«Якби світ на правді стояв, тоді все було б добре»
Народна мудрість українців
Нині ми переживаємо смутну пору суспільного безладу, владарювання цинізму, лукавства, фальші, паразитизму – тотальної агресивної антикультури, тобто реґресу, інволюції в усіх сферах життя, надто політиці й економіці. Економічна, господарська сфера в Україні не розвивається, бо кланово-авторитарний олігархічний режим не вкладає ресурсів у національне господарство, а тільки грабує природні ресурси й надра та експлуатує людей. А оскільки не розвивається господарська сфера як основна життєдіяльності суспільства, то не розвиваються всі інші сфери життя. Тобто в Україні настав тотальний колапс культури як системи цілісного саморозвитку суспільства.
Тотальна антикультура всіма своїми засобами спрямована супроти духу особи й нації, супроти традиційних духовних цінностей національної культури, а відтак і супроти культурного розвитку цілого людства. Смута поглиблюється фінансово-політичними війнами, де стикаються паразитарні політичні ідеології, що заганяють етнічні культури в сліпі кути інволюції, деґрадації. Паразитарні політичні ідеології фінансового інтернаціоналу претендують на цілковите володіння природними, людськими й економічними ресурсами світу, використовуючи для цього потужний деморалізуючий вплив грошей і залежних від них партій. Цей планетарний фінансово-партійний психоз різною мірою виявляється в окремо взятих країнах.
«Облудні призми всяких партій»
Для початку з’ясуймо, що таке партія. Слово партія походить з латинського partīre – ділити, а похідне від нього французьке partie означає – частина чогось.
Отже партія – частина суспільства, а мета діяльності партій – поділ суспільства на частини. В Україні нині зареєстровано понад 350 політичних партій, які мають у своїх списках лише близько одного відсотка населення. Прикриваючись тим умовно партійним відсотком населення, партії узурпували владу – заволоділи конституційним правом народу й позбавили українців можливості здійснювати пряме й делеговане народовладдя.
Нині в Україні особливо кризова ситуація, бо суспільство поділене на сотні партійних сегментів і люди заневолені агресивною багатопартійною антикультурою й аморальністю владарюючої еліти. В основній масі своїй люди думають, що, може, так і треба, такий світ, такі ми є, й не усвідомлюють свого одвічного природного права гідно жити на своїй землі господарями, а не животіти під паразитарним владарюванням нахлібників.
Українці століттями надсадно виборюють своє природне право жити власною волею на своїй землі. А паразитуючі зверхники, які самоназвалися національною елітою, борються між собою за право неподільно володіти цим потульним народом і його безцінною землею. Зрештою, корінний народ стоїть на заваді колонізаційним намірам безземельних зайд прийти на його землю й заволодіти всіма ресурсами.
У нинішній Україні захланність стала звичним явищем: одні приватизують природні ресурси, інші – політичні партії й владу, ще інші – право на патріотизм і навіть монополію на Істину, використовуючи таким способом людський ресурс у своїх особистих і кланових інтересах. Зиск став засобом і метою життя псевдоеліти – панівної касти, яка паразитує на єстві нації.
Паразитарній пошесті еліти протистоять духовні подвижники, які уособлюють свідомість, совість, моральне осердя національного єства. Без духовних подвижників народ стає аморфною масою. Але нині звиродніле елітарне панство маніпулює суспільством, і це вже діагноз серйозної недуги етнічного єства.
Не забувають новоявлені «вожді нації» видобути зиск і з мертвих душ, особливо, коли народ має обирати їх, «вождів», собі на голову. Після недавніх виборів старенька сільська вчителька, моя землячка, зробила відкриття: «Я колись думала, що Гоголь усе придумав про мертві душі, а вони справді є – люди давно повмирали, а на виборах голосують». Так, у нас торгують живим і мертвим. На торговище повиповзали мертвозачаті партії – ловці живих і мертвих душ.
Гоголь ще півтори сотні років тому розгледів ознаки безтямності, тління в людському світі, збуреному невіглаством і ненавистю, і з невтримної внутрішньої потреби він спробував відкрити людям правду й дати надійну моральну опору. Геній мало знаходив розуміння серед сучасників, і його глибинні осягнення лишаються для більшості недосяжними й нині, а в декого викликають зоологічну агресію. «…Усе, не виключаючи навіть державних людей, перебуває поки що на поверхні зовнішніх відомостей, тобто перебуває в тому завороженому колі пізнань, яке навіяли журнали скороспілими висновками, необачними свідченнями, поданими крізь облудні призми всяких партій, зовсім не в тому світлі, в якому вони є», – писав М. Гоголь у 1846 році. В цю ж пору, застерігаючи слов’янський світ од «пролетаріатства», яке почало ширитися по Європі й загрожувало розривом споконвічних зв’язків селянина з землею, Гоголь вірить у ще нереалізовані природні сили своєї нації: «Ми ще розплавлений метал, який не відлився у свою національну форму; ще нам є змога викинути, відштовхнути від себе негідне нас і впровадити в себе все, що вже неможливо іншим народам, які набули форми й загартувалися в ній. Ще є багато в нашій корінній природі, нами забутій … – доказ того вже те, що … побратимство людей було в нас рідніше за дім і кревне братство, що ще немає в нас непримиренної зненависті верстви проти верстви і немає в нас ще тих озлілих партій, які водяться у Європі й які зводять нездоланну перешкоду до єднання людей та братерської любові між ними…». Громадянську позицію українського духовного подвижника, що відзначається високою моральною вимогливістю до людей, найповніше означив російський філософ Василь Розанов: «Жоден політик світу, ані жоден політичний письменник не зробив у політиці стільки, скільки Гоголь».
Ідейно-світоглядні, соціальні орієнтири М. Гоголя закорінені в духовно-правовій традиції українського народу, який у виснажливій боротьбі за виживання, замість вільної праці задля життєвих гараздів, віками виборював своє природне право – волю жити духовним прагненнями власної душі. У найкризовіші, найтрагічніші періоди своєї історії українці рятувалися братерською любов’ю і взаємодопомогою. Тому рідний народ для Гоголя – носій справжньої життєвої сили. Тільки йому ще належить усвідомити свій шлях у падіннях і злетах, свої силу й волю, свою неповторну культурну місію в історії людства. І народ осягає смисл свого життя через пізнання правди, і геній словом правди оберігає від омертвіння людські душі – воскрешає національний дух, який є джерелом права й первинною самоорганізуючою силою суспільного ладу.
Але й методи боротьби можновладних паразитів з національним духом, з громадянською волею удосконалюються новітніми політтехнологіями. Коли більшовики неприховано жорстоко насадили непримиренну ненависть «верстви проти верстви», то безліч сьогочасних «озлілих партій» через свої «облудні призми» затаєно вводять людей в оману, членують суспільство на сегменти й користуються людьми як «пожиточними членами» (І. Франко) для здобування влади над ними ж самими. Можновладці знають, що в хаосі легше маніпулювати масовою свідомістю. Легше, ніж відкритими тоталітарними методами, бо тоді люди відчуваючи гніт зовнішньої сили, відчували й себе єдиним підневільним цілим і як могли, хоч внутрішньо солідарно, противилися тому гнітові. А за багатопартійного демоліберального неототалітаризму люди почленовані, роз’єднані, позбавлені моралі й найняті прислужувати або кинуті напризволяще, вони не знають, кому противитися й борються самі з собою – як в особистому внутрішньому сум’ятті, так і в громадянських роздорах. Оце і є та нескінченна, абсурдна саморуйнівна боротьба народу самого з собою, яку свого часу жорстоко нав’язали більшовики, а нині лагідно накидають облудні необільшовики в потаємному демоліберальному партнерстві з «лівими» й «правими».
Відверто тоталітарний режим, насаджений більшовиками, замінено на підготовлений у надрах більшовизму й прихований за ширмою незалежності неототалітарний, необільшовицький режим олігархічної мафії. Новітні владарі України нібито відкинули всяку ідеологію й сповідують демократичні свободи, а насправді упроваджують у життя, у свідомість і підсвідомість людей, через аморальну вседозволеність латентну ідеологію демолібералізму. Демоліберальна вседозволеність нехтує природною моральністю й вивільняє руйнівні аморальні сили зла. Демолібералізм – це передусім ненасильницьке й безкарне руйнування моральної основи життя. Бездіяльність наділених владою, які тільки балакають про мораль, а нічого не роблять, не карається законом. Найгірше, що може статися – це народний осуд, але аморальні виродки від цього не страждають, бо позбавлені совісті.
Україна вже пережила подібне після Жовтневого перевороту. Світовий вчений Володимир Вернадський, повернувшись у 1918 році з Росії на батьківщину для створення Української академії наук, констатує в щоденнику, що Україні випав історичний шанс здобути волю й закріпити її у формі держави, але обмаль моральних людей і більшість українців бездіяльні: «Дивовижно, як люди, особливо урядовці-українці балакають і нічого не роблять» (5. VII. 1918).
І нині в Україні виявилася подібна суспільна неспроможність. Український народ, перебуваючи під деморалізуючим гнітом беззаконня й зради політичною елітою національних інтересів, практично позбавлений політичної волі й не є суб’єктом влади. А ті, що уособлюють владу, ведуть приховану ліберальну війну проти цього народу. Одержимі шаленою тягою до влади, до наживи, позбавлені морального стриму в задоволенні своїх особистих потреб та кланових інтересів і пов’язані круговою порукою чиновники різних рангів зарозуміло гадають, що від них залежить життя всіх інших, а насправді неототалітарна система використовує і їх як будівельний матеріал для утвердження себе. Крім того, необільшовицький тоталітаризм послуговується непрофесійністю, догідливістю, багатопартійним корпоративізмом, фаворитизмом тощо. Тут замість моральних принципів діють аморальні переконання й демоліберальні догми. А на публіку видаються патріотичні гасла, патетичні заклики й заклинання, нарікання на «стару» владу «попередників» і славослів’я «новому» авторитарному правителю – головнокомандувачу й гаранту Конституції, а насправді – гаранту корупції.
У холуйському славословленні особливо прислужилася «новій» владі, як до цього – «старій», люмпенізована інтелігенція – аморальна, бездуховна, інтелектуальна злидота, яка не зайнята у сфері духовного чи матеріального виробництва, але непогано заробляє собі дрібною спекуляцією на національній ідеї, на патріотизмі, на розпродажі генофонду, інтелекту нації й природних ресурсів країни. Люмпен-інтелігентів використовують як оглашенних усі без винятку партії для проповідування своїх облудних догм, бо ті на видноті (а чи знають люди, скільки вже партій поміняли за гроші їхні «кумири»?). Саме через люмпен-інтелігенцію влада провадить свою злочинну політику членування суспільства на сегменти і втягування його в безперервне громадянське протиборство з самим собою, аби відвернути від правдивого бачення причин суспільного безладу, від поступального руху до суспільного ладу (показові приклади масових маніпуляцій: облудні, театралізовані вуличні політичні шоу «Помаранчева революція» й «Революція гідності», які підім’яли під себе протестні настрої народу).
Саме через люмпен-інтелігенцію підступно поширюється споживацький психоз у суспільстві («Хто платить, тому й служимо!»), виправдовується злочинна боргова політика влади «Онуки виплатять наші борги») й тотальна продажність, повійництво, обидління в політиці й на державній службі («То все гроші роблять»). Гроші – продуктивна цінність у системі економіки, якщо вони є засобом для культурного розвитку – духовного зростання людини. А якщо гроші стають самоціллю, вони руйнують моральну основу життя, провокують деґрадацію людини – випробовують її моральну силу. Люмпенінтелігентська навала, заохочувана хазяями, йде потоптом по зболілих украй людських душах, нехтує залишками народної совісті й моралі. Так люмпен-інтелігенція «виборює» й собі нішу (хоч як для упослідженого прошарку) серед самоназваної «нової української еліти», розчищає й для себе місце в національній історії. Але історія свідчить, що саме продажність і спричинювала наші нескінченні трагедії й нашу неславу. Саме продажні політикани чинять наругу над душею нації, в нескінченних мітингових балачках і на політичних торговищах розтринькують національну честь, гідність, моральні цінності. Деморалізована люмпен-інтелігенція пнеться у вожді нації. Але куди можуть завести облудні провідники? Найбільший парадокс, що в мудрого, талановитого, діяльного народу в провідниках опиняються негідні, недолугі, лукаві, продажні, цинічні, захланні, які гнітять його життєву волю, завірусовують свідомість чужою ідеологією. Особливої шкоди завдають процесові природного націє- й державотворення ідеологічно чужі чинники, які претендують на провідну роль у формуванні т. з. української політичної нації.
А чому так легко народ піддається омані? Бо люди занехаяли свою самосвідомість і гідність, загубили внутрішню суть – свій український духовний тип і в серцях не плекають власної волі й збірної волі національного духу. Усі ці питомі морально-духовні чинники спільно визначають і підтримують самостійне життя людини й збірної цілісності народу. А чужі месіанські релігії й відповідні їм політичні ідеології гнітять у людях живий дух волі й підмінюють моральність і духовність умовностями релігійної догматики й раціоналізмом політичної кон’юнктури.
Для віднаходження й культивування свого морально-духовного орієнтиру необхідно звертатися до передвічних джерел питомого морального світогляду – до духовної традиції національної культури. Людям належить осягнути збірну душу народу й національний дух через свою душу і особистий дух у серці та через спільне переживання великого почуття збірності. В процесі спільного переживання, думання й діяння народ відроджує волю свого духу та здійснює життєву програму своєї збірної душі – свою національну ідею за Всеєдиним законом життя: «Ми повинні працювати не для себе, а для Всеєдиного» (М. Гоголь). Почуття збірності, взаєморозуміння й взаємодія – це та моральна сила волі національного духу, яка здатна забезпечити систему суспільного самовладування в Україні.
Моральна воля – мірило самостійної сили людини й народу та суть права
Досвід багатьох національних держав показує, що в загальносуспільній роботі провідна роль має належати громаді, дух якої формує свій природно- моральний закон – волю, що передбачає рівні права, обов’язки й відповідальність усіх громадян. Воля – внутрішній абсолютний моральний закон народу, що виявляється як сила національного духу через дієвість мудрого, духовного розуму – зрілої суспільної свідомості. Воля – основоположне поняття українського природного (природженого) права як мудре рішення народного віча, яке усвідомлено одностайно приймають мудрим, духовним розумом усі громадяни. А нинішні відносні закони світського права приймає інстинктивним розумом маріонеткова більшість у представницьких органах – парламентах (представники маріонеткової більшості Верховної Ради України, будучи мізерною меншістю, вирішують долю всього українського суспільства без його волі). Воля як дієвий закон поєднує в собі права, обов’язки й відповідальність кожного громадянина. Моральний закон волі приймають усі, й дотримується його кожен. Моральний закон волі поєднує в собі постійний ідеал правомірних стосунків (як необхідно жити) та дієвий чинник реалізації ідеалу (що для цього необхідно робити). Українська вічова воля завдяки своєму моральному універсалізмові та дієвості не мала тих суперечностей, що постійно виникали в західноєвропейських правових вченнях, починаючи від античності, між природним (природженим) правом та світським (позитивним) правом.
Коли народ не має волі національного духу як самостійної сили, то він не є збірною культурно-політичною цілісністю, а є соціальною безвольною масою. Над такою безвольною масою тяжіє сваволя темної сили. Здолати ту темну паразитарну силу спроможна тільки воля національного духу, яка долає сваволю паразитарної влади. «Де дух, там і воля», – так визначив потужність світлої продуктивної сили духу перший український філософ права Памфіл Юркевич.
На засаді волі національного духу Памфіл Юркевич ґрунтує українську філософію держави й права: «Певна національність дається взнаки як потужна влада… – усі ці риси народного генія диктують народові кодекс позитивного права і надають законодавству особливого національного характеру. Отже, національний дух є вищим законодавцем, який настановляє, що належить визнати правом і що треба відкинути. Право – явище національного духу. …Будь-яке право тільки тоді має силу, коли воно національне, бо національність є природне об’єднання взаємністю. …Початком права є справедлива відплата».
Моральна основа суспільного ладу
Моральність починається тоді, коли закінчуються балачки, заклики, заклинання, обіцянки й людина починає справедливо діяти згідно зі своїми правдивими думками й словами. На противагу аморальній облуді, святенницьким приписам, партійно-ідеологічним догмам діє одвічний ясний і простий вселюдський принцип моральної зрілості в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. Визрівши морально, звільнившись од омани й пізнавши Істину, людина свідомо обирає власний життєвий шлях – моральний шлях особистого й суспільного ладу.
Але владарюючі паразити намагаються втримати людину й суспільство в омані, відволікаючи од свідомого життєвого вибору та від здійснення програми своєї індивідуальної душі та програми збірної душі народу – його національної ідеї. Бо свідомий вибір і його цілеспрямована енергія дають поштовх процесові послідовних системних змін, спрямованих на саморозвиток суспільства, чого й боїться паразитарний режим, захищений облудою партій.
Моральність і партійна заангажованість – речі несумісні. Більшовицькі вожді люто ненавиділи не так своїх ворогів з інших політичних таборів, як усіх позапартійних, тобто сам народ. Їх насторожувала чуйність, доброта, совісливість людей, які готові поспівчувати горю інших і допомогти їм. Таким позапартійно-співчутливим виявився майже весь український народ, за винятком більшовицьких прислужників-активістів. Тому українців як моральних, совісливих, співчутливих людей більшовики оголосили найнебезпечнішими і знищували як клас війною, репресіями, колективізацією, голодовками.
На початку т. з. незалежності такі свідомі, позапартійні, дієві, які ще в «перестройку» заповзялися були відроджувати кооперативний рух, виявилися загрозливими для незалежної від моралі й совісті влади, і вона зробила все, аби спровадити їх з України. Тому український середній клас став формуватися за кордоном з трудових міґрантів, яких принизливо називають заробітчанами. Так ось ті «заробітчани», яких у середньому налічується близько 8 мільйонів і які, працюючи на економіку розвинутих країн, водночас рятують і українське суспільство своїми щорічними переказами рідним до 19 мільярдів євро (приблизно така ж сума обертається і в секс-бізнесі, на який працюють близько 800 тисяч українських дівчат). За останні 28 років Україна набула статусу країни-донора, бо з неї поставляють світові, крім природних ресурсів, найцінніший національний ресурс – людей (від немовлят до дівчат на виданні, від різноробів до вчених). Ось таку новітню форму винародовлення українців санкціонує «нова» влада. Це тому, що можновладці в Україні дбають не про інтереси кинутого на поталу народу й країни, а про свої внутрішні корпоративно-партійні, майнові й фінансові інтереси на догоду фінансовому інтернаціоналу, який тримає своїх партійно-владарюючих прислужників в Україні в такій залежності, як і українських трудових міґрантів за кордоном.
Позбавивши громадян України права на працю в своїй країні, паразитарний режим перманентно позбавляє їх права обирати та бути обраними до рад усіх рівнів. А за кордоном перебуває четверта частина (!) українського електорату, наголошу – позапартійного, незалежного, самодостатнього. Відтак усім політичним партіям дістаються широкі можливості для використання «мертвих душ» і фальсифікацій.
Зрештою, навіщо антагоністичні партійні сегменти в суспільній свідомості, коли ми організовуємо громадянське суспільство? Сутнісними ознаками формування громадянського суспільства є не десятки тисяч переважно формальних громадських організацій, яких влада періодично підгодовує, тримаючи на припоні, й тим паче не кланово-олігархічні партії, а громадянська воля й громадська ініціатива передусім територіальних громад. Громадянське суспільство розвивається з первинної родо-племінної спільноти, заснованої на природній взаємодопомозі й співпраці, що є зародками моральності (П. Кропоткін), і сама моральність – це не низка приписів, а самовладоване природне життя, якого від народження прагне людина (П. Юркевич). Людська моральна спільнота виплекала продукт колективної свідомості – суспільні звичаї, які регулюють культурне життя народів на природній основі. Звичаї – це водночас і основні механізми природно-культурної еволюції, й символічні вияви культурної традиції, які безперервно прилучають людей до першоджерел культурного життя народу.
Але під впливом політичних ідеологій та релігійних догм у колективній свідомості замість традиційних народних звичаїв, замість морального світогляду насаджуються ритуалізовані культи, які стають ідеологічною основою владарюючих режимів. А тоталітарні режими руйнують природно-моральну світоглядну основу корінного народу й заснованого на його культурній традиції громадянського суспільства. Основними ознаками природно-звичаєвого прав є дотримання морального принципу й вічового закону волі всіма громадянами незалежно від їхнього соціального статусу, а також справедлива відплата за їх порушення. Правовими ознаками громадянського суспільства є рівність перед законом громадян і держави.
Подолати нинішню соціально-економічну й політичну кризу українського суспільства спроможні тільки наша громадянська воля, громадська ініціатива й національна гідність.
Гідно жити воліє передусім людська душа, яка прагне єднання з іншою душею, прагне людяності, взаємодопомоги. Душа – це наша життєва програма, моральна матриця, закладена в кожній людині від народження, це внутрішня, духовна здатність людини, її культурні можливості. За Г. Сковородою, культура – «друге, духовне, народження» людини з духовного зародку в серці через осягнення нею «заповітного, священного в собі». По суті «культура – шлях душі до самої себе» (Г. Зіммель), а національна культура – це лад національної душі, духовна зрілість і саморозвиток нації.
Людська душа заявляє про своє життя через рідну мову, саме в мові виявляється внутрішня, духовна сутність культури. Все тлінне, проминуще у світі має свій вік, і тільки культура як духовний набуток душі безвічна: «Діє у світі паралельно силі смерті й приневолення ще одна безмежна сила, яка несе в собі впевненість, і зветься вона культура» (А. Камю). Самоорганізуючу, самоладуючу дієву силу культури забезпечує її міцна морально-світоглядна основа. Саме на безвічних морально-духовних засадах культури народ має організовувати своє суспільне, державне життя. Висококультурний народ сам собі дає раду в суспільному, державному житті.
Держава – захисний організм нації
Народ як збірна культурно-соціальна цілісність самоутверджується передусім через культуру – культурно саморозвивається на питомих етнічних землях і поза межами держави, й навіть без держави, в чому ми пересвідчуємося на прикладі самодостатнього феномену української культури. А нація як спільнота територіальна, громадянська, політична самоутверджується тільки через власну державність – іншого шляху для національного самоствердження немає. При цьому національна культура є провідним державотворчим чинником – без первинної функції національної культури національну державу створити неможливо, в чому ми вже також пересвідчилися.
Ми живемо на своїх питомій землі, в країні, яка тільки де-юре визнана державою. А під прикриттям задекларованої Держави Україна партійно- фінансові групи організували свою кланово-олігархічну корпорацію – паразитарну «державу в державі». Тому де-факто Україна – ще не національна держава, бо її визискує чужинське квазідержавне кланово-олігархічне паразитарне утворення на українській етнічній території. Український народ ще не набув політичної волі, не став суб’єктом влади, бо нехтується морально-світоглядна основа національної культури, й тільки щойно, через 28 років після проголошення незалежності, узаконено державний статус української мови – мови корінного народу, титульної нації.
Культура без держави – як душа без тіла, а держава без культури – як тіло без душі. Культура й держава – взаємозалежні сутності, але первинною є культура, духовна сутність якої виявляється в мові. Виходячи з того, що первинне прагнення народу, як і окремої людини – це «прагнення душі жити» (К. Ушинський), то всі інші потреби національного єства, в тому числі й функції держави – це лише засоби для забезпечення діяльності душі. Тому державні органи апріорі формуються з потреби оберегти, зміцнити, захистити душу нації, її життєве середовище й забезпечити культурний поступ. Такі сутнісні явища національної культури, національного духу як моральний світогляд, право мають складати осердя формування держави, державної ідеології й політики.
Своєї держави не збудуємо, доки не визріємо морально й не народимося у власній культурності, доки на морально-світоглядній основі не осягнемо національної ідеї – своєї життєвої програми, доки не сформуємо власної державницької ідеології – системи правових орієнтирів спільного думання й діяння суспільства для завершення процесу націєтворення й здійснення державного будівництва на основі питомої культурної традиції. Без своєї державницької ідеології культуротворча енергія народу спрямовується на обслуговування чужих ідеологій, на утвердження чужих ідеалів, політичних і економічних інтересів. Найчастіше працівники гуманітарної сфери стають прислужниками влади, яка перманентно змінює ідеологічні ширми багатопартійності, прикриваючи свою антинародну, антикультурну суть. Хто платить гроші, той замовляє собі культурність напоказ – рекламує, пропагує ритуалізованими формами мистецтва свої політичні чи бізнесові інтереси. Так упроваджується латентна ідеологія антикультури, насаджується психоз споживацтва, що призводить до реґресу, духовного спустошення й деґрадації.
Нині в українському культурному просторі простежуються дві загрозливі тенденції: насаджування феєрверкового ілюзіонізму (показушно-попсові масові акції й пропагандистсько-ритуалізовані форми псевдомистецтва на продаж політичним партіям) та некрофілійного речовизму (фанатичне захоплення віджилими формами матеріальної культури, яке теж приносить немалі прибутки). Тобто в країні орудують шоумени й колекціонери. Одні насаджують у суспільній свідомості психоз «ликующих масс», супроводжуючи свої акції агресивними низькочастотними шумами, які руйнують гармонію природного звукового простору як основу життя і особливої шкоди завдають молоді, бо спричиняють внутрішній розлад молодого організму та його потяг до алкоголю й наркотиків. Другі культивують тлінні матеріальні рештки з кладовищ минулого життя, профануючи некрофільним фетишизмом духовне багатство культурної спадщини народу, нехтуючи живим духом національної культури, живими душами людськими, які бережуть і плекають культурну традицію. Хіба не блюзнірство – насаджувати естрадно-мітингово-феєрверкову ейфорію свят і зациклюватись на музеях-кладовищах та монументах, коли на очах вимирає нація?! Сказано: «Пир во время чумы».
А тим часом неподоланим лишається провалля між минулими й нинішніми поколіннями українців, провалля в пам’яті, свідомості, душі, серці нації, що загрожує втратою нашої основи й нашої перспективи. Найтрагічніше, що на крайній межі опинилося українське село, де нидіють рештки живої духовно-господарської традиції та облогом лежать найбагатші у світі чорноземи – здичавілі від безгосподарності своїх чи виснажені, затруєні паразитарною експлуатацією чужинців. Сталося це в Україні через те, що порушено одвічний моральний закон життєродної хліборобської культури, явлений в українській народній мудрості: «Хто хліб дбає, того Бог кохає». Вслухаймося в перегук культур через тисячоліття: «Хто сіє хліб, той сіє справедливість» – ця філософема увібрала в себе суть духовно-економічної реформи, що її започаткував у Стародавньому Ірані ще в VІІ столітті до н. е. духовно-господарський реформатор Заратустра.
Підставою для системного, комплексного реформування в Україні є моральний закон прадавньої української агрокультури: благословенним господарем країни є той, хто дбає про рідну землю, дбає про достаток і лад у суспільстві. Порятувати Україну можна, тільки відродивши дух хліборобства. Саме цьому має прислужитися духовно-господарська спадщина Трипільської хліборобської культури, яка процвітала на українських теренах з 5500 року до н. е. майже три тисячоліття поспіль. Тільки в синергічному єднанні досвіду предків і власних сил український народ зможе подолати національну кризу й збудувати у взаємодопомозі національну державу. Для цього необхідна національна стратегія відродження й культивування українського кооператизму, передусім сільськогосподарського. Тоді не животітимуть на голому ентузіазмі поодинокі господарі й релікти народних ремесел, інші унікальні явища національної культури. Живу духовно-господарську спадщину минулих поколінь необхідно актуалізувати як основу культурного саморозвитку нинішніх поколінь.
Культура з усією своєю соціальною інфраструктурою – це нервова система національного єства. Культуру не врятує злидарське підгодовування залишками з багатого бюджетного столу олігархів, а перебіг її недуги ускладнюють ілюзіони з феєрверками й некрофільні музейні акції та новітнє монументальне ідольство. Надто шкодять культурі масова показуха й тотальна брехня, облуда в її інформаційній сфері. Культуру оздоровлять лише капітальні вкладення у відновлення її інфраструктури та у виробництво високоякісної культурної продукції для забезпечення духовних потреб нації. При цьому провідна функція належить інформаційній сфері з сучасною базовою бібліотечною мережею й високою мовною культурою. Тільки за стратегічної культурної політики, зорієнтованої на живу народну традицію, на морально-світоглядну основу національної культури й на створення належних умов для культурного саморозвитку нації, зможемо збудувати національну державу.
Держава у нашій свідомості досі ототожнюється з потворними формами «старої» й «нової» влади. Ми ще не маємо держави, яка покликана оберігати, захищати людську сутність і яка є збірною силою всього національного єства у перспективі його культурного зростання для досягнення моральної зрілості й духовного довершення людей. З таким моральним обґрунтуванням розглядав державу П. Юркевич: «Не керувати, а привертати, не нав’язувати, а розвивати, не підкоряти, а звільняти – це кінцева мета релігії й держави. …Отже, держава є інститут, що має за мету звичайну охорону наших правових інтересів, і є моральний організм, що існує для вдосконалення людини, бо лише на ґрунті державному і за допомогою держави можливе здійснення чеснот і щастя. Сама держава є не що інше, як здійснення у великих розмірах моральності й щастя. …Держава має моральну суть, як і людина…» (П. Юркевич. Філософія права).
Звільнення від «облудних призм усяких партій»
Усю антисистему української влади необхідно реформувати на морально-правових засадах національної культури й громадянського суспільства в стратегічній перспективі культурно-соціального розвитку. У вищому законодавчому органі (двопалатному парламенті) повинні працювати професійні законотворці й представники реґіонів (а не партій), які пропорційно представлятимуть титульну націю й національні меншини та соціальні верстви українського суспільства й основну роботу вестимуть на місцях з людьми. Депутати всіх рівнів повинні мати однакові права з усіма громадянами України, а не виокремлюватися статусом недоторканості в особливу касту, ставлячи себе поза мораллю й правом. Статус народних обранців уже визначений довірою народу та їхніми особистими зобов’язаннями й відповідальністю перед народом.
Нинішню корупційну практику купувати виборну посаду народного депутата на партійно-політичному торговищі необхідно заборонити законом. Тільки справедливо обраний парламент прийматиме закони, які відповідатимуть природно-моральному праву й самому духові нації. За П. Юркевичем: «…Національний дух є джерелом права й вищим законодавцем, який настановляє, що належить визнати правом і що треба відкинути. Право – явище національного духу, історичного характеру народу та одвічної ідеї правди. …Будь-яке право тільки тоді має силу, коли воно національне, бо національність є природне об’єднання взаємністю. Основа права – ідея справедливої відплати». А нинішнє безглузде множення законів, позбавлених національного духу, призводить тільки до правового нігілізму й соціального безладу, від чого застерігав Г. Сковорода: «Більше законів – більше беззаконня». Виконавчу владу на всіх структурних рівнях теж необхідно формувати за принципом професійної відповідності й моральної відповідальності, ліквідувавши партійні призначення.
Зупинити нинішній безлад і стабілізувати націє- й державотворчий процес може тільки солідарна політична воля українського суспільства через усенародний референдум про мораторій – тимчасове припинення діяльності всіх політичних партій. Мораторій на всі без винятку політичні партії вивільнить до результативних дій державницькі сили, а людські й фінансові ресурси партій спрямуються для продуктивного духовного, господарського, соціального розвитку – цілісного культурного розвитку суспільства як основи держави. Нинішні партії абсурдною безліччю своєю руйнують морально-світоглядну основу нації, розколюють українське суспільство й є опорою для кланово-олігархічної паразитарної «держави в державі». Не вистачає навіть назв і спектру кольорів для маркування партій, і це вже є застереженням для людей не піддаватися партійній облуді, а покладатися на власну моральну силу й гідність та в солідаризмі зміцнювати моральну основу громадянського суспільства.
Невдовзі розпочнеться процес виборів до парламенту за вигідним для партій законом, у результаті яких українське суспільство не матиме свого представництва за реґіональними, етнічними й соціальними ознаками. За цим законом близько 99 % громадян України, які не належать до жодних партій, позбавлені основного політичного права балотуватися до рад усіх рівнів та через них брати безпосередню участь в управлінні державою (такого не було навіть за комуністичного тоталітаризму). Тому кожен має добре подумати й зробити так, як велять його совість і людська гідність, жива душа й мудре серце, а не стати мертводушним сліпим знаряддям «озлілих партій» у привласненні ними влади над народом.
І нагадуймо собі Гоголів моральний імператив щодо можливості змін у життя: «…ще нам є змога викинути, відштовхнути від себе негідне нас і впровадити в себе все, що вже неможливо іншим народам, які набули форми й загартувалися в ній».
Для реальних змін у житті нинішнього українського суспільства необхідно запровадити замість кланово-авторитарної антисистеми владарювання реальну громадівську систему управління за цілями й результатами з моральними принципами й продуктивним безпартійним управлінським інструментарієм. Для запровадження нового потрібний новий інструментарій. Тоді реальні реформаторські зміни з новими управлінцями систематизуватимуть життя, а не руйнуватимуть його основу. Адже реформування – не ламання, а змінювання для покращення.
Олександер Шокало, культурософ
© О. А. Шокало
