“Невідомий Донбас”… 14 років тому

Що в Україні знають про Донбас окрім того, що це – шахтарський край?

Я поїхала на Донбас, щоб поглянути на його минуле – не те, що оспіване в радянських піснях, а також на сьогодення – інакше, ніж про нього розповідають політики. Це – перший із чотирьох репортажів з Донбасу.

Донбас: суворість і Янукович

“Донбас – край суворий, більш суворий ніж Київ. І люди там суворі”.

“Знаю, що там хороші люди живуть, українці, такі як ми. Ну і вугілля там”.

“Донбас шахтарський – це і є його специфіка. Там немає нації – українці, росіяни. Там є нація шахтарі”.

“Янукович всім завідує”.

“Із Донбасу багато людей переїжджає в Київ. Ось що я знаю. І через політичну ситуацію кажуть, що Донбас – це зовсім окремо”.

Ось так у Києві, Полтаві та Рівному відповідали на запитання про те, що вони знають про Донбас окрім того, що це – шахтарський край.

Якби таке опитування зробити п’ять років тому, то про Донбас, можливо, сказали б більше неприємного. Негативного забарвлення слово “донецькі” набуло особливо у 2004-му, під час Майдану.

“У будь-яке місце приїжджаєш, особливо до Києва, а-а-а “донецький” … Це як тавро. Раз донецький – значить бандит”, – донеччанин Ігор Тодоров, професор кафедри міжнародних відносин у Донецькому національному університеті, не раз на собі відчув, як то бути “донецьким”.

“Мій шеф якось опонував дисертацію у Києві, був там з дружиною, до нього підходять члени ради і питають: “А правда, що у вас там кожен другий бандит?” – “Так”. – “А от у вас у родині, хто бандит – ви чи ваша дружина”? Ну звичайно, вона!”, – розповідає він історію з життя.

Міфи і принади

Олена Тараненко, яка досліджує міфи про Донбас, каже, що зовнішні стереотипи про її батьківщину є переважно “примітивними і агресивними”.

Вона перераховує деякі з них: “Донецьк – це місто бандитів, місто хамське, ненормативної поведінки та ненормативної лексики. Це місто, де люди поводять себе агресивно. Але всі, хто приїздить до Донецька і знайомиться ближче, знають, що це не так”.

Про те, що такі стереотипи існують, я переконалася на власному досвіді. Коли їхала у відрядження до Донецька і хвалилася друзям, більшість мені співчували. А потім дуже дивувалися, коли я їм розповідала про чисте місто, привітних людей і чудову погоду. Коли у Львові ішов сніг, а в Києві почалися заморозки, в Донецьку було плюс двадцять і стояла золота осінь.

Чого ти дивуєшся, це ж південь, до Азовського моря година їзди? – пояснювали мені донеччани. Але в Донецьку – я вперше, тому все одно дивувалася.

“Ми просто не знаємо один одного, а звідси всі стереотипи, штампи і недоброзичливість”, – пояснює викладач донецького університету Ліна Бахаєва.

Коли я запитую, що, на її думку, більшість українців не знає про Донбас, вона каже – те, що цей край красивий, хоча й зіпсований промисловістю.

Пані Бахаєва розповідає про туристичні принади Донбасу: море, гори, “чарівний Сіверський Донець”, заповідний степ… Водночас вона нарікає, що самі донбасівці мало знають про решту України.

“Є екскурсії хіба до Києва та Львова. А центральну Україну хто знає? Немає у нас таких маршрутів. Ви бачили, зараз Донецьком розвішані розтяжки, що кожен четвер і суботу літають літаки в Туреччину. А щоб була розтяжка, що кожну неділю можна провести на острові Хортиця. От чого нам всім не вистачає”, – говорить вона.

Юна сила

Футбол, “Шахтар”, Донбас-арена, Ахметов – це ще одна типова відповідь українців на запитання про те, що вони знають про Донбас.

Намагання Донецька стати спортивною столицею України – це, як каже Олена Тараненко, один з прикладів позитивних і нових міфів про Донбас.

“Ця міфологія, за моїми спостереженнями, збігається з ментальністю підлітка, – говорить вона. – Донецьк – місто молоде, якщо брати його історію, і ментальність у нього така ж. Ментальність підлітка – це дещо агресивна у таких показниках як бажання бути першим, бажання постійно з кимсь змагатися”.

Цю так звану “донецьку” ментальність, на думку пані Тараненко, доводить місцевий фольклор. На донецьких стінах є написи: “Донецьким Київ – не указ”, “Донбас порожняк не жене”, і одна з останніх фраз на листівках, які роздавали перед футбольним матчем “Шахтаря” у Кубку УЄФА: “Ми донецькі – з нами Бог”.

Але образ Донбасу як шахтарського краю – перший і головний міф про цей регіон, який був створений радянською владою. Він і досі домінує над всіма іншими.

І хоча в Донбасі будувалися і активно функціонували не тільки шахти, але й металургійні та коксохімічні підприємства, образ вугілля, вважає Олена Тараненко, виявився вагомішим, а головне “найзрозумілішим, найяскравішим і найпридатнішим для перетворення його на міф”.

“Рушатся, рушатся, рушатся угольные пласты, начальство нужно слушаться и в ногу с ним идти” – це радянське гасло Донбасу цитує мені історик та еколог Володимир Березін. Він вважає, що виключно шахтарський образ Донбасу культивувався владою для того, аби замовчувати іншу історію цього краю, не пов’язану з вугіллям і промисловістю.

Сприйняття Донбасу як виключно сировинної бази, донецький історик Станіслав Федорчук вважає головною хибою огляду історії цього краю.

“Якщо відкрити підручники з історії і радянські, і російської імперії, то ми побачимо перелік, скільки видобуто тон чавуну, вугілля, сталі, але дуже мало говориться про людей, які тут жили”, – каже він.

Схоже на Донбасі відбувається зараз, перед виборами: політики говорять більше не про екологію, що є головною проблемою для цього краю, а згадують про мову чи суперечливі сторінки історії.

“Політики населенню Донбасу, яке має дуже багато серйозних проблем, не можуть нічого запропонувати, окрім гасел, які набили оскому. Це друга мова; слава Богу, на сьогодні відпала проблема – входити чи не входити в НАТО в тій ситуації, коли населення навіть не уявляє, що це таке. Чому не говорять про те, в якому стані перебуває довкілля в Донецьку, Маріуполі, Єнакієвому, Горлівці? Чому переписують підручники чи піднімають мовне питання?”, – говорить професор історії Донецького університету Надія Тімірова, згадуючи, зокрема, про останнє рішення Донецької облради запровадити в школах “уроки історичної правди”.

“Тому що це – просто, а з екологією треба щось робити”, – вважає Володимир Березін. – Для Донбасу головна проблема – екологія. А для України – корупція. А ось екологічна корупція це – головна проблема для нас для всіх”.

Володимир Березін розповідає, що на Донбасі працює багато підприємств, які ніде не зареєстровані. Схема така: вдень – це склад, а вночі ставляться труби і “склад” працює як завод.

З Володимиром Березіним ми зустрілися у Костянтинівці – місті, де живе 80 тисяч людей і найзабрудненіша земля в Україні. На таке маленьке місто тут діють три заводи з переробки акумуляторних батарей – вони звозяться з усієї країни.

“Всім санстанціям показують, що все нормально, дотримуються усі технології. Але економлять на всьому – і тому іноді ці акумуляторні відходи горять і накривають все місто чорним димом. Два рази це було вдень – тут була ніч”.

Наостанок Володимир Березін розповідає місцевий анекдот: “Костянтинівка – це місто веселих і молодих. Веселих – тому що коли вітер подме на одну частину міста, інша сміється. І навпаки. А молодих – тому що ніхто не доживає до старості”.

Другий нарис із циклу “Невідомий Донбас”, що лунав у радіоформаті на хвилях Бі-Бі-Сі: сіль, індустріалізація, свобода і терор.

Гіроякі Куромія доводить, що саме ці два поняття – “свобода” і “терор” – є визначальними в історії Донбасу.

Справжні донецькі козаки

“В той час як політична жорстокість була невід’ємною частиною історії Донбасу, парадоксальним чином Донбас, степова земля, на якій колись панували козаки, символізувала свободу в народній уяві і у сприйнятті Москви і Києва”, – пише він.

Донецький степ в усі часи приваблював втікачів та шукачів волі. Першими тут, як розповідає історик Надія Тімірова, були козаки. Вона називає Донбас регіоном, де, власне, і починає формуватися козацтво.

Козаки першими розвідали промисловий потенціал Донбасу: спочатку знайшли тут сіль, а згодом вугілля.

Дослідник історії Донбасу Володимир Березін розповідає про це так: “Козаки знали, що десь там, у Лисичанську, багато лисячих нір. І лиси із цих нір викидають якесь каміння, яке дуже гарно горить. Це і було вугілля. Козаки використовували його для видобутку солі. А потім вже при Петрі І приїхали науковці, взяли його на дослідження у Санк-Петербург, і з’ясували, що це – антрацит. І от з цього пішло вбивство нашого краю!”.

Козаків також вважають засновниками багатьох міст на Донбасі, зокрема Донецька. Але, як розповідає історик Станіслав Федорчук, в донецькому краєзнавчому музеї згадок про це майже немає.

“Проблема Донбасу і Донецька у тому, що ті культурні шари, які існували до радянської влади, старанно зачищалися, оскільки треба було не залишити жодних слідів їхнього панування на цій землі”, – каже він.

Білі плями

Білі плями в історії зустрічаються на Донбасі повсюди. Для прикладу – місто Артемівськ. Це одне із найстаріших міст у Донецькій області – засноване 500 років тому. Колись воно називалося Бахмут.

“Я і мої однодумці називаємо себе не артемівцями, а бахмутчанами”, – каже Володимир Березін, батько і дід якого народилися у Бахмуті. – Але ми, бахмутчани, тут як індійці в Америці. Нас ніхто не хоче визнавати. Нам кажуть, що Бахмута не було. Ось є Артем – і все”.

Бахмут перейменували в Артемівськ у 1924 році.Так місто називається досі. Еколого-культурний центр “Бахмат”, яким керує Володимир Березін, намагається повернути місту давню назву. Але постійно наштовхується на опір місцевої влади.

“Вони нам кажуть: навіщо нам якийсь мусульманин Бахмут, краще вже революціонер Артем. Який мусульманин?! Який Махмут-Бахмут?”, – обурюється Володимир Березін і пояснює, що назва міста походить від назви річки Бахмут. А річка називається так, бо колись у цих степах водилися дикі коні “бахмати”.

Бахмут був центром території, яку згодом назвали Донбасом, до 1932 року. Тоді столицю області перенесли до Донецька, ще через шість років Донецьку область розділили на дві – Донецьку та Ворошиловградську, нині Луганську.

Українське минуле

Станіслав Федорчук розповідає, що Донецьк став центром Донбасу, тому що Бахмут було містом “з серйозними українськими традицями”.

“Більшовики, обираючи собі за центр Донецьк, намагалися провести межу між Донбасом як землею з аграрним типом мислення, власне, українським, і абсолютно новою, як висловлювався Ленін, індустріальною фабрикою, навколо якої виникає поселення”.

Мало хто знає, що у 1917 році у Бахмуті знаходився цілий українізований полк, і що перший жовто-блакитний прапор був піднятий над Бахмутською земською управою, коли тут на виборах 7 % взяли українські соціал-демократи.

Японський дослідник Куромія пише, що подальша колективізація та індустріалізація, яка провадилася в Радянському Союзі, стимулювали рух багатьох українців на Донбас.

“Ця тенденція підбадьорила націоналістів і занепокоїла Москву”, – пише він. Оскільки пролетарські, в основному російські, міста заполонили українські селяни. А село тоді було головною підтримкою українського націоналізму.

“Урбанізацію та індустріалізацію часто асоціюють з виникненням сучасного націоналізму, і це слушно у випадку з Донбасом”, – пише Куромія.

Письменник Антоненко-Давидович згадував, що у 1929 році був вражений ходом українізації Юзівки (колишня назва Донецька), яка раніше здавалася безнадійно зрусифікованою. Він пише, що хоча майже усі українські таблички, які він бачив, були з помилками, він з радістю помітив, що україніцізація іде з низів: шахт і заводів.

Українізація була схвалена і підтримана українськими комуністами. Головним її ідеологом був корінний донбасівець Микола Скрипник, 2-й секретар ЦК КПУ.

На думку одного з тодішніх радянських керівників Льва Троцького, українізація мала зберегти громадянський мир серед українців, чию національну ідеологію він називав “вибуховою силою величезних розмірів”.

“Без українізації ми мали б в Україні громадянську війну під націоналістичними гаслами”, – казав він.

Українізація на Донбасі у 1920-ті роки була настільки потужною, що навіть російські письменники, які тут працювали, починають писати українською. Тут розвивається українське книговидання, яке приваблює сюди письменників з усієї України.

У Костянтинівці виходить український журнал “Літературний Донбас”. Так триває до 1933 року.

У 1933-му Микола Скрипник, який провадив українізацію, застрелився, почали закриватися українські школи, інтелігенція була репресована, хто зміг, утік з Донбасу.

Станіслав Федорчук вважає, що якби проект українізації не завершився репресіями, то зараз Донбас був би “розвиненою спільнотою різних народів”. Оскільки українізацію або так звану “коренізацією” інші національні громади Донбасу – їх тут понад сто – використовували як можливість для власного розвитку.

На той час в Донецькій області з’явилися цілі національні округи – німецькі, грецькі. В Маріуполі вікрився грецький університет.

Після українців та росіян німці та греки – найбільші етнічні громади на Донбасі. Масово вони почали приїжджати сюди за часів Катерини ІІ. За часів Сталіна вони разом з українцями зазнали найбільших репресій.

“Село оточувалося, НКВС приходило, на збори давалося 15–20 хвилин. І ніхто не знав, куди і навіщо виселяли”, – голова німецької громади Донбасу Олександр Дингіс розповідає, як у 1941 році з Донбасу виселяли його батьків.

Сам він народився у таборі для депортованих німців в Сибіру. В Донецьк його родина нелегально повернулася після 1964-го, коли зі спецпоселень зняли колючий дріт.

Олександр Дингіс розповідає, що по поверненні в Донецьк два роки вони прожили в дворі школи, у сараї для дров. За іронією долі через дорогу був і є дім його прадіда – величезний будинок, в якому тоді було правління 22-го з’їзду КПРС і телеательє, а зараз його викупив приватний підприємець.

Пригнані голодом, прислані партією

Історик Станіслав Федорчук розповідає, що великі міграційні процеси на Донбасі почалися після Голоду 1933-го. Радянська влада скеровувала сюди людей із Росії, з інших областей України.

Крім того, як пише японський історик Куромія, на Донбас відправляли злидарів, безпритульних, колишніх в’язнів з усього Союзу – відповідно Донбас в очах влади був підозрілим і неминуче став об’єктом масового терору.

Багато на Донбас було привезено людей із Західної України, після того як у 1939-му вона увійшла до складу СРСР.

Говорити з переселенцями я їду у село Званівку Артемівського району.

99-річна Катерина Андріївна та її син Степан приїхали на Донбас у 1951 році із Західної України. Їхнє колишнє село Ліскувате після операції Вісла відійшло до Польщі. А їх виселили сюди. Однак баба Катя не погоджується з істориками і каже, що вона хотіла сюди їхати.

“Той камінь, що там закопаний коло клуба, то брехня на нім там є написана. Там написано, що люди не знали, куди їдуть – всьо ми знали”, – так починає нашу розмову пані Катерина.

Вона каже, що їй там на батьківщині не було за чим “жалувати”. “Мені там було дуже трудно. Халупа була недостроїна, далеко від села”.

Дід Степан розповідає, що переселення на Донбас люди сприймали по-різному.

“Хтось з удовольствієм, хтось плакав. Ну ми як молоді, люди грамотні, по сім класів кончили, зразу – карту в руки. Ось вам Артьомовськ, ось вам Сталіно, Ліман, Сєвєрськ, тут десь Звановка … Ну а так ми були б поляками, могли б там остатися. Ну а раз ми українці – їзжайте, степи широкі”.

І баба Катя, і дід Степан досі згадують, як їх тут гарно приймали. Кілька років вони жили по людях, доки не побудувалися.

Зараз у Званівці два райони – стара і нова Званівка. У новій живуть переселенці.

“Ще не спорчена”

Саме переселенці привезли Україну на Званівку, каже званівчанин Андрій Тимчак. Він народився у Званівці, із Західної України сюди приїхали його батьки.

“Вони привезли ще не спорчену Україну. Коли вони приїхали, тут уже на цій Україні ні колядували, ні щендрували… “, – пояснює мені Андрій вже типовою донбасівською говіркою.

Він розповідає, що у Званівці досі на Різдво водять вертепи – це дивина для Донбасу, тому у село привозять екскурсії. Незвичайна Званівка ще й тим, що тут дві церкви: православна Московського патріархату, яку Андрій називає “руською”, та греко-католицька або “українська”.

Андрій знайомить мене із молодим отцем Клавдієм, який приїхав у Званівку з Самбірського району на Львівщині. Він хвалиться, що до його церкви у неділю приходить людей триста, в той час як до іншої – душ десять-п’ятнадцять.

Довоєнний вакуум

Щоб зрозуміти історію Званівки, яка була заснована 500 років тому, Андрій Тимчак веде мене на кладовище. Ми шукаємо з ним поховання раніше 1941 року … і не знаходимо.

“Хто тут зараз живе, то це зовсім не ті люди, що були тут в 1900-му році чи навіть у 1920-му. Радянська влада зробила всьо, щоб ніхто не знав, куда ділись люди, які жили тут раніше”, – каже Андрій.

Він вважає, що історія його села, як і багатьох інших, писалася після війни. До війни, як він каже, “все згребли бульдозерами”.

“Ану оцю Звановку сімнадцять раз захватували німці-рускі, німці-рускі. Двадцять п’ять тисяч лягло отут в Звановкі, в селі, яке ніхто не знає. Двадцять п’ять тисяч!!!”

Немає на званівському кладовищі і згадок про Голодомор 1933-го. Навіть безіменних могилок, які є по інших українських селах. Голод у Званівці був, але тут, на Донбасі, це досі визнають не всі.

“Є факти, що тут у Званівці був страшний голод. Тим не менше місцеве начальство, коли збирало голів партій по Артемівському району, спеціально запросило історика, який доводив нам, що у нас в Артемівському районі не було Голодомору, фактів, які б це підтверджували, нема”, – розповідає Андрій.

Третій нарис із серіалу “Невідомий Донбас”.

Вкоріненість радянського на Донбасі, про яку пані Мюллер писала ще у 1990-их, можна спостерігати і зараз у 2009-му.

Сто сорок три Леніни

На Донеччині досі найбільше міст, сіл та вулиць з радянськими назвами. Тут є 143 пам’ятники Леніну, сорок з яких у Донецьку.

Ленін стоїть на центральній площі міста – площі Леніна.

Один день біля нього я побачила молодь, перевдягнуту в піонерів, яких фотографували і знімали на камери. Іншим разом зустріла хлопців на скейтах та велосипедах.

Якось під Леніним зустріла купку пенсіонерів під радянськими прапорами. Чоловіки розповідають, що вони тут збираються кожну п’ятницю для “пропаганди лівих партій”.

“А ви вважаєте, що ці ідеї досі актуальні для Донеччини і взагалі для України?” – запитую.

“Ми вважаємо, що нічого краще не повинно бути для народу. Тільки ліві ідеї можуть покращити рівень життя”, – відповідає донеччанин і вручає мені газету “Рабочий класс”.

З іншого боку Леніна зустрічаю школярів. Їм років по десять-дванадцять. Запитую, хто це – і вони гуртом відповідають, що Ленін. Плутатися починають, коли згадують, хто він. “Письменник”, “політик”, “злодій” – чую у відповідь.

– Чи повинен пам’ятник Леніну тут стояти? – запитую далі.

– Так! – відповідають діти.

– Чому?

– Він багато приніс але і багато забрав.

– А якби комусь іншому тут пам’ятник ставили, хто б це міг бути?

– Сталін, – каже стиха хлопчик.

Поруч із пам’ятником Леніна – стела, на якій відома цитата Леніна про Донбас: “Донбас – це не випадковий район. Це район, без якого соціалістичне будівництво залишиться простим добрим побажанням”.

Історик Станіслав Федорчук пояснює, що така теза виникла тому, що Донбас розглядався комуністичним режимом як серйозне ресурсне джерело для майбутньої “світової революції”.

Але так само до Донбасу як виключно сировинного джерела ставилися і попередні власники шахт: британці, французи, бельгійці. До революції їм належало майже все вуглевидобування на Донбасі.

Контроверсійний Юз

Засновником Донецька вважають валлійця Джона Юза (Х’юза). Колись воно на його честь називалося Юзівкою. За радянської влади на два тижні місто перейменували у Троцьк, із 1924 року це було Сталіно. Донецьком він став у 1961 році.

Місцеві історики та влада досі сперечаються з приводу дати заснування міста. Науковці доводять, що перше поселення тут було у XVII столітті – козацька слобода Олександрівка. Мерія вважає, що Донецьк почався із Джона Юза, який тут у 1870-их роках побудував перший металургійний завод.

Зараз Донецьком розвішані рекламні щити, які вітають місто із 140-річчям, Джон Юз дивиться з біг-бордів, які рекламують нову пивоварню, його ім’я є у назвах магазинів та кафе, біля міськради Донецька пам’ятник Джону Юзу та генералу Ватутіну. Обидва встановлені недавно. Хоча, як розповідає історик Станіслав Федорчук, Ватутін до їхнього міста не має жодного відношення.

“Чим є сучасна місцева адміністрація, місцева еліта Донецька? Це, насамперед, люди, які вийшли з комуністичного минулого, але бачать процеси модернізації свідомості місцевого населення через створення історичних міфів – і Юз – це один з них. Він може прикрашати собою і пляшку з пивом і пояснювати, чому Донбас і Донецьк є настільки окремим від іншої України”, – каже він.

Шанований дослідник Донбасу японець Гіроякі Куромія у своїй книзі “Свобода і терор у Донбасі” пише, що “Дикий степ завжди був полем дикої експлуатації”. Не винятком були і часи Джона Юза. Про його непрості стосунки із шахтарями свідчать цілий ряд страйків та бунтів.

Історики свідчать, що Джон Юз для придушення шахтарських повстань часто використовував працівників металургійного заводу. Металурги були привілейованіші, мали краще житло. Шахтарі жили на околицях в землянках.

“Безладне, брудне селище, до якого прилягали халупи і землянки. Скупчення цих землянок називали по-різному: Нахаловка, Собачеєвка, Кабиздоховка. Похмурий гумор цих назв якнайкраще визначав їхній безрадісний вигляд”, – так згадував Юзівку письменник Костянтин Паустовський.

Серед шахтарів переважали селяни, українські та російські. Вони приїжджали на шахти на заробітки. Коли приходив час сіяти чи збирати врожай, їхали додому. Оскільки цим зривався план видобутку вугілля, адміністрація Юза в цей час не виплачувала платню, забирала паспорти чи навіть наказувала на станціях не продавати шахтарям квитків.

Нова соціалістична бідність

Здавалося, що гасла Леніна про нову “владу робітників” мали би знайти відгук серед шахтарів. Але умови праці майже не змінилися і після Жовтневої революції.

“Романтика побудови соціалізму своїми руками у нас швидко зникла”, – згадував чоловік, який приїхав у пошуках роботи на Донбас на початку 1920-их.

А ось яким цей край побачив інший гість влітку 1932 року: “Бідність, у якій жила більшість робітників, справила на мене глибоке враження. Будинки поперехилялися, майже падали. Але біля багатьох шахт стояли сяючі нові будинки – шахтарські Палаци Культури. Це справді були палаци – покрита паркетом підлога, величезні зали для проведення зборів, скрізь портрети вождів. Але робітники сидять у своїх хижах, занадто стомлені й голодні, щоб бувати в палаці. У них немає навіть пристойної лазні, щоб змити з себе вугільний пил”.

Історик Станіслав Федорчук розповідає, що більшовики не одразу здобули симпатії донбасівців. В Юзівці на момент 1917 року більшість була не в більшовиків, а меншовиків та есерів.

Про неприхильність до нової влади свідчить і тогочасна народна творчість як ось ця частушка: “Ми герої козаки, комуністи дураки, ми комуну разобйом – на Вкраїну жить пойдьом”.

Борці й кості

В деяких районах Донбасу більшовики захопили керівництво з великими труднощами. Наприклад, у Костянтинівці у 1919 році влада впродовж чотирьох місяців змінювалася двадцять сім разів. Донбас, як пише історик Куромія, перетворився на поле кривавих розправ та жорстокості.

Будинок у Донецьку на вулиці Артема, 44 – зараз тут розташована державна музична академія імені Сергія Прокоф’єва. З 1939 по 1966 роки тут було НКВС, пізніше МДБ, КДБ.

Станіслав Федорчук називає це місце донецькою “фабрикою смерті”. На будівлі наприкінці 1990-их встановили меморіальну дошку в пам’ять про репресованих, але, як каже Станіслав, інформації про те, що тут відбувалося, більше не стало.

Він звертає увагу на те, що через дорогу від цієї будівлі – дитячий парк Сокіл, на території якого, за різними підрахунками, знаходяться рештки людей, від двох до п’яти тисяч. Але на території цього парку зараз стоїть пам’ятник борцям за радянську владу.

“Він стоїть якраз на кістках тих, хто постраждав від цієї влади. Ось така вишукана форма блюзнірства”, – зауважує Станіслав.

Одна з найгучніших операцій НКВД на Донбасі – це Шахтинська справа, яка була спрямована проти старої адміністрації заводів і шахт. Тоді було знищено майже всю технічну інтелігенцію.

Це було у 1928 році. Попереду Донбас очікує ще страшніше.

“З сімдесяти членів обласного комітету партії в травні 1937 на червень 1938 залишилося тільки шестеро. На металургійному заводі в Сталіно (колишня назва Донецька) терор залишив лише жменьку з-понад двохсот інженерів, потрібних для роботи заводу”, – такі дані наводить історик Куромія.

У своїй книзі “Свобода і терор в Донбасі” він стверджує, що саме Донбас з-поміж інших українських регіонів найбільше постраждав під час сталінських репресій 1936-38 років. Дослідивши тогочасні архіви КДБ він пише, що на Донбас припадає третина усіх страчених в Україні. Тоді, як він пише, багато донеччан вірило, що Москва взагалі винищила їх би всіх, якби не загроза цілковитої руїни промисловості.

“Нічого їсти”

Так само, як офіційна радянська історія відрізнялася від того, що насправді відбувалося на Донбасі, те саме було і в творчості. З одного боку – веселі радянські пісні про прекрасне життя шахтарів. З іншого боку – ось такі народні пісні: “Як у нас був Микола дручок, то хліб був п’ятачок, а як прийшли розумні комінусти, то нічого стало людям їсти”.

За радянської влади Донбас пережив принаймні три голоди. У 1921-22 роках та згодом у 1924-му вони були зумовлені складним економічним становищем.

Голодомор 1933-го на Донбасі, як і по всій Україні, був наслідком колективізації.

Письменник із Костянтинівки Василь Гайворонський, який до 1933 року керував журналом “Літературний Донбас”, а потім емігрував до Америки, писав, що у його місті під час Голоду їздили тільки дві машини: та, яка збирала трупи, і та яка збирала кволих дівчат. Їх відгодовували, і потім ними “користувалися” партійні бонзи.

Але навіть у найтяжчі часи Донбас приваблював людей. Історик Куромія пише, що історично Донбас зажди давав притулок утікачам, і що свою привабливість “вільного степу” він зберіг і під час колективізації. “Хто мав причини втікати, вірив, що зможе заховатися на Донбасі”.

Ось чому саме на Донбас як потенційно протестний регіон була спрямована особлива увага радянської влади. В негативному сенсі, а згодом у позитивному також.

Застійне благо

“Донбас в Радянському союзі був серед перших регіонів, – розповідає донецький історик Надія Тімірова. – Сюди спрямовувалися трудові ресурси, сюди виділялися бюджетні кошти. Ви людина молода, то, мабуть, не пам’ятаєте стан продуктового забезпечення радянських міст. Так от, Донецьк забезпечувався по першій категорії: тут вершкове масло можна було купити, м’ясо, ковбаси. Чого в інших містах не було”.

Надія Тімірова вважає, що насамперед через матеріальний добробут тих часів на Донбасі досі існує ностальгія за всім радянським, навіть серед молоді, яка народилася в незалежній Україні.

“Переважна більшість моїх студентів дотримується оцих стереотипів. Коли починаєш з ними розмовляти, вони свою стереотипну позицію не можуть аргументувати. Це існує на рівні підсвідомості. З покоління в покоління передають певні легенди про єдиний Радянський Союз, і як тоді добре жилося батькам”.

Щоб зрозуміти ностальгію Донбасу за радянськими часами, варто поїхати у Костянтинівку і піти на руїни заводу “Автостекло”, які займають десять гектарів у центрі міста. Їх видно, з якого боку не заїжджаєш у Костянтинівку.

Це був найбільший завод у Радянському Союзі з виробництва скла. Тут робили саркофаг на мавзолей Леніна, рубінові зірки на Кремль у Москві та ілюмінатори на космічні кораблі.

Еколог Володимир Березін, який проводить для мене екскурсію, показує дві величезні похилені заводські труби, які він жартома називає “Пізанською вежею”, а он там “Колізей” – обдерта цегляна стіна, де замість вікон зіяють дірки.

Залишки склозаводу в Костянтинівці – головна і єдина туристична принада міста зараз. А колись це було місце роботи більшості костянтинівців – тут працювало шістнадцять тисяч людей.

Ідучи стежкою, яка була вулицею процвітаючого комплексу, минаючи уламки, які були цехами, розумієш, чому тут, на Донбасі, лишилося так багато пам’ятників Леніну. І чому тут перед виборами політики згадують про Радянський Союз. На фоні нинішньої розрухи людей легко привабити минулим, яке вони ще пам’ятають, бо інша історія цього краю для більшості донбасівців залишається невідомою.

Останній репортаж із циклу “Невідомий Донбас”: нашумілі питання – мова, НАТО, ідентичність.

“Я вважаю, що ми тут росіяни, хохлів тут немає. Я вважаю, що Донбас російський і хотіла, щоб він був таким”, – відповідає мені інша донеччанка.

Український чи російський?

“Я думаю всім людям подобається Росія більше. Там і президент не те, що в нас. Та й життя, я думаю, краще”, – це відповідь молодого хлопця на моє запитання, українським чи російським є Донбас.

Проте більшість людей не такі категоричні.

“Ну, по-моєму, український звичайно. Ми ж в Україні, і паспорт у нас український. Якби ви мене запитали якою мовою розмовляєте, я сказав би що тільки російською і українською мовою говорити не збираюся”, – каже мені чоловік – товариш того, яким не захотів зі мною говорити українською.

Історик Надія Тімірова вважає “російськість” Донбасу одним із головних стереотипів або міфів про цей край, який переважає у свідомості українців. Головним чином через мову.

Вона наполягає, що потрібно розділяти поняття “російський” і “російськомовний”.

“З кінця XVIII століття і до 2001 року, коли проводився останній перепис населення, на Донбасі домінують українці. У відсотковому плані не було такого, щоб українці не були домінуючою нацією в цьому регіоні”, – каже вона.

Пані Тімірова також звертає увагу на парадокс: пересічний донбасівець орієнтується на Росію, але у побуті усі прагнуть до євростандартів.

“Пластикові вікна хочуть вставляти якого виробництва? Євро. Ремонт у квартирі хочуть робити “євро”. І чомусь не говоримо, що хочемо зробити ремонт російського ґатунку. Ми хочемо бути з Росією, а при цьому ми хочемо в повсякденному житті носити європейського виробництва одяг, слухати музику на апаратурі європейського виробництва”.

З Надією Тіміровою погоджується і Олена Тараненко, яка досліджує міфи про Донбас.

Тезу про те, що Донабас є російським, вона вважає одним із головних міфів.

“У Донецьку багато людей, які ідентифікують себе як українці. Але рідна мова для них російська, – каже вона. – Українським політикам дуже хочеться, щоб мовне питання одночасно було прирівняне до питання національної самоідентифікації”.

“Актуальність” НАТО

Для того, щоб зрозуміти, що питання російської мови як другої державної насправді мало турбує простих донбасівців, достатньо маршруткою проїхатися з Артемівська в Донецьк, минаючи шахтарські містечка. Безпросвітність – ось слово, яке одразу спадає на думку.

Безпросвітність у всьому: на вулицях, в будинках, в пейзажах на обличчях людей.

У Горлівці на автовокзалі перше, що бачиш – це рекламу, яка пропонує подвійне лікування від алкоголізму та куріння.

Ігор Тодоров, донецький професор, який пропагує на Донбасі ідеї євроатлантичної інтеграції (на лацкані піджака у нього натівський значок) каже, що політичні питання, такі як мова чи НАТО, не є тут актуальними.

“Я брав участь у кількох соцопитуваннях, і коли ранжують питання за значимістю, то питання мови, НАТО займає, в кращому випадку, десь останні місця наприкінці другого десятка. Бо люди передусім переймають своїми життєвими проблемами: як нагодувати родину, як одягти дітей”.

Розмаїття

У Донецьку є люди, які вважають питання про “російськість” чи “українськість” Донбасу взагалі недоречним. “Донбас – багатонацінальний край. І, мені здається, це питання деякою мірою неетичне”, – відповідає мені російською жінка і одразу переходить на українську.

Схожу думку чую також від директора Донецького драмтеатру, а також керівника комісії з питань культури та моралі при Донецькій міськраді Марка Бровуна.

“Я гордий з того, що на Донбасі живе більше 130 національностей, і ніколи за історію тут не було жодного випадку протистояння людей різних національностей”, – каже він.

Але Марку Бровуну може заперечити донецький історик Леонід Громовий. Він розповідає, що міжетнічні стосунки на Донбасі ніколи не були простими.

“Жінка – білоруска, батько – татарин, а дитина записана росіянином. Тут – таджик, тут – естонка, дитина – росіянин”, – так Леонід Громовий пояснює, чому Донбас не справляє враження багатонацінального краю.

“Донбас – це територія, де формувалася нова порода людей, так званий “рабочий класс”. Можете сьогодні піти в будь-яку школу і запитати: ти знаєш свого діда? Переважна більшість не знають своїх дідів, прадідів, ні ким вони були, ні чим займалися”.

Перша українська школа

Саме це спонукало Леоніда Громового на початку 1990-их відкрити на Донбасі першу українську школу. Школа була суспільно-гуманітарного спрямування, бо і тоді, і зараз на Донбасі Леонід Громовий бачить головним завданням викорінення “совковості” і виховання нової, як він каже, не скаліченої української свідомості.

“Мене запитували, чого я відкриваю школу в Донецьку, адже це, кажуть, інертна покалічена біомаса? А я кажу: ну попробуємо з такої біомаси робити людей. І нам вдавалося це робити без проблем!”, – розповідає Леонід Громовий.

Відкрити першу українську школу в Донецьку вдалося завдяки сприянню академіка Сахарова та інших представників московської наукової еліти, яких Громовий знав особисто. Місцева влада чинила перешкоди: півроку не давали приміщення, потім хотіли знести шкільний паркан, бо він був жовто-блакитного кольору.

Врешті школа стала “елітною”, конкурс сягав двадцяти людей на місце. Багато випускників Громового – зараз успішні люди, які переважно роз’їхалися по закордонах.

Але школи цієї більше не існує. Леонід Громовий, який знає 12 мов, і за свої погляди в радянський час відсидів у в’язниці та “психушці”, зараз безробітний. “Не тому, що я не хочу працювати, а тому що мені не дають такої можливості”, – каже він.

Гвинтики

Молодий історик Станіслав Федорчук – донбасівець в сьомому поколінні. Він так само, як і його вчитель Громовий, не має можливості працювати в Донецьку за фахом. Переможець багатьох всеукраїнських олімпіад з історії, він не сподівається захистити тут дисертацію.

Станіслав ситуацію, що склалася на Донбасі, пояснює так: “За 70 років панування на Донбасі радянської влади тут трапився нелюдський за своїми масштабами і обсягами експеримент, коли люди були змушені ставати гвинтиками в системі виробництва. Відбувалося змішування рас, народів під прапорами комуністичної ідеології. Зрозуміло, що мовою панівного класу мала стати російська. Саме цією мовою говорили на заводах, саме цю мову мали опанувати українські селяни, міщани, для того щоб тут працювати”.

Як наслідок, інші мови нацменшин, а також українська, були витіснені із вжитку на Донбасі, головним чином у містах.

Історик Надія Тімірова розповідає, що один її друг, батько і мати якого татари, і між собою в родині спілкувалися татарською, сина рідної мови не навчили. Вони боялися, що татарська заважатиме йому здобути освіту і зробити кар’єру у Донецьку.

Щодо української мови, то вона розповідає, що в радянський час дітям, батьки яких прибували на Донбас з інших республік СРСР, дозволялося звільнятися від вивчення української мови. Згодом не вчити українську дозволяли за станом здоров’я.

“Якби в тій ситуації батькам і дітям запропонували звільнятися від фізики, я думаю, ще більше почали б звільнятися, – вважає Надія Тімірова. – Тому що людина завжди шукає легких шляхів. Оце дуже вдарило по іміджу української мови як навчальної дисципліни і української мови взагалі”.

Починаючи з 1951 до 1990 в Донецьку не було жодної української школи. Зараз у Донецьку 36 українських шкіл, але, як вважає Станіслав Федорчук, вони не є школами із повним циклом викладання українською.

Де поговорити по-українськи?

Ресторани швидкого харчування “Пузата Хата” та “Макдональдз” – єдині в Донецьку громадські заклади, де до вас можуть звернутися українською. Але, загалом, в російськомовному місті до української не ставляться вороже, хіба що дивуються і запитують, звідки ти. Якось їхала в таксі і таксист мені сказав, що йому незвично, але приємно чути українську, бо тут нею ніхто майже не розмовляє. Так, принаймні, вважає більшість.

“Я народився, все своє життя провів в Донецьку. Насправді тут нічого не заважає людям розмовляти українською мовою”, – говорить мені отець Ігнатій – священик донецького православного храму Київського патріархату.

Він вважає міфом твердження про те, що Донецьк є “антиукраїнським”. “В Донецьку є таке явище, як двомовний діалог, коли ви звертаєтеся українською, вам відповідають російською. І відбувається нормальне спілкування”, – каже він.

З отцем Ігнатієм ми розмовляємо біля церкви після служби на Покрову – день українського козацтва. Цей храм є одним із українських осередків в Донецьку – недільна служба тут називається “Молитва за Україну”.

Усі, хто прийшов сьогодні до церкви, після відправи п’ють чай з тортом у кабінеті священика. Це переважно молодь.

22-річний Юрко Матущак – у вишиванці. Він – з Донеччини, як і його батьки. Три останні роки він розмовляє українською, хоча родина у нього російськомовна.

“Мені здається, що це – поклик генів, коріння”, – каже він.

Юрко очолює місцеву громадську молодіжну організацію “Поштовх”, яка, як він каже, займається українськими справами: організовує різні культурні акції. Він розповідає, що до них долучається дедалі більше молоді.

“Представники політичних еліт Донецька до нас ставляться з побоюванням. А прості донеччани, молодь – є таке поняття як дружній нейтралітет. Нейтрально, але з зацікавленням. У нас тут, на Донбасі, на мій погляд, дуже сильна ідеалізація, досить потужний романтизм. Те що для Львова, для Луцька, Івано-Франківська чи Києва є вже буденним, і на що менше звертається уваги, для нас це все є визначним”, – пояснює Юрко.

Товариш Юрка Ден, який організував в Донецьку перший і єдиний україномовний сайт, каже, що поки що все українське в Донецьку існує тут як в “ґетто”.

“Але наше ґетто – це робота багатьох людей протягом десяти років. Ми змогли це створити. Але хотілося б жити в Україні, а не в гетто, як десь воно є зараз. Ми хочемо жити в Україні, яка буде комфортна для українців, в якій можна реалізувати себе. В якій українське – це не якась фольклорна форма існування будь-чого, а просто нормальна суть існування людей”, – говорить Ден.

Невідомий Донбас

З молоддю, з якою я познайомилася біля церкви, я зустрілася ще раз – увечері на березі річки Кальміус. Вони проводять тут літературні читання.

Студентка Валерія із Алчевська розповідає, що починалося це все із флеш-мобу – зібралися почитати вірші, поспівати. І тепер “посиденьки біля Кальміуса” відбуваються регулярно. Часом тут збирається до сотні людей.

Цього вечора нас менше, бо холодно. Але є гітара і кілька місцевих молодих поетів, які по черзі виголошують вірші. А потім гуртом співають українські пісні.

“Що б ви хотіли, щоб про Донбас знала решта України, чого вона, на вашу думку, досі не знає?”, – запитую я в молоді.

21-річна поетеса Ірина вважає, що Донбас дуже цікавий, бо різноманітний. “Все залежить від того, яка людина приїхала його сюди сприймати. Якщо вона налаштована на те, щоб сприймати таким, яким він є, то вона побачить багато цікавого. А якщо вона налаштована на якісь негаразди, то вона їх теж побачить”.

Ровесниця Ірини Станіслава хоче, щоб люди знали, що в донецькому краї є душа, яка “від щирого серця, дуже любить Україну”.

“Я знаю, що є загал, який думає інакше, але є одиниці, які думають саме так”, – говорить Станіслава.

І я подумала, що Юрко, Ден, Валерія, Ірина і Станіслава – це і є той “невідомий Донбас”, про який не знає Україна. А вони хочуть, щоб знала.