Універсалізм творчості Зіновія Штокалка: до 100-ліття від народження
25 травня виповнилося 100 років від народження видатного представника українського зарубіжжя – Зіновія Штокалка (1920–1968)
Україна (Галичина) – Німеччина – Сполучені Штати Америки – були географічними ареалами його проживання. Лікар за фахом, митець за покликанням – музикант, письменник, художник, – лише перелік сфер спрямування його обдаровань вражає. Автор наукових досліджень у галузі онкології, музичних звукозаписів і творів для бандури, літератури на межі поезії й прози (під псевдонімом Зіновій Бережан), графічних портретів. У кожному з видів мистецтва Зіновій Штокалко проявив себе досить яскраво, хоча більшість його здобутків була оприлюднена й оцінена вже після смерті…
Сьогодні, у річницю народження Штокалка, узагальнимо основні пріоритети його музичної діяльності саме у бандурному мистецтві – виконавські, навчально-методичні, звукозаписні, які не раз перетиналися з іншими напрямами в синергії українських національних традицій і стильових інновацій часу.
Родина і навчання (1920–1944).
Зіновій Штокалко – уродженець Тернопільщини (село Кальне Козівського району біля Бережан). Тепла і ліберальна сімейна атмосфера родини священика – отця Павла Штокалка – сприяла національному й патріотичному вихованню п’ятьох його синів. Рання смерть братів спонукала Зіновія до вибору лікарської професії.
Початкові кроки у грі на бандурі Зіновій отримав від Юхима Клевчуцького ще під час навчання у Бережанській гімназії, а опісля, перебуваючи вже на медичних студіях у Львові (з 1939 року), брав лекції у першого галицького бандуриста Юрія Сінгалевича. Серед представників школи Сінгалевича у 1930-х Штокалко був найздібнішим і найперспективнішим.
Основним принципом музичної освіти Зіновія стало самонавчання. Він активно аналізував усі друковані на той час праці фольклористів, присвячені кобзарству, – Миколи Лисенка, Гната Хоткевича, Філарета Колесси, постійно удосконалював свою гру – як технічно, так і виразово.
Паралельно з теоретичним вивченням фольклору Зіновій Штокалко займався і практичним записом народних пісень, балад, інструментальних мелодій у різних районах Галичини та Волині. Він спілкувався з майстрами із виготовлення й ремонту інструментів Семеном Ластовичем-Чулівським, Костянтином Мисевичем, активно писав обробки для бандури. Саме тоді за дорученням Наркомату освіти запланував видання власного підручника та репертуарного збірника для бандури. Проте ці видавничі плани були перекреслені Другою світовою війною.
У pоки німецької окупацiї Зіновій Штокалко виступав у Галичині і як соліст, і у складі ансамблів (із колегами Семеном Ластовичем-Чулiвським, Степаном Ганушевським, Федором Якимцем та іншими).
Ансамбль бандуристів школи Юрія Сінгалевича. Другий ліворуч Зіновій Штокалко
Ансамбль бандуристів Юрія Сінгалевича. Перший ліворуч Зіновій Штокалко
У беpезнi 1943 року він бере участь у з’їзді галицьких бандуpистiв у Львовi, в Iнститутi наpодної твоpчостi, на який зiбpалося 13 учасникiв, переважно зі школи Юрія Сінгалевича.
З’їзд галицьких бандуристів. 1943 р.
Перебування у Німеччині (1944–1952). Цей складний період життя Зіновія Штокалка розпочався із вимушеної роботи у шпиталі й перебуванням у таборі в Штрасгеції. I тут він не залишає бандури, стає учасником Капели бандуристів імені Тараса Шевченка під керівництвом Григорія Китастого, спілкується з харківськими бандуристами, зокрема з учнем Гната Хоткевича Григорієм Бажулом.Окрім того, Зіновій Штокалко в цей період пробував сили і в галузі образотворчого, зокрема, графічного мистецтва, підтримував зв’язки з галицькими художниками-бандуристами братами Антіном і Степаном Малюцами, а також з Олексою Новаківським. У кожній сфері діяльності молодого митця уже спостерігалося спирання на традиційні засади національного мистецтва, поряд із новаторськими пошуками в контексті стильових напрямів часу.
Німецький період у житті Штокалка був надзвичайно продуктивним, він пише поезію і прозу, малює, виступає з бандурою. Паралельно з вивченням медицини стає членом тpiо бандуpистiв (pазом із Степаном Малюцою i Володимиром Юpкевичем) і виступає пеpед укpаїнцями у табоpах пеpеселенцiв Реґенсбурґ, Міттенвальд (так званих таборах DP). Саме до німецького періоду належить конструкція нової бандури з перемикачами на кожній струні, пізніше зроблена для Штокалка (1950 рік) Семеном Ластовичем-Чулівським. Із надзвичайною енергією він поринає й у громадську діяльність, очоливши Мюнхенську українську студентську громаду, при якій заснував так звану «Групу суспільного гуманізму».
Літературні спроби Штокалка того часу – це вірші у стилі сюрреалізму та реалістичні новели з авторськими ілюстраціями, які були опубліковані під псевдонімом Бережан значно пізніше. Соломія Павличко у дослідженні «Дискурс модернізму в українській літературі» хоча й назвала його творчість «дискурсом невдачі», проте відзначала оригінальність прози, зокрема детермінованість «музикою, певними ритмами, навіть інструментами».
Соратник і друг Зіновія Штокалка письменник Ігор Костецький, редактор журналу літератури та мистецтв «ХОРС», залишив цікавий емоційний допис про митця під заголовком «Молодий бандурист», де, зокрема, є такі слова: «…вистачить тільки одного удару десятьох перстів по віщих струнах збереженого нам традицією інструмента, щоб усі ми, понад нашими віруваннями і партійними переконаннями, відчули себе українцями: відчули себе кимсь, хто у віках витворив шляхетну душу, шляхетну пісню, що втілює в собі найкращі прагнення людської душі…».
Завершення медичних студій у Німеччині в університеті Людвіга Максиміліана ознаменувалося для Зіновія Штокалка захистом дисертації «Zur Віосhеmіе der Каrzіnogeneze» і отриманням диплома доктора медицини (1951).
Американський період (1952–1968).
У 1952 pоці Штокалко, разом із дружиною Рут, емiґрував до США.
Працював у лікарні, вів приватну практику у Брукліні (Нью-Йорк), де всі його кликали «доктор Шток». У медичних наукових колах того часу Зіновій Штокалко здобув повагу як лікар-онколог, дерматолог, біохімік, автор наукових досліджень із походження, діагностики та лікування злоякісних пухлин.
У США Зіновій Штокалко співпрацював із земляком з Галичини – Степаном Ганушевським та його ансамблем, виступав із сольними концертами та в українських телепрограмах. Серед його учнів наприкінці 1950-х років були Андрій Горняткевич, Мирослав Дяковський, Грицько Каша, Галина Перожак. Як згадує Андрій Горняткевич, пріоритетними засадами навчання молоді стало розуміння специфіки бандури і її питомого репертуару, а особливо епічного, перевага співаного тексту над інструментальною грою.
У всіх напрямах діяльності – виконавстві, педагогіці, методиці – Зіновій Штокалко спирався, з одного боку, на традиції кобзарства, зокрема у таких показниках, як чоловіча сольна гра й спів, а з іншого – на характерні для початку ХХ століття новації, запропоновані у творчості Гната Хоткевича, – концертно-віртуозна манера сценічної гри та співу. Це найяскравіше проявилося у його звукозаписній діяльності, методиці імпровізації та обробки.
Фахова лікарська праця займала весь час, тому Штокалко не мав змоги уповні присвятити себе музиці. За його життя побачила світ лише одна короткограйна платівка з думою «Про Марусю Богуславку» (78 обертів на хвилину), випущена фірмою «Сурма». Уже пізніше, в 1952 році Зіновій записав у студії цієї фірми кілька творів, зокрема думи «Про козака Голоту», «Про Олексія Поповича» та «Про втечу братів з Азова», які з ініціативи видатного дослідника української дискографії Степана Максимюка і під його редакцією були видані альбомом із двох довгограючих платівок («О, думи мої»).
Проте Зіновій Штокалко, самостійно обладнавши вдома власну звукову майстерню, весь позаробочий час займався аудіозаписом, зафіксувавши на плівки понад 20 годин бандурної музики різних жанрів: думи, канти, історичні пісні, пісні соціальних груп – козацькі, гайдамацькі, чумацькі, бурлацькі, а також танцювальні, жартівливі й сатиричні. В окрему групу можна виділити твори можливо менш популярних у кобзарському репертуарі, але загалом достатньо поширених пісенних жанрів: лірично-побутові, колискові, застільні, сороміцькі («еротичні»), а також літературного походження.
Штокалко пробував себе і в авторських композицiях та аранжуваннях (пiснi «Козак Мамай», «Пpо Данилишина i Бiласа», «Ой повіяв буйний вітер», «Ой дивися, дядьку», «У Києві на базарі» на народні тексти тощо). А ґрунтовні знання традицій народної творчості і небайдужість до перспективи розвитку бандурного мистецтва зумовили його публічні виступи у тогочасній пресі.Він вважав звукозапис одним із вагомих факторів активізації творчості, можливості фіксації виконавства, вектором майбутнього бандури, її входження у світовий музичний простір. Серед його унікальних експериментів – автодуети (подвійний запис) пісень традиційного українського двоголосся («Ой гірка калина», «Ой на горі та сухий дуб», «Стоїть явір над водою», «А 1791-го року») та стилізація стародавніх билин Київської Pусi. Саме для билин «Пpо Добpиню i Смочище», «Пpо славного богатиpя Iллю Муpомця та Соловiя Pозбiйника», «Пpо славних богатиpiв Святогоpа та Iллю Муpомця» Штокалко власноруч переклав українською старослов’янські тексти, імітував на бандурі звучання давньоруських гуслів.
Зіновій Штокалко дуже вимогливо ставився до проблемних питань концертів ансамблів бандуристів – професійного рівня диригента, театралізації сценічних виступів, репертуару колективу, потреби раціонального інструментування творів, можливості розширення тембральних барв капел за рахунок введення традиційних українських народних інструментів (цимбалів, ліри, сопілки тощо). Найбільше він звертав увагу на потребу розвитку саме сольного виконавства, вважаючи, що ансамблі нівелюють індивідуальність бандури, гальмують розвиток імпровізаційності. Хвилювався за збереження традиційного репертуару, який «не повинен диктуватися химерами чужинецької публіки».
Консервативність поглядів Штокалка стосувалася й використання транскрипцій академічних творів для бандури. Натомість він обґрунтовував удосконалення інструмента, але зі збереженням його ладової багатоманітності, кобзарських і «штучних» ладів як основи для імпровізацій і композицій. Саме для такої бандури (з індивідуальною системою перемикання тональностей) він написав «Атональні етюди», «Орієнтальний етюд» та етюди-фантазії «Сон». Ці твори – свого роду фантазії-імпровізації з імпресіоністичними й сонористичними ефектами.
28 червня 1968 року Зіновій Штокалко після тяжкої хвороби помер і був похований на Українському цвинтарі в South Bound Brook, New Jersey.
Посмертна спадщина і резонанси творчості Зіновія Штокалка.
Спадщина бандуриста ніколи не втрачала актуальності. Вона інспірувала різні вектори розвитку бандури – як конструкторські, так і виконавські.
Одним із перших, хто реалізував погляди Штокалка на бандуру, став відомий конструктор бандур, професор Львівської консерваторії Василь Герасименко. Прослухані звукозаписи Зіновія Штокалка спонукали Герасименка до пошуку нових моделей інструмента. Як результат – на основі креслень, отриманих із діаспори, наприкінці 1980-х років була створена харківська модель бандури «Львів’янка». На ній досі пропагують харківський тип інструмента і відповідний спосіб гри заслужені артисти України Тарас Лазуркевич, Олег Созанський, Дмитро Губ’як. Традиціоналізм діатонічного інструментарію використали у конструкторській творчості його прихильники – представники Київського і Харківського кобзарських цехів.
Рукописна й звукова спадщина Зіновія Штокалка після смерті була передана виконавцем волі його заповіту Левком Майстренком до Канадського інституту українських студій при Університеті Альберти (Едмонтон). Там їх упродовж довгого часу опрацьовував його учень Андрій Горняткевич, завдяки якому й побачили світ (спершу англійською мовою, пізніше українською) видання «Кобзарського підручника» (1992) та збірника «Кобза» (1997).
У «Кобзарському підручнику», окрім звичних для навчальних видань теоретичних і практичних відомостей, вправ, зразків дидактичного матеріалу, вперше запропоновано систематизацію усіх кобзарських строїв. Автор поділяє їх на косий, кубанський, почаївський, жалібний, вводить термін «лебійських» звукорядів репертуару кобзарів.
За словами Зіновія Штокалка, українська кобза-бандура мала особливий «…діятонізм звукорядових тонів та гармонічних традицій, що не вкладалися у вузькі рамки “універсального” европейського мажору й мінору та темперованого звукоряду». Окрім того, автор пропонує важливі напрями для опанування різних типів інструментальної фактури на бандурі та акомпанементу до співу – як основні моделі навчання імпровізації.
Виданий збірник Зіновія Штокалка «Кобза» став унікальним представленням різножанрового сольного репертуару для бандуриста – від епічних і духовних до різнохарактерних пісенних та інструментальних творів.
Репертуарні принципи Штокалка продовжили й бандуристи діаспори – Віктор Мішалов (Канада), Експериментальне бандурне тріо (США) та інші. А одним із найяскравіших його послідовників у виконавстві й композиції став сучасний бандурист Юліан Китастий (США): «Я розвиваю ідеї Штокалка. Багато працюю над імпровізаціями в різних ладах, щоб вистроїти інструмент на багато строїв і створити відповідну музику. Роблю це в концертах, без партитури, в суто імпровізаційному підході…»
В останні десятиліття на батьківщині Зіновія Штокалка започатковано фестиваль-конкурс «Срібні струни», що періодично проводиться у Тернопільському національному педагогічному університеті імені Володимира Гнатюка, оцифровано його звукозаписи («Відлуння століть. Бандурист Зіновій Штокалко»). Дослідники творчості митця – Андрій Горняткевич, Оксана Ваврик, Віолетта Дутчак, Марія Євгеньєва, Володимир Єсипок, Микола Проців та інші – періодично публікуються, популяризуючи його здобутки. До ювілею митця знана бандуристка і композитор, заслужений діяч мистецтв України Оксана Герасименко написала ряд інструментальних творів за мотивами аранжувань Зіновія Штокалка.
Творчість Зіновія Штокалка – віртуозного бандуриста-виконавця, теоретика і практика традиційного кобзарства, але водночас і блискучого новатора-експериментатора – постійно залишається в центрі уваги як дослідників, так і виконавців-практиків, які черпають у ній ідеї для натхнення й власних мистецьких пошуків. Його спадщина стала відображенням органічного синтезування традицій кобзарства з модерними стильовими тенденціями ХХ століття.
Віолетта ДУТЧАК
Музика – український інтернет-журнал
25.05.2020
Фото з відкритих джерел (Diasporiana, NAC)
