Живий архів народної пам’яті:
народна епопея «Безкровна війна»
Живий архів народної пам’яті про голодомор 1932–1933 зібрав український письменник, журналіст, дослідник голодоморів в Україні Олесь Воля (Олександр Міщенко).
Олесь Воля (Олександр Володимирович Міщенко) народився 1952 року в с. Вишняки Козельщинського р-ну Полтавської обл.
Олександр почав досліджувати голодомори, ще працюючи, після закінчення Бреусівської десятирічки, в районній газеті «Козельщинські вісті». Ходив селами Полтавщини, розпитував людей про голодовки й політичні репресії, про стражденні долі людські. Ті болючі розповіді записував у зошити «Для себе», й мав їх чотири.
Олександра Міщенка в його пошуковій праці підтримував Олесь Гончар, наполягаючи зосередитися саме на цій трагічній темі: «Відкладіть усе, Олександре, а книгу про голод напишіть».
Над фундаментальним епічним зібранням дослідник працював 30 років, записавши й опрацювавши болючі спогади 10 тисяч очевидців з цілої України.
Народна епопея «Безкровна війна» вийшла у Світ 2019 в авторській редакції й коштом автора, у двох томах загальним обсягом 2 000 сторінок.
Як унаочнення до тексту використано фотосвідчення з державних архівів Кінофотодокументів, Служби безпеки України та Українського національного інформаційного агентства «Укрінформ».
В анотації до видання наголошено на його глибинній правдивості: «Народна епопея «Безкровна війна» Олеся Волі про голод-винищення українців у 1932–1933 роках – праця не лише епохальна, а й унікальна за своїм непроминальним значенням і суттю. З плином часу вона набиратиме ще більшої ваги й цінності. В епопеї немає жодного слова вимислу, …названі поіменно жертви і їх кати; збережені назви тюрем, катівень, міст, сіл, хуторів, кутків, вулиць, річок і яруг; складені покажчики імен свідків голодомору та географічних назв…
Тож хто врешті-решт організував голод-винищення українців у тридцять другому – тридцять третьому роках минулого століття? З чиєї вини на очах усього цивілізованого ХХ віку було вигублено мільйони й мільйони наших співвітчизників? За що, чому і чиїми диявольськими руками мучили й винищували такого працьовитого й терплячого українського селянина? На ці болючі, як незагойна рана, питання у своїй книзі-епопеї «Безкровна війна» на історичних фактах і свідченнях очевидців пережитої трагедії-катастрофи, а також на архівних документах, зокрема світлинах, дає сувору відповідь письменник…».
У передмові до своєї праці автор складає «глибоку подяку всім очевидцям, що допомогли звершити цей скорбний труд» і на їхніх свідченнях переконливо стверджує: «Так, у тридцять третьому велася війна. Підступна, сатанинська, безкровна війна, коли під корінь винищувався український селянин. …В тому жахливому тридцять третьому Україна була засіяна голодоморськими кістками так рясно, як рідко яка держава в Світі зазнавала таких жертв із початку виникнення роду людського. Третина, четверта частина людей вигинула в кожному (підкреслюю: в кожному) селі, хуторі, хутірцеві на моїй рідній Полтавщині. Таку кількість людей (а часом і більшу: були навіть «запечатані» села, тобто такі, в яких люди вимирали до жодної живої душі) від голоду й хвороб смерть викосила на Київщині, Дніпропетровщині, Кіровоградщині, Черкащині, Вінниччині, Чернігівщині, Житомирщині… Коли помножити кількість жертв на кількість сіл, охоплених голодомором, вийде така «арифметика»: шість – вісім мільйонів. Приблизно стільки дітей і батьків, бабусів і дідусів, працездатного населення знищили в тридцять другому–тридцять третьому роках. …Винні у скоєних людовбивчих злочинах, зокрема в голодоморському, мають бути прокляті в пам’яті людській на всі віки. …Я весь час жив і живу тим світлим, праведним передчуттям, що як би глибоко не закопали Правду диявольські послушники – Правда воскресне! …Краплина по краплині, зернина по зернині збираємо докупи слово Правди, несмертне слово. Несмертні і ми – Українці!».
А ось задокументована «правда» одного з людовбивців: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!» (1933; Хатаєвич Мендель Маркович, відповідальний за хлібозаготівлю в Харківській області з кінця жовтня 1932).
А це ключове свідчення Подоляна Степана Івановича з с. Слободище Вінницької області:
«Мій батько Подолян Іван Степанович у 33-му працював секретарем Китайгородської сільської ради й сумлінно вів книгу реєстрації померлих. Списки поповнювалися щоденно десятками прізвищ. І ось одного разу в сільську раду приїхав з району представник НКВС.
– Секретар, – звернувся він до тата холодно, суворо. – Покажи-но книгу реєстрації померлих.
Батько подав.
Представник мовчки сів до столу, розкрив книгу, перегорнув кілька сторінок, вийняв із кобури наган, поклав на стіл. Дивлячись з-під лоба на батька, раптом рявкнув:
– То що, по-твоєму, товаріщ секретар, люди в Радянськім Союзі вмирають від голоду?!
– Я писав те, що було… – батько.
– Ти граєшся з вогнем… – бавлячись новеньким наганом, сказав сердито районний енкавеесівський представник. Наступально: – В тебе, Степановичу-секретар, чисті бланки є?
– Є, а що?
– От що: негайно переписуй своє сочинєніє. Я завтра вранці обов’язково заскочу в Слободище, перевірю, що ти там понаписуєш… – і вийшов із сільської ради.
До півночі сиділи батько з головою сільради Митком Якимом Савовичем, переписуючи книгу і приписуючи померлим, які тільки знали, хвороби.
Ранком співробітник НКВС, як і обіцяв, приїхав:
– То що, секретар, показуй… – перегорнув книгу, віддав батькові, мовив задоволено, усміхаючись. – Оце, Степановичу, зовсім друга справа. Де попередня книга?
– Ось, – дістав батько з прилаштованої на стіні полички великий «бухгалтерський» зошит.
– Енкавеесівець з усвідомленням своєї непохитної владної могутності узяв зошит, тримаючи його у лівій руці. Правою виймав сірники з кишені. Потім розшматував на окремі частини, кинув те шмаття в грубку:
– Хай горить. І щоб ти мені, секретарю, самодіяльністю не займався, а знав, що і як писати».
Ця викривальна оповідь, як і 10 тисяч інших правдивих свідчень, ущент розбивають модерну «демографічну методику» підкуплених нащадками організаторів Голодомору новоявлених «дослідників голодоморів в Україні», які влаштували торги мільйонами людських жертв, намагаючись сторгуватися на 3–4 мільйони померлих від голоду українців (аби тільки число жертв Голодомору не перевищило 6 мільйонів жертв Голокосту). Ті псевдодемографи диктують умови підрахунку втрат від Голодомору-геноциду 1932–1933 років без детального вивчення первинних документів українських архівів. Як цинічно пропонував американський професор Олег Воловина під час Міжнародної наукової конференції в Каліфорнійському університеті у 2017 р.: «Давайте зберемося в тісному колі й домовимося про цифру втрат». Цей аморальний заклик до ґешефту мільйонами вигублених голодом людських душ – промовисте свідчення деґенеративності новітніх навчених маріонеток. То хто ж так затято старається приховати історичну правду?..
Ось чітка наукова позиція авторитетного дослідника голодоморів в Україні доктора історичних наук Володимира Сергійчука:
«З огляду на те, що Голодомор-геноцид 1932–1933 років є свідомим масовим народовбивством, основним напрямком дослідження цієї трагедії мусить бути історико-криміналістичний на базі офіційних статистичних даних, а демографічні розрахунки можуть слугувати лише допоміжним інструментом для визначення конкретної кількості жертв цього злочину… Адже що необхідно, аби визначити втрати УСРР за 1932–1933 роки? Треба мати дві цифри: скільки населення було станом на 1 січня 1934 року і скільки його мало бути на цю дату. Різниця між цими двома величинами і буде кількістю втрат. …Різниця таким чином на 1 січня 1934 року – 7.121,400». Така середня статистична цифра українців, знищених у 1932–1933 роках більшовицьким голодоморним геноцидом.
А ще ж є свідчення іноземних дипломатів, які одержували конфіденційну інформацію від більшовицьких високопосадовців і називали цифри втрат від 7 до 10 мільйонів і більше.
На пам’ятних стелах біля Музею Голодомору викарбувано тексти, дібрані М. С. Сядристим.
Та кабінетні демографи своєю хибною методикою й далі фальсифікують підрахунки кількості жертв Голодомору-геноциду 1932–1933 рр. в Україні. Їх метод зводиться до досягнення поставленої мети – утвердити в свідомості широких мас, що жертв цієї трагедії не могло бути більше 3,9 млн. А за архівними дослідженнями істориків, загальна кількість смертей у 1932–1933 рр. – 7,122 млн. З урахуванням втрат українців поза межами республіки, особливо на Кубані, ця цифра сягає 10,5 млн. Так хто поставив демографам таку мету?…
А за кожною окремою з тих мільйонів цифр – насильницька згуба неповторного людського життя, непоправна втрата, яка позначилась на долях українських родин, родів і долі цілого Українського народу. А люди, які вижили в голодовку, зазнали деформацій на рівні світогляду, свідомості, психіки й біології. Люди, які пережили Голодомор, стверджують, що голод набагато страшніший за війну. Бо голод прирікає на безвихідь, на неминучу смерть, од якої не врятуєшся. А хто виживав, але пухнув з голоду, в того змінювалась генетика, і та деформація позначалась потім на нащадках. Страх засів у травмованих голодом на генному рівні…
Голодоморна статистика засвідчує знеособленими цифрами мільйони згублених більшовицькими злочинцями людських життів. А спогади страждальців, які пережили голодомор, – це живі свідчення людських душ і їхньої незнищенної пам’яті. Задокументовані Олесем Волею болючі спогади українських селян становлять потужний за правдивістю масив звинувачувальних документів проти замовників і виконавців голодоморного геноциду. Зібрані сумлінним дослідником правдиві свідчення 10 тисяч українців розбивають також ідеологічні арґументи імперських фальсифікаторів української історії, які торочать, що голод був і в інших республіках СРСР.
Правда, голод у 1932–1933 більшовики влаштували і в інших хліборобських реґіонах, зокрема на Поволжі та в Казахстані, де загинула майже половина населення. Але там вилучали сам хліб, а людей випускали шукати собі поживи на сусідніх територіях. А всю Україну закрили кордоном, при цьому окремі села й цілі райони ставили на «чорні дошки», блокуючи військами й не даючи виїхати за межі їх територій; у людей забирали все їстівне й винищували голодом. Так більшовики втримали в лабетах смерті аграрну базу своєї імперії. Бо економічно незалежне, самостійне, національно свідоме українське селянство більшовики сприймали як реальну загрозу своїй колонізаторській паразитарній політиці. Такий самий голодоморний геноцид більшовики влаштували й на Кубані, де половину населення становили українці, й саме українські козацькі станиці ставили на «чорні дошки» й виселяли на далеку Північ.
Видатний соціолог комі-зирянського походження й світового масштабу Питирим Сорокін (1889–1968) написав першу вражаючу наукову працю «Голод як фактор. Вплив голоду на поведінку людей, соціальну організацію і суспільне життя» під час голоду 1921‒1923 рр. в основних хліборобських реґіонах колишньої Російської імперії – Поволжі, Кубані й південних губерніях УСРР. Вчений проаналізував той перший голодомор, організований більшовиками через державний узаконений грабіж, офіційно названий «продрозверсткою», й ствердив: голод, який знищив тільки в Поволжі до 5 млн людських життів, був щепленням комуністичної ідеології населенню колишньої Російської імперії, оскільки він зруйнував усі звичні фактори регуляції суспільного життя. Однак то був не найстрашніший голод, після нього більшовики організували справжній голодоморний геноцид 1932–1933 років та післявоєнний голод 1947.
Про страшні масштаби штучного голоду 1932–1933 років офіційно доповідав аташе з питань сільського господарства при посольстві Німеччини у Москві Отто Шиллер: «…масштаби вимирання досягли 25‒30% населення. Як на мене, названа цифра в 10 млн жертв голоду не є перебільшенням».
Українські демографи в 1930-х роках, по свіжих слідах голодоморного геноциду на основі статистичних даних визначили число жертв у межах 11 мільйонів. А нинішні аґенти-ґрантожери, які представляються «дослідниками Голодомору», нав’язують справжнім дослідникам аморальний торг, мовляв, давайте зійдемося на трьох з половиною мільйонах смертей. Отак блюзнірськи «демографи» маніпулюють мільйонами жертв голодоморного геноциду – іґнорують реальні факти масового вбивства більшовиками українського селянства у 1932–1933 роках.
Факти такого блюзнірства свідчать про організовану антиукраїнську кампанію. А той аморальний кагал продажних «демографів» виконує антиукраїнське замовлення. Їм не потрібний пошук Істини, тому марно їм доводити правду. Їх легко було б поставити на належне місце, якби в Україні була українська державницька політика. А так українцям цинічно нав’язують дискусії, й ми змушені доводити очевидне. Треба думати й діяти стратегічно, аби поставити все на свої місця та притягнути до карної відповідальності причетних до масового вбивства українців, а також тих, хто применшує масштаби злочину й покриває убивць.
Крім применшення масштабів масового вбивства, продажні «демографи» іґнорують масові деформації фізіології й психіки мільйонів людей, які пережили голодомор, а також наслідки тих психо-фізіологічних травм, що позначаються на здоров’ї наступних поколінь – дітей, онуків, правнуків. Смертоносний голод надовго залишається в генетичній пам’яті та впливає навіть на четверте покоління нащадків: проблеми з серцем та іншими внутрішніми органами, які від голоду зменшуються в розмірах удвічі, хвороби хребта й кісток. Ще й досі український суспільний організм не відновив свого фізично-духовного здоров’я, що проявляється в страхові, у пригніченості суспільної моралі й свідомості, у відсутності взаємодопомоги та сповільненні культурно-соціального розвитку. Після геноциду 1932–1933 років не стало суспільної верстви хліборобів, натомість з’явилися заневолені селяни-колгоспники, а то вже інший світогляд. Тобто голодомор – також сплановане нищення морально-світоглядної основи й волі духу хліборобів.
Цей тотальний злочин проти Українців і його дегуманізуючі наслідки довго намагалися приховувати й заперечувати. Нині Українські діаспорні громади в США й Канаді організували Мережу нащадків Голодомору. Керуватимуть Мережею люди, які мають відношення через своїх рідних до геноцидного голоду 1932–1933 рр. в Українському селі. Лікар-психіатр Петро Кондра з Гамільтону (провінція Онтаріо) представив висновки наукових досліджень про вплив голоду на наступні покоління Українців, які пережили голодоморний геноцид 1932–1933 рр. У психіатрії є термін міжґенераційна травма, що означує ряд захворювань у людей, які безпосередньо не зазнали геноциду, а лише їхні рідні проходили крізь його жахіття. Сьогодні Українцям належить зберігати пам’ять про тих, хто вбитий або врятувався у голод 1932–1933 рр., та знаходити сили для відновлення людського потенціалу й стійкості. Українці повинні усвідомити, що геноцид учинено проти них і він був пов’язаний з їхнім правом на самостійну Українську державу. Тоді право українців на вільне самоствердження в повноцінному культурно-соціальному розвитку злочинно відібрали більшовики. А що тепер коять з Українцями необільшовики?… І коли Українці в Україні організують Мережу пам’яті й самозахисту?
У статті «Наслідки Голодомору-геноциду в Україні» (2020) український лікар-психіатр, дисидент і громадський діяч Семен Глузман, нагадуючи про голодні смерті тисяч людей у деяких країнах Африки й Азії, спричинені природними факторами, аналізує причини й наслідки голодних смертей мільйонів українців:
«Український феномен голоду відрізняється ось чим. Тут не було катастрофічних кліматичних причин неврожаю, жодних інших фізичних причин. Причини були суто політичні. У 1929 році в Україні почалася масова примусова колективізація, що супроводжувалася репресіями незгодних. Мешканці сіл занурювалися в атмосферу страху і ненависті. Влада діяла відверто, не приховуючи своїх жорстоких намірів. Надії на зміну ситуації в людей поступово згасали. Згасали також спроби раціонально пояснити собі й своїй родині, що відбувається.
Свідки Голодомору стверджували, що під час тих подій в українському селі припинилося дітонародження. Відсутність у ті роки в СРСР демографічних досліджень не дозволяє оцінити вплив цього феномена на подальші події в соціальному житті України. Відомо також, що тільки за кілька років в українських селах відновилося народження дітей. Саме тоді з’явилася потреба у відкритті в сільській місцевості фельдшерсько-акушерських пунктів і пологових відділень у районних лікарнях.
Таким чином, мешканці сільської місцевості доволі швидко втрачали свої основні вітальні функції. І заодно – надію на майбутнє. Поступово наставала атрофія моральних констант. Люди, які раніше дотримувались моральних норм, переживали психологічне і моральне руйнування. Їхня свідомість звужувалася до примітивного домінуючого інстинкту виживання.
Якщо тема сталінських репресій і подій після них була хоча б частково зображена в радянській мемуарній літературі під час хрущовської «відлиги», то про Голодомор як цілеспрямований геноцид офіційно не повідомлялося. Ця тема була однією з найбільш заборонених в СРСР, і усні розмови переслідувалися. Для покарання «наклепників» існувала стаття 62 Кримінального кодексу УРСР «Антирадянська агітація і пропаганда».
Природно, жертви Голодомору, які вижили, і його свідки уникали говорити на цю тему з незнайомими людьми і воліли не інформувати про це своїх дітей та онуків. Насамперед – з метою безпеки своєї сім’ї. Радянська влада навмисно намагалася витіснити тему зі свідомості радянської людини.
Приховування цієї страшної правди, навіть поверхова згадка про яку була небезпечною, все-таки не було абсолютним. Люди, особливо які мешкали в сільській місцевості, пошепки говорили про ті події, несправедливі й безглуздо жорстокі. Так виховувалася особлива радянська ментальність у наступного покоління людей, які знали жорстоку правду про життя батьків і змушені були жити в її запереченні або замовчуванні». Розповідаючи, як західні дослідники досі вивчають психічний стан третього й четвертого поколінь жертв нацизму та знаходять певні психосоматичні зміни у них, С. Глузман робить сумний висновок про долю їхніх сучасників, які пережили Голодомор-геноцид та «ніколи не були об’єктом подібної уваги дослідників. Їхньою долею був вічний страх за себе і за благополуччя своїх сімей. На жаль, їхнім захистом і реабілітацією були страх перед державою і мовчання про пережите…
Заборонена тема історії та Голодомору в СРСР не досліджувалася. Влада вдалася до блюзнірської підміни понять: тема вивчення Голодомору була заміщена новою правовою ідеологічно витриманою дисципліною – колгоспним правом».
Більшовицькі виродки винищили традиційне українське етнокультурне, соціальне середовище, викорінили морально-світоглядну основу природно-звичаєвого права агрокультури з давнім вічовим законом самоврядної волі громади та насадили своє аморальне узаконене беззаконня, яке ліквідувало саме поняття про справедливість як першопочаток права. Українців-господарів виморювали голодом за їхнє глибинне вкорінення в рідну землю, за дотримання питомих звичаїв, за непіддатливість пролетаризації й непокору паразитарному більшовицькому режимові, за совісливість і справедливість, за високу людську моральність, яку люто ненавиділи аморальні нелюди.
Високу совісливість, моральність, справедливість українського народу цілковито уособлював Тарас Шевченко й так проникливо охарактеризував людей агрокультури – українських селян: «Наш-бо селянин, двигаючи на собі почесний тягар вікових національних обов’язків і бувши фактично спадкоємцем періодично відмираючої шляхти, – є, може, найбільшим аристократом серед селянства Європи».
Ось тому ще перші європролетаризатори – представники фінансового племені й Фінансового інтернаціоналу ставили завдання звести селян зі Світу: «Селянство реакційний клас по відношенню до пролетаріату, бо хоче штучно зберегти себе» (Ф. Енгельс). А оскільки, за Енгельсом, носієм проґресу є німецька нація, то будь-який волевияв слов’ян проти германізації є реакційним. Визвольні рухи слов’янських народів Енгельс аґресивно-цинічно означив як панславізм: «Якимось чином у кабінетах кількох слов’янських істориків-дилетантів виник цей безглуздий, антиісторичний рух, що поставив собі за мету ні багато, ні мало, як підкорити цивілізований Захід варварському Сходу, місто – селу, торгівлю, промисловість, духовну культуру – примітивному землеробству слов’ян-кріпаків…». Так само аґресивно-цинічно К. Маркс у ранніх економічних працях висловив своє презирливе ставлення до селян, порівнявши їх з картоплею: селян, як і картоплю, треба весь час тримати в мішку, під зав’язкою, й тоді роби з ними, що хочеш, а варто мішок розв’язати – картопля порозсипається, повростає в землю, й тоді вже важко буде відірвати од землі. Старі люди в Україні згадували, як у першореволюційному 1905 р. більшовицькі активісти погрожували селянам: «Ви вже в нас у мішку, осталось тільки зав’язати». Ці паралелі з мішком під зав’язкою невипадкові – вони мають спільне доктринальне біблійно-талмудично-кабалістичне першоджерело.
Юдаїзм як підвалина біблійної догматики став основою комуністичної доктрини Маркса, який отримав спеціальне посвячення в юдейській школі рабинів і, перебуваючи в тенетах талмудично-кабалістичних понять, повною мірою явив юдейське віровчення в комуністичному віровченні. Комуністична доктрина – це варіант Талмуду, оскільки в ній є лише товарно-грошові відносини й немає місця для морально-духовного, культурно-соціального саморозвитку людей. Юдео-комунізм прирікає людей на закабалене існування з рабською повинністю – обслуговувати ієрархію дармоїдів, соціальних паразитів. Біблія як план світового рабовласництва передбачає клас рабовласників і клас рабів: рабовласники володіють рабами як своїми речами. Звідси дві взаємопов’язані релігії: юдаїзм – релігія для утвердження рабовласників, і християнство – релігія для вирощування рабів. Юдаїзм і християнство формують два протилежні психотипи: рабовласника й раба. У марксистській доктрині комунізму поєднано юдейську релігію рабовласників і християнську релігію рабів. Комуно-марксизм вирощував рабовласників – партноменклатуру й плодив рабів – пролетарів. Спрямована на пролетаризацію й інтернаціоналізацію аґресивна комуно-проґресистська доктрина Маркса-Енгельса стала базою німецького нацизму, декорованого націонал-соціалізмом, та русько-більшовицького шовінізму, декорованого інтернаціонал-комунізмом, які проголосили себе «носіями проґресу», а заневолені ними народи – «уособленням реакції». Для утвердження своєї ідеологічної монополії комуно-марксизм заборонив юдаїзм і християнство як два конкуруючі з ним віровчення. І насадив замість них світську, комуністичну релігійність руками більшовиків – представників радикального, екстремістського напряму марксизму. Так постала більшовицька теократична імперія СРСР з символом віри – «світлим комуністичним майбутнім», у якій владарювали комуністи-більшовики – марксисти-ленінці під ширмою «диктатури пролетаріату».
Ще на початку 1847 р., тільки-но на європейському обрії виникла мара комунізму (його ідеологи Маркс і Енгельс написали свій програмний документ – «Маніфест комуністичної партії»), перший забив тривогу Микола Гоголь, застерігаючи слов’янський світ од «пролетаріатства», яке страшним привидом почало ширитися по Європі й загрожувало відірвати селянина од землі-годувальниці: «…Хіба можна розділити селянина з землею?.. Ви тільки подумайте, що селянин наш плаче на радощах, побачивши землю свою. Декотрі припадають до землі й цілують її, наче кохану. Це щось та означає!.. Ось над цим і треба подумати…». Український геній своїм усеосяжним зором пильно спостерігав за Європою й розгледів у ній початки політико-соціальних потрясінь світового масштабу та застеріг людей від тодішньої й нинішньої партійно-ідеологічної облуди: «У Європі заварюються тепер усюди такі сум’яття, що не допоможе ніякий людський засіб, коли вони розкриються… Там ніхто ще цього сповна не бачить. Усе, не виключаючи навіть державних людей, перебуває поки що на поверхні зовнішніх відомостей, тобто перебуває в тому завороженому колі пізнань, яке навіяли журнали скороспілими висновками, необачними свідченнями, поданими крізь облудні призми всяких партій зовсім не в тому світлі, в якому вони є».
Абсолютно точно визначила облудну, нелюдську суть марксизму як новітньої партійно-релігійної ідеології, явленої в новому євангелії од Маркса – «Капіталі», Леся Українка: «Читати» його не можна, чим далі читаю, тим більше розчаровуюсь: я не бачу тієї «строгой системы», про яку говорять фанатики сеї книжки, бачу багато фактів, чимало дотепних гіпотез і ще більше просто дотепів, але багато зостається для мене темного, невиясненого, недоговореного і в науковій теорії, і в практичних виводах з неї. Ні, видно, се novum evangelium все таки потребує більше безпосередньої віри, ніж у мене єсть». Українська мислителька з відразою поставилась до «Капіталу» та передбачила страшне більшовицько-пролетарське революційне руїнництво.
З особливо лютою ненавистю пролетаризував селянство біснуватий комуніст – вожак руських більшовиків і «вождь світового пролетаріату» Лєнін (Бланк-Ульянов), ненавидячи селян за індивідуалізм, за вірність традиції, за господарське дбання: «Крестьяне – собственники, и с ними приходится бороться»; «Мелкие собственники – это наши противники. Мелкособственническая стихия – самый опасный наш враг»; «И тут нет совпадения интересов пролетариата и крестьян. Тут наступает трудный период борьбы – борьбы с крестьянством»; «Мы должны расколоть деревню на два враждебных класса. Мы обязаны разжечь там в деревне ту же гражданскую войну, что мы смогли сделать в городе»; «В Сибири и на Украине …крестьяне были против нас» (Лєнін). «Ни на минуту не забывайте, что Украина должна быть нашей, и нашей она будет тогда, когда будет советской…», – так напучував своїх головорізів воєнний комісар Троцький (Лейба Бронштейн). Згідно з завітами своїх вожаків, більшовики – ліворадикали-ленінці – з затятою люттю нищили українських селян окупаційною війною й виморювали голодом 1932–1933. Революція й окупаційна війна стались через нестачу совісних, моральних людей, які тільки й могли протидіяти аморалізму більшовиків з їх антилюдською політикою паразитарної доцільності.
Аґресивні антиселянські, антиукраїнські настанови Маркса-Енгельса й Лєніна-Троцького реалізували більшовики на чолі зі Сталіном. Сигналом для початку голодомору в Україні став лист Сталіна Кагановичу від 11 серпня 1932 р.: «Самое главное сейчас Украина. Дела на Украине из рук вон плохи… Если не возьмемся теперь же за выправление положения на Украине, Украину можем потерять». В Україні 80 % населення становили селяни, і вони противилися кримінальному більшовицькому режимові – з 1918 по 1932 по суті точилася селянська війна проти більшовиків. Аби зламати той опір, більшовицьке керівництво СРСР наказало партійній верхівці в Україні вилучити в селян весь хліб і всі інші продукти! Слово «голод» не промовляли, але всім усе було зрозуміло.
Крім політичної мети – пограбувати й знищити голодомором самостійних хліборобів, які противилися більшовицькій пролетаризації-озлиднінню, більшовики мали й фінансову мету: тільки за два роки голодомору 1932–1933 вони вивезли з України 82 тонни золота, яке через «торгсини» виміняли в українців за їхній же, забраний у них перед тим хліб. Мережа «торгсинів» фактично мала на меті викачати з хліборобів золотовалютні цінності, які ще залишились після численних експропріацій.
Більшовицькі хронологи навіть не згадували у своїх анналах про факт голодомору 1932–1933 років, а їхні наступники досі не визнають той голодомор геноцидом Українського народу. Коли українські демографи ще в 30-х роках, по свіжих слідах голодоморного геноциду визначили число жертв у межах 11 мільйонів, то нинішні аґенти-ґрантожери Фінансового інтернаціоналу пропонують «зійтися» на трьох з половиною мільйонах, аби тільки не більше умовного числа жертв Голокосту.
А яка ж позиція академічної історіографії щодо українського Голодомору-геноциду? Звичайно ж, формальна: індивідуальні спогади про пережитий голодомор і колективна пам’ять народу – все те належить до усної історії й не є історичною пам’яттю, бо не підтверджене документальною джерельною базою. А вся документальна джерельна база – в центральному більшовицькому архіві в Москві. Аналогічна позиція присяжних істориків стосовно всієї нашої історії – іґнорування усної джерельної основи історичної пам’яті Українського народу.
Отож, академічна історіографія, хоч і претендує «розказати всю правду про минуле», обмежена писемними джерелами, в яких домінує своя фінансово-політична доцільність і далеко не осягнуто всієї правди про українську історію й українське сьогодення, яке вже в нас на очах стає фальсифікованою історією. Тому для істинного знання минулого, осягнення його безвічної суті й, відповідно, визначення майбутнього не варто покладатися тільки на писемні джерела, переважно сфальсифіковані, а необхідно відкривати істинну джерельну основу усної історичної пам’яті свого народу.
Наведу показовий приклад злочинного іґнорування радянським офіціозом усної історичної пам’яті українців. На початку 80-х років у поїзді Київ–Львів у розмові з сусідом по купе виникла тема голодовки 32–33. Мій співрозмовник виявився кадровим чекістом і категорично заперечив будь-які документальні свідчення голоду: «Нет никаких документальных свидетельств, подтверждающих голод». – «Зате є усні свідчення людей, які пережили голодовку». – «Кто поверит тем выжившим из ума старикам. Да и они скоро вымрут». – «Але вони пам’ятатимуть до смерті те, що пережили. Та ще довго житиме покоління, якому в голод було 11–13 років. Це найпам’ятливіші свідки. В українському природно-звичаєвому праві саме дітей такого віку залучали до засвідчення важливих справ на довгі роки. Людська пам’ять – живий документ і найдостовірніше свідчення». На цьому розмова припинилась…
Безцінним вкладом в усну джерельну базу історичної пам’яті українців стало фундаментальне епічне зібрання Олеся Волі «Безкровна війна». Ця книга-епопея народної пам’яті відкриває десятиліттями замовчуване знання нашої історії, яке нам належить засвоїти.
Народний художник України й вільний український історик Микола Сядристий застерігає
«Уся біда в тому, що історія нас нічому не вчить, бо ми її не знаємо і не робимо відповідних висновків. Суспільство розплачується величезними жертвами за те, що воно приходить до правильних рішень з великим запізненням»; «Офіційна історія – це переважно облудні міфи, що їх створюють продажні історики, політологи, соціологи на замовлення переможців для перетворення нації чи цілої держави в покірний натовп»; «Уся політика зводиться до того, як із людей зробити натовп і як заволодіти натовпом. Тому не вірте нікому, а пізнавайте правду, і правда зробить вас вільними».
На переконання М. Сядристого, цілковите, правдиве осмислення історичних подій будь-якої епохи можливе тільки за 40 років – за вік одного покоління. І тільки поодинокі люди здатні своїм прозірливим духовним зором враз осягнути будь-яку подію, тим самим випереджаючи час: «Прислухайтесь до того, що говорять люди, особливо на базарах і вокзалах. Все це правда, яку писатимуть лише через 40 років».
У січні 2013 М. Сядристий відкрив у своєму Музеї мікромініатюр у Національному Києво-Печерському історико-культурному заповіднику небачену досі виставку «Історико-політичні витоки комуно-фашистського терору в ХХ столітті – в Україні зокрема». М. Сядристий явив новий погляд на історію України – правдивий погляд, що розвінчує офіціозні пояснення причин комуністичного терору й голодоморів в Україні. Вчений незаперечно доводить на документальній основі першоджерел, що Лєнін – замовник «остаточного розв’язання селянського питання» через голодоморний геноцид українських селян, які прагнули до самостійного господарювання й не піддавалися більшовицькій пролетаризації й люмпенізації. Термін «сталінізм» придумав Троцький, аби звалити всю відповідальність за знищення людей на Сталіна – виконавця диявольського плану Лєніна-Троцького. А здійснював терор і голодоморний геноцид більшовицький криміналітет, породжений зрощенням комуністичної ідеології й криміналу.
Масове вбивство українського селянства у 1932–1933 роках, яке Верховна Рада України у 2006 р. визнала геноцидом, потягнуло за собою відкриття кримінальної справи проти організаторів цього злочину. Спеціальна слідча група, яка була створена у зв’язку з цим у Службі Безпеки України, мала вивчити величезну кількість документальних і усних свідчень про зумисний характер цього злочину й водночас відповісти на питання щодо кількості втрат від Голодомору-геноциду. 25 грудня 2009 р., в ході розслідування цієї кримінальної справи Головним слідчим управлінням СБУ, було порушено нову кримінальну справу стосовно радянських і партійних керівників – І. В. Сталіна, В. М. Молотова, Л. М. Кагановича, П. П. Постишева, С. В. Косіора, В. Я. Чубаря та М. М. Хатаєвича за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України, – геноцид. Апеляційний суд Києва, який розглядав цю справу в січні 2010 р., підтвердив висновки слідчих СБУ про організацію на території УРСР геноциду української національної групи, тобто штучного створення життєвих умов, розрахованих на її часткове фізичне знищення. Суд констатував, що обвинувачені вчинили осудний ним злочин, і закрив кримінальну справу у зв’язку з їхньою смертю.
Однак, незакритими лишаються незаперечні народні свідчення про більшовицькі злочини, які паралізували наш суспільний організм на десятиліття. І неодмінно настане справедлива історична розплата. Рівноцінна віддяка за добро й справедлива відплата за зло – це моральний принцип зворотної дії, який базується на всесвітній основі циклічного часу. За принципом циклічності часу розвивається й відроджується агрокультура, основа якої – хліборобство. А зі справедливої відплати починається правове життя – життя по правді. Цей базовий принцип права визначив основоположник української філософії права Памфіл Юркевич: «Початком права є ідея справедливої відплати».
Для справедливого життя по праву – для свого самопорятунку, самовідродження нашим людям належить повернутися до морально-світоглядної основи природно-звичаєвого права агрокультури та до усвідомлення циклічності часоплину. Бачення історії як циклічного часоплину розпросторює свідомість, звільняє її від ідеологічної пропаганди й відкриває істинне історичне знання, яке стає дієвим чинником нинішнього й майбутнього та спонукає до справедливості.
Записаний Олесем Волею народний епос про голодоморний геноцид українців – незаперечне правдиве свідчення незнищенної пам’яті й ствердження неминучої справедливої відплати за злочинство.
Це також суворе застереження минулих поколінь нашого народу нинішнім і прийдешнім поколінням од безпам’ятства і втрати пильності, бо забуте й прощене злочинство повертається помноженим злобительством. Нині ми загрожені новітнім глобальним, технологічним геноцидом, прихованим під лукавим піклуванням нелюдів про людей.
Живий архів народної пам’яті, сумлінно зібраний Олесем Волею, будить душу й розум, звільняє від омани, виводить з паралічу й повертає колективну пам’ять і збірну волю.
Пробуджуймо в собі дух волі й утверджуймо справедливість, і наші воля й справедливість визволять нас!
Олександер Шокало, культурософ
27.11.2020
ЖИВА ПАМ’ЯТЬ
СВІДКІВ ГОЛОДОМОРУ-ГЕНОЦИДУ
Архівні спогади свідків Голодомору з Полтавщини
“Брат мій горобців бив кожен день. Мати моя попатрає, наварить супу, а ми такі раді…”, – згадувала в 2008 в розмові з ВВС 82-річна Ніна Макарівна Карпенко з села Мацківці Лубенського р-ну Полтавської обл. Під час Голоду 32-33 вимерла третина цього села. Селяни Центральної України, включно з Полтавщиною, найдужче постраждали від штучного голоду. Своїми спогадами також ділилися 92-річна Харитина Пазенко і 87-річний Микола Кудін з Мацківець. Нині їх уже немає серед живих. У програмі також узяв участь історик Станіслав Федорчук з Донецька. Програму вела кореспондентка Української служби ВВС Марта Шокало.
Який на смак хліб, що його їли в Голодомор?
Кореспондент ВВС Україна Марта Шокало разом зі своєю бабусею спекла хліб з бур’янів та висівок.
Голодомор в Україні: спогади живих свідків геноциду | DW Ukrainian
Микола Онищенко і Тамара Бедренко – живі свідки Голодомору. У 1932-1933 роках їм було по 5-6 років. У 86-ті роковини пам’яті жертв Голодомору в Україні вони розповідають, з чого починалася скрута, що їли їхні сім’ї в голодні роки і як помирали люди в їхніх селах.
Не брати чужого під час Голодомору
• Ukraïner • Музей Голодомору
Коли почався Голодомор, Марфі Коваленко було 6 років. Попри малий вік вона добре запам’ятала жахи, що відбувались упродовж геноциду українського народу. У їхньої родини відібрали корову й обіцяли повернути, але батько відмовився брати будь-яку іншу, крім своєї, аби через них не забрали худобу в іншої сім’ї. Завдяки взаємодопомозі в селі їхній родині вдалось врятуватися.
Вижила в Голодомор і врятувала сусідського хлопчика • Ukraïner • Музей Голодомору
Коли почався Голодомор, Марії Гурбіч було 12 років. Вона разом із родиною не просто вижила під час геноциду українського народу, а й допомогла не померти сусідському хлопчику. За багато років, вони випадково зустрілися. І хоча в 1932–1933 роках по всій Україні відбувався сценарій, що нагадує захоплення окремих районів Донбасу в 2014-му — найбідніші добровільно або ж примусово записувалися в «активісти» та були змушені відбирати останній хліб у своїх односельчан, — такі люди, як Марія, таємно допомагали одне одному вижити.
Врятувати цілий хутір під час Голодомору
• Ukraïner • Музей Голодомору
У свої неповні п’ять років Тетяна Кротова пізнала всі жахи Голодомору. Вона на власні очі бачила розкуркулення односельців, харчувалася немеленими зернами пшениці, боячись, що хтось її викриє. Її батьки переселялися з місця на місце, скрізь ідучи працювати до місцевих колгоспів, аби хоч якось прогодувати п’ятьох дітей. У дорослому віці Тетяна продовжувала дізнаватися із розповідей сусідів жахливу правду про події зі свого дитинства, які увійшли в історію України як Голодомор 1932-1933 років.
Врятувались картоплею з Білорусі
• Ukraïner • Музей Голодомору
Коли у селі Кобилянка почався Голодомор, батьки Федора Задєреєва ходили за сто кілометрів у Білорусь, щоб принести картопляні очистки від родичів. Бабуся Федора потайки носила картоплю в чоботях, а він готував борщ із кропиви та подорожника молодшим братам і сестрі. Так їм вдалось врятуватися. Федір згадує, як до колективізації люди в селі могли давати позики на пів року, а вже під час Голодомору самому довелося красти в сусідів, щоб вижити.
Голодомор у світовому контексті
• Ukraïner • Музей Голодомору
Злочини, вчинені проти людства, які стають відомі світові, неодмінно впливають на моральні наративи попри кордони та географічні перешкоди. Вони вказують на межі, за якими закінчується гуманізм і людяність. Таким чином, формується орієнтир у вигляді спільного прожитого (у різних ролях) та інтегрованого досвіду, який змінює усіх до нього дотичних. Голодомор-геноцид — урок, який Україні та світові ще належить повністю засвоїти та інтегрувати у власні локальні свідомості.
