ПІСЛЯМОВА ДО 9-ГО БІЄНАЛЕ «УКРАЇНА ВІД ТРИПІЛЛЯ ДО СЬОГОДЕННЯ В КАРТИНАХ СУЧАСНИХ ХУДОЖНИКІВ»
Переднє слово перше
Дев’ять років тому на персональній виставці картин Михайла Демцю в Києві, район Поділ, художниця Катерина Ткаченко познайомила мене з відомим живописцем Олександром Мельником. Добродій Олександр шляхетно подарував мені каталог одного з бієнале, а він є автором проекту й куратором ось уже 9-ї за рахунком непересічної мистецької події.
Олександр Мельник
Відтоді моє зацікавлення історично-мистецьким бієнале ставало дедалі більшим і більшим. Підвищена зацікавленість до історичної тематики у мистецтві пояснюється і тим, що у молодечому віці навчався на історичному факультеті Ужгородського університету. Шість каталогів з восьми, якими володію, та які багаторазово переглянув, надають можливість: відкривати для себе нові імена митців, ще й ще раз насолодитися спогляданням якісних світлин робіт українських живописців і скульпторів. Історична тематика для українців є архіважливою, в малярстві теж.
Мету започаткування бієнале як мистецької традиції чітко обґрунтував Олександр Мельник: «…Задумана для навернення мистців, особливо молодих, до творення історичної картини, аби вся історія України постала в яскравих, незабутніх творах, що спонукали б глядача відчути й пережити всю велич і трагізм безперервного буття нашого народу на цій землі».
Переднє слово друге
Відновлення історичної пам’яті українців, пізнання правдивої історії свого народу, зрештою, віднайдення самих себе на своїй Землі, щоб дивилися на минуле й теперішнє українськими очима (погляд із серця), а не ззовні. Аби нашу історію нам же, розказували і тлумачили не москвини й інші чужинці, а наші професійні історики. Українцям віками просто втовкмачували в голови те, що Світова історія розгорталася поза межами наших земель, а ми, ми завше перебували десь на околиці подій («окраїні»). Історичну пам’ять українців формували не українці, а зовнішні сили, і це тривало століттями. Треба очиститися від тієї облуди й неправди, нав’язаної нам Московщиною та іншими імперіями, які довго панували на різних теренах України.
Щодо героїв, то ми самі добре знаємо, хто є Героями нашого минулого і днешнього, а хто – зрадниками й колаборантами!
Малярство і скульптура можуть і повинні своєю образною мовою відіграти значиму роль у цій великій справі. Забуття і втрата національних орієнтирів призводить до трагічних наслідків, долати які дуже важко.
У етносів країн Європи, заможних, пересичених земними благами з питаннями ідентичності також не все гаразд… Добре мовив доктор філології Петро Іванишин: «Знищення європейцями власних національних архетипів, священних символів призвело, на думку К-Г. Юнга, до психічного спустошення, до пошуків фальшивих шляхів порятунку…».
Серцевина тексту
Нарешті перейдімо до розгляду творів митців, представлених на виставці. Окрасою 9-го бієнале були картини класиків українського живопису ХХ – ХХІ століття. Це картини І. – В. Задорожного («Кирило і Мефодій», «Сину, збагати світ»), О. Івахненка («Освячення», «Жниця»), М. Стороженка («Рая»), В. Химочки («Серце світу»), В. Кушніра («Мати і син»)….
Вражали й приваблювали погляд глядача роботи живописців нині сущих, тих, які віднайшли власний, впізнаваний малярський почерк письма: це – В. Копайгоренко («Святі гори», «Різдво»), В. Кабаченко («Вершник», «Серпень 44 го. Юрій Липа»), О. Мельник («По образу і подобію»), В. Пасивенко («Змієборець»), В. Франчук («Уманський сотник Іван Гонта»), скульптурні витвори: М. Горлового («Анна донька Ярослава, королева Франції»), В. Гарбуза («Переможець», «Головнокомандувач»)….
Дещо детальніше зупинюся на творенні 4-х, цифра аж надто знакова….
Василь Копайгоренко давніш писав: «Джерело натхнення для мене особисто – це мітотворчість українського народу, його історія, декоративне мистецтво. Ці складові – завжди в моїх роботах, незалежно від того, який жанр я обираю: історичний, побутовий, чи мітологічний. Я довго шукав свій власний шлях і розумію, що одного вміння замало…». І ще цитата: «…бо для того, аби щось передати на полотні, треба, щоб дещо було в душі».
Кольоробачення і авторська манера письма митця ні на кого не подібні. Змістовною і цікавою є співпраця живописця з поетом С. Ткаченком, яка увиразнилася в книжці «Під знаком Ярила», то діалог художника і поета.
Володимир Кабаченко провадить лінію традиціоналізму в сучасному мистецтві Одеси. Образ Людини в його картинах є невід’ємний від ареалу Природи. Він засобами живопису створює образи легендарні, постаті характерників, сильних духом. Це те малярство, що має певну дотичність до неопримітивізму. В картинах автора присутні контрасти: Світла і Темряви. В частині робіт кольористикою панівною є тріада – білої, червоної, чорної барв. Горішнє домінує над Долішнім, та помітні язичницькі мотиви. Сам художник каже: «Космос тотожний хаті. Тому в моїх картинах на небі вікна…».
Олександр Мельник, художник-монументаліст, живопис якого живиться від давньоруських ікон, фресок, наснажений ідеями бойчукізму. Вдивляєшся в роботи живописця, не тільки на цій виставці, і складається враження, що йому вдається переноситися в Часі, вживатися в ту пору історії, що зображена на полотні. Сам Олександр Іванович говорить: «Своєю шкірою мушу відчути всі негоди, що випали на долю мого народу, босими ногами відчути рідну землю. Не можу чекати теплої пори, навіть відлиги, бо мистцю завжди слід висаджувати оті квіти добра, краси, надії, щоб не захлинули геть людські душі всепроникні зло, гидота й породжена ними зневіра…».
Валерій Франчук, один з небагатьох українських художників, хто «тягне» важкоту наслідків 3-х Голодоморів у малярстві. Значна частина створеного ним, – то і краєвиди рідного для нього Поділля, інших земель України, портрети видатних українців, жанрові роботи. Та хто краще від митця висловить сутність своїх творінь… У розмові з мистецтвознавчинею Г. Матвіїшин Валерій мовив: «Мої картини – це не фіксація дозрілого, «математично» вивіреного сюжету, а сплеск емоцій, візій, що можуть з’явитися й тут же трансформуватися у щось непередбачуване…». І ще: «..знаєте, жити й працювати можу тільки в Україні – тут я народився, тут пракорені мого роду, тут могили моїх предків».
Своєрідне бачення історичних тем висловили у картинах художники Одеси. Окрім вже згаданого В. Кабаченка, це і М. Прокопенко («Місяць Трипілля»), С. Савченко («З краю кордону… Виляск степу»), В. Целоусов («Пам’ять»).
В полі зору шанувальників прекрасного потрапили і картини знаних митців, котрі творять у столиці, як от: В. Баринової-Кулеби («Наймичка», «Катерина»), В. Корчинського («Коляда», «Мої Мамаї»), В. Шкарупи («Літні дощі ХХ – ІХ»), О. Ворони-Адаменко («Пісня про Байду»), Г. Ягодкіна (« І тоді підійшов Сковорода»), О. Майданець («Трипілля»).
Віра Баринова-Кулеба
Залишаться у пам’яті відвідувачів виставки яскраві, змістовні твори художників з різних міст України, а саме: І. Фізера з Черкас («Коли обще добро в упадку»), чернігівки Н. Онанко («Пра – обереги»), львів’янки О. Буджак («Звуки забутих предків»), мисткині з Чернівців М. Рибачук ( «Чуєш, брате мій…»), ряд авторів можна продовжити, даруйте, чиї достойні твори не назвав…
Завершальне слово
Український народ входить в число потужних пасіонарних етносів. Говерла дивовижно високої активності припадає на епоху ТРИПІЛЬСЬКОГО СВІТАНКУ, тоді трипільці (праукраїнці) створили Хліборобську цивілізацію і поширили її на увесь обшир Планети. Завоювати місіонарськими засобами Світ, якому ще народу вдавалося подібне?! Тому не зважаючи на усілякі випробування українські пасіонарії і надалі вражатимуть землян високими взірцями живопису, скульптури, поезії, прози, і… звичайно пісні. Хотілося б, і дуже, щоб більшало у нас українських митців, а не попихачів московщини, безнаціональних художників і малоросів од мистецтва.
Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог
