Про духовну волю й фізичну свободу

Про духовну волю й фізичну свободу

Нині, в пору Всеукраїнської визвольної війни від останнього окупаційного руського імперського режиму в його сув’язі з останніми тоталітарними комуністичними режимами, вільні держави Світу офіційно визнали Волю духу Українського народу дієвою реальністю сучасності.

А Український мислитель-мудрець Григорій Савович Сковорода (1722–1794) ще понад два століття тому своїм Українським самоусвідомленням і самостійним, подвижницьким життям протидіяв руському імперському колоніальному режимові з його церковно-політичною ідеологією й утверджував Волю Українського національного духу та заповів усім наступним поколінням Українців: «Воля дужча за всяку неволю».

Григорій Савович Сковорода

Мудрець Григорій Сковорода розглядає внутрішню Волю духу як стан душевного ладу, що досягається звільненням од зовнішнього гніту й подоланням бентежних пристрастей усередині людини. Воля духу – вияв моральної зрілості, самовладання, самостійності людини.

На основі філософсько-освітніх новацій Г. С. Сковороди – «філософії мудрого серця» й природного «виховання серця» виросли два практичні педагогічні вчення його послідовників: нова педагогіка й народна школа К. Д. Ушинського та сакральна педагогіка серця П. Д. Юркевича. Обидва ці педагогічні вчення спрямовані на пробудження й виховання в дітях Волі духу, що відповідає Сковородинській освітній практиці природності виховання: «Природа є первовічне джерело Волі. Ця Воля (за прислів’ям) дужча за всяку неволю. Вона спонукає до особистого досвіду. Досвід є батько мистецтва, відання й звички». Цією Українською народною мудрістю Сковорода утверджує глибинну правосвідомість свого давнього народу й морально-світоглядні засади свого життєвого освітньо-філософського вчення.

Звідси в освітньо-виховному вченні основоположника Української нової педагогіки й народної школи Костянтина Дмитровича Ушинського (1823–1871) провідною морально-вольовою засадою є виховання особистої Волі людини, завдяки якій формується її внутрішнє моральне осердя – характер.

Костянтин Дмитрович Ушинський

Педагог ставить в основу формування характеру принцип первинності серця: «Теоретичне життя розуму утворює розум; та тільки практичне життя серця й Волі утворює характер. …Щоб у дитини утворювався характер або принаймні накопичувалися для нього великі матеріали, необхідно, щоб дитина жила серцем і діяла Волею…». Морально-вольовій засаді педагогіки К. Д. Ушинського цілковито відповідає морально-світоглядний принцип П. Д. Юркевича: «Де дух, там і Воля».

Памфіл Данилович Юркевич

Український глибинний педагог-мислитель Памфіл Данилович Юркевич (1826–1874) для захисту педагогіки й культурного саморозвитку від догматизації, схоластики й профанації явив своє педагогічне практичне вчення – сакральну педагогіку серця, яка спонукає людину до усвідомлення й здійснення життєвої програми своєї душі. За П. Юркевичем, «сакральна педагогіка серця – виховна система, яка пробуджує в серці у вихованця любов до вищого й ідеального, до священного й духовного… – ця система  чекає на вихователя, здатного знаходити в тілі в людини невидиму душу, а в невидимій душі незнищенні зачатки подібності до Всеєдиного». Мистецтво виховання сакральної педагогіки серця полягає в тому, щоб «привести учня до такого стану спокою, в якому він, засвоюючи враження од Світу, міг би думати над тим, що відбувається в ньому самому та поза ним». «Сакральну педагогіку серця» як філософсько-виховну систему П. Юркевич розвинув на основі кордоцентризму й підтвердив, що моральна зрілість особистості в умовах марнотно-прагматичної дійсності може бути забезпечена тільки через усвідомлення внутрішнього виміру життя. Внутрішній вимір життя в кордоцентризмі – це дотримання закоріненого в серці принципу моральної зрілості в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. Результат моральної зрілості людини – моральна Воля духу. Серцем людина розрізняє матеріальну множинність і духовну цілісність Світу й осягає сенс життя, запрограмований у її душі. Та моральною Волею духу через морально зрілий розум скеровує всі свої сили на здійснення життєвої програми своєї душі.

На виховних принципах самопізнання й Волі духу Українських педагогів Григорія Сковороди, Пантелеймона Куліша, Костянтина Ушинського, Памфіла. Юркевича базуються освітньо-виховні методики новітніх Українських педагогів – Бориса Грінченка й Григорія Ващенка. Українська традиційна педагогіка базується на морально-світоглядних засадах питомої етнопедагогіки й спрямована на виховання в дітях моральної Волі духу.

В Українському моральному світогляді Воля – мірило самостійної сили духу людини й народу. За Українським природно-моральним правом, Воля як самовияв внутрішньої сили особистого й національного духу – найвища цінність людського життя.

В Українській правосвідомості Воля – фундаментальна правова категорія, основоположний принцип-закон Українського традиційного природно-звичаєвого права, дієвий морально-правовий чинник; тому права в Українців традиційно називаються вольності. Морально-духовну суть традиційних вольностей-прав Українців чітко сформулював основоположник Української філософії права П. Д. Юркевич: «Право – явище національного духу. Початком права є справедлива розплата». Справедливу суть права визначають його дієві первини – Правда й совість як чинники моральної Волі.

Воля як фундаментальний принцип-закон Українського природно-морального права діє в триєдності права, обов’язку й відповідальності людини в збірній цілісності народу. Право як рівноправність починається з відповідальності – зі справедливої відплати за злочинство й доброчинство. Саме відповідальність людини перед спільною Волею владовує між собою її права та обов’язки, особисте й суспільне. Відповідальність – найвищий вияв усенародної моральної Волі. Принцип Волі не допускає, аби чиясь особиста сваволя обмежувала волю іншого, й спрямовує дії людей так, що вони забезпечують свої прагнення, не порушуючи прагнень інших людей, і дбають про суспільний лад і гаразд. Це правовий факт самовладованості, безелітарності Українського народу.

Навіть штучний інтелект визначив слово Воля наймилозвучнішим і найсильнішим в Українській мові: «У ньому відчувається сила духу Українців, їхня любов до життя. Протягом століть Український народ боровся за право жити вільно, обирав свій шлях. «Воля» уособлює ці прагнення. «Воля» – це можливість творити, розвиватися, йти вперед. Це право кожної людини на гідне життя. В Українській мові «Воля» звучить особливо ніжно і водночас сильно. «Воля» – як подих свіжого вітру, що розганяє хмари й відкриває ясне Небо».

Волю як закон приймає одностайним волевиявом (консенсусом) усенародне Віче (од Староукраїнських віт – рада, віщати – виголошувати) – спільне зібрання людей для безпосереднього вирішення всіх справ суспільного життя. Волю-закон приймають на вічовому народному зібранні усі й виконує кожен – у цьому моральна сила закону Волі й принципу рівноправності в Українському традиційному безкласовому суспільстві. Закон Волі й принцип рівноправності – морально-правова основа культурного саморозвитку людини й народу.

Віче – основний правочинний орган народоправного родо-племінного державного ладу давніх Українців як вияв їхнього внутрішнього самоладування (самоврядування, самовладдя, народовладдя). Віче – наш давній правовий інститут прямого народовладдя. Подібні інститути були в інших народів агрокультури, й на цих засадах працює нині Ірландська «Асамблея громадян» і Швейцарський парламент.

Віче є реліктовим явищем військової самоорганізації – форми народовладдя, де важливу роль відіграють військові подвижники й рада старійшин та де збройні сили мають переважне право управляти державою. Саме сильні Волею духу військові люди стають воїнами-захисниками і справедливими провідниками свого народу.

Вічовий лад і засноване на вічовому законі Волі народовладдя часто хибно ототожнюють з демократією. Хибність ототожнення в тому, що вічовий лад – одностайність волевияву всіх, а демократія – диктатура більшості над меншістю, тобто демократичне свавілля. В демократії від початку закладається диктатура, оскільки більшість обирає собі колективного диктатора – владарюючу кліку, яка в різні часи має різні назви від кланів до партій. Нині виборчі права народу узурпували партії. Демократія неминуче переходить в охлократію (від грец. όχλος – натовп і κρατία – влада) – владу натовпу й призводить до кризи в суспільному управлінні, тож для подолання демократичного свавілля необхідна диктаторська сваволя. В наслідку під демократичною ширмою охлократії утверджується плутократія – влада багатіїв, олігархів-плутократів, які нещадно визискують народ і грабують країну. Тож демократія в моральній оцінці народу – демонократія, яку здатне здолати тільки військове самоврядування на засадах вічового народовладдя, коли військова верства стає оборонною силою Українського суспільства. В Україні на засадах вічового народовладдя у формі козацького військового самоврядування життєдіяла Гетьманщина – Українська національна держава 1648–1782 років. Базовим правочином козацького військового самоврядування була Воля – закон, який ухвалювала козацька рада.

Козацький син Григорій Сковорода відчував і усвідомлював себе невіддільною частиною свого народу, й у пору імперського заневолення Українців і придушення Волі він протестував своєю особистою непокорою імперському режимові в особі церковників і урядовців. Мудрець лишився непохитний в Істині й відстоюванні Волі особистого духу. Сковорода вберіг свою філософію-мудрість од теологічних догм і так само ставив моральні вимоги до всіх верств Українського суспільства з позиції моральної зрілості й Волі духу.

Воля духу в людині – це її життєва сила, це акумуляція в ній усепроймаючої життєвої енергії Всеєдиного Ладу й ґенерація власної життєвої енергії. Григорій Сковорода радив людям знаходити джерело власної енергії в самопізнанні, вродженій праці й культурному саморозвитку. Мудрець застерігав од прив’язування до грубих матеріальних сутностей, що омертвляють душу, і спрямовував до «другого, духовного, народження» у власній культурі, до культурного саморозвитку, до здійснення життєвої програми душі у вродженій праці. За Сковородою, культура – «друге, духовне, народження людини» з духовного зародку в серці: «…Ось тобі друге народження й пряме створення! …Дух духа творить». Людина народжується «вдруге, духовно» волею духу з досягненням моральної зрілості. Основне для культурного розвитку людини – плекати моральну Волю духу, що є мірилом її самостійної сили. Звідси, Воля національного духу – дієвий моральний чинник народження й розвитку системи національної культури.

Отже, Воля – фундаментальний природний принцип-закон, основоположний морально-правовий чинник Української традиційної системи суспільного самоврядування та морально-світоглядний чинник самостійного, істинного життя Українського мудреця Сковороди.

Тож у вірші «De Libertate» («Про Вольність»), написаному в  1758 році, коли Російська імперія почала ліквідовувати залишки Української автономії й закріпачувати Український народ, Григорій Сковорода нагадує про відібрані руською імперією Українські вольності й з глибини пам’яті будить в Українцях дух Волі:

Что то за волность? Добро в ней какое?
Ины говорят, будто золотое.
Ах, не златое, если сравнить злато,
Против волности еще оно блато.

Тут необхідно звернути увагу на неадекватну передачу Сковородиного «волность» кривотлумачним «свобода» у перекладному виданні творів у двох томах 1994 р. (переклад В. Шевчука):

Що є свобода? Добро в ній якеє?
Кажуть, неначе воно золотеє?
Ні ж бо, не злотне: зрівнивши все злото,
Проти свободи воно лиш болото.

У примітках «De Libertate» перекладено – «Про свободу». А значення Сковородиного «De Libertate» – «Про Вольність», бо Сковорода пише саме про «волность» (вольность, вольність, вольності) – первовічні природні права вільних Українців, а не про свободу – ілюзорну мрію рабів, мирську релігію невільних марновірців. Постає питання: навіщо було кривотлумачити Сковородину «волность»?

В ориґіналі є питомо Українська конкретна реалія волность, яка означає: воля, право, самостійність, незалежність. І Латинське Libertate також означає: воля, вольність, право, самостійність, незалежність, тобто має ту саму духовно-правову суть, що й Українське Воля. Принагідно розгляньмо класичне Латинське формулювання: Arbitrium Liberum – Вільна Воля, що означає моральну здатність людини виявляти свою волю незалежно від обставин. А в нинішній українській передачі цього точного класичного формулювання досі бездумно користуються калькованим з руського язичія недоладним виразом: свобода волі.

Тому з’ясуймо різницю між Українським автентичним конкретним морально-правовим поняттям Воля та запозиченим з руського язичія абстрактним загальником свобода.

Воля як сила людського духу – ознака вільних людей, які живуть за передвічним моральним законом. Прусський вчений-енциклопедист і філософ-мудрець, родоначальник Німецької класичної філософії Імануїл Кант (1724–1804) проникливо розкрив суть Волі з позиції морального закону: «Вільна моральна Воля підпорядковується моральному законові. Вільна людина підкоряється не іншій людині, а моральному законові. Сила морального закону така всеосяжна, що він діє не тільки в людях, а в усіх розумних істотах взагалі».

Імануїл Кант

Посилаючись на концепт Імануїла Канта «вільної моральної Волі», підпорядкованої моральному законові», Український економіст-мислитель Михайло Іванович Туган-Барановський (1865–1919) наголошує, що моральна воля людської особистості – «це найвище суспільне добро. Якби прийшлося вибирати між економічним добробутом і волею, то, розуміється, прийшлося б вибрати волю. Бо і в злиднях людина може зберегти свою людську гідність; а позбавлення волі нищить у корені гідність людини. Без волі неможлива культура й цивілізація; людність позбавлена волі, втрачає усі свої вартості. Терпіння не принижує людини, а позбавлення волі обертає людину з особи, яка сама себе визначає, у просте знаряддя чужої сваволі, цебто нищить найцінніше, що є в людині». За Туганом-Барановським, моральна воля гідних людських особистостей забезпечує взаємоповагу, взаємодопомогу в суспільстві й кооперативній співпраці: «Що вище зростатиме людська особистість, то більше її інтереси сполучатимуться з громадськими й то менше кожна людина домагатиметься своєї власної мети».

Михайло Іванович Туган-Барановський

У цьому глибинному осягненні Туганом-Барановським моральної суті волі людського духу відлунює Кантів моральний імператив: «Стався до людей як до себе самого, стався до людського життя не як до засобу, а як до самодостатньої цінності». Саме цей моральний принцип убезпечує людську волю од чужої сваволі. І саме сваволя спричинює свободу – намагання рабів «освободится» од сваволі деспотів, позбутися зовнішнього гніту. Однак свобода позбавлена моральної волі духу самодостатньої людини. Образно охарактеризував аморальну свободу Імануїл Кант: «Свобода розмахувати руками закінчується біля кінчика носа іншої людини».

Свобода – омана, яка ілюзією зовнішнього вибору позбавляє людей внутрішнього волевияву й далі заневолює їх. Для невільників випробування свободою обертається новим поневолюванням, бо вони не знають, що з нею робити.

Чітко розрізняє волю й свободу козацька пісня, наголошуючи на первинності волі:

А іще просив козак
        Волі для народу.
        Буде воля на Землі –
        Буде і свобода.

Свобода як ілюзорна мрія рабів провокує стан масового психозу, що призводить до бунту. А «Бунт – геройство рабів» (Ф. Ніцше). Свобода знесилює безтямних людей у бунті й зовнішньою сваволею гнітить внутрішню волю їхнього духу.

Прикладом бунту під облудним гаслом «Свобода, рівність, братерство» (фр.: «Liberté, Égalité, Fraternité») стала Французька революція 1789–1799 років, яка завершилась відновленням Французької імперії. Хоч сам девіз походить з часів Французької революції, він став офіційним девізом Третьої республіки лише в кінці ХІХ ст. на противагу девізу часів конституційної монархії: «Нація, Закон, Король».

Свобода – світська релігія марновірних невільників, соціальна облуда, яку масово поширила по Світу тоталітарна комуністична партійна ідеологія.

Першим забив на сполох про загрозу людству від комуністичної облуди геній Українського духу Микола Васильович Гоголь (1809–1852).

Микола Васильович Гоголь

Гоголь застеріг від «облудних призм усяких партій» і «пролетаріатства» у публіцистичних «Вибраних місцях з листування з друзями» ще на початку 1947 (за рік до виходу в світ «Маніфесту комуністичної партії» – першого програмного документу Європейського  комуністичного руху, який проголосив невідворотність загибелі капіталізму від рук пролетаріату). Гоголь глибоко знав Європу й перший відверто сказав про страшну загрозу, тільки-но на європейському обрії виникла мара комунізму й страшним привидом почала ширитися по Європі: «Що означають ці дивні власті, витворені побіля законних – сторонні, побічні впливи? Що означає, що вже правлять світом геть усякі швачки, кравці й ремісники…?». «Пролетаріатство» загрожувало зазомбувати безземельних голодранців та відірвати селянина-господаря од землі-годувальниці: «…Хіба можна розділити селянина з землею?.. Ви тільки подумайте, що селянин наш плаче на радощах, побачивши землю свою. Декотрі припадають до землі й цілують її, наче кохану. Це щось та означає!.. Ось над  цим  і  треба подумати…».

Гоголь ясним зором проникливо бачив у Європейському «пролетаріатстві» початки політико-соціальних потрясінь світового масштабу: «У Європі заварюються тепер усюди такі сум’яття, що не допоможе ніякий людський засіб, коли вони розкриються… там ніхто ще цього сповна не бачить. Усе, не виключаючи навіть державних людей, перебуває поки що на поверхні зовнішніх відомостей, тобто перебуває в тому завороженому колі пізнань, яке позначили журнали скороспілими висновками, необачними свідченнями, поданими крізь облудні призми всяких партій зовсім не в тому світлі, в якому вони є.  Людці темні, нікому невідомі, які не мають думок і чистосердечних переконань, заправляють думками й поглядами розумних людей, і газетний листок, що його визнають брехливим усі, стає нечутливим законодавцем людини, яка не шанує його! Що означають усі ці незаконні закони, які, очевидно, на виду в усіх, креслить нечиста сила, що вилазить знизу, – і весь світ це бачить, і, як заворожений, не сміє ворухнутися? Що за страшна насмішка над людством! … У нас тепер проповідують: одні – чисту демократію, інші – монархію, треті – аристократію, четверті – суміш усього… Та настав час, коли кожен більш-менш відчуває, що правління не є штукою, яка створюється в окремих головах, нечутно, сама собою, а з духу і властивостей самого народу, з місцевості – землі, на якій живе народ, з історії самого народу, яка показує людині глибокодумній, коли і за яких умов розвивався народ, діяв добре і розумно». У відродженні рідного народу Микола Гоголь покладається на питому звичаєво-правову традицію Волі, в якій являється безвічність народного духу: «Не вмирають ті звичаї, яким визначено бути безвічними».

Гоголь сподівається на ще нереалізовані природні сили свого народу: «Ми ще розплавлений метал, який не відлився у свою національну форму; ще нам є змога викинути, відштовхнути від себе негідне нас і впровадити в себе все, що вже неможливо іншим народам, які набули форми й загартувалися в ній. Ще є багато в нашій корінній природі, нами забутій … – доказ цього вже те, що … побратимство людей було в нас рідніше за дім і кровне братство, що ще немає в нас непримиренної зненависті верстви проти верстви і немає в нас ще тих озлілих партій, які водяться в Європі й які зводять нездоланну перешкоду до єднання людей та братерської любові між ними…».

Космополітична комуністична ідеологія з доктриною централізованого державного соціалізму – аґресивно ворожа до вільних господарів і національної державності, базованої на національній культурі й самоврядній соціальності.

Проникливо розкрив руйнівну антинародну суть поширюваної тоді комуністичної ідеології Український мислитель-енциклопедист Пантелеймон Олександрович Куліш (1819–1897) у листах до свого молодшого колеги, віденського професора-фізика Івана Павловича Пулюя (1845–1918): «Сим комунизмом, що проповідують Ваші школярі, нароблять вони тільки халепи письменним дурням, а в пахарську громаду наука ся не пійде – ні в Галичині, ні в Україні. …Соціялісти запаскудили соціяльність, як дурне військо шпетить власне знамено. …Усі шляхи перегороджені початками культури».

Хоч зараза комунізму й не пристала до хліборобів, та большевики виморили їх репресіями й голодовками. Народна культура не витримала руйнівної навали винародовленої, деморалізованої, озлиднілої маси пролетарів під диктаторським вождівством большевицьких «цивілізаторів». А «письменні дурні» стали служити нелюдам на лихо людям.

Пантелеймон Олександрович Куліш

Пантелеймон Куліш слідом за Григорієм Сковородою й Миколою Гоголем став провідником національної волі, ідеологом і рушієм відродження Української нації волею національного духу. Українську націю П. Куліш означив як «збірна особа Українського народу», бо тільки в збірності народ самоусвідомлює свою природно-духовну єдність та являє волю національного духу – природне право на життя.

Пантелеймон Куліш розвинув етнокультурну морально-світоглядну основу філософії мудрого серця Григорія Сковороди у власній хутірській філософії, філософії Природи й моральної волі, утвердив Український екзистенціалізм і став провісником західноєвропейського екзистенціалізму. П. Куліш надав цій новітній філософії життя індивідуальної й суспільної дієвості, яку живить воля людського духу – мірило самостійної сили людини й народу. «Будьте самостійною силою, а не знаряддям чужої сили» – цей моральний імператив П. Куліша є ключем до осягнення суті людського життя. Людина становить собою самостійну силу, коли керується прагненням душі жити – здійснює власною моральною волею життєву програму своєї душі, свою духовну мету, свою сутність.

П. Куліш ґрунтує свою концепцію «Української національности й духовної волі» на природно-моральному принципові Волі. В Українському природно-моральному світогляді й правосвідомості воля – самовияв внутрішньої сили духу людини й народу.

На морально-світоглядній основі волі національного духу Український мислитель-енциклопедист Іван Якович Франко (1856–1916) розвинув концепцію культурно-політичного визрівання народу:

«Перед українською інтелігенцією відкривається тепер… величезна, дійова задача – витворити з величезної етнічної маси Українського народу Українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла…».

Іван Якович Франко

Український мислитель європейського масштабу, визначний громадсько-політичний діяч Михайло Петрович Драгоманов (1841–1895), рідний дядько Лесі Українки, у «Передньому слові» редагованого ним безцензурного гро­мадсько-політичного і літературного збірника «Громада» за 1878 р. окреслив тодішній стан Української громадівської соціальності й волі:

«Спілки людські, великі й малі складалися з та­ких вільних людей, які по волі сходились для спільної праці й помочі в вільні товариства», а «наша Україна, яка не має ні свого попівства, ні панства, ні купецтва, ні держави, а має доволі розумне від природи селянство, залюбки прийме науку про безначальні й товариські порядки».

Михайло Петрович Драгоманов

Воля й Правда є ключовими цінностями для однієї з найясніших особистостей в Українському світі – ґеніальної Лесі Українки (1871–1913). Відновлення людської Волі й Правди Леся Українка бачила в національному звільненні й утвердженні соціальної справедливості: «мусить бути одна Правда і для мужика, і для пана».

Адже Волю національного духу, що є джерелом національного права, народ здійснює у своїй соціокультурній цілісності й у внутрішньому співвідношенні Волі й Правди в самій людині. Взаємодією Волі й Правди люди утверджують Справедливість у житті. Воля, Правда й Справедливість становлять триєдину цілісність моральної сутності людини й народу, що являється в Совісті – внутрішньому моральному судді.

За Лесею Українкою, у Правді – моральна сила людей: «Над всіх старшин найстарша Правда». А Воля духу – нескорима природна сила: «Ну, як-таки, щоб Воля – та пропала? Се так колись і вітер пропаде!».

Леся Українка

Воля – реальна духовна сила вільних людей і конкретна програма їхніх правових дій. Воля – дієвий морально–світоглядний чинник ясновідного світогляду й природно-звичаєвого права, природне прагнення вільних людей до самостійного справедливого життя.

Правове поняття Воля живе як архетип в усіх Слов’янських мовах, а також у Литовській (valia), Латиській (vala), Нововерхньонімецькій (Wille), в Авестійській: vala, vara – воля, відбір, у Давньоіндійській (ведичній): valah,  varah – вибір. У Латинській мові аналогічні архетипи valentia (сила, міць) та valens (сильний, дужий, дійовий) збереглися поряд зі синонімом libertas, libertatis – воля, право, справедливість, самостійність, вільнолюбство, відвага.

Отже, Воля є синонімом духовної сили, самостійності й дієвості. Воля як духовне прагнення й право вільних людей жити гідним життям суттєво відрізняється од свободи – фізичного бажання рабів звільнитися од зовнішнього гніту, а заодно й од відповідальності за свої свавільні вчинки.

Українці, як і інші сусідні аграрні народи, тисячоліттями вели боротьбу за свою Волю зі свавіллям русі – ізгоїв, безземельних грабіжників, які керуються невтоленною зажерливістю до чужих земель і патологічною ненавистю до корінних народів. Українці 1 000 років боролися з руською колонізацією, а нині триває завершальний етап Всеукраїнської визвольної війни проти тисячолітньої руської кабали.

Покоління Українців тисячоліттями жили в реальності самоврядування, народовладдя, тому в Українців немає ілюзорного ідеалу справедливого володаря, а є ідеал суспільної справедливості. Усі володарі для Українців були й лишаються чужинцями, тому Українці не терпіли й не терплять будь-чийого зверхництва.

У поезії «Про Вольність» Сковорода явив моральний імператив Волі особистого духу та Волі національного духу – протидію релігійно-політичному імперському гнітові.

Воля особистого духу людини й Воля національного духу становлять джерельну основу національного права: «Право – явище національного духу» (П. Юркевич). На цій основі відбувається культурно-соціальний саморозвиток людини й народу – визріває національна культура й утверджується справедливий суспільний лад.

Олександер Шокало, культурософ