Продовження циклу есеїв:
«Про що може розповісти одна картина?»
Дивлюся на картину «В селі Єрчики», пропоную і Вам те саме зробити, особливо тим, хто шанує творчість Володимира Гарбуза.
Поцікавився історією села, довідався, що населених пунктів з подібною назвою в Україні три. Просто Єрчики – на Житомирщині, і Великі та Малі Єрчики на теренах Київської області. Перед нашими очима краєвид, що розкинувся неподалік од Великих Єрчиків.
Точна дата народження села невідома. Проте, відштовхуючись від етимології назви, можна припустити, що з’явилося воно десь у межах 14–15 століть. Народні перекази свідчать: «Єрчики» – похідне від слова яр. Тут кілька сотень років тому протікало багатенько струмків, які впадали в річку Роставицю, від них залишалися сліди, єрчики…
… Неоднорідна, пересічена місцевість, укрита – ярами, долинами, пагорбами, невисокими горами. Там щедра рослинність, поруч сусідять: квартети і дуети дерев, густі кущі, верболози і очерет біля водойми. Далечінь світло-синьо-бузкова… І хмари різнобарвні пливуть, то насуваючись ближче до землі, то віддаляючись. Попереду двійко кіз, прийшли на водопій, постатей людських не видко, але якщо є свійські тварини, то і люд десь поблизу мешкає, про що натякають і дві стежини, що в’ються змійкою знизу догори…
Насичена пастозність письма передає енергію, дух ландшафту. Володимир написав близько двохсот етюдів у цьому загадковому краї. На них фіксується вид місцин, сьогодні він уже інакший, як і протічна вода річки, у яку двічі не увійдеш… У цьому цінність Гарбузових робіт. Око художника ніколи не вибере звичайнісінький закуток Природи, лише той, що наділений особливою принадністю.
Про природно-культурну основу мистецтва проникливо пише український біолог і етнопсихолог Валерій Сніжко: «Психологічна пам’ять ландшафту занурена глибоко в підсвідомості й може виринати уві снах, повторюючись у своїй «реальній» очевидності, або відтворюватися у творах мистецтва. Паралельно існує особистісна пам’ять ландшафту – це пам’ять про довкілля, в якому ти виріс, про те, що тебе оточувало. Воно концентрується навколо конкретного пейзажу і людина, повертаючись думками в минуле, обов’язково опиняється в якомусь конкретному, реальному, далекому в часі ландшафті. Добре, якщо психоетнічна й особистісна пам’ять ландшафту збігаються або вони у своєму ботанічно-географічному визначенні близькі – це психічний баланс підсвідомого і свідомого».
Картини автора звернені не до всіх (моя думка). Він пише для тих, хто глибинно належить до тієї ж когорти українства, що й він сам. Звертається до самодостатніх індивідів, до тих, хто не належить до десакралізованого світу, навпаки, до носіїв сакрального начала, до тих, хто знає засади Традиції й дотримується їх. Його твори містять і трансцендентність, і архетипний підтекст.
Французький філософ Кузен вважав: «Дайте мені мапу краю, її обриси, її води, її вітри і всю її фізичну географію, дайте мені її природні скарби, її флору, її геологію, і я берусь сказати вам апріорі, якою буде людина в цій країні і яка роль її в історії».
Шалений технічний поступ, механізація життя, з одного боку, та збереження закріпленого в природі буття і збереження інтимного зв’язку зі Всесвітом, з іншого, то два світи, що суперечать один одному. Подолати розрив між культурою й цивілізацією, між внутрішнім і зовнішнім світом можуть здійснити представники одного народу. Того народу, який ще не зовсім підпав під цивілізаторський вплив Міста, і в своїй творчості зберіг органічний зв’язок з Природою. Залагодити кризу , на добро тієї ж Європи, можна тільки в Україні. З незапам’ятних часів у народі нашому живе дух синтези та тонке розуміння й відчуття довкілля. Вся наша історія повниться спробами примирити цінності духовні Заходу й Сходу…
Запізнати космогонії, створені в дохристиянську епоху, і роль наших прабатьків. Тоді мусимо відповісти на два питання: «Хто ми такі?» і «Яка наша роль в Історії?»… Сотні років втовкмачували в голови українцям думку, що Світова історія творилася поза нашими землями. Ми ж, нібито, постійно перебували на загумінках… Насправді, все відбувалося не так. Історію нашу для нас писали ззовні й зрозуміло як…
Час дуже потихеньку та все ж працює на відродження волхвівського способу світосприйняття, українським мислителям даються ключі, якими можна відкрити сховок Істинної Історії. Відкриваються глибинні пейзажі істини, наших містерій. Вони покажуть шлях, куди рухатися, як діяти і ХТО МИ ТАКІ! Один з ключів мовний. УКРАЇНСЬКА МОВА, саме вона є справжнім очевидцем історії (мова живопису теж). Тому, зовсім не випадково так навіжено, нестримно борються україножери супроти МОВИ ЦІЄЇ ЗЕМЛІ.
Подорожуючи Україною, митець писав твори, присвячені селянам-хліборобам – орачам-оріям, сіячам. Заратустра одним з перших дав їм визначення: «Найсвітлішою гідністю є орати землю і сіяти зерно». Опісля геноциду 1932–1933 років орачів-оріїв не стало, лишилися заневолені селяни-колгоспники, а то вже інший світогляд. Голодомор – сплановане нищення світогляду й волі духу орачів-оріїв…
Живописання автора, як і небагатьох його колег по пензлю, зосібна Василя Копайгоренка й Олександра Чегорки, таке близьке до змісту вірша українського лікаря-фітотерапевта й письменника Євгена Товстухи:
Збираю квіти степові
Легенди давні
і нові.
Збираю звуки
(Без принуки).
Мелодії, пісні.
Осінні далі
Та весняні,
Омріяні скрижалі.
Збираю шум гаїв,
Дарунки солов’їв,
Краплини
Сонечка-Дажбога,
Вогонь і давню міць
Сварога.
Немає жодного слова, жодної дії, які не відобразилися б у Вічності…
Ось таке життєво-мистецьке кредо Володимира Гарбуза…
Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог
