Сонце народжується там, де залишились почуття
Новела
– Я помираю, помираю, Маріє! Дзвони, викликай швидку допомогу, скликай усіх моїх дітей! – кричала у ніч чоловічим басом міцна, хоч майже столітня, італійська синьйора.
– Синьйоро, та перестаньте ж кричати, бо вже весь будинок не спить. – просила Марія.
– Ну то й добре! А що мені до того будинку, ну й нехай не спить, я ж помираю!
– Синьйоро, хто помирає – той голосно не кричить. Перестаньте негайно. Не буду я нікого викликати, – вже суворіше промовила Марія, – лише ви і я…!
– А ти не боїшся, Маріє? – зацікавилася синьйора. Звідки ж у тої Марії стільки відваги? – Що ви за народ такий, маєте левині серця й сміливість…, – уже забувши про те, що мить тому помирала, розпочала у сотий раз полеміку на міжнародні теми синьйора.
Марія мовчала, не перечила старій, бо знала, що та розпалиться ще дужче й тоді вже точно не спатиме цілу ніч ніхто в будинку. В синьйори було п’ятеро дітей, що виглядали старшими та немічнішими за неї, й сорок двоє онуків та правнуків. Але доглядати синьйору найняли Марію, бо вже ніхто не міг, та й не хотів, терпіти лихий характер довгожительки.
Синьйора все говорила, та вже упівголоса. А Марія згадала іншу червневу ніч, коли помирала ЇЇ МАМА…
Мамі було трохи за шістдесят. Сімнадцять років носила вона в грудях, які вигодували Марію з братом, страшну смертельну хворобу, та не признавалася нікому, щоб не потривожити. Працювала, сміялася, ходила до церкви, ростила онуків… Тільки за чотири місяці до смерті попросила допомоги в Марії. І та, в онкологічній лікарні, дізнавшись від лікаря, що Мамі вже нічого не допоможе, повезла її назад у село додому, аби провести разом останні два місяці Маминого життя.
За час Маминого перебування в лікарні у дворі біля їхньої хати та на городі повиростали високі бур’яни. Марія, як несамовита, косила їх, сапала грядки та потайки поливала гіркими слізьми. А Мама просила:
– Доню, покинь, не трать сили, для кого ти те сапаєш, хто його їстиме, той врожай! Та Марія все сапала й сапала, щоб дати Мамі надію на зцілення.
За тиждень до смерті Мама почала втрачати здатність говорити. Її останні слова були звернені до сусідок із проханням не залишати Марію на самоті, порадити й допомогти на похороні. В той день Марія голосно й довго плакала. Відчувала пекучу біль, ніби саме зараз їй перерізали пуповину.
Мама померла на світанні, давши доспати селу коротку червневу ніч. У хаті була тільки Марія. Стояла на колінах перед старим дерев’яним ліжком, з яким Мама нізащо не хотіла розлучатися, на якому народилася й померла. Марія тримала Маму за руку до останнього подиху… А потім вийшла на поріг їхньої хати, повернула обличчя до світання. Сльози котилися з очей, та Марія не плакала, скам’яніла, відчуваючи всю глибину втрати й те, що вже ніколи не буде нічиєю донею, а лише матір’ю родини, що завтра стоятиме над маминою могилою.
Сумно дзвонив одинокий церковний дзвін, сповіщаючи новину про те, що ще одна хата в селі осиротіла. Мама пережила Маріїного батька всього на п’ять років. Сталінські табори й холодні сибірські морози, тяжка колгоспна праця та постійні переслідування за не викоренену ніякими тортурами українську свідомість, забрали молодість і здоров’я. А старістю, коли врешті-решт збудували родинну оселю, виростили сад біля неї, підняли на ноги й вивчили двох дітей, так і не вдалося насолодитися, бо заслужену пенсію батько отримав усього двічі, а мама свою витрачала на ліки. Та часом Марія, беручи гріх на душу, крадькома думала: може, й добре, що батьки, які з невимовною радістю зустріли звістку про незалежність України, не дожили до того, коли довгоочікувана воля обернулась чорними днями, а її громадяни, в тому числі й їхня Марусечка, опинившись без роботи, з вищою освітою, поїхали за кордон у найми за мізерну плату, аби врятувати від скрути власні родини…
– То ти кажеш, Маріє, що не боїшся смерті! – й далі терзала душу синьйора. – Видно, хочеш, щоб я вмерла?
– Та що ви, синьйоро, живіть собі ще сто років! Хіба ж ви мій хліб їсте на цім світі.
А про себе подумала: бо мені ще дуже треба грошей заробити для моїх дітей, а так доведеться змінювати роботу, починаючи все спочатку, звикати до іншого дому, нової синьйори з її капризами…
– Мабуть, я перша і єдина, що не чекаю Вашої смерті, – щиро відповіла Марія, бо бачила, як жадібно відлічує гроші старша синьйорина невістка, коли видає Марії зарплатню.
Діти навідувались до синьйори раз на тиждень, у суботу під вечір, перед тим як іти вечеряти й танцювати до ресторану. Це була така сімейна традиція. Гарно повбирана жіноча половина – із зачісками, щоразу зробленими в перукарні, обвішані, аж занадто, масивними золотими прикрасами. Похапцем видавали Марії скупі гроші на харчі на наступний тиждень для неї та для синьйори, контролювали, чи Марія старанно прибирає в домі, прасує одяг, чи ще нічого не вкрала. Фальшиво посміхаючись, цілували синьйору в обидві щоки й якнайшвидше вискакували з дому. А онуки з’являлися лише на Різдво та Великдень. Синьйора дивилась на них збайдужілим поглядом і щоразу питала:
– А ти хто, чий ти син будеш, ти теж мені родич?
Спочатку Марія щиро співчувала синьйорі, виконувала всі її забаганки, не зважала, коли та сердилася нізащо, бо розуміла: стара таким чином хоче привернути увагу до себе, виливає свої жалі. Їй хотілося мати поруч когось із дітей, а не іноземку з далекої і невідомої синьйорі України, що розмовляє ламаною італійською, що завжди поруч, а насправді так далеко душею. Та хоч як старалася Марія, цілий день працювала: мила, прибирала, готувала їсти, та синьйора все одно була незадоволена. Дивилася, як Марія граціозно рухається по дому, яке в неї молоде й легке тіло, красиві, хоч і сумні, очі, коси кольору спілої пшениці, й сердилася ще дужче.
– Та ти сюди не працювати приїхала, а синів моїх зваблювати! А тебе справді Марією звуть? Ти ж подумай, оця ladra (злодійка) носить ім’я Божої Матері!
У такі хвилини сутінки огортали душу Марії, робилося нестерпно гірко. Та плакати не можна було ні в якому випадку, бо коли стара побачить, що Марія реагує на її слова, то дошкулятиме ще дужче. І тоді Марія починала тихо співати, щоб не чути образливого монологу синьйори:
…Де ж ти ходиш, моя доле,
мабуть, заблудила?
А недолю і день чорний
вже терпіть несила.
Завітай же, моя доле,
й до мене у хату,
Посаджу тебе до столу,
буду частувати.
Почастую тебе, доле,
за те, що страждала,
Почастую, що так рано
я вдовою стала.
Батракую на чужині,
та терплю, не плачу,
Забуваю свою мову
й діточок не бачу.
Так минали дні, тижні, місяці… Після смерті Матері в Маріїному серці утворилась пустка, їй так не вистачало старшої людини поруч, аби хоч іноді відчути себе дитиною. У той же час її переповнювали щирі почуття любові й ласки. Вона горнулася до синьйори, бажаючи віддати їй це своє багатство, бо більше нікому було. Все, що Марія любила, зараз було дуже далеко. Та за пів року синьйора жодного разу не спитала Марію, чи живі ще її батьки, як звати її дітей, яка лиха година змусила Марію приїхати сюди, у таку даль від дому, на заробітки. Одного суботнього вечора, прощаючись, старший синьйорин син, що по роках годився Марії в батьки, побачивши сіру втому на її обличчі, тихо, щоб не викликати ревнощів золотоносної дружини, промовив:
– Побережи себе, дитино…
Відтоді Марія почала вчитися розмежовувати, що приймати до душі, а що – ні.
Синьйора нарешті заснула, нервово посіпуючи, навіть уві сні, вказівним пальцем. Наближався ранній червневий світанок. Марія зустріла їх тут багато. Вийшла на балкон. Край неба вже займався теплим золотаво-рожевим світлом. Птахи пробували голоси, сплітаючи їх у вранішню пісню. Задзвонив дзвін на церковній дзвіниці, закликаючи до першої молитви. Марія прикрила очі, повернулась обличчям на Схід. Перший промінь Сонця вихопився з-за обрію, несучи з собою енергію від далекої рідної землі. Сонячне тепло оповило її тіло й душу, повертаючи силу, витрачену безсонної ночі. Сонце! Сонце народжувалось там, де залишалися почуття…
…Коли синьйорі вже насправді настав час помирати, вона не впізнавала облич своїх дітей і внуків та не пам’ятала їхніх імен. Обводила тривожним поглядом нетерплячий натовп, що зібрався над її смертним ложем, і шукала в ньому лише Марію, повторювала без угаву тільки її ім’я, і коли натрапила на Маріїні, єдині, наповнені слізьми очі, заспокоїлась навіки.
Марія Гайдай
Італія
