В Україні нині відзначаються 75-і роковини однієї з трагедій нашої історії — депортації українців із їхніх етнічних земель: Лемківщини, Холмщини, Надсяння, Південного Підляшшя, Бойківщини, Любачівщини в Польщі.
Одним із підсумків Другої світової війни стало встановлення нових державних кордонів у Європі, зокрема між СРСР і Польщею. Водночас комуністична влада обох країн запланувала, щоб після зміни кордонів українці Польщі опинилися в УРСР, а поляки України – в Польщі. Так постало питання «обміну населенням».
Хоча спочатку йшлося виключно про добровільний переїзд людей, але насправді це обернулося примусовим виселенням і насиллям, одним із злочинів тоталітаризму.
Депортації тривали з 1944 до 1951 рік. В рамках цього була і сумнозвісна Акція «Вісла» — виселення у 1947 році українців зі східних земель Польщі на північний захід країни.
Але оскільки комуністична Польща кілька повоєнних десятиліть була лише сателітом Радянського Союзу, то варто згадати про історію депортацій на теренах СРСР і його попередників.
Колишня комуно-імперія під назвою Союз Радянських Соціалістичних Республік була державою суцільних депортацій. Нинішня Російська Федерація, яка юридично оголосила себе при розпаді Союзу його правонаступницею, зберегла цю ідеологію.
Але і Радянський Союз, у свою чергу, був фактично правонаступником Російської імперії, хоч начебто ліквідував її державність та ідеологію. Насправді ж, більшовики, у яких одним з гасел здійсненого ними Жовтневого перевороту було так зване «Право націй на самовизначення аж до утворення власних держав» і які іменували царську Росію тюрмою народів, доволі швидко повернули ці народи у таку ж тоталітарну тюрму. Лише під єзуїтськими гаслами «рівності і братерства». Вже за 5 років після Жовтня, у грудні 1922-го, формально досі незалежні кілька держав на уламках імперії так би мовити «добровільно» об`єдналися у новітню імперію, комуністичний СРСР.
Та, у свою чергу, і Російська імперія була державою депортацій. Вона була за своєю ґенезою правонаступницею азійської монголо-татарської Золотої Орди. Адже саме з улусу орди – Москви генерувала ця в майбутньому супердержава, спочатку у вигляді Московського князівства, потім Московського царства, потім держави під вкраденою у нас, у Київської Русі, назвою Росія.
Залишається нагадати, що і Золота Орда була свого роду депортацією. Адже онук Чингіз-хана, творця гігантської Монгольської імперії, хан Батий утворив із фактично депортованих з корінної Монголії плюс завойованих народів за суттю незалежну від імперії нову державу — Золоту Орду. Її шовіністична психологія «обраних», які мають іти «до останнього моря» і завоювати все, куди дійдуть копита їх коней (нині трансформованих у гусениці російських танків), передалася і московсько-російській імперії. Адже все її неймовірне розширення, всі завоювання стали наслідком одного з різновидів депортації. Нічим іншим, як нею було перекидання озброєних людей з центру метрополії на дальні землі для їх завоювання, а водночас — депортація завойованих народів з їх корінних земель.
Класичний приклад — так зване підкорення Сибіру Єрмаком. За суттю, військо отамана Єрмака Тимофійовича — це були озброєні банди злочинців, перед якими цар Іван Грозний поставив ультиматум: або тюрма чи смертна кара, або здобуття для царства нових земель. І, звичайно, ці депортовані бандити мали після завоювання цих земель їх освоювати.
Перейдімо від давнини до історії власне СРСР, яка була історією суцільних депортацій. І ця депортація стала реальним, а не демагогічним проявом радянської національної політики. Вона являла собою насильницьке переселення громадян за національною ознакою у віддалені місцевості СРСР, у фактичне ув’язнення. Загалом від цих вимушених переселень постраждало близько 6 мільйонів людей. Внаслідок цього до півтора мільйона їх загинули, інші були приречені на жалюгідне виживання.
Радянська депортаційна політика почалася з виселення козаків — учасників білого руху, і великих землевласників. Жертвами радянських депортацій стали козаки Терської області, які в 1920 році були виселені і відправлені в інші місцевості Північного Кавказу, на Донбас, на Крайню Північ. Їхню землю було передано чеченцям та інгушам, які, і ось гримаси історії, пізніше також були депортовані. У 1921 році Російська радянська федерація депортувала козаків-«куркулів» із Семиріччя.
У 1922 році депортувала, уже за кордон, видатних гуманітаріїв. Ця каральна акція увійшла в історію під назвою «Філософський корабель». В реаліях під цим об`єднаним «кораблем» йшлося про кілька транспортів, якими з країни було депортовано інтелектуальний цвіт нації. Ініціатором каральної акції став вождь режиму Володимир Ленін, котрий все життя числився інтелектуалом.
У травні 1922 року, коли так звана громадянська війна була вже завершена і комуністичний режим постав на всій території колишньої імперії, за винятком Польщі і Фінляндії, Ленін запропонував замінити деякі брутальні каральні операції на так би мовити «інтелектуальну»: депортацію за кордон ідеологічних супротивників — філософів, професорів, письменників, релігійних діячів.
У вересні — листопаді 1922-го року з Петрограду двома пароплавами були відправлені у вигнання в Європу близько 200 відомих інтелектуалів. Також з формально ще незалежної Української соціалістичної республіки група інтелектуалів була вислана через одеський порт в Туреччину, у Константинополь. Ще одна група — потягами з Москви у Латвію та Німеччину. У грудні також у Німеччину було вислано групу інтелектуалів з Грузії.
Депортованих змушували подавати заяви на начебто добровільний виїзд, підписку, в якій їх попереджували про розстріл у випадку повернення додому. Була встановлена повна заборона на вивезення майна, його конфісковували, в тому числі книги. Разом з інтелектуалами висилалися і члени їх родин.
Серед депортованих були такі видатні постаті, як філософ, релігійний діяч Микола Бердяєв, професор Київського політехнічного інституту Сергій Булгаков, історик Нестор Котляревський, відомий юрист Михайло Осоргін, юрист і громадський діяч Питирим Сорокін.
Тих, хто відмовився їхати на чужину, репресували, декого й розстріляли. Так, був ув`язнений у концтабір, де згодом розстріляний видатний вчений, священик, богослов, письменник Павло Флоренський.
Чисельно це була не така велика депортація, але так знищувався інтелектуальний прошарок народу.
У 1925—1928 роках, уже в утвореному в грудні 1922-го Радянському Союзі, цій відновленій Російській імперії, Москва провела так званий перерозподіл кордонів. Від України, причому це подавалося і як добровільне рішення Української радянської республіки, було відірвано етнічні українські землі Білгородщини, Орловщини, Дону, Кубані. Це окрема тема, і ми завжди маємо пам’ятати про цю, так би мовити, депортацію цілих наших земель, як і перед цим Стародубщини на Брянщині. Але влада провела і зачищення цих земель від українців. Сотні тисяч їх були вислані аж на Далекий Схід, на так звані Зелений, Малиновий та Сірий Клини.
У 1930-ті роки влада СРСР відмовляється від попереднього загравання в національній політиці, проявом чого у 20-ті роки була й так звана часткова українізація у нас суспільного життя. Ліквідовуються культурні, а в ряді випадків і політичні автономії окремих народів й етнічних груп.
Насильницька колективізація кінця 20-х — початку 30-х років супроводжувалася депортацією, засланням у Сибір і на Північ тисяч і тисяч так званих куркульських родин українців.
З весни 1935-го з прикордонних районів на північному заході СРСР були примусово виселені місцеві жителі, здебільшого фіни. Також були примусово виселені до Казахстану поляки та німці Пулинського німецького району.
У вересні 1937 року на підставі спільної постанови Раднаркому і ЦК партії більшовиків 172 тисячі етнічних корейців були виселені із прикордонних районів Далекого Сходу. Одною з головних причин були військові приготування тут для подальшої агресії СРСР.
В час Великого терору, з кінця 1937 року поступово були ліквідовані всі національні утворення за межами титульних республік і областей, тут було згорнуте викладання й випуск літератури на національних мовах.
Із захопленням Радянським Союзом Західної України, Західної Білорусі та Прибалтики у 1939—1940 роках, депортації торкнулись і народів, що мешкали на цих землях. Їх висилали на Північ, а також у Казахстан. З щойно приєднаних до СРСР земель Західної України та Західної Білорусі, де також проводилася насильна колективізація, було депортовано тисячі тих же так званих куркульських сімей. Депортація торкнулася і країн Прибалтики, які начебто добровільно увійшли до СРСР, а насправді були ним анексовані. Зокрема, в середині червня 1941 року, буквально перед самим початком війни СРСР з Німеччиною, з Литви було вислано у віддалені райони Сибіру і Крайньої Півночі близько 34 тисяч чоловік.
Депортації продовжилися і після початку цієї війни. 28 серпня 1941 року була ліквідована Автономна республіка німців Поволжя. 367 000 німців було депортовано у республіку Комі, на Урал, у Казахстан і Сибір. Були депортовані також представники народів, країни яких входили в німецьку коаліцію (угорці, болгари, фіни).
У 1943—1944 роках були проведені масові депортації калмиків, балкарців, інгушів, чеченців, ногайців, турків-месхетинців, понтійських греків — в основному за обвинуваченням в колабораціонізмі, поширеним на весь той чи інший народ. Тяжким злочинок комуно-радянського режиму стала депортація кримсько-татарського народу у травні 1944 року зі щойно звільненого Криму.
Після так званого розвінчання культу особи Сталіна у 1956 році, цієї спроби якось підфарбувати тоталітарний режим СРСР, влада змушена була піти на часткову реабілітацію репресованих і депортованих. У 1957—1958 роках були відновлені національні автономії калмиків, чеченців, інгушів, карачаївців і балкарців; цим народам було дозволено повернутися на свої історичні території.
Втім, навіть у цей період значній частині репресованих народів (поволзькі німці, кримські татари, турки-месхетинці, греки, корейці й ін.) ще не були повернені ні національні автономії (якщо такі були), ні право повернутися на історичну батьківщину.
І лише на фініші Перебудови 14 листопада 1989 року Декларацією Верховної Ради були реабілітовані усі депортовані народи, визнані незаконними й злочинними репресивні акти проти них. У 1991 р. був ухвалений закон про реабілітацію репресованих народів.
У лютому 2004 року Європарламент визнав факт депортації чеченців та інгушів у 1944 році актом геноциду.
Хотілося б, щоб таким геноцидом Європа визнала і депортацію кримсько-татарського народу, і, звичайно, депортації мільйонів українців.
На завершення — про шовіністичну, так би мовити, депортаційну ідеологію нинішньої Російської Федерації, спадкоємиці в політичному, ідеологічному плані Радянського Союзу, Російської імперії, Московії, Золотої Орди. Чим, як не депортаціями були тисячі біженців, що стало наслідком російських воєн на Кавказі, мова про дві війни проти народу Ічкерії — Чечні, про війну проти Грузії у 2008 році.
На міжнародній арені фактично до депортацій, тобто сотень тисяч чи й мільйонів біженців, призвела агресивна політика СРСР, коли він десятиліттями вів війни в десятках країн світу.
А щодо України, то хіба не є фактичною депортацією такий тяжкий наслідок російської агресії проти нашої держави, на доповнення, звісно, до тисяч вбитих і поранених, як півтора мільйони біженців з охопленого війною Донбасу і окупованого Криму. Ми, звичайно, не називаємо цю величезну кількість людей депортованими. Але чомусь не називаємо їх і біженцями, лукаво вживаючи термін «внутрішньо переміщені особи».
Отже, вся історія Радянського Союзу і його попередників і продовжувача — це мільйони «внутрішньо» або й зовнішньо переміщених людей, невгодних тоталітарному режиму. І провадилося це не лише з якихось військових, політичних чи економічних мотивацій. Це була тоталітарна ідеологія змішування націй, за формулою з відомої пісні: «Наш адрес — не дом и не улица, наш адрес — Советский Союз».
Висновок один — рішуче прощання з тоталітаризмом у всіх його формах, зміцнення нашої незалежної Української держави.
Підготував Петро АНТОНЕНКО,
редактор газети «Світ-інфо»
Чернігів
