215-ліття Миколи Гоголя: «Справжня національність живе в самому духові народу»

 

 «СПРАВЖНЯ НАЦІОНАЛЬНІСТЬ ЖИВЕ В САМОМУ ДУХОВІ НАРОДУ»

215-ліття Миколи Гоголя

 

Микола Васильович Гоголь (1809–1852) – ґеніальний Український письменник-мислитель, історик, народознавець, фольклорист, публіцист, мистецтвознавець. Микола Гоголь як класик світової літератури з Українським серцем відкрив Світові Україну. З неповторною мистецькою силою Український ґеній зобразив рідний народ з його самобутнім характером, явив волю національного духу та моральну чистоту Українців, показав героїчну історію й високу культуру свого народу, його любов до рідної землі й лад родинного життя. Митець явив замилування красою Української природи й описував людей з тонким почуттям гумору та викривав нелюдство нещадною сатирою. Микола Гоголь як Український подвижник пробудив у своєму народові історичну пам’ять і національну самосвідомість.
Микола Гоголь як подвижник Українського духу будив дух Волі у своєму народові, відновлював історичну пам’ять і національну самосвідомість. Глибинне усвідомлення своєї національності Микола Гоголь явив у лаконічній формулі: «Справжня національність живе в самому духові народу» та розкрив це в епічному образі Тараса Бульби.
Микола Гоголь як найвизначніший представник «Української школи» в руській літературі першої половини XIX ст. став основоположником реалізму (натуральна школа) в Українському письменстві й руському наслідуванні. Твори М. Гоголя справили визначальний вплив на розвиток українського й світового письменства, театру, мистецтва й культури в цілому.
Українську національно-культурну неповторність мистецького світу Миколи Гоголя перший осягнув основоположник Гоголезнавства Пантелеймон Куліш: «Якби М. Гоголь не був Українцем, то не створив би нічого подібного».

 

Василь Тропінін. Портрет Миколи Гоголя. 1830.

 

Родовід. Освіта. Життєвий шлях

Микола Васильович Гоголь народився 20 березня (1 квітня) 1809 р. в містечку Сорочинці Миргородського повіту Полтавської губернії (тепер – село Великі Сорочинці Миргородського району Полтавської області) в Українській родині Гоголів-Яновських – Василя Панасовича й Марії Іванівни (уроджена Косяровська).

Василь Панасович       

Марія Іванівна

При народженні Миколу записали Яновський, а в 1821 йому з дворянським званням надали й прізвище Гоголь-Яновський. Невдовзі Микола відкинув другу частину прізвища як польську й залишив першу – Гоголь. Рід Гоголів веде свій початок з ХVІІ ст., від козака Остапа Гоголя, який у 1675–1679 роках був наказним гетьманом Правобережної України. А Миколин дід Панас Дем’янович уже писався Гоголь-Яновський, він закінчив Київо-Могилянську академію, вивчив шість мов і з 1757 працював перекладачем у Генеральній військовій канцелярії Гетьманщини, а з 1782 – полковим писарем Миргородського полку.

Панас Дем’янович Гоголь-Яновський одружився з Тетяною Семенівною Лизогуб, а через Лизогубів Гоголі поріднилися з Танськими, Забілами, Дорошенками, Скоропадськими. Отже, Микола Гоголь був нащадком гетьманів Михайла, Дорофія й Петра Дорошенків та Івана Скоропадського. Миколин батько Василь Панасович Гоголь-Яновський був відомим українським письменником, автором комедій, водевілів, віршів і, разом з іншим українським письменником Василем Васильовичем Капністом, ставив п’єси в театрі, заснованому в селі Кибинці на Миргородщині державним діячем і українським меценатом Дмитром Прокоповичем Трощинським. Материн рід Косяровських споріднений з козацько-старшинськими родами Трощинських і Лукашевичів.

Миколине дитинство минуло в родовому маєтку в селі Василівка або Яновщина (тепер – село Гоголеве Миргородського району Полтавської області). У Гоголів народилося 12 дітей, а вижило п’ятеро: Микола й менші сестри – Марія, Ганна, Єлизавета, Ольга. Коли Миколі було 15 років, помер батько.

Вихованням Миколи займалася переважно бабуся по мамі Тетяна Семенівна Косяровська, яка з раннього дитинства плекала в онукові любов до рідної мови й народної культури. Під бабусиним впливом Микола захопився збиранням українських народних пісень, прислів’їв, приказок, інших фольклорних скарбів, готував матеріали до українсько-руського словника. Микола Гоголь ціле життя записував українські народні пісні й постійно висловлював своє глибоке захоплення цими скарбами народної пам’яті: «Моя радість, життя моє! Як я вас люблю! Що всі холодні літописи, в яких я тепер риюся, перед цими дзвінкими, живими життєписами! Як мені допомагають в історії пісні!..»; «Якби наш край не мав такої скарбниці пісень, я ніколи не зрозумів би його історії, бо не збагнув би минулого…». А в праці «О малороссійских піснях» узагальнив: «Це народна історія, жива, яскрава, виповнена барвами, істинна, яка розкриває все життя народу…Українські пісні можуть цілковито називатися історичними, бо вони не відриваються ні на мить од життя й завжди вірні тодішньому часові й тодішньому стану почуттів. Усюди проймає їх, усюди в них дихає ця безмежна воля козацького життя».

Перша публікація Гоголевих записів народних пісень з’явилась у збірнику «Украинскія народныя пісни» (Москва, 1834), що його уклав Гоголів товариш, український вчений-енциклопедист Михайло Олександрович Максимович (1804–1873). М. Гоголь вислав тоді М. Максимовичу близько 150 невідомих йому пісень і зазначив, що в нього записано близько 1000 відомих пісень. Цілісне видання українських народних пісень у власноручних записах Миколи Гоголя вийшло в 1908 р. в С.-Петербурзі у виданні Імператорської Академії наук «Пісни собранные Н. В. Гоголем», де вміщено 409 українських народних пісень, начисто переписаних ним у двох зошитах, і 94 руські пісні, вибрані переважно зі збірника фольклориста І. П. Сахарова «Песни русского народа» (1838–1839). М. Гоголь записував пісні свого народу переважно від рідних йому людей, передусім од бабусі Тетяни Семенівни й тьоті Катерини Іванівни, рідної маминої сестри, а також від народних співців – кобзарів і лірників.

Отже, Микола Гоголь виховувався в українському родинному світі на рідній морально-світоглядній основі й здобував історичні знання з незглибимих джерел Української народної пам’яті. Витоки історіософії М. Гоголя – в живій народній мудрості, в заповітних кобзарських думах і в народній поезії.

Офіційну освіту Микола здобував у Полтавському повітовому училищі (1818–1819), у Ніжинській гімназії вищих наук (1821–1828). Тут він уперше виступив на сцені гімназійного театру як актор і режисер-постановник вистав «Едіп в Афінах», «Урок дочкам» та інших. А в комедії «Недоросток» Дениса Фонвізіна майстерно зіграв роль Простакової. Миколин товариш і учасник тієї вистави Костянтин Базилі, згодом відомий письменник, історик, сходознавець, дипломат, згадував: «…Я бачив цю п’єсу і в Москві, і в Петербурзі, та завжди вважав, що жодній актрисі не вдавалася так добре роль Простакової, як її зіграв 16-літній Гоголь». Інший Миколин товариш по Ніжинській гімназії Тимофій Пащенко стверджував: «Думаю, що Гоголь затьмарив би й знаменитих коміків-артистів, якби вступив на сцену».

У 1828 Микола Гоголь закінчив Ніжинську гімназію вищих наук і переїхав до Петербурґу, де служив урядовцем і водночас навчався в Академії мистецтв.

У 1832–1833 жив на Полтавщині. У 1834–1835 – ад’юнкт-професор історії Петербурзького університету.

Олексій Венеціанов. Портрет Миколи Гоголя. 1834.

У 1831 й 1832 рр. М. Гоголь видав перше зібрання Українських повістей «Вечорниці на хуторі біля Диканьки» у двох томах. Одразу після виходу у світ першого тому «Вечорниць…» невідомого доти українського письменника прийняли як рівного в колі корифеїв руської літератури.  У 1835 р. М. Гоголь видав двотомник «Миргород», що є продовженням «Вечорниць…». Від 1835 до 1842 Гоголь видав п’ять повістей під загальною назвою «Петербурзькі повісті».

19 квітня 1836 р. відбулась прем’єра знаменитої комедії Миколи Гоголя «Ревізор» на сцені Александринського академічно-драматичного театру в Петербурзі. Хоч п’єсу офіційно й не заборонили за викриття типових для Руської імперії пороків (казнокрадство, здирництво, підкуп, шахрайство…) та відсутність позитивних героїв і імператор Микола І змушував міністрів дивитися «Ревізора», однак, він звелів замовити іншому автору п’єсу з тим самим сюжетом, але з «позитивним» фіналом, де всі чиновники-казнокради мають бути покарані. Через три місяці відбулась прем’єра «позитивної» комедії «Настоящий ревизор» без зазначення автора (через якийсь час стало відомо, що автор – князь Д. І. Ціціанов). Ще одразу після прем’єри свого «Ревізора» Микола Гоголь виїхав за кордон, мотивуючи свій від’їзд проблемами зі здоров’ям та холодною руською зимою, однак, справжньою причиною стала неочікувана реакція столичної публіки: Гоголь очікував не сміху, а суспільного обурення викритими пороками. Ось Гоголева реакція на той сміх: «Потрібно зі сміхом бути дуже обережним, – тим паче, що він заразливий». А замість обурення суспільства деґрадацією імперської влади проти Гоголя збурилися «цілі стани» владоможців: «Чиновники віку похилого й поважні кричать, що для мене нема нічого святого, коли я насмілився так говорити про служивих людей. Поліцейські проти мене, купці проти мене, літератори проти мене. Сварять і ходять на п’єсу… Найменший прояв істини – і проти тебе повстають, і не одна людина, а цілі стани» (з листа М. В. Гоголя до М. С. Щепкіна, квітень 1836 р.).

З 1836 по 1848 письменник жив у Німеччині, Швейцарії, Франції, Італії.  Та за ним уже було встановлено негласний нагляд, і його дістали й за кордоном. Царська охранка доручила персональне стеження за Гоголем його «приятелям» – графові Олександру Петровичу Толстому (1801–1873) й художникові Олександру Андрійовичу Іванову (1806–1858).

Єдине фото Миколи Гоголя з дагеротипу групи художників у Римі. 1845.

М. В. Гоголь після вимушеної подорожі (прощі) в Єрусалим, про яку не хотів нікому розповідати, приплив восени 1850 р. з Константинополя в Одесу й оселився в будинку Трощинських, родичів по матері. Гоголь часто бував у будинку князя Василя Миколайовича Рєпніна (1806–1880), де мав особливу кімнату з високим бюрком для письменницької роботи, бо він писав стоячи. Дітей Василя Миколайовича виховували молоді вчителі-українці, й дім був сповнений Українським духом. За спогадами князевої сестри княжни Варвари Миколаївни Рєпніної (1808–1891), Микола Васильович приїхав з прощі душевно змученим, та «достатньо було йому почути звуки рідних українських мелодій, щоб усе в ньому стрепенулось і яскраво спалахнула ледь тліюча іскра натхнення. …Дружина мого брата була хороша музикантка; Гоголь просив її акомпанувати на фортепіано хору всієї цієї молоді, і вони під керівництвом Гоголя співали українських пісень». Про свої часті зустрічі з М. В. Гоголем в Одесі залишив детальні спогади актор і режисер Олександр Павлович Толченов: «Постійно він був простий, веселий, товариський і достеменно однаковий з усіма в спілкуванні. Гоголь говорив охоче про Італію, про театр, розказував анекдоти, переважно українські… Голос у Гоголя був м’який, приємний; очі проникливі».

У травні 1851 р. М. В. Гоголь поїхав з Одеси в рідну Василівку й зайнявся оформлення документів на будівництво там власного будинку, бо приїздивши в гості до мами, він жив і працював у флігелі, аби нікому не заважати. З Василівки Гоголь збирався їхати одразу в Рим, де на робочому бюркові, найнятої для нього в Римі О. П. Толстим і О. А. Івановим невеликої квартири, його чекав початий рукопис третього тому «Мертвих душ» (після смерті М. В. Гоголя художник О. А. Іванов передав валізу його рукописів у ІІІ відділ таємної поліції Російської імперії, і досі той архів засекречений). Одначе Гоголя виманили в Москву і оселили в будинку графа О. П. Толстого, зумисне наближеного до письменника в останні роки його життя (після смерті М. В. Гоголя О. П. Толстого призначили обер-прокурором синоду). Згідно зі щоденниковим записом руського історика, імперського ідеолога М. П. Погодіна, Гоголь приїхав у Москву 5 червня 1851 р. Щира приятелька М. В. Гоголя Олександра Йосипівна Смирнова-Россет (1809–1882), родом з України, тож їх зближувала любов до рідної землі, так описала своє враження од тогочасної зустрічі з Гоголем: «Жартівливість його і вигадливість у словах зникли. Він весь був заглиблений у себе».

А восени 1851 р., за чотири місяці до смерті Миколи Гоголя, його відвідали земляки: професор Йосип Максимович Бодянський (1808–1877) з письменником, етнографом і чиновником Григорієм Петровичем Данилевським (1829–1890), який, наслухавшись про душевну недугу Гоголя, так передав своє враження від зустрічі: «Мої побоювання розсіялися. Переді мною була не тільки не душевно хвора чи взагалі схиблена людина, а той самий Гоголь, той самий могутній і привабливий митець, яким я звик собі уявляти його з юності».

Ще на початку січня 1852 р. Гоголь був повний сили й готував до друку другий том «Мертвих душ» та зібрання творів. А в кінці січня в будинок графа О. Толстого вселився аґент ІІІ відділу таємної поліції піп Матвій Константиновський, невіглас і бузувір, який став чинити на Гоголя психологічний тиск, звинувачуючи в недостатній покірності й набожності та вимагаючи знищити частину глав поеми, бо вони, мовляв, матимуть шкідливий вплив на руське суспільство. Гоголя вважали небезпечним для імперського режиму й руського православ’я за його виняткову здатність духовно впливати на людей. Ґеніальний і делікатний письменник змушений був захищатися від неосвіченого, брутального попа. Микола Васильович став звертатися до близьких знайомих і шукати спокійного місця, де зміг би захиститися од бузувірської аґресії й навіюваних йому страхів. На жаль, не було тоді в Москві його «доброго ангела» О. Й. Смирнової-Россет, вона хворіла.

Після 3 лютого в письменникові стався злам. «Цей злам у душевному самопочутті Гоголя пов’язують з перебуванням у Москві протоієрея Успенського собору м. Ржева о. Матвія Константиновського. Багато хто вважав, що цей персонаж мав згубний вплив на вразливого Гоголя і спровокував спалах релігійної несамовитості, який зрештою звів Гоголя в могилу, а також призвів письменника до спалення рукопису другого тому» (В. В. Вересаев. Гоголь в жизни. Систематический свод подлинных свидетельств современников. М., 1990). Уночі з 11 на 12 лютого 1852 р. Микола Гоголь спалив рукопис другого тому «Мертвих душ». Після довгої задуми став промовляти рідною мовою: «Негарно ми зробили, негарно, недобре діло…».

Заманивши Миколу Гоголя в пастку в будинок графа О.Толстого, його піддали психічному й ідеологічному гнітові, та оскільки не було повної впевненості, що Гоголів дух зламали, його вирішили ліквідувати. Донецький дослідник Віталій Купрієнко у праці «Гоголь. Загадкова смерть у Москві» (Краматорськ, 2009) дотримується думки, що всякі балачки про ненормальність Гоголя і про те, що отець Матвій так налякав письменника своїми розповідями про гріховність його праць, що той від релігійної несамовитості втратив глузд, перестав їсти, став чахнути і помер – це спланована брехня, яку було запущено цілеспрямовано, аби відвернути увагу громадськості од факту вбивства Гоголя. За встановленими фактами, Гоголь помер від виснаження організму внаслідок повного руйнування травного тракту, що, певно, викликане хронічним отруєнням ртуттю. Безпосередніми виконавцями вбивства стали граф О. П. Толстой і протоієрей о. Матвій. Матвій казав, що він приготував Гоголя «до християнського неганебного сконання» і поїхав од Толстого за 16 днів до смерті письменника, коли той ще був здоровий. Отже, він був упевнений у результаті своїх злочинних дій».

Сучасний руський поет, публіцист, ідеолог неімперського розвитку руської держави Олексій Олексійович Широпаєв (1959) в есеї «Про два різні народи» пише: «Росія душила Гоголя, він рвався з неї, та куди йому було податися? В Україну, перетворену на Малоросію? Там він був приречений на убоге провінційне животіння. І тоді новою ідеальною Україною для Гоголя стала Італія. В Італії він воскресав духовно, звідти він писав відверті листи, в яких «Росія, Петербург, сніги, падлюки» йшли одним рядком, через кому. В Італії він «прокидався на батьківщині». І чим усе скінчилося? Росія в особі попа-мракобіса Матвія таки задушила Гоголя».

Ось як передає жахливі тортури Гоголя американський письменник Володимир Володимирович Набоков (1899–1977) у документальній праці «Nikolai Gogol» (1944): «З жахом читаєш, як безглуздо й жорстоко поводилися лікарі з бідолашним, безсилим тілом Гоголя, хоч він благав лише про одне: аби його залишили в спокої. З повним нерозумінням симптомів хвороби і явно випереджаючи методи Шарко, доктор Овер занурював хворого в теплу ванну, там йому поливали голову холодною водою, після чого укладали його в ліжко, приліпивши до носа півдюжини грубих п’явок. Хворий стогнав, плакав, безпорадно пручався, коли його висохле тіло (можна було через живіт промацати хребет) тягли в глибоку дерев’яну діжку; він тремтів, лежачи голий у ліжку, й просив, щоб зняли п’явок, – вони звисали в нього з носа й потрапляли в рота. Зніміть, заберіть! – стогнав він, судомно силкуючись їх змахнути, тож за руки його довелося тримати здоровенному помічникові огрядного Овера».

Ще жахливіше усвідомлювати, що мертводушні кати-нелюди знущалися над людинолюбцем Гоголем за його описом страждань зневаженої, упослідженої людини у повісті «Нотатки божевільного»: «Ні, я більше не маю сил терпіти. Боже! що вони роблять зі мною! Вони ллють мені на голову холодну воду! Вони не слухають, не бачать, не чують мене. Що я зробив їм? За що вони мучать мене? Чого хочуть вони від мене, бідного? Що можу дати я їм? Я нічого не маю. Я не здужаю, я не можу витерпіти всіх мук їх, голова горить моя, і все крутиться переді мною. Врятуйте мене! візьміть мене!.. Матінко, врятуй твого бідного сина!…».

Імперський режим з таємною охранкою й церковними наглядачами нещадно гнобив волю колонізованої України. Руська імперська свідомість тримається на визиску України й гнобленні всього Українського, бо паразитарна Руська імперія без України – неповноцінна й приречена на загибель. І тільки-но Гоголь подав голос на захист Української волі, все мертводушне імперське нелюдство кинулося душити волю його духу і умертвило тіло.

Микола Васильович Гоголь упокоївся 21 лютого (4 березня) 1852 р. в Москві.

Незважаючи на заповіт Миколи Васильовича поховати його скромно, попрощатися з великим письменником прийшло дуже багато люду. Московський університет припинив заняття. Споріднена душа М. В. Гоголя О. Й. Смирнова-Россет тоді хворіла й не була в Москві, вона описала похорон зі слів знайомого письменника, журналіста Болеслава Маркевича: «Маркевич мені казав, що під час похорону він насилу пробирався в натовпі, поліція була вся на ногах, жандарми з заклопотаними обличчями нишпорили на всі боки, ніби в очікуванні народного повстання. Він навмисне запитав у жандарма: «Кого ховають?», той громовим голосом відповів: «Генерала Гоголя».

Поховали замучене тортурами тіло Миколи Гоголя в некрополі Данилового монастиря. На могилі поставили хреста, а поряд поклали чорний камінь у формі усіченої піраміди. У 1931 більшовики зробили в Даниловому монастирі колонію для малолітніх злочинців і некрополь ліквідували. Прах Гоголя перенесли на Новодівиче кладовище. У 2009 р. могилу М. В. Гоголя на Новодівичому кладовищі відтворили у вигляді, наближеному до першого поховання.

Микола Рамазанов. Посмертна маска Миколи Гоголя.

 

Могила Миколи Гоголя на Новодівичому кладовищі.

 

Літературні й історичні праці

Ще в Ніжинській гімназії Микола Гоголь написав свій перший поетичний твір «Ганц Кюхельгартен», який поєднує риси ідилії та романтичної поеми, а опублікував у Петербурзі в 1829 р. під псевдонімом В. Алов.

Першу прозову книгу «Вечорниці на хуторі біля Диканьки» М. Гоголь писав у 1829–1832 рр. і видав двома томами: у 1831 («Сорочинський ярмарок», «Вечір проти Івана Купала», «Майська ніч, або Потопельниця», «Запропаща грамота») й 1832 («Ніч перед Різдвом», «Страшна помста», «Іван Федорович Шпонька та його тітонька», «Зачароване місце»). Розповідь ведеться від імені пасічника Рудого Панька. Своїми Українськими повістями М. Гоголь уславився як видатний Український письменник.

 

У 1835 р. М. Гоголь видав двотомник «Миргород», що є продовженням «Вечорниць на хуторі біля Диканьки». До першого тому увійшли повісті «Старосвітські поміщики» й «Тарас Бульба», до другого – «Вій» і «Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем». В обох двотомниках Гоголь з великою любов’ю описав свою рідну прекрасну, теплу, осяяну Сонцем Україну, свій рідний великодушний, талановитий народ і його героїчну боротьбу за волю.

Від 1835 до 1842 М. Гоголь видав п’ять повістей під загальною назвою «Петербурзькі повісті» («Невський проспект», «Ніс», «Портрет», Шинель», «Записки божевільного»). У цих повістях Гоголь описав гнітючу чужину, де навіть природа болотяна, холодна і холодні, відчужені одне від одного мертводушні людці.

Упродовж 1835–1836 М. Гоголь написав комедійну п’єсу «Ревізор» (перша редакція опублікована в 1836, друга – в 1842), яка стала етапною в історії театрального мистецтва. У 1840-х вийшли п’єси: «Одруження», «Гравці», «Ранок ділової людини», «Позов», «Лакейська», «Витяг», «Театральне їздіння після постановки нової комедії». Досі Гоголеві п’єси ставлять у театрах Світу найчастіше.

 

У 1842 М. Гоголь видав перший том роману «Мертві душі», який назвав «епічною поемою в прозі». Протягом 10 років письменник працював над другим і третім томами, які збереглись у фраґментах (другий том спалив, а третій почав писати). Поема «Мертві душі» стала вершиною творчості Миколи Гоголя, який нещадно викрив кріпосницько-жандармський режим імперської Росії, бюрократичну верхівку, беззаконня чиновників, казнокрадство, хабарництво, тотальну деґрадацію суспільства.

У 1842–1843 опубліковано 4-томне зібрання «Твори Миколи Гоголя», з якого почалася світова слава письменника.

На початку 1847 вийшла публіцистична книга «Вибрані місця з листування з друзями», де М. Гоголь розкрив релігійно-політичні причини аморалізму тогочасного імперського соціуму, що накликало на автора нападки чатових режиму, клерикалів, бузувірів і невігласів.

Літературно-історичну спадщину Миколи Васильовича Гоголя перший почав вивчати й популяризувати його земляк-сіверець, письменник, літературознавець, історик, видавець Пантелеймон Олександрович Куліш (1819–1897), який став першим біографом Гоголя й основоположником Гоголезнавства. П. Куліш – автор дев’яти біографічних праць про М. Гоголя: «Несколько черт для біографіи Николая Васильевича Гоголя» (1852), «Несколько слов о Гоголе» (1852), «Несколько черт для біографіи Н. В. Гоголя» (1853), «Опыт біографіи Николая Васильевича Гоголя» (1854), «Опыт біографіи Николая Васильевича Гоголя со включеніем до сорока его писем» (1854), «Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя» (у 2-х томах; 1856), «Заметки и наброски Н. В. Гоголя для драмы из украинской исторіи» (1861), «Гоголь, как автор повістей из украинской жизни и исторіи» (чотири статті; 1861), «Несколько слов об обороні Гоголя и нападеніи его земляков» (1861). П. Куліш – упорядник, текстолог і видавець першого посмертного повного зібрання творів земляка в шести томах «Сочиненія и письма Н. В. Гоголя» (1857). Подальші видання М. Гоголя виходили у світ на основі цього базового видання. П. Куліш узявся за цю відповідальну справу на прохання Гоголевої матері – Марії Іванівни та з власного «незатихаючого інтересу до особистості Гоголя». Для підготовки повного зібрання творів і листів М. Гоголя П. Куліш оселився у Василівці, в Гоголевому флігелі, й за три місяці власноручно скопіював і впорядкував усі рукописи й листи письменника та написав коментарі. П. Куліш опублікував Гоголів шеститомник у щойно заснованому власному видавництві в Петербурзі. Свій гонорар і отримані 10% від реалізації видання П. Куліш уклав у розвиток Української видавничої справи. Так Микола Гоголь і по смерті працював на Українську культуру.

 

Свою особисту відповідальність за літературну спадщину Миколи Гоголя основоположник Гоголезнавства Пантелеймон Куліш означив морально-мистецьким принципом: «Художницької слави Гоголевої я не знищив», що цілковито відповідає такому самому Гоголевому письменницькому принципові: «Поводитися зі словом треба чесно».  

Микола Гоголь високо цінував талант Пантелеймона Куліша й допомагав йому в ранній період: «Я бачу теж багато вартостей у письменника, що підписує під своїми творами ім’я Куліш. Барвистий стиль і велике знання звичаїв України говорять про те, що він міг би чудово написати історію цієї землі… Судячи з уривків з двох романів, які я прочитав, у ньому всі ознаки таланту великої руки, я дуже хотів би мати відомості про нього самого, про автора, тим більше, що про нього майже не говорять. Якщо Бог збереже його, то йому належатиме важливе місце в нашій літературі». Гоголь має на увазі історичні романи Куліша «Михайло Чернишенко» й «Чорна рада», і ця його зацікавленість свідчить, що їх зближує історія рідної України.

Історіософія Гоголя й Куліша закорінена в живій Українській народній мудрості, в заповітних кобзарських думах і козацьких піснях. Та й самі Гоголь і Куліш родовим корінням своїм належали до стану козаків, які, за визначенням Куліша: «відрізняються од інших Українців чистотою народного типу, що його у вищих станах стерла чужа цивілізація, а в селянах придушило безперестанне гноблення».

Пантелеймон Куліш як основоположник Гоголезнавства перший осягнув Українську національно-культурну неповторність мистецького світу Миколи Гоголя: «Якби М. Гоголь не був Українцем, то не створив би нічого подібного». Водночас П. Куліш, наголошуючи на силі таланту М. Гоголя, був переконаний, що він як україномовний письменник не мав би великого впливу на своїх співвітчизників, не кажучи вже про суспільство цілої імперії. Написаними по-руськи творами про Україну М. Гоголь показав «з одного боку, своєму рідному племені, що у нього є і було прекрасного, а з іншого – відкрив для великоросів самобутній та поетичний народ, відомий їм досі лише за карикатурами»; «з часів Гоголя погляд великоросів на натуру малороса змінився: відчули в цій натурі здібності розуму і серця незвичайні, вражаючі; побачили, що народ, посеред якого з’явилася така людина, живе сильним життям…».

Ці Кулішеві висновки підтвердив український мислитель-енциклопедист Михайло Петрович Драгоманов (1841–1895): «Гоголь у більшій мірі був суто Українським письменником, ніж навіть усі ті східноукраїнські письменники ХІХ віку, що писали по-українськи. …Не було нікого, хто б так будив громадську увагу до «Малоросії», до «нашої України», як каже Гоголь…». На переконання Куліша, Гоголь «відкрив» Україну не тільки руським, а головно своїм землякам, пробуджуючи їх до культурного й політичного відродження: «Він перший відкрив в Українській старовині щось величне, він перший надав характеру стародавнього козака широких вимірів, він перший заговорив про поетичну сторону зниклого вже нашого минулого».

Своїми проникливими осягненнями морально-світоглядних засад Гоголевого світообразу Куліш і Драгоманов спростовують поверхові судження квазіпатріотів про національне зрадництво Гоголя. Глибинне усвідомлення своєї Української національності Микола Гоголь висловив лаконічною формулою: «Справжня національність живе в самому духові народу». І ствердив духовно-душевну суть Української національності феноменом козацького товариства у «Тарасові Бульбі»: «Нічого святішого нема від товариства! Батько любить свою дитину, мати любить свою дитину, діти люблять батька й матір… Та поріднитися душею, а не по крові, може тільки людина. Бували й по інших землях товариства, а такого, як на нашій землі, не було ніде».

Пантелеймон Куліш розглядає духовне подвижництво Гоголя в утвердженні ідеалу козацького товариства як провідний чинник відродження рідного народу та як основу для подальшої праці нинішніх і прийдешніх поколінь Українців: «Може, Гоголь, пройшовши плугом по цілині, більш заслужив перед Господом сил, ніж ми, що вже скородимо і зерно засіваємо; а хто пожне і зложить у житницю, то ще краще діло зробить».

В усіх своїх літературних та історичних працях Микола Гоголь дивився на історію «козацької нації» й усієї руської імперії очима Українця Рудого Панька – очима душі рідного народу.

З юних років Микола Гоголь вивчав, конспектуючи, всю доступну йому історичну літературу про Україну – друковану, рукописну, усні перекази. Київо-руську державу характеризував як колоніальну імперію, яка складалася з різних держав-князівств, що вели між собою постійні чвари й феодальні війни. Монголи своїм приходом у 1240 р. витіснили руських князів з України, й відтоді русь локалізувалася на Півночі – в землях фіно-угрських і тюркських народів. А Україна звільнилась од руської колонізації й залишилася країною чистих східних Слов’ян: об’єднань слов’янських племен – Сіверців, В’ятичів, Радимичів та окремих племен – Древлян, Дулібів (Волинян, Бужан), Тиверців, Уличів, Дреговичів, Кривичів. Причину відсутності Української держави в наступні століття Микола Гоголь пояснював географічним чинником – відсутністю хоча б з однієї сторони природного кордону. М. Гоголь як історик домагався, щоб Українські історики визначили та обґрунтували місце України у світовій історії. Та найбільше його цікавила державотворча історія – дієпис Запорозької Січі, Хмельниччини, Руїни, Мазепинщини, Гетьманщини, а також полонізація й русифікація України.

З 1833 року Микола Гоголь почав готувати фундаментальну історію України «в шести малих або чотирьох великих томах», про що повідомив у листі від 9 листопада 1833 р. своєму щирому товаришеві – Михайлові Максимовичу: «Тепер я розпочав історію нашої єдиної, бідної України. Мені здається, що напишу її, що я скажу багато того, чого до мене не говорили». А в 1834 р. у № 24 журналу «Северная вчела» з’явилося його повідомлення про готовність перших томів цієї праці, й того ж року надруковано «Уривок з історії Малоросії» з означенням «Том 1. Книга 1. Глава 1.» як вступ до історії. Та оскільки всю першу частину Гоголь цілком переробив, то цей текст надалі публікував як окрему статтю під назвою «Погляд на упорядження Малоросії». Терміни Росія й Малоросія М. Гоголь використовує стосовно політичних реалій, тобто щодо метрополії й колонії, а найменням Україна означує природно-історичний, етнокультурний феномен рідного народу, характер якого суттєво визначили природні умови питомої землі й продуктивна праця на ній. За Гоголем, руські – не народ, а мішанина винародовленої маси з різних народів у процесі колонізації руссю фіно-угрських, тюркських та інших земель, а Українці – народ, який саморозвинувся з одвічних автохтонів України на своїй рідній землі за її природними законами. Гоголь з глибинною генетичною пам’яттю нащадка давнього Українського роду й ясним моральним світоглядом зміг осягнути незбагненну для інших історичну й новочасну українську й руську реальність. Описуючи жахливий, руйнівний безлад, хаос і тотальну роз’єднуючу, нищівну ненависть, які охопили все підневільне населення й які спричинили своїми міжусобними родовими чварами й феодальними війнами руські князі на колонізованих ними землях перед приходом монголів, Гоголь проникливо характеризує той час як «жахливо-нікчемний»: «Тоді історія, здавалося, застигла і перетворилася в географію: одноманітне існування, що ворушилося в частинах і було нерухоме в цілому, могло вважатися географічною належністю країни». Ця Гоголева застережна характеристика лишається своєчасною й нині.

Гоголь послідовно називав у своїх художніх і наукових працях рідну землю – Україна. Зі святого служіння Гоголя «єдиній, бідній Україні» й правдивому мистецтву слова починається новий літературний період в Українському письменстві й руському наслідуванні – Гоголівський період. Завдяки літературно-історичному подвижництву Миколи Гоголя Світ дізнався про Україну як про природно-історичний, етнокультурний феномен, відмінний од імперської Росії. Тож М. Максимович, називаючи Гоголя «нашим геніальним Українцем», який «дуже достатньо знав історію України, мову й пісні її народу, і все народне життя її», справедливо характеризує М. Гоголя як «нового історика України». Гоголь своїми історіософськими працями спростовував імперську доктрину 12-томної «Исторіи государства Россійскаго» офіційного історіографа М. М. Карамзіна. Історіософська концепція М. В. Гоголя базується на позиції скептичної школи в історіографії, яку започаткував уродженець Слобідської України професор і ректор Московського університету Михайло Трохимович Каченовський (1775–1842). Твори Гоголя стали небезпечні для імперської ідеології.

У творчості великого письменника  постають у своїх реальних сутностях Україна й Росія. «Гоголь не був великоросом…Літературний вплив Гоголя був колосальний… Наш великий реаліст, Гоголь, дав своїм учням, пізнішим оповідачам, незабутній урок – користуватися реалізмом для вищих цілей, зберігаючи в той же час його аналітичні якості й дотримуючись властивої йому правдивості в зображенні життя», – писав мислитель, вчений-енциклопедист, правнук гетьмана України Івана Сулими по материній лінії Петро Олексійович Кропоткін (1842–1921). «Тараса Бульбу» П. Кропоткін найменував «перлиною серед повістей Гоголя з Українського життя».

У своєму найулюбленішому творі – повісті «Тарас Бульба» (1834–1835), написаному через півстоліття після знищення Запорозької Січі, Микола Гоголь на матеріалі свого старшинсько-гетьманського роду розкрив героїчні сторінки боротьби Козацької нації з її ворогами. Мислитель проводить думку, що без Козацької історії немає Українського народу, а є кріпацька маса, раби сусідніх держав.

Кожен Українець знає, хто такий Тарас Бульба, без огляду на те, якою мовою Микола Гоголь написав свою епічну поему. І люди у Світі знають, що Бульба – Українець, Козак, який стоїть на сторожі Правди й Волі, на сторожі звичаєвого права і честі свого роду й народу.

Одначе, повість мала дві суттєво відмінні редакції. У 1842 було опубліковано другу редакцію «Тараса Бульби», яка замість першої, проукраїнської, де возвеличено Українську волю, стала проімперською, де возвеличено Росію з її православ’ям. Саме в цій редакції знали «Тараса Бульбу» читачі совєтського періоду, бо вона була єдиною, яка виходила масовими накладами в СССР. «Тараса Бульбу» підмінив переписувач, руський літературний критик Павло Васильович Анненков (1812–1887), а сприяв тому видавець Микола Якович Прокопович (1810–1857), який був редактором 4-томного зібрання «Творів Миколи Гоголя» в 1842–1843 роках. Гоголь залишився незадоволений обома редакторськими роботами Прокоповича. Чому тоді Микола Гоголь доручав Миколі Прокоповичу, приятелеві з часу навчання в Ніжинській гімназії, правити стиль і граматику своїх творів? Письменник не хотів марнувати час на редагування готових творів, бо за той час міг написати нові. А опубліковане вже не цікавило його, й він відчужувався од нього.

Отже, другу редакцію «Тараса Бульби» складали в друкарні не з Гоголевого ориґіналу, а з редакції, зробленої П. Анненковим і М. Прокоповичем. У виданні «Тараса Бульби» 1835 р. Гоголь послідовно називає рідний козацький край Україна, а у виданні 1842 р. редактори замінили Україну на «Украйну» (з натяком на походження від «окраїна»), а ще гірше – на «южную Россію». Отже, редакції 1835 й 1842 рр. «Тараса Бульби» – два різні твори: один – авторський, другий – підроблений…

Одночасно з натхненною працею над «Тарасом Бульбою», де воскрешено дух Козацької волі, Української традиції самоврядування, Микола Гоголь наполегливо трудиться над тисячолітньою історією України, керуючись глибинною внутрішньою спонукою: «Заради всього нашого, заради нашої України, заради батьківських могил». Гоголь пише низку фундаментальних праць з Української історіософії та історіографії, зокрема – надзвичайно важливу статтю «Роздуми Мазепи» (1834–1835), в якій чітко висловлює свою позицію Українського патріота-державника. У цій програмній праці Микола Гоголь уперше в Українській історіографії XIX ст. чітко й однозначно заявив, що наша «волелюбна нація», така «відмінна од руських», мала свою «самобутню державу» з «демократичним Козацьким ладом» і «далі хотіла жити» у своїй суверенній державі. Тим часом в умовах «рабської, деспотичної» колоніальної Руської імперії «Українській нації загрожувала втрата національності», повна асиміляція й жорстоке кріпацтво.

В цей же період Микола Гоголь пише з Петербурґу до Москви Михайлові Максимовичу: «Киньте справді Кацапію, та їдьте в Гетьманщину. Я сам думаю те саме зробити й наступного року гайнути звідси. Дурні ми, далебі, як подумати гарненько! Навіщо й кому ми жертвуємо всім? Їдьмо! в Київ…». Про свою заповітну мрію покинути імперську столицю й повернутися до Київа пише М. Гоголь і О. Пушкіну: «Я захоплююсь наперед, коли уявлю, як закипить праця моя в Київі. Там я видобуду з-під замка багато речей, з яких я не все ще читав Вам. Там закінчу я історію України й Півдня Росії…».

Микола Гоголь бачив єдиний вихід – Україні необхідно «відокремитись» од Росії й «проголосити свою самостійність». За колоніально-самодержавних умов М. Гоголь готував основу для духовного й державного відродження України.

 

Мова думання й «язик» письма Гоголя

Аналізуючи мову й стиль літературних та історичних праць Миколи Гоголя, дослідники переконливо довели, що, створюючи свої шедеври по-руськи, глибоко національний митець думав по-українськи, використовував виключно національні лексичні, синтаксичні, фольклорно-поетичні засоби.

Масштаби Гоголевих задумів потребували відповідних засобів для донесення їх до широкого суспільного загалу. Саме цим можна пояснити вибір письменником своєї робочої мови – широковживаного, хоч і чужого для нього, «русского языка». Ще в 1829 р., заглибившись у написання «Вечорниць на хуторі біля Диканьки», Микола зізнався мамі: «Твір мій, якщо колись буде, буде іноземною мовою». Тією «іноземною мовою» був для Гоголя «русский язык», бо іншої мови, крім рідної Української, він тоді ще не знав. Хоч Гоголь і не писав по-українськи, зате думав і діяв по-українськи, а «русский язык» був лише писемним засобом – письменник перекладав ним для широкої публіки свої Українські думи-твори. Та й той руський язик, яким Гоголь сам перекладав себе, він значною мірою сам і придумав, і та персональна новомова так і лишається мовою Гоголевого художнього світу, справляючи потужний вплив на розвиток усього післягоголівського письменства. Тож ми маємо віддавати шану й рідній мові Миколи Васильовича як природного Українця, якою він думав, і його «іноземній мові», точніше – новомові, якою український письменник переклав свої літературні шедеври й став відомий на весь Світ і уславив у Світі свою рідну Україну. Отже, всі твори Миколи Гоголя на новомові – це його авторські переклади.

Для Гоголя рідна Українська мова – «мова душі», «наша», тому письменник сатирично висміював тих, які «цураються мови своєї», соромляться своєї нації, спотворюють старовинні прізвища.

Микола Гоголь у своїх творах ще в першій половині XIX століття показав руським, що мова й «язик», менталітет, звичаї абсолютно різні в Українців і в них. Та цього не бажали й не бажають знати ні чужі, ні «свої».

Імперські літератори (Ф. Булгарін, О. Сенковський, М. Греч) звинувачували Миколу Гоголя в зневажанні норм і граматики «русского языка», в засміченні його розмовними зворотами, висміювали український Гоголівський стиль та закликали захищати «русскую речь» від Гоголевого впливу.

А руський публіцист і письменник Микола Гаврилович Чернишевський (1828–1889) зізнався в «Нарисах Гоголівського періоду»: «Гоголеві зобов’язана наша література… самостійністю… Він пробудив у нас свідомість про нас самих». А руський літературний критик і письменник совєтської пори Олександр Костянтинович Воронський (1884–1937) у книжці «Гоголь» наголошує: «Д. І. Овсянико-Куликовський визначив Гоголя як загальноруського письменника на українській основі; треба, одначе, визнати, що цей загальноруський письменник не знав добре ні руської граматики, ні руського синтаксису… Доводилося винаходити власну граматику і власний синтаксис. Гоголь так і робив. Він видумував звороти, поєднання речень, вирази. До певної міри він міг про себе сказати, що одного разу сказав мені Маяковський: «Навіщо я служитиму руському язику: нехай він краще служить мені». …Мова Гоголя – мова заклинань. Можливо ніхто з письменників не вірив так у магічну, всемогутню дію слова, як вірив у це Гоголь. Він вірив, що словами можна пройняти й переродити будь-яку людину; вважав, що його слово наділене особливою силою, даною йому зверху. У слові – спасіння од вад і хиб…». Наприкінці О. Воронський привертає увагу до найстрашнішого образу в творчості Гоголя – це Кривавий бандурист з однойменної глави незакінченої повісті «Гетьман», що її він писав у 24 роки. «Гоголь був тим кривавим бандуристом-поетом, з очима, які надто багато бачили… За це з нього живцем здерли шкіру», – так завершив О. Воронський свою проникливу книжку, яка вийшла в 1934 в серії «ЖЗЛ» і весь наклад якої більшовики знищили, а автора розстріляли…

Микола Гоголь – Українець етнічний і духовний, всесвітньо відомий епічний поет-мислитель, який думав по-українськи, а писав (точніше, перекладав себе) своєю новомовою на руській основі, класик української й світової літератур, історик, публіцист, народознавець, фольклорист, мистецтвознавець, педагог. Геній Гоголя пробуджував і пробуджує волю духу, самосвідомість, самостійність Українців.

 

Духовний подвиг Миколи Гоголя 

«Я не знаю вищого подвигу, як подати руку знеможеному духом. …Ані на одну мить не слід нам тут забувати, що життя нам дано для любові й що ми самі плід Усеєдиної любові до нас», – провістив Микола Гоголь понад 180 років тому. Саме чистота люблячого людського серця є суттю Гоголевого життя й творчості, його світообразу – цілісного мистецько-життєвого світу, заснованого на спільноетнічних архетипах-праобразах глибинної самосвідомості Українського народу.

Микола Гоголь перший подав руку допомоги своєму талановитому землякові Тарасові Шевченкові у визволенні його з кріпацтва. Саме Гоголю належить вирішальна ініціатива в організації процедури звільнення Шевченка, оскільки він домовлявся і з Карлом Брюлловим, і з Василем Жуковським – своїми приятелями й головними особами того визвольного дійства. Це засвідчив сам Микола Гоголь у бесіді з Йосипом Бодянським восени 1851 р.: «Я знаю і люблю Шевченка, як земляка і обдарованого художника; мені вдалось і самому дечим допомогти у першому влаштуванні його долі». І Тарас Шевченко засвідчив свою братерську любов до благородного земляка й шанобу до його людяності. У листі до княжни В. М. Рєпніної з Оренбурґу 7 березня 1850 р. Т. Г. Шевченко писав: «Випадково якось зайшла мова у мене з вами про «Мертві душі». І ви відгукнулись надзвичайно сухо. Мене це вразило неприємно, тому що я завжди читав Гоголя з насолодою і тому що я в глибині душі поважав ваш благородний розум, ваш смак і ваші ніжно піднесені почуття. …Мене захоплює ваша теперішня думка – і про Гоголя, і про його безсмертне творіння! …так!.. Гоголя треба шанувати як людину, обдаровану найглибшим розумом і найніжнішою любов’ю до людей! …Гоголь – істинний відун серця людського! Наймудріший філософ! і найвеличніший поет повинен шанувати його як людинолюбця! Я ніколи не перестану жалкувати, що мені не вдалося познайомитись особисто з Гоголем. Особисте знайомство з подібною людиною неоціненне, в особистому знайомстві випадково іноді відкриваються такі розкоші серця, що не в змозі ніяке перо зобразити. …Уся ця мова до того, аби ви мені (найпокірніше прошу) прислали «Мертві душі». Мене поженуть 1 травня у степ, на східний берег Каспійського моря в Новопетровське укріплення, відповідно, знову перервуть усяке спілкування з людьми. І така книга, як «Мертві душі», буде для мене другом у моїй самоті!».

З огляду на негласний нагляд за Гоголем і на заслання Шевченка, згадки про їхні особисті стосунки були табуїзовані, тож Шевченко й наголошує в листуванні, яке піддавалось люстрації, що особисто не знає Гоголя. Так у листі з Оренбурґу 1 січня 1850 р. Т. Г. Шевченко просив В. М. Рєпніну допомогти йому отримати дозвіл «писати й рисувати»: «Я сьогодні ж пишу Василеві Андрійовичу Жуковському (я з ним особисто знайомий) і прошу його про виклопотання дозволу мені тільки рисувати. Напишіть і ви, якщо ви з ним знайомі. Чи напишіть Гоголю, щоб він йому написав про мене, він з ним у дуже близьких стосунках. …Якщо писатимете до мене, то повідомте свою теперішню адресу – і повідомте адресу Гоголя – і я напишу йому по праву малоросійського віршувальника, я особисто його не знаю».

Український письменник, літературний критик, культуролог Євген Филимонович Маланюк (1897–1968) в есеї «Шевченко і Гоголь» (1944) наголошує на глибинній внутрішній близькості двох Українських ґеніїв: «І в листуванні, і в Щоденнику, і в автобіографічних повістях Шевченка ми аж надто рясно зустрічаємо ім’я Гоголя та думки з приводу нього. Нарешті, відоме посланіє «Н. Гоголю» становить в творчості Шевченка яскравий і визначний пам’ятник та являється: 1) поетичним сформулуванням відношення Шевченка до Гоголя, як Українця до Українця, та 2) поетичним визначенням місця Гоголя в історії нашої літератури та в Українстві взагалі. Посланіє Шевченка до Гоголя, датоване 30. XII. 1844 р. в Петербурзі (Гоголь був тоді у Франкфурті) є надто відоме, щоб його тут ще раз наводити. Прекрасна праця В. Щурата («Шевченкове посланіє Гоголю») звільняє від довгих розважань на цю тему. Нагадаймо тільки, що В. Щурат (і за ним і нoвішi дослідники, як Гліб Дорошкевич) ставлять посланіє «Гоголю» (1844 р.) в генетичний зв’язок з посланієм «І мертвим, і живим, і ненарожденним» (1845 р.), при чому В. Щурат влучно ставить посланіє «Гоголю» композиційно вище від «Посланія» 1845 р. і вважає його – поруч «несконцентрованого» більшого «Посланія» – «плодом чистого натхнення»… Отже, в остаточній формулі Шевченка посланія до Гоголя – «Ти смієшся, а я плачу» – дано найповніше й найконструктивніше уняття творчости (й особистости) Гоголя в сфері нашої літератури і культури, в мірилі, сказати б, всеукраїнському, при одночаснім самовизначенні творчости Шевченка. Пророчість і сатиричність, пломінь сліз і їдь сміху, ліричність і епічність – ці контрасти можна було б продовжувати далі. Йде тут лише про те, що Шевченко, з йому одному притаманною, всенаціональною, «суверенною» широчиною вказав місце Гоголя в нашій національно-духовій дійсності. А при тім виказав, розуміється, глибоке відчуття національної вартости творчости Гоголя в її цілокупності і дав їй належну національну ж оцінку».

Шевченкове щиросерде звертання до Гоголя «Великий мій друже» засвідчує реальність їхніх дружніх взаємин і спільне вболівання:
За честь, славу, за братерство,
За волю Вкраїни.

В антиукраїнській, проруській гуманітаристиці України вже узвичаївся стереотип протиставляти Гоголя й Шевченка, мовляв, один поміщик, другий кріпак, один нехтував Українською мовою, а другий утверджував її. При цьому посилаються як на єдине документальне підтвердження – на спогади письменника й імперського чиновника, вихідця зі Слобідщини, Григорія Данилевського «Знайомство з Гоголем» про його зустріч з письменником у присутності професора Йосипа Бодянського. Зустріч відбулась восени 1851 р., за чотири місяці до смерті Миколи Гоголя, якого «московські друзі» виманили з України в Москву.

Данилевський ствердив, що Микола Гоголь зустрів їх цілком здоровий – «могутній і привабливий митець». А коли в кінці бесіди Бодянський спитав Гоголя про поезію Шевченка, «Гоголь на це питання з секунду помовчав і нашорошився. На нас з-за бюрка знову подивився обережний лелека». «Добре, що й казати, – відповів Гоголь: – тільки не образьтеся, друже мій… ви – його шанувальник, а його особиста доля варта співчуття й жалю…». «Та навіщо ви примішуєте сюди особисту долю? – невдоволено заперечив Бодянський: – це стороннє … Скажіть про талант, про його поезію … ». «Дьогтю багато, – тихо, але прямо промовив Гоголь: – і навіть додам, дьогтю більше, ніж самої поезії. Нам з вами, як малоросам, це, мабуть, і приємно, але не в усіх носи, як наші. Та й мова… Нам, Осипе Максимовичу, треба писати по-руськи, – сказав він: – треба прагнути до підтримки й зміцнення однієї, владичньої мови для всіх рідних нам племен…».

Г. Данилевський опублікував свої спогади аж у 1886 р, перед тим апробувавши їх перед «своїми земляками»: «Думку Гоголя про Шевченка я не раз, при нагоді, передавав нашим землякам. Вони знизували плечима і з досадою пояснювали його сторонніми, політичними міркуваннями, як і взагалі весь тодішній настрій Гоголя». На час публікації спогадів Г, Данилевський був редактором газети «Правительственный вестник» і членом ради Головного управління у справах преси Російської імперії, а в імперії тоді діяла сувора шовіністична заборона на Українську мову й літературу. Тож пояснення «земляками» висловлювань Гоголя про Шевченка «сторонніми, політичними міркуваннями» наводить на думку, що Данилевський приписав Гоголеві власні міркування про Шевченка, про Українську мову й «русский язык» з огляду на тодішню ідеологічно-політичну кон’юнктуру. Це підтверджують і грубі, примітивні висловлювання, які зовсім не властиві характеру думання й стилю мовлення великого Українського письменника, тим паче які зневажають рідну мову Гоголя, якою він сам думав. Звичайно, обережний і втаємничений Микола Гоголь не міг говорити відверто перед чиновником Г. Данилевським, якого бачив уперше.

У стосунках Гоголя й Шевченка все пояснюють не слова, а дії.

Гоголь і Шевченко – носії глибинної Української самосвідомості й ґенератори національного духу. Гоголь, Шевченко й Куліш перші системно запровадили в письменство первовічні народні наймення Україна й Український народ та надали цим культурно-історичним, національним первеням статусу літературного, історичного й політичного.

У Гоголевому чистому серці захована незглибима таємниця національного почуття й знання заповітної свідомості Української людини. Любов як витончене чуття й вияв глибинної самосвідомості та моральна воля чистого серця людського є провідним дієвим чинником у системі традиційних морально-духовних цінностей Українців. Саме любов чистого серця пробуджує в людській душі прагнення до вищого й ідеального, що закладено в її життєвій програмі, яку й належить людині здійснити своїм життям. У любові чистого серця закорінена Українська філософія серця або кордоцентризм – практичне морально-духовне вчення. Суть філософії серця – в ясновідному істинному знанні, яке людина осягає в особистій духовній практиці чистим серцем і яке живе в глибинній самосвідомості, непідвладне догмам «ледачого розуму», «недомислу» (П. Куліш). Істинне, дієве знання серця породжує справедливу реальність людського життя. Утаємничену сутність чистого серця намагається спрофанувати «недомисел», надто нині, коли людська маса зосереджується переважно на зовнішніх, тілесно-речових потребах, а затуманений невіглаською пихою безтямний розум нехтує духовною первиною чистого серця, сповненого моральної волі до життя.

Морально-духовні, ідейно-соціальні орієнтири Миколи Гоголя закорінені в морально-світоглядно-правовій традиції Українського народу, який з покоління в покоління завзято виборював не життєві гаразди, а саме право жити духовним прагненням власної душі. У найкризовіші, найтрагічніші періоди своєї історії Українці рятувалися братерською любов’ю і взаємодопомогою. Тому рідний народ для Гоголя – носій справжньої життєвої сили. Тільки йому ще належить усвідомити свій шлях у падіннях і злетах, свою волю, свою неповторну культурну місію в  історії людства. І народ осягає смисл свого життя через духовних подвижників. Саме звідси, з багатовікової боротьби рідного народу за гідне життя і з подвижницької долі його духовних обранців зародилася впевненість Миколи Гоголя у своєму високому покликанні провіщати людям Істину та обстоювати їхнє природне право жити волею свого духу, що він і справджував цілим своїм життям.

Ще в 1827 році юний Микола писав з Ніжина своєму двоюрідному дядьові по мамі Павлові Петровичу Косяровському: «Неправосуддя – найбільше у Світі лихо, найдужче розривало моє серце. Я поклявся жодної хвилини короткого життя свого не загубити, не зробивши добра». Так, сповнений глибокого бажання бути «істинно корисним для людства» в боротьбі з «неправосуддям і гнітом», дев’ятнадцятирічний Микола Гоголь приїхав на початку 1829 року до столиці Російської імперії.

Після року марних спроб улаштуватися на службу та після нестерпно нудної роботи в державних установах (аби уникнути чиновницької рутини, юнак часто міняв роботу) Гоголь зайнявся літературною працею, яка вабила його й раніше і тепер стала справжнім покликанням. Він стає на боротьбу з «неправосуддям і гнітом» словом, сповненим духовних осяянь та нещадної іронії. «Я вирішив зібрати все погане, яке тільки я знав, і за одним разом над ним посміятися», – написав М. Гоголь В. Жуковському з приводу виникнення «Ревізора» й висловив своє заповітне ставлення до мистецтва слова: «Не моя справа вирішувати, якою мірою я поет; знаю тільки те, що перш ніж розуміти значення й мету мистецтва, я вже відчував чуттям усієї душі моєї, що воно має бути заповітне. І чи не від часу цієї першої зустрічі нашої воно вже стало головним і першим у моєму житті, а все інше другим. Мені здавалося, що вже не повинен я зв’язуватися ніякими іншими узами на землі, ні життям сімейним, ні службовим життям громадянина, і що словесне поле є також служба».

Як казав сам Гоголь, у «Ревізорі» йшлося тільки про шістьох провінційних чиновників: казнокрадів, хабарників, хапуг, кар’єристів, шарлатанів, брехунів, однак багато інших упізнали в них себе й були страшенно обурені. Тож «Ревізор» справив ефект вибуху бомби.

У «Ревізорі» й «Мертвих душах» Гоголь зібрав «усе погане» – «колекцію огидних пик», які ми й нині упізнаємо у владарюючих паразитах, починаючи од верховних, бо їх антилюдська суть не змінилася. Гоголь прозирливо виявив і нещадно викрив огидне нелюдство, аби застерегти людство од звиродніння.

Звідси Гоголів моральний максималізм стосовно людини – глибока ніжність і сувора вимогливість. Звідси Гоголеве неприйняття фатичних стосунків між людьми – формального, холодного ставлення людей одне до одного і владарюючого режиму до людини. Гоголь уперше у світовій літературі явив образ звичайної, зневаженої людини і зосередив пильну увагу на пізнанні людської душі: «Безцінним даром є вміння чути душу людини. …Як досі так мало дбають про пізнання природи людини, тоді, як це є головний початок усьому!». І далі він розвиває моральну настанову на самовдосконалення людини: «Краще в багато разів більше збентежитися від того, що всередині нас, ніж від того, що поза нами». З сердечного шанування Гоголем-письменником людини починається новий літературний період – Гоголівський.

Українські й руські письменники вчилися в Гоголя, а потім закидали йому роздвоєність натури, «двоїстість» душі – то рефлектувала їхня роздвоєність і двоєдушність. І нинішні антигоголівці так само рефлектують на Гоголя власною роздвоєністю.

При цьому всі посилаються на цитований-перецитований уривок з листа М. В. Гоголя своїй душевній приятельці О. Й. Смирновій-Россет, вириваючи його з цілого контексту їхнього щирого й широкого листування, яке тривало з 1842 по 1852 рік. Збереглося 65 листів М. Гоголя й 65 листів О. Смирнової-Россет, а читацькому загалу відомі лише 11 листів Гоголя й 9 листів Смирнової-Россет.

Олександра Йосипівна Смирнова (уроджена – Россет) – високоосвічена особистість у культурному середовищі першої половини XIX століття. Олександра народилась в Одесі, в родині коменданта порту Йосипа Івановича Россета. По батькові Олександра походила з давнього італійсько-французького роду, по матері – зі знатних грузинського й німецького родів. До семирічного віку Олександру виховувала бабуся Катерина Овсіївна Ціцішвілі, грузинка за походженням, у невеличкому сільському маєтку Громаклія під Миколаївом. Відтоді Олександра на все життя зберегла глибоку любов до Української мови, пісень і звичаїв. Олександра рано лишилася круглою сиротою, й бабуся віддала її вчитися в Катерининський інститут у Петербурзі. Після закінчення інституту Олександра була фрейліною старої імператриці Марії Федорівни, влаштовувала літературні вечори, де бували Пушкін, Жуковський, В’яземський і молодий, дуже сором’язливий Гоголь. Тут усі почувалися, як за кордоном. Невдовзі красуня-безприданниця Олександра Россет вийшла заміж за молодого дипломата М. М. Смирнова. Олександра Йосипівна відзначалася ясним розумом, відвертістю й прямотою суджень.

Знайомство Миколи Гоголя й Олександри Россет відбулося влітку 1831, після виходу першої частини «Вечорниць на хуторі біля Диканьки». При першій зустрічі Олександра сказала Миколі: «Адже і я хохлачка, і я пам’ятаю Україну. Мені було всього сім років, коли я поїхала на північ, на нудну північ, а я все пам’ятаю і хутори, і українські степи, і українське небо, і Сонце. Поговорімо про рідний край». Так і почалися їхні сердечні взаємини, які тривали до самої смерті Миколи Васильовича, і все своє подальше життя Олександра Йосипівна свято берегла пам’ять про споріднену душу.

Олександрою Йосипівною захоплювалося багато чоловіків, та вона відкрила своє серце тільки Миколі Васильовичу. І сердечне почуття Миколи Гоголя до Олександри Смирнової-Россет було надзвичайно глибоке і дає підставу стверджувати, що Гоголь не одружився через любов до цієї заміжньої жінки. Та вона стала йому «добрим ангелом».

Проникливо сказав Микола Васильович про душевність, сердечність Олександри Йосипівни: «Це перл усіх жінок, яких мені доводилося знати, а мені доводилося знати багатьох з них прекрасних душею. Та навряд чи хтось має в собі достатні сили оцінити її. І сам я, хоч як поважав її завжди і хоч як дружив з нею, та тільки в спільні стражденні хвилини і її, й мої пізнав її. Вона являлася справжньою розрадницею, тоді як навряд чи чиєсь слово могло мене розрадити, і, подібно до двох близнюків-братів, були подібні між собою наші душі».

Микола Гоголь зазнав глибоких пристрастей, пройшов випробування всіма спокусами земними, й нещадна життєва реальність не зламала його впевненості в волі людського духу, чистоті серця та в можливостях людської душі.

Микола Васильович і Олександра Йосипівна волею власного духу, без багатства й протекції, стали визначними особистостями, феноменальними явищами культури.

Петро Соколов. Портрет Олександри Смирнової-Россет. 1834–1835.

Федір Моллер. Портрет Миколи Гоголя. 1840.

Їхнє листування – щире спілкування двох чистих сердець, яким дуже боляче було бачити занепад людських душ і відчувати, що вони не можуть урятувати знетямлений мир од провалля мертводушності. Як рятівний острів вони часто згадували рідну Україну, де минуло їхнє дитинство, і це рятувало обох від докучливих світських розмов. Це були дві самотні душі серед чужого миру, які з роками дедалі дужче відчували свою самоту.

Проникливо охарактеризувала феномен Миколи Гоголя і його сердечні взаємини з Олександрою Смирновою-Россет поетеса українського походження Анна Андріївна Ахматова-Горенко (1889–1966): «Уявити собі Гоголя ніхто не може. Тут усе незрозуміле від початку до кінця. З окремих рис нічого не складається. Навіть Лермонтова легше уявити собі: гусар, нахаба… А Гоголя – нізащо. І ніколи не зрозуміють. А знаєте, я здогадалася, чому він зі Смирнихою дружив: обоє вони самовіддано любили Україну».

Дружба Смирнової й Гоголя була всеосяжна. Саме Олександра Йосипівна та її чоловік Микола Михайлович підтримували Миколу Васильовича у найтяжчі періоди його життя і морально, і в практичних справах. Саме завдяки клопотанню Олександри Йосипівни перед імператором Миколою І, який називав її «джентльмен», Миколі Гоголю в 1845 р. було призначено з державного казначейства щорічний пенсіон по тисячі рублів сріблом на три роки. При цьому Олександра Смирнова-Россет мала кілька гострих сутичок зі самим шефом жандармів графом Орловим, якого обізвала «грубим неучем».

Микола Васильович вдячно зізнався Олександрі Йосипівні: «Любов, що зв’язала нас із вами, – висока й свята. Вона заснована на взаємній душевній допомозі, яка набагато істотніша за будь-яку зовнішню допомогу».

А ось як розкривається в їхньому листуванні суть утаємниченої людської душі.

Микола Гоголь пише Олександрі Смирновій-Россет з Франкфурту 12 (24) жовтня 1844 р.: «Ви кажете: «Спустіться в глибину вашої душі й запитайте, чи точно ви руський чи хохлик». …Душі моєї ніхто не може знати: вона доступна ще менше за вашу, бо я навіть і не балакучий. Останнім часом, коли я не бував у Петербурзі чи Москві, я уникав будь-яких пояснень і швидше відштовхував від себе приятелів, ніж приваблював. Мені потрібний був душевний монастир. …Ви мене все-таки більше знаєте. Ви знаєте, що я можу бути ближчим за всіх інших до гордості, знаєте також, що провин може бути в мене більше, ніж у всіх інших, бо я, як вам відомо, поєднав у собі дві природи: хохлика і руського. Дивіться ж! ми повинні надто піклуватися одне про одного, надто оберігати одне одного від усього ганебного, щоб потім, коли ми обоє будемо у небесного нашого родителя, кинутися нам без докору одне одному в обійми і не дорікнути б, що на землі допустилися зробити щось не те одне одному».

Олександра Смирнова-Россет пише Миколі Гоголю з Петербурґу 3 листопада 1844 р.: «У Ростопчиної при В’яземському, Самаріну й Толстому розмовляли про дух, у якому написані ваші «Мертві душі», і Толстой зробив зауваження, що ви всіх руських представили в огидному вигляді, тоді як усім малоросіянам надали ви щось привабливе, незважаючи на їхні смішні сторони; що навіть смішні сторони мають щось наївно-приємне; що у вас немає жодного хохла такого підлого, як Ноздрьов; що Коробочка не гидка саме тому, що вона хохлачка. Він, Толстой, бачить навіть мимовільне небратство у тому, що коли розмовляють два мужики і ви кажете: «два руських мужики»; Толстой і після нього Тютчев, дуже розумна людина, теж помітили, що москвич уже ніяк не сказав би «два руських мужики». Обидва казали, що вся ваша хохлацька душа вилилася в «Тарасові Бульбі», де з такою любов’ю ви виставили Тараса, Андрія й Остапа.
Ось усе, що про вас говорилося часто при мені. Про недоліки в смаку та інші дрібні похибки я не згадую; це справа критики фейлетонів. З цих зауважень треба зробити висновок, що ви маєте оте глибоко приховане почуття, яким наділена Україна… Та ж і я народилася в Україні, виховалася на галушках та варениках, і як мені не мила Росія, а все ж я не можу забути ні степів, ні тих зоряних ночей, ні крику перепелів, ні лелек на дахах, ні пісень українських бурлаків. Усе там краще, ніж на півночі, і всі через Україну пройдемо ми до Константинополя, щоб здружитися й поєднатися з західними побратимами слов’янами. А як і коли забудеться, що колись Україна була вільна. Бозна! Отож, ніхто дужче за мене не розуміє вашого – може, вами самими непізнаного почуття, яке приховане од вас самих. Я, зрештою, зауважила їм, що хохли вас теж зовсім не люблять і дорікають вам тим самим, що й руські. Плетньов це мені ще підтвердив».

Мудра Олександра Йосипівна наголосила в листі на небратстві руських і українців, нагадала про незабутню заповітну волю України й окреслила своєчасну стратегію України «здружитися й поєднатися з західними побратимами слов’янами». І, між іншим, завважила, що малоруси, як і великоруси, дорікають Гоголю «тим самим». А «тим самим» і є Гоголева утаємничена Українська душа, яка викликала й досі викликає нерозуміння й озлоблення винародовлених невігласів і профанів.

А на запитання Олександри Йосипівни Микола Васильович відповів у листі з Франкфурту 12 (24) грудня 1844 р.: «Скажу вам одне слово стосовно того, яка в мене душа, хохлацька чи руська. Я не знаю, яка в мене душа. Знаю тільки те, що ніяк не дав би переваги ні малоросіянину перед руським, ні руському перед малоросіянином. Обидві природи надто щедро обдаровані богом, і, як навмисне, кожна з них нарізно містить у собі те, чого немає в іншій: явний знак, що вони мають поповнити одна одну».

Гоголь відповів у звичній для нього стриманій манері, сформулювавши Смирновій готову відповідь для тих «душевивідців», які цікавляться його душею. Гоголь сам був глибоким знавцем людської душі, але не відкривав своєї душі стороннім.

А в листі до неї з Франкфурту 28 грудня 1844 р. (9 січня 1845 р.) Микола Гоголь розкрив суть своєї втаємниченої душі – програми свого життя: «З того часу, як залишив Росію, відбулася в мені велика зміна. Душа зайняла мене всього, і я побачив занадто ясно, що без прагнення моєї душі до її кращої досконалості не в змозі я був здвигнутися жодною своєю здібністю, жодною стороною свого розуму на добро й на користь моїм побратимам, і без цього душевного виховання всяка праця моя буде тільки тимчасово блискуча, та марнотна в суті своїй. Як бог довів мене до цієї думки, як виховувалась незримо від усіх моя душа – це відомо цілком богу. Про це не розкажеш. Для цього знадобилися б томи, і ці томи не сказали б усього. Та й навіщо розказувати про те, які речовини горіли й перегоряли в мені?».

Олександра Йосипівна знала головне про душу Миколи Васильовича: у Гоголя одна Українська душа – у ній розкрився його геніальний талант митця-мислителя, а в його могутньому особистому духові розкрився Український духовний тип. Микола Гоголь уособив Український духовний тип з визначальною психологічною рисою інтровертивності – самозаглиблення у свій внутрішній світ, у життєву програму своєї душі. А через свою втаємничену душу-програму геній осягнув збірну душу свого народу – програму його самобутнього життя. Тому ґеній був і лишається для знеособлених і винародовлених малозрозумілою, таємничою, ускладненою особистістю. Та Гоголь не такий складний, як глибинний. Його ускладнили й українські, й руські дослідники, які не осягали ґенія мудрістю чистого серця, а намагалися трактувати прагматичним нечистим розумом або лукаво спотворювали.

Оскільки переважну частину свого короткого віку М. Гоголь змушений був жити в чужому середовищі, він часто вдавався до містифікацій, аби вберегти втаємничену душу й глибинну сутність особистого духу в чистому Українському серці. А зі своїми земляками Гоголь був щирий, відвертий, радісний. Сердечна приязнь єднала Миколу Гоголя з близькими земляками-сіверцями – Михайлом Максимовичем і Йосипом Бодянським; вони спілкувалися між собою на чужині тільки рідною мовою. Гоголь глибоко знав рідну мову, що підтверджує Максимович: «Гоголь рідну мову знав ґрунтовно і володів нею досконально. Часом, коли, бувало, заговорить він по-українськи, то заслухаєшся його…». Як зізнався Гоголь: «Немає нічого на світі кращого, як бесіда з тими, в кого душі прекрасні, і до того ж бесіда про те, чому стають ще прекраснішими прекрасні душі».

Гоголь постає як надзвичайно цілісна, морально зріла особистість, з огляду на етичний максималізм, що закорінений у морально-світоглядній основі Українського народу, в Українському духовному типові. Звідси його моральна вимога до рідного народу: «скласти собою щось найдосконаліше в людстві».

З такої високої моральної вимоги ми зобов’язані розглядати й самого Гоголя як феноменальне явище Українського духу в контексті з іншими нашими духовними подвижниками та осягнути їхню людську гідність як сутність Українського духовного типу, що зобов’язує всі покоління народу до моральної зрілості й духовного розвитку.

Сутність Українського духовного типу розкривається у вченні про «внутрішню людину» Д. Туптала, у «філософії мудрого серця» Г. Сковороди, в духовному персоналізмі М. Гоголя, в «чистому серці» філософії природи або хутірській філософії П. Куліша, в «щирому серці» Т. Шевченка, у «філософії утаємниченого серця людини» та «сакральній педагогіці серця» П. Юркевича, в особистій волі людини, закоріненій у серці К. Ушинського. Ці характерні особистісні ознаки духовного типу людини є сутнісними ознаками моральної зрілості людини, її гідності та необхідними морально-світоглядними, духовними передумовами визрівання збірної цілісності народу й утвердження справедливого суспільного ладу. Всеосяжною сутнісною ознакою моральної зрілості Української людини, її особистої гідності й духовного типу та збірної цілісності народу є Лад – Усеєдиний морально-світоглядний первінь, безвічне першоджерело Життя, уселадуючий суспільний принцип. Українському Ладу відповідають аналогічні морально-світоглядні первені в інших давніх агрокультурах, зокрема, даоський первінь Дао, суфійський первінь  Тарікат, які визначають шлях моральної зрілості й духовного зростання людини. В усіх морально-світоглядних системах національних культур визначальною ознакою є людська гідність як сутність духовного типу людини.

Проникливо з’ясував сутність «духовного типу людини» український історіософ, народознавець Володимир Боніфатійович Антонович (1834–1908): «…Ніякими силами не можна змінити духовного типу людини – на це ми маємо чимало доказів з минулої й сьогоднішньої історії. Народ може під сильним натиском змінити зверхні ознаки своєї національності, та ніколи не змінить ознак внутрішніх, духовних. Можна говорити різними мовами Світу, визнавати себе громадянами різних держав, служити різним культурам, та духовно змінитися не можна».

Духовний тип коріниться в чистому серці людському. За Українським філософом-мудрецем Григорієм Савовичем Сковородою (1722–1794): «Голова в людині всьому – серце людське. Воно-то і є найточніша людина в людині, а все інше – околиця… Чисте серце є Дух: …дух відання, дух доброчесності, дух премудрості, дух поради…». Саме чистота серця людського є суттю Гоголевого духовного персоналізму, явленого в «Роздумах про Божественну літургію»: у просвітленому серці живе Усеєдина Істина, і її треба осягнути й утвердити справедливим життям. Цей Гоголів моральний принцип усуває на зовнішній план показну ритуальність облудного, бездуховного руського православ’я, за що подвижник і зазнав згубних нападів руської православної церкви, яка звинуватила його в протестантизмі. Протестантизм став породженням Реформації – широкого морального й суспільно-політичного руху в Європі. Так Гоголь став смертельним ворогом руського православ’я й імперіалізму. Персоналізм Миколи Гоголя є виявом його Українського національного духу: «Справжня національність живе в самому духові народу». Українська національність Гоголя, як і Сковороди, живе в духові їхніх Українських сердець. Тож саме за глибинним духовним критерієм серця належить осмислювати Український феномен Гоголя, а не тлумачити його за формальними ознаками – за зовнішніми, околичними  виявами. Гоголь, пишучи по-руськи, став неперевершеним виразником Українського духовного типу й національного духу.

Особливим психологічним ключем до розуміння Гоголя є його ставлення до популярності. Ґеній плекав свій особистий дух не в публічних зборищах, а в спокої заповітного єднання з Усеєдиним: «… Я завжди тікав од політики. Не поетове діло підлатуватися на світському ринку. Як ревний мовчазний чернець живе він у миру, не підвладний йому, і його чиста, безгрішна душа уміє тільки розмовляти з Усеєдиним».

Микола Гоголь був невловний для політичних тенет і мирського недомислу, як і Григорій Сковорода: «Мир ловив мене, та не піймав». Гоголя зближують зі Сковородою містичне самозаглиблення в пізнанні Істини та подвижницький аскетизм. Для обох українських подвижників властивий духовний персоналізм, що виявляється в їхньому зацікавленні реформатськими течіями, зокрема лютеранським пієтизмом, який особливого значення надає особистій доброчесності, чого людина досягає моральною зрілістю. Основи доброчесності Г. Сковорода виклав у курсі своїх лекцій «Початкові двері до християнської доброчесності» (1766), а М. Гоголь – у книжці «Вибрані місця з листування з друзями» (1846). Саме ці морально-світоглядні основи обох українських подвижників викликали аґресивну реакцію імперських ідеологів. Бо імперська ідеологія формує вірнопідданий соціум мертводушною деморалізацією людської маси.

Григорій Сковорода й Микола Гоголь застерігали своїх сучасників од тодішнього засилля мертводушного аморалізму й їхні застереження од омертвіння душ лишаються своєчасними для нинішнього люду. Протидія «живій смерті» – один з провідних мотивів у Сковородиному «Саду Божественних пісней»: «Да смерть страстям і злим сластям. Живу тобі мій Світ» (Піснь 1-я. «Боїться народ зійти гнить у гроб», 1757). А застережний мотив Гоголевих «Мертвих душ» – мертводушні нелюди завзято впливають на живих людей: «Мерці так само втручаються у справи наші й діють разом з нами, як живі». А одержимий страхом смерті темний розум легко впадає в марновірство й стає мертводушним знаряддям нелюдів. І той безтямний соціум розцінює духовне подвижництво як жертовність – відмову од радощів земного життя в ім’я чогось позаземного. Та для духовних подвижників аскеза, усамітнення – це природне прагнення морально зрілої людини, керованої моральною волею особистого духу в чистому серці, бути сам на сам зі Світом, заглибившись у себе й зосередившись на Істині. Перегук образів і мотивів Сковороди й Гоголя можна пояснити їхньою спорідненістю на морально-світоглядній основі Українського духовного типу, а також безпосереднім знайомством Гоголя зі Сковородиними поетичними й філософськими текстами, які він ще замолоду мав змогу читати і в батьковому зібранні Українських рукописів, і в зібранні свого родича Дмитра Прокоповича Трощинського.

Усамітнення Сковороди й Гоголя як українських духовних подвижників – це не втеча од Світу, од людей, а звільнення од імперських політично-церковних тенет і самозосередження на Істині з метою зміцнення самостійної моральної сили й волі духу та досягнення внутрішнього ладу серця, душі й розуму для подальшого поширення ладуючої духовної енергії в суспільному середовищі, завдяки якій і виростає збірна цілісність народу.

І при втечі од політики, й при аскетичному усамітненні Гоголь перший у Руській імперії вивів літературу за межі салонів і став публічним письменником, заживши ще за життя загальноруської й загальноєвропейської слави, але не такого, як він прагнув, достеменного розуміння своєї творчості. Морально-світоглядне життєве подвижництво Сковороди й Гоголя було малозрозуміле їхнім сучасникам і лишається малозрозуміле нинішнім поколінням. Про рівень розуміння феноменів Григорія Сковороди й Миколи Гоголя нагадує сумне Гоголеве зізнання про нерозуміння його сучасниками: «Кожен розуміє мене настільки, наскільки розуміє себе». Це підтверджує апокрифічна філософема: «Мудрі люди обговорюють ідеї, посередні люди обговорюють події, дрібні людці обговорюють інших людей». На превеликий жаль, тоді й нині публічний простір заполонюють людці, які судять про людей з розуміння власного нікчемства.

На тлі масового невігластва тільки незначна частка людей доростає до усвідомлення ідей. Ось як описує сприйняття столичною публікою Гоголевого «Ревізора» очевидець – історик літератури Олександр Васильович Нікітенко (1805–1877): «Комедія Гоголя «Ревізор» наробила багато шуму. Її безперестанку дають – майже через день.  Государ був на першому поданні, плескав і багато сміявся.  … Государ навіть велів міністрам їхати дивитися «Ревізора». … Гоголь дійсно зробив важливу справу. Враження, зроблене його комедією, багато додає до тих вражень, які нагромаджуються в умах від існуючого у нас порядку речей».

О. В. Нікітенко  був один з небагатьох, хто усвідомлював силу Гоголевих ідей. Як член головного цензурного комітету він у 1842 р. дав згоду на видання роману «Мертві душі». А перед тим О. Й. Смирнова-Россет клопотала в імператора, а граф М. Ю. Вільгорський (співорганізатор викупу Т. Шевченка) просив через міністра народної освіти графа С. С. Уварова надрукувати «Мертві душі». Завдяки тим старанням Гоголеві «Мертві душі» вийшли у світ усупереч обуренню клерикально-офіційних сил без цензурних вирізок. Клерикалів бісило поєднання слів «мертві душі» на означення людців, що омертвіли у своїх гріхах ще за життя.

Микола Гоголь «Ревізором» і «Мертвими душами» прагнув викликати в людях не сміх, а обурення деморалізуючим імперським владарюванням. Ще замолоду письменник, усвідомлюючи високу суспільну місію свого покликання, стримано ставився до захоплень широкої публіки ранніми повістями, починаючи з «Вечорниць…», і глибоко переживав поверхове розуміння нею «Ревізора», «Мертвих душ» та «Вибраних місць…». А щодо сприйняття Гоголя читацьким загалом як сміхотворця, можна відповісти його ж словами: «На світлий, щирий сміх здатна тільки глибока, добра душа». Гоголя взагалі не цікавили судження про нього так званої еліти, бо він вважав її деґенеративно-мертводушною: «У столиці знайдеться хіба душ п’ять, які істинно розуміють мистецтво» (з листа до мами – Марії Іванівни).

Ясна духовно-соціальна зорієнтованість Гоголя та інших Українських подвижників стала причиною цькування й таврування їх імперським офіціозом, з одного боку, та вульгарними матеріалістами, нігілістами й екстремістами, з другого. Миколу Гоголя передчасно звели в могилу за участю церковників-бузувірів, які жахалися його духовних прозрінь; довели до загибелі Гоголевого земляка, його літературного попередника, основоположника руської романістики Василя Трохимовича Наріжного (1780–1825) та найбільшого нашого мислителя ХІХ століття Памфіла Даниловича Юркевича (1826–1874); заслали в солдати з забороною писати й малювати та укоротили віку Тарасові Шевченку; ув’язнили й знищили наклади книжок «Повість про Український народ», «Хутірська філософія і віддалена од світу поезія» Пантелеймона Куліша та спалили його хутірську садибу з рукописами й бібліотекою.

Та Микола Гоголь потерпав найдужче: як за життя вірнопіддані «руські патріоти» трактували його ворогом, «клеветником России», обзивали «хитрым хохлом», так нині фальшиві «українські патріоти», провокатори, невігласи й профани, які претендують на «власний погляд», трактують «слугою Російської імперії», «таємним аґентом», «відступником», «ворогом України», й теж обзивають «хохлом» з «роздвоєною» чи «заблуканою» душею. Руських і малоруських ненависників Гоголя об’єднує їх патологічна ненависть до всього Українського, яке вони обзивають хохляцтвом.

Завважу, що прадавнє самонаймення Українців Хохол і давнє родове прізвище Гоголь мають спільну сонячну етимологію: давня форма Коколь (буквально – Сонця син) означає світлоносний, просвітлений, духовно вивершений, а зовнішньою ознакою цього є чуб на маківці голови, що його носили духовно народжені, просвітлені люди. Чуб на маківці голови в Орійських (аграрних) народів знаменує сьомий енергетичний центр (чакру), розкриття якого забезпечує єднання через Сонце з Усеєдиним Ладом. Відповідниками Українському сакральному найменню Хохол є вірменське – кокол, турецьке – кокюль, монголо-тюркське – хохол. У штучному «русском языке» монголо-тюркське запозичення стало екзонімом (сторонньою назвою) Українців і набуло в масовій імперській свідомості зневажливого значення. А ще родове прізвище Гоголь має спільну сонячну етимологію з водяним птахом Гоголем, який в Українських веснянках асоціюється з просвітленою Сонцем-Ярилом Водою та початком Літа: «Ой вилинь, вилинь, Гоголю, Винеси Літо з собою…». Микола Гоголь цілковито усвідомлював життєву програму своєї сонячної Української душі й послідовно здійснював її своїм духовним подвижництвом.

Причину сповненого патологічної злоби однакового неприйняття Українського ґенія Гоголя нібито супротивними таборами вбачаю в їхній однаковій деґрадації: винародовленні, безкультурності, глухому невігластві, бездарності, заздрості, аморалізмі, релігійній і партійно-ідеологічній зашореності, що не дають їм бачити в духовному подвижникові чисте серце, сповнене Істини й Любові до людини.

З руського боку найбрутальнішими критиками М. Гоголя були В. Бєлінський, Ф. Булгарін, М. Герсеванов, Ф. Толстой (на прізвисько – Американець), які відзначалися патологічною ненавистю до Української природи ґенія. Толстой-Американець (картяр, гульвіса й дуелянт), відомий своєю аморальністю і в’їдливістю, після перегляду «Ревізора» публічно вирік Гоголю дуже суворий присуд: «Найстрашніший ворог Росії – Гоголь. Порівняно з ним справа декабристів – дитячі пустощі. Ось кого треба закувати в кайдани і довічно заслати в Сибір».

А з українського боку М. Гоголь зазнав найбільше нападок за користування «мовою імперії», за «відступництво від свого національного первородства» й «духовну капітуляцію перед панівною нацією». І досі дехто зі псевдоукраїнських позірних гуманітаріїв стверджує, що Гоголь писав по-руськи, бо не знав добре Української мови. Ґеній думав рідною, Українською, а думки свої перекладав власною новомовою, створеною на чужій, та загальнозрозумілій, руській основі, сподіваючись, що так його почує широкий загал і передусім ті, до яких він апелював з приводу «неправосуддя й гніту» та відповідальності за моральне здоров’я суспільства Російської імперії. А всі ті рефлексії свідчать як про примітивність опонентів, так і про патологічний ресентимент (фр. ressentiment – озлоблення) – аґресивну внутрішню психологічну проекцію, викликану заздрістю, ворожістю до Українського ґенія. Всі ті опоненти проектують на Гоголя свої вади й хиби.

До честі Українців, зрілий читацький загал і справжні науковці правдиво осмислюють феноменальний світообраз Миколи Гоголя. Для прикладу наведу проникливу думку українського історика-правознавця В’ячеслава Михайловича Заїкина (1896–1941) з праці «З історії католицької ідеї в Східній Україні», опублікованої 1930 року у Львові: «…Як і багато інших східноукраїнських письменників ХІХ віку, М. Гоголь свої твори писав по-руськи. Але мимо того, вся його творчість має яскравий національно-український характер: як слушно зауважив уже М. Драгоманів, М. Гоголь у більшій мірі був суто українським письменником, ніж навіть усі ті східноукраїнські письменники ХІХ віку, що писали по-українськи. (Докладний аналіз стилю Гоголя, як відомо, виказав, що навіть пишучи по-руськи – Гоголь думав по-українському). В кожнім разі, жоден з українських письменників не мав такого сильного й широкого впливу на пробудження Української національної свідомости на Великій Україні, як М. Гоголь». Це авторитетно засвідчує фактом з власного життєвого досвіду український літературознавець, академік УАН Сергій Олександрович  Єфремов (1876–1939) у статті «Між двома душами»: «Скоро я вивчився грамоти, трапилось мені, малому хлопцеві, прочитати «Вечера на хуторе близ Диканьки» та «Миргород». Не переказуватиму своїх тодішніх вражень, скажу тільки, що після книжки Гоголя вперше я почув себе сином рідної землі, що з «Тараса Бульби» запала мені в душу перша іскра національної свідомості, до якої потім інші автори додавали вже тільки нового жару».  

Як контрастують ці проникливі осягнення й ґрунтовні висновки В. Заїкина та свідчення С. Єфремова зі звинуваченнями опонентів М. Гоголя, які, судячи з усього, не позбавлені патології заздрощів, попри радикалізм та ідеологічне підґрунтя їхніх писань.

А нині з’явилися критики-опоненти й навіть судді з числа «нової національної еліти», які донедавна славословили большовицьких вождів і комуністичну космополітичну ідею, а тепер звинувачують Гоголя, що в нього немає «української національної ідеї». Кілька років тому мав гостру дискусію з одним з таких «новоелітників», який затято не бажав не тільки сприймати Гоголя як Українця, а й бачити в його творчості цінність для України. І як арґумент уперто торочив: «У Гоголя немає української національної ідеї!». Я спитав, чи він як поет і політик має цю ідею? Так і не дочекавшись відповіді, зробив висновок, що він сам не знає, що каже, а передусім не знає Гоголя.

Як правило, в Україні гуманітарії підходили й далі підходять до питання Української належності самого Гоголя й, зокрема, до теми націоналізму в його працях дуже несміливо, занадто обережно, з острахои. А псевдопатріотичні культуртрегери вірнопідданськи віддають Гоголя, як і всіх Українських геніїв, руському імперському молоху, бо ж за імперською власницькою доктриною, «Гоголь – великий русский писатель».

В Україні антиукраїнці не хочуть знати й розуміти Гоголя, та геній зазнав нерозуміння ще за життя, що сам констатував з гіркотою: «Кожен розуміє мене настільки, наскільки розуміє себе». Про складність розуміння феномену Гоголя проникливо висловився руський літературний критик, релігійний філософ Василь Васильович Розанов (1856–1919): «Немає ключа до розгадки Гоголя… Тим часом, як, наприклад, Пушкін і без «ключа» зрозумілий: ніхто над ним не сушив собі голову і нічого в ньому не розгадував… У Гоголеві прикметне не лише те, що його не розуміють, а й те, що всі відчувають у ньому присутність цього незбагненного…». Разом з тим В. Розанов зізнавався: «Я все життя боровся і ненавидів Гоголя: і в 62 роки думаю – Ти переміг, страшенний хохол». Розанов вважав Гоголя причиною всіх лих Росії: «Диявол розмішав паличкою дно: і з дна пішли потоки каламуті, болотяних бульбашок… Це прийшов Гоголь. За Гоголем усе. Нудьга. Непевність… Гоголь відкрутив якийсь гвинт усередині руського корабля, корабель став розвалюватися. Він «відкрив кінґстони», після чого почалось невтримне, повільне, рік у рік, потоплення Росії. Після Гоголя Кримську війну вже неможливо було виграти». Звідси й висновок В. Розанова: «Жоден політик Світу, ані жоден політичний письменник не зробив у політиці стільки, скільки Гоголь».

А Євген Маланюк розкриває «таємницю Гоголя» через його національну суть: «Йдеться про… відреставрування справжнього образу. А що образ той є і був національний – на те ради немає. Тільки справжній, отже національний, образ Гоголя відкриє нам т. зв. таємницю Гоголя…».

Особисто-творче життя Миколи Гоголя оповите містично-таємничим ореолом, домислами, легендами, бо й він сам часом удавався до містифікацій, таким способом оберігаючи себе від надокучливих шанувальників і шанувальниць, а особливо – від приставлених «душевивідців».

Як згадував Гоголів гімназійний товариш Тимофій Пащенко: «Гоголь був незбагненний, не любив виказувати себе, не любив і допитливих. Він завжди усамітнювався». Та в листах до близьких людей Гоголь вдавався до глибинної сповідальності.

Микола Гоголь як Український духовний подвижник найповніше уособив духовний тип Української людини. Духовний тип розвивається на природній основі етнічного генотипу й морально-світоглядних засадах народної традиції та стає осердям саморозвитку людської особистості й «збірної особи Українського народу» (П. Куліш) з унікальною особливістю індивідуальної й національної ідентичності Українців.

 

Український дух Миколи Гоголя в нинішній моторошній реальності

Ще в середині ХІХ століття Микола Гоголь загострив увагу на погордливості прагматичного розуму, який витісняє з людини любов серця й моральну волю. І така погордлива особа втрачає духовний орієнтир: «Нічому й ні в що вона не вірить; тільки вірить у сам розум свій: чого не бачить її розум, того для неї немає. Вона забула навіть, що розум рухається вперед, коли йдуть попереду всі моральні сили в людині, й стоїть без руху та навіть задкує, коли не підносяться моральні сили».

На першорядній необхідності моральної зрілості людини в її розумовій діяльності наголошував філософ-мудрець Григорій Сковорода, бо коли морально незріла людина сприймає слово за зовнішніми ознаками, буквально, то потрапляє в розумову оману: «…міцні-бо для людини її слова, і потрапляє вона в полон глаголів вуст своїх». Отими «глаголами вуст» і живляться, за Г. Сковородою: «…молодецькі розуменята, полонені своїми здогадами, мов улесливою блудницею, і начебто шаленіючи несамовитою гарячкою розуму, позбавлені чатівників своїх, безпутно й безрозсудно пориваються до погибелі… З такими думками волочиться шляхом до старості безмежне мнозтво сердець, заражаючи людей своїми виразками…». Своєчасними лишаються такі застереження Сковороди: «Розум завжди любить до чогось братися, і коли він не матиме доброго, тоді звертатиметься до поганого»; «У тих, хто душею низький, найкраще з написаного й сказаного стає найгіршим». Такий результат умертвіння душ: «Ця смерть є люта. Знаю, що збережеш тіло, але вбиваєш душу…». За Сковородою, серцю негоже переймати на себе здогади незрілого, блудливого розумування – «плазуючого розуму», коли «всяка думка ницо, як змій по землі, плазує»; серцю належить просвітлювати незрілий розум ясністю Істини, незважаючи на його погорду: «Як ліки не завжди приємні, так і Істина буває сувора»; «Істина спалює і нищить усі стихії, показуючи, що вони лише тінь її».

Прусський філософ-мудрець, основоположник німецької класичної філософії Іммануїл Кант (1724–1804) класифікував розум на чистий і нечистий. Чистий розум – духовний розум, яким морально зріла й духовно довершена людина осягає істинне знання чистим серцем завдяки інтуїції, ясновіданню. Нечистий розум – практичний, прагматичний розум морально незрілої людини, далекої від духовної довершеності, а отже й від істинності. Нечистий, практичний розум, позбавлений чуттєвості чистого серця, породжує релігію, яка існує тільки в межах розуму. Тільки чисте серце, наділене інтуїцією, ясновіданням, завдяки своєму духовному досвіду непідвладне релігії й породженій нею вірі, що їх вигадав аморальний прагматичний розум.

Микола Гоголь назвав аморальні, прагматичні розумування, позбавлені сердечної, «чуттєвої пристрасті», мертводушними «пристрастями розуму».

На цій морально-світоглядній засаді слідом за Г. Сковородою, І. Кантом і М. Гоголем осмислює розумову діяльність людини з позиції духовності глибинний український педагог, філософ Памфіл Данилович Юркевич (1826–1874), наголошуючи на первинності «пізнавального осердя людини», завдяки якому морально зріла людина осягає повноту життя як систему явищ, а вже потім усвідомлює розумом. За Юркевичем, мислення не вичерпує всієї повноти духовного життя людини, закоріненого в душі: «…Для свідомості однаково, що усвідомлювати; а для душі це не однаково. …душа наша живе і поза процесом свідомості, живе раніше, ніж цей процес у ній починається». Бо душа – вроджена духовна сутність людини, її життєва програма, а розум, свідомість – інструментарій здійснення у вродженій праці природно-духовної сутності людини: «Взагалі люди мають не розум, а деякий, сякий-такий розум. А розум властивий самому Всеєдиному». Означенню духовного розуму Юркевичем відповідає суфійська світоглядна традиція: у глибинній свідомості сприймається тільки Всеєдиний, в утаємниченій свідомості існує тільки Всеєдиний. Суфії (від авестійського суф, сох – чистий, ясний, просвітлений) визнають ірраціональне, інтуїтивне осягнення Істини та єднання з усепроймаючою енергією Всеєдиного Ладу шляхом духовного розвитку через просвітлення серця.

В Українській ясновідній практиці, як і в духовних практиках агрокультурних народів Сходу, зокрема в суфізмі, провідним принципом життя є первинність серця, а не розуму, як на Заході. Моральність і духовність, вільно осягнуте у внутрішньому самозаглибленні істинне дієве знання – це основний зміст життя на Сході, зокрема в духовних практиках суфізму, даосизму. А на Заході на перший план вийшли розум і наука, які користуються знедуховленим знанням – зовнішньою інформацією, сприйнятою на віру морально незрілим, нечистим, прагматичним розумом, на відміну від чистого, духовного розуму. В Українській морально-світоглядній традиції дієвим чинником є принцип моральної зрілості людини у триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.

Нехтуючи моральною зрілістю й духовним розумом, люди неминуче втрачають духовну перспективу життя й деґрадують – мертвіють душами. Тож Микола Гоголь застеріг од мертводушності й провістив людям шлях порятунку через моральну зрілість, духовне самовдосконалення, самовідродження людини й відверто розкрив першопричину марнотності захланного мертводушного існування та нагадав своїм сучасникам первовічну Істину: «Ми повинні працювати не для себе, а для Всеєдиного. Людство нинішньої доби збочило тільки через те, що уявило, наче треба працювати для себе, а не для Всеєдиного».

Геній Гоголя передбачив глобальну мертводушність споживацької, фінансової цивілізації: аґресивні прояви несвіту в людському світі, інволюції в еволюційному процесі, нелюдства й недолюдства в людському суспільстві, мертвих душ над живими душами. Нелюдство як прояв мертводушності – це звиродніння в людському світі, воно призводить до порушення процесу еволюції руйнівною інволюцією (від лат. involutio – згасання, занепад). Інволюцію спричиняють мертводушні споживачі-паразити, й мертводушне споживацтво породжує несвіт і порушує у Світі Всеєдиний Лад.

У нинішній Україні мертводушне споживацтво стало звичним явищем: одні  привласнюють природні й людські ресурси, інші – політичні партії й владу, ще інші – право на патріотизм і навіть на проповідування релігійних догм, використовуючи таким способом людський ресурс у своїх споживацьких інтересах. Зиск став засобом і метою існування мертводушної еліти – панівної касти, що паразитує на єстві народу.

Мертводушні соціальні паразити подібні до ракових утворень у людському організмі й завдають шкоди моральному здоров’ю й культурному саморозвитку суспільства. Ті деґенеративні утворення Сковорода означив образом «живої смерті», Гоголь назвав «мертвими душами», а Куліш вирік мертводушним дегенеративним істотам з паралельного світу (несвіту) остаточний присуд: «Ми з царством мертвих душ не зійдемось у лад».

Суть Сковородиного образу «живої смерті»: живу смерть породжує той, хто чинить зло, криву душу такої істоти випалює жадібність, а хто взяв на себе ношу добродіяння, той живе з чистим серцем і ясною душею. Цей застережний образ масштабно розвинув у ХІХ ст. земляк Григорія Сковороди Микола Гоголь у знаменитій поемі «Мертві душі». Гоголь явив цією поемою епохальне застереження для України: пройдисвіт Чічіков скуповує по Росії мертві душі для переселення їх у Південну Україну – в Херсонщину, де знайшли прихисток вільнолюбні, з живими душами люди, втікаючи од кріпацької неволі.

Сковорода й Гоголь відкрили сутність живої Української душі як життєвої програми людини й народу та викрили безумство, звиродніння владарюючого мертводушного панства й водночас показали мертводушне деморалізуюче марновірство «недвижної маси» упокореного, знетямленого люду. Через те марновірство у знетямленому миру запанувала захланна мертводушність. Образи «живої смерті» й «мертвих душ» лишаються своєчасними застереженнями для нинішнього люду.

Євген Маланюк розглядає «мертві душі» як згубне соціальне явище в загальноімперському й українському вимірах, звертаючись до Шевченкового посланія «І мертвим, і живим, і ненарожденним»: «І хоч В. Щурат уважає Гоголя за традицією… «реалістом» та «обновителем московської літературної мови», все ж він, як на ті часи, стверджує те, що і сьогодні ще декому видаватиметься дивовижним, а саме, що Гоголь «перенісшися в сфери суспільного життя Московщини 19. в. став автором «Мертвих душ», не тих, що їх скуповував Чічіков, а таких, які й Шевченко мав на увазі, пишучи своє посланіє до мертвих, і живих, і ненароджених, т. є. до позбавлених національної свідомости (мертвих), до освідомлених національно (живих) і до недалеких уже від національного освідомлення (ненароджених)» («Шевченко і Гоголь»).

Гоголь старався через Правду відкрити людям очі на Світ і дати надійну моральну опору в протидії мертводушному несвіту. Та Український ґеній мало знаходив розуміння серед сучасників, і його глибинні осягнення й передбачення лишаються для більшості недосяжними й нині…

Тогочасний соціум не збагнув суті Гоголівської алегорії: скупник «мертвих душ» Чічіков насправді сам є мертводушним монстром, і такими самими є продавці «мертвих душ», а ту мертводушність плодить мертводушно зачата імперія ізгойної, грабіжницької русі, вся історія якої – грабежі, ґвалтування, катування, вбивства, омертвлення колонізованих корінних народів.

У Гоголя в «Мертвих душах» проривається містичний запит до  русі: «Русь! чого ж  ти хочеш від мене? який незбагненний зв’язок таїться між нами? Чого дивишся ти так, і навіщо все, що є в тобі, спрямувало на мене сповнені надії очі?..». І він отримує такий же містичний відгук: «І грізно охопив мене могутній простір, страшною силою позначившись у глибині моїй; неприродною могуттю освітились мої очі: ой! яка  химерна, незнайома землі далина! русь!..».

Ніхто з самих руських не спромігся на таке проникливе осягнення химерної русі. Тільки Гоголь з внутрішньою впевненістю у своє високе покликання, з глибинною генетичною пам’яттю нащадка Українського роду зміг осягнути русь як незбагненну для інших мертводушну химеру.

Гоголь бачив рідну Україну як родюче дерево з прадавнім історичним корінням, а чужу русь розглядав як наріст паразитарної омели, що вп’ялася в Українське історичне дерево й визискує його.

Агресивна, паразитарна, мертводушна русь за 1000 років колоніального владарювання над Україною так глибоко в’їлася в Українське етнічне єство, що частина вкрай винародовленого, деградованого населення і досі ототожнює себе з руссю й існує з мертводушним комплексом малоруськості.

Саме в такому історіософському сприйнятті Гоголем рідної України й чужої русі прихована розгадка його глибоко утаємниченої Української живої душі.

Як відрізнити мертві душі од живих душ? Мертві душі – людиноподібні істоти, нелюди, які насаджують своє владарювання у Світі умертвінням живих людських душ. Гоголівські «мертві душі» заполонюють усі соціальні сфери, проникаючи в людське життя через паразитарну політику, релігію й інші репресивні структури. «Мертві душі» плодив руський імперський режим, приплоджував більшовицький режим і далі на постімперському просторі плодить необільшовицький режим, який у звироднінні перевершив усіх своїх попередників.

Мертводушні владарюючі режими – це і «русский мир» з його патологічно жорстоким чекізмом і бузувірським православ’ям, це і слуги «русского мира», які умертвляють Український народ. Епоха Сковороди, Гоголя й Куліша, які викрили «мертві душі» й розпочали з ними боротьбу, триває. І нам, живим душам, належить завершити цю боротьбу – відправити всі мертві душі за їх призначенням у їхнє ж пекло. Так очистимо від нелюдів Білий Світ для життя живих людських душ.

Та новоявлене мертводушне панство спішить видобути зиск з умертвлених душ. Надивившись на «незалежні», «демократичні» вибори, старенька сільська вчителька, моя землячка, зробила сумне відкриття: «Я колись думала, що Гоголь усе придумав про «мертві душі», а воно справді є таке». Так, мертводушні гендлярі торгують живими й мертвими людьми. На торговище повиповзали мертвозачаті партії – ловці мертвих і живих душ. А за ширмами всіх партій зачаїлися мертводушні нелюди, які ловлять людей на приманки «свободи», «незалежності», «демократії» й омертвляють душі марновірців. Оманливі «демократичні вибори» то вибори без вибору – фікція для легітимації владарювання злочинного партійно-релігійно-плутократичного режиму.

Мертводушні гуманоїди імітують життя і тим заманюють живих у свої паразитарні тенета, підсилюючи свою оману релігійними доктринами «царства небесного», й «нового пришестя розіп’ятого месії», облудними політичними доктринами «світлого майбутнього» та «все для людей» і «жити по-новому»… Аби нам, Українцям, розірвати те морочне коло партійно-релігійної облуди  й ліквідувати владарювання нелюдів, передусім необхідно навчитись розрізняти правду й брехню, живих людей і мертводушних нелюдів.

Аби нам, Українцям, розірвати те морочне коло релігійно-партійної облуди  й ліквідувати владарювання нелюдів, передусім необхідно навчитись розрізняти правду й брехню, живих людей і мертводушних нелюдів.

Про глобальне нашестя того мертводушного нелюдства Микола Гоголь перший застеріг свій народ і ціле людство.

Ще на початку 1847 р., тільки-но на європейському обрії виникла мара комунізму (перші комуністи Маркс і Енгельс опублікували свій програмний документ – «Маніфест комуністичної партії»), Микола Гоголь перший забив тривогу в публіцистичній праці «Вибрані місця з листування з друзями», застерігаючи людей од мертводушного «пролетаріатства», яке страшним привидом почало ширитися по Європі й загрожувало зазомбувати безземельних голодранців та відірвати селянина од землі-годувальниці: «…Хіба можна розділити селянина з землею?.. Ви тільки подумайте, що селянин наш плаче на радощах, побачивши землю свою. Декотрі припадають до землі й цілують її, наче кохану. Це щось та означає!.. Ось над  цим  і  треба подумати…». Український ґеній своїм усеосяжним зором пильно спостерігав за Європою й розгледів у ній початки політико-соціальних потрясінь світового масштабу та застеріг од мертводушної політичної облуди: «У Європі заварюються тепер усюди такі сум’яття, що не допоможе ніякий людський засіб, коли вони розкриються… там ніхто ще цього сповна не бачить. Усе, не виключаючи навіть державних людей, перебуває поки що на поверхні зовнішніх відомостей, тобто перебуває в тому завороженому колі пізнань, яке позначили журнали скороспілими висновками, необачними свідченнями, поданими крізь облудні призми всяких партій зовсім не в тому світлі, в якому вони є».

На тлі «патріотичних волань», які заполонювали імперське суспільство, Гоголь розкрив мертводушні «жахи Росії»: «Уже сварки і лайки почалися не за якісь суттєві права, не через особисту ненависть, – ні, не чуттєві пристрасті, а вже пристрасті розуму почалися: вже ворогують особисто через відмінність думок, через суперечності в світі уявному. Вже утворилися цілі партії, які одна одну не бачили, ніяких особистих стосунків ще не мали – і вже одна одну ненавидять. … – уже самісінька злість запанувала замість розуму. … Диявол виступив уже без маски у Світ. … Що означають ці дивні власті, витворені побіля законних – сторонні, побічні впливи? Що означає, що вже правлять Світом швачки, кравці й ремісники всякого роду, а Божі помазаники залишилися збоку? Людці темні, нікому невідомі, які не мають думок і чистосердечних переконань, заправляють думками й поглядами розумних людей, і газетний листок, що його визнають брехливим усі, стає нечутливим законодавцем людини, яка не шанує його! Що означають усі ці незаконні закони, які, очевидно, на виду в усіх, креслить нечиста сила, що вилазить знизу, – і весь Світ це бачить, і, як заворожений, не сміє ворухнутися?  Що за страшна насмішка над людством! … У нас тепер проповідують: одні – чисту демократію, інші – монархію, треті – аристократію, четверті – суміш усього…Та настав час, коли кожен більш-менш відчуває, що правління не є штукою, яка створюється в окремих головах, нечутно, сама собою, а з духу і властивостей самого народу, з місцевості – землі, на якій живе народ, з історії самого народу, яка показує людині глибокодумній, коли і за яких умов розвивався народ, діяв добре і розумно».

Гоголь сподівається на ще нереалізовані природні сили свого народу: «Ми ще розплавлений метал, який не відлився у свою національну форму; ще нам є змога викинути, відштовхнути від себе негідне нас і впровадити в себе все, що вже неможливо іншим народам, які набули форми й загартувалися в ній. Ще є багато в нашій корінній природі, нами забутій… – доказ цього вже те, що… побратимство людей було в нас рідніше за дім і кровне братство, що ще немає в нас непримиренної зненависті верстви проти верстви і немає в нас ще тих озлілих партій, які водяться у Європі й які зводять нездоланну перешкоду до єднання людей та братерської любові між ними…».

У відродженні рідного народу Микола Гоголь покладається на питому звичаєво-правову традицію Волі, в якій являється безвічність народного духу: «Не вмирають ті звичаї, яким визначено бути безвічними».

У своїй заглибленості в першоджерельну морально-світоглядну основу рідної культури Український ґеній являє позачасові осяяння, які вражаюче актуалізуються нині. В цих осяяннях найповніше розкривається внутрішній світ ґеніального мислителя й духовного подвижника та  життєво важливе знання про внутрішню людину, про потенціал людської душі й народного духу. На основі духовного досвіду свого народу Микола Гоголь явив свій життєвий ідеал – служіння Любові, Ладові, Правді. Провідна ідея подвижницького життя Гоголя – просвітлення людських сердець взаємною любов’ю та оновлення суспільства братерською взаємодопомогою.

В основу оновлення життя Микола Гоголь ставить спрямовуюче осердя Волі духу в людині. Воля духу розвивається з серця людського й стає дієвим чинником культурного саморозвитку людини й збірної цілісності народу. На дієвості Волі духу базується моральна настанова Гоголя: «Не хваліться, доки діло не зроблено, а діло саме за себе скаже». З Гоголем резонує Куліш: «Нехай за нас наше діло говорить, а не наші орації». Ці моральні твердження спростовують євангельську догму «Спочатку було слово», в якій закладено аврамічну доктрину «віри в проповідницьке слово» й на якій тримається вся релігійна й політична логократія (від давньогр. λόγος – слово і κράτος – влада), коли люди мусять приймати на віру все сказане їм з церковного амвону чи з політичної трибуни. На марновірстві в словесну оману тримається маніпулювання соціальною масою через облудне слово. Християнство перервало в Україні духовну, дорелігійну практику самопізнання й безпосереднього, ясновідного осягнення Істини, в процесі чого людина досягає моральної зрілості в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. За нашим одвічним морально-світоглядним принципом, слову відведено третьорядну функцію – правдиве озвучення істинної думки й правдиве вістування про справедливу дію. Первинність думки й дії засвідчує Українська народна мудрість: «Спершу думай, потім кажи», «Діло саме за себе скаже». Та істинне думання й справедливе діяння людей нелюди підмінили облудними словами, чим увели людей в оману марновірства й нав’язали «незаконні закони».

Микола Гоголь дотримувався первовічного морального принципу в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. Саме на первинності істинного думання й справедливого діяння базується правдивість Гоголевого слова: «Поводитися зі словом треба чесно. …Суть у ділі й у правді діла, а не в стилі».

Микола Гоголь як цілісна особистість поєднує воєдино розвиток у собі художнього таланту й морально-духовне самовдосконалення. В його Уукраїнській натурі з дитинства виявилася потреба самовдосконалення, прагнення до кращого, духовно довершенішого життя. У періоди найвищих мистецьких осягнень Гоголь найгостріше відчував печаль, тугу через духовну недовершеність людського життя. Ось як проникливо обґрунтовує П. Куліш ясновідне прагнення М. Гоголя до самовдосконалення й духовного довершення: «З цих двох начал – ясновідання земного життя й прагнення до кращого життя – розвивається вся історія життєвого шляху Гоголя».

Микола Гоголь як цілісна особистість усе життя розвивав у собі вроджений мистецький талант своєї Української душі на основі морально-духовного самовдосконалення. В його Українській природі з дитинства виявилася потреба самовдосконалення, прагнення до кращого, духовно довершенішого життя. У періоди найвищих мистецьких осягнень Гоголь найгостріше відчував печаль, тугу через духовну недовершеність людського життя. Ось як проникливо обґрунтовує П. Куліш прагнення М. Гоголя до самовдосконалення й духовного довершення: «З цих двох начал – ясновідання земного життя й прагнення до кращого життя – розвивається вся історія життєвого шляху Гоголя».

За Гоголем, самовдосконалення й духовне довершення людини є тією морально-світоглядною основою, на якій базуються правдиве слово літератури й науки та справедливе діло нової політики, які повинні забезпечувати людське культурне життя. А сама культура як «друге, духовне, народження людини» (Г. Сковорода) – це система самовідтворення, саморозвитку людини й народу, і тільки на засаді національної культури можливий розвиток національної політики. Бо «Політика ніколи не може бути вищою від рівня культури», – ствердив український вчений-економіст і державний діяч Михайло Іванович Туган-Барановський (1865–1919). У цьому істинному твердженні виявляється фундаментальна морально-світоглядна основа Української культури, й це допомагає осягнути духовно-соціальну суть творчості Миколи Гоголя, що її розкрив парадоксальним одкровенням Василь Розанов: «Жоден політик Світу, ані жоден політичний письменник не зробив у політиці стільки, скільки Гоголь». Сам Гоголь нещадно охарактеризував політику й політиків: «Односторонні людці і до того ж фанатики – виразка в суспільстві, лихо тій землі й державі, де в руках таких людців опиниться якась влада». Цю Гоголівську характеристику руського й породженого ним усякого іншого політичного аморалізму підтвердив український релігійний філософ Микола Олександрович Бердяєв (1874–1948): «…В основі політики лежить стара руська брехня й шахрайство, що їх давно побачив Гоголь. …Гоголь викрив безчестя як споконвічну руську властивість».

Микола Гоголь своєю нещадною правдивістю застерігає людей од брехливої, безчесної, мертводушної руської колоніальної політики й підневільного їй малоруського холуйства та будить волю Українського національного духу – джерельну основу національного права й суспільного ладу. Це те посутнє, що зробив Український духовний подвижник Микола Васильович Гоголь своїм істинним думанням для справедливого суспільного ладу і що викликало й викликає таку нестямну ненависть у владарюючих мертводушних нелюдів.

Секрет життєвості Українського духу Миколи Гоголя – в його нещадній Правді й моральній Волі. Силою нещадної Правди й моральної Волі наші люди спроможні очистити свої серця й розум од невідання й марновірства, об’єднатися в «збірну особу Українського народу», звільнитися од мертводушної омани й визиску владарюючих паразитів, здолати нинішню моторошну реальність та забезпечити собі справедливий суспільний лад в омріяній Гоголем «єдиній Україні».

 

Олександер Шокало, культурософ

© О. А. Шокало

 

Пам’ятник Миколі Гоголю в Миргороді.

 

Пам’ятник Миколі Гоголю в Римі, на Алеї митців у парку Вілла Боргезе.

 

Микола Васильович Гоголь