Чого насправді бракує Україні для реалізації її потенціалу
Ще на етапі боротьби за вихід України з Радянського Союзу в колі прибічників незалежності дуже популярними були тези про те, що в разі самостійності наша країна швидко досягне економічного успіху, а добробут громадян стрімко піде вгору.
Вільний ринок, демілітаризація економіки, відмова від статусу житниці й металургійного додатку імперії мали відкрити нечувані перспективи. Однак разом зі свободою в 1991 році ми отримали тотальне зубожіння населення, анекдотичні купоно-карбованці, імідж держави «це там, де Чорнобиль». Економічний колапс не в останню чергу створив потужну електоральну базу для проросійських сил: «міцні господарники», комуністичні реваншисти й просто популісти 1990-х активно експлуатували тему розриву відносин з Росією, а відтак необхідність відновлення цих зв’язків. Від створення СНД і до зовсім недавніх спроб утягнути Україну в очолюваний Москвою Митний союз нам нав’язували думку, що тільки інтеграція на базі радянської промислової кооперації може стати повноцінним стимулом для розвитку країни. Нині, коли всі ці байки перестали бути політичним мейнстримом, залишається відкритим питання, а що ж насправді потрібно для успішної реалізації державного проекту?
Про велетенський потенціал України в різних галузях, «приреченість на успіх» говорять високоповажні гості численних інвестиційних форумів, кожен український політик і закордонний радник. І майже завжди звучить доволі простий, на перший погляд, висновок: потрібні рішучі реформи й усе буде гаразд. Із цим не посперечаєшся. Так, потрібні, й подекуди навіть намітився прогрес, і приріст ВВП навіть невеличкий спостерігається, й альтернатива російському ринку, виявляється, теж існує. Але де той стрибок, прорив, яким марять наші стратеги? З традиційного набору порад можна ще згадати слова «дерегуляція», «демонополізація», «боротьба з корупцією», «зміни в законодавстві», «верховенство права», «незалежна судова гілка влади», «недоторканність власності». Хто ж цього не чув? І хіба тільки в останні післямайданні роки? Про це резонно говорили увесь час із моменту здобуття незалежності. В українських політиків навіть виробився певний імунітет до таких порад: реформи можна імітувати, законодавство змінювати косметично, карати хабарників тільки районного масштабу, виносити вряди-годи (коли є великий тиск громадськості) справедливі вироки. Чи потенціал не той, чи реалізується він не тими методами?
Можна ще довго перераховувати меми й теги українського реформаторства, але задля того щоб констатувати, що це все в нас не працює, достатньо й згаданих вище. Будь-якій досконалій програмі потрібні свої драйвери, а з ними, здається, в Україні найбільша проблема. І безумовно, головним таким драйвером мав би стати президент, національний лідер. Бо в нас зазвичай складалося так, що або лідер (Кучма, Янукович), або національний (Ющенко, Порошенко). Або сильна рука з оглядкою на Москву під прикриттям багатовекторності, або прозахідний демократ, а отже, позбавлений частини повноважень в ході конституційної реформи. Як результат: або зміщення центру прийняття рішень в Кремль, або слабка виконавча влада як заручниця нестабільного парламенту. Про яку реалізацію потенціалу можна говорити в такому разі?
Глибоко помиляються ті, хто вважає, що коли йти далі шляхом обрізання президентських повноважень, то в нас поменшає корупції, поліпшиться інвестиційний клімат і настане свято демократії. Україні зараз як ніколи потрібен гарант в широкому сенсі цього слова. Можна висувати скільки завгодно законодавчих ініціатив, залучати громадянське суспільство, наймати закордонних фахівців із хорошим бекграундом, без волі згори процес не зрушить із місця. І це має бути не просто «благословення», а політична відповідальність національного лідера, який наважиться надати відповідні гарантії. Перенести центр такої відповідальності в парламент було вкрай ризиковано.
Нам активно насаджується міф про те, що інвестори йдуть тільки в демократичні країни, а з авторитаризмом, мовляв, великим грошам не по дорозі. Втім, якщо кинути оком на пострадянські країни, то серед лідерів із залучення прямих іноземних інвестицій зовсім не Україна й Грузія (найбільш демократичні в регіоні), а Казахстан і Азербайджан. Поклади нафти й особисті гарантії авторитарного лідера, виявляється, важать більше, аніж прозорість виборів чи наявність опозиції в парламенті. Власне, і самі поклади чи інші природні ресурси теж далеко не завжди гарантують країні процвітання. Алмази, руда й золото можуть бути просто довідковою інформацією, коли йдеться про постколоніальні африканські країни, що в політичному сенсі залишаються failed state.
Якщо до реалізації економічного потенціалу підходити в колоніальній традиції, то країна від цього нічого не виграє. Цю модель вже відкатали українські олігархи: максимально визискувати ресурси, намагатися покривати власні витрати державним коштом. Імітація підтримки національного бізнесу в такому разі перетворюється просто на корупційну схему, шукати в якій точки зростання економіки марна справа. Так само як і вважати, що в часи четвертої промислової революції та постіндустріальної економіки треба робити ставку на енергозатратні, побудовані в роки перших п’ятирічок заводи. Це все підходи неспроможної постколоніальної еліти, яка нездатна мислити періодами, довшими за одну парламентську (президентську) каденцію.
Може виникнути заперечення, мовляв, така волелюбна нація як українці не сприйматиме сильного лідера. По-перше, як свідчить соціологія, такий запит усе ж таки існує. По-друге, деспота-самодура справді не потерпить, а відповідального лідера, який працює в інтересах країни, — цілком. По-третє, не варто підживлювати ворожий історичний міф про те, що українці начебто ніколи не шанували загальнонаціональних вождів. Маємо короткий, але вельми промовистий досвід Української Держави Павла Скоропадського, маємо значно триваліший період гетьманування Івана Мазепи з побудовою ефективного на той час бюрократичного апарату. Так як і будь-де не обійшлося без невдоволених й інтриганів, але загалом факти успішного лідерства були й заперечувати це наївно.
Шлях постколоніальних країн (що в Східній Європі в міжвоєнний період, що в Південно-Східній Азії в другій половині ХХ століття) до побудови успішної й конкурентоспроможної держави пролягав через період авторитаризму. Лідери, яких у цих державах, до речі, шанують і донині, зуміли взяти на себе політичну відповідальність за те, щоб визначити пріоритети розвитку. Вони не визначаються круглими столами за участю відставних міністрів з інших країн, професійних лобістів і відгодованих грантами експертів. Бо йдеться, власне, не про приведення до якихось стандартів чи впровадження чужого досвіду, а передовсім про внутрішні інтереси. Саме задля нього роблять конкурентоспроможним експорт, вирощують з державною допомогою компанії, які стають «національними чемпіонами», створюють бізнес-клімат, який пробуджує підприємницьку ініціативу громадян. Далі вже справа техніки, реалізація потенціалу стає загальнонаціональним дітищем: зменшується відтік мізків, робочих рук, виборець вдячний правлячій еліті не за гречку, а за надані можливості.
У січні 2014-го перед першими серйозними сутичками на Майдані натовп скандував: «Лідера!». Тоді не знайшлося, впоралися самі, і це дало змогу істотно змужніти громадянському суспільству. Однак Україна так і не стала за масштабами свого розвитку тигром. Отже, у загальному заліку досягнення залишаються доволі скромними. Національного лідера не вирощують соціологічні служби чи телевізійні шоу, він приходить сам, із того середовища, в якому завоював авторитет. Це може бути маловідомий громадський активіст, селфмейд-бізнесмен чи талановитий командир з окопів Донбасу. Він може не встигнути до початку найближчої виборчої кампанії й мати біографію не надто схожу з житіями святих, але якщо його авторитет буде справжнім, не вигаданим політтехнологами, то далі — справа техніки.
Тиждень.UA
