«Праця – найкращий спосіб радіти життю»
300-ліття Імануїла Канта
Імануїл Кант (1724–1804) – феноменальний прусський вчений-енциклопедист, філософ-мудрець, основоположник німецької класичної філософії, педагог. Кантові науково-філософські осягнення морально-світоглядних і природно-космогонічних основ життя лишаються неперевершеними. Мислитель лаконічно й проникливо сформулював фундаментальні природно-моральні засади своєї філософії-мудрості: «І що більше я розмірковую, то більше дві речі сповнюють душу мою щораз новим подивуванням і чимраз сильнішою святобливістю: зоряне небо наді мною й моральний закон у мені». Моральний закон – воля духу. Моральність забезпечують не зовнішні приписи, а внутрішнє веління зрілого духу в чистому серці людському. Моральність є суттю звичаїв: поняття мораль походить від латинського mores – звичаї. Вселюдський моральний закон діє у природно-звичаєвому праві народів – діє в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. Основою суспільної моральності є взаємодопомога, співпраця людей. Моральність – життя по совісті. Взірцями моральності є Імануїл Кант і Григорій Сковорода, які були сучасниками й лишаються своєчасними. В обох філософів провідними моральними чинниками життя є воля духу та вільна праця: у Сковороди «вроджена праця» – основа самостійного життя, джерело щастя, мірилом якого є «радість серця»; у Канта «Праця – найкращий спосіб радіти життю». Обидва філософи-мудреці, педагоги жили по совісті: вчили, як жили і жили, як учили.
Гравюра з живописної роботи Йоганна Беккера. Портрет Імануїла Канта. 1768.
Родовід. Виховання. Освіта. Праця
Імануїл Кант народився 22 квітня 1724 р. в у місті Кенігсберґ (після більшовицької окупації – Калінінград) – історичному центрі Пруссії, батьківщині давнього корінного балтського народу Пруссів. Пруссію завоювали Німці, й на початку ХVІІІ ст. цей край став німецькою монархічною державою – Королівство Пруссія.
Імануїл був четвертою дитиною в родині Йогана Георга Канта (1682–1746), який походив з західнобалтської народності Куршів, з литовського села Кантвагген, та Анни Реґіни Рейтер (1697–1737), з баварських переселенців. Батько й мати належали до ремісничого стану – гільдії лимарів, до цієї гільдії належали й діти. Усього в Кантів було дев’ятеро дітей, з них вижили Імануїл, три сестри й брат. Імануїл мав слабке здоров’я й часто хворів; у 14 років втратив матір, а в 22 – батька, жив у бідності.
Батьки встигли дати синові ґрунтовну класичну освіту: навчався в школі й лютеранському колеґіумі з пієтичним спрямуванням.
Лютеранський колеґіум.
У 1740, за наполяганням батька, вступив на теологічний факультет Кенігсберзького університету, хоч його цікавили природознавство, математика, філософія. Ставши студентом, Кант набув статусу «громадянина академії» й перейшов з гільдії ремісників у гільдію вчених. Імануїл з вдячністю згадував про своїх батьків: «Мої батьки, вихідці зі стану ремісників, були людьми зразкової чесності, моральної добропристойності й порядності, не залишивши спадщини (а також і боргів), дали мені виховання, яке, дивлячись на нього з морального погляду, не могло бути кращим і за яке я, при кожнім спогаді про рідних, відчуваю безмірну вдячність».
Імануїл Кант. 1750-і.
Після смерті батька в 1746 Імануїл узяв академічну відпустку для турботи за домом і меншими дітьми. Був домашнім учителем у кількох родинах у реформатській громаді села Юдшен (тепер – Веселовка Калінінградської обл.). В ту пору завершив свою першу наукову працю «Думки про справжню оцінку живих сил». З 1755 Кант працював приват-доцентом Кенігсберзького університету, був хранителем кабінету-музею природи. Та почалась війна…
За період 46-літнього (1740–1786) ефективного правління третього прусського короля Фрідріха ІІ Великого (1712–1786) Пруссія стала потужною європейською державою. Фрідріх Великий як мудрий правитель реформував прусську армію, промисловість, освіту, був патроном наук, філософії, мистецтва, просвітництва і як стратег підписав союзний договір з Британією в її війні з Францією. У 1756 почалась Семирічна війна – перший збройний конфлікт світового масштабу. Пруссію окупувала об’єднана русько-австрійська армія, а Кенігсберґ з 1758 по 1762 був під руською окупацією. Семирічна війна закінчилась 1762 перемогою англо-прусської коаліції, а Фрідріх Великий об’єднав усю історичну Пруссію.
Тяжко переживши руську окупацію, Кант констатував: «Руські – наші головні вороги». Окупаційний період гнітюче позначився на творчості Канта: за роки владарювання Руської імперії над Східною Пруссією філософ написав лише кілька статей про землетруси.
Після звільнення Східної Пруссії з-під руської окупації почалась діяльна мислительно-педагогічна пора в житті Канта: у 1770 став професором університету, викладав метафізику, логіку, моральну філософію, фізику, астрономію, математику, антропологію, мінералогію і вперше запровадив як навчальну дисципліну фізичну географію. Мислитель явив свої провідні наукові осягнення морально-світоглядних і природно-космогонічних основ життя.
Кенігсберзький університет.
У 1786 Імануїла Канта обрали ректором Кенігсберзького університету, а в 1788 переобрали на другий термін. Королівський двір шанував Канта, хоч і не долюблював за самостійність думання.
Кант вів надзвичайно організоване, владоване життя: прокидався до праці о 5-й ранку, о 7-й вечора виходив на прогулянку, о 10-й вечора лягав спати. Мешканці міста звіряли за його пунктуальністю годинники. Мислитель ніколи не виїздив за межі рідного міста, а пізнав цілий Світ. Не любив бесід на філософські теми і спілкувався тільки з друзями й учнями. Не був одружений (через бідність). Будучи аскетом, мав молодечий запал. Любив смакувати вино й не терпів пива: «Пиво – пожива поганого смаку».
Мудрець керувався провідними філософемами: «Жити треба головним чином для того, щоб працювати»; «Праця – найкращий спосіб радіти життю»; «Не думкам потрібно навчати, а вчити думати»; «Схильність до розкошів у людині гірша від будь-якого іншого лиха в житті».
У 1797 р. Кант за станом здоров’я змушений був відмовитись од читання лекцій, а через декілька років перестав займатися й науковою працею. Життя стало для нього тягарем.
Імануїл Кант. 1790-і.
Імануїл Кант відійшов з цього Світу 12 лютого 1804 р. (як стверджують біографи, з почуттям полегшення й заспокоєння). Поховали мислителя на професорському цвинтарі, що прилягає до північної сторони Кенігсберзького кафедрального собору.
У 1880 над могилою Канта спорудили каплицю в стилі неоготики, яка в Першу світову війну зазнала руйнувань. У 1924, до 200-ліття від народження Канта, замість каплиці спорудили відкриту колонаду, а на могилі встановили масивний саркофаг, виготовлений з темного граніту.
У могилі немає голови, бо під час розкопок наприкінці ХІХ ст. голову Канта вилучили з поховання й передали до його музею в Кенігсберзькому кафедральному соборі, а після війни череп зник. Після руської окупації Східної Пруссії в 1945 могилу великого філософа багато разів загиджували.
А восени 2018 вандали облили могилу й пам’ятник Канта фарбою та розкидали листівки з закликом до студентів Балтійського федерального університету (так окупанти перейменували Кенігсберзький університет): «Откреститесь православным крестом от этого вражьего имени, от немца… Кант предал русскую землю, которая приняла его».
В 1884 біля Кенігсберзького університету Канту встановили пам’ятник на пожертви мешканців міста. Після Другої світової війни бронзова скульптура безслідно зникла, а на постаменті поставили монумент комуністу Тельману. 
В 1992 стараннями відомої німецької публіцистки, графині Маріон Дьонгоф, уродженки Східної Пруссії, пам’ятник Канту відтворили і встановили поряд з місцем, де стояв ориґінальний.
Морально-світоглядні й природно-космогонічні основи вчення
Філософія Імануїла Канта понад два століття є основою природничо-наукового осягнення еволюції Земного життя й Світобудови. В еволюції філософської системи Канта простежуються три ступені: докритичний, критичний, антропологічний.
На докритичному ступені Кант розкрився як природодослідник і вчений-теоретик. У своїй визначній праці «Всезагальна природна історія й теорія Неба» (1755) вчений обґрунтував космогонічну гіпотезу про природне походження Сонячної системи та гравітаційну взаємодію Місяця й Землі, згідно з якою Сонце й планети виникли з хмари розсіяної матерії, що заповнювала весь простір Сонячної системи. Частки тієї хмари стикалися одна з одною, ущільнювались і набували владованого обертального руху навколо центрального ущільнення, з якого згодом виникло Сонце. А з матерії, яка оберталася навколо Сонця, виникли планети. Гіпотеза Канта здійснила прорив у поширеному доти погляді на Природу, де не було розвитку. Через 50 років після Канта аналогічну гіпотезу явив французький математик, астроном, фізик, механік П’єр-Симон Лаплас (1749–1827), залучивши для її обґрунтування нові дані фізики й механіки. Відтоді гіпотези обох учених означують як єдину теорію Канта–Лапласа. Ця теорія справила великий вплив на весь подальший розвиток природознавства й стала перехідним етапом від метафізичного світогляду до еволюційного. Сучасні космогонічні гіпотези використовують ідеї Канта й Лапласа, докладніше описуючи процеси зіткнення часток з переходом механічної енергії в теплову і вплив електромагнітних полів у міжзоряному середовищі. Канту належать осягнення існування у Всесвіті Великої системи галактик і відштовхувальних сил поряд із силами тяжіння. Кульмінацією зародження й загального розвитку Всесвіту, Сонячної системи, зірок, планет стало зародження людини. Усе у Всесвіті перебуває в постійному рухові, й рухи всіх елементів взаємно узгоджені – усе залежить від усього.
Визнаючи об’єктивне існування речей поза свідомістю людини, Кант дійшов висновку, що логіки недостатньо для обґрунтування природознавства, а наука не може мати своїм джерелом досвід, який завжди є обмеженим і тому не може бути підставою для універсальних узагальнень, а розум сам по собі не може бути джерелом таких знань. Кант зробив узагальнюючий висновок, що джерелом незалежних від досвіду цілком певних знань можуть бути апріорно відчуття та розмірковування, які передують досвідові. Кант як натураліст обґрунтував необхідність пояснення всього в природознавстві природним чином. Це сприяло утвердженню в природознавстві еволюційного світогляду.
На критичному ступені Кант опублікував праці: «Критика чистого розуму» (1781), «Критика практичного розуму» (1788), «Критика здатності суджень» (1790), «Релігія в межах тільки розуму» (1793), «Любов – основа всього», провідна ідея яких – людина для пізнання сутності речей повинна означити межі своїх пізнавальних можливостей: що вона зможе пізнати, а чого не зможе. За Кантом, сутність є річчю в собі, й її неможливо пізнати, бо людина здатна пізнати лише явища, а буття речі в собі стверджується не знанням, а внутрішнім осягненням у духовному досвіді – ясновіданням, інтуїцією. Однак між явищем і сутністю немає принципової межі, а є лише відмінність між тим, що пізнано і тим, що ще не пізнано. Коли ми пізнаємо явище, то так чи інакше одночасно пізнаємо і його сутність. Кант привернув увагу до суперечностей чистого розуму, які є нерозв’язними, антиномічними: чистий розум, не поєднаний з чуттєвими даними, може довести першу частину антиномії й спростувати другу та навпаки, може довести другу і спростувати першу. Чистий, теоретичний розум через свою обмеженість переходить у практичний, а той переходить у релігію, яка також обмежена, бо існує тільки в межах розуму. Тільки духовний досвід ясновідання, інтуїції непідвладний релігії та породженій нею вірі, бо вони обмежені практичним розумом, який і вигадав їх. Так само й моральний закон, осягнутий у духовному досвіді, діє незалежно від релігії, яка може тільки підтримувати його або нехтувати ним. Заперечуючи бога як архітектора Всесвіту, Кант стверджував, що Всесвітня життєва енергія (Всеєдиний Дух) стала необхідною передумовою розвитку Природи й людини в ній за Всесвітнім Ладом і Всеєдиним моральним законом. За Кантом, моральність як універсальний життєвий принцип, як первинна сутність людського життя передує релігії.
З позиції моральності Імануїл Кант класифікував розум як чистий і нечистий. Чистий розум – духовний розум, яким морально зріла й духовно довершена людина осягає істинне знання завдяки ясновіданню, інтуїції. Нечистий розум – практичний, прагматичний розумом морально незрілої особини, далекої від духовної довершеності, а отже й від істинності. У Канта нечистий розум асоціюється з дурістю: «Дурість – це вада, і проти неї немає ліків».
Як Кант означує моральну незрілість, бездуховність «нечистим розумом», так український філософ-мудрець Григорій Сковорода (1722–1794) називає блудливе розумування «плазуючим розумом»: «Розум завжди любить до чогось братися, і коли він не матиме доброго, тоді звертатиметься до поганого. …У тих, хто душею низький, найкраще з написаного й сказаного стає найгіршим».
Геній світового письменства з Українським серцем Микола Гоголь (1809–1852) означив прагматичні, аморальні розумування, позбавлені сердечної, «чуттєвої пристрасті», як мертводушні«пристрасті розуму».
З Імануїлом Кантом, Григорієм Сковородою, Миколою Гоголем перегукується український філософ і педагог Памфіл Юркевич (1826–1874), який наголошував на первинності серця як «пізнавального осердя людини»: «Взагалі люди мають не розум, а деякий, сякий-такий розум. А розум властивий самому Всеєдиному Духові». Означенню духовного розуму Юркевичем відповідає суфійська градація: у глибинній свідомості сприймається тільки Всеєдиний, в утаємниченій свідомості існує тільки Всеєдиний. Та коли Кант убачає вроджену цінність людини в її розумності, а закони моралі розглядає як наслідок раціональності людей, то Українська філософія серця, не заперечуючи раціональної природи моральності, убачає основу цінності людини в осягнутому чистим серцем істинному, дієвому знанні, в любові, совісті й життєвій мудрості. Життєва мудрість є суттю філософії.
За Сковородою: «Філософія або любов до мудрості спрямовує все коло діянь своїх на те, щоб дати життя нашому духові, благородство серцю, ясність думкам як голові всього…».
За Кантом: «Філософію взагалі не можна вивчити. Математиці, історії, фізиці можна навчитись, а філософії не можна, можна тільки навчитися філософствувати. Філософії не можна навчитися вже тому, що вона ще не існує у формі готової, визнаної науки». Кант, як і Сковорода, має на увазі істинну філософію – філософію мудрість, філософію серця. За Кантом, як не можна навчитися філософії, так не можна навчитися й геніальності: «Геній – це талант винайдення того, чому не можна навчити й навчитися».
В Українців, як і в народів Сходу, провідним принципом життя є первинність серця, а не розуму, як на Заході. Моральність і духовність, вільно осягнуте у внутрішньому самозаглибленні сакральне дієве знання – це основний зміст життя на Сході, зокрема в духовній практиці суфізму. А на Заході на перший план вийшли розум і наука, які користуються десакралізованим знанням – зовнішньою інформацією, сприйнятою на віру духовно незрілим, нечистим, прагматичним розумом, на відміну від чистого, духовного розуму. В чистому серці людському діє совість – внутрішній моральний суддя в людині й джерело її моральної волі.
Саме первинність серця й містичне самозаглиблення в ньому в пізнанні Істини та подвижницький аскетизм зближують Канта з духовною практикою суфіїв і Сковородою. Для прусського й українського подвижників властивий духовний персоналізм, що виявляється в їхньому визнанні реформатського (лютеранського) пієтизму, який особливого значення надає особистій доброчесності, чого людина досягає моральною зрілістю. Пієтизм виник у ХVІІ ст. в лютеранському середовищі через занепад моральності під гнітом ортодоксії й догматики. Тож пієтизм відкидав зовнішні релігійні ритуали й церемонії, церковні догми й приписи та зосереджував внутрішню увагу на духовному саморозвитку й зміцненні моральної волі людини, на дієвій любові, сердечності й совісливості.
Імануїл Кант, як східні й українські мудреці, визнавав первинність серця – осердя моральної волі та внутрішнього закону совісті.
Ось як характеризує совість Кант: «Закон, який живе в нас, називається совістю. Власне, совість – це узгодження наших вчинків з цим законом».
Імануїл Кант був дуже совісною, чесною людиною й жив своєю моральною волею. Біограф Канта Р. Б. Яхман відзначав: «Кант жив, як учив». А Манфред Ґаєр у біографічній праці «Світ Канта» зазначив, що свої філософські осягнення духовний титан Кант породив власним життям, тобто: учив, як жив.
Так Кант окреслив перехід на антропологічний ступінь еволюції свого світогляду. Шукаючи відповідь на питання «Що таке людина?», філософ убачає сутність людини в її душі з усіма здібностями й життєвою програмою. Кант як засновник трансцендентального ідеалізму в основу своєї філософії моральності поклав троє ключових понять: волю, розум, обов’язок. Моральність – це та умова, за якої тільки й можливо, аби людина з чистим розумом досягла досконалості й осягнула внутрішнє, духовне знання та набула внутрішньої гідності, яка забезпечує їй бути метою в собі, а не засобом. Надзвичайно своєчасні роздуми Канта про всезагальний закон у Світі та моральний закон у людині й про саму людину, яку не можна розглядати як засіб для досягнення будь-якої мети, бо вона сама є метою в собі й має вище покликання: «І що більше я розмірковую, то більше дві речі сповнюють душу мою щораз новим подивуванням і чимраз сильнішою святобливістю: зоряне небо наді мною й моральний закон у мені». Саме непідвладний нічому моральний закон у людині забезпечує їй моральну волю й самостійність.
Живучи за моральним законом, Кант сформулював свій категоричний імператив як безумовне веління моральної волі. Категоричний імператив означає абсолютну, безумовну вимогу, на відміну від гіпотетичної, умовної вимоги. Категоричний імператив застосовується без винятків в усіх випадках і обставинах.
Кант сформулював категоричний імператив в одній з найголовніших праць «Підґрунтя для метафізики моралі» (1785). Згідно з цією моральною вимогою філософ стверджує не лише повагу до інших, а й повагу до власної особи або почуття власної гідності. На гідності базується провідна Кантова філософема людяності: «Стався до людей як до себе самого, стався до людського життя не як до засобу, а як до самодостатньої цінності».
Цю екзистенційну ідею І. Канта розвивав П. Юркевич: «Що стосується потреб людини, те має ринкову ціну, а що має мету саме в собі, те має внутрішню гідність».
За Кантом, існує єдиний фундаментальний моральний принцип-закон, на якому базується система моралі – забезпечення істинного, справедливого людського життя. Цей фундаментальний принцип-закон і є категоричним імперативом.
Категоричний імператив часто ототожнюють з золотим правилом моралі: «Як хочете, щоб люди чинили стосовно вас, так і ви чиніть стосовно них». Перші згадки про золоте правило моралі датуються серединою І тисячоліття до н. е. й зустрічаються в «Магабгараті», у висловлюваннях Будди, в «Одіссеї» Гомера, в «Історії» Геродота, в настановах Конфуція: «Не роби іншим того, чого не бажаєш собі».
Одначе, Кант ставився до золотого правила критично, оскільки абстрагувався од бажань і думок окремих людей і основну увагу зосереджував на загальнолюдському моральному обов’язку: «Обов’язок стосовно самого себе полягає в тому, щоб людина дотримувалася людської гідності в самій собі».
Одне з формулювань категоричного імперативу Імануїла Канта: «Дій лише за тією нормою, яку хочеш бачити універсальним імперативом – нормою для всіх людей і також для себе… Дій так, аби завжди ставитися до людей і до себе як до мети і ніколи як до засобу». Аналізуючи людську діяльність, Кант наголошував на небезпеці вигод, які загрожують самій сутності моралі: «Схильність до вигод у людині гірша за будь-яке інше зло в житті. …Хто позбувся надмірностей, той позбувся втрат». Звідси провідна філософема Канта: «Праця – найкращий спосіб радіти життю».
З ідеями Імануїла Канта, Григорія Сковороди й Памфіла Юркевича резонують думки сучасного турецького духовного подвижника, основоположника просвітницького руху Гізмет (Сумлінна праця) Фетхуллаха Ґюлена (1941) про трансцендентальну цінність людини: «Людина – це сама суть усього життя, його життєві соки. В ній зібрані всі таїни світів, вона їх квінтесенція. …Людина серед усього сущого подібна до мови, яка вістує про речі, події й, звичайно ж, про непроявленого за ними Всеєдиного, і подібна до серця, не менше широкого й глибокого, як уся Світобудова. В ній усе суще набуло свого істинного значення, а матерія, набувши тонкощів, перетворилась у сутність».
Людина осягає сутність свого життя через моральну зрілість, яку забезпечує усвідомленням внутрішнього виміру життя. Моральної зрілості людина досягає в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення, що є Вселюдським моральним принципом, спільним для всіх національних культур.
Для Імануїла Канта, згідно з його категоричним імперативом, головною є моральна зрілість, моральна досконалість людини – «культура моральності»: «Найвища моральна досконалість людини така: виконувати свій обов’язок, і до того ж з міркувань обов’язку (щоб закон був не лише правилом, а й мотивом учинків)». Цей дуже важливий моральний принцип Канта вимагає від людини не тільки морального вчинку, а й морального мотиву дії, адже людина може зробити «добру справу», наприклад, з міркувань власної вигоди. Мовлячи про моральний обов’язок людини перед собою як перед моральною особою, Кант протиставляє його облуді, жадібності, сервілізму. При цьому мислитель формулює головний принцип ставлення людини до себе: пізнай самого себе не за своєю фізичною досконалістю, а за моральною досконалістю, адже моральне самопізнання, що проникає в глибини, «безодні» серця, є початком людської мудрості.
З Кантовим принципом самопізнання резонує Сковородина усеосяжна формула: «Пізнай самого себе і ти пізнаєш Світ» з морально-світоглядним ключем – «Шукай себе всередині себе». Першоджерельною основою загальноєвропейської методології самопізнання став безвічний Аполлонійський принцип: «Пізнай самого себе!».
Методологією самопізнання й досягнення мудрості є культурософія – дієва філософія культури. Дієвий моральний світогляд культурософії й сам процес культурного саморозвитку людського світу на основі законів Природи і Вселюдського морального принципу спростовують морочні магічні культи й засновану на них релігійну доктрину креаціонізму, що Світ, людину й різні форми життя на Землі створив бог як «надприродна сила». Це відповідає теорії космогенезу французького біолога, антрополога, філософа-персоналіста П’єра Тейяра де Шардена (1881–1955), який проголосив еволюціонізм центральним методологічним принципом сучасного мислення. Все це свідчить про крах доктрини креаціонізму й переорієнтацію світогляду на еволюційні засади саморозвитку життя, яке засноване на вільному, самовладованому рухові енергій у Природі й Всесвіті.
Сковородинській світоглядній концепції Природи: «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина. … Природа є вічне джерело волі» відповідає Кантівська концепція: «Природа організовує матерію не тільки за родом, а й за ступенями. Природа невичерпна в нових виявах…».
А на енергетичній основі Природи відбувається саморозвиток людської культури. За культурософською концепцією Григорія Сковороди, «культура – друге, духовне, народження людини» з «духовного зародку в серці» через пізнання й здійснення нею «заповітного, священного в собі».
Імануїл Кант розуміє культуру як усеосяжний вияв людського життя в Природі й узгодження його з Природою та визначає культуру як «набуття розумною істотою здатності ставити будь-які цілі взагалі», як розвиток людиною своїх природних задатків. При цьому виділяє в культурі зовнішній аспект: найширший контекст людського життя в органічній єдності з Природою та внутрішній аспект: процес морального розвитку особистості в усій сукупності її моральних якостей. Для Канта ключове питання культурного саморозвитку людини – моральна воля людини, що є дієвим чинником культурософії.
Як Григорій Сковорода став основоположником Української й Східноєвропейської культурософії, так Імануїл Кант започаткував Західноєвропейську культурософську школу, до яких належали А. Мюллер, В. Дільтей, С. К’еркегор, К-Г. Юнг, Ф. Ніцше, Г. Зіммель, А. Бергсон, О. Шпенґлер, К. Ясперс, М. Гайдеґґер, Ж.-П. Сартр.
Згідно з культурософською концепцією І. Канта як представника німецької класичної філософії, найвищим виявом культури є моральність – первинна сутність людського життя, яка передує релігії.
Моральність – універсальний життєвий принцип, категоричний імператив, якому має бути підпорядковане все життя людини. З позиції свого принципу «культури моральності» Кант піддає критиці цивілізацію, яка дотримується зовнішніх атрибутів ввічливості, але позбавляє людину внутрішньої моральної досконалості, бо цивілізовані форми життя засновані не на особистій волі людини, а на формальній дисципліні, яка зовнішнім чином реґламентує життя в суспільстві, безжально пригнічуючи моральну волю в людині.
Один з перших Західноєвропейських культурософів німецький філософ А. Мюллер видав у 1800 р. свій трактат «Культурософія», в якому виклав учення про сенс, значення й перспективи розвитку європейської культури в просторі єдиної держави, яка провадить миролюбну, прогресивну, демократичну внутрішню й зовнішню політику. Мислитель адресував свою працю Наполеону Бонапарту, але той проіґнорував її й через 15 років зазнав повної політичної поразки.
Західноєвропейська культурософія повною мірою виявилась у філософії життя – ірраціоналістичному напрямку, що сформувався в кінці XIX–на початку XX ст. Він виник як реакція на кризу класичного західного раціоналізму. Найбільшого поширення філософія життя набула в першій чверті XX ст. Надалі цей напрямок втрачає свою самостійність і виявляється в екзистенціалізмі, персоналізмі, феноменології, філософській антропології. Представники філософії життя: Ф. Ніцше, А. Бергсон, В. Дільтей, Г. Зіммель, О. Шпенглер та ін. Девіз представників філософії життя – зрозуміти життя з нього самого, бо життя є первинною реальністю й вище будь-якої цілеспрямованості. Тому життя пізнається не раціонально, а інтуїтивно, не розумом, а серцем. Людина реалізує себе як особистість у культурі, розвиваючись згідно з життєвою програмою своєї душі завдяки волі особистого духу. Тому культуру розглядають крізь призму цілісності людської особистості. Культурний розвиток відбувається відповідно з циклічним часоплином: культурний процес зароджується, розвивається, згасає й знову відроджується.
Джерелом культурного саморозвитку людини є воля її особистого духу, й на цій індивідуальній основі розвивається національна культура. Культура –духовна функція, вияв волі особистого й національного духу. Тому позаособистісної, позанаціональної культури не буває, а все, що абстрактно називають культурою – насправді імітація культури, різні форми безкультур’я.
Для уникнення розбіжностей думок при розгляді феноменів національних культур з різних історичних епох та з різними морально-світоглядними традиціями належить застосовувати культурософський методологічний принцип осягнення будь-якого культурно-історичного явища з триєдиної позиції істинності, мудрості, моральності та з застосуванням «фільтрів» національного духу» (Ф. Ґюлен). Саме «фільтри» національного духу» забезпечують рівновагу й чіткість функціонування морально-світоглядних систем національних культур: «Культура, як і цивілізація, завдяки своїм двостороннім відносинам може переходити від однієї нації до іншої, від одного суспільства до іншого. Та коли в цьому процесі переходу «фільтри» національного духу» не працюватимуть достатньо добре й не відбудеться відбір і очищення од неприйнятних, чужих елементів, то криза культури й цивілізації стане неминуча» (Ф. Ґюлен). Через «фільтри» національного духу» в процесі міжкультурних взаємодій «відбувається відбір і очищення од неприйнятних, чужих елементів» та виявляються особливості духовних досвідів різних епох, національних культур, світоглядних систем і релігійних уявлень. При цьому необхідно задіювати моральний принцип культурософії в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. Адже дієвим чинником культурософії є моральна воля духу в чистому людському серці, що забезпечує людині самостійну силу для вільного культурного саморозвитку й міжкультурної взаємодії.
У вченні Імануїла Канта особливо своєчасні морально-світоглядні засади про згубність антагонізмів у культурно-суспільному розвитку й про необхідність уладованості, чого можна досягти через міжкультурні взаємини між людьми й народами, через наукове й господарське співробітництво, через невтручання у внутрішні справи держав та забезпечення непорушності їх кордонів.
Олександер Шокало, культурософ
© О. А. Шокало
