Подвижник Українського світу в Словаччині
70-ліття Івана Яцканина
Український світ – природно-історичний, етнокультурний феномен, що становить собою гео-етнічну, господарсько-духовну, історично-культурну цілісність, яка саморозвивається на природній основі волею національного духу українства. Осердям Українського світу є український духовний тип, який визрів на морально-світоглядних засадах прадавньої агрокультурної традиції корінного народу.
Українці Пряшівщини є корінною складовою збірної цілісності Українського народу, а їхня культурна неповторність на словацьких теренах є невід’ємною складовою Українського світу.
Послідовним подвижником Українського світу в Словаччині, який у власній етнокультурній ідентичності уособлює всю повноту духовного типу української людини, є Іван Яцканин – талановитий письменник і перекладач, педагог і науковець, очільник літературно-громадського життя українців Словаччини.
28 серпня видатному подвижникові виповнюється 70 літ. Народився Іван Юрійович в українському селі Ряшів Бардіївського округу, Пряшівського краю Східної Словаччини.
Після закінчення початкової школи в рідному селі, основної школи в Бардієві, української гімназії в Пряшеві та Пряшівського педагогічного факультету (за спеціальністю українська й словацька мови) Університету Павла Йозефа Шафарика в Кошицях (1972) Іван Яцканин три роки працював редактором Української студії Чехословацького радіо в Пряшеві; чотири роки вчителював на Бардіївщині; сім років працював редактором словацькомовної окружної газети в Бардієві; 15 років віддав видавничій роботі як шеф-редактор відділу української літератури Словацького педагогічного видавництва в Пряшеві; шість років викладав історію української літератури та теорію й практику художнього перекладу на філологічному факультеті Університету Матея Бела в Банській Бистриці. 23 роки працює головним редактором літературно-мистецького та публіцистичного двомісячника «Дукля» й 16 років – головним редактором щомісячного журналу для дітей «Веселка». А ще майже 10 років очолює Спілку українських письменників Словаччини. Всю цю величезну й складну справу Іван Яцканин провадить на громадських засадах.
Іван Юрійович працює безкорисливо, з внутрішньої потреби й громадянської спонуки, бо ніхто не береться за роботу, яка не приносить грошей, а тільки завдає клопотів і проблем. Щодо «Дуклі» й «Веселки», то виходу кожного нового номера редактор чекає й тішиться, наче вперше. Вся ця самовіддана праця свідчить про літературно-суспільне подвижництво Івана Яцканина. А ще ж треба сили й часу на власну творчість, на родину, онуків…
Перші оповідання І. Яцканина з’явилися наприкінці 1970-х в україномовній пресі Словаччини та в колективному збірникові «Молоде вино» (1982). Потім виходять окремі книжки оповідань: «Місце проживання» (1987), «Усе залишиш» (1990), «Тіні й шрами» (1994), «Втеча» (1995), «Дерев’яний смуток» (1997), «…як збиті пси» (1998), «Вернісаж» (2000), «В усьому винні чоловіки» (2004), «Чорний ящик зрілої дами» (2009), «Втеча без вороття» (2010), «Задуха» (2013) та повість «Ангел над містом» (2001). Для дітей написав книжки оповідань «Наталка вже не плаче» (1988), «Чарівний рюкзак» (2006). Весь цей оригінальний літературний доробок талановитого майстра видано в Словаччині, й він доходив до широкого українського читача принагідно.
Уперше дві книжки І. Яцканина вийшли в Україні 2013 року: «Пора вузеньких вулиць» (К., «Преса України») та «Мій дід Робінзон» (Ужгород, «Timpani»; К., «Веселка»). До першої увійшли кращі прозові твори про життя українців Словаччини після Другої світової війни за часів чехословацького тоталітарного режиму та про сьогодення. В повісті й оповіданнях автор психологічно тонко й художньо переконливо розкриває характери своїх колоритних персонажів, спільна риса яких – драматичні пошуки ідеалу й сенсу життя.
У другій уміщено оповідання для дітей про світ природи, народні звичаї, таємничі явища незвіданого, що їх безпосередньо прагне пізнати дитина. Про цінність цього витонченого письма для розвитку нинішніх дітей проникливо пише в передмові до цієї книжки дитячий поет Анатолій Качан: «Твори Івана Яцканина звучать як противага буденному, механічному та віртуальному сприйняттю світу, що призводить до втрати зв’язку з живою природою та реальним життям. Вони несуть нам радість відкриття живого, вічно пульсуючого світу, заохочують до співтворчості, до оволодіння скарбами рідної мови».
Мова Яцканинового письма вишукана, образна, з природними інтонаціями колоритного місцевого діалекту.
Світообраз Івана Яцканина – особистий мистецький світ, закорінений у природі й духовному типові людей рідного Пряшівського краю – сповнений сили українського духу, морального принципу людяності й звичаєвих особливостей.
Усі мистецькі засоби Яцканинового письма забезпечують його самобутній, філігранній і глибокій прозі особливе місце в українському класичному письменстві.
Проникливо характеризує світообраз неповторного письменника Дмитро Павличко в статті «Пряшівська Йокнапатофа Івана Яцканина»: «Івана Яцканина неможливо приписати до жодної школи української сучасної прози. Він реаліст, але з делікатною домішкою імпресіонізму. Він селянський письменник, більшість його персонажів селяни або міщухи, що тужать за своїм селянським дитинством, але разом із тим героями його оповідань виступають митці, люди інтелектуальної сфери, він вдивляється в їхні образи, оцінюючи їх з позиції людяності… У нібито селянських творах Івана Яцканина зустрічаємо явно імпресіоністичні речі, де панує загадковість і надреалізм, де все відбувається в межах однієї розширеної метафори, яка обіймає інколи ціле людське життя. …Читаючи твори Івана Яцканина, не можемо позбутися враження, що поза межами зображених письменником сюжетів та переживань існує зв’язок між його всіма героями. Тому сказати можемо, що його письменницьке слово зображує певну цілісність українського реґіону, сказати б, нашу пряшівську Йокнапатофу, як у Фолкнера землю, на якій живуть стражденні, але разом з тим працелюбні, розумні, замислені над сенсом свого життя люди».
Характерною ознакою талановитого Яцканинового письма є його живописна зримість: у кожному оповіданні бачиш короткометражний фільм.
Глибокий знавець української й словацької мов, Іван Яцканин уславився також як майстер інтерпретацій з української на словацьку й зі словацької на українську. Він переклав словацькою збірник українських народних казок «Майстер Іванко» (1985), книжку оповідань українського письменника зі Словаччини Степана Ганущина «Високі сходи» (1989), зібрання новелістики письменників українського розстріляного відродження «Місячна усмішка» (2009). Українською переклав антологію сучасної словацької новелістики «Полегшуючі обставини» (1994), антологію словацької малої прози «Таїна» (2011), книжки Юліуса Балца «Гороб’ячий король» (2009), Марека Вадаса «Відчайдушно гарне життя» (2011) й Станіслава Штепки «Ластів’яні казки» (2012), романи Йозефа Банаша «Зона натхнення» (2012) й Любоша Юріка «Смерть міністра» (2014).
Іван Яцканин також автор статей з теорії й практики художнього перекладу та монографічного дослідження «Діалог літератур» (2008), де простежує українсько-словацькі літературні взаємини через переклади, дивиться, за власним висловом, «на переклади минулого з погляду сьогодення».
Окремої уваги в доробку І. Яцканина заслуговує підручник словацькою мовою «Читанка до словацько-українських літературних зв’язків» (1993), де подає кращі твори словацьких письменників на українську тематику та взірцеві твори українського письменства у власних перекладах.
У своїх літературно-критичних працях І. Яцканин зосереджується на дослідженні українсько-словацьких та словацько-українських міжкультурних взаємин.
Отже, багатющий письменницький і дослідницький доробок Івана Яцканина необхідно розглядати в контексті української й словацької літератур та відповідно поцінувати й пошанувати.
Українські суспільні й державницькі чинники хронічно запізнюються належно підтримувати й гідно пошановувати подвижників української культури, носіїв української мови й творців української літератури за кордоном.
Державної підтримки потребують корінні українці на українських етнічних землях у Словаччині, Румунії, Польщі, Білорусі, Росії (Стародубщина, Слобідщина, Таганрожчина, Кубань), Молдові (Придністров’я). Ці оази кореневої української культури по периметру державного кордону України мають стати нашим поясом безпеки.
Підтримуючи, убезпечуючи українське культурне життя на українських етнічних землях, Україна убезпечить і себе від суспільної руїни – перетворення культурної історії в пожиточну для фінансової цивілізації географію. Бо для торгашів-цивілізаторів корінна людність – непотрібний баласт.
Іван Яцканин потужно сказав за всіх корінних українців на своїх рідних землях: «Треба, щоб я як українець відчув, що за мною стоїть велика держава».
Пишучи про культурницьке подвижництво Івана Яцканина й про наш борг перед ним і всіма українцями в Словаччині, згадав про патріарха української літератури в Сербії (Воєводина) – Михайла Ковача. Відвідав цього глибинного й скромного письменника в Новому Саді 1998 року. Мене вразило, що 10 років перед тим київські метри наобіцяли йому видати в Україні книжку, й він, як мала дитина, щиро чекав того обіцяного. З’ясувавши, що рукопис лежить в ужгородському видавництві без руху, залучив до видання кошти Товариства «Україна–Світ» і Української Всесвітньої Координаційної Ради, де тоді очолював їх секретаріати. І наступного року до 90-річчя Михайла Ковача вперше в Україні вийшла його збірка оповідань і новел «Тихі води» в перекладі з русинського діалекту І. М. та М. І. Чендеїв. Письменник так зрадів виходу книжки в Україні, що в свої 90 приїхав на її презентацію з професором Юліяном Тамашем машиною в завірюху з Нового Саду в Ужгород. То було 17 грудня 1999 року. Тоді Михайло Ковач та Іван Чендей, давні товариші, востаннє побачилися й сердечно поспілкувалися. Так ми частково, хоч і запізніло, сплатили борг і перед самим Михайлом Ковачем, і перед усією українською літературою й культурою Воєводини.
Іван Яцканин уже удостоєний міжнародних премій імені Григорія Сковороди та Дмитра Нитченка, української літературної премії в галузі дитячої літератури імені Олени Пчілки, премії Словацького літературного фонду імені Івана Франка та інших відзнак. Він ставиться до них спокійно, навіть ніяково, бо як правдивий подвижник працює й не шукає вигоди, досягає успіху і не величається.
Давно пора Українській державі подолати інерцію запізнення й підтримати в особі видатного українського письменника Івана Яцканина українську літературу й культуру в Словаччині. Національна премія України імені Тараса Шевченка має стати не запізнілою сплатою боргу Іванові Яцканину, а гідним і своєчасним визнанням і пошануванням його подвижницької літературної праці в розвиткові культурної реальності Українського світу.
Олександер ШОКАЛО, культурософ (м. Київ)
Сімдесятиліття меду, солі
та полегшуючих обставин під затяжним дощем
28 серпня виповнюється 70 років від дня народження Івана Яцканина. Відомий в українському соціумі як письменник, публіцист, перекладач, науковець, голова Спілки українських письменників Словаччини, головний редактор літературно-мистецького журналу «Дукля» та дитячого часопису «Веселка» (Пряшів).
Народився у селі Ряшів Бардіївського округу Пряшівського краю. Закінчив Пряшівську українську гімназію та педагогічний факультет Кошицького університету ім. П. Й. Шафарика (1972). Вчителював, займався радіо- та пресовою журналістською, редакторською діяльністю, викладав на філологічному факультеті Університету ім. Матея Бела в Банській Бистриці.
Однак увесь цей час головним визначальником діяльності Івана Яцканина була літературна творчість. Перші оповідання, а саме мала проза є його незрадливою формою, опублікував у студентські роки. Серйозний дебют припав на 1982 рік – саме тоді в Словаччині вийшов колективний збірник «Молоде вино». Через п’ять років вийшла друком перша авторська книжка «Місце проживання».
«1987 року вийшла моя перша збірка оповідань «Місце проживання». Прочитали її односельці – і почали «знаходити» персонажів із нашого села. У декотрих були навіть зауваження, що се і те не точно описано. Хоча у згаданій збірці є тільки один твір, який має автобіографічні ознаки – «А поле грало парубоцьку…». Важко було когось у селі переконати, що існує правда реальна – й літературна. Та я нікого й не переконував…» (з інтерв’ю Івана Яцканина українському книжковому веб-порталу «ЛітАкцент»).
Відтоді він написав і видав добрий десяток збірок оповідань та новел «Місце проживання» (1987), «Наталка вже не плаче» (1988), «Усе залишиш» (1990),
«Тіні й шрами» (1994), «Втеча» (1995), «Дерев’яний смуток» (1997), «…як збиті пси» (1998), «Вернісаж» (2000), «В усьому винні чоловіки» (2004), «Чарівний рюкзак» (2006), «Чорний ящик зрілої дами» (2009), «Втеча без вороття»
(2010), «Задуха», «Мій дід Робінзон» та «Пора вузеньких вулиць» (2013), «Мить блискавки» (2015), «Мед і сіль» (2016), «Стороннім вхід заборонено» (2018); повісті «Ангел над містом» (2001); художніх перекладів зі словацької, чеської та польської мов.
У 2010 році, споряджуючи передмову до книжки «Втеча без вороття», Петро Осадчук вихідною вказав екзистенційну тему втечі з закладеною ідеєю «повернення до самого себе, до своєї сутності, до власного родового коріння» (П. Осадчук). А вже у 2018 році Олександр Ігнатович, представляючи вихід збірки оповідань «Стороннім вхід заборонено», вказав, що книжка «про світовідчуття людини, зваженість чи запальність вдачі, і про те, що свої болі й печалі вона завжди носить із собою, бо від них не вивільнитися» (О. Ігнатович). Своєю чергою Михайло Роман у стильовій палітрі прози І. Яцканина спостеріг «ознаки експресіоністичного, імпресіоністичного, реалістичного і романтичного зображення». Дмитро Федака у післямові до збірки «Дерев’яний смуток» характеризував І. Яцканина як письменника з чітко окресленою селянською тематикою, у якій виокремлюються ті чи інші аспекти митця з особливою увагою до «рідного фольклору та літератури, зокрема багатющої української новелістики». На пріоритет селянської тематики вказували також Олекса Мишанич та Віталій Конопелець, називаючи джерелом творчості письменника дитяче оточення та середовище, в якому він виріс.
Село і самотність, а чи то сільська самотність, а радше – самотність у селі після мандрів містами, країнами, військовими гарнізонами, столицями виринає в багатьох творах майстра. У різних ракурсах показана, зокрема, в оповіданнях «Стороннім вхід заборонено», «А чия ж вона?», «Спокуса», «Американський план», «Стежки не заблудні», «Діра» тощо.
«Я досі люблю перечитувати твори Михайла Коцюбинського, віднаходячи в них завжди щось нове. Люблю твори письменників «Розстріляного відродження», зокрема, Валер’яна Підмогильного. Із сучасних українських авторів ціную Валерія Шевчука, із зарубіжних – Вільяма Фолкнера, Вільяма Сарояна, Мілана Кундеру, Кнута Гамсуна, Ґабріела Ґарсія Маркеса, Івана Буніна. Читати цих письменників – справжня насолода» (з інтерв’ю Івана Яцканина українському книжковому веб-порталу «ЛітАкцент»).
Легко вдається авторові, якщо виходити з позиції споживача тексту, а не його творця, заскочити читача зненацька закінченням оповіді: тільки налаштуєшся смакувати подальшим розвитком дії, а тут крапка. І не та, що в кінці речення, а та, що в кінці твору.
«Він почав жити своїм життям, змішуючи свою уяву з уявою інших, навіть із запозиченою уявою» («Мить блискавки»).
Саме на це, наявність у багатьох творах автора недомовленості звернули увагу свого часу Олег Василишин та Ігор Фарина: «дальша дія залежить від фантазії читача. Зрозуміло, що у цьому прийомі є певний ризик і викликає спротив у деяких сучасних сприймачів художніх текстів, яких дратує ця недомовленість, що постійно змушує уяву працювати. Та чи варто звертати увагу на них і творчо перевтілюватись, якщо цей метод є манерою письма оповідача?».
Діючі переважно думками, герої літературних творів Івана Яцканина таким чином творять настрій, відчуття, характери та й загалом лише йому притаманний світ літератури – дивний і вигаданий, правдивий і екзотичний, привітний і дійсний, уявний і земний, контрастний і поетичний. Його, Івана Яцканина, світ літератури: «… здавалось, що він схожий на всіх, ніби від кожного щось узяв. Та все було інакше» («Ноша гріхів»); «Люди зникають, як і розповіді про них, бо зникли зі світу і ті, які про них ще пам’ятали» («Діра»); «Вона і не запримітила, як опинилась на залізничному вокзалі. Її щось підштовхувало якнайшвидше підійти до каси й відчувати в руках зворотній квиток» («Затемнення серця»); «На час не треба скаржитись, він сам знає, як йому бути, а до того на час нападають лише забагаті» («Смуток сховався у куток»).
Значне місце в його творах займають розмови: місце сюжето- й характеротвірне, художньообразне, місце мотиву й атрибутиву. Так, у новелах «Відлуння кроків» та «Асфальтовий хлопець» як форму викладу використано внутрішній монолог, оповідь ведеться від першої особи, а оповідачем є чоловік. Натомість «Американський план» розпочинається із внутрішнього діалогу з зошитом з історії кіно на горищі та значимим самовисновком: «усе збиралося, щоб пізніше винести на горище». Сам діалог закінчується прогнозовано, передбачувано, без сюжетних та композиційних закручувань і водночас із недомовкою: «Запанувала мовчанка, зошит зашелестів і обережно згорнувся».
Значний період свого життя віддав Іван Яцканин популяризації України, найперше через пропаганду українськомовної літератури. Ще в 1985 році переклав словацькою українські народні казки й видав книжкою під назвою «Majster Ivanko»
(«Майстер Іванко»). У 1989 – переклади творів українського письменника Словаччини Степана Ганущина «Vysoke schody» («Високі сходи»). У 1994 – антологію сучасного словацького оповідання «Полегшуючі обставини».
У 2011 випустив у світ Антологію словацької малої прози «Таїна», у 2009 – вибрані оповідання українських письменників «Mesacny usmev» («Місячна усмішка»). Ця книжка донесла до словацького читача твори таких знакових українських авторів, як В. Домонтович, М. Хвильовий, Г. Косинка, Б. Лепкий, Л. Мосендз, В. Підмогильний, В. Винниченко та інших. «Місячна усмішка», за визначенням словацького літературознавця Яна Юрча, не лише «збагачує словацьку літературу», а також «засвідчує факт, що сучасну українську літературу та історію України словаки не знають».
У січні 2020 року презентовано ще один твір у його словацькому перекладі: цього разу історичний роман «Талісман кохання» української письменниці Ксенії Заставської.
Зі словацької на українську переклав прозу Леопольда Лаголи, Яна Грушовського, Душана Міколая, дитячі твори Юліуса Балца «Гороб’ячий король» та Станіслава Штепки «Ластівчані казки». Збірку оповідань Марека Вадаса «Відчайдушно гарне життя», роман Йозефа Банаша «Зона натхнення», романи Любоша Юріка «Смерть міністра» та «Рік довший ніж сторіччя». Також управляється з чеської та польської.
А ще він автор літературно-критичних праць, у яких розкриває українсько-чесько-словацькі літературні та культурні взаємини. Зокрема у 2008 році видав книжку статей «Діалог літератур».
Іван Яцканин – лауреат літературних премій імені Івана Франка
(Словаччина), Григорія Сковороди, Дмитра Нитченка, Олени Пчілки, імені Зореслава, Міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя, Міжнародної літературної премії ім. Ю. Лободовського (Польща).
«Все. Так воно все і є, хоч він постійно не хоче цього розуміти, а ще менше – вірити» («Мед і сіль»).
Отож, вітаємо Івана Юрійовича з сімдесятилітнім ювілеєм, повним меду, солі та полегшуючих обставин під затяжними і незатяжними дощами.
Розуміємо його, віримо в нього, в його незгасну творчу силу і бажаємо такої само віри в себе йому самому.
Володимир Садівничий, доктор наук із соціальних комунікацій (м. Суми, Україна)
