Світла пам’ять Іванові Гватю
Іван Гвать на околиці рідного села Ряшів. 17 червня 2010 р.
Іван Гвать виступає на поетичному святі Богдана-Ігора Антонича. 2 березня 2015 р.
30 листопада 2022 року перестало битися щире українське серце Івана Гватя – видатного журналіста й публіциста, дослідника Української історії з проникливим філософським мисленням.
Іван Гвать (псевдонім – Юрій Маєрник) народився 30 березня 1950 року в селі Ряшів Бардіївського округу в Словаччині. Після закінчення Української гімназії в Пряшеві (1968) студіював філософію та історію в університетах Урбаніана (Рим) та Людвіґ-Максиміліанеум (Мюнхен). Відмовився повернутися до Чехословаччини, заочно засуджений до 5-ти років в’язниці. Працював в українській редакції радіо «Свобода» у Мюнхені (1973–1994), Києві (1995–1998) та Празі (1998–2003).
Автор радіопередач, спрямованих на об’єктивне трактування історії та нинішніх подій в Україні й українському зарубіжжі.
Один з найкращих фахівців з проблем Української Греко-Католицької Церкви та української меншини Словаччини й Польщі.
У Мюнхені Іван Гвать співпрацював з газетою «Християнський голос», журналами «Український самостійник» і «Сучасність»; у Києві – з газетами «День», «Вечірній Київ», «Дзеркало тижня», «Киевские ведомости», з журналами «Український Світ», «Генеза», «Людина і Світ». Опублікував низку гостросюжетних статей на історичну й політичну тематику.
У 2003 році Іван Гвать повернувся в рідне село Ряшів, де працював над завершенням головної книги свого життя – «Історія Лемківщини».
Водночас у статтях на сайті «Радіо Свобода» нещадно викриває аґресію «русского мира», зокрема інспірування «русинського руху» на Закарпатті й Східній Словаччині – «самом западном уголке русского мира». У 2014 році, з початком російсько-української війни, Іван Гвать нещадно викриває підступність російської імперської ідеології та російського імперського православ’я.
Путін і РПЦ супроти України. Відверта брехня і аґресія
Президент Росії Володимир Путін і глава РПЦ Кирило. Архівна фотографія
Поведінку політичних і церковних керманичів Росії супроти України протягом останніх місяців цього року було передбачено майже дві тисячі років тому. Апостол Матвій у своєму Євангелії попереджав: «Стережіться лжепророків, що приходять до вас в овечій одежі, а всередині – вовки хижі» (Матвій 7.15).
На жаль, велика частина громадян України в щось таке повірити не хотіла. Але факти – річ уперта.
Документальне свідчення правдивості цієї притчі подає, серед іншого, фільм відомого у світі словацького кіномитця Павла Барабаша про незайману природу словацьких гір. В серії фільмів під назвою Tatry є і цікава картина про поведінку зголоднілого вовка «Волання дичавини».
Щоб на високогірному пасовиську якомога ближче підійти до своєї жертви – вівці, вовк, як висвітлює фільм Барабашa, спершу вивалявся в овечих екскрементах. Нейтралізував власний (вовчий) запах, щоб таким чином йому було легше накинутися на свою жертву. Коли «наївна» вівця збагнула цей вовчий трюк, було вже пізно…
Так воно і з сучасними російськими вовками в овечій одежі в Україні.
Довготривале заколисування українців, що вони – «братський народ», про «вічну дружбу», про Україну як осереддя «Святої Русі», і що «Київ – це наш новий Єрусалим, серцевина нашого життя», та інші «компліменти» в цьому ж дусі, наприклад, від патріарха РПЦ Кирила, мали на меті одне: знищити інстинкт самозбереження «українських овечок», щоб згодом їх стригти і рвати. Про це свідчить російська агресія на українському Донбасі.
Євангельська притча про вовків в овечій шкурі, це не байка, а реальність нашого часу. Вона викриває сучасних московських окупантів без ряси і тих, у рясах, що поводяться по-вовчому. Безпардонна брехня Путіна про те, що війська Росії не воюють на території України є тому прикладом.
Після окупації українського півострова Крим російськими «зеленими чоловічками» Путін невдовзі зізнався, що це були російські військові.
У Криму розпочалися переслідування віруючих не московського православ’я та мусульман. Заохоченням стала заява апологета відродження російської імперії, патріарха Кирила, який 14 березня 2014 року назвав ворогами усіх, хто хоче «розділити наш народ, і особливо відірвати південні й західні російські землі від єдиного «русского мира». Цю мантру Кирило в різних варіантах повторює вже принаймні 20 років. Ще 1994 року він (тоді в ранзі так званого «міністра закордонних справ» Московської патріархії) сказав: «Церква сприймає розпад єдиної держави (СРСР) як трагедію. Тому ми (московський патріархат) вважаємо, що будь-які розумні зусилля, спрямовані на відновлення Вітчизни, це благо. Росіяни, українці, білоруси – це єдиний народ». Ось тобі «розумні зусилля» одного з реставраторів російської імперії!
Сказано це було ще до того, як Путін пролляв крокодилячі сльози над розвалом СРСР, назвавши це найбільшою трагедією ХХ століття.
Ось «задушевні» обійми тих, що пройшли школу НКВД-КГБ. Треба ще приклади?
На початку червня цього року так званий «народний губернатор» угруповання «Донецька народна республіка», що визнане в Україні терористичним, Губарєв, заохочений заявою Кирила, сказав, що російських найманців-терористів на війну в Україні благословила Російська православна церква, бо «це війна за «русский мир». Це війна за «Новоросію». «Це війна за свободу від фашизму українського», – заявив російський нацик, у минулому член неонацистської організації «Русское национальное единство», яким керує горезвісний ще з часу московського путчу Олександр Баркашов.
Активно стежить за подіями в Україні, вірний слуга патріарха Кирила священик Ілій (Ноздрін), що мешкає у підмосковному Пєрєделкіно на території патріаршого подвір’я. Наприкінці травня він публічно закликав Христа, Богородицю, Архистратига Михаїла і всіх святих визволити «малоросів від западенців і американо-бандерівської смути».
Православний сталініст отець Ілій, як повідомляє інформаційне агентство РІСУ, є духовником, чи пак сповідником патріарха Кирила. Все стає на свої місця. Тепер всім ясно, якими етичними цінностями живе Московський патріарх і керівництво РПЦ.
Нове це – призабуте старе
У червні 1996 року, на п’ятиріччя своє інтронізації попередник Кирила, патріарх РПЦ Алєксей ІІ клявся: «Рука об руку с государственной властю, Церковь будет вести Россию к Величию и Мощи». Це було сказано під час Першої Чеченської війни. Благословляючи російських православних на війну з «невірними» Ічкерії, Патріарх демонстрував, якою важливою є для Російської православної церкви симфонія, просто нерозривний зв’язок між церквою і державою.
Без цього зв’язку з царством кесаря РПЦ ніколи в історії не діяла, Завжди активно брала участь у «собіранії» чужих земель.
У липні 1927 року місцеблюститель патріаршого престолу РПЦ митрополит Сергій (Страгородський) самовільно, без погодження з іншими ієрархами-колегами, оприлюднив Декларацію лояльності РПЦ до сталінського режиму. В цьому документі мовиться, що радості радянської влади є радостями Російської православної церкви, а невдачі влади є невдачами РПЦ. Це був акт її моральної капітуляції перед Сталіним.
Восени 1942 року, з нагоди 25-річчя більшовицької революції цю лояльність було продемонстровано знову. У вітаннях, надісланих до Кремля, повідомила газета («Правда» 9. 9.1942), митрополит Сергій назвав тирана «богоизбранным вождем воинских и культурных сил» СРСР.
Митрополит Сергій помер 1944 року, а патріархом було обрано Алєксея (Симанського), котрий на початку ХХ-го століття очолював Тульське відділення антисемітського й шовіністичного «Союзу Русского народа». Після свого обрання новий патріарх Алєксей І закликав свою паству коритися і вірно служити «богоустановленной власти», Сталіна («Правда» 7.2.1945).
Хай живе брехня, якщо вона в інтересах держави
Російська православна церква завжди дбала про пишноту обрядів, церемоній, тобто зосереджувала увагу на зовнішніх атрибутах своєї діяльності. Навчання віруючих Євангельських правд було для неї чимось другорядним. Про це свідчать такі дані.
Згідно з результатами соціологічних опитувань, проведених в Росії наприкінці березня цього року, 54% опитаних громадян Російської Федерації вважають, що державі дозволено брехати у ЗМІ якщо це в її (державних) інтересах. Дані опитування російського «Левада-Центру» свідчать про те, що 58% громадян Росії вважають правильним дати терористам в України зброю, а 31% висловився за введення російських військ до України.
Це страшні результати. Це показники діяльності РПЦ в середовищі своїх православних овечок. Стає моторошно.
Російська православна церква на початку ХХІ століття дозволяє своїм віруючим брехати, якщо йдеться про інтереси держави. Пересічний віруючий це розуміє так: якщо держава має право брехати в її інтересах, то я, її простий громадянин, також маю право так чинити, зокрема, коли йдеться про інтереси мої і моїх дітей. Як тут не згадати відому народну мудрість часів совдепії: хто не краде в державі, обкрадає свою сім’ю…
Чого ж дивуватися «простим смертним», якщо лицемірить сам святіший РПЦ Кирило. На офіційному сайті Московської патріархії він оприлюднив 14.08.2014 року листа до предстоятелів Православних церков, в якому звинуватив «розкольників» (УПЦ КП) та «уніатів» (УГКЦ) у нищенні «канонічного православ’я» в Донецькій та Луганський областях. Наступного дня цей лист із невідомих причин зник з усіх сайтів РПЦ. Через кілька днів там з’явився текст листа до ООН, до Ради Європи та ОБСЄ з проханням патріарха Кирила захистити «православних християн Східної України». Патріарх просить авторитетні міжнародні організації протидіяти «спробам уніатів і розкольників нанести шкоду канонічному православ’ю в Україні».
Весь цивілізований світ бачить, що найбільшу шкоду віруючим на Донбасі й в Україні взагалі завдає путінський режим Росії його всебічна підтримка терористів на Сході України.
1918 року уродженець Києва філософ Микола Бердяєв написав: «Московський шовінізм у московській церкві – це суто московська національна її прикмета. Московська церква насичена московським шовінізмом від гори до споду і в минулому, і в сучасному».
У цій церкві, начебто було охрещено і сучасного керівника Росії Володимира Путіна, як він сам про це каже. Виникає запитання, чому патріарх РПЦ Кирило, як духовний батько, не впливає на своє чадо – православного керманича Росії Путіна.
Українці ж повинні знову і знову пам’яти слова Тараса Шевченка: «якби ви вчились так, як треба, то й мудрость би була своя»… Знали б, хто твій справжній брат, а хто вовк в овечій одежі.
Іван Гвать, дослідник, публіцист
Радіо Свобода
Джерело:
https://www.radiosvoboda.org/a/26569837.html
Чи справді Путін згорнув проект створення
«Республики Подкарпатская Русь»?
У листопаді 2014 року російські спецслужби планували створити в Закарпатській області чергову «народну» республіку – «Республику Подкарпатская Русь». Про це повідомляло інтернет-видання «Українська правда» (26.11.2014), посилаючись на джерела Служби безпеки України. Про причини, чому цей проект було згорнуто, можна тільки здогадуватися. Однією з них є напевно те, що Українське Закарпаття , на відміну від Донбасу, не межує з Росією, а з країнами НАТО, Євросоюзу. Маючи свої геополітичні інтереси також і на Закарпатті. Москва пильно стежить за розвитком подій. З нафталіну витягнено проект русинського сепаратизму чи пак автономії під назвою «Подкарпатская Русь». Активно трудилися над сценарієм дестабілізації України на її західних кордонах і слуги Путіна. Усе таки щось не спрацювало. Чому?
Наприкінці жовтня 2014 року після Валдайської міжнародної зустрічі, що відбулася в Сочі, президент Росії Володимир Путін відповів на низку запитань на історичні теми. Особливу увагу він приділив питанню післявоєнних кордонів України. Як загально відомо, Путін не може перетравити існування незалежної України.
Російський президент повторив вперше ним самим озвучену на саміті НАТО в Бухаресті у квітні 2008 року «доказову базу» про те, що Україна – це «позшивані шматки» окремих територій, «подарованих» їй в різний час різними сусідами. Звісно, коли мова про такі благородні справи, як подарунки, то, як завжди, «найщедрішим» спонсором територій виявилася, нібито, Росія. В румунській столиці російський президент силоміць намагався нав’язати таке переконання президентові США Джорджу Бушу- молодшому. Але даремно. Путін заплутався в тенетах своєї забріханості.
Щодо західних кордонів України, то він восени 2014 року, як «класний знавець» новітньої історії, намагаючись переконати своєю маячнею слухачів, він сказав і таке: «Что касается Запада. А Вы что, не знаете ли, что после Второй мировой войны часть территорий была прирезана к Украине – как результат Второй мировой войны? Часть отрезана от Польщи, от Венгрии, по-моему. Львов каким был городом, если не польским? Вы что, не знаете об этом что ли?».
У контексті цієї чергової путінської брехні потрібно нагадати газетні повідомлення майже чвертьстолітньої давнини. У вересні 1990 року в Женеві зустрілися німецькі та російські експерти з питань геополітики. Згодом стало відомо, що на зустрічі було обговорено таке: Радянський Союз не буде проти відірвання Закарпатської України на випадок дестабілізуючої діяльності українських націоналістів та її включення до Угорської Республіки. Цю інформацію з чеської газети Politika (14.11.1991) передрукувала згодом також ужгородська газета «Срібна Земля».
Кремлівська підготовка до панахиди
У Москві вже очікували крах «Імперії зла» і розуміли, що саме Україна – найбільша після Росії республіка – стане гробокопателем СРСР. Щоб це якимсь чином гальмувати, в Інституті етнографії Академії наук СРСР оголосили, що русинів на Закарпатті теоретично можна вважати четвертим східнослов’янським народом. Сивочолі російські вчені в ім’я імперських інтересів зрадили висновки своїх попередників-академіків. Російська преса одразу ж почала розкручувати тему про «невдоволених русинів». Наприклад, «Литературная газета» міркувала: якщо від Києва автономію отримав Кримський півострів, то тим більше право на це має Закарпаття.
На початку 1990 року в Ужгороді, за допомогою, комуністичної номенклатури зареєстровано «Общество подкарпатских русинов». У травні 1990 року секретарем Закарпатського обкому КПУ обрано комуністичного агітатора, професійного борця з «українським буржуазним націоналізмом» із явно антисемітським ухилом Івана Миговича, а завідуючим ідеологічним відділом обкому КПУ в Ужгороді став Микола Макара. Першого прислано з Москви, другого домашні оцінили як спеціаліста по «інтернаціональному вихованню трудящих». Обоє продемонстрували локальний русинський сепаратизм у твердій комуністичній обгортці й стали активними захисниками політичного русинства.
Реакція сусідів на діяльність сепаратистів
Восени 1998 року, угорська газета Magyar Hirlap написала, що русинських сепаратистів фінансово підтримує фонд «Русский мир», яким керує В’ячеслав Ніконов, онук сталінського міністра закордонних справ СРСР Молотова. За інформацією угорської газети, він переслав «батюшці» УПЦ (Московського патріархату) в Ужгороді Дмитрові Сидору понад 36 тисяч американських доларів, мовляв на підтримку «русского та русинського» шкільництва в Закарпатській області.
2009 року словацька газета Literárny (dvoj)tyždeník, посилаючись на американське товариство геостратегічних досліджень Stratfor, повідомила, що «рушійною силою за лаштунками сепаратистського руху русинів є Кремль». Мета заходів Москви – взяти під контроль Україну, територією якої на Захід перетікає 90% російських енергоносіїв.
Було ще чимало інших заходів на підтримку автономії сепаратистів Підкарпатської Русі. Протягом чверть століття ця тема настільки обросла деталями, що вже зріла для окремої монографії. Я обмежуся подіями 2014 року.
У березні Міністерство закордонних справ Польщі отримало листа від Державної думи Росії з дивною (дикою!) пропозицією: поділити територію України. Нардеп – горезвісний ліберал Володимир Жириновський, якому польська преса приписує авторство «кримінального» листа, пропонував полякам домогтися від Києва проведення референдуму щодо прихильності до Польщі населення в п’яти західних областях України. Аналогічні листи з Москви отримали тоді також Угорщина та Румунія: приєднати Закарпаття та Чернівеччини відповідно.
Можна б подумати, що російський президент Путін так захопився ідеєю свого побратима-шовініста Жириновського, що вкотре повторив свою тезу, мовляв існуючі нині кордони України – це щось несерйозне і від лукавого. На згаданій зустрічі восени 2014 року Путін говорив, звідки й чому виникла «Новоросія», про незаконну передачу Кримського півострова Україні 1954 року тощо. Колишній радник Путіна Андрій Ілларіоновов крок за кроком спростував путінську наглу брехню.
Дійсно, як мовиться в одній українській телереклами: «В Росії історія не наука, а засіб пропаганди і поневолення. Тому там із давніх-давен переписують минуле – своє і України…»
У червні 2014 року так званий духовний лідер русинів-сепаратистів Закарпаття імперського штибу, православний священик Дмитро Сидор в інтерв’ю «Литературной газете» закликав росіян активно освоювати Закарпаття, бо, за його словами, звідтам починається і тягнеться аж до Аляски «східнослов’янська, загальноросійська цивілізація».
«Втручайтеся – тут кровні інтереси Росії», наголосив батюшка-шовиніст, якому 2012 року український суд відміряв три роки позбавлення волі з випробувальним терміном на два роки за меморандум, котрий містив «акт проголошення відновлення русинської державності», що був ухвалений на конгресі русинів-сепаратистів у жовтні 2008 року в Мукачеві.
На початку серпня 2014 року в інтернеті вигулькнуло повідомлення про створення на Донбасі русинського батальйону добровольців із «Подкарпатской Руси, Пряшевщины (Словакия) Лемковины (Польша) и Венгрии. Численность – 387 человек».
Інформацію прикрашає заклик: «Нїт нацистськой Україні! «Айно» слободної Новоросії»! «Айно» слободної Подкарпатської Русі!».
Скоріш за все, йдеться про заздалегідь підготовлену провокацію, бо пройшло понад чотири місяці і жодних інформацій про «подвиги героїв» русинського батальйону на Донбасі в інтернеті не з’явилися.
У Кремлі, можна здогадуватися, порахували, що реалізувати нині на Закарпатті щось подібне на «ДНР» чи «ЛНР» безглуздо. Закарпаття – не Донбас. Яким чином, якими коридорами Москва перекидатиме до «Республіки Подкарпатська Русь» зброю, танки і найманців із Росії? Ментальність закарпатців зовсім інша, ніж ментальність мешканців зрусифікованого Донбасу.
Звісно, провокаторів за гроші можна знайти для «сепаратизму» всюди – і на Закарпатті.
В інформації СБУ, на яку посилається інтернет-видання «Українська правда» мовиться, що сценарій передбачав захоплення різних стратегічних об’єктів у Закарпатті диверсійними групами, котрі мали діяти під виглядом так званої місцевої самооборони. Було вилучено документи російською мовою, в яких детально описано антидержавні дії та диверсійні заходи для «створення напруженої ситуації в Закарпатті» . Ватажок групи, громадянин України, втік і переховується в Росії, мовиться у повідомленні СБУ. Це не новина. Крім злодійського клану Януковича, в Москві перебуває чимало злочинців, які розхитували, розхитують і зраджують інтереси держави Україна. Блукає московськими вулицями і «видатний» закарпатський прем’єр-міністр «республіки Підкарпатська Русь» П.І. Гецко. Москва нагадує свого роду відстійник для саме таких «героїв» із України.
Воістину, як кажуть прості карпатські селяни: «Пантруй! (будь пильним), бо чорт не спить». Якщо він, чорт, перевтілений, наприклад у Путіні з його пахолками у зв’язку з невдачами в Україні нині, може і рачкує, то завтра треба від нього чекати дуже підлих провокацій.
Іван Гвать, дослідник, публіцист
Радіо Свобода
Джерело:
https://www.radiosvoboda.org/a/26743130.html?fbclid=IwAR01Af-zfSYh6ID5bJK5TFa3wQXU3_6CPpk6635XfMshs9pMAdoF6Bzk-2o
