Світлана Миколаївна Пахомова (Рішка) – доктор філологічних наук, професор кафедри словацької філології, директор Всеукраїнського науково-дослідного центру словакістики Ужгородського національного університету, член Українського комітету славістів.
Професор С. М. Пахомова – спеціаліст у галузі слов’янського мовознавства. Основна сфера наукових інтересів: слов’янська історична ономастика, лексикологія, лексикографія, контрастивна лінгвістика, синтаксис. Завдяки організаторській праці проф. С. М. Пахомової на базі кафедри словацької філології Ужгородського національного університету створено Всеукраїнський науково-методичний центр словакістики.
С. М. Пахомова – автор близько 140 наукових публікацій, у тому числі монографій «Еволюція антропонімних формул у слов’янських мовах» (Ужгород, 1999); «Екстралінґвальні фактори в контексті розвитку слов’янських антропосистем» (Ужгород, 2003); наукових досліджень «Реконструкція дописемного (праслов’янського) періоду розвитку антропонімної системи», «Вплив християнства на антропонімійну систему української мови», «Сучасна офіційна формула іменування українців у загальнослов’янському контексті: історія, тенденції, впливи», «Опозиція «своє/чуже» в дзеркалі антропосистеми», «Словацькі та українські іменники в світлі граматичної категорії роду», «Про праслов’янську субстантивну патронімічну модель» та ін.
Світлана Пахомова
Чи притаманне ім’я по батькові українцям?
Наявність імені по батькові в офіційних документах громадян України, Росії й Білорусії вирізняє антропонімію східнословʼянських народів на загальнословʼянському тлі. Ім’я по батькові є не лише знаком письмового різновиду ділового стилю – воно активно вживається в усній комунікації при зверненні мовця до адресата, який має старший вік або вищий соціальний статус.
У сучасному українському суспільстві поширюється думка про те, що ім’я по батькові внесено в українську антропонімію ззовні, що це прояв російського впливу на українську антропонімійну систему. Прибічники цієї точки зору користуються такими аргументами. По-перше, тому що назва по батькові є в росіян, це, мовляв, радянський рудимент, від якого треба будь-що позбавитися. По-друге, до приєднання до Радянського Союзу в паспортах громадян Західної України ім’я по батькові було відсутнє. По-третє, по селах людей не називали по батькові. Якщо коротко реагувати на ці аргументи, то слід звернути увагу на те, що, по-перше, росіяни мають не тільки ім’я по батькові, але ще й особове імʼя і прізвище, та невже на цій же підставі українцям варто відмовитися й від цих антропонімів? По-друге, українські землі протягом історії входили до складу різних державних утворень, де діяли усталені там відповідні антропонімічні норми. По-третє, як і інші антропонімічні одиниці, ім’я по батькові має певні закономірності у вживанні, які пов’язані зі стилем мовлення, ситуацією і т. д. Ми ж тут говоримо про присутність чи неприсутність патронімічної назви з суфіксом -ич/-ович у складі офіційного іменування українців. Що ж стосується діалектної ономастики, то в різних регіонах України патронімічна назва утворювалася за допомогою різних суфіксів, не тільки -ич/-ович, але й -ко, -ок, -енко, -ик, -чик, -ак, -чак, -ук, -чук, -ець, -инець, -ів, -еня та ін.
Аналіз тих статей, де формулюється позиція про запозиченість імені по батькові, дозволяє помітити, що їх автори посилаються на окремі вислови відомих українських письменників, переважно згадують Юрія Яновського, який у листі Миколі Хвильовому писав: «Дорогий товаришу Миколо (не вживаю отчества, бо воно в українців чуже й недоцільне. Воно повелося з часів «тішайшого царя», з часів Петра І…». Однак протилежні за змістом судження таких само авторитетних співвітчизників вони не наводять.
Дозволимо собі нагадати фрагмент одного з приватних листів П. О. Куліша: «Високоповажний добродію Михайло… та й не знаю, як Вас величати по отчеству; а в нас, у Русі, ще й за боянівських часів вич значило чоловіка значного». Ім’я по батькові виконує в сучасній українській мові важливу розрізнювальну функцію. Наведемо слова відомого політика Анатолія Степановича Гриценка, який у своїй біографії писав: «Смішно, але з перших днів у школі мене називали на ім’я по батькові, бо в нашому класі було два Гриценки, обидва – Анатолії, та ще й сиділи, бувало, за однією партою. Саме за іменами батьків нас розрізняли вчителі».
Прибічники вилучення імені по батькові з офіційної формули називання українців посилаються при цьому на європейську традицію. Але ж Європа є різноманітною в різних проявах, у тому числі й у сфері власних імен. Зокрема, дотепер в офіційному іменуванні ісландців взагалі немає прізвища: вони користуються формулою особове імʼя + назва по батькові і дуже гордяться власною своєрідністю. А в паспортах заміжніх угорок відсутнє особове імʼя – наводиться лише похідне від прізвища і власного імені чоловіка. У болгар в офіційній назві присутнє імʼя по батькові (правда, з суфіксом -ов), у заміжніх болгарок змінюється не лише прізвище за чоловіком, але й патронімічна назва. Власні назви європейців оформлені однаково – у внутрішньому і в закордонному паспорті.
Ми переконані, що при вирішенні дискусійних проблем потрібно спиратися на різні за походженням і обсягом джерела, а тому спробуємо розглянути вказане питання, враховуючи різні аргументи.
- Патронімія домонгольського періоду
Якщо взнавати Київ центром України, а Руську державу домонгольського періоду (Київську Русь) її історичною попередницею, то не можна не брати до уваги тогочасний антропонімічний узус та традиції іменування особи, зафіксовані в давньоруських пам’ятках домонгольського періоду: в літописній «Повісті временних літ», у «Слові о полку Ігоревім», у графіті Софії Київської, у київському героїчному епосі. Обовʼязковим компонентом складених іменувань була назва по батькові із суфіксом -ич, як серед двочленних формул: Гурята Роговичь (ИЛ, 224, 1096), Бҍловолодъ Просовичь (ИЛ, 645, 1185), Добрыня Судиславичь (Туп., 129, 1186), Завидъ Дмитровичь (Туп., 154, 1128), Всеславъ Микоуличь (ИЛ, 620, 1180), Полюдь Къснятиничь (Туп., 313, 1140), Иванъ Жирославичь (ИЛ, 191, 1078), Мьстиславъ Давыдовичь (ИЛ, 655, 1187), Кснятинъ Сҍрославичь (ИЛ, 509, 1160), Фома Ратиборичь (ИЛ, 284, 1116), Василько Ярополчичь (ИЛ, 525, 1165), Володимерко Володаревичь (ИЛ, 308, 1141), так і серед тричленних: Станислава Доброго Тудъковича (ИЛ, 298, 1136), Иванъ Ростиславичь, рекомыи Берладникъ (ИЛ, 519, 1162), Святополкъ Гюргевичь Туровьскии (ИЛ, 521, 1162), Святослава Всеволодича Черниговського (ИЛ, 571, 1174), сь Ярославомь со Изяславичемь с Кыевськимь (ИЛ, 579, 1174), Всеволодъ Мьстиславичь Кыевскыи (ИЛ, 741, 1224). Відтопонімні назви у складі наведених іменувань говорять самі за себе. У давній період надзвичайно поширеним був звичай іменування особи за допомогою однієї патронімічної назви, напр.: а ты брате Двдвичь, а я Олговичь (ИЛ, 1151, с. 444), выгнаша Новгородци Изяславича (ИЛ, 468, 1154), приде к нему Мьстиславичь (ИЛ, 1156, с. 484), реклъ бо бяше Всеволодичь (ИЛ, 1164, с. 523), аще ми не выдасте Романовичю (ИЛ, 1202, с. 718). Ці та подібні їм приклади, зафіксовані у період до ХІІІ ст., дозволяють нам не погоджуватися з твердженням С. К. Богдан, яка пише: «Неприродньо, не по-українськи звучить також часто вживане, на жаль, серед освітян «Олександрівно!», «Петрович!» <…> Така традиція звертання здавна властива російській мові і, очевидно, не варто без потреби поспішати переймати її»[1]. Ні, це не російська і не українська, а, безперечно, праслов’янська традиція називання людини, яка донині зберігається в сучасних східнословʼянських мовах.
- Патроніми в староукраїнських джерелах
Дослідження антропонімійно насичених староукраїнських пам’яток пізнішого періоду з теренів, які не входили до радіусу впливу Московії, підтверджує, що патроніми на -ич були типовим засобом ідентифікації українців і, на відміну від аналогічних російських іменувань, не мали соціально-майнових обмежень при називанні особи. В українських документах високий статус особи виражався її ідентифікацією трикомпонентними формулами. Це також промовляє на користь незапозиченості таких іменувань, адже в різних мовах ті антропонімічні форми, що були вживані серед аристократії, з часом поширювалися на все населення. Л. Т. Масенко належить до науковців, які вважають сучасну офіційну формулу іменування особи з іменем по батькові результатом російського впливу на Лівобережну Україну[2]. Дискутуючи з нею, хочемо звернути увагу на найзахідніші землі України – на Закарпаття та Гуцульщину. Авторитетний знавець закарпатської антропонімії П. П. Чучка пиcав, що в допрізвищевий період (в середині XVI та в XVII ст.) іменування з суфіксом -ович по Закарпаттю сягали 40, а в деяких верховинських селах – 50 відсотків додаткових до імені назв[3]. Дослідниця гуцульської історичної антропонімії Б. Б. Близнюк, говорячи про XV-XVI ст., відзначає, що «найбільш поширеною на Гуцульщині в досліджуваний період виступає модель християнське ім’я + патронім на -ович (-евич)»[4]. Л. Л. Гумецька зараховує іменування наведеної структури до найпоширеніших особових назв української актової мови ХІV-XV ст.[5]; Р. Й. Керста робить аналогічний висновок на підставі української антропонімії ХVІ ст.[6] Наше спеціальне дослідження словʼянських антропонімних формул дозволяє стверджувати, що на різних теренах України протягом значного історичного періоду вказане іменування належало до найуживаніших[7]. Уведення до наукового обігу нових публікацій староукраїнських писемних пам’яток лише підтверджує той факт, що антропоформула особове ім’я + патронім на -ич/-ович, яка не мала жодних соціальних обмежень у використанні, належала в українській мові минулих століть до найпоширеніших. А отже, немає жодних підстав вважати, що офіційне іменування українців з патронімічною назвою на -ич є результатом російського впливу.
- Патроніми на –ич у складі сучасних українських прізвищ
У допрізвищевий період особове імʼя українців уточнювалося за допомогою двох конкуруючих патронімічних моделей: на -ич та на -енко, на що вказували дослідники української антропонімії, зокрема, Ю. О. Карпенко, який дослідив антропонімію в Реєстрах Війська Запорізького.[8] Сучасний стан антропонімії фіксує таку картину: прізвища на -енко переважають в усіх областях України, вони є ознакою стандартної прізвищевої моделі[9], а ось прізвища на -ич у жодному регіоні не належать до поширених. Ця прізвищева модель нині фіксується лише в Західній Україні, але й там не є продуктивною. Виняток складає Закарпаття, де прізвища на -ич утворюють третій за продуктивністю тип, що підтверджується сотнями прикладів: Барнич, Воронич, Головнич, Зварич, Івашкович, Калинич, Кубарич, Панич, Попадич, Скубенич, Фенич, Химич, Коневич, Королевич, Пашкевич, Богович, Дубович, Івашкович, Ількович, Радович, Станкович тощо.
Чим же можна пояснити, що найпоширеніша у минулому форма іменування не стала стандартним прізвищем українців? Безперечно, в період становлення прізвища як антропонімічної категорії відбулася функціональна диференціація патронімічних формантів: суф. -енко у переважній більшості закріпився як антропоформант стандартного українського прізвища, тоді як суф. -ич/-ович став граматичним знаком імені по батькові.
- Патроніми на -ич у пам’ятках епістолярного жанру ХVІІІ ст.
При дослідженні долі патронімічних назв важливим джерелом виступають пам’ятки епістолярного жанру. Приватні листи – це не офіційна, а довільна форма письмового спілкування, і якщо в офіційному стилі мовець відчуває тиск обов’язковості певних норм, то при написанні приватних листів він вільний у виборі тих чи тих варіантів, у тому числі й антропонімічних. І якщо припустити, що назва по батькові – це справді нав’язаний російською мовою спосіб іменування, то логічно, що ми не знайдемо його у приватних листах. Проте в листуванні української шляхти при звертанні використовується формула ім’я + по батькові: пне Ов(ь)сєй Стєпанови(ч), мнҍ всєнадєжни(й) благодҍтєлю (ПЛ, 1724, № 24, с. 39) Добродҍю мой, м(с)цҍ пнє Дємя(н) Григорієвичъ (ПЛ, 1724, № 25, с. 40) пнь Владимє(р) Войцєхови(ч), бунчуковій товаришь (ПЛ, 1742, № 96, с. 94), Високомлстиви(й) г(с)дрь мой Михаило Стєфановичъ (ПЛ, 1756, № 137, с. 127), Млстивій гсда(р) мой Алєѯҍй Василиєвичъ (ПЛ, 1758, № 140, с. 129), Милостивий г(с)дрь мой Михайло Стєфановичь! (ПЛ, 1758, № 142, с. 130), Мл(с)тивой г(с)дрь Евстафий Семеновичъ! (ПЛ, 1756, № 144, с. 131), До(б)родҍю мой Алексій Тихоновичъ! (ПЛ, 1761, № 148, с. 134). Звичайно вже після імені і по батькові записується «модний» у ХVІІІ ст. тип звертання титул + прізвищева назва: Михайлу Степановичу, достойнопочтенному гспдну бунчуковому товарищу, високомлстивому гсдрю моему, Шираю почтенно (ПЛ 1756, № 137, с. 147), Василій Андреевичъ гспднъ Гудовичъ (ПЛ, 1758, № 140, с. 129), Алексҍю Василиевичу гспдну Хрущеву (ПЛ, 1758, № 140, с. 129), благородному господину сотнику яблуновскому Алексҍю Тихоновичу господину Чернҍцкому (ПЛ, 1761, № 148, с. 135).
Антропонімна формула особове ім’я + патронім на -ич (-овна) вживається навіть при спілкуванні близьких родичів, наприклад: Всєлюбєзнҍишіи сину мой Алєѯҍй Григориєвичь! (ПЛ, 1743, № 106, с. 103), Любєзнҍйшіє діти наши Пєтрь Ѳєдоровичь и Анастасія Николаєвна (ПЛ, 1755, № 134, с. 125), Мл(с)тиви(й) добродҍю мой, високоблгоро(д)ній м(с)цҍ пнє швagрe Павєль Григориєвичъ! (ПЛ, 1758, № 139, с. 138).
Спеціальному вивченню етикетних звертань у приватних листах українських письменників присвятила своє дослідження Н. М. Журавльова[10]. На багатому фактичному матеріалі дослідниця переконливо продемонструвала, що І. С. Нечуй-Левицький, П. О. Куліш, Т. Г. Шевченко, Панас Мирний, М. М. Коцюбинський, М. П. Старицький, М. Л. Кропивницький та інші майстри українського слова в приватних листах при звертанні послуговувалися етикетною формулою особове ім’я + по батькові. У листуванні письменників Галичини ця формула зустрічається зрідка, але це її вживання підтверджується свідченням митрополита І. І. Огієнка (Іларіона), який вважав, що «головно під польським впливом в Україну потрохи заходить чужий звичай не вживати назов по батькові. Але цей звичай поширився тільки в Галичині, у Великій Україні він мало відомий»[11].
- Патроніми на -ич у фольклорі
При з’ясуванні історії патронімів на -ич не можна нехтувати творами усної народної творчості. Розширюючи джерельну базу дослідження давньої української антропонімії за рахунок фольклорних текстів, розглянемо особливості вживання патронімічних назв у билинах. У зв’язку з цим виникають два запитання:
1) чи можна розглядати билини як джерело вивчення саме української антропонімії, адже загальновідомо, що твори цього народно-епічного жанру були відомі переважно в записах, зроблених у ХIХ ст. на території російської півночі;
2) чи можна використовувати матеріали фольклорної ономастики як аргумент при вивченні антропосистеми давнього періоду.
Шукаючи відповідь на перше запитання, нагадаємо тезу М. С. Грушевського про те, що великоруські билини «колись теж пішли на північ з наших дружинних центрів»[12]. Дмитро Чижевський вважає, що назва «билини» була вигадана в 19 ст. і що народ використовує термін «старини». Він пише: «Це епічні пісні, які були відкриті наукою в 19 ст. на російській півночі, але які дожили й до наших днів майже на всій території, зайнятій росіянами. Старини – це пісні про богатирів, великою мірою пов’язані з Києвом та князем Володимиром Красним Сонечком. <…> Постає питання, звідки до старин потрапили згадки про стару Україну. Тепер старин немає ні на Україні, ні в Білорусі. Але маємо докази того, що теми їх старі та що в країні свого постання, на Україні, вони зникли лише в 16–17 ст., витіснені новим типом епосу, думами».[13] (Чижевський, 1994, с. 123).
Відповідаючи на друге запитання, відзначимо, що для з’ясування питань «етногенезу ранніх слов’ян, наука використовує різні за походженням, формою, характером і обсягом інформації історичні джерела. Головні з них – писемні, археологічні та лінгвістичні, поряд з ними залучаються і антропологічні, етнографічні та частково фольклорні» (Купчинський, 1981, с. 3). Ми усвідомлюємо різницю між антропонімією, з одного боку, ділових текстів, а з іншого – художніх. Водночас в ономастичній літературі ставиться питання про специфіку фольклорної ономастики, ця позиція аргументується цілим рядом тез, серед яких у контексті нашої проблеми звертаємо увагу на такі: фольклорна ономастика є надійним джерелом для повнішого вивчення українських народнорозмовних найменувань минулого; у фольклорній ономастиці ефективність вживання різних імен тісно пов’язана з національною (зокрема територіальною) традицією; ономастикон фольклорних творів обслуговує конкретну ситуацію, більше того, породжений нею, отож безпосередньо пов’язаний з реальним на час виконання твору національним ономастиконом; у фольклорних творах вживання онімів дуже помітно обумовлене народною традицією.[14] Ці аргументи дають підставу розглядати фольклорний матеріал давнього періоду як додаткове джерело вивчення української антропонімії давнього періоду. При цьому нас цікавить не стільки конкретний лексичний матеріал, зафіксований у билинах, скільки система іменування особи, формули номінації, онімний узус. У своєму дослідженні ми обмежилися билинами київського циклу. І черпати з них матеріал для вивчення давньої української антропонімії нам дозволяють кілька обставин:
а) тематика цих творів: билини пов’язані з Києвом як стольним градом – центром молодої держави Київської Русі;
б) місце створення билин: різні області Київської Русі; про це промовляють і топонімічні одиниці – гідроніми Почайна, Дніпро, урбаноніми Київ, Чернігів, мікротопонім Сорочинське поле тощо;
в) час створення билин київського циклу визначається спеціалістами у межах Х–ХІІІ ст.; вчені вважають, що «епос виникає у період розкладу родового устрою» і «при своєму виникненні тісно пов’язаний з міфологією».[15] На цьому ґрунті Київська Русь створила новий епос – зі своїми специфічними сюжетами, улюбленими героями і яскраво вираженою ідеологією народного патріотизму в умовах боротьби з чужоземцями;
г) той факт, що структура іменування героїв билин не суперечить тогочасній системі іменування осіб, які зафіксовані в давньоруських літописах та «Слові о полку Ігоревім», створених у той же період. Отже, наведені аргументи дають підставу для того, аби розглядати билини київського циклу як джерело вивчення давньої української антропонімії.
Фольклорний матеріал героїчного епосу свідчить, що своєрідним антропонімічним кодом у східних слов’ян була патронімічна назва. Вона несла в собі інформацію кількох рівнів, вказуючи, насамперед, на власну назву батька, концентрувала відомості про родину, до якої належить особа, водночас патронімічна назва виконувала етикетну функцію. Про останню промовляється прямо:
Говорит Владимир таковы слова:
«Ты откудошный, дородный добрый молодец,
Ты с какой земли да из какой орды?
Ты какого отца да ты есть, матери,
Ты с какого будешь роду племени,
А ведь как тебя да именем зовут,
Удалого звеличают по отчеству?
А по имечку тебе ведь можно место дать,
По отчеству тебя пожаловать». (Б., с. 138)
«Вы откудошни, дородны добры молодцы,
Вы с какой земли да из какой орды,
Вы какого есть отца да й матери,
Да какого вы роду-племени,
Еще как вас, удалых, именем зовут,
Удалыих величают по отчеству?» (Б., с. 95)
«Ох ты гой еси, дородный добрый молодец!
Как тея честным именем зовут,
Как тея величают по отчеству?»
«Меня именем зовут – Илейкой,
А величают – сын Иванович». (Б., с. 129)
А и сам тут Змей почал бранити его,
Больно пеняти:
«Не хочу я звати Добрынею,
Не хочу величати Никитичем,
Называю те детиною деревенщиною,
Деревенщиною и засельщиною». (Б., с. 71)
Антропонімічна категорія патронімів є ключовою, вона існувала ще в праслов’янській мові, свідченням чого є спільні лінгвальні засоби творення патронімічних назв. Можна припустити, що ці антропонімічні одиниці віддавна використовувалися не як додатковий до імені компонент, а як евфемістична назва в межах однолексемного способу ідентифікації особи, викликана язичницьким табу на власне особове ім’я. Не виключено, що вона якимось чином була пов’язана з обрядом ініціації, в усякому разі, з переходом особи в інший соціально-віковий клас. Самостійні патроніми засвідчуються ранньописемними пам’ятками усіх слов’янських народів. Рефлекси такої номінації особи як відгомін минулих традицій фіксуються й у текстах билин:
А тут таковой Всеславьевич (Б., с. 10),
Живучись-то Романович состарился,
Да состарился Романович, переставился (Б., с. 60),
Хвастают два милые братца Петровичи,
Два милые братца Збродовичи (Б., с. 279).
Традиція ідентифікації особи без згадування її імені довше зберігалася при номінації жінок. Це підтверджується й діалектологічними матеріалами Полісся (Козубенко, 1988). Лише згодом, у процесі розвитку суспільства, яке переживало розклад первісно-общинного ладу, патронімічні назви стали приєднуватися до власного імені особи і уживатися поряд із ним. І ця система, при якій особове ім’я батька ставало додатковим, уточнюючим елементом іменування сина, виконувала роль своєрідного мовного ланцюга, що протягом багатьох століть допрізвищевого періоду пов’язував між собою різні генерації одного й того ж роду.
Да послать-то нам два брата, два родимыя,
Да Луку-де, Матвея, детей Петровичей (Б., с. 207).
Антропоформула, складена з особового імені і субстантивно вираженого патроніма на -ич – типовий спосіб номінації персонажів у билинах:
А в Киеве родился могуч богатырь,
Как бы молоды Волх Всеславьевич (Б., с. 8),
И рос Вольга Буславлевич до пяти годков (Б., с. 14),
Молодой Иванушка Дубрович-то
Поскорешеньку соскочит на резвы ноги (Б., с. 89),
Отвечает старой крестьянин Иван Тимофеевич:
«Я на добрые дела тее благословленье дам …» (Б., с. 127),
Первый скочил племянник Самсон Колыванович (Б., с. 171),
к Дунаю Ивановичу (Б., с. 176),
Еще есть-ка при мне Рославней Рославнеевич (Б., с. 180),
Был один Алешенка Левонтьевич (Б., с. 183),
по имени Дунаюшка Иванович (Б., с. 298),
А и только пожалуй одного мне молодца,
Как бы молода Екима Ивановича,
Который служит Алешке Поповичу (Б., с. 307).
Про тотальність вказаного типу найменувань свідчить кілька фактів, у першу чергу кількісний; у контекстах, де згадується багато осіб, переважає саме цей спосіб їх ідентифікації:
Податаманьем Самсон да Колыбанович,
Да Добрыня-то Микитич жил во писарях,
Да Алеша-то Попович жил во поварах, <…>
Да и жил тут Василий сын Буслаевич,
Да и жил тут Васенька Игнатьевич,
Да и жил тут Дюк да сын Степанович,
Да и жил тут Пермя да сын Васильевич, <…>
Затем жил тут Дунай да сын Иванович,
Да и был тут Чурило, блады Пленкович,
Да и был тут Скопин сын Иванович (Б., с. 203-204).
Загалом аналіз антропонімії билин київського циклу підтверджує паралельність способів ідентифікації особи у фольклорних текстах і в літописних та ділових пам’ятках писемності періоду Київської Русі, а отже, дозволяє зробити висновок про те, що патронімічні назви на -ич були складовою частиною антропонімічної культури наших предків.
- Топонімічний арґумент
Патронімічна назва з формантом -ич(і) у плюральній формі стала антропонімічним прототипом продуктивної моделі творення найдавніших слов’янських етнонімів (кривичі, угличі, дреговичі, радимичі) і географічних назв: Баранчичі, Безрадичі, Безхлібичі, Богуславичі, Болестрашичі, Боримиричі, Бородчичі, Бояничі, Вишатичі, Волковичі, Вороничі, Глуховичі, Гориславичі, Гостиславичі, Даничі, Княжичі, Маневичі, Народичі, Немиричі, Ольжичі, Ратиборичі, Семирадичі, Сновидовичі, Стежиричі, Ярополчичі, Ярославичі тощо[16]. Їх стратиграфічне дослідження з урахуванням археологічних даних дозволяє констатувати помітний уже з середини І тисячоліття н.е. безперечний зв’язок розвитку зони ареалу найдавніших слов’янських топонімів, у тому числі й топонімів на -ичі, з найдавнішою територією заселення слов’ян та реконструювати територію праслов’янської батьківщини, яка, відповідно до усталеної в сучасній науці думці, була розташована між середньою течією Дніпра на сході та басейнами Вісли і Одри на заході. У цьому контексті надзвичайно важливим є висновок О. А. Купчинського: «Вивчення назв на -ичі в діахронному плані свідчить про те, що загальнослов’янський ареал цих назв охоплює східнослов’янські території, південно-східною зоною якого є українські землі».[17] Докладно дослідивши ареал поширення ойконімів (назв населених пунктів) на -ичі, автор робить висновок: «Вивчення назв на -ичі в діахронному плані свідчить про те, що загальнослов’янський ареал цих назв охоплює східнослов’янські території, південно-східною зоною якого є українські землі».[18] Крім того, ареал поширення топонімічних назв на -ичі збігається з археологічними фактами щодо прабатьківщини слов’ян – території між басейном середнього Дніпра і басейном Вісли. Усе це разом узяте означає, що батьківщиною патронімічних назв на -ич слід вважати протоукраїнські землі, а творцями цих назв були предки тих слов’ян, які проживали на території сучасної України, а тому розглядати назви по батькові як такі, що з’явилися внаслідок російського впливу, немає підстав.
Отже, різні арґументи – власне антропонімічні, історичні, географічні, топонімічні, епістолярні, фольклорні, а також відомості з етногенезу слов’ян та міґраційних рухів – дозволяють стверджувати, що ім’я по батькові у складі офіційної формули іменування українців сформувалося внаслідок тривалої еволюції власне української антропосистеми від праслов’янського періоду до сучасного стану, тому інтерпретація його як результат російського впливу суперечить науковому підходу.
Скорочення
Б. – Былины (1958): В 2-х томах. Подготовка текста, вступительная статья и комментарии В. Я. Проппа и Б. Н. Путилова. Т. 1. Москва: ГИХЛ.
ИЛ – Ипатьевская летопись (1962): Полное собрание русских летописей. Т. 2. Москва: Изд. вост. лит.
ПЛ – Приватні листи ХVII ст. (1987). К. : Наук. думка.
Туп. – Тупиков, Н. М (1903). Словарь древнерусских личных собственных имен: СПб.
[1] Богдан, С.К. (1998): Мовний етикет українців: традиції і сучасність. Київ: Рідна мова, с. 93.
[2] Масенко, Л. Т. (1990): Українські імена і прізвища. Київ: Знання, с. 17–18.
[3] Чучка, П. П. (2005): Прізвища закарпатських українців. Історико-етимологічний словник. Львів: Світ, с. XХХVI.
[4] Близнюк, Б. Б. (2003): Моделі іменування особи на Гуцульщині в писемних пам’ятках ХV–XVI ст. In: Наукові записки. Серія: Мовознавство. Ономастика. Ч. 2. Вип. І. Тернопіль: ТДПУ, с. 11.
[5] Гумецька, Л. Л. (1958): Нарис словотворчої системи української актової мови ХІV–XV ст. – Київ: АН УРСР, с. 9.
[6] Керста, Р. Й. (1984): Українська антропонімія ХVІ ст. Чоловічі іменування. Київ: Наукова думка, с. 18.
[7] Пахомова, С. М. (2012): Еволюція антропонімних формул у слов’янських мовах: монографія. Ужгород: Видавництво Олександри Гаркуші, с. 139.
[8] Карпенко, Ю. О. (1994): Реєстри Війська Запорізького і проблема постання українських прізвищ. In: Питання історичної ономастики. Київ: Наукова думка, с. 182–201.
[9] Редько, Ю. К. (1966): Сучасні українські прізвища. Київ: Наукова думка.
[10] Журавльова, Н. М. (2003): Про величання на ім’я по батькові у листах письменників ХІХ – поч. ХХ ст. // Наукові записки. Серія: Мовознавство. Вип. І. Тернопіль: ЕДПУ, с. 40–43.
[11] Іларіон (Огієнко, І.; митрополит) (1958): Назви по батькові // Наша літературна мова. Як писати й говорити по-літературному. Мовні нариси. Вінніпеґ: Наша культура, с. 248–249.
[12] Грушевський, М. С. (1993): Історія української літератури. В 6 т. 9 кн. Т. 1. Київ: Либідь, с. 127.
[13] Чижевський, Д. І. (1994): Історія української літератури (від початків до доби реалізму). Тернопіль: Презент, с. 123.
[14] Колесник, Н. С. (1998): Фольклорна ономастика як окремий від ономастики художньої літератури напрям досліджень. In: Українська ономастика. М–ли наук. семінару, присв. 90-річчю Кирила Кузьмича Цілуйка. Київ: Інститут української мови НАН України, с. 98–103.
[15] Былины (1958): В 2-х томах. Подготовка текста, вступительная статья и комментарии.
[16] Купчинський, О.А. (1981): Найдавніші слов’янські топоніми України як джерело історико-географічних досліджень: географічні назви на -ичі. Київ: Наукова думка, с. 22–76.
[17] Купчинський, О.А. Там же, с. 162.
[18] Купчинський, О.А. Там же, с. 217.
Джерело:
Журнал “Дукля”, № 2, 2021, с. 73-81.
