Нова ідеологія суспільного самоуправління: стратегія розвитку України
Інноваційна модель державного управління за кінцевими результатами
«Чиновники – це трутні, які пишуть закони, за якими людині не прожити.
Чому в міністрів платня постійна й незалежна від того,
добре чи погано живеться населенню Пруссії?
Ось якби квота платні бюрократів коливалася вгору-вниз залежно від рівня життя народу,
тоді б ці дурні менше писали законів, а більше думали…»
(Ото фон Бісмарк – прусський і німецький державний і політичний діяч).
Україна перебуває в стані системної кризи. Останні події на політичній арені дають підстави стверджувати, що правляча еліта, тримаючи владу, піклується в основному про свої корпоративні інтереси, стає ізольованою від народу й не має стратегії розвитку українського суспільства. По суті вона перетворилася в псевдоеліту, позбавлену моральної основи свого існування. Під її орудою відбувається знелюднення України, що підтверджує демографічна криза в країні.
Україні для виходу з кризи вкрай потрібна нова ідеологія управління суспільством і економікою, сутність якої складає формування громадянського суспільства, яке сприятиме самореалізації особистості у рамках загальнолюдської моралі та національних традицій. Оздоровлення генофонду країни у рамках формування такого суспільства саме і складає сутність національної ідеї та нову ідеологію розвитку України, яка буде зрозумілою і близькою усьому народові. Зрозумілим буде (після деяких роз’яснень) шлях реалізації усієї ідеології через запуск у дію механізму цільового управління будь-якою організацією незалежно від профілю та масштабів її діяльності, але, в першу чергу, у центральних органах державного управління.
Яка суспільна сила здатна спочатку осмислити, а згодом і взяти на програмне озброєння новий ідеологічний курс з метою зупинити руйнування України, повернувши її на шлях процвітання культурної, економічної та політичної сфер організації суспільства?
В умовах розбіжності інтересів влади з інтересами народу в задоволенні потреб самореалізації, починаючи з матеріальної основи, навіть найцінніші й найталановитіші інноваційні розробки та пропозиції вітчизняних вчених і практиків щодо підйому економіки й духовності не можуть знайти застосування. Діючий механізм управління не сприймає таких пропозиції, він їх просто ігнорує, часом створюючи лише видимість своєї діяльності.
Очевидно, первинною, ключовою стає управлінська проблема повороту владної еліти «обличчям» до інтересів народу, без розв’язання якої навряд чи можна говорити хоч про якийсь суттєвий прогрес в Україні.
Твердження Пітера Друккера про те, що немає слаборозвинених країн, є країни слабокеровані, цілком справедливе стосовно України.
Таким чином, владна еліта, заплутавшись у масі соціально-економічних зв’язків через свою некомпетентність і аморальність, створила цю системну кризу.
Виникає питання: яким чином розплутати цей клубок зв’язків і кардинально змінити ситуацію на краще?
Провідна ланка
Звернення до науки управління, зокрема до методологічного принципу розв’язання системних криз, дає нам шанс змінити ситуацію. Мова йде про провідну ланку, потягнувши за яку можна витягнути і весь ланцюг. Треба знайти цю ланку, яка знаходиться без сумніву в середні самої системи управління і яка крок за кроком дозволила б розплутати весь клубок заплутаних зв’язків. Останні обумовлюють хитання й безпринципність політики побудови демократичної, соціальної, правової держави і громадянського суспільства та призводять до дивовижної безвідповідальності в державному управлінні.
На сьогоднішній день вчені-конкретики в галузі управління таку ланку виявили. Це механізм управління за цілями й результатами в будь-якій організації, але передусім у центральних органах влади. Його винятковість полягає в можливості послідовно налагодити зворотній зв’язок (відповідальність) у системі державного управління і таким чином почати крок за кроком очищувати ту “каламутну воду”, в якій розмножуються бацили бюрократії, хабарництва, корупції. Останні створили середовище задушливої бездуховності в молодій незалежній державі, що унеможливлює гідне життя суспільства.
Ключовим моментом запуску в дію механізму управління за метою та результатами (механізм цільового управління) є формування цінного кінцевого продукту діяльності владних структур – реалізація національної ідеї як життєвої програми нації. Цей суспільний продукт розглядається як кінцевий результат роботи Парламенту, апарату Президента, Кабінету Міністрів, включно з першими керівними особами. Щорічні соціологічні опитування населення у формі місцевих референдумів дадуть уявлення про якість цих результатів, які чітко визначено через конкретні показники кваліметричного характеру.
Вже на першому етапі запуску в дію механізму цільового управління може виявитися дивним факт неспроможності керівників багатьох владних структур визначити цінний кінцевий продукт своєї діяльності, пов’язаний із задоволенням будь-яких соціальних потреб.
Науковий фундамент універсального механізму цільового управління організацією та її персоналом становить теорія антропосоціального (від гр. аntropos – людина) управління суспільством, що полягає в первинності людини та її діяльності в усіх суспільних процесах.
Немає сумніву, що механізм цільового управління, який запускається людьми, працює за допомогою людей та отримує результати для людей, викличе в морально зрілого персоналу владних структур потребу використовувати великий творчий потенціал своїх співвітчизників для досягнення високих результатів. На жаль, сьогодні такий потенціал практично не користується попитом у ”машини” державного управління, яка заперечує будь-які інноваційні пропозиції глибинного змісту. Наприклад, досі не запущені в дію розробки українського вченого й практика І. Г. Будзая щодо оздоровлення українського генофонду та посилення економічної могутності України на основі розвитку ”Будівської системи землеробства” через масове виготовлення екологічно чистої продукції зі збільшеним вмістом дефіцитного білка, з використанням сучасних біотехнологій.
Формування нової ідеології управління суспільством
В такому контексті спробуємо якомога глибше розглянути сутність постійно декларованої тези про важливість людського чинника й спрямування всього державного управління на створення умов для нормальної життєдіяльності нації. Про те, що ця теза тільки декларується, але не реалізується, свідчить низький рівень життя основної маси населення й катастрофічна ситуація в країні.
З позиції антропосоціального підходу до управління суспільством людина перебуває в чотирьох сферах життєдіяльності: в сім’ї, в трудовій діяльності, в системі освіти, за місцем проживання й відпочинку. Якщо в кожній із цих сфер людина самореалізується, досягши високого ступеня задоволення своїх прагнень, вона ніколи не залишить країни, що забезпечила їй цю самореалізацію.
Суттєвою ознакою самореалізації людини є її перебування в сім’ї, на роботі, в навчальних закладах із великим задоволенням. Це може відбуватися тільки тоді, коли людина буде реалізовувати свій особистий потенціал для себе, а також в інтересах довколишнього соціуму, досягши високого рівня душевного комфорту.
У зв’язку з вищезазначеним стає очевидним, що діяльність органів влади повинна бути орієнтована на створення умов для високого рівня самореалізації в усіх чотирьох сферах життєдіяльності суспільства. Саме створення таких умов і є цінним кінцевим продуктом діяльності і Парламенту, апарату Президента, Кабінету Міністрів. У цьому випадку можна буде говорити про формування такого суспільства, яке називається громадянським і в якому людина як особистість, головна продуктивна сила суспільства самореалізується великою мірою в певних правових і національних рамках.
Таким чином, завданням нової ідеології управління суспільством є формування громадянського суспільства, що сприяє самореалізації особистості в рамках загальнолюдської моралі й національних традицій.
Управління економікою в контексті нової ідеології управління суспільством
Усвідомлення первинності людського чинника при вирішенні питань економічного характеру прийшло до тієї частини людства, яка збудувала економічно розвинуті суспільства у своїх країнах. За оцінкою експертів Світового банку основним джерелом зростання валового внутрішнього продукту багатьох країн виступає саме людський капітал.
На жаль, недостатню ефективність української економіки, її низьку конкурентоспроможність традиційно пояснюють слабким фінансуванням і технологічним забезпеченням виробництва благ, а також іншими зовнішніми перешкодами. Такий, обумовлений нашою ментальністю, технократичний підхід панував у радянські часи, домінує сьогодні й призведе до безвиходу в майбутньому…
Аби кардинально змінити ситуацію на краще, перш за все слід усі економічні процеси розглядати з позиції антропосоціального підходу. Необхідно поступово усвідомити, що економіку «роблять» люди які «стоять» буквально за всіма економічними процесами. Починається це з вищих структур влади (тих, що приймають закони, укази, постанови та ін.) і завершується трудовою діяльністю людей усередині безпосередніх суб’єктів економіки – підприємств, фірм, організацій, що виробляють блага, що «роблять» гроші й технології.
Люди, які витрачають свою інтелектуальну, фізичну й психічну енергію, є ключовою ланкою функціонування економіки. Від того, наскільки ці люди організовані, професійно компетентні й моральні, творчо розвинені та психо-фізично здорові, наскільки вони мотивовані й адекватні посаді, що займають за своїми здібностями, діловими та особистісними якостями, настільки ефективною і конкурентоспроможною буде економіка. Такі люди «знайдуть» і фінанси, і технології, і оптимальним чином забезпечать благами суспільні потреби.
Отже, країні конче необхідно перебудувати систему управління, зробивши її антропосоціальною, в якій виокремлено цільовий вектор, що зводиться до наявності місії та стратегічних цілей (виражених конкретними показниками, завдяки яким можна відстежити рівень досягнення цілей) на основі моніторингової кваліметричної оцінки результатів праці, ділових та особистісних якостей працівників.
Оскільки людський чинник і кадри є визначальними, а управлінські кадри мають надзвичайний вплив на всі економічні процеси, остільки необхідно вирішувати три ключових стратегічних завдання:
– по-перше, відшукати механізм організації доцільної (корисної) діяльності людей, що орієнтує діяльність на блага для суспільства;
– по-друге, зробити все, щоб цей механізм у системі освіти був орієнтований на підготовку конкурентоспроможних фахівців, які реалізують себе в трудовій діяльності;
– по-третє, знайти можливість у рамках цього механізму формувати ціннісну управлінську еліту в Україні, відсутність якої є сьогодні головною причиною негараздів в економіці.
Стосовно першого ключового завдання, то його рішення знаходиться у сфері використання вищезазначеного механізму управління за цілями та результатами (цільового управління) в кожній комерційній і некомерційній організації, що виробляє ті чи інші блага з урахуванням специфіки похідного цінного кінцевого продукту.
При цьому всю квадру принципів такого управління всередині цих організацій (визначення мети, зворотного зв’язку за результатами праці; цілеорієнтованої мотивації працівників; адекватності персоналу зайнятим посадам) застосувати значно легше, ніж в органах влади, через велику конкретність результатів діяльності.
Таким чином, інноваційне управління економікою зводиться до формування в усіх організаціях, виробляючих блага, культури цільового управління, яка забезпечує все інше.
Друге та третє ключові стратегічні завдання розглянемо далі.
Стратегія розвитку освіти в рамках реалізації нової ідеології управління суспільством
Сутність стратегії розвитку цієї найважливішої культурної сфери організації суспільства полягає у всілякому сприянню самореалізації учня, студента не тільки в процесі навчання, але і в подальшому житті по мірі дорослішання в інших трьох вищезазначених сферах життєдіяльності людини. І системі освіти тут належить виключна роль. Розглянемо це детальніше, з позиції корисності людини в суспільстві. Дійсно, що є цінним кінцевим продуктом системи освіти? Хто є «споживачем» людини і яка по своїх якостях людина потрібна споживачам?
З позицій антропосоціального підходу до управління суспільством, такими споживачами є соціум, як: родина; трудовий колектив; колектив у навчальному закладі; соціуми зовнішнього спілкування (вулиця, громадський транспорт, сусіди, зібрання та інш.), а також роботодавець в особі приватного підприємства, держави, акціонерних товариств та інш., і нарешті, людина потрібна самій собі і державі для виконання обов’язків громадянина цієї держави.
Тепер потрібно вияснити, які вимоги пред’являє кожен споживач до людини, включаючи власне ЕГО.
Наприклад, яка людина потрібна сама собі?
Зрозуміло, та, яка самореалізується, у першу чергу, у трудовій діяльності (згадаємо думку українського Сократа Г. Сковороди про те, що людина буде щаслива, якщо знайде «зрідню» працю). Виходить, потрібно йому допомогти в цьому. А що потрібно людині, що б він із задоволенням працював? Очевидно, гарна винагорода за працю, щоб задовольнити свої фізіологічні потреби. Крім того, робота повинна бути «улюбленої», відповідаючи здібностям і діловим якостям. Для цього людині повинний добре знати свої здібності і характерні риси особистості. По-третє, потрібні толерантні взаємини і з керівником як уповноваженим роботодавця, і з колегами. Будувати такі взаємини потрібно свідомо, добре знаючи себе і вивчаючи інших (варто пам’ятати, що люди відносяться до тебе також, як і ти до них).
Яка людина потрібна роботодавцю?
В першу чергу конкурентоспроможною, тобто професійно компетентною, що володіє професійними знаннями, навичками, уміннями. Але ще фізично здоровою, а також творчою (здатною самостійно вирішувати задачі в умовах, що змінюються,) і, саме собою зрозуміло, надійним, що вміє ладити з колективом, що поважає колег, тобто моральною.
Яка людина потрібна соціуму у формі сім’ї, трудового колективу в особі колег?
У першу чергу, моральна, тобто глибоко поважаюча людей, що виявляється: у доброті, чуйності, увічливості, надійності. Крім того, бажано, щоб вона була освіченою, з якою було б цікаво спілкуватися, а також творчою з почуттям гумору і, нарешті, фізично здоровою, щоб не сіяла навколо себе атмосферу зневіри і безвихідності.
Таким чином, можна зробити висновок, що цінним кінцевим продуктом діяльності навчальних закладів є гармонійно розвинена особистість, добре знаюча себе. На цьому й повинна будуватися стратегія розвитку всієї системи освіти, починаючи з її дошкільної ступені, пов’язана з формуванням (вихованням) такої особистості всіма можливими способами морального характеру.
Необхідність формування української моделі стратегічного управління освітою обумовлена тим, що ми живемо не в правовій державі. Саме правова держава виховує особистість через дотримання законів моралі. Оскільки наш правовий нігілізм має глибоке ментальне коріння, на відміну від економічно та правово розвинутих країн Сходу та Заходу, на українську систему освіти накладається додаткове навантаження та відповідальність за формування людини як особистості та головної виробничої сили суспільства з метою її кращої самореалізації у даному суспільстві.
Виявлений таким чином цінний кінцевий продукт системи освіти дає всі підстави сформулювати такі важливіші елементи стратегії, як місію та стратегічні цілі (конкретні та вимірювані) діяльності навчальних закладів. Місія системи освіти – сприяти самореалізації учнів, студентів на протязі життя в рамках загальнолюдської моралі і національних традицій. Стратегічні цілі – підвищувати рівень знань, навичок, вмінь, рівень морального, творчого фізичного розвитку і здоров’я ти, які навчаються, а також виявляти їх характерні риси особистості, їх здібності.
Використання кваліметрії (області знань о методах кількісної оцінки якісних явищ) дозволяє почати відстежувати всі вищезазначені параметри особистості кількісною мірою. Тим самим дається інформація для цілеспрямованої дії на формування особистості педагогічними і психологічними засобами. Оскільки кінцеві результати педагогічної діяльності батьків, вихователів дитячих садків, вчителів початкової, середньої, старшої школи виявляється за допомогою кваліметричних оцінок в рейтинговому ряду.
В системі зовнішньої школи особливу увагу, через механізм цільового управління, надається підготовці конкурентоспроможного випускника, рівень конкурентоспроможності якого визначається степеню відповідності його професіональної компетентності, ділових і особистісних якостей паспорту професії.
При цьому варто приділити значну увагу підготовці управлінських кадрів – менеджерів, які в наслідку повинні само реалізуватися в когорти управлінської еліти України в інтересах суспільства, нажаль.
Діюча сьогодні правляча еліта не є зразком ціннісної еліти, представники якої були б кращими з кращих. Скоріш за все по своїм професіонально діловим і особистісним (в першу чергу, моральним ) якостям існуючу еліту можна віднести до псевдоеліти, що сформувалася в умовах безцільового управління і зовсім розмитої відповідальності за результати своєї діяльності.
Стратегія формування ціннісної управлінської еліти в Україні
Функціонально стратегію формування цінностей управлінської еліти в Україні можна розділити на два крупних етапи.
Перший – це відбір управлінських кадрів в кожній організації, в тому числі всередині політичних партій, за допомогою механізму управління по цілям і результатам. На цьому етапі природнім шляхом здійснюється розстановка кадрів по «своїх» місцях, так як вимивається та частина управлінців і політичних діячів, які нездатні отримувати кінцеві результати суспільні властивості ( мають суспільну корисність ).
Другий – більш довготривалий етап, дійсно довготривалого характеру, пов’язаний з формуванням управлінської еліти, послідовним методом відстеження реальних і характерних рис особистості дітей, в сім’ї і на протязі всього навчання в закладах освіти , при цьому формування гармонійно розвиненої особистості стає тим фундаментом, на якому виростає здібності до управлінської діяльності.
Резюме
Усі представленні вище об’єктивні напрямки виходу України на світовий рівень з високими показниками якості життя населення не можуть бути реалізовані без прийняття Інноваційної моделі державного управління за кінцевими результатами, яка базується на культурі цільового управління, зверненої обличчям до людини як особистості й головної продуктивної сили суспільства. Сьогодні діючий механізм державного управління практично безвідповідальний за результати управлінської діяльності, не в змозі системно використовувати вище-зазначенні важливі пропозиції. Треба в усіх органах влади, починаючи з центральних, поступово формувати інноваційну управлінську культуру – культуру інноваційного управління.
Люди припинять імміґрувати з України, а ті, які виїхали, захочуть повернутися додому, якщо в Україні будуть створені умови для високої самореалізації людей в усіх чотирьох сферах діяльності, в першу чергу – трудової (а також за місцем проживання й відпочинку, в родині, в системі освіти).
Цільова орієнтація органів влади на потреби людей у цих конкретних сферах і моніторинг задоволення цих потреб, як інструмент зворотного зв’язку дасть змогу вимірювати результати, які мотивують керівництво й персонал органів державного управління до пошуку тих конкретних засобів підвищення якості життя населення, без яких досягнення результатів неможливе.
У контексті вищезазначеного, всьому складу управлінської еліти необхідно пройти спецкурс освіти з основ формування культури цільового управління в органах державної влади, в першу чергу, центральних.
Геннадій Дмитренко, доктор економічних наук
