Патріоти, які поклали життя протягом віків, виборюючи незалежність, хто врешті проголосив соборність і суверенність України у 90-ті минулого століття, хто творив і творить її національні багатства, хто йшов на Майдани, не роздумуючи став на захист Вітчизни проти російського окупанта і ціною свого життя й сьогодні поповнює українські Небесні сотні, світлі голови, які прагнуть відродити економіку і відвернути державу від шляху в прірву – усі вони керувалися й керуються передусім людськими цінностями і СОВІСТЮ. Для них не порожні слова воля, гідність, мова, національна самоідентичність, такі люди на кожній купині не клянуться у патріотизмі, не б‘ють себе у груди. У їхніх душах живе не показна, але безперечно велика ЛЮБОВ до рідного краю, до УКРАЇНИ.
Водночас нині з монополізованих телеекранів, з біл-бордів (по-народному: біг-бордів – біг-мордів), повсюдно чути як «кревно» люблять Украіну й ті, хто її визискує з часу проголошення суверенітету, хто спричинив війну і цю людську бійню не хоче припинити, наживаючись на крові.
А вже у тих, хто рветься до влади чи потрапив до неї, прагне «жити по-новому» й до «реформування», якась особлива «любов», майже на рівні патології. Фізично відчуваєш, як «люблячі» сини й доні, схопивши у залізні «обійми», ось-ось задушать неньку-Україну.
На тлі подібної «любові» на українських теренах друге століття поспіль не припиняється мор, а правильніше, геноцид. Більшовицька влада голодоморами, ГУЛАГами винищила мільйони українців. Друга світова продовжила цей жахливий мартиролог. Три хвилі трудової еміграції вимили з України ще мільйони… Впродовж уже майже трьох десятиліть, як маємо своїми руками спечену владу, і у мирний час, втратили 10 чи 12 мільйонів життів співгромадян. Тепер цей лік продовжується на Сході у російсько-українській війні…
Четверта новітня хвиля трудової еміграції шаленими темпами спустошує українські міста і села. Ми ж навіть перепис населення не в змозі організувати. Усім зрозуміло чому – інакше можновладцям вибори не виграти. Микола Васильович Гоголь навіть думки такої не міг припустити, що його «Мертві душі» проінтепретують у своєрідну інструкцію для ЦВК і виборчих комісій на місцях. Це до слова.
Складається враження, що на чиєсь замовлення рідні владці стараються якомога швидше вивільнити територію від людей. Насамперед, позбутися такого «тягаря», як 12 мільйонів пенсіонерів та близько 3 мільйонів інвалідів. А відтак, грабунок щодо надр, природніх й людських ресурсів триває….
Економіка країни, її розвиток, модернізація та застосування найсучасніших технологій в усіх галузях,підтримка науки і багато чого іншого, що служило б на благо народу, це такі віддалені поняття для більшості так званої нашої еліти. Поки при владному кориті, позичають у світі, накопичують борги для майбутніх поколінь, тільки для того, щоб банально для себе вкрасти.
Є ще у них одна гризота. Як стверджують різні джерела, у кишенях українців є «заначка» у межах 80-100 млрд доларів.
За уточненими даними НБУ, 2017 року грошові перекази в Україну з-за кордону від трудових мігрантів склали приблизно 9,3 млрд доларів.
Ця сума у понад п’ять разів перевищує прямі іноземні інвестиції того ж року, які Нацбанк оцінив у 1,8 млрд доларів
Загалом, за оновленими даними НБУ, за 2015-2017 роки трудові мігранти переказали в Україну 23,8 млрд доларів.
Це більше, ніж усі валютні резерви країни, які на початок 2018 року становили 18,8 млрд доларів.
І ось мізки нашої влади «запарилися». Ні, не від того, як створити найсприятливіші умови, щоб громадяни інвестували зароблене на чужині в українську економіку. Не від того, як повернути їх додому і таки дати вільно дихати малому й середньому бізнесу. А знову ж таки банальним: як у ту кишеню залізти і очистити. Своє безголов‘я й так зване «реформаторство» прикривають тарифоціномором (це визначення недавно зустрів).
Оскільки грядуть нові вибори, ще й безупинно клянуться у любові. Ця «любов» допоки рука у народній кишені і остання не порожня.
Петро Кулінець
