До 200-річного ювілею.
Тарас Григорович Шевченко (1814–1861) – великий український поет, прозаїк, драматург, художник (гравер, живописець), фольклорист, етнограф, академік Імператорської Академії мистецтв, мислитель. У літературній спадщині Т. Шевченка центральне місце займає поетичний збірник «Кобзар», який відіграв основоположну роль у становленні нової української літератури й української літературної мови на народній основі.
«Історія мого життя складає частину історії моєї Батьківщини»
Тарас Шевченко
Безвічність
«…Не могу спокойно слышать слов: Чигирин, Черкасы, Хорол, Лубны, Чертомлык, Дикое Поле… Это Шевченко, – совершенно гениальный поэт! Прекраснее Малороссии нет страны в мире. И главное то, что у нее теперь уже нет истории, – ее историческая жизнь давно и навсегда кончена. Есть только прошлое, песни, легенды о нем, – какая-то вневременность. Это меня восхищает больше всего». Так проникливо написав про Шевченка й Україну Іван Олексійович Бунін (1870–1953) у рік присудження йому Нобелівської премії – в 1933…
Тоді Україна була приречена на голодне вимирання – відти такий сумний висновок Івана Буніна про її історичне життя. Проте великий слов’янський письменник не перестає захоплюватися «вневременностью» українського минулого, українських народних легенд і пісень та Шевченкової поезії.
Оту «вневременность», позачасовість непроминущої духовної суті людського життя Шевченко означив як «безвічність» – те, що живе з передвіку й поза часом і тому завжди своєчасне. Безвічність є сутнісною ознакою традиційного українського світогляду й Шевченкового світообразу – особистого мистецького світу, заснованого на спільноетнічних архетипах-прообразах глибинної самосвідомості корінного українського народу, які є визначальними для традиції української культури.
Тож «вневременность», «безвічність» України – не в минулому, вона з нами й попереду нас як Істина. І просвітлені люди, які осягнули Істину й живуть у ній, також попереду нас. Безвічність духовної суті людського життя є скрізь і в усьому. Безвічне завжди своєчасне, бо Час працює на Безвічність. І сутність Часу – в силі струмування й присутності в нас безвічної енергії Всеєдиного Життя і світла Всеєдиної Істини.
Надзвичайно проникливо визначив безвічну небесно-земну суть українського ясновідного світоглядну й позачасову духовну суть кобзарства геній слов’янства Іван Бунін: «Кобзарь – …сын народа, не отделяющего Земли от Неба…». Кобзар як носій ясновідного світогляду й збірної глибинної самосвідомості свого народу уособлював «вневременность», «безвічність» України.
Тож розгляньмо поетичний феномен Тараса Шевченка як явище української культури з питомої, традиційної світоглядної позиції безвічності, своєчасності й позачасовості його поезії, а не з чужої месіанської релігійної доктрини, за якою бог дарував українському народові пророка, і той став для нього ідейним дороговказом.
Сам Шевченко означив суть своєї поезії феноменом кобзарства, назвавши своє поетичне зібрання «Кобзар». Це одразу знайшло відповідний відгук у самосвідомості українців, які назвали свого народного поета-співця кобзарем. Згідно з ясновідним світоглядом і самосвідомістю свого народу Шевченко усвідомлював себе співцем-кобзарем і не вважав себе месією чи пророком, як його намагається представити вражена месіанізмом еліта. Месія в іудаїзмі й християнстві – посланець божий, спаситель, а пророк – проповідник волі божої. Отже, месії й пророки проповідують чужу волю. А народні співці є подвижниками волі духу рідного народу. В традиції української культури провідниками національного духу з передвіку були народні співці – кобзарі – духовні подвижники, носії сакрального знання, осягнутого в особистому духовному досвіді. Подвижник – вільна людина, носій самостійної моральної волі духу. А месія, пророк – чиєсь слухняне знаряддя, рупор, проповідник чужої сваволі, що є неволею для вільних людей. Догми месіанства – для рабів. Дух подвижництва – для вільних людей.
Реліктовим явищем українського духовного подвижництва лишилось кобзарство. Тож українці недарма найменували свого улюбленого поета Кобзарем – народним співцем, подвижником національного духу. Шевченкова поезія має моральну силу одвічної народної пісні – оповісниці правди й волі.
Суть феномену народності Шевченка-Кобзаря в тому, що поет правдиво висловив те, що люди відчувають і думають у глибині своїх сердець. Тож аби осягнути Шевченкову правду, необхідно сприймати його глибинні думи передовсім серцем.
Кобзар-подвижник чистим серцем сприймає Істину й спрямовує людей на шлях істинного життя, чого не збагнути прагматичним розумом, обтяженим упередженими думками й нав’язливими ідеями, що їх Шевченко називає «полуидеи, полувздор». Подвижники не містифікують заневолену людську масу месіанською винятковістю й зверхністю, не пророкують чужих «полуидей, полувздора», а особистим моральним прикладом спонукають людей до життя власною волею, до взаємності, взаємодопомоги в збірній цілісності народу. Подвижники – генератори й провідники світла правди в Білому світі, й їх – мало. «Мій боже милий, як то мало // Святих людей на світі стало…», – констатував Шевченко понад 150 років тому. А нині таких людей стало ще менше…
Святість, чистота, ясновідність – вияв подвижницького духу, моральної зрілості людини. Цю характерну моральну рису українського духовного типу народ явив у своїй поезії, виспівавши в ній душу. Як відзначав добрий Шевченків знайомий, один з перших дослідників і видавців української народної поезії, грузинський фольклорист (за походженням з грузинського князівського роду) Микола Андрійович Цертелєв (Церетелі; 1790–1869) у передмові до свого збірника «Опыт собрания старинных малороссийских песней» (Спб, 1819), що започаткував українську фольклористику: в українській народній поезії «виден піитическій геній народа, дух его, обычаи описываемого времени, и наконец, та чистая нравственность, которою всегда отличались Малороссіяне и которую тщательно сохраняют по сіе время, как единственное наследие предков своих, уцелевшее от жадности народов их окружающих. …Малороссійский сочинитель без сомнения не читывал Илліады и не слыхал о Гомере; но законы природы общи и неизменны. Человек истинно тронутый предметом своим говорит ясно, резко и часто весьма сходно с другим, отдаленным от него и пространством, и временем, но находившемся в подобном положеніи».
В Україні з давніх-давен провідців-співців священних піснеспівів називають кобзарями. Цим сакральним ім’ям українці найменували й самого Шевченка, поезія якого має моральну силу одвічної народної пісні – оповісниці правди.
Своєчасна й позачасова Шевченкова поезія стала основою для всіх наступних поколінь українських поетів: одні отримують від неї імпульс власного духовного саморозвитку, інші наслідують її, а ще інші намагаються подолати її неминучий вплив і в марнославстві вивищитися над Шевченком.
Сам Шевченко ні над ким не вивищувався, хоч і здивував своїх літературних сучасників появою «Кобзаря» – поетичної збірки, назва якої зразу стала символічним найменням самого поета – Кобзар. Шевченко одразу постав принципово іншим, відмінним від усіх новим явищем в українській літературі й за поетичним талантом, і за світоглядною ясністю письма, й за громадянською відвагою – він став писати простим народнопісенним складом на противагу тодішній книжній традиції.
У своєму знаковому найменні Кобзар народний поет уособив усю багатовікову українську пісенну традицію, явлену в феномені кобзарства. Тарас Шевченко чув у собі глибинний духовний зв’язок із співцями України: «…Я как будто с живыми беседую с ее слипыми лирныками и кобзарями».
Кобзарство – архетипне, реліктове явище української пісенної традиції. Великий польський поет Адам Міцкевич (1798–1855) ствердив: «Українські простори є столицею ліричної поезії. Звідси пісні невідомих поетів поширювались часто по всій Слов’янщині». Такими поетами були українські кобзарі, які уособлювали в собі збірну душу свого народу. Кобзар – народний співець, духовний подвижник, хранитель спільної пам’яті й носій збірної глибинної самосвідомості свого народу, в яких і живе «вневременность», «безвічність» України.
Українське кобзарство споріднене з подібними духовними реліктами інших народів, які називались по-різному (ріші, каві, рапсоди, філіди, бояни, джегуако, ашуги, акини, гафізи…), та суть їх одна – просвітлені мудреці, носії глибинних істинних знань і ясного морального світогляду.
Українці свого улюбленого поета-співця Тараса Шевченка найменували Кобзарем. Подібне явище знаходимо ще в персько-таджицькій поезії – поет-лірик, суфій Шамседдін Могаммад (1325–1390), званий у народі Гафіз – Співець. Під цими знаковими найменнями два великі національні поети широко знані у світі. У співочій культурі іранських народів гафізи – народні співці, хранителі глибинного втаємниченого знання – здійснюють таку духовну функцію, як в українців кобзарі. Гафізову поезію досі співають таджики, іранці, афганці як народні пісні.
Як духовна місія співця Мухаммеда Шамседдіна увічнена в найменні Гафіз, так і духовна місія співця Тараса Шевченка увічнена в найменні Кобзар.
Більшу частину Шевченкової поетичної спадщини (всього в повному зібранні «Кобзаря» 242 поезії) покладено на народну й професійну музику в десятках варіантів. Налічується близько 3 000 музичних творів – народних пісень і композиторських інтерпретацій різних форм і жанрів – від солоспівів до хорових пісень, кантат, симфоній, опер. Тільки хорових творів із варіантами написано понад 300. Ще за життя Шевченка його поезії ставали народними піснями й надихали композиторів. За свідченнями сучасників, Шевченко й сам чудово співав свої поезії на власні мелодії. Зрештою, вся Шевченкова поезія має пісенну природу – в її основу покладено авторські наспіви-імпровізації. Шевченків поетично-пісенний феномен – унікальне явище у світовій культурі.
Своєчасність
У чому секрет усенародної популярності й своєчасності Тараса Шевченка, який явив себе в поетично-пісенному феномені Кобзаря?
Шевченко як Кобзар-ясновідець, духовний подвижник завжди своєчасний і незмінно попереду нас. Бо його істинні осягнення безвічні, позачасові – несуть у собі непроминущу духовну сутність життя й є світоглядними орієнтирами нашого культурного саморозвитку. Крім того, в зовнішній, політичній сфері суспільного життя від Шевченкової пори майже нічого не змінилося – Україна й далі лишається під російським колоніальним гнітом, а профанація істини, брехливість імперської пропаганди набули крайнього цинізму в маніпуляції масовою свідомістю. В гнітючій суспільній атмосфері антиправа й неволі, коли справедливість трактується як вияв слабкості, а насильство возведено в ранг вершителя людських доль і суспільну свідомість кодують на безвихідь, на приреченість людей прислуговувати нелюдам, безвічний дух ясновідної, сакральної Шевченкової поезії ярим світлом правди пронизує морок брехні й страху та будить у людях волю до життя. Так буденне людське існування проймає силою подвижницького духу з позачасся плин безвічної енергії Всеєдиного Життя, й суспільна маса починає самоорганізовуватися довкола осердя подвижницького духу в цілісність збірної особи народу.
Ключ до чесності, ясності, сакральності своєчасної Шевченкової поезії – в його любові до людини, в правдивості й совісливості, що є основою внутрішньої моральної сили людської особистості й народу.
Тараса Шевченка називають основоположником нової української літератури й літературної мови на народній основі, новатором у мистецтві офорту. А титанічна сила його національного феномену випромінюється далеко поза межі літератури й мистецтва. Наділений від природи могутнім талантом, Т. Шевченко виявив у собі найхарактерніші риси українського генотипу й духовного типу, синтезував тисячолітні набутки питомої культури, увібрав силу духу незліченних поколінь свого роду. Т. Шевченко як воістину народний Кобзар-подвижник успадкував таланти й духовні риси свого давнього, життєздатного, вільнолюбного й великодушного народу. Тому за свій короткий вік український геній устиг звідати й осягнути цілісне життя рідного народу від минувшини до будучини.
Тарас Шевченко – один із найсовісніших поетів світу. Його високоморальна поезія пульсує з чистого серця й звернена як до окремої людини, так і до збірної цілісності свого народу, і до всіх людей на світі одночасно. Шевченкова поезія викликає в людині світле почуття співпереживання, спонукає до взаємодопомоги, бо сам поет високо проніс людську гідність у неволі й на волі, серед простого люду й у шляхетному товаристві. Т. Шевченко, цілковито уособлюючи високу совісливість, моральність українського духовного типу, так проникливо охарактеризував людей агрокультури – українських селян: «Наш-бо селянин, двигаючи на собі почесний тягар вікових національних обов’язків і бувши фактично спадкоємцем періодично відмираючої шляхти, – є, може, найбільшим аристократом серед селянства Європи». У цій соціокультурній характеристиці означено саму суть безвічності народного духу та українського духовного типу.
Ось тому ще перші європролетаризатори – представники фінансового племені ставили завдання звести селян зі світу: «Крестьянство реакционный класс по отношению к пролетариату, потому, что хочет искусственно сохранить себя» (Ф. Енгельс). А К. Маркс порівнював селян із картоплею, тому їх і треба весь час тримати зав’язаними в мішку, як картоплю, щоб не дати порозсипатись і повростати в землю. Ще в 1846 р. Микола Гоголь першим забив тривогу, застерігаючи слов’янський світ од «пролетаріатства», яке страшним привидом почало ширитися по Європі й загрожувало відірвати селянина від землі-годувальниці: «…Хіба можна розділити селянина з землею?.. Ви тільки подумайте, що селянин наш плаче на радощах, побачивши землю свою. Декотрі припадають до землі й цілують її, наче кохану. Це щось та означає!.. Ось над цим і треба подумати…». Гоголь далі розпросторює свій проникливий погляд на Європу: «…Там никто еще этого вполне не видит. Все, не выключая даже государственных людей, пребывает покуда на верхушке верхних сведений, то есть пребывает в том заколдованном круге познаний, который нанесен журналами в виде скороспелых выводов, опрометчивых показаний, выставленных сквозь лживые призмы всяких партий, вовсе не в том свете, в каком они есть. …В Европе завариваются теперь повсюду такие сумятицы, что не поможет никакое человеческое средство, когда они вскроются…»; «Уже ссоры и брани начались не за какие-нибудь существенные права, не из-за личных ненавистей, – нет, не чувственные страсти, но страсти ума уже начались: уже враждуют лично из-за несходства мнений, из-за противоречий в мире мысленном. Уже образовались целые партии, друг друга не видевшие, никаких личных отношений еще не имевшие – и уже друг друга ненавидящие. …– уже одна чистая злоба воцарилась наместо ума. …Дьявол выступил уже без маски в мир. …Что значат эти странные власти, образовавшиеся мимо законных – посторонние, побочные, влияния? Что значит, что уже правят миром швеи, портные и ремесленники всякого рода, а Божии помазанники остались в стороне? Люди темные, никому неизвестные, не имеющие мыслей и чистосердечных убеждений, правят мнениями и мыслями умных людей, и газетный листок, признаваемый лживым всеми, становится нечувствительным законодателем его неуважающего человека! Что значат все незаконные эти законы, которые, видимо, в виду всех, чертит исходящая снизу нечистая сила, – и мир это видит весь, и, как зачарованный, не смеет шевельнуться? Что за страшная насмешка над человечеством!…».
«Диявол рушив уже без маски у світ. Дух погорди з викликом, безсоромно сміється в очі людям, дає їм найбезглуздіші закони: світ бачить це, але не сміє не послухатись. …Люди темні, нікому невідомі, які не мають думок і чистосердечних переконань, керують думками розумних людей. Що означають усі ті незаконні закони, які, очевидно, на виду всіх накреслює, вирвавшись із підземелля, нечиста сила…? Що це за страшна насмішка над людством? У нас тепер проповідують: одні – чисту демократію, інші – монархію, треті – аристократію, четверті – суміш усього…Та настав час, коли кожен більш-менш відчуває, що правління не є штукою, яка створюється в окремих головах, нечутно, сама собою, а з духу і властивостей самого народу, із місцевості – землі, на якій живе народ, з історії самого народу, яка показує людині глибокодумній, коли і за яких умов розвивався народ, діяв добре і розумно».
З особливо лютою ненавистю пролетаризував селянство лідер більшовиків і «вождь світового пролетаріату» Бланк-Ульянов-Ленін, ненавидячи селян за індивідуалізм, за вірність традиції, за господарське дбання: «Крестьяне – собственники, и с ними приходится бороться»; «Мелкие собственники – это наши противники. Мелкособственническая стихия – самый опасный наш враг»; «И тут нет совпадения интересов пролетариата и крестьян. Тут наступает трудный период борьбы – борьбы с крестьянством»; «Мы должны расколоть деревню на два враждебных класса. Мы обязаны разжечь там в деревне ту же гражданскую войну, что мы смогли сделать в городе»; «В Сибири и на Украине …крестьяне были против нас» (В. Ленін). «Ни на минуту не забывайте, что Украина должна быть нашей, и нашей она будет тогда, когда будет советской…» (Бронштейн-Троцький). Згідно з тими завітами більшовики з затятою люттю нищили українських селян громадянською війною й виморювали голодом 1932–1933-го. Революція й громадянська війна стались через нестачу совісних, моральних людей, які тільки й могли протидіяти аморалізму більшовиків і їхньої політики, яка керується лише паразитарною доцільністю…
Тож надзвичайно гостро уболіває Шевченко за збереження в людях совісті – основи людяності, що проникливо розкрито в «Подражанії 11 псалму» (1859):
Мій боже милий, як то мало
Святих людей на світі стало.
Один на другого кують
Кайдани в серці. А словами,
Медоточивими устами
Цілуються і часу ждуть,
Чи швидко брата в домовині
З гостей на цвинтар понесуть?
А ти, о господи єдиний,
Скуєш лукавії уста,
Язик отой велеречивий…
Шевченкові мотиви-застереження переходять в іронію й сарказм у філософській медитації «Мені здається, я не знаю» (1850):
Мені здається, я не знаю.
А люде справді не вмирають,
А перелізе ще живе
В свиню, абощо, та й живе,
Купається собі в калюжі,
Мов перш купалося в гріхах.
І в ХХ столітті подібно зіронізував Володимир Висоцький (1938–1980):
Стремилась ввысь душа твоя –
Родишься вновь с мечтою,
Но если жил ты как свинья –
Останешься свиньею.
(«Песенка о переселении душ», 1969)
До слова, Шевченкову поезію спрофанували революціонерством, а Висоцького – шансоньєрством. Але істинна поезія на всі часи лишається ясновідною й незмінно правдивою.
Кого хочеться читати й слухати повсякчас, то це Тараса Шевченка й Володимира Висоцького. Мене притягує поезія цих двох народних співців своєю глибинною ясністю, доступністю людям. Саме в народності духу Шевченка й Висоцького їхній поетичний феномен. Шевченко й Висоцький істинно народні співці: вони виповідають у своїй поезії те, що люди втаємничено думають. У своєму поетичному мовленні обидва поети порушили багатовікові штучні канони писаної поезії й наблизились до усного народного мовлення й пісенності. Зрештою, і Шевченка, й Висоцького люди пізнавали спершу не з книжок, а з живої усної передачі самими співцями своєї глибинної поезії, що йде з самого серця.
Шевченка й Висоцького неможливо втиснути в жодні офіціозні релігійно-ідеологічні схеми на кшталт архаїчної – «православие, самодержавие, народность» чи модерної – «один властелин, один русский мир, одна покорная масса». Але профанатори зробили своє: Шевченкову поезію свого часу піддавали опоганенню революціонізацією, нині оправославлюють, а поезію Висоцького піддають шансонізації, ще й заробляючи на низьких смаках ошуканої маси. Усе те робиться для того, аби затуманити, спрофанувати глибинні духовні смисли великих поетів і відповідно примітивізувати людські чуття. А вбогих почуттями, духом і розумом легше одурманити, залякати й призвести до знелюднення.
Шевченко саркастично іронізує з російського колоніалізму, який винародовлює народи й знелюднює людей:
Од молдованина до фінна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує!
(«Кавказ», 1845)
І та геніальна іронія лишилася своєчасною для нелюдства більшовицького державного соціалізму – «тюрми народів» (І. Франко) й актуалізується в нинішню пору реваншу російської колоніальної експансії у форматі блюзнірського православного нацизму – «русского мира», який обплутує тенетами колоніалізму простір від Придністров’я до Карелії, до Уралу й аж до Тихого океану, зачищаючи його від «нерусей».
Усьому потворному, проминущому, нелюдському Тарас Шевченко протиставляє безвічну, позачасову духовну сутність людини. Ось як ще молодий поет осягнув суть людини й означив силу людяності в поемі «Тризна» (1843):
Без малодушной укоризны
Пройти мытарства трудной жизни,
Измерять пропасти страстей,
Понять на деле жизнь людей,
Прочесть все черные страницы,
Все беззаконные дела…
И сохранить полет орла
И сердце чистой голубицы!
Се человек!..
Людина, коли вже народилась удруге, духовно, лишається морально зрілою навіки.
Шевченко – один із найправдивіших поетів світу. Шевченкова правда викриває облуду минулого й нашого сьогодення, і від його правди прозрівають люди та корчаться недолюди й нелюди. Саме гострою правдивістю й нетерпимістю Кобзаря до фальші пояснюються всілякі обмови його імені. Шевченка розглядають то «через облудні призми всяких партій» (М. Гоголь), то через конфесійні догми, то через власне невігластво, нехтуючи його ясним віданням Істини. Та Шевченко лишається найправдивішим поетом своєї епохи й нашого часу. Його правда завжди є для людини своєчасним світоглядним орієнтиром і моральним імперативом. Усьому наносному, проминущому Шевченко протиставляє безвічну духовну сутність України – «Світу ясного»:
Світе ясний! Світе тихий!
Світе вольний, несповитий!
За що ж тебе, світе-брате,
В твоїй добрій, теплій хаті
Оковано, омурано
(Премудрого одурено),
Багряницями закрито
І розп’ятієм добито?
Не добито! Стрепенися!
Та над нами просвітися,
Просвітися!.. Будем, брате,
З багряниць онучі драти,
Люльки з кадил закуряти,
Явленими піч топити,
А кропилом будем, брате,
Нову хату замітати!
(1860)
Кобзар любить рідне всією силою чистого серця й своєю любов’ю, совістю, правдою застерігає людей од марновірства, омани, безсердечності, що призводять їх до нелюдства й нелюдства:
Схаменіться, недолюди,
Діти юродиві!…
Схаменіться! будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!…
(1845)
Отакий справедливий кінець чекає недолюдків – тих, що перестали бути людьми. Але цей нещадний моральний вирок недолюдкам викликаний сердечним уболіванням за людей. Натхненний любов’ю до людини й правдою життя, сповнений «святої сили» невпокорений Тарасів дух являє своєму народові пройняту волею ясновідну поезію серця.
Шевченкова істинна думка – ясне світло блискавки, а слово – потужний грім правди. За спогадами сучасників, коли Шевченко читав свою поезію, було таке відчуття, що засвітили свічку в пороховому погребі… І ця нещадна правдивість Шевченкова – від великої любові до людини й до «світу ясного, вольного», до «тихого раю» – рідної України, яку він любить як рідну матір.
Велике синівське почуття любові Тараса до материзни ускладнюється тим, що й на чужині він – пасинок, і вдома – сирота:
Я й тут чужий, одинокий,
І на Україні.
І якої то сили й чистоти почуття любові треба було мати від народження, аби пронести його нерозтраченим через поневіряння дитинства, юності, зрілого віку й зберегти в собі глибинну людську сутність! Цю духовну суть свою, свій етос Шевченко проніс у сердечній любові до України через ціле життя.
Позачасовість
Так, як Тарас любить свою материзну – Україну, можна любити тільки неню. Тому так пронизливо-щиро, з нещадно-болючим докором та благанням звертається він до всіх своїх земляків, аби кожен серцем осягнув свою рідну землю, пройнявся волею народного духу та збагнув безвічну сутність історичного життя свого народу.
В Шевченковому позачасовому символі України поєдналися трагічний образ рідної землі та її світлий образ, який він плекає чистим серцем і який асоціюється з вишневим садком. Тарас Шевченко у своїй улюбленій світлій поезії «Садок вишневий коло хати…» явив і особисту мрію, й мрію цілого українського народу про щасливе життя на рідній землі.
Україна як образ обжитого, одухотвореного простору одвіку асоціюється з вишневим садом, домом-гніздом, птахом і яйцем-зародком. Як серединна країна, яка щаслива сама в собі, Україна одвіку мала енергетичний сонячний захист, бо її народ сповідував тільки життєсійну силу Сонця-батька й життєродну силу Землі-матері, незмінно звертаючись до них у славенях. Сонце-батько й Земля-мати та хліб як плід вільної праці й мірило українського життя – основні архетипи духовно-природно-господарської самоідентифікації українців. Зрештою сад – символ людської культури, виплеканої натхненною працею людини, де в розмаїтті видів кожна квітка, кожне дерево мають свій цвіт, свої пахощі й родять свої плоди.
Шевченкова Україна – родове гніздо, куди поет поривався з чужини все життя, бо тут джерело його «святої сили», ясних сакральних знань і глибинної пам’яті, які й забезпечують безперервність духовної традиції національної культури.
Т. Шевченко разом із М. Гоголем, О. Бодянським, П. Кулішем відродив ім’я своєї землі й свого народу. Саме вони повернули своїй материзні передвічне, освячене Сонцем, наймення, що століттями перебувало під колоніальною забороною, піддавалося замовчуванню й фальсифікаціям, які не припиняються й нині. Але народові повернуто його самонаймення й природне право жити вільно на своїй землі. І Шевченко поставив перед самосвідомістю кожного українця історичне питання:
Чиї сини? яких батьків?
Ким? за що закуті?..
Шевченкова Україна – це люди, через самосвідомість яких усвідомлює себе питома природа, й які в глибині пам’яті плекають духовну традицію-передачу безвічного, непроминущого, своєчасного. Такі люди самоорганізовуються в «збірну особу народу» (П. Куліш), забезпечують природно-духовний лад світу питомої природи й народженого в ній світу народної культури. Люди беруть на себе відповідальність за збереження цілісності своєї рідної, неподільної землі, й відтак на людство покладається відповідальність за цілу Землю.
Україна – не «проект ХХІ століття як світового донора» (у ХХ столітті вже був сумнозвісний «проект нації як соціального договору»). Україна має свою безвічну небесно-земну програму й ноосферно-біосферну функцію в Білому світі. Та щоб осягнути безвічну сутність цієї правди, необхідно звільнитися від мороку власного невігластва й чужинецьких фальсифікацій, розібратися в нашій затуманеній історії й не менш затуманеному сьогоденні – в славі й неславі героїв і антигероїв, лицарів і боягузів, непідкупних і запроданців, невідступно прямуючи за такими подвижниками правди як Тарас Шевченко…
Україна – одна з небагатьох країн у світі, назва якої походить не від імені народу (етнонімічні назви з часом змінюються, як відходять і прийшлі народи), а має астрально-сакральне походження. Сакральне наймення Україна несе в собі архетип світла й походить від первинної ведичної назви, зафіксованої в Авесті й Ріґведі: Устраяна, Ухраяна – Досвітньої Зорі країна, Сонячної щедроти Земля. Устра – Досвітня Зоря-Денниця вістує схід Сонця. Від цього сакрального наймення самоназвався й корінний народ, який морально визрів, духовно народився й у власному саморозвитку розвинув агрокультуру. Корінний народ-господар, працюючи на своїй питомій землі, генетично споріднився з її природою й підпорядкував своє життя незмінності життєсійної сили Сонця й життєродної сили Землі.
Саме на цій небесно-земній основі ґрунтуються ясновідний світогляд і духовно-господарський досвід українців – сповідників світла Досвітньої Зорі-Денниці. Як споконвічні господарі-хлібороби наші люди прокидаються до праці вдосвіта – з Досвітньою Зорею. Саме сакрально-природне, небесно-земне наймення Україна визначає генотип, психотип і духовний тип, самонаймення й ідею-програму суспільного ладу корінного народу, який живе з власної праці на питомій землі, й, не зважаючи на всі історичні деформації, зберігає й регенерує самостійну силу своєї самоорганізації – суспільного ладу, суттю якого є правда й воля. Віддавна Україна являє себе як образ людського світу, організованого людьми агрокультури за небесним прообразом. Український світ одвіку живе сам у собі з власної сили – саморозвивається, самоврядовується й самозахищає себе, бо:
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
У самосвідомості нашого корінного люду Україна – Прапредківський край. І цей знаковий образ рідного краю ще й досі зберігають стародавні могили по обидва боки Дніпра. Саме на цьому світоглядному архетипові заснована ідейна сила Шевченкового «Заповіту» й його безвічного, позачасового «дружнього Посланія» «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні…», аби кожен працював для України, для свого Роду й не схилявся перед чужими облудними ідолами й богами. До речі, найвідповідніше переклали «Заповіт» (із понад двохсот різномовних перекладів) Іван Бунін російською та Абулкасем Лагуті персько-таджицькою, що свідчить про сітоглядну спорідненість аграрних культур.
Сакральність Шевченкового світообразу та його профанація
За Г. Сковородою, культура – «друге, духовне, народження людини» з «духовного зародку в серці», а культурне життя людини – її саморозвиток у власній культурі. Так і «збірна особа народу» народжується духовно й саморозвивається як культурна цілісність. Народ, як і людина, морально визріває за вселюдськи мораним принципом-законом: у триєдності істинного думання, справедливого діяння, правдивого висловлення. Духовно народжений народ розкриває свою сутність у національній культурі, у збірній душі являє національну ідею – свою життєву програму, а в збірному серці – волю національного духу. Воля національного духу – правова основа суспільного ладу. А природне джерело самостійної життєвої сили українського люду – в його рідній землі.
Шевченкова Україна – його ясновідний, сакральний світообраз, де поєдналися земний сумно-трагічний образ рідної землі, що гнітить йому душу, й її небесний світлий прообраз, до якого він лине просвітленим серцем.
Шевченкова Україна – духовно-земна реальність, у якій явилася світові й розкрилась від любові рідних сердець велика душа генія, перейнявши від родини й роду генетичну й історичну пам’ять. І тому ця ріднизна невіддільна від його долі, й так болить йому найменша її часточка, викликаючи в ньому муки й відданість. Звідси Шевченкові любов, совісливість, правдивість і добродійність – провідні риси його особистості й найвищі ознаки людяності.
Такою Україна була з передвіку, такою є й буде безвічно! І хто живе в генетично-духовній єдності з цією Україною, тим не треба присягатися в патріотизмі на майданах, містифікуючи маси, бо вони в щоденній праці задля України й Роду свого послідовно й чесно, всупереч чужоїдам розвивають силове поле Українського світу. І це є вищою, непроминущою, безвічною духовною реальністю – «вневременностью», яку породили й зберегли наші предки й яка так захопила Івана Буніна. Нам належить зберегти, оновити, наснажити це силове поле культури й виплекати в ньому нащадків – у цьому гарантія нашого нового духовного народження й справедливого, щасливого життя під Сонцем,
…бо Сонце стане
І осквернену землю спалить.
Це Шевченкове нагадування нам, що Україна – Досвітньої зорі країна, Сонячної щедроти земля, де перший славень складено для величання життєсійного світила – Сонця, де люди тисячоліттями жили з праці на своїй землі та в любові до рідного.
Саме в сердечній любові Шевченка до безвічності України як до Істини, до людини й рідного народу, в його нещадній правдивості заради Істини й честі людської – суть Шевченкового ясновідного світогляду.
Шевченко – один із найпрозірливіших поетів світу: осягнута ним духовна сутність життя стала моральним орієнтиром для людей різних культур. Істинна поезія не знає ні просторових, ні часових обмежень. Так Великий Кобзар України мовив своє віще, безвічне слово на всі віки життя рідного народу й цілого людства. Шевченкова любов, совісливість, правдивість є джерелом духовного причастя й стає дієвим чинником нашого нинішнього життя, коли ми чистим серцем сприймаємо натхненні думи Кобзаря як знаки позачасовості, безвічності духу.
Нині першорядне завдання нашої самосвідомості – відновлення непроминущої сутності українського духовного типу через сакралізацію в суспільній свідомості безвічної сутності України. А вже на цій ідейній, світоглядній основі ми відновимо волею національного духу свій питомий суспільний лад.
Олександер ШОКАЛО, шевченкознавець, культурософ
Всеукраїнський культурологічний тижневик «Слово Просвіти»,
6–12 березня 2014 р., ч. 9.
