровий каґебяка, виганяє двох авторитетних письменників зі Спілки: «Як же командно звучить: “Давай став на голосування!” Ось я і думаю: а чи міг щось подібне в начальницькому тоні сказати, приміром, Олесь Гончар?» (цитата із вдумливого чесного репортажу Леоніда Фросевича). Ні, пане Леоніде, Олесь Гончар не міг, бо він намагався захищати “своїх” від цеківсько-каґебістського гніву, а Павло Мовчан пройшов дебільну нардепівську школу новітніх часів і нахлебтався, даруйте, гівна по саме нікуди…
І що тепер, недолугі панове Сидоржевський, Мовчан, Слабошпицький та іже з ними? Відбулися конференції київських міської й обласної організацій, які відкинули звинувачення супроти Даниленка й Гая й відновили їх на своїх посадах, як законно обраних керівників. Згідно зі статутом.
Сидоржевський — Мовчан — Слабошпицький. Якась “еСеМеСка” виходить. Що ж буде ця знавісніла “есемеска” продукувати-передавати далі? Хто спинить цих пристаркуватих шаленців? Ніби мають мудрішати з віком, а вони несамовитіють-нахабніють. І чому мовчать (а Мовчан же не мовчить!) инші авторитети? Ю. Мушкетик, Ю. Щербак, В. Базилевський, М. Жулинський, Г. Штонь, Д. Павличко, В. Герасим’юк, Оксана Забужко, Наталка Білоцерківець, Людмила Таран, В. Панченко, М. Рябчук, М. Стріха, хто там іще? Чи теж перетворюються на стариганів і стариганок зі штучними зубами і штучним безпроблемним мозком? Де нове покоління письмаків, вони куди позирають-зазирають? Таке враження, що Спілка ділиться навпіл — як помиритися всім після таких жахливих образ? І тоді почнуться нескінченні суди щодо поділу майна? Може, було б ліпше, якби ми переобрали всіх керівників з обох лайливих боків? Чи вистачить у них здорового глузду погодитися на це? Нема сумніву, що здоровий глузд є в писаннях про Спілку і Алли Топчій, і Миколи Славинського, і насамперед у маштабних аналітичних матеріялах О. Шокала, але ж Сидоржевський і К° сприймають це все, здається, в штики? Може, підбадьоримося колишнім рвійним Д. Павличком: “Що тут робити? Вмерти з відчаю? Ні, navigare necesse est!” Друзі, і коаліція й опозиція, давайте згадаємо, що ми таки літератори, “ми не раби, раби не ми”, як писали колись у совєтських букварях; письменні крадії, віддайте пограбоване! “Схаменіться! Будьте люди, бо лихо вам буде”, як казав наш Геній. До кого ж промовляв великий Тарас? Гадаю, і до нас. Кого ж нам іще слухати? Тому я не згоден із надміру запальним Василем Симоненком: “Генії! Безсмертні! На коліна станьте перед смертними людьми!” Ніхто ні перед ким не має ставати на коліна, до речі, а ось перед Богом… Найпечальніше в нашій ситуації зі зрящим і незрящим керівництвом, що нинішній голова Спілки сумнівається, він потерпає, що не боїться, уявіть собі, Бога, й сумнівається, чи покається в гріхах перед ним. Не вірите? Цитую з того ж таки інтерв’ю М. Славинського, котрий запитує: “Які провокаційні запитання ви не побоялися б поставити собі?” І М. Сидоржевський нічтоже сумняшеся відповідає: “Чи боїшся Бога за гріхи твої? Чи вистачить духу покаятися у всіх своїх гріхах? Я запитую себе про це, однак не знаходжу відповіді”. За паном Михайлом виходить, що спілкування з Богом для нього — річ провокативна. Хіба не богохульно мовлено? Але, що ще гірше, у людини не вистачає духу покаятися перед Богом. Він, заяча душа, запитує себе й не знаходить відповіді. Людина, звісно, може бути боягузливою й слабкодухою перед самою собою. Якщо ти запитуєш себе: чи боятися Бога, чи каятися в гріхах — і не знаходиш відповіді на це, то хто ти є? Якась нікчема? Бог і так усе знає про нас, він бачить так наші муки совісти, як і наші страждання-поневіряння й заблуклість. А тут із тіла Сидоржевського якийсь богоборчий титан Прометей виломлюється. Ось тільки не вогонь несе людству, а, здається, собі в кишеню наше майно.
І що ж нам, колегам-письмакам, робити? Гукнемо ж пану Михайлу в судну годину: “Побійся Бога!”? А він від нас відмахнеться: “Чи боюсь я Бога? Чи покаюсь у всіх гріхах? Ні, я не маю на це відповіді”. І що на це відтак сказати праведного? Завершити цю просякнуту полемізмом майже-молитву за Спілку латинським “amen” (бо ж европейці! хіба не так?) чи нашим “амінь”? Але ж просто-таки до глибокого щему переживаєш за цю воїстину нещасну душу Михайла (ім’я перекладається, до речі, як “рівний Богові”; га, яка іронія долі!): чи не погубить вона саму себе, упавши в пристрасті гонитви за золотим тільцем та імператорським жезлом, а разом із собою потягне (і вже ж тягне!) в баговиння ошуканського болота і всіх нас, наївних письмаків? Ну, чим надихнути, братове, цю ще ж, здається, не зовсім занапащену душу, щоб вона почула голос Бога?
Я так її, я так люблю
мою Україну убогу,
що проклену святого Бога,
за неї душу погублю.
Ось за що письменникові треба губити душу й проклинати Бога (якщо, звісно, маєш на те високе Шевченкове право).
На завершення не обійдуся, либонь, іще без однієї цитати (ми ж, письмаки, ду-у-уже начитані люди), зверненої до сумління пана-отамана Сидоржевського: “Найбільша розкіш на світі — це розкіш людського спілкування”. Мовив це прекрасний письменник Антуан де Сент-Екзюпері, аристократ по суті й за духом, завзятий льотчик, котрий заплатив своїм непорочним життям, щоб жила його вітчизна — Франція. Маю надію, ви його шануєте, пане Сидоржевський, бо ж инакше про що говорити? Тож кличте нас, усіх ваших колег-письменників, і насолодіться розкішшю спілкування, бо ви ж — керівник усіх нас, а не лише тих, кого ви прагнете зробити привілейованими. Невже у вас такий куций розум, дріб’язкова душа й занепадницький моральний дух, що ви не в змозі це бодай збагнути? За що ти чіпляєшся, вражий сину? — сказали б мої чернігівські родичі. Пам’ятайте пане Сидоржевський, що може настати час, коли вам скажуть по-народньому: не трать, куме, сили, спускайся на дно! І хтось таки допоможе туди спуститися, якщо судорожно й до останку хапатиметеся за обдерте спілчанське крісло.
Валерій Дяченко, публіцист
Харківська організація НСПУ
14.03.2019
