Лінія фронту — Кубань…

Безперечно, ні в кого не виникає сумніву, що Кубань, Краснодарський край – це Східна Брама України. Не лише чорноморці, що переселились на Тамань у кінці 18 ст., а й сотні тисяч козаків з Гетьманщини та Слобожанщини (теперішні Київська, Чернігівська, Полтавська, Харківська області) освоювали і оживотворяли цей край. Годі говорити про те, скільком славним діячам культури, мистецтва, літератури й науки стала колискою рідна Кубань! Та все ж незагойною раною в серці України та українців залишається Кубань.

А що ми знаємо про той край і про синів України, що там живуть?
Про Кубань та її діячів написано сотні книжок, статей, брошур, монографій, відзнято художні та документальні фільми… А ще споряджено сотні фольклорних та етнографічних експедицій, записано десятки, а то й сотні тисяч фольклорних зразків та етнографічних матеріалів, опубліковано десятки збірників… Законсервована мова, традиції, звичаї, пісні, які давно уже зникли або трансформувалися на метропольних територіях — а там живуть!

Досліджують Кубань наші сучасники: історик і письменник Дмитро Білий, літературознавець і етнограф Віктор Чумаченко, фольклорист, етномузиколог Надія СупрунЯремко, історик Анатолій Авраменко та інші самовіддані працівники науки і культури. Та чи доступні їхні праці широкому загалу тут, в Україні? Питання риторичне…

А як ведеться їм самим там, на Кубані, чи визнана їхня праця, чи є підтримка держави, братолюбних росіян, в оточенні яких живуть? Марно говорити. На Кубані, де проживають українці, нема жодної української школи, жодної бібліотеки, вчені, що трохи дихнули в середині 90х, знову зазнають переслідування і цькування і за своє етнічне походження, і за переконання.

2006 року було засновано Краснодарську крайову громадську організацію “Співдружність Кубань — Україна”, яка спільно з українськими вченими (істориками, етнографами, мистецтвознавцями) проводила Міжнародні наукові конференції, видавала збірники “Кубань — Україна: питання історикокультурної взаємодії”. 2009 р. її прийняли в Міжнародну асоціацію україністів. Та вся ця діяльність не мала жодної державної підтримки ні з боку України, ні тим паче з боку Росії, для якої така співпраця була не що інше, як “націоналістичний шабаш”.
Про все це неодноразово писав історик Анатолій Авраменко. Дозволю собі процитувати уривок з його статті, написаної ще 2008 року, але актуальної і тепер: “Наша мета — не політичні гасла. Ми намагаємося робити те, чого не роблять державні діячі — намагаємося зберегти наукові і культурні зв’язки Кубані з Україною. Російські чиновники люблять поговорити про те, як гноблять росіян в Україні: закривають російські школи, витісняють російську мову з телебачення і т. ін. Але в Україні скрізь є російські школи, а в бібліотеках, книгарнях і кіосках переважає російськомовна література. Водночас на території Росії немає жодної державної української школи, а ЄДИНА Бібліотека української літератури в Москві була розгромлена 19 листопада 2007 року: знищено понад 900 комплектів українських газет (більше 200 назв) українською та російською мовами за 1988—2005 роки. Про те, що українська мова в Росії витиснена на узбіччя, говорять і дані Російської книжкової палати: навіть у перекладі з аварської мови, з івриту, з угорської мови друкують більше книг, ніж у перекладі з української. Українські політики також люблять гарні фрази, наприклад про те, що треба допомагати українській діаспорі, яка зазнає в Росії неймовірних труднощів. Але справа не посувається далі гарних фраз. Україна не робить для українців діаспори НІЧОГО.

Відомий патріот України, професор Краснодарського університету культури та мистецтв В. К. Чумаченко ще в 2005 р. дав песимістичне інтерв’ю газеті “Вісник Товариства українців Кубані” під заголовком: “Прощай, Україно, ми були останніми…” На жаль, він має рацію: навіть на Кубані процеси асиміляції зайшли надто далеко. З 1930х років на Кубані немає жодної української школи, в бібліотеках знищено всі книжки українською мовою, ні в магазинах, ні в кіосках немає в продажу українських книг, часописів і газет. Українською поки що ще звучать пісні, але, здається, скоро і їх треба буде перекладати молодому поколінню” (Авраменко А. М. Третя збірка “КУБАНЬ — УКРАЇНА” і деякі проблеми кубанської україністики. Кубань—Украина: вопросы историко-культурного взаимодействия. Выпуск 3. Посвящается 70-летию В. Г. Захарченко. / Сост. А. М. Авраменко. — Краснодар: ООО “Картика”, 2008. С. 6—15).

На жаль, голос Кубані не був почутий в Україні. Але його добре почули у Москві! 2008 року в РостовінаДону несподівано з’явився Центр україністики Південного федерального університету на чолі з Е. А. Поповим. Альтернативний. На противагу вченимукраїністам з Кубані, які по двадцятьтридцять років працюють на ниві південноросійського українознавства і написали сотні наукових праць, Центр розпочинає підготовку різного профілю фахівців по Україні. А дослідників із Краснодара звинувачують у тому, що вони “щільно окупували українську проблематику з суто меркантильних міркувань” та “навіть записуються в “етнічні українці”. Було накладено повне табу на слова “українці” та “український”, адже це, на думку ідеологів Центру, “возбуждение национальной, расовой и религиозной вражды”. Можна було вживати терміни “славянскоє насєлєніє Кубані”, “православноє насєлєніє”, — але ні в якому разі не “українці”. Вони, як пише далі А. Авраменко, й досі “переконливо” доводять, що чорноморські козаки, які стали частиною Кубанського козацького війська, вже в середині XIX століття не вважали себе українцями, що вже на початку XX ст. у Кубанській області склався єдиний субетнос російського народу — т. зв. “кубанське козацтво”, який давно “відірвався” від українського народу, а т. зв. кубанська “балачка” перетворилася на “кубанський діалект” російської мови.

“Українська мова для кубанців не може бути чужою, — заперечує А. Авраменко, — на цій мові і зараз співають пісні в кубанських станицях. […] Український лінгвіст і літературознавець Михайло Садиленко (1882—1973) писав, що “кубанський говір з цілковитою підставою можна вважати найбільш чистою, найбільш збереженою частиною української мови”. Інший лінгвіст Іван Шаля (1891—1937) також відзначав, що словниковий матеріал зберігся на Кубані “ледве чи не краще, ніж на Україні. У мові кубанців трапляється чимало архаїзмів, що на Україні уже забуті”. Але ці статті були надруковані в 1927—1929 рр., а у наш час такий висновок вже навряд чи буде правомірний: асиміляція кубанців у радянську і сучасну добу призвела до незворотних наслідків. У сучасному Краснодарі на вулицях не чути української мови”.

“Слідів українського субетносу на Кубані не виявлено (!), — цинічно заявляють апологети путінізму, — дискусії навколо кубанського козацтва, його етнічної суті пояснюються досить просто. Хтось посилено працює над проєктом створення могутньої української діаспори (!). І цим пояснюються прагнення до створення українських шкіл, своїх ЗМІ, обов’язкової закупівлі (або видання) книжок українською мовою, відкриття українських православних храмів” (!).
Проти діяльності ФСБшного Центру сміливо й різко виступив професор Віктор Чумаченко, за що жорстоко поплатився втратою роботи, здоров’я, а згодом і життя… Це саме переживає зараз і Анатолій Михайлович Авраменко, відомий в Україні як один із авторів двотомної “Історії українського козацтва” та книжки “Українське козацтво: мала енциклопедія”, член Наукового Товариства ім. Шевченка (від грудня 2017го — голова осередку НТШ на Кубані, який фактично вже припинив своє існування), керівник наукового центру Краснодарської регіональної громадської організації “Співдружність Кубань — Україна” (від 2006 р.).

Народився Анатолій Михайлович 7 жовтня 1955 р. у Львові. Батько військовий, походив із с. Чаплище (поховане на дні Кременчуцького водосховища) і мав козацьке коріння. Мати — донька розкуркуленого Онисима Мазепи із с. Мирівка (нині Кагарлицького району Київської області), який загинув у концтаборі на Колимі. 1977 р. майбутній учений закінчив історичний факультет Кубанського державного університету, аспірантуру при Харківському державному університеті. Кандидат історичних наук (1985), доцент (з 1987). З вересня 1991го — на посаді доцента Кубанського державного університету, де працював до 2011 р. Але за громадську позицію, зокрема й за виступи проти діяльності вищезгаданого Центру вчений зазнав переслідувань: він втратив роботу, залишився без засобів до існування і, уникаючи арешту, цілих чотири роки був змушений жити в Україні. Протягом 2012—2015 рр. А. Авраменко жив у Києві, збирав і досліджував матеріали з історії українського козацтва, історичної географії і картографії України, співпрацював з Інститутом історії та іншими інститутами НАН України, Науковим Товариством ім. Шевченка у Львові тощо.

У 2014 р. отримав українське громадянство. Однак погіршення стану здоров’я, неможливість вирішити проблеми з постійним житлом в Україні та перевезти туди дружину і сина (дружина — Давиденко Олена Анатоліївна, 1962 р. н., кандидат біологічних наук, син Михайло, 2001 р. н.) примусило А. Авраменка у 2015 р. повернутися до Краснодара.

Основні публікації вченого стосуються історичної географії, історичної картографії та аграрної історії козацьких регіонів Росії та України. Це розділи в наукових та навчальних книжках; впорядкування шести збірників “Кубань — Україна: Питання історикокультурної взаємодії” та ін. А. Авраменко — автор 70 статей у наукових збірниках та журналах, двох бібліографічних покажчиків. Ці публікації друкувалися у Харкові, Києві, Львові, Дніпропетровську, Донецьку, Запоріжжі, Одесі, Краснодарі, Москві, РостовінаДону, СанктПетербурзі, Ставрополі, Казані. Крім того, 138 статей було надруковано в енциклопедії “Казачество” (М, 2003), 16 статей в енциклопедії: “Українське козацтво: Мала енциклопедія” (2006), 11 статей у книжці “Энциклопедия кубанского казачества” (Краснодар, 2011), 4 статті в “Енциклопедії історії України”. Серед надрукованих навчальнометодичних матеріалів — авторські програми навчальних курсів: “Вступ до історії світових цивілізацій”, “Політична карта світу”, “Історична географія”. Головне наукове досягнення А. Авраменка — понад 150 історичних карт, надрукованих у різних виданнях, зокрема у складі атласів та енциклопедій. Серед них карти Азовського, Бузького, Кавказького лінійного, Катеринославського, Кубанського, Новоросійського (Дунайського), УстьДунайського Буджацького, Чорноморського козацьких військ. Він розробив і надрукував проєкти атласів з історії козацтва та історії Кубані.

Та імперія не оцінила таких заслуг. Останньою краплею стала опублікована 2012 р. стаття пана Анатолія “Деякі наслідки панування комуністичного режиму в сучасній Росії та становище української національної меншини” (Співпраця СРСР і Німеччини у міжвоєнний період та під час Другої світової війни: причини і наслідки. Матеріали Міжнародної наукової конференції, м. Київ, 5—6 листопада 2011 року. — Київ, 2012. С. 293—307). Наче передбачаючи російськоукраїнську війну, вчений назвав Путіна агресором, ворогом і України, і Росії. А щойно почалася війна, на американському сайті надрукували ще одну статтю про становище українців Кубані (https://www.forumdaily.com/putin-nasiluet-ukrainu-a-ona-spit-i-chto-to-bormochet-vo-sne/).
Відтоді Анатолій Авраменко став ворогом путінської Росії, а також і всього свого оточення. Видатний учений з 2015 року не може влаштуватися на постійну роботу, живе з сім’єю на межі бідності, коштів не вистачає не те що на лікування, — навіть на харчі. Адже треба не лише займатись наукою та громадською діяльністю, а й утримувати сім’ю, хвору дружину, синастудента… Крім того, Анатолій Михайлович катастрофічно втрачає зір (діагноз — катаракта), а грошей на операцію немає. У Краснодарі нема на що сподіватися — друзі так само бідують, а для всіх інших він — ворог…

Про все це я дізналася з розпачливих листів до мене та від друзів Анатолія Михайловича. Тож було прийнято спільне рішення про збір коштів на операцію, щоб хоча б урятувати зір. Тому звертаємося до членів “Просвіти” та небайдужих громадян з проханням про фінансову допомогу відомому вченомуукраїністу. Вартість операції на одному оці — майже тисяча у. о. Сподіваємось на милосердя і доброту кожного з вас!
Рахунок у Приватбанку, на який можна перерахувати кошти: 5168 7573 9388 1497. Отримувач Іваннікова Людмила Володимирівна.

Людмила ІВАННІКОВА
Слово Просвіти
02.02.2020