Василь Антонів: Українці у Москві
А проте тієї сили, духу, що зрива на ноги,
В нас нема, і манівцями ми блукаєм без дороги!..
Де ж того євшану взяти, того зілля-привороту,
Що на певний шлях направить, шляху край без повороту?!
Микола Вороний
Василь Федорович Антонів – лікар, педагог, вчений, академік медицини. З 1964 й по нинішній день працює в Центральному інституті вдосконалення лікарів у Москві. Майже все життя прожив у столиці Росії, та духом і помислами з Україною, бо сам родом з лемківського села Ославиця (Польща), звідки був переселений з батьками в Полупанівку, на Тернопілля. Там минули дитинство і юність, звідти пішов у самостійне життя.
Автор присвятив свою працю 30-літтю Товариства української культури «Славутич» у Москві, створення якого в 1988 р. він ініціював і досі очолює.
Про книжку Василя Антоніва «Українці в Москві» (Вінниця, 2018,) чула досить хороші відгуки від наших людей з Підволочиська. І ось узяла її в центральній бібліотеці нашого селища. Враження від її прочитання — надзвичайне!
«Українці в Москві» — ґрунтовна наукова праця щодо походження Московії, основою якої були угро-фінські етноси, які, прийнявши християнство й відмовившись від своєї культурної традиції, історії, мови, асимілювалися в “русских”…
В. Антоніва, спираючись на численні наукові розвідки, зриває завісу політичної облуди з реальної історії. Однак московська еліта й сьогодні послуговується краденим історичним надбанням і величає Московію ХІІ-ХVІ століть Руссю чи Росією, хоч жоден, навіть сфальсифікований Московською державою літопис, у ті часи її так не називав».
В. Антонів розвінчує не одну байку «московських казкарів»: «Сама Москва аж ніяк не могла бути охрещена св. Володимиром — князем Київським, бо в ті часи про неї ще й спомину не було. А охрестити «немовля» не тільки не народжене, але й ще не зачате, очевидно, ще нікому не вдавалось…».
Заслуговують на увагу слушні висновки вченого про духовність: «Духовність — це основа фізичного здоров’я людини, це основа повнокровного її буття, це засади стійкості і непохитності у відстоюванні своїх поглядів і переконань в боротьбі за справедливість і правду, це, мабуть, єдиний антипод проти пошесті, пандемії, яку спричиняє вірус денаціоналізації. Ця пандемія в наш час ще в більшій мірі, ніж у ті часи, бушує над світом».
З гордістю пише В. Антонів про нас, українців: «Ми ніколи не зазіхали на чуже, але берегли своє (свою мову, свої звичаї та історію)… Ми ніколи не піднімали меча на своїх сусідів, щоб здобути їх добро, їх землю чи щоб нав’язати їм свої порядки, мову, релігію. Як брались за зброю, то лише для того, щоб захиститись від наїзника».
Та чи завжди українцям дозволялось берегти своє? Посилаючись на історичні ц статистичні джерела, В. Антонів підкреслює: «Південні райони Курської, Білгородської і Воронезької областей, що входять до колишньої Центральної чорноземної зони, — це продовження Слобожанщини, відірваної силовим методом від України. За даними перепису 1897 року в цих районах нараховувалося 1 мільйон 377 тисяч українців. Переписом 1926 року на цій території зафіксовано мільйон 600 тисяч, а за переписом 1989 року лише 220 тисяч!!!
Головна причина такого зменшення — люте змосковщення, що велось із застосуванням грубих тоталітарних методів, закриття українських шкіл, створення передумов для непрестижності називати себе і своїх дітей українцями. І все це робилось під прикриттям лицемірних гасел про дружбу і рівноправність народів…»
З великою теплотою автор описує життєвий шлях тих українців, які силою долі опинилися в Москві й зробили для тієї Москви дуже багато… Це і Микола Бурденко (видатний хірург, професор), і Євген Слуцький (вчений світової слави, економіст, математик), і Микола Гамалія (видатний мікробіолог), і Валентин Глушко (академік, один із піонерів космонавтики), і Климентій Квітка (з родового гнізда знаменитого українського письменника Григорія Квітка-Основ’яненка), і Сергій Бондарчук (відомий на весь світ кінорежисер), Іван Козловський (з його іменем пов’язана ціла епоха музичної культури), Клавдія Шульженко (знаменита естрадна співачка).
Кілька сторінок у книжці присвячено Сергію Корольову – видатному авіаконструктору, що проклав шлях у космічні простори. На жаль, і його не оминули лихі табори Колими. Василь Антонів пише,про твердість, стійкість Сергія Корольоваі: «Які треба мати нерви, щоб творити? Що могла б зробити ця геніальна людина в нормальних умовах людського життя?!».
З глибоким болем і відчаєм згадує В. Антонів про долю багатьох українців, яких не минули московські катівні: «А скільки таких, як він, геніальних людей, що могли принести користь науці, а отже й людям планети Земля — всьому людству, загинули на Соловках, у Воркуті, на Колимі — на Півночі за полярним колом від Мурманська до Чукотки».
Згадує Василь Антонів і про видатного кінорежисера, кінодраматурга Олександра Довженка, для якого розлука з Україною рівнозначна зі смертю. Довженкове кредо: «Створити твір, достойний величі мого народу — ось єдина мета, єдиний зміст мого життя». Та Москва прибрала видатного митця до своїх рук: «Довженко замість ставити «Повість полум’яних літ» мусить робити давно загаданий сталінський фільм про Мічуріна, а згодом писати сценарій «Відкриття Антарктиди» (1952), в якому, згідно з тодішньою вимогою ЦК КПРС, він виголошує «ура» не тільки у всьому ідеальним «руським» людям, але і московським царям Олександрові І і Петрові І теж. Можливо, це були найчорніші роки в житті Олександра Довженка, дарма, що він тоді був високопоставленим московським «вельможею» з дачею в Передєлкіно коло Москви. Та цей «вельможа» був в’язнем. Він не мав права повернутись додому – в Україну».
У розділі про Тараса Шевченка В. Антонів із сумом оповідає про відкриття пам’ятника Шевченку в Петербурзі, коли Кучма і Путін скромно поклали букети квітів, виступили відчепно з короткими промовами й поїхали: Після них на трибуну вийшов український скульптор з Канади Леонід Молодожанин, який сам купив граніт у Фінляндії, бо це ближче, ніж везти його з України… Зняв шапку, вклонився громаді й мовив: «Усе, що я хотів сказати, я сказав у бронзі». Президенти спішили, не могли вислухати великого майстра, подякувати йому. Тихо й понуро люди розійшлися, а треба було помолитись, заспівати «Заповіт».
Цікавим є розділ «Українські лікарі Москви — мої сучасники», в якому автор веде розповідь про видатних лікарів, кандидатів медичних наук, академіків, зокрема про Ярему Івана Васильовича та Чумака Анатолія, імена яких пов’язані з нашою Тернопільщиною.
Приємно вразив мене факт про Тетяну Василівну Антонів (дочку Василя Антоніва), яка є кандидатом медичних наук, народилася в Москві, знає англійську, французьку, російську мови, але рідною для неї є українська. Мову вивчила вдома — в родині спілкуються тільки рідною, українською мовою. В Москві українських шкіл нема, а українців немало…
Зворушує, як члени Товариства «Славутич» і сам професор Антонів радо сприйняли незалежність України: «Найголовніша, величезної ваги подія — це незалежність України. В нашого народу є багатий досвід боротьби за волю і державність, але ми не маємо досвіду побудови, досвіду творення власної держави. Тому перші кроки дуже трудні… Як нам — українцям Москви і всієї Московії — робити це? Нам треба вести роботу, спрямовану на зміцнення дружніх стосунків з народами Московії, ми повинні виховувати своїх дітей свідомими людьми з почуттям національної гідності, людей, гордих тим, що вони українці, щоб на запитання — хто вони? могли відповісти чітко і однозначно — я українець! Нам не треба стидатись за свою національність. У нас є чим гордитись… Нам потрібно будити в людях національну свідомість… Наша спільна праця на суспільно культурній ниві буде цеглиною в підмурівок нашої незалежної Української держави!».
Книжка В. Антоніва є тим євшан-зіллям, що отямить кожного з нас, кожного українця, якому ще болить мова і доля, земля й історія, культура і свідомість наші.
Хочеться процитувати рядки: «Втратимо мову — втратимо державу»; «Брехня живуча, бо багатьом потрібна»; «Стати справжнім лицарем — значить умерти»; «Не може людина шанувати чуже, якщо вона нехтує своїм, рідним»; «До геніальної людини бруд не липне».
А ось тривожне сьогодення: «Сьогодні Московія після підступної і злорадної анексії Криму веде давно підготовлену і добре сплановану, але неоголошену війну проти України, щоб відкусити та проковтнути ще дві області Української держави…”. І тут же В. Антонів згадує ще одного великого українця – Федора Моргуна. Він родом з Донеччини, пройшов крізь вогонь Другої світової війни, з відзнакою закінчив Дніпропетровський сільськогосподарський інститут, згодом став почесним академіком Академії аграрних наук. Ф. Моргун – автор багатьох наукових праць з аграрної проблематики та історико-публіцистичних книг про Другу світову війну… Василь Антонів з глибокою повагою пише про Федора Моргуна: «Автор мав сміливість і чесність сказати багато незаперечної правди… Ще й досі на пострадянському просторі гуляє велика брехня про Другу світову війну і про німецький фашизм».
В. Антонів наголошує, що всі книжки Моргуна про війну прямо, відверто й аргументовано проймає думка, що Сталін і Гітлер — основні винуватці війни. Більшовизм із вождем і нацизм із фюрером — ті реальні сили, на які опирались їхні тоталітарні, мілітарні режими — винуватці геноциду багатьох народів. Та Ф. Моргун, як українець, пише про український народ, підводить до висновку, що «найбільша битва Другої світової війни — битва між Києвом і Лубнами — обеззброює Гітлера у московському напрямку». І.. Москва врятована. Ціною наших, українських солдатів!
У книжці Василя Антоніва привертає увагу цікава думка: «Україна була єдина з союзних республік, де не було національної еліти, готової взяти на себе відповідальність, а можновладці дружно перекладали це питання на народ».
Дуже важливе слово – «відповідальність». Жаль, що нема національної еліти. Як і нема відповідальності лікаря, вчителя, агронома, журналіста, письменника, депутата, міністра, прем’єра, президента…
Книжка «Українці в Москві» написана з великою любов’ю до нас, українців. Отже ми маємо любити спочатку своє. А потім чуже.
Цей твір кличе до роздумів… Що ми надто довірливі… Що ми на початку нашої незалежності свято вірили у нашу волю, незалежність…Що перші кроки нашої незалежності «будуть трудні»… Так, трудні. Але спрямовані на добро, на розквіт, на утвердження українського в Україні.
Пригадую оті часи перебудови, світанки нашої незалежності. Дійсно, ми довірливі й наївні. Повірили свято у скарб Павла Полуботка (от розбагатіємо!); почали розвалювати ферми, але ж вони нашими (українськими!) руками збудовані, хоч і за часів радянщини поставлені; дозволили «прихватизувати» державне, наше! Пам’ятаю, як до нас у школу приходили спритні людці, скуповували якісь майнові сертифікати… Обманювали нас, обіцяючи якісь немудрі дивіденди…
Ще чомусь пригадалось, як у центрі нашого містечка була величезна черга за милом. І такі черги, звичайно, за отим дефіцитним милом були по всій Україні! Так! спочатку не стало мила, а потім не стало… совісті! І сталося те, що сталося. Ми, українці, наче не знали , не розуміли, що робити з нашою незалежністю. Почалися чвари-свари, непорозуміння… Спочатку за віру, а потім. Як пише Ліна Костенко, — «за курку, за межу». І розповзлися наші українці по світу з горе-«кравчучками». І відмовились наші державні мужі у 1994 році в Будапешті від ядерного арсеналу. І тепер маємо те, що маємо.
Іде війна… А ми далі не порозуміємось між собою (це ж так на руку нашому сусіду). Тихенько ненавидимо один одного через голосування на виборах. Забуваємо, що президенти приходять і відходять (дехто, правда, тікає з країни ганебно), а ми, люди, залишаємось тут, на рідній нам землі. Нам тут жити, народжувати, плекати, ростити своє. Гідне і рідне.
Ось такі невеселі роздуми виникли в мене після прочитання книжки В. Антоніва «Українці в Москві».
Жанна Юзва, смт Підволочиськ на Тернопіллі
Золота пектораль
Біографічна довідка про автора
Антонів Василь Федорович (24.12.1936, с. Ославиця Сяноцького повіту Ряшівського (тепер Підкарпатського) воєводства, Польща) – український і російський вчений-оториноларинголог, лікар, громадський діяч. Доктор медичних наук, професор, дійсний член Міжнародної Академії оториноларингології та хірургії голови й шиї, Міжнародної Академії інформатизації при ООН, Української академії наук національного прогресу та Наукового товариства ім. Тараса Шевченка, член Управи Світової федерації українських лікарських товариств (СФУЛТ), почесний професор Тернопільського медичного університету ім. Г. Горбачевського, заслужений діяч науки РФ, голова Товариства української культури «Славутич» (Москва).
У 1946 депортований із родиною з Лемківщини в Україну, проживав у с. Полупанівка Підволочиського р-ну Тернопільської обл. Навчався в Чернівецькому медичному інституті, закінчив навчання у Тернопільському медичному інституті (1961).
Працював оториноларингологом у районній лікарні м. Краснодон Луганської обл. З 1964 – клінічний ординатор на кафедрі оториноларингології Центрального інституту вдосконалення лікарів у Москві, аспірант при Московському НДІ вуха, горла і носа. Після захисту кандидатської дисертації (1969) працює асистентом кафедри оториноларингології Університету дружби народів ім. Патріса Лумумби (нині Російський університет дружби народів – РУДН). У 1971 перейшов на аналогічну кафедру Центрального інституту вдосконалення лікарів, де працював асистентом, доцентом, а з 1982 – професором. У 1991 на конкурсній основі обраний завідувачем кафедри оториноларингології РУДН, де працював до 2008. У 1999–2004 за сумісництвом виконував обов’язки генерального директора Науково-клінічного центру оториноларингології РФ. Нині працює головним науковим співробітником Науково-клінічного центру оториноларингології РФ, завідує курсом оториноларингології ФПК РУДН та курсом оториноларингології МДУ, очолює Центральну атестаційну і проблемну комісію з оториноларингології при Міністерстві охорони здоров’я та соціального забезпечення РФ. Відповідальний секретар і заступник головного редактора провідних наукових спеціалізованих журналів «Вестник оториноларингологии» (Москва) та «Российская оториноларингология» (Санкт-Петербург).
Професор А. розробив і впровадив у клінічну практику низку оригінальних методів діагностики й хірургічного лікування (понад 30 нових операцій) при пухлинних процесах ЛОР-органів, 22 з них захищені авторскими свідоцтвами про винаходи й патентами. Обґрунтував причини об’єктивного шуму в вухах, пов’язавши його з дефектами кісткових футлярів м’язів середнього вуха. Розробив класифікацію раніше некласифікованих пухлин. Професор А. створив наукову школу оториноларингології, підготувавши 44 кандидати й 10 докторів медичних наук, а його вихованці працюють у багатьох країнах світу. Учений – автор понад 300 наукових праць (серед них 10 монографій, 2 атласи), виданих у Росії, Україні, США, Монголії. Підготував до друку ще дві книги українською мовою.
За ініціативою й участю В. Атоніва створено першу українську громадську організацію новітнього часу в Москві – Товариство української культури «Славутич» (1988), яке він очолює й при ньому організував лікарське відділення, що входить до складу СФУЛТ.
Зусиллями В. Антоніва відновлено меморіальну каплицю над могилою гетьмана України П. Дорошенка в с. Ярополець Московської обл. Має державну нагороду України – орден «За заслуги» ІІІ ступеня.
Олександер Шокало
