Про наше суспільство, і не лише про вибори
Країна, де нічого не відбувається
Днями я прочитав в Інтернеті допис одного громадянина. Текст дуже великий, але якщо передати одним словом, це — лемент. Тобто бідкання і причитання. Притому, це реакція на події одного-єдиного, звичайного дня. Події в країні й довкола неї, причетні до нас.
В тексті перелічено страшилки, що сталися за день. Притому, що багато що (не все, але багато) — лише версії, припущення, які,тим не менше, чомусь хапаються людиною на льоту і подаються, як конечна істина. Нікчемний суд ухвалив те-то. Такий-то відомий чоловік застрелився, чи, мабуть же, його застрелили наші вороги. Попалися на хабарах чергові корупціонери. На базарі подорожчали помідори. Кляті європейці таки будують щось на зло нам. І т. д., і т. п.
Коли все це нанизане підряд, то начебто вражає. Яка розпачлива картина! Але коли вчитаєшся і вдумаєшся, то тут — нічого нового. Все це діялося не лише в ці останні тижні, до яких автор тексту затято все прив’язує. Це відбувалося і відбувається у нас і довкола нас вже третє десятиліття нашої нової історії.
Недавно я повертався з чергової поїздки до Польщі. Не був в Україні кілька днів, не мав під рукою Інтернету, та й не було великого бажання шукати його і залазити в ті помиї. І ось, чекаючи у Львові на вокзалі поїзд на Київ, запитав у такого ж нудьгуючого в очікуванні літнього чоловіка, що відбулося нового у нас в Україні за ці кілька днів? Чоловік здивовано відповів: «Та у нас 28 років нічого не відбувається, а ви хочете за чотири дні». Це сказав звичайний українець, спокійно і без лементу.
А й правда. І тут відома французька приказка «Найкраща новина — відсутність новин» має якесь інше трактування, ніж в усталених європейських країнах, де воліють отримувати поменше новин. У нас ця приказка має якийсь понурий зміст: не відбувається нічого нового в сенсі кардинальних змін до нормального життя. І все, про що торочать у розпачі лементу, у нас уже було, було, було.
Політичні вбивства (недавно — 20-річчя вбивства В`ячеслава Чорновола, майже не помічене в суспільстві, наступного року вже 20-річчя вбивства Георгія Гонгадзе), інші гучні злочини, шалена корупція, болото спадку комуністичного тоталітаризму, з якого ніяк не виліземо, так звані «реформи», ріст тарифів… Навіть найтрагічніше — війна і втрата територій — теж випливає з того, що у нас тягнеться третє десятиліття, в сенсі цих дивних втрат і дивної війни. При безумовній агресії сусіда.
Я дуже сподіваюсь, що автор того згаданого тексту в Інтернеті в розпачі не покінчив з собою, не емігрував, не пішов у ліси в скит чи якось інакше випав з цього такого-сякого суспільства, на що підштовхував лементу його тексту. А благополучно переночував і побачив, що наступного дня може нанизувати чергові «апокаліптичні» події.
Але біда в тому, що за цим лементом так і не знайшлося місця для запитання, тим більше, відповіді на нього, бодай у форматі пошуку, — що робити, як бути? Нічого, окрім затяганих фраз, що на нас насідають вороги, зовнішні і внутрішні, відтак «треба бути патріотами».
Щоб від цих фраз перейти до конкретнішого, треба тверезо подивитися на наше суспільство.
У полоні фарсу: проституція «рейтингів» і засобів інформації
й Казка про голого короля
Одна людина недавно висловила в Інтернеті захоплення тим, що партія, якою вона так захопилася, вже має рейтинг на парламентські вибори у 8%. Це одна з нових партійок, нині хвацько розкручуваних. Таким захопленим людям варто б зрозуміти, що завтра ця партія може мати «рейтинг» уже не 8, а 28 %, якщо з певних міркувань так зволять ті, хто плодить і поширює рейтинги.
Я вже писав недавено, що в нашому ненормальному суспільстві не рейтинги так званих «соціологічних опитувань» відбивають думку людей, а люди починають думати й голосувати так, як їм кажуть «рейтинги». Ці «рейтинги» плодять, цебто замовляють їх продажним рейтингописцям, — хто? Бізнес, олігархи. А потім ці «рейтинги» треба вкласти у голови мільйонів виборців через засоби інформації — газети, телебачення, радіо, Інтернет. Хто це робить? Бізнес, олігархи. Адже саме вони є власниками майже всіх ЗМІ країни. І це теж — наше суспільство.
Але найдивовижніше ось що. Та серйозність, з якою у нас ці «рейтинги» цитують, торочать про них, обговорюють начебто ж серйозні люди в тих же ЗМІ: політики, так звані аналітики, політологи, громадські активісти, прості громадяни. Як можна ось так серйозно говорити про «рейтинги». «опитування» і не говорити про головне — їх повну продажність, як і політичну проституцію засобів інформації. Між тим, вплив «рейтингів» колосальний і все більшає. Те, наскільки точно на недавніх президентських виборах «рейтинги» співпали з голосуванням, говорить про повне, понуре, приречене підпорядкування мізків виборців цим закинутим туди «рейтингам».
І от така «серйозність» сприйняття цього трагічного, за суттю, фарсу. І масова ж серйозність. Як і щодо словес стосовно виборів по округах, де панує та ж продажність, і які є таким самим фарсом. Ну, що це за гіпноз такий?
Класика вічна. У Андерсена є блискуча казка «Нове вбрання короля». Аферисти, які взялися пошити королю нове вбрання, все розікрали. То ж виставили на публіку абсолютно голого короля, заявивши, що на ньому красивий одяг, а ті, хто цього не бачить, — повні дурні. І всі довкола захоплено заговорили, яке красиве нове вбрання короля. Лише один хлопчик вигукнув «А король же голий».
Як розбудити від очманіння, самогіпнозу наше суспільство?
Народний Рух: політична смерть у рік 30-річчя
Щойно Народний Рух України виступив із заявою, що не йде на ці парламентські вибори. А й правда, куди йти, коли нинішній голова Руху, балотуючись недавно на президентських виборах,зайняв 27 місце з 39-ти кандидатів і опинився у «подвійних політичних нулях», набравши «нуль цілих, нуль десятих і скількись сотих» відсотка голосів.
Зараз він у заяві понуро пише: «Гроші вирішать все…. Телевізор знову сформує вибір українців. На жаль.» І вже наступна фраза: «Ми мали найдостойніший список кандидатів.»
Ось так скромно. Значить, партія найдостойніших знову не потрапить у парламент, а сумарно буде поза ним добрих два десятиліття. Названа у заяві й причина: партії не вистачило на грошову заставу 1,3 мільйона гривень. Нагадаймо: сума застави для партій на ці вибори — 4 мільйони 173 тисячі гривень. Значить,майже три мільйон таки зібрали. Решту міг би докласти й не такий бідний сам голова партії. Котрий був обраний в цю Раду від партії «Самопоміч», причому за списком партії, потім був виключений з її фракції, перебрався у фракцію партії влади — Блок Петра Порошенка. А коли ця партія разом з цим президентством котилася на фініш, торік вийшов і з цієї фракції.
Це просто інформація, але у ній віддзеркалення нинішньої деградації славної партії, яка вела нас до незалежності. Партії, у якої на знаменитому колись офісі Чернігівської обласної організації вже котрий рік, як зникла навіть вивіска.
Вибори для партії — вінець її діяльності. І коли партія на них не йде, це фініш. При тому, що нині на вибори хто тільки не пхається серед тих 21-ї партії.
Не кращі справи і у другої, колись на рівні з Рухом, потужної громадської сили — Товариства «Просвіта». Воно не формально, бо не партія, йде на вибори. В особі одної партії, яка вже кілька років входить у «пул» партійок, що їх «Просвіта» пробує щиро, наївно і безуспішно об`єднати. Це другий цьогорічний похід партії на вибори. На президентських її кандидат впав ще нижче голови Руху: посів 30 місце, в тих же «подвійних політичних нулях».
Інші давні й так само деградовані так звані національно-демократичні партії на вибори вже й не сунуться («Свобода» тут якось окремо, це не про неї). Не сунуться ні поодинці, ні об’єднавшись у якусь потужнішу партію, точніше, так і не об’єднавшись за ці понад чверть століття. І це теж наше суспільство.
Натомість серед тих, що балотуються, чимало «свіжих» партій і партійок, перелицьованих з не дуже свіжих. З того нашого партійного цирку і паноптикуму у понад 350 так званих партій. Ці свіжі — нині висмоктані з пальця, явно з дуже грошовитого. Обираймо…Це теж наше суспільство.
Скільки українських журналів і газет загинуло в епохи Кра, Ку, Ю, Я і По?
Читаю на популярному чернігівському сайті публікацію «Журнал «Барвінок», який видавали з 1928 року, не переживе «зе-епоху». Заголовок явно даний самим сайтом, де люблять ставити такі хвацькі заголовки. Бо під ним доволі звичайний текст з підписом «За інф. «Укрінформ», тобто це повідомлення державного інформаційного агентства. Мова про те, що зникає чергове видання, бідкання, що «діти масово занурюються у віртуальний світ», цебто Інтернет (таке впливає не лише на це видання), що «державних дотацій видання не отримує у зв’язку із законодавством про незалежність ЗМІ». Щодо останнього, тут і не потребувалося роздержавлення преси, журнал і так був виданням самого редакційного колективу. Тобто в чистому вигляді «преса самої преси», до якої нам і треба прагнути в Україні. Але от не втримався «на плаву», напевно ж, симпатичний дитячий український журнал, який і я колись читав школярем.
Але ж який хвацький заголовок, що журнал «не переживе «зе-епоху». Тобто епоху Президента Зеленського, якій поки що всього лічені тижні, але яка вже згубила славний журнал.
Правда, що журнал гине? Суща правда. Але в народі ще кажуть: «півправда гірша брехні». А тут не половина, а сота чи й тисячна доля правди. Бо з превеликим сумом можемо згадати, скільки українських видань зникло в епохи попередніх 5-ти Президентів. Сотні, якщо не тисячі.
Зникло безліч видань гуманітарної сфери, зокрема журналів на теми літератури, театру, образотворчого мистецтва, архітектури, народознавства , краєзнавства.
Сім років тому загинув знаменитий журнал «Вітчизна», головний літературний журнал України, головне видання Спілки письменників. Він існував з 1933-го, тобто майже 80 років. Був таким, яким міг бути майже шість десятиліть в комуністичному СРСР, тим не менше, тут друкувався цвіт української літератури, особливо в останні десятиліття, коли нам відкрилася наша заборонена і переслідувана література. А ще у 1968 році, в січневому номері, тут був першодрук знаменитого роману Олеся Гончара «Собор».
Недавно згинули одразу кілька газет Міністерства культури, не витримали роздержавлення. Тривалий час не виходила навіть центральна газета міністерства, нині теж роздержавлена «Культура і життя».
Всі останні роки не так існує, як мучиться «Кримська світлиця», спільне видання «Просвіти» і громадської організації «Кримський центр ділового та культурного співробітництва «Український дім». Ще до кінця минулого року, до роздержавлення, видавцем було ще й Міністерство культури. Попри це, єдина україномовна газета Криму, що й так з відомих причин видається в Києві, вже чимало років ледве животіє.
Загинув великий колись масив преси Народного Руху і Товариства «Просвіта». В середні 90-х, коли я саме був редактором дуже відомої тоді Чернігівської газети «Сіверщина», з її тиражем понад 30 тисяч передплати, була навіть створена всеукраїнська Асоціація рухівської преси — кілька десятків газет. Та вже за лічені роки від неї і від них залишилися лише «ріжки та ніжки».
Чернігів тримався довше. Тим не менше, уже минуло понад 5 років, як загинули і «Сіверщина», і її дочірнє видання – симпатична газета для дому і родини «Біла хата». Першу були спробували відновити, але вже давно вона знову зникла, друга в небутті 6-й рік.
І все це з нашим національним інформаційним простором чинили не марсіани, не росіяни, не американці, німці чи ще хтось, а наші, ті, які зараз так затято наряджаються в патріоти. Продемонструвавши повну нездатність до конкретних справ. І це теж наше суспільство.
Ось про що варто б думати нам всім, замість того щоб вкидатися в черговий лемент.
Петро АНТОНЕНКО, редактор газети «Світ-інфо»
Чернігів
