ДОБРОЧИННИЙ УКРАЇНЕЦЬ
200-ліття Григорія Павловича Ґалаґана
«…Все прах земний, тілько діло і слово наше праведне останеться навіки», – так Пантелеймон Куліш визначив сенс життя в листі до свого однолітка й земляка Григорія Ґалаґана. П. Куліш проникливо охарактеризував українську світоглядну позицію Г. Ґалаґана: «Ґалаґан сильно проголошує на користь національності» й водночас відзначив його стриману, сухувато-сувору вдачу, яка, одначе, не заважала йому бути щедрим на доброчинність. Григорій Ґалаґан став відомий на всю Російську імперію як заможний і культурний господар-землевласник, прогресивний державний діяч і водночас український меценат, громадський і культурно-освітній подвижник, основоположник кооперативного руху в Україні. Г. Ґалаґан перший ініціював перед імператорами Миколою І та Олександром ІІ звільнення селян з кріпацтва з земельними наділами й самовіддано працював над підготовкою й проведенням селянської реформи та домагався зменшення викупних виплат за землю. Г. Ґалаґан як послідовний і дієвий учасник Київської «Громади» був у товариських стосунках з Т. Шевченком, П. Кулішем, М. Максимовичем, О. Бодянським, В. Антоновичем, М. Драгомановим, М. Лисенком; піклувався про свого односельця – знаменитого кобзаря Остапа Вересая: дав відпускну та організував йому публічні виступи в Києві й С.-Петербурзі, зацікавив його феноменом О. Русова й М. Лисенка, які написали про нього перші ґрунтовні праці.
Родова покута
Непроминущі вартості життя людського підтверджують істинність Кулішевого провіщення. І Григорій ґалаґан цілим життям своїм стверджував цю істину, тому й зажив слави доброчинного громадянина. На нього, останнього по чоловічій лінії зі старовинного козацько-старшинського роду Ґалаґанів, ліг тягар спокути за неправедне діло предка-засновника й відповідальність за честь усього роду.
Засновник роду Гнат Ґалаґан командував компанійським Чигиринським полком у війську гетьмана І. Мазепи, а в 1708 р., коли Мазепа присягнув Карлові ХІІ, перейшов до Петра І. Після Полтавської трагедії допоміг царському полковникові П. Яковлєву захопити й знищити Стару (Чортомлицьку) Січ. І зробив те підступно: закликав козаків скласти зброю й присягнув на хресті помилувати їх. Московити закатували тоді в страшних тортурах близько 300 старшин і козаків, які повірили ґалаґану й здалися. За це Г. Ґалаґан отримав од Петра І іменну шаблю й посаду полковника Чигиринського (1709–1714), а потім Прилуцького (1714–1736) полків, де відзначався жорстоким ставлення до людей. А від козаків Гнат Ґалаґан отримав за кривоприсягу прокляття до сьомого коліна. У 1716 р. гетьман І. Скоропадський своїм універсалом подарував Г. Ґалаґану село Сокиринці. Цього ж року полковник Ґалаґан скупив у селі Дігтярі ґрунти та двори козаків і селян, а далі прибирав до рук кращі землі у своєму полку.
Великі земельні маєтності Ґалаґанів на Чернігівщині й Полтавщині успадкував, разом із родовим прокляттям, останній у роду – Григорій Ґалаґан (його єдиний син Павлусь помер 1869 на 16 році життя).
Григорій Павлович із сином Павлусем
«Віддаватися всією душею своїй справі»
Григорій Павлович Ґалаґан народився 3 (15 – за новим стилем) серпня 1819 р. в родовому селі Сокиринці, в садибі, збудованій 1829 р. батьком – Павлом Григоровичем. Отримавши добре родинне виховання, Григорій закінчив юридичний факультет Петербурзького університету (1840). Спершу три роки служив у Чернігівській палаті державного майна, де зокрема опікувався селянами після неврожаю 1843 р. Г. Ґалаґан надавав селянам допомогу хлібом і грошима, і цей послідовний захист селянства спричинив чимало його конфліктів з місцевими поміщиками. Одначе саме ця турбота про людей визначила його подальшу суспільну діяльність, засадничий моральний принцип якої Г. Ґалаґан визначив так: «Недостатньо розмовляти мовою народу, потрібно вірити його вірою і замість того, щоб підносити народ до своєї фантазії, потрібно самим зійти до народу і зробитися тоді його вірним відгомоном». До того ж, на відміну од переважної більшості зрусифікованого, звироднілого українського панства, Г. Ґалаґан відчував і усвідомлював себе частиною рідного народу й прагнув змінити на краще становище селян. У 1848–1851 Г. Ґалаґан – Борзнянський повітовий предводитель дворянства; у 1851–1854 – совісний суддя Чернігівської губернії.
Водночас молодий поміщик організовував господарювання у своїх маєтках на прогресивних засадах. Доходи отримував не за рахунок визиску селян, а за рахунок нарощування рентабельності господарства. Григорій ще студентом переймався станом батьківського господарства й зрозумів причину кризи в старих поміщицьких маєтках: низький рівень професіоналізму, нечесність, безвідповідальність управителів. Звідси його морально-фахові вимоги до середньої управлінської ланки: чесність, справедливість, професійність, ініціативність. Узявшись господарювати, передусім зосередився на підвищенні врожайності сільськогосподарських культур, розширенні посівних площ під зернові культури, збільшенні поголів’я тваринництва, зокрема вівчарства й свинарства. Він переконався, що для розвитку сільського господарства замість кріпаків потрібні вільні сільські працівники.
Свою позицію з приводу розв’язання селянського питання через скасування кріпацтва Г. Ґалаґан виклав у численних працях, зокрема: «Обозрение 1849 года по крестьянскому вопросу» (1850), «Главные данные на которых основывается необходимость уничтожения крепостного состояния» (1850), «Об отношениях к крестьянскому вопросу как предисловие к сельскому уставу» (1852), «О крепостном состоянии в настоящее время и возможности его уничтожения» (1854), «Проэкт освобождения крестьян путем освобождения новорожденных» (1854), «Об отношениях помещика к крестьянам и крестьян к помещику» (1854), «Дополнения (к статье по вопросу об освобождении крестьян)» (1855). У статті «Зауваження про становище селян сокиринських та інших економій» (1846) Г. Ґалаґан висловив свою цілеспрямовану громадянську позицію: «Дай мені, Боже, сили. Дай уміння полюбити селян ще сильніше. Допоможи мені бути їм корисним. Нехай я помру з думкою, що надав їм якусь користь, хоч трохи посприяв їхньому щастю». А в брошурі «Про відношення поміщика до селян і селян до поміщика» далі розвиває свою позицію: «Головна умова – глибоке ґрунтовне вивчення предмету діяльності та особисте заняття ним. Особливо на початку господарювання. Потрібно жити постійно в селі, навіть узимку. Віддаватися всією душею своїй справі». А ось щире зізнання Григорія Ґалаґана про своє заповітне в щоденнику: «Я не можу служити! Для чого мені служба? Я досить багатий, щоб жити спокійно й обійтися без високих посад. Та й не багатство мене утримує від служби. Мене утримують Сокиринці. Для вас хочу я присвятити все життя своє. Ви головний предмет мого буття».
«Часто доводилось не бути з більшістю»
У 1858 р. Г. П. Ґалаґана, разом з його однодумцем, таким самим переконаним противником кріпацтва, істориком права й громадським діячем В. В. Тарновським (старшим; 1810–1866), призначили представниками від уряду в новостворений Чернігівський губернський комітет для розробки проекту «Про поліпшення та влаштування побуту поміщицьких селян». Комітет складався з двох комісій: редакційної, до складу якої входили Г. Ґалаґан, A. Бакуринський, В. Дунін-Борковський, А. Покорський, та підготовчої, до складу якої входили В. Тарновський, П. Васильчиков, В. Повисоцький, М. Скарпинський, B. Туманський… Робота Комітету ускладнювалася тим, що його члени дотримувалися протилежних морально-соціальних позицій: поміщики-ліберали на чолі з Г. Ґалаґаном пропонували наділити селян землею, але більшість була проти. Як і Г. Ґалаґан, В. Тарновський дотримувався стійкої громадянської позиції щодо моральної відповідальності поміщиків за соціальний стан селянства: «гріх оббирати людей, яких ми довели до злиднів та морального приниження». У 1859 р. імператор Олександр ІІ призначив Г. П. Ґалаґана й В. В. Тарновського членами-експертами підготовчої та редакційної комісій Головного комітету з селянських справ. Ґалаґан щиро й послідовно домагався звільнення селян та енергійно боровся з кріпосницькими тенденціями більшості членів комітету, про що сам зізнавався: «часто доводилось не бути з більшістю».
Нарешті оприлюднено «Маніфест 19 лютого 1861 року» (звернення російського імператора Олександра ІІ до всього народу у зв’язку з проведенням селянської реформи) та «Положення про селян, що виходять з кріпосної залежності», згідно з яким її позбулися 22,5 мільйони осіб. Г. П. Ґалаґана призначили від уряду в Чернігівську губернську урядову комісію з селянських справ, де він брав енергійну участь у впровадженні «Положення», відстоюючи інтереси селян. У 1863–1865, за царським указом, працював віце-президентом Тимчасової комісії з улаштування життя селян Південно-Західного краю, де з честю виконував свою відповідальну місію, незважаючи на протидію генерал-губернатора М. М. Анненкова – одного з ініціаторів урядових заходів проти українського руху та авторів Валуєвського циркуляру 1863 р., що забороняв випуск навчальної й просвітницької літератури українською мовою.
Основоположник українського кооперативного руху
Після проголошення селянської реформи для убезпечення селянського землеволодіння від лихварів і шинкарів, які після скасування кріпацтва в Галичині 1848 р. за 10 років привласнили 30% селянської землі, започаткував об’єднання селян на засадах кооперації. З цією далекосяжною метою відкрив 26 жовтня 1871 року в своєму рідному селі перше в Україні й цілій Російській імперії Сокиринське ощадно-позичкове товариство імені Павла Ґалаґана, по суті народний кооперативний банк. Для цього Григорій Павлович кілька разів скликав сокиринських селян на раду (віче), переконуючи їх у доцільності кооперування, сам написав статут ощадно-позичкового товариства й домігся затвердження його в Петербурзі. Г. Ґалаґан вніс в основний фонд Товариства 3 000 рублів, а також передав Товариству кам’яний будинок з коморою, меблями та всіляким канцелярським начинням. Керівними органами Товариства були: загальні збори членів, управа й наглядова рада, головою якої й довголітнім опікуном-куратором Товариства став сам Григорій Ґалаґан.
Григорій Павлович (сидить другий праворуч) з членами управи Сокиринського ощадно-позичкового товариства
Сокиринське ощадно-позичкове товариство послідовно зростало за чисельністю членів та обсягом фінансово-господарської діяльності: у 1872 р. до складу Товариства входило 16 колишніх сокиринських кріпаків, а в 1899 р. в Товаристві налічувалося 960 селян з 22 сіл. Сокиринське ощадно-позичкове товариство було найпотужніше не тільки в Полтавській губернії, а й у цілій Лівобережній Україні: його власний пайовий капітал становив на початок ХХ століття понад 130 тисяч рублів, а касовий оборот – близько мільйона рублів. Основний фонд і пайовий капітал опроцентовувалися, а відсотки йшли на утримання шпиталю, притулку для старих, купівлю протипожежного знаряддя, на організацію навчання ремесел у школі та інші потреби мешканців Сокиринець. Товариство виплачувало такі річні відсотки: за термінові вклади – 6%, за безтермінові – 4%, від позики брало 9%. Сокиринське ощадно-позичкове товариство проіснувало майже 60 років, аж до більшовицької колективізації.
Досвід наших мудрих селян показав, що кооперативна організація кредиту й сільськогосподарського виробництва – надійна основа для розвитку аграрної культури, моральності народу, духовно-інтелектуальної й економічної сили України. Саме це зараз необхідне для порятунку українського села й національної економіки.
«Найперша справа – моральне виховання народу»
З запровадженням у 1865 р. в Полтавській губернії земської системи місцевого самоврядування Григорій Ґалаґан до кінця життя самовіддано працював на земській ниві, зокрема в просвітництві. Багато сил і коштів уклав у розвиток народної освіти, бо на його переконання: «…найперша справа – моральне виховання народу…». У 1871–1881 роках Г. Ґалаґан – Прилуцький повітовий предводитель дворянства й голова училищної ради Прилуцького повіту. У 1876 р. Г. Ґалаґан як голова училищної ради Прилуцького повіту розробив детальний план початкового навчання в повіті, який цілковито схвалило земство й завдяки якому Прилуцький повіт за кількістю учнів посідав перше місце в губернії. Він був попечителем у дев’яти народних училищах: Ічнянському, Сокиринському, Дігтярівському, Лебединському, Гнилищенському, Мостищенському, Рудьковському, Озерянському, Миславському.
Г. Ґалаґан за власні кошти збудував Сокиринське народне училище та низку шкіл у своїх економіях. 29 жовтня 1878 р. в родовій садибі в селі Дігтярі відкрив ремісниче училище з інтернатом на 100 учнів. Для заснування цього училища Г. Ґалаґан передав губернському земству свій маєток з великим будинком, флігелями, садом, городом. У 1897 р. на базі Дігтярівської економії Прилуцьке повітове земство заснувало школу-майстерню художнього ткацтва, яка згодом переросла в Дігтярівську фабрику художніх виробів, хоч у народі, за старою пам’яттю, її й далі називали «земство».
За ініціативи й матеріальної допомоги Г. Ґалаґана відкрито ремісничі училища в Прилуцькому й Ічнянському повітах, кілька народних шкіл, а в Прилуках – чоловічу й жіночу гімназії. Прилуцька чоловіча гімназія становилася поступово: з 1874 р. діяла як чотирикласна, потім шестикласна прогімназія, а в 1882 р. стала повноцінною восьмикласною гімназією. Здійснено це завдяки старанням директора гімназії Феодосія Яковича Вороного, який очолював її з 1881 по 1887, та почесного попечителя закладу Григорія Павловича Ґалаґана, який часто бував у гімназії й надавав велику організаційну й фінансову допомогу в її становленні та функціонуванні. Ф. Я. Вороний, відомий своєю україноцентричною освітньою діяльністю, тримався лише доти, доки був живий Г. П. Ґалаґан, а потім його звільнили без права займання будь-якої державної посади. Будучи в довірчих стосунках з Ф. Я. Вороним, Г. П. Ґалаґан турбувався також про його сина Георгія – майбутнього геніального математика. Георгій Вороний занотував про рекомендаційного листа Григорія ґалаґана до ректора Петербурзького університету в своєму студентському щоденнику 6 серпня 1885 р., коли вперше прийшов до нього на прийом: «Я спитав його, чи отримав він листа Ґалаґана. Він мені дуже люб’язно відповів».
У 1883 р. за сприяння Г. Ґалаґана в Прилуках відкрили двокласну жіночу гімназію, яку в 1886–1887 реформували в повну. Її почесною опікункою стала дружина Григорія Павловича – Катерина Василівна, яка цілковито поділяла погляди й переконання свого чоловіка.
Катерина Василівна й Григорій Павлович Ґалаґани
На пам’ять про єдиного сина Павла Григоровича (1853–1869), на якому й перервалась чоловіча лінія роду Ґалаґанів, Григорій Павлович відкрив 1 (13) жовтня 1871 р. в Києві приватний навчальний заклад – славнозвісну Колеґію імені Павла Ґалаґана (закрито в 1917; нині в приміщенні колишньої Колегії по вул. Б. Хмельницького, 11 – Національний музей літератури України). Ось як батько мотивує свій заповітний задум на честь сина: «У нещасті, яке вдарило мене, не бачу іншого порятунку, як виконати те, що видається мені моїм обов’язком, який підказує мені моя совість і любов до покійного. Мій син зупинився на шляху своєї освіти з цілковитим прагненням до неї. Хай же інші юнаки, які потребують засобів, продовжують те, що не судилося докінчити синові. Я докладаю при цьому проект загальноосвітнього закладу в місті Києві – Колеґію імені Павла Ґалаґана. Справа моя повинна полягати в продовженні на Землі того добра, яке, поза сумнівом, дав би син мій».
Для утримання Колеґії Г. Ґалаґан пожертвував дохід з 8 000 десятин землі й 5 000 десятин «на розширення діяльності колегії в майбутньому». Вартість пожертвуваної на Колеґію землі в Полтавській і Чернігівській губерніях становила 275 тисяч рублів. Крім того, пожертвував на фонд навчального закладу мільйон рублів, а ще продав свій будинок на Хрещатику й придбав для Колеґії два будинки й кілька флігелів. Г. Ґалаґан розробив статут, який визначив мету навчального закладу: «готувати молодих людей до університету». Г. Ґалаґан перевіз із Сокиринець велику бібліотеку (понад 11 тисяч томів) та багатий родовий архів; на викладацьку роботу запросив визначних вчених, педагогів, митців. Навчальний заклад мав природничий кабінет, фізичну лабораторію, музичний клас. Колеґія стала одним з провідних навчальних закладів у цілій Російській імперії, там безкоштовно навчалися й проживали 70 здібних хлопців «з недостатніми матеріальними засобами, різних станів» з усіх українських етнічних земель, що були тоді в межах різних держав. Майже половину учнів Ґалаґан утримував власним коштом. До Колеґії приймалися юнаки всіх без винятку станів, що досягли віку Павла Ґалаґана. Стипендіати Павла Ґалаґана зараховувалися до закладу на конкурсній основі, але перевага надавалася найздібнішим юнакам з незаможних родин. Вони перебували на повному утриманні Колеґії, а в перший рік свого навчання в університеті отримували від засновника та його дружини стипендію в розмірі 200 рублів. Для своєкоштних вихованців існувала чітко визначена плата за навчання, але й вони частково утримувалися за рахунок Колеґії. Без фінансової підтримки від держави Колеґія функціонувала на прибутки з помість засновника. Загальна сума витрат Г. П. Ґалаґана на Колеґію складала понад мільйон рублів. Цей зразковий навчально-виховний заклад діяв за рахунок родини Ґалаґанів майже півстоліття. Багато випускників Колеґії стали видатними вченими, літераторами, медиками, правниками. До Колеґії приїздив працювати в бібліотеці й над архівом І. Франко й у тутешній церкві вінчався з О. Хоружинською.
Подвижник українського наукового й культурно-національного руху
У 1873 році в Києві було відкрито Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, і його головою, на пропозицію П. Чубинського, обрали Г. Ґалаґана. За головування Г. Ґалаґана в 1873–1875 роках Південно-Західний відділ провів перший перепис населення Києва й Житомира. У серпні 1874 року за ініціативи Товариства в Києві відбувся Археологічний з’їзд, у березні 1875 Товариство представило результати своєї діяльності на Всесвітньому географічному конґресі й виставці у Парижі. Південно-Західний відділ видав два томи власних «Записок», «Історичні пісні українського народу» В. Антоновича й М. Драгоманова, збірник чумацьких пісень І. Рудченка, три томи праць М. Максимовича, географічні матеріали про Буковину, бібліографію праць з опису природи Києва. Товариство стало центром українознавчих досліджень, осередком культурно-національного руху та започаткування Української академії наук. За цю науково-культурницьку діяльність Південно-Західного відділу імперські чиновники звинувачували його членів у неблагонадійності й сепаратизмі. Після Г. П. Ґалаґана головою Товариства став історик В. Б. Антонович. У 1876 імперський уряд ліквідував Південно-Західний відділ Російського географічного товариства на підставі Емського указу, спрямованого на витіснення української мови з культурної сфери та обмеження її побутовим вжитком.
Григорій ґалаґан також дбав про збереження й розвиток української народної культури, зокрема звичаїв, архітектури, хорового мистецтва, театру. Видав у Києві збірник п’ятдесяти українських народних пісень «Южноруськи писни з голосами» (1857), упорядкований його родичем, видатним істориком і музикознавцем Миколою Маркевичем. Зібрав Сокиринську колекцію вертепів, на основі якої написав власну працю «Описание малорусских вертепных драмм с приложением нот» (1862). Вертеп у Ґалаґановому маєтку став неодмінним атрибутом усіх різдвяних свят. На його вистави, які супроводжувалися хоровими співами й грою на скрипці, збиралися родичі, челядь і селяни. Г. Ґалаґан також автор фольклорних і народознавчих праць: «О склонении малороссийских имен» (1869), «Подробное описание малороссийской вертепной драмы в таком виде, в каком она сохранилась в с. Сокиренцах» (1882). Разом з П. Житецьким Григорій Павлович підготував до друку пам’ятку української народної драми «Малорусский вертеп, или вертепная Рождественская драма». До того часу відомий був лише один текст вертепної драми, опублікований у 1860 р. М. Маркевичем.
Збудував 1856 р. в селі Лебединці (неподалік від Сокиринець) гостьовий будинок у старовинному українському народному стилі з застосуванням форм національної архітектури заради сприяння «оживленню переказів про життя предків у пам’яті нащадків». До здійснення свого задуму Г. Ґалаґан залучив академіка архітектори Є. Червинського. Будинок у Лебединцях разом з будинком Полтавського губернського земства (1906) за проектом архітектора В. Кричевського започаткували відродження українського архітектурного стилю. Унікальну лебединську садибу зруйновано під час громадянської війни.
Гостьовий будинок у Лебединцях
Г. Ґалаґан фінансував видання журналу «Кіевская старина» та іншої української періодики, матеріально підтримував діячів української культури, зокрема художників-українців, які навчалися в Римі, створивши на основі їхніх картин свою славнозвісну мистецьку колекцію. У Сокиринцях часто бували видатні люди. Саме в Г. ґалаґана Т. Шевченко й П. Куліш заприятелювали зі славнозвісним кобзарем Остапом Вересаєм (завдяки записам П. Куліша зберігся його репертуар).
З 1882 й до кінця життя Г. Ґалаґан – член Державної Ради по Департаменту законів, де послідовно відстоював українські інтереси, а також дієво працював у земській сфері над просвітою народу, опікувався створенням Селянського земельного банку та врегулюванням міґраційного руху селянства. Працював також головою комісії в Міністерстві фінансів з ощадно-позичкових товариств. Крім того, постійно клопотався про різні громадські й приватні справи. У столиці імперії Г. Ґалаґану доводилося працювати в складних умовах, про що він неодноразово писав у листах дружині: «Тут не люблять принципів чи навіть явно висловлених переконань, і все базується на якихось угодах, взаємних поступках і міркуваннях повністю особистих». А про різні столичні інтриги занотував у «Щоденнику»: «Інтриг з усіх сторін багато, і що прикметно …це неприхильність до мене особисто. Що я їм зробив? Хіба я з кар’єрною метою, чи заради марнославства затіяв усе це?».
За свою суспільну діяльність, зокрема «за працю по звільненню селян», Г. П. Ґалаґан удостоєний Золотої медалі, орденів Св. Станіслава І ступеня, Св. Анни І ступеня, Св. Володимира ІІ ступеня та Білого Орла. Але за свою просвітницьку діяльність, зокрема за створення й утримування Колеґії Павла Ґалаґана Григорій Павлович одразу відмовився від будь-яких нагород, чим здивував урядових чиновників, які не розуміли, чому нагорода «могла б бути неприємною».
У своїй у родовій садибі в Сокиринцях Григорій Павлович, за підтримки дружини Катерини Василівни, яка походила з козацько-старшинського роду Кочубеїв, створив центр українського культурно-господарського руху. Г. Ґалаґан працював самовіддано, «бажаючи щастя народові» й намагаючись привести до порозуміння і взаємодії розділені за попередні століття його верстви.
Відійшов Григорій Павлович Ґалаґан з Білого світу 13 (25 – за новим стилем) вересня 1888 р. маєтно збіднілим, але духовно збагативши рідну Україну. Поховали його в Сокиринській садибі, в родовій Петропавлівській церкві (більшовики знищили церкву й родинні поховання Ґалаґанів).
Доля Сокиринської садиби та її скарбів
Після смерті Григорія Павловича рід Ґалаґанів по чоловічій лінії припинився. Усі маєтності успадкувала його рідна сестра – Марія Павлівна Комаровська. Далі Сокиринська садиба перейшла у спадок її дочці – Катерині Павлівні, яка була заміжжю за генерал-лейтенантом графом Костянтином Миколайовичем Ламздорфом. З 1894 року, згідно з царським указом, родина стала іменуватися Ламздорф-Ґалаґанами, оскільки, за родовим заповітом, прізвище Ґалаґан переходить до старшого в роді. Катерина Павлівна бережно доглядала за садибою, зберігаючи всі традиції свого дядька. Сокиринську садибу було визнано зразковою на цілу Російську імперію, й їй присвячено випуск престижного петербурзького журналу «Столица и Усадьба» (1912). Ось лише коротка цитата зі статті Георгія Лукомського «Сокиринці»: «Пройдімося просторим садибним парком: його прикрашають альтанки, павільйони, мавзолеї, мости. Увійдімо в будинок: його зали заповнені старовинними предметами меблів, портретами, зброєю; вітрини переповнені фарфором, сріблом. …За всієї маси мистецьких скарбів, якими володіють Сокиринці, вони зберігаються, одначе, в ідеальному порядку. Будинок, парк, усі колекції все має на собі відбиток турботливого – більше! любовного ставлення до старовини рідної й мистецької. От якби так зберігалося багато наших маєтків, що гинуть у глушині…».
Нинішній вигляд Сокиринського палацу. Літо 2019
Донині родова Сокиринська садиба – єдиний не тільки на Лівобережжі цілковито збережений архітектурно-господарсько-парковий комплекс, пам’ятка зодчества й садово-паркового мистецтва. В чому ж секрет її збереженості протягом революційно-воєнних лихоліть? Народне повір’я приписує захисну силу іконі, яку освятив і вставив у старезного дуба в парку родич Ґалаґанів – духовний подвижник Данило Туптало (святитель Димитрій Ростовський). Дуба з іконою давно вже немає, а садиба в парку красується. Основний секрет збереження цього рідкісного природно-архітектурного комплексу полягає в тому, що Ґалаґанів маєток став осередком відродження української культури й господарсько-кооперативного руху. А всі інші (за незначним винятком) панські палаци, замки й фортеці на нашій землі – це форпости чужинецької колонізації України (нові володарі в Україні й далі тримаються тієї колоніальної звички). Реальна захисна сила своєї землі й культурного дбання на ній на прикладі Сокиринської садиби – моральна сила духу громади, зокрема кооперативна зорганізованість місцевих селян, які й не дали розтягнути садибу після того, як останні її господарі змушені були виїхати в 1917 р. за кордон.
У 1919 році більшовики ліквідували Сокиринське ощадно-позичкове товариство, а в Сокиринській садибі влаштували «санаторій командирів Червоної армії». Після того там було організовано Сокиринську агрошколу, а згодом Сокиринський сільськогосподарський технікум, який проіснував до 60-х рр. Потім було Сокиринське СПТУ, яке нині перейменовано в коледж. Завдяки цьому й підтримується весь садибний комплекс. Але палац потребує реставрації й достойнішого застосування.
Як Ґалаґанів земляк пам’ятаю з дитинства розповіді свого дідуся Федота Степановича, який переказував світлі спогади його мами, а моєї прабабусі Софії Ничипорівни, про «культурного й щедрого» Григорія Павловича Ґалаґана. Ще наприкінці 1980-х років, натхненний Ґалаґановими освітянськими й народознавчими ініціативами, я розробив проект створення в Сокиринській садибі Колеґіуму української традиційної культури. Завдяки Б. І. Олійнику цей проект підтримала Верховна Рада УРСР, а Міністерство освіти затвердило програму започаткування Колеґіуму. Та коли дійшла справа до його реалізації у вже «незалежній Україні», перелицьовані в «демократів» місцеві партноменклатурники прихопили в оренду угіддя Сокиринської садиби й організовано виступили «проти виховання дітей у дворянському дусі». Сам директор сільської школи погрожував скликати сход селян, які не захочуть, аби їхніх дітей переобтяжували знаннями. І на тих безчесних охлократів не знайшлося ради.
Аби зберегти пам’ять про цей унікальний осередок сіверської культури й показати необхідність його відродження, я запропонував Українській студії науково-популярних фільмів зняти за моїм сценарієм фільм «Подорож у втрачене минуле». Цей фільм вийшов у світ 1995 року (співавтор сценарію й режисер Д. І. Богданов):
https://www.youtube.com/watch?v=gg_ZL11v0Bk
Відколи в Сокиринській садибі почали таборувати «командири Червоної армії», там почали зникати цінні речі. Тож у 1920 р. прилуцький краєзнавець, відомий дослідник і хранитель старовини В. І. Маслов описав унікальну Сокиринську колекцію й домігся перевезення її в Прилуцький краєзнавчий музей. Під час німецької окупації люди в Прилуках зберігали колекцію по домівках, і не пропав жоден експонат. А в 1946 р. Ґалаґанову колекцію, разом з іншими цінними експонатами Прилуцького музею, вивезли п’ятьма залізничними вагонами до Чернігова, де її розділили між кількома музеями. Окрасою колекції був шедевр молодшого Шевченкового товариша Івана Соколова «Дівчата ворожать у ніч під Івана Купала».
Ось як Т. Шевченко представив І. Соколова Г. Ґалаґанові в рекомендаційному листі: «…Може, приблукає в Сокиринці оцей добрий чоловік і маляр дуже дотепний, то ти, мій друже, Богу милий, ласкаво привітай його. Воно розумне, добре і любить наш народ і нашу країну. А зовуть його Іван Іванович Соколов». Картина спершу зберігалася в Прилуцькому краєзнавчому музеї, потім передана до Чернігівської картинної галереї, у 2003–2004 експонувалася в приміщенні Президентської адміністрації, а 2007 р. опинилась в Українському домі на виставці раритетів з приватних зібрань уже як власність Петра і Марини Порошенків… Така історія доброчинної спадщини.
…У минулому лишається прах земний, а праведне діло доброчинних людей живе безвічно. Долучаючись до нього власним ділом, ми нарощуємо своєю моральною волею нашу спільну самостійну силу – збірну волю нашого духу. А воля духу визначає наше самостійне гідне життя.
Олександер ШОКАЛО, письменник, культурософ
15.08.2019
