“Не хочеш говорити українською? Збираєш речі і виїжджаєш!”
Якою повинна бути гуманітарна політика України.
Минули дві виборчі кампанії та перші 100 днів президента. Майже запрацювала нова Верховна Рада. Втім, ані стратегії розвитку гуманітарної сфери, ані визначеності щодо того, якою вона має бути Глава Держави з командою досі не показали.
Часом вони обіцяють захищати українську національну ідею. А часом заявляють, що «однієї культури в Україні не може бути, бо в школі ми вчили і Шевченка, і Пушкіна». Часом висварюють депутатів за спілкування російською мовою, а часом збираються дати російській особливі преференції в Україні.
Одним словом, яку Україну вони будуватимуть, досі не знають і вони самі.
Якою ж повинна бути українська гуманітарна політика – розповідають експерти цієї галузі: доктор філологічних наук, директор Інституту української мови НАН України Павло Гриценко; доктор філологічних наук, народний депутат України VII скликання Ірина Фаріон; письменниця, громадська діячка Лариса Ніцой.
– Яку роль у житті держави відіграє гуманітарна політика та якою вона повинна бути в нинішній Україні?
Павло Гриценко:
Українська гуманітарна політика має бути державозміцнювальною й україноцентричною. Звісно, це не означає, що треба оголосити війну чи хрестовий похід іншим культурам. Але держава ця – Українська, отже, все, що в ній відбувається, має зміцнювати українськість. І тільки за таких умов представники інших національностей в Україні почуватимуться захищеними й зможуть розвивати свої культури.
Нам сьогодні намагаються підкинути ідею, що Україна – багатонаціональна держава. Хоча це відверта неправда. Україна – мононаціональна. А всім, хто сумнівається, раджу читати визначення ООН (мононаціональна держава – та, де понад 2/3 населення є представниками однієї нації, в Україні українців більше, ніж 2/3 від усіх громадян, – ред.).
Також політики спекулюють тим, що є частина населення, яка не володіє державною мовою і не орієнтована на українські національні цінності. Справді, є така частина. Але це їхні особисті проблеми! Проблеми тих, хто не доріс до рівня України! А не проблеми Української держави. Це наслідки перебування України під окупацією інших держав. Не можна будувати майбутнє, орієнтуючись на моделі того колоніального минулого. Бо тоді ми знову станемо колонією. Навпаки, треба позбуватися цього й утверджувати українськість в усіх напрямах розвитку держави. Не розбазарювати гроші, яких у нас й так нема, а будувати чітку стратегію гуманітарної політики.
Уже минуло 100 днів нового президента. А де хоча б сигнал щодо творення гуманітарного блоку при президентові чи на загальнодержавному рівні? Чому сьогодні, коли Росію фактично ізолювали на міжнародному рівні, Путін провів оновлення гуманітарного сектору, переформатування комісії з руского язика, а в нас такого і близько немає? Чому ми знову програємо Росії?
До нас приїжджає прем’єр Ізраїлю й з-поміж економічних, інноваційно-технологічних питань ставить питання про розширення вивчення івриту. Значить, він мислить категоріями захисту своєї держави на теренах інших держав! А ми? Не мислимо категоріями захисту свої держави на теренах своєї ж держави!
Не маючи гуманітарної політики, ми не маємо своєї держави. Не маючи вільного простору української мови, справжнього, не бутафорного, ми не маємо своєї держави. Цього, на жаль, не розуміє ні президент, ні його оточення. А вже надія на партії, що пройшли до Верховної Ради, в мене ще менша.
Необхідно збирати фахівців й глибоко обговорювати ці питання. І тільки після того формувати нову законодавчу та виконавчу владу. Спочатку слід зрозуміти, що треба зробити, а тоді починати робити. Зараз ця влада створює комісії, об’єднує міністерства, різні ділянки життя в одну й, відповідно, затирає українське національне обличчя. Ну не може Мінмолодьспорт займатися питаннями інформаційної політики, мови та культури. Воно має займатися молоддю, спортом, здоров’ям і молодіжними рухами. А мова й культура – то два окремі питання, які потребують ретельності.
Ірина Фаріон:
Для початку треба вміти визначати систему пріоритетів. Є ти. Ти маєш свою хату і своїх дітей. Є твій сусід. Він має свою хату і своїх дітей. Для тебе хто важливіший? Сусід чи ти? Для мене важливіші я і мої діти. Оце і є гуманітарна політика. Це основний кордон між різними народами і державами. Це духовна аура нації, як казала Ліна Костенко.
Люди, які зараз прийшли до влади, – це просто совок. Саме тому одного дня вони затикають рот Рабіновичу, а іншого дня заявляють, що Україна «багатокультурна», бо вони вчили Пушкіна, Толстого та інших «пісатєлєй». От якщо старих ригів можна було назвати політиками-биками, то це – політики-телята, але з тим самим антиукраїнським світоглядом. Зверніть увагу: хоч би на яку тему вони не говорили – обов’язково повертаються до мовної та світоглядної проблематики, бо це абсолютно базові речі.
Нехай вчаться гуманітарної політики в ізраїльтян, які ухвалили доктрину національного розвитку держави. Або в поляків, Інститут національної пам’яті яких демонструє чуда виховання цілої нації – від дитини в пеленках до чоловіка похилого віку.
Українці збереглися як неповторний суб’єкт історії завдяки тому, що мали свою культуру, свою мову і свою традицію. А це і є вістря гуманітарної політики. Тепер через «слугів», через «опоблок-зажиття» і через гнилих ліберастів, що стали владою, війна з українцями з відкритого фронту переноситься ще й у центр держави – в Київ, у Верховну Раду.
Лариса Ніцой:
Протягом 600 років українська мова, а, відповідно, українська культура та українська наука, заборонялися в Україні Російською імперією. При цьому заохочувалися, фінансувалися та пропагувалися всі здобутки російською мовою. Про це треба пам’ятати й на це треба зважати передусім! Треба пам’ятати, що 100 років тому, після проголошення української незалежності, у нас стався сплеск всього українського. І відразу прийшла Росія. Знову знищила всіх українців, які могли здобути для України славу на світовому рівні і ліквідувати мистецький вакуум, який утворився впродовж століть окупації. Зважаючи на це, політики повинні розуміти, що наше сьогоднішнє завдання – нарешті максимально заповнити українською мовою українську культуру й науку.
Починати треба з освіти, популяризації української культури і всього українського. Саме на це повинна бути спрямована українська гуманітарна політика. Звісно, треба при цьому пам’ятати про національні меншини. Тільки от пам’ятати, зважаючи на відсоткове співвідношення українців і представників цих меншин в Україні.
– Нещодавно у президентській команді заявили, що російській мові варто було б дати статус регіональної на Донбасі. Це начебто сприяло б досягненню миру. Як ви оцінюєте таку пропозицію?
Павло Гриценко:
Це облудна, антинаукова та антиукраїнська пропозиція. Ця ідея давним-давно виношувалася в Кремлі й просувалася під різними соусами на Закарпатті, на півдні і сході України. Це несе в собі руйнування цілості українського мовно-культурного і державного простору. Цього не можна допускати в жодному разі. Так, треба вивчити ситуацію, зрозуміти специфіку реалізації мовної та культурної політики в різних регіонах. Але підпорядковувати все це винятково україноцентризму держави. Тільки так це має будуватися. І так будується в усіх без винятку державах, навіть там, де є кілька мов, наприклад у Румунії, Угорщині, Польщі тощо. Тільки центризм. І крапка. Інакше не буває.
Ірина Фаріон:
Російська мова в Україні – це мова окупації та агресії. Ми війну маємо на Донбасі й в Криму тільки тому, що там не було української гуманітарної політики, а була російська. То як преференції російській мові можуть сприяти досягненню миру? Ніяк. Що довше ми будемо толерувати російську, то довше в нас буде війна.
І зважте: це ініціативи зовсім не Зеленського та його команди. Це ініціативи Порошенка. Бо саме влада Порошенка у 2014-му створила дике гасло «Єдина Країна – Единая Страна». Це було заставкою на всіх каналах. Це був головний спосіб дискредитації Майдану, нейтралізації українців в Україні й усунення націоналістів від влади. Бо для націоналістів мова – фундамент, оскільки мова є фундаментом для угорців, чехів, поляків, англійців та решти притомних націй, які утвердилися винятково як націоналістичні держави.
Потім Порошенко продовжив знищувати українську гуманітарну політику через Міністерство освіти. Завдяки йому перший керівник Міносвіти, абсолютний наступник Діми Табачника – Сірьожа Квіт, скасував обов’язковість української мови й історії України у вишах. Саме цей його наказ став підривною міною під гуманітарну політику, яка почала виформовуватися після Майдану. Наступницею Квіта стала «женщіна Грінєвічь». Вона продовжила його антиукраїнську політику про необов’язковість української мови та історії, про зменшення кількості годин з української мови та літератури, про злиття української літератури із зарубіжною у школах, про знищення предмета «Історія України» у 5-х класах.
Тому не можна казати, що ініціативи Зеленського – це якісь новації. Ні! Методичку для вбивства української гуманітарної політики Зеленському написали Петро Порошенко, Сірьожа Квіт і Ліля Грінєвічь. Люди, які скористалися настроями суспільства в час Революції, вдали із себе націоналістів і взялися знищувати Україну.
Лариса Ніцой:
Це дуже небезпечна пропозиція. Якщо російська отримає особливий статус, інші меншини спитають: а ми чим гірші? Всі ж повинні мати рівні права! Тому хай розвивають собі свою мову і свою культуру. Без усяких особливих статусів. Державна мова в Україні – українська. І мова міжнаціонального спілкування в Україні – українська. По-іншому не може бути.
– Теперішня влада часто наголошує, що її попередники у гуманітарній сфері працювали «методом батога». Вони ж начебто збираються застосовувати «метод пряника». На вашу думку, це допоможе?
Лариса Ніцой:
Не було в нас насправді ні батога, ні пряника. Про це верещали, це рекламували. Мову вішали на білборди. Але не робили фактично нічого. Порошенко видав указ про написання державної програми з популяризації української мови для Уряду, який би її утверджував, виконував і фінансував. Обіцяв термін – два місяці. І не зробив нічого. Минув 1 рік і 4 місяці, а програми досі нема. Тому якщо нова влада говорить про «пряники» – я тільки «за». Нехай зробить нарешті оцю програму і покаже українському народові, яка вона українська влада.
Павло Гриценко:
Кроки попередньої влади не були репресивними чи хоча б наполегливо-наступальними, якими вони мали би бути. Тому про жодний батіг взагалі не йдеться. І що за «пряники» взагалі? Нехай припиняють торгувати мовою. Є закон.
Коли ви приїжджаєте до Америки, жодного пряника вам не дають. Ви маєте знати англійську. Коли ви приїжджаєте до Італії, вас не беруть на роботу, якщо ви не знаєте італійської й не маєте відповідного сертифіката.
То чому ми, українці, маємо витанцьовувати перед кожним, щоб він дотримувався закону й говорив державною мовою?! Та це твій обов’язок як громадянина! Якщо тобі не подобається говорити українською, орієнтуватися на українське, жити Україною і для України – вибирай інше місце проживання і виїжджай звідси! У нас немає кріпосного права. Обираєш мову, яка тобі ближча. Ментальність, яка тобі ближча. Працюєш на той народ, який тобі подобається. Разом з ним у його країні. Хто тобі заважає? Але чому ти маєш виставляти свої вимоги і свої моделі чужій країні? Не хочеш – до побачення. Тут Держава Україна. І треба чітко про це говорити. Нема чого загравати. Ми вже дозагравалися до квазіреферендумів і, зрештою, до крові. Якби не було того загравання, якби була чітка проукраїнська позиція, не було б війни.
Яна Федюра
Вголос
28.08.2019
Польський юрист про «російськомовних українців»: “Якщо ви так ненавидите країну, яка має бути вашою батьківщиною, то тим паче ви ненавидітимете Польщу, вам тут не місце”
Нещодавно в мережі викликала обурення фраза Юрія Винничука про те, що, мовляв, російськомовне населення України – не українці.
Чимало “тожепатріотів” накинулося на всіх причетних до публікації зі звинуваченнями в дискримінації, розпалюванні, поширюванні й розхитуванні. Але річ, мабуть, не в розхитуванні, а в тому, що в душі, якщо вона там є, вони відчувають, що це правда. Вони не можуть стати частиною українського народу, бо ненавидять його мову й культуру. Хотіли б бути хазяями цієї землі, але поки що тут ще забагато українців. Тому вони щосили проти нас воюють, усіма способами, які мають в арсеналі – звинуваченнями, істериками, образами, скаргами й погрозами намагаються змусити українців мовчати, а якщо говорити – то їхнім язьіком.Вони не розуміють, що всі все бачать, усім зрозуміло, хто чужинець і загарбник, а хто – нормальна людина.
“Я кілька днів думав, чи розмістити цей допис, але так мене востаннє дістали всіляки захисники так званих російськомовних українців, що вирішив таки написати.Позаминулого тижня був весь день на судових засіданнях у познанському апеляційному, кримінальному суді. Суд розглядав 14 апеляцій, 6 було – від громадян України. Мені вже стало моторошно, коли я осмислив, що майже половина всіх засуджених за злочини – українські громадяни.
Виявилося, вони всі російськомовні, я зітхнув з полегшенням.
Для всіх їх був перекладач української мови.
Усі вони нічєво нє панімалі, але суд це не вразило, суддя – головуючий сказав, що українські громадяни мають знати українську мову і годі.
Їхня поведінка була жахлива, хамили, кричали, треба було їм безліч разів звертати увагу. Перекладач сказав, що не буде перекладати з російської, суддя – головуючий сказав, для нього це відмова від пояснень. Але кожному дали змогу щось сказати, хоча і не перекладали.
Один з них просив задовольнити його апеляцію. Він сказав, що не хоче бути видвореним до України, бо ненавидить Україну, це країна бандитська, кримінальна, бидляча а люди там – усі розумово відсталі.
Я розумів, прокурор розумів і судді (такого були віку), теж зрозуміли. Усім відібрало мову.
Один суддя не стримався і російською йому сказав: “Я вперше щось таке чую, я судив найстрашніших злочинців, але жодний такого про свою країну не говорив. Якщо ви так ненавидите країну, яка має бути вашою батьківщиною, то тим паче ви ненавидітимете Польщу, вам тут не місце”.
Ось, вам русский мир. Приповз до Польщі. Надіюся, ми собі дамо з ним раду.Я щодня допомагаю українцям, надаю їм консультації. Ніхто з українськомовних не звернувся до мене з кримінальною справою. Я ніколи не чув. А росіяни з України? Ось, бачте.
У вас теж найвища злочинність у йуґовасточних абластях”.
