135-ліття від народження Костя Смовського: «Моя служба Батьківщині»

Кость Смовський: «Моя служба Батьківщині»

135-ліття від народження

 

Кость (Костянтин) Овдійович Смовський – Український бойовий командир, військовий діяч, теоретик військової справи, талановитий військовий письменник, полковник Армії УНР, генерал-хорунжий в еміґрації. К. О. Смовський – дієвий організатор Українського Вільного Козацтва й Української артилерії; протягом трьох років русько-української війни 1918–1920 провоював за Українську самостійність, а в еміґрації заснував організації Союзу Українських ветеранів у Західній Німеччині й США. Написав ґрунтовні праці й статті з військової науки і особистого воєнного досвіду та чесні, болючі спогади самовидця, базовані на правдиво поданих історичних фактах, про боротьбу за відродження й утвердження Української державності – «Моя служба Батьківщині». Автор так визначив первінь своєї праці – жертовний образ Українського вояка: «Це був Український козак. Був то вояк без держави, але він боровся за неї. Український вояк добре розумів, що мусить спершу здобути собі власною кров’ю, ціною молодого життя, визнання у свого народу. А цей народ дуже довго надумувався і не міг рішитися на признання своїх синів, що власне життя, як найвищу жертву, віддавали за його волю і долю. Бо це Україна мусить бути вільною державою. Вона має всі природні умови й історичні права, щоб стати незалежною державою, за яку боронились «петлюрівці» протягом трьох років проти чорної, білої і червоної Москви».

 

Родовід. Освіта

Кость Смовський народився в селі Гнідинці Лохвицького повіту Полтавської губернії (донедавна – Варвинського, тепер – Прилуцького р-ну Чернігівської обл.) в козацькій родині. На своєму козацькому родоводі Кость Овдійович наголошував у своїх життєписах та в спогадах «З недавнього минулого…» за 1958 рік, що він сам «козацького роду, бо моя мати кубанка, а батько полтавський козак». Одначе, щодо місця й дати народження є розбіжності.

В одному з життєписів, датованому 28 липня 1949 р., К. О. Смовський пише: «Народився 21.05.1894 року на Кубані в станиці Полтавській. Моя мати є козачка походження з Міщенко, а батько – козак з Лохвицького повіту Полтавщини. До семи років я жив на Кубані, а пізніше переїхав на Полтавщину, де батько мав свою землю». У спогадах «З недавнього минулого. До історії козацького куреня ім. Отамана Орлика, в містечку Варва Лохвицького повіту на Полтавщині (тепер район Варва, Чернігівської області)», опублікованих у журналі «Музейні вісті» (ч. 1 за 1958, Чикаґо), називає своїм селом Гнідинці. А в першій публікації спогадів «Моя служба Батьківщині» в Українській щоденній газеті «Свобода» (ч. 39 за 28 люте 1958, Нью-Йорк) зазначає: «Народився я в с. Г. Лохвицькoro повіту на Полтавщині 21 травня 1894 р.».

Ймовірно, Кубань фігурує в життєписі Костя Смовського як місце народження матері – Варвари Сергіївни Міщенко. А Костів батько – Овдій Андроникович Смовський сім років жив на Кубані, куди їздив на заробітки, і там одружився.

У Метричній книзі Троїцької церкви села Гнідинці про народжених у 1889 році є запис під №29 за 21 травня, що в селянина власника Овдія Андрониковича Смовського і його законної дружини Варвари Сергіївни народився син Костянтин і того ж дня охрещений.

З огляду на цей метричний запис, Кость Овдійович Смовський народився в селі Гнідинці 21 травня (за новим стилем – 2 червня) 1889 року.

 

А те, що К. О. Смовський в анкетах і офіційних біографіях, писаних в еміґрації, зазначав місцем свого народження Кубань або ховав назву рідного села за літерою Г., пояснюється його намаганням убезпечити своїх рідних од большевицького терору.

Старший брат Іван як дієвий учасник відродження Українського Вільного Козацтва на Варвинщині загинув од рук большевиків; менший брат Карпо після розкуркулення виїхав з дружиною Вірою в Грузію. Лишилась у Гнідинцях тільки менша сестра Маруся Овдіївна (1890–1979) – хрещена мого тата. Бабуся Маруся гляділа мене й розказувала мені з самого малечку про свого старшого брата Костя, який служив гвардійцем у Петербурзі. Сестра трепетно берегла пам’ять про брата, згадувала про його скромність і доброту, щедрість і справедливість, про вроду й силу майже двометрового парубка. Коли питав бабусю Марусю, де тепер дідусь Кость, вона тільки сплакувала. Казала, що після того, як «власть захватили большовики», про Костя більше не чула. Фотокарточка молодого Костя-гвардійця завжди стояла на етажерці, й бабуся щодня на нього дивилася, витираючи сльозу. Вони були дуже схожі з виду.

 К. О. Смовський – підпоручик лейб-ґвардії. С.-Петербурґ, 1914. (Фото з родинного архіву).

Кость закінчив початкову школу в Гнідинцях, далі навчався у Лохвицькій гімназії, звідки його виключили за Українську діяльність, тож завершував навчання в Прилуцькій гімназії. Працював у Лохвиці службовцем, як казала Маруся Овдіївна – «прикажчиком». Під час військової служби в С.-Петербурзі Кость Смовський вступив у 1912 р. до Михайлівського артилерійського училища. У Петербурзі Кость постійно спілкувався з Українською Громадою, що зміцнило його національну самосвідомість.

Хоч любов до Батьківщини він перейняв ще від мами й про це зізнався в зрілому віці: «Люблю свою Україну – бо ж так мене моя покійна мама навчила».

Після закінчення училища в 1914 в офіцерському званні підпоручика (лейтенанта) Кость Смовський отримав призначення до 34-ї артилерійської бригади в Катеринослав. Та замість артилерійської бригади його направили в лейб-ґвардію – добірну військову частину, призначену для охорони імператора, куди добирали високих, міцних, відмінної статури вояків. Через півроку К. О. Смовського відкомандирували в званні поручика (старшого лейтенанта) до 7-го гаубичного дивізіону 7-го корпусу на фронт.

Усі роки Першої світової війни Кость Смовський воював на фронті в 7-у гаубичному дивізіоні 7-го корпусу в Східній Пруссії, Галичині, Румунії. У 1916 при форсуванні Серету був поранений у ліву ногу й два місяці пролікувався у шпиталі в Тернополі. Наприкінці 1916 отримав звання штабс-капітана і став командувати Другою батареєю 34-ої артилерійської бригади 7-го корпусу на Румунському фронті.

 

Боротьба за Українську волю

Після Лютневої революції 1917 в Росії Кость Смовський дієво включився в Український військовий рух. Як голова Української військової ради почав проводити українізацію 34-ої артилерійської бригади. від якої був делегатом до І, ІІ й ІІІ Українських Військових З’їздів у Київі. Його обрали одним з п’яти делегатів від Румунського фронту на І Український Військовий З’їзд, який відбувся в Київі 19–20 травня 1917 р. З’їзд затвердив будівництво Української армії та формування Українських військових частин. Прямо зі З’їзду К. Смовський поїхав на рідну Варвинщину для організації місцевого Коша Українського Вільного Козацтва.

Кость Смовський описав свій приїзд у Гнідинці й формування у Варві козацького куреня у спогадах «З недавнього минулого. До історії козацького куреня ім. Отамана Орлика, в містечку Варва Лохвицького повіту на Полтавщині (тепер район Варва, Чернігівської області)», опублікованих у журналі «Музейні вісті» (ч. 1 за 1958 р.): «19–20 травня 1917 р. відбувся І-й Український Військовий З’їзд у Київі, і на ньому я був у складі делегатів з Румунського фронту від 2-ої батареї 34-ої артилерійської бригади 7-го корпусу. На цьому з’їзді організатори Вільного Козацтва виступали з палкими привітаннями для з’їзду. Перші організації Вільного Козацтва творилися на Київщині і в самому Київі. …Після обідньої перерви з’їзду я підійшов до козацьких делегатів і запитав їх, чи часом немає між ними моїх земляків з Полтавщини. …Я їм сказав, що я також козацького роду, бо моя мати кубанка, а батько полтавський козак. Далі кажу, що після з’їзду їду на коротку відпустку на Полтавщину до батьків і там постараюся справу Вільного Козацтва порушити і тоді повідомлю їх листовно до Київа. …По закінченні з’їзду я поїхав потягом до Прилук, а від Прилук мені треба було ще їхати 40 верстов кіньми до мого села Гнідинці. …На призначену годину другого дня я приїхав із своїм братом, колишнім вояком (інвалідом), Іваном і трьома старшими козаками. У волості на подвір’ї вже зібралося коло 30 чоловік. …Говорив я, говорив пор. Яременко. Після наших промов… виступив один селянин (забув, з якої волости) та почав говорити про наших славних гетьманів, про українську боротьбу проти москалів, поляків, татарів та турків, («Кобзаря» цитував з пам’яті). Всі ці промови зробили велике враження на присутніх козаків. …Третього дня (в суботу) з’їхались представники з волостей і почалась офіційна частина: вибір козацької ради Коша і призначення курінного. В кожній волості в першій фазі мали бути організовані сотні Вільного Козацтва, а пізніше вони мали формуватися в курені. …я мусів залишити осідок Коша й виїхати до Румунії на фронт… Уже за пару тижнів я одержав листа від свого брата і пор. Яременка з Варви, що козацька організація розвивається і вже до реєстру затяглося 85 козаків. …За гетьманської влади писав мені брат на Волинь, що курінь бився під Варвою, коли прийшли большевики. Яка доля була куреня після гетьманської влади не знаю, бо від того часу я не бачився з своїми родичами».

Кость Смовський був делегатом ІІ й ІІІ Українських Військових З’їздів у Київі та став на службу в Українській армії. На ІІ Українському Військовому З’їзді 18–23 червня 1917 р. делегати вирішили організувати самостійні державні й військові структури та розробити план українізації війська. На З’їзді військовий комісаріат відкомандирував сотника Костя Смовського до Московського й Петроградського військових округів уповноваженим для формування Українських військових частин.

На початку липня 1917 в Москві К. Смовський організував Українську Військову Раду Московського округу. Від тієї Військової Ради в середині липня він поїхала до Петрограда в складі делегації з трьох осіб (полковник Міклашевський, сотники Смовський і Савченко). Ця делегація двічі була у військовому міністерстві Тимчасового уряду, домагаючись формування Українських частин, та не отримала згоди. Тоді делегація звернулась безпосередньо до голови Тимчасового уряду Російської Республіки Керенського: «Але Керенський рішуче нам відмовив, …дав зрозуміти, що «нєт, нє било і нє будєт», і навіть почав говорити підвищеним тоном про український сепаратизм, мовляв, українські демократи з Українською Центральною Радою на чолі зраджують «російську безкровну революцію». Але полковник Міклашевський, нащадок запорозьких козаків, також підвищеним тоном відповів, що ми, представники Українського війська, прибули в державних справах Українського великого народу. Керенському відповідь полковника Міклашевського не сподобалась. Він устав з фотелю, почервонів, пройшов кілька кроків по кабінету і знову сів у фотель, намагаючись себе стримати. В дальшій розмові про Українські справи полковник Міклашевський, між іншим, нагадав, що великий князь Михаїл Ніколаєвич ще в 1915 році запевнив поляків, що після війни Польща матиме автономію, а також дав дозвіл на формування польського леґіону. На ці слова Керенський, ще дужче почервонівши, відповів: «Только в том случає, єслі Временноє правітельство не будет імєть вооружонной сіли, Україна і Польща могут стать самостоятєльнимі ґосударствамі. А балтійскіє малєнькіє ґосударства вообще не могут существовать без Росії». На цьому розмова нашої делегації з Керенським закінчилась і ми від’їхали назад до Москви».

У Петрограді делегація зв’язалася з Українським Національним Комітетом, який самостійно формував Українські військові частини. Через два тижні делегація ще раз поїхала до військового міністерства, і в  результаті тривалих переговорів 20 липня 1917 року прийшов наказ Керенського з дозволом створити у Москві Український запорізький піший полк, а також сформувати Український артилерійський дивізіон. Український полк у Москві почав формуватися задовго до офіційного дозволу. Смовський згадував: «Незважаючи на заборону й перешкоди російського військового міністерства і уряду, Українці вже від травня того ж року мали сформовані в Москві Піший Запорізький полк силою 6 тисяч вояків». У листопаді 1917 Кость Смовський привіз до Київа з Москви 7-й важкий артилерійський дивізіон.

З 22 листопада 1917 К. Смовський викладав артилерію в 2-ій Військовій школі в Київі. А з грудня командував створеною ним артилерійською батареєю, потім артилерійським дивізіоном Українського Слобідського Гайдамацького Коша. Брав участь у бою під Крутами, у вибиванні з «Арсеналу» большевицьких бунтівників та в обороні Київа од большевицької армії Муравйова.

У лютому 1918 Кость Смовський разом з Гайдамацьким Кошем та з корпусом Січових Стрільців полковника Євгена Коновальця відступив на Волинь.

У квітні 1918 К. Смовського призначили Військовим повітовим командантом в Острозі, де він організував дієву команду, яка звільнила місто від мародерів, що рвались до влади, убезпечила військові склади й автопарк міста від намагання німецької залоги вивезти те майно в Німеччину, забезпечила набір поповнення для Армії УНР. А ще командант Кость Смовський здійснив ефективну українізацію пошти і всіх інших міських установ Острога. Начальник пошти Матвій Баклановський категорично заборонив своїм урядовцям приймати телеграми Українською мовою: «Я запитав його, чому не прийнято телеграми? Він відповів: «Тому, що вона написана на «хахлацкому нарєчію». Для мене цього було досить. Я вхопив апарат «Морзе» і на друзки побив його на начальникових плечах і голові. За 15 хвилин телеграма була передана. Я сам залишився на пошті, а ад’ютанта послав до сотні, щоб привів на пошту варту. Начальник пошти був заарештований і припроваджений до командатури, де в пивниці просидів 24 години. Всі поштові урядовці були також притримані протягом 24 год. Пізніше вони сказали, що відразу хотіли перевести все урядування на українську мову, але їх тероризував начальник. Після цієї «операції» не лише пошта, але й усі уряди разом з міською управою зукраїнізувались. А на жидівській друкарні навіть появилось оголошення, що вона друкує тільки українською мовою».

Усі служби міського життя в Острозі були вкрай запущені, а Українська командатура під керівництвом К. Смовського протягом місяця навела в місті лад: «Люди, які дивилися на нас спочатку як на пришельців з Марса, які висміювали нас і українську мову, вже через місяць після нашого приїзду скидали перед нами шапки й щиро нас вітали. Вони переконались, що в наших особах прибули до Острога чесні люди, представники і організатори Української влади. …Острізьке населення почало захоплюватись ідеєю Українського відродження». Командатура організувала в Острозі чотиримісячні освітні курси для вчителів міських і сільських шкіл, де викладали історію України, українську граматику й літературу, інші предмети з українознавства: «Після закінчення чотиримісячного курсу багато вчителів і вчительок зрозуміли, що вони також діти свого народу».     

З Острогом у Костя Смовського пов’язане й особисте життя: тут він заручився з місцевою вчителькою Лідією Раєвською, з якою одружився в 1919, і в них народилися дві доньки – у 1920 й 1934 роках.

За гетьманування Павла Скоропадського було сформовано в Київі на початку серпня 1918 з патріотичних добровольців Окремий Чорноморський Кіш, а на початку жовтня його перевели в Бердичів. Кость Смовський командував 1-м гарматним полком Окремого Чорноморського Коша. У своїх спогадах «Моя служба Батьківщині» він описує, як патріотично налаштоване Українське військо готувалося до оборони України, не маючи ні належного харчування, ні одягу й взуття, ні набоїв, ні фуражу для коней: «Харчі для козаків і старшин були дуже злі. На таких харчах могло триматися хіба патріотично настроєне військо. Одягу й взуття також бракувало. Козаки спали на соломі на цементній підлозі. Касарні стояли з повибиваними вікнами. Опріч того, дуже мало було зброї: на п’ять козаків один кріс, і то в страшнім вигляді, бо не було чим його чистити й мастити. Батарея мала 4 гармати без набійних скринь і 21 страшенно худих коней, бо житомирська інтендантура, де сиділи москалі, що прибули з Петрограду і Москви, не відпускала грошей… Ленін добре розумів: щоб підірвати український національний рух, треба організувати на Україні п’яту колону: ось цю московську буржуазію і відправляли большевики сотнями ешелонів гетьманові в подарунок. …Зі Совітської Росії наїздило все більше московського гайвороння. Колишні офіцери, царські міністри й чиновники, поміщики, спекулянти, письменники, артисти, члени Державної Думи і Державної Ради, монархісти, кадети, народні соціалісти, есдеки, есери – поодинці, десятками, сотнями й тисячами приїздили до Київа й інших міст України, розміщувалися там, займали державні посади, знаходили інший заробіток, відгодовувалися й, одійшовши від страху, якого зазнали в Совітській Росії від большевиків, починали розмахувати руками, грозити «ворогам», гуртуватися, складати пляни повалення самостійної України і відбудови «Єдіної Росії»». П’ята колона русні на очах у голодних, напівроздягнутих і безоружних Українських вояків-добровольців нахабно грабувала Україну й нищила її обороноздатність: «Через станцію Бердичів щоденно проходили з Рівного, Здолбунова, Шепетівки й інших міст на Волині ешелони, навантажені зброєю, набоями, кіньми й іншим військовим майном. Все це відправлялося для білої армії на Дон. Ми це бачили, але нас це ще більше зміцнювало. Ми вже розуміли, що довго так не потриває». Так п’ята колона русні в армії й державних органах підривала зсередини Українську Державу, яку цілеспрямовано будував Гетьман Павло Скоропадський зі своїм урядом.

Тодішня підривна діяльність московської резидентури й аґентури всередині України під час війни з руськими большевиками й монархістами дуже нагадує нинішню антиукраїнську злочинну діяльність глибоко впровадженої в армію й усі інші державні структури високо посадженої кремлівської резидентури й аґентури, яка прикриває свою антидержавну злочинність побутовою корупцією. Внутрішні вороги грабують Українське суспільство й розколюють його політичною пропагандою на знетямлені групи.

Усе те внутрішнє злочинство, яке нищило Українську армію й державу, спонукало Українських вояків до збурення й повстання. Тими протестними настроями й бунтівливою силою Українців скористалися соціалісти-популісти диктаторської Директорії, які руками збурених Українських вояків захопили владу й стали розвалювати Українську Державу, збудовану Гетьманом Павлом Скоропадським, і, зрештою, здали Україну большевикам.

На початку листопада 1918 антиукраїнські сили в гетьманській владі домоглися розформування Окремого Чорноморського Коша, у якому служив К. Смовський командиром 1-го гарматного полку, за його стійку Українську державницьку позицію. Та Чорноморський Кіш пішов на випередження – роззброїв спеціальний наглядовий офіцерський відділ руської п’ятої колони й вирушив на Київ. У передмісті Київа Чорноморський Кіш вступив у бій з загороджувальним загоном руських офіцерів і відданих їм малорусів, якими командував запеклий українофоб генерал Кірпічов: «Це була найбільш антиукраїнська частина в Київі, яка все українське безпощадно нищила. Побачивши на крамниці вивіску, написану українською мовою, кірпічовці заходили всередину і, погрожуючи пістолями, вимагали негайно зняти. Також наказували усувати з вистав українські книжки. Навіть погруддя Т. Шевченка розбивали. Кірпічовці заявили сердюкам, що в разі вони рішаться відступати, то вони, кірпічовці, будуть стріляти з кулеметів. У полон до нас вони боялися переходити, бо старшини-москалі казали їм, що повстанці всіх сердюків розстрілюють. Пізніше сердюки дуже добре боролися в наших частинах проти кірпічовців» («Моя служба Батьківщині»). У Коша бракувало набоїв і снарядів, і несподівану допомогу козакам надали селяни Петропавлівської Борщагівки, які загодя припасли багато набоїв до рушниць, кулеметів і гармат.

Змінилася в Україні влада, та як за Гетьманату Україну нищила зсередини п’ята колона руських монархістів, так за Директорії Україну стала нищити п’ята колона руських большевиків разом з шостою колоною «збольшевичених малорусів».

Та професійний військовий К. О. Смовський далі самовіддано працював на зміцнення Українського війська. У січні 1919 штаб Чорноморського Коша відрядив командира 1-го гарматного полку К. Смовського з цілим ешелоном формувати гаубичну батарею на Черкащині, охопленій «шаленою большевицькою аґітацією». К. Смовський обґрунтував безглуздя того наказу, та йому пригрозили польовим судом за його невиконання. У Золотоноші К. О. Смовський потрапив зі своїм ешелоном з 50 вагонів і платформ з військовим майном вартістю мільйон золотих карбованців у приготовлену зрадниками пастку. У нерівному бою К. Смовський був тяжко поранений у ліве око й опинився в большевицькому полоні: «Я лише дивився на цю зворохоблену зграю, а в голові снувалися думки: бідна ти, наша Україна, скільки ж наплодилося на твоїх землях зрадників! …Усі ревкомовці були озброєні шаблями й пістолями. Біля дверей стояла варта з матросів і трьох жидів у студентських кашкетах. Там, де вчора був Український прапор, висів червоний большевицький. …Революційний трибунал одноголосно ухвалив мене розстріляти, але вирок послав на затвердження до головного штабу в Черкаси. …27-го січня всіх старшин і козаків рішили відправити до Черкас, а мене знову ж перевести до золотоніської в’язниці й там розстріляти. О год. 12-й старшин і козаків вивели на подвір’я, щоб везти до Черкас, але вони одностайно заявили: «Всіх нас можете розстріляти, але ми нікуди не підемо без свого команданта!». Тримали їх на морозі п’ять годин, але вони таки свого добилися: ревком, врешті, згодився відправити мене разом з ними. …О год. 18-й нас усіх під пильною вартою попровадили на двірець, всадили до п’яти вантажних вагонів і повезли до Черкас. У вагоні старшини й козаки радили мені, щоб я обов’язково втікав, бо це, мовляв, одинокий мій порятунок. …Виробили плян: як тільки большевицька варта відкриє двері, всі ми вискочимо і попід вагонами будемо втікати в напрямку Сміли» («Моя служба Батьківщині»).

Командир полку К. О. Смовський з групою старшин і козаків вирвалися з Черкас, добралися до Білої Церкви, а потім до Київа. Після операції на оці в Київі й лікування у Житомирі К. О. Смовський не міг служити в артилерії, доки не загоїться око, й 11 лютого 1919 його призначили командиром 5-го кінного Кінбурнського полку. Як згадує Смовський: «…моїм помішником був покійний підполковник Сціборський, який загинув в 1941 році від братовбивчої руки в Житомирі».

Микола Орестович Сціборський (1898–1941).

Микола Орестович Сціборський – підполковник Армії УНР, Український військовий і державний діяч, один з фундаторів ОУН, теоретик Українського солідарного націоналізму (стратегія мобілізації суспільства в період серйозних криз і загроз), співавтор проекту конституції Української Держави. Миколу Сціборського вбили 30 серпня 1941 разом зі соратником Омеляном Сеником пострілами в спину. Засновник УПА, генерал-хорунжий Тарас Бульба-Боровець та керівник ОУН(м), полковник Андрій Мельник звинуватили у тому вбивстві членів ОУН(б) – бандерівців. ОУН(б) – екстремістська організація галицьких націонал-революціонерів, подібна за жорстокістю до екстремістських руських большевицьких організацій, зібраних у ВКП(б). Бандерівці-люмпени, розчищаючи собі шлях до влади, знищували професійних українських військових і державних діячів, інтелігенцію, здаючи їх Гестапо, НКВД чи вбивали самі. Демонстративне вбивство Сціборського й Сеника було актом бандерівської терористичної спецоперації «полювання на полковників».

К. О. Смовський прийняв 5-й кінний Кінбурнський полк у такому жалюгідному стані, що він ледь не зник з реєстру полків Української армії. А цей полк мав давню й славну історію – Кінбурнський драгунський полк створили 1798 р. в Острогозьку на основі Слобідського козацтва, а в 1918 р. його мало не знищили руські офіцери-монархісти. Злочинність руського й малоруського офіцерства докладно описує К. Смовський у своїх спогадах: «Формування Української армії в ті часи зустрічало великі перешкоди, створені, з одного боку, німецьким командуванням в Україні, а з другого – руськими елементами, що оточували Гетьмана, і що, звичайно, робили все можливе проти створення Української національної армії. …Розгульне московсько-малоруське офіцерство нічого не робило корисного для полку, вдавалося в п’янство й бешкетування по всіх житомирських ресторанах і кабаретах. …Бойові старшини, які ще в руській армії взялися за українізацію полків і першими пролили кров за Україну, змушені були залишати ряди гетьманської армії через «брак належних кваліфікацій і вишколення», а головне ж, зрозуміло, через те, що вони були Українськими патріотами». 

Протягом тижня К. О. Смовський сформував полк у цілком укомплектований, дисциплінований, боєздатний військовий організм. Старшини й козаки любили й шанували свого командира за людяне ставлення до підлеглих. А селяни ніколи не нарікали на козаків полку протягом усіх його походів.

У запеклих боях з руськими большевиками й денікінцями 5-й кінний Кінбурнський полк загартувався, здобув багато перемог і зазнав болючих втрат. Сам командир був важко поранений біля села Великі Дедеркали на Волині. З тяжким болем згадує К. Смовський загибель там 12 своїх козаків: «Кінбурнці, що відірвалися від свого дивізіону, вистріляли всі патрони і оточені з усіх боків ворожою кіннотою і піхотою, загинули в нерівному бою, але перед тим належно дорого продали своє життя. …Бій скінчився. Ворог здобув тільки 12 трупів і важкий та легкий кулемети. Над трупами ворожа банда знущалася в садистичний спосіб: поздирано одяг і для певности, щоб мертві не пооживали, порозбивано їм черепи і попрострілювано і без того зрешетовані груди. Але цього ще було мало москалям, вони порубали трупи на шматки і аж тоді від’їхали певні, що не встануть «петлюрівці». Ці останки героїв кінбурнців пролежали цілу ніч на городах, бо селянам червона банда заборонила під загрозою смерти їх ховати».

У 1943 р. в Білорусі К. О. Смовський брав участь у боротьбі з диверсійними загонами НКВД, які діяли під прикриттям совєтських партизанів, і зустрів священика Василя Закидальського, уродженця села Великі Дедеркали, де відбувся той нерівний бій. Священик розказав, що коли стрілянина втихла, вони з меншим братом прийшли на місце бою: «В селі большевиків вже не було, але селяни сказали, що є багато порубаних старшин і козаків Української кінноти і що большевики заборонили їх ховати, кажучи, що вночі знов повернуться і як тільки трупи будуть поховані, спалять село. Ми з братом не витримали і ввечері пішли туди, де лежали не трупи, а кавалки трупів, бо тіла були буквально пошматовані. На мене зробило це страшне враження, бо такого садизму я не сподівався. Ранком я зібрав кількох селян, викопали в розі цвинтаря спільну велику яму і поховали там славних лицарів Українського кінного полку. Це мені пригадалось, що прийшлось мені відбути цей перший похорон ще коли я і не був священиком».

Після втрат і поповнень 5-й Кінбурнський полк названо 29-м Кінбурнським полком, а за ініціативи К. О. Смовського і його соратників та за підтримки військового міністра, генерала-хорунжого Всеволода Миколайовича Петріва перейменовано в 1-й кінний Лубенський полк імені Максима Залізняка.

Всеволод Миколайович Петрів (1883–1948).

Та почались інтриги інспектора кінноти Армії УНР, полковника Івана Омеляновича-Павленка (менший брат українського воєначальника Михайла Омеляновича-Павленка) та його приятеля підполковника Миколи Аркаса (молодшого; сина українського культурного-просвітнього діяча Миколи Аркаса), який як пристосуванець і кар’єрист дуже схотів зняти К. Смовського з командира полку й самому командувати готовим кінним полком. Начальник генерального штабу армії УНР, генерал-хорунжий Василь Никифорович Тютюнник наполягав, що немає жодної підстави змінювати командира полку К. О. Смовського: «Тут, звичайно, ідеться інспектору кінноти, щоб підполковника Аркаса і його «штаб», що перебуває в Кам’янці, пристроїти вже на готове, де б не потрібно було прикладати праці».

Василь Никифорович Тютюнник (1890–1919).

В. Тютюнник вважав безглуздою мотивацію І. Омеляновича-Павленка, що К. Смовський артилерист, а командує кіннотою, бо й сам Омелянович-Павленко був артилеристом, а інспектував кінноту. Старшини й козаки були ображені такою кривдою і рішуче налаштувались не прийняти до полку Аркаса і його штабну свиту. Та К. О. Смовський переконав своїх соратників, що це не їх скривджено, а «кривда зроблена тільки мені, з особистих порахунків інспектора кінноти, бо між нами стала його «кобила графині Браницької» і коні підполковника Аркаса, які з мого наказу були забрані у Київі до Чорноморського гарматного полку, коли ним керував». Зрештою, командир полку К. Смовський здав полк підполковникові Аркасу й попросив начальника штабу Дієвої Армії В. Н. Тютюнника залишити його на посаді першого заступника командира полку, аби не ставити «всі ці службові непорозуміння вище загальної Української справи»; «Я попросив також дати мені 10 днів відпустки до Острога, де була вже польська влада, щоб звідти забрати свою дружину». 21 травня 1919, у своє 25-ліття, Кость повінчався з дружиною Лідою в Здолбунові, а 23 травня його заарештувала польська жандармерія, звинувативши у шпигунстві, і три місяці тримала по пересильних тюрмах, доки аж у Варшаві його звільнило польське військове командування.

Повернувшись у вересні 1919 в Україну, К. О. Смовський приступив до виконання обов’язків першого заступника командира полку. На той час Аркас, під впливом своєї дружини й дружин своїх штабних прислужників, руських баринь, які не терпіли імені Максима Залізняка, самовільно перейменував полк його імені на 2-й Переяславський кінний полк.

Незважаючи на всю ту марноту, К. О. Смовський старався підтримувати в полку дисципліну й бойовий дух. 24 вересня полк у бою з денікінцями здобув блискавичну перемогу для всієї Української армії – цілком полонив на станції Юрківці на Одещині в ешелоні з 29 вагонів цілий 3-й драгунський Новоросійський полк з великими військовими трофеями.

Та невдовзі почалась епідемія тифу, яку розносили воші – «ленінські паразити». Тиф зі скаженою швидкість косив армію, і особливо потерпала від втрат артилерія. Тому К. О. Смовського призначили тимчасово, для підмоги, командиром 10-го Гарматного полку сірожупанників. Бракувало людей та ще додалися турботи про вагітну дружину, аби вона не захворіла на тиф. Він возив її з собою, бо не міг відвезти до батьків в окупований поляками Острог. Нарешті йому вдалося відправити дружину в супроводі свого побратима Василя Дейнеки до батьків, де вона злягла від тифу. Сам Кость, маючи міцний організм, переніс перший тиф на ногах.

Тривали тяжкі бої з денікінцями, ускладнені осінньою негодою. А тим часом підполковник Аркас відпочивав зі своїм полком на квартирах, проігнорував наказ штабу групи військ зайняти бойову позицію й приховав той наказ від старшин, що викликало в них велике збурення, і над ним почалося розслідування.

Тривали бої з денікінцями за вузлові станції Жмеринка й Вінниця, де скупчилося багато ешелонів Української армії та тисячі й тисячі хворих на тиф вояків: «Вони валялися по станціях і вагонах і благали про поміч… Ті благання хворих так мені міцно врізалися в вуха, що коли пишу ці рядки й сьогодні, то та трагедія так і стоїть перед моїми очима. …Але для Українських вояків-лицарів, що перші боронили своїми грудьми і своєю кров’ю свою Батьківщину від білих і червоних наїзників, не знайшлося на Заході ні червоних, ні синіх, ні чорних міжнародних хрестів гуманітарних, щоб хоча з людського гуманізму прийти на поміч Українській армії. Але Захід на той час був глухий і сліпий і на Українську трагедію дивився через темні окуляри. Але він і не був пасивним. Аж тепер довідуємося з архівних матеріалів, що різні маршали Фоті та французькі політики, яким вторили і англійські політики на засіданні безславної Ліги Націй, де на пропозицію маршала Фоті мали вислати 12 румунських дивізій та польський корпус під командою генерала Галлера, щоб добивати Галицьку та Наддніпрянську армії. Крім того, вже в Одесі висаджувався «союзний» корпус, який мав наказ також бити Українську армію, щоб відбудовувати московський імперіялізм. Але Григоріїв та славний генерал Української армії Юрко Тютюнник зі своїми повстанцями викинули цей корпус з Одеси» («Моя служба Батьківщині»). Український Червоний хрест діставав ліки від тифу у Швейцарії, та не міг переправити їх в Україну через територію європейських держав, які належали до Антанти й підтримували Денікіна та постачали ліки для денікінських санітарних поїздів. А Українські вояки, як пише К. Смовський, «самі знайшли радикальні ліки: вливали щодня хворому в уста шклянку 96% спирту (більше самогону), і хворі здебільшого поверталися до здоров’я».

І через століття Захід лишається «глухий і сліпий» до Української трагедії та намагається задобрити «московський імперіялізм» здачею йому України. А Міжнародний Комітет Червоного Хреста так само пасивно спостерігає, як катують і знищують Українських полонених у руських тюрмах, та пильнує, аби руських полонених утримували в Україні, як на курорті.

Восени 1919 Дієва армія УНР опинилася в «трикутнику смерті» – в оточенні большевицьких, білогвардійських та польських військ. Галицька армія перейшла до білогвардійців, усі вояки корпусу Січових стрільців самовільно демобілізувались, а частини вимореного тифом війська розбрідалися в різні боки. Однак були в Українському війську вояки, які не вдалися до саморозпуску й лишались незламні: «Битися за Україну, битися до загину». До незламних належав і 2-й Переяславський кінний полк, до якого повернувся Кость Смовський, хоч ще формально лишався командиром розформованого Гарматного полку. Ось як засвідчує відвагу й силу свого Кінного полку його командир: «Він складався зі свідомих одиниць і відважних бойовиків, що не могли знести ворожого панування і на загальному зібранню полкової старшини всі одноголосно постановили: «Смерть фізична приємніша, ніж моральна». …Сила переяславців зросла до такого стану, яким був, коли вирушав на фронт проти Денікіна, коли ще називався 1-м Полком імени Максима Залізняка».

Директорія УНР на чолі з Петлюрою виїхала до Польщі, а частина політично-військового проводу пішла на співпрацю з большевиками й білими. І тільки командувач Дієвої армії УНР генерал-хорунжий Василь Никифорович Тютюнник, уже тяжко хворий на тиф, запропонував переформувати Дієву армію УНР у партизанські з’єднання й пройти ними рейдом по Українських теренах, зайнятих білими й червоними військами, а навесні підняти повстання. В. Н. Тютюнника активно підтримав генерал-полковник Михайло Володимирович Омелянович-Павленко, який, зважаючи на хворобу В. Н. Тютюнника, очолював Дієву армію УНР.

Михайло Володимирович Омелянович-Павленко (1878–1952).

Так почався Перший Зимовий похід: близько 5 тисяч бійців Дієвої армії УНР, долаючи спротив білих і червоних руських військ, прорвали фронт та вирушили в рейд по Україні під проводом Михайла Омеляновича-Павленка. Похід тривав з 6 грудня 1919 по 6 травня 1920.

Виснажені боями й тифом Українські вояки були вражені байдужістю Українських селян до Української самостійності: одних большевики ошукали обіцянками про поділ панської землі, інших монархісти підкупили нафтою й царськими грішми. К. О. Смовський згадує: «Я їм відповідав: «Ви говорите правду, що панів, шо жили на Україні, не буде, і земля буде «ваша», але пшеничка буде тільки одного московського пана». На цю тему пересувалися в голові думки одна за другою, як ті хмари, що вітер гонить у безконечність. А як згадаєш безнадійне положення і глянеш на краєвид нашої любої України, то так і хочеться крикнути на цілий грубошкірий світ: «Схаменіться, бо лихо і вам буде».

Почалося зрадництво і в самому Українському війську. На самому початку Першого Зимового походу Аркас провів таємні сепаратні переговори зі штабом ІІ-го Галицького корпусу та обманом завів переважну частину 2-го Переяславського полку, крім 1-ї сотні під командуванням сотника Олекси Яковича Царенка, до Української Галицької армії. УГА була тоді в союзі з Денікіним і воювала на боці «білих москалів» проти України. Галицькою армією командували русини, вирощені в русофільських (москвофільських) організаціях Галичини, які фінансово й політично утримувала Російська імперія.

Зрада Українських інтересів провідними русофільськими діячами з Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) та з Української Галицької армії стала катастрофічною для України. Сепаратний союз УГА з Добровольчою армією Денікіна, укладений у листопаді 1919 «для боротьби зі спільним ворогом – Червоною армією», поклав край воєнній історії УГА та засвідчив остаточний розрив між ЗУНР та УНР. На переговорах білогвардійці домовлялися на досить сприятливих для УГА та цілком згубних для УНР умовах. Згідно з договором, УГА в повному складі з усім майном переходила в розпорядження головнокомандувача Збройними силами Півдня Росії Антона Денікіна, а уряд ЗУНР означено в договорі як «галицийское правительство», якому запропоновано припинити діяльність, з огляду на відсутність території, та перейти під опіку командування Добровольчої армії. Коли білогвардійський рух зазнав поразки, Українська Галицька армія у лютому 1920 уклала угоду з Реввійськрадою РСФСР «про злиття з Червоною армією», що призвело до остаточної окупації України руськими большевиками. В обох випадках на ті катастрофічні для України проруські рішення галичанської військово-політичної верхівки (Петрушевич, Тарнавський, Микитка) вплинула їхня русофільська орієнтація, прищеплена русофільською (москвофільською) пропагандою, яку провадили руські імперські інституції (православні церкви, різні «общества» й «кружки», партії й комітети) на західноукраїнських землях. Ще в середині ХІХ ст. Російська імперія створила й потужно фінансувала нарівні з військовими видатками русофільські (москвофільські) організації на Галичині, Буковині й Закарпатті за імперською стратегічною програмою насадження на Українських теренах руськості. Антиукраїнська, проруська імперська суть тих русофільських організацій масштабно проявилася під час Першої світової війни 1914–1918 рр. у вірнопідданській роботі русофілів у складі руських окупаційних адміністрацій на території Західної України. Звідти мотивація Денікіна, який визнавав переговори тільки з Українською Галицькою армією, яка представляла інтереси ЗУНР, та не йшов на контакт з Українською Народною Республікою й Армією УНР, вважаючи їх незаконними формуваннями й зрадниками «Великой и неделимой России».

Отже, Аркас перейшов на бік військової диктатури монархістів-великодержавників і невиконанням наказу по Дієвій армії поставив під загрозу весь Перший Зимовий похід. Наказом по Дієвій армії УНР Аркаса оголосили зрадником, а вояки частинами поверталися до Дієвої армії УНР. Згадує К. Смовський: «…Переяславський кінний полк, яким керував підполк. Аркас, що залишив Армію під час походу в запілля ворога, цілу зиму стояв у районі Вінниці. А коли польська армія наступала на Київ разом з українськими дивізіями в квітні–травні 1920 р., то більша частина полку розбіглася, утік і штаб полку на чолі з підполк. Аркасом, щоб не попасти до польського полону…».

Про ту зраду, яка трагічно позначилась на полкові й усій Дієвій армії, пише в листі до Костя Смовського його соратник сотник Анатолій Ахтанін: «Дорогий Пане Сотнику! Пишу Вам коротенького листа і повідомляю про трагедію нашого славного полку. Підполковник Аркас завів полк до «білих москалів», у розташування Галицького ІІ-го Корпусу. Це для нас старшин, основоположників полку, сталася велика і несподівана трагедія. У полку розпочалася дизерія, старшини і козаки розбігаються, хто куди може. …Залишаю полк тому, що я ненавиджу і білих, і червоних москалів. …Старшини «Залізняки і Кінбурнці» нарікають на Тебе і мають слушність, що Ти згодився передати полк Аркасові. Ще тоді всі ми старшини радили Тобі не залишати полку. А Ти нам твердив, що це ж син нашого славного українського історика, і йому треба лояльно допомагати керувати полком і не робити «революції» в полку. …Покійний старий Коцюбинський також був українським патріотом, а його син катує український народ. Мені тепер цікаво знати, де тепер перебуває інспектор української кінноти, що призначив на командира полку Аркаса?». Інспектор Іван Омелянович-Павленко після поразки УНР еміґрував, під час німецької окупації був українським комендантом Вінниці, помер 1962 в Чикаґо. Аркас теж еміґрував і закінчив свій зрадницький шлях 1938 в Ужгороді директором Руського театру.

Командир 1-ї сотні 2-го кінного Переяславського полку Олекса Якович Царенко в середині грудня 1919 згуртував розпорошених козаків полку і взяв од них «присягу на вірність Українській визвольній ідеї». А наприкінці січня 1920 відновлений полк повернув собі первинну назву – 2-й Кінний полк імені Максима Залізняка. О. Я. Царенко просив командування повернути К. О. Смовського в полк командиром, та його не відпустили до рідного кінного полку, а призначили інспектором артилерії бригади для відновлення боєздатності батарей. К. Смовський з батареєю лишився при 2-му Кінному полку імені Максима Залізняка, який у січні й лютому 2020 здійснив бойовий рейд по Київщині, Канівщині й Кременчуччині (перейшов на Лівобережжя Дніпра по кризі). Дорогою звільняли міста й села від червоних і білих москалів, ліквідовували большевицьку аґентуру. У кожному селі діяли проплачені большевицькі аґенти серед ставлеників совєтів – сільських старост і їх поплічників. Тільки в селах Холодноярської республіки не було аґентів, бо їх одразу виявляли й ліквідовували.

12 лютого в Холодноярській Медведівці командувач Дієвої армії УНР Михайло Володимирович Омелянович-Павленко провів нараду командирів і начальників штабів дивізій, що брали участь у Зимовому поході, та отаманів Холодного Яру. На нараді зібралися видатні українські воєначальники: генерали Олександр Олександрович Загродський, Юрій Йосипович Тютюнник, Андрій Олексійович Гулий-Гуленко, Андрій Данилович Долуд, Головний отаман Холодноярської республіки Василь Степанович Чучупак та інші. Нарада підтвердила цілі походу – підготовка до широкомасштабного повстання.

Олександр Олександрович Загродський (1889–1968).

 

Юрій Йосипович Тютюнник (1891–1930).

 

Андрій Олексійович Гулий-Гуленко (1886–1929).

 

Андрій Данилович Долуд (1893–1976).

Василь Степанович Чучупак (1894–1920).

Обстановка в Україні була вкрай трагічна – на всіх теренах палала русько-українська війна на два фронти: Українцям доводилося воювати одночасно з руськими червоними й білими, які окупували Україну й змагалися між собою, кому вона належатиме. А в совєтській, большевицькій історіографії ту війну трактували як «громадянську», нібито Українці воювали між собою. Так само й нинішня необольшевицька імперська доктрина трактує руське вторгнення в Україну як розв’язання «внутрішньої української кризи» – «захист українського народу від нацистів». Під ширмою «українського народу» тоді злочинствувала й досі злочинствує п’ята колона русні. І тоді серед Українського народу, як пише К. Смовський: «не бракувало виродків-зрадників, що прислужувалися московському шумовинню накладати московські кайдани на свою голову, і вони про все доносили жидо-московським комуністам». І тепер серед Українського народу повно проплаченої аґентури – виплодків тодішніх виродків-зрадників.

25 лютого 2020 К. О. Смовського звалив поворотний тиф, і він не вставав з воза понад місяць, лікуючись народними ліками.

Наприкінці березня Полк ім. Максима Залізняка й Волинська група взяли в облогу Умань, вибили большевиків з міста й звільнили з большевицького полону понад 400 козаків, яких ще в січні підступно обеззброїв большевицький аґент «отаман» Волох і здав своїм хазяям. Це той самий сотник О. Волох, який за наказом Петлюри в ніч з 22 на 23 січня 1919 заарештував командувача Запорозького корпусу полковника Петра Болбочана і його штаб. Після того аґент Волох здав ворогу Проскурів, убив командира Гайдамацького полку полковника Юрія Виноградова й повстанського отамана Юхима Божка, учинив кілька провокацій, украв військову скарбницю й утік до большевиків.

Навесні 1920 на бік Українського війська перейшов 3-й Донський кінний полк з запорожцями-кубанцями під командуванням осавула Михайла Фролова, який повоював у Добровольчій армії проти большевиків і Українських частин, а потім у складі 3-ї Залізної дивізії Армії УНР здобув бойову славу цілій Українській армії. Кость Смовський згадує: «Полк Фролова, це була неоціненна бойова одиниця при 3-й дивізії. Коли червоні довідувалися, що перед ними появлялася кіннота полковника Фролова, то негайно втікали назад».

Протягом Зимового походу вояки Дієвої армії УНР змогли перепочити, позбутися наслідків епідемії тифу, одягнутися й озброїтися з захоплених бойових припасів та були готові до подальшої боротьби.

1 квітня 2020 групи Дієвої армії УНР рушили рейдом на Південь – на Херсонщину й Одещину, «несучи смерть московській комуні». У звільнених селах люди раділи й оповідали, як тут розперезалися москалі, мовляв, Українську армію вже ліквідували. Та дедалі армія входила у сферу великого скупчення ворожих сил, де мали бути гарячі бої, а набоїв бракувало.

Вирішальна битва Дієвої армії з большевицькими військами відбулася за Вознесенськ, який був стратегічним ключем, що відкривав дорогу для подальшого походу Українського війська. Здобути місто з великою большевицькою залогою, забезпеченою артилерією, було дуже важко, бо в Українців бракувало набоїв.

У ніч з 15 на 16 квітня Українські кінні й піші частини розпочали штурм Вознесенська, й за 14 годин бою здобули місто з величезним арсеналом зброї: «Тут були склади й запаси, нагромаджені ще за царських часів, як бази воєнного матеріалу для південно-румунського фронту й чорноморської фльоти. В магазинах і бетонових землянках нагромаджено було великі мільйони набоїв для рушниць і кулеметів різних зразків, а також мільйони набоїв до гармат різного калібру». Дієва армія одержала наказ, «щоб усі старшини й козаки та обози заїжджали до складів і набирали якнайбільше набоїв і зброї. Козаки кинулися на набої, як мухи до меду. Набирали й пакували, хто куди міг… Була тка радість, що й годі описати. Це для армії було велике свято, ніби здобуто свою столицю».

Дієва армія «своїм відважним походом у запілля ворога відіграла велику історичну ролю в існування Української Народньої Республіки. У Вознесенську армія здобула величезну здобич. …Чимало червоних розбіглося, хто куди міг спастися, а певний відсоток (насильно мобілізовані Українці) вступив у ряди нашої армії. Жиди, що активно помагали комуністам розстрілювати Українських патріотів, повтікали всі з міста, а залишились ті, що не помагали «чека». …В цій битві наша армія здобула собі невмирущу славу, бо ця битва була кульмінаційним пунктом «Зимового Походу». Вся армія піднеслася морально, відчула в собі силу духа й зрозуміла, що правдива сила полягає не в числі, а в якості вояцтва» («Моя служба Батьківщині»).

Та перед Дієвою армією стояло ще велике й важке завдання: проламати фронт большевиків і з’єднатися на Поділлі з Українською армією, яку формував генерал Олександр Іванович Удовиченко (1887–1975).

Олександр Іванович Удовиченко (1887–1975).

Проти Дієвої армії большевики послали три групи «т. з. «Каральних експедицій», складених з різної одеської босоти (називалася «робочая гвардія»). Ця банда була добре озброєна і мала сильну артилерію. Ці три «карних експедицій», згідно з пляном червоних, мали окружити нашу армію в районі Ананьєва в один день і покарати за Вознесенське. Ці групи червоних, одна навипередки перед другою хотіли здобути першенство в розгромі нашої армії. Але сумна доля по черзі всіх їх спіткала. Перша група була розбита наголову, про що свідчили залишені трупи на просторі кількох верстов, що встеляли поля за Ананьєвською цегельнею. То була «чиста» праця 3-го Кінного полку – полковника Чижевського, повстанців Ананьєвського повіту та кінного Чорноморського повстанчого дивізіону. 23 квітня ранком полк М. Залізняка… зав’язав бій з червоними, що наступали з півдня. Це була друга група. …Викинувши з міста ворога на рівну місцевість, наша кіннота взяла гострі шаблі міцно в козацькі руки, і атака увінчалася успіхом. Покотом лежали по полях і дорогах трупи від шабель, кулеметів і артилерійського вогню. …Уже надвечір недобитки другої групи втікали на м. Чернове, де 3-й полк десядкував ці рештки, які необачно підставили свій фронт під криловий огонь полку. …24-го квітні в селі Малій Боярці ранок почався жвавою гарматньою стрільбою, якої відгук долітав зі східної сторони Ананьєва. То наближалася третя група червоних як «каратєльная експедиція», яка не знала ситуації на фронті і не знала про долю своїх попередніх двох груп. …Після гарматньої підготовки Залізняки і Мазепинці розпочали наступ на Петрівку. …Цей бій тривав аж до пізнього вечора, але с. Петрівку здобуто. Ворог спішно втікав на м. Бокове й Святотроїцьке» («Моя служба Батьківщині»). Багато з ворожого війська лишилося вбитими на полях, полонених комісарів, чекістів і політруків карали на місці.

Після тяжких боїв Кінний полк ім. Максима Залізняка перепочивав аж два дні перед ще гарячішою «роботою», бо наближалася до фронту ХІV совєтська армія: «27 квітня полк перейшов р. Кодиму… 30 квітня, с. П’ятківка. В цей день частина нашої армії завдала сильний удар на тилові частини ХІV совєтської армії, який відгукнувся і на фронтах і огорнув панікою ворожі частини».

Тим часом у Варшаві очільники УНР уклали з Польським урядом мирну угоду, яка передбачала Польсько-Український військовий союз проти Совєтської Росії.

Дієва армія на чолі з генералом-полковником Михайлом Омеляновичем-Павленком за 180 днів Зимового походу пройшла 2 500 км: «За цей час вона провела велику бойову й пропагандивну працю серед Українського народу і виявила силу й енергію в боротьбі проти Москви. Своє завдання вона виконала блискуче. В пам’ять цього походу Український уряд нагородив усіх його учасників орденом Залізного Хреста. Українська армія під час свого 6-місячного походу була в тяжких обставинах: хвороба тифу, брак медикаментів і медичної обслуги, брак теплого одягу для вояків, брак харчового забезпечення, а зокрема бракувало бойових припасів. Все це треба було здобувати від ворога.  …При всіх недостатках забезпечення, армія мала патріотичний запал і віру в свою святу перемогу, вона взялася до виконання своїх тяжких обов’язків, хоч повернулася вона цілковито виснажена, втративши тисячі вояків на полі бою й від хвороби на різні роди тифів. Армія потребувала таки не менше місяця на заслужений відпочинок і організацію частин. Треба було б дати воякам здоровий і регулярний харч, одягнути їх, трохи перешколити і провести медичний перегляд та забезпечити різними застриками проти різних заразних хворіб. …Але це були тільки побожні бажання Українського командування, бо ж Захід та й Америка помагали всім ворогам Українського народу» («Моя служба Батьківщині»).

6 травня 1920 р. Дієва армія перетнула лінію большевицьких військ і з’єдналася з польсько-українським фронтом. Зважаючи на велику популярність генерала М. Омеляновича-Павленка, Головний отаман С. Петлюра залишив його на посаді командувача Армії УНР, до складу якої увійшли і частини партизанського рейду, і новостворені Українські війська.

За Зимовий похід підполковника К. О. Смовського нагородили орденом Залізного хреста та підвищили в ранґ полковника. В середині травня 1920 генерал О. І. Удовиченко, командир 3-ї Залізної стрілецької дивізії, запропонував своєму побратимові-гайдамакові сформувати в складі дивізії кінно-гарматну батарею. К. О. Смовський погодився, бо давно хотів воювати з легендарним командиром. Узявши двотижневу відпустку він поїхав в Острог до дружини, бо не знав, чи вона жива.

На щастя, Костева дружина Лідія і її рідні були живі: «…маю щастя спіткатися з дружиною та побачити своє немовлятко, яке вже мало ім’я – Галина. Дружина після тифу і родів дуже похудала, а дитина була така худенька, що жаль було на неї дивитися. Бо ж воно формувалося на фронті і витримало важку хворобу матері». Війна була трагедією для всіх – для батьків і дітей: «А війна, то зла мачуха, яка не дає нікому пощади». Сердечне спілкування в родинному колі за чаркою старої вишнівки, яку дивом зберіг тесть, допомогло «попрощати з хати тугу, що була на серці в кожного члена родини». Родина тоді дуже бідувала, і Кость виклопотав у польської союзницької інтендантури харчі для дружини і її родини. А коли в кінці червня Острог захопила большевицька кіннота Будьонного, вони «все нищили в місті… Мешкання мого тестя було тоді цілковито пограбоване, тещі перебили руку, а дружина з малою дитиною сховалася у тих печерах, що колись люди ховалися від татар».

Коли К. Смовський повернувся з відпустки на місце служби в 3-ю Залізну стрілецьку дивізію, виявилося, що командувач Армії УНР генерал М. В. Омелянович-Павленко видав наказ, згідно з яким він мав негайно очолити 1-й кінний Лубенський полк імені Максима Залізняка, який входив у склад Окремої кінної дивізії: «На командира дивізії вже призначено полковника Івана Омеляновича-Павленка (брата командуючого армії). Від прочитання цього наказу мені зробилося гаряче. …А тепер знову мушу підлягати тому командирові, що в 1919 році мене змістив з командира того ж полку, а призначив на моє місце підполковника Аркаса, який знищив цей полк. А крім того він буде мститися за кобилу, яку йому подарувала графиня Браницька, а я цю кобилу забрав під час повстання проти гетьмана. Я вирішив їхати до самого командуючого Армією генерала Омеляновича-Павленка… Я відрапортував генералові, в якій справі прибув до нього. Генерал сів на стілець і, не дивлячись на мене, каже: «Мій наказ мусите виконати і негайно обняти полк, а коли не виконаєте, я віддам вас під польовий суд, а коли мій брат (командир дивізії) буде ще докучати вам за якусь там дурну кобилу, то я його віддам під суд». Тут хочу зазначити, що я хоч тоді і був тільки сотником, але весь час у визвольних змаганнях керував полком. …Вийшов я зі штабу Армії огірчений. Про цей випадок я ніколи нікому не говорив, тільки тепер я про це згадую тому, що описую про свою працю для Батьківщини. Шлях, пройдений мною в Українській Армії, не був устелений трояндами, а колючою терниною. На це я не звертав уваги, а йшов прямо дорогою до мети – боротися за визволення Рідного Краю від ворогів. …Отже, офіційно я вступив у командування полком дня 25 червня. …Після рапорту командир дивізії, видно, не витримав і каже до мене: «А я вам не забув про ту кобилу, що ви її забрали в Київі». Я до цього вже був приготовлений і відразу йому відповів: «Коли б та кобила була б цілий час при вас, тоді б вона була б у 3-му Волчанському Кубанському полку і разом з бредовською кінною армією попала б до большевиків або до поляків». Він це добре зрозумів, про що ходить, і від того часу більше не згадував про «графиню». Я засукав рукава і взявся знову за організацію «залізняків», як це було і в 1919 р.» («Моя служба Батьківщині»).

У липні–серпні 1920 1-й кінний Лубенський полк імені Максима Залізняка успішно воював у складі Окремої кінної дивізії з большевицькою навалою, а 28 серпня провів п’ять атак у районі Маріямполя, Більшевця й Бурштина в Галичині: «Цей бій був одним з найславніших боїв Окремої кінної дивізії, і в ньому відограв визначну ролю 1-й кінний Лубенський полк, що носив назву імени Максима Залізняка. …Цей полк, хоч і був малого складу, але був здисциплінований і завжди точно виконував ті завдання, які одержував від дивізійної команди. В історії Української кінноти він має не одну славну сторінку, вписану переможними боями і славою» («Моя служба Батьківщині»).

Українці чи в Наддніпрянщині, чи в Галичині ставилися до козаків полку якнайкраще: виносили їм приховані зброю й набої, що їх кидали москалі під час втечі, та просили козаків звільнити від «смердючих кацапів». Козаки 1-го кінного Лубенського полку імени Максима Залізняка при незначних власних втратах розгромили «смердючих кацапів» при спробі перейти на західний берег Дністра, узяли в полон 150 солдатів і 5 командирів, захопили оперативну канцелярію, здобули 11 кулеметів, 800 рушниць, сім возів з 14 кіньми, 4 ящики з набоями до рушниць, телефонне майно.

Ось епізод одного бою козаків з большевиками в описові К. Смовського: «Червоні, охоплені панікою, кидали зброю й здавалися в полон, просячи помилування: «Нє рубайтє, гаспада українци. Сдайомся, сдайомся», – і з піднесеними догори руками метушилися серед забитих і ранених своїх товаришів».

Певний час Українська армія в союзі з Польською армією вела успішну боротьбу з большевиками: союзники навіть відбили Київ і в травні 1920 року пройшли урочистим парадом по Хрещатику. Та большевицьке командування перекинуло в Україну 1-шу Кінну армію Будьонного: «Головне зосередження своїх сил червоні робили в центрі України. Стягали сюди мобілізовані частини з Сибіру, Туркестану й Середньої Азії. Складене з татарів, бурятів, башкирів, киргизів, сартів та інших монгольських народів, це військо жорстоко поводилося з Українським населенням, ретельно виконувало накази про катування. Та мало це помагало: великі загони повстанців, головним чином, на Лівобережжі, як-от: в повіті Зіньківському під проводом отамана Хрестового, в Переяславському, Пирятинському та Кременчуцькому – Каліберди, Скирди та Чорного; на Правобережжі в районі Знам’янки – відділ кінноти Соколовського, в повітах Барському, Ольгопільському й Ананєвському – Заболотного й Мордалевича, – значно перешкоджали організації червоного війська. Московським дипломатам вдалося добитися від Польської делегації протягти переговори в справі перемир’я й можливого миру до кінця року, а 14-й армії , яку червоним вдалося довести майже до нормального штату, наказано було розпочато наступ на 10 листопада – для ліквідації Української армії. З допитів полонених, що виходили «брататися», виявилося, що комісари їм казали на мітингах про свій намір «розбити петлюрівців за 3 дні»…» («Моя служба Батьківщині»).

Вторгнення руських большевиків в Україну 1920 р. імперською масою колонізованих руссю «татарів, бурятів, башкирів, киргизів, сартів» з наміром «розбити петлюрівців за 3 дні» точно повторили руські необольшевики вторгненням в Україну 2022 р. імперською масою тих же самих татар, бурятів, чеченців, чувашів, башкирів, марійців, тувинців, якутів, калмиків і всякої іншої винародовленої русні з наміром «узяти Київ за 3 дні».

У 1920 під дикою навалою руської орди Українські й Польські війська відступили аж до Замостя. А в 2022 Київ урятували добровольці всупереч намірам руської необольшевицької резидентури в верховній владі здати Київ і всю Україну руським окупантам…

У 20-х числах 1920 р. УНР і Польща уклали політично-військовий Варшавський договір (або договір Пілсудський–Петлюра), мета якого – об’єднати польсько-українські сили для боротьби проти головної загрози – большевицької Росії. Польща зобов’язувалася не починати жодних мирних переговорів з Росією без участі свого союзника УНР та не визнавати на її території совєтського режиму.

Однак, у жовтні 1920 р. Польща пішла на Мінські переговори з Совєтською Росією, а та ультиматумом змусила Польщу підписати мирний договір на умовах Росії про укладення перемир’я. Так 12 жовтня 1920 в Ризі Польща й Совєтська Росія підписали попередню угоду про військове перемир’я, яка ліквідувала політично-військовий Варшавський договір між УНР і Польщею. В тій проміжній угоді було зафіксовано основні положення майбутнього мирного договору між Польщею і совєтською Росією про закінчення польсько-совєтської війни 1919–1920 рр. Відтак 18 березня 1921 в Ризі Польська Республіка та РСФСР підписали Ризький мирний договір. Російська делегація виступала також від імені України й Білорусі (т. з. УССР і БССР), підконтрольних совєтській Росії. Совєтські Україна й Білорусь не мали формальних ознак державної суверенності й у мирних переговорах не брали участі як окремі делегації. А делегацію від УНР, яку представляв правознавець, дипломат, генеральний суддя Сергій Павлович Шелухін, не допустили до переговорів. Як заявила совєтська делегація, Росія не може допустити існування в Україні ворожої до себе влади. Для УНР підписані в Ризі мирні угоди означали припинення її існування як суб’єкта міжнародного права, а на частині її території було проголошено УССР як складову РСФСР. Для європейських країн ті мирні угоди засвідчували, що суверенна Польща, яка постала за результатами Версальського мирного договору 1919 р., визнає большевицьку Росію державою. Отакі підступні тенета розставили большевики. А Поляки, зрадивши Українців і вступивши в змову з большевиками, сповна поплатилися за те в 1939 році, коли большевики окупували Польщу.

Трагічна новина про попередню Ризьку угоду застала К. Смовського у Львові, куди він приїхав з Острога, де провадив мобілізацію коней для Українського війська. Разом з поручиком Марущенком і своєю дружиною він приїхав купити щось з одежі для родини, бо наприкінці червня на Острог налетіла будьонновська банда й начисто пограбувала їхній дім. У Львові їх забрали в жандармерію, і польський командант Львова повідомив: «Я одержав наказа з Варшави, що 7 і 8 листопада мушу всіх українських старшин, що були при команді міста, а також усіх вояків, що лежали поранені по шпиталях, навіть тяжко поранених, відправити за Збруч. Мені здається, що в Ризі підписали умови перемир’я і розпочалися розмови про мир».

Бойового командира К. Смовського тоді одразу різонула думка: «Значить, недавній «союзник» таки продав нас московській червоній банді. Тож білі поляки і червоні москалі рішили долю України без її власного господаря в Ризі, а для Української армії – мов на сміх – приділили «коридор» між річками Дністер та Бужок. Тому поляки і викидали навіть тяжко поранених Українських вояків, що боронили «чуда над Віслою»… Червона Москва сподівалася, що в цьому «коридорі» збереться Українська армія, і бандит Ленін та кат Сталін поставлять Українську армію на коліна, і армія проситиме помилування. Але так не сталося. Армія ще два тижні билася і тільки 21 листопада перейшла свій рідний Збруч, і стала на рідній землі галицьких королів, окупованій поляками. А частина армії, що не перейшла Збруча, під командою хороброго генерала Гулого-Гуленка прорвалася в запілля червоної банди і провадила бої з большевицькими карними загонами аж до лютого 1921 р. В боях генерал Гулий-Гуленко і багато старшин та вояків були поранені, і, врешті-решт, ці відважні одчайдухи змушені були відступити за Дністер до Румунії. Далі, від переходу Української армії за Збруч і Дністер і до цього часу, Українська армія все провадить війну проти московської червоної окупації – іншими засобами і в інших обставинах – але армія не стала на коліна перед червоною бандою. Поляки ретельно виконували бажання комуністів Москви, залишаючи свого недавнього союзника, Українську армію, на ласку московського червоного ведмедя. Коли переходила остання 1-ша кінна бригада за Збруч під Ожиговцями, один козак з полку Максима Залізняка сказав до поляків, що відбирали у нас зброю: «Ви відбираєте від нас зброю, але, дасть Бог, ви і свою невдовзі віддасте московським комуністам». Пророчі слова Українського козака справдилися за 19 років, бо поляки не тільки віддали свою зброю, пальто і до нього ґудзики, але маршал Ридз-Сміґлий і свою булаву віддав. Так на світі завжди є: хто яму копає для інших, – врешті-решт, сам до неї падає» («Моя служба Батьківщині»).

100-літня історія повторюється через невивчені її уроки: «ризькі угоди» повторились у «мінських угодах» з «нормандським форматом» і «формулою Штайнмаєра», а тепер трагічну обстановку під час руської аґресії проруські політики нагнітають підштовхуванням України до «мирних переговорів з Росією». І все це на тлі військової допомоги Заходу Україні, суттєвої допомоги, яку приховує на складах кремлівська резидентура в верховній владі, тим часом прирікаючи Українську армію на знищення.

Ось як К. О. Смовський описує віроломство польських вояків, які з недавніх союзників Українців стали спільниками большевиків і вже з 11 листопада, одразу після закінчення перемир’я, стали прислужувати большевикам: «…Підходять селяни і кажуть мені, що вже другий день в Старокостянтинові стоїть польське військо і з ним багато большевицьких комісарів, які весь час говорять з польськими вояками про союз поляків з большевиками. Переїздимо місто в напрямку Проскурова. В місті всі вулиці зайняті військом, і, дійсно, крутиться дуже багато червоних комісарів-чекістів, серед польського війська. Поляки посміхаються, а чекісти, як звірюки, дивляться на нас і не знають, що то за військо марширує. …Під’їздимо до будинку (школи) біля церкви, заходимо нібито до штабу полку. Але це не був жадний штаб, а дика п’яна орда: все кричало, і ніхто нікого не слухав, все було розхристане, а на підлозі – розбиті пляшки, розлиті горілка та кава. Це польські старшини спільно з московськими чекістами приливають «союз зброї» та «побєду» над… розділенням України! …Виходять: полковник, ад’ютант і двоє комісарів-чекістів – всі «вщент» п’яні. Цей полковник відразу починає на мене кричати: «Цо то за банда, же стшеля на польськеґо жовнежа?». Я як крикну на нього: «То не банда, а Українське військо – вояки, що воювали за вашу вольность, бо ж нашу вольность ви продали большевикам, і тепер свою ганебну зраду ви приливаєте водкою». В той час відзивається большевицький чекіста: «Ви должни здать оружіє красной армії». Я йому відповів, що не хочу з ним говорити. На це виходить з другої кімнати майор, малого зросту, дуже симпатичний зовнішньо, з вигляду – цілком тверезий. Відразу випросив комісарів і п’яного ад’ютанта, і вони залишили нас. Далі майор став на струнко перед полковником і каже йому: «Пане полковнику, ви не маєте права називати Українське військо бандою, бо це наші союзники, а війна ще не скінчена». Полковник, видно, зовсім оторопів, і тільки язиком облизував свої губи. Я майорові показав свої документи, і майор перепросив мене і сказав: «Можете далі марширувати». …Нарешті поляки нас усіх попровадили до м. Красилова… Прийшли ми до м. Красилова… Оточили нас кінні стрільці і та піхота, що провадила нас, і всі дивляться на нас, як дійсно на якусь банду. Тут Марущенко, довго не думаючи, вилазить на воза і починає запальною промовою громити поляків: «Ви нас продали комуністам, ми з вами билися проти комуністів, а тепер ви нас ведете під багнетами і називаєте нас бандитами. А штаб полку піхоти в Старокостянтинові пиячить з московськими чекістами… Чините провокацію над нами… Наші нащадки цієї кривди не забудуть! Ви зрадили свого союзника, але буде час ще, коли ці ж червоні кати будуть господарити у вашій столиці – Варшаві!» («Моя служба Батьківщині»).

Тоді Армія УНР залишилася фактично наодинці проти всіх большевицьких військ. Термін перемир’я минув у ніч проти 11 листопада, й одразу большевики пішли в наступ. Одинадцять днів точилися запеклі бої Армії УНР під проводом Михайла Омеляновича-Павленка з большевиками. Під натиском переважаючих сил ворога Українські війська 21 листопада 1920 року відступили на територію Польщі, де Армію УНР інтернували й роззброїли.

К. О. Смовський, 1920.

К. О. Смовський самовіддано провоював усю війну за Українську самостійність і закінчив її командиром 1-ї Кавалерійської бригади.

Свою подальшу бойову долю К. Смовський описує так: «Після відступу Української Армії за Збруч 22.ХІ.1920 року і до 1923 року сидів у таборі інтернованих в Польщі, у Вадовицях під Краковом. …В 1923 році виїхав по хворобі з лагера до дружини до м. Острога на Волині, де мешкав до 1927 року і там керував Українським комітетом еміґрантів на повіт Остріг. Від 1927 до 1939 року перебував в польській армії в 11-му уланському полку як контрактовий старшина на посаді заступника командира полку. В польську армію Урядом УНР було послано 50 старшин ріжних родів зброї на перевишкіл для будучої Української Армії…». Українські військовики вступили у Військо Польське для освоєння нових видів озброєння на випадок нової війни з руськими большевиками. У Війську Польському поряд з кадровими Українськими старшинами, які служили за контрактом, служили строкову службу звичайні Українські вояки. З 1921 до 1939 строкову службу в Війську Польському пройшли близько 430 000 Українців.

К. О. Смовський, 1921.

У 1932–1936 полковник К. Смовський у чині майора був командантом школи важких кулеметів для підхорунжих та підстаршин у Цеханові, з 1937 в чині підполковника був заступником командира кавалерійського полку в Ґрудзьондзу. У складі Війська Польського Костянтин Смовський воював у німецько-польській війні 1939 року й виявив героїчну відвагу як командир у битві під Калушином 11–12 вересня. Тут Кость Смовський потрапив у німецький полон і від 27 вересня 1939 до 18 вересня 1940 сидів у концтаборі. Після численних звернень еміґраційного Уряду УНР полковника К. Смовського звільнили з концтабору, й він «виїхав до родини в нагірний Шлеськ. Там кожного місяця 1-го числа я мусів голоситися до німецької жандармерії».

Кость Смовський не був ні політиком, ні урядовцем, тому під першу хвилю нацистських репресій не потрапив. Він був досвідченим ветераном трьох воєн – тож з початком нацистсько-большевицької війни узявся відроджувати Українське військо для оборони України від обох окупантів.

З початком війни полковник Кость Смовський, як і чимало інших вояків Армії УНР, прибув до України: «Щоб включитися в справу відбудови України, творити їй збройні сили». У жовтні 1941 р. К. Смовський приїхав до Київа, де зустрівся з членами Буковинського Куреня, який прибув у Наддніпрянщину для відродження Українського війська. Він мав до буковинських Українців особливу повагу ще з 1917, коли воював на Румунському фронті. Кость Смовський у спогадах «Моя служба Батьківщині» з жалем описав трагічний кінець великих замірів буковинців: «Відразу по вступі до столиці буковинці вивісили Український прапор на дзвіниці святої Софії та кілька разів ударили у великий дзвін. Вони мріяли, що розпочнуть національну роботу для України, але так не сталося. За пару тижнів прибула ціла хмара гестапівців, і совєтські шпигуни, повилазивши зі своїх криївок, негайно зголосилися до праці в Гестапо. До цього їх вже підготував Берія, і всі вони знали німецьку мову. Гестапо почало переслідувати не енкаведистів, а Українських патріотів. Розпочалися арешти буковинців. Багато їх скінчило своє життя в бувших казематах НКВД, в яких розмістилось Гестапо» .

Тяжко уболівав К. Смовський і за трагічну долю своїх побратимів з Волині. Після роззброєння поляками Українського війська всі волиняни лишилися зі своїми родинами під Польщею, а «коли в 1939 р. прийшли червоні московські людожери», їх повбивали або запроторили з родинами в Сибір. Про це К. Смовський дізнався, коли побував у тих краях під час німецької окупації.

З 1942 р. К. О. Смовський «служив в Українських формаціях, що підпорядковувались Німеччині», в складі Українського Визвольного Війська (УВВ), сформованого з полонених Українських вояків совєтської армії. Наприкінці 1942 118-й поліцейський охоронний батальйон, де К. Смовський був заступником командира, брав участь у боях з диверсійними загонами НКВД, що діяли під ширмою совєтських партизанів на півночі України і в Білорусі: «У цих місцях і було головне гніздо большевицьких партизанів, і боротьба з ними в цих місцях була дуже тяжка». Відомо, що К. Смовський забороняв своїм підлеглим чинити розправи над цивільними і сам не брав участі в розстрілах цивільного населення, а зі своїм батальйоном провадив тільки військові операції з виявлення диверсійних загонів НКВД.

Від 1942 до кінця 1944 К. Смовський був командиром Українських частин УВВ на Східньому фронті. У червні 1944, в Східній Пруссії, 118-й батальйон переформували в 63-ий батальйон і перекинули у Францію. Та участі в боях проти Руху опору Українські бійці не брали, і в кінці серпня 1944 батальйон у повному складі перейшов на бік Французького Руху опору. На його основі утворено 2-й Український батальйон імені Тараса Шевченка. Після закінчення війни Українським воякам пощастило оминути видачі до СССР, і вони далі служили у Французькому Іноземному Леґіоні, зокрема на території Алжиру.

22 січня 1945 р. в Берліні Українська еміґрація відзначала День Соборності України, там полковник Кость Смовський зустрівся з Гетьманом Павлом Скоропадським.

П. Скоропадський і К. Смовський здоровкаються під час відзначення Дня Соборності.

На початку 1945 р. організатор і командувач Української Національної Армії (УНА) генерал-хорунжий Павло Феофанович Шандрук (1889–1979) покликав полковника К. О. Смовського на службу до штабу УНА.

Павло Феофанович Шандрук (1889–1979).

Командувач Української Національної Армії делегував полковника К. Смовського з 27 квітня до 7 травня 1945 р. до 8-ї Англійської Армії в Італії й до генерала Владислава Андерса (1892–1970) – командувача Польських збройних сил на Заході, сформованих в СССР з полонених та інтернованих Поляків, Українців, Білорусів, які були громадянами Польщі. У 1943 р. В. Андерс, за підтримки Британського уряду, домігся евакуації з Середньої Азії Польського війська (77 000 військових і 43 000 цивільних осіб) через Іран і Палестину в Італію, де сформував ІІ Польський корпус, що прославився в боях за звільнення Італії од фашистів.

Завдяки старанням генерала П. Шандрука і його посланця полковника К. Смовського генерал В. Андерс заступився за військовиків Української Національної Армії (УНА), які перейшли на бік американських військ. Їх не депортували до СССР, а інтернували в таборі в Ріміні (Італія) й потім відправили до Великої Британії.

У 1965 р. з ініціативи В. Андерса, який тоді керував «Радою Трьох» (цей орган у 1956–1972 рр. виконував функцію колективного президента Польщі в еміґрації), генерала П. Шандрука нагородили найвищим польським орденом Військової Доблесті («Virtuti Militari») за героїзм у польсько-німецькій війні 1939 р. – як командир 29-ї Польської бригади П. Шандрук урятував її від знищення.

Владислав Андерс (1892–1970).

Після повернення з Італії 8 травня полковника К. Смовського командирували від УНА до штабу 3-ї Американської Армії в Зальцбурзі на переговори «з командуванням західних альянтських військ… у справі переходу з’єднань Української національної Армії на бік альянтів». У складеному й підписаному уповноваженим УНА полковником Костянтином Смовським протоколові зазначалося: «Основний склад УНА творить 1-а Українська піхотна дивізія, що на день 27 квітня ц. р. у складі 25 000 вояків перебувала на відтинку Ґрац–Брюк на р. Мур (Австрія). Крім цього. до складу УНА входять ще окрема протипанцерна бригада і запасові частини Армії. Як санітарний, так і моральний стан Армії дуже добрий. УНА була зорганізована частинно з мобілізованих в Галичині Українців, а частинно з добровольців, набраних з німецьких примусових таборів праці або з таборів військовополонених. Створення УНА дало змогу врятувати тих людей від голоду й поневіряння в таборах примусової праці й відтягнути їх з німецької промисловості. …Ті Українські політичні чинники, які допомагали організувати Армію або санкціонували її існування, керувалися такими мотивами:

1. Під оглядом політично-військовим УНАрмія мала бути зав’язком Української армії для майбутньої боротьби за визволення України з-під російсько-комуністичного режиму. Сам факт, що УНАрмія була сформована в моменті, коли поразка Німеччини була для всіх очевидна (кінець 1944 і початок 1945 рр.), свідчить про те, що організатори УНАрмії мали на увазі майбутню війну демократичного світу з совєтською Росією, у неминучість якої Українські політичні чинники вірили, знаючи аґресивні пляни Росії.
2. Одним із засадничих принципів військово-політичного керівництва УНАрмії була передумова, що Армія не буде вжита для боротьби проти західних альянтів. У таємній інструкції для командування УНА було устійнено, що на випадок, коли УНА або її частини опинилися на західному протиальянтному фронті, вони мають зі зброєю перейти до англо-американських сил».

Вражає, як професійний військовий полковник К. О. Смовський передбачив неминучу «майбутню війну демократичного світу з совєтською Росією». Це підтвердив увесь демократичний світ, який став на бік України під час нинішньої воєнної аґресії руських необільшовиків.

Після поразки українських визвольних змагань К. О. Смовський жив у Західній Німеччині, в Ульмі. Тут у 1946 заснував організацію Союзу Українських ветеранів (СУВ) та до 1950 очолював його Головну Управу. В 1947 р. Уряд УНР в екзилі присвоїв полковникові К. О. Смовському за бойові заслуги звання генерала-хорунжого.

У 1950 К. О. Смовський виїхав до США, в м. Міннеаполіс (штат Міннесота), де також заснував організацію Союзу Українських ветеранів і очолював його до кінця свого життя. У своєму «Виясненні до пунктів Статуту «Союзу Українських ветеранів» від 27 серпня 1950 р. генерал-хорунжий К. О. Смовський наголосив на меті цієї організації: «Заховання та плекання традиції Українського війська, виховання бувших вояків у дусі військовім і громадськім та взаємна допомога». Завдяки діяльності СУВ збережено пам’ять про самовідданих Українських вояків, і нині відповідно до Українського законодавства вони зараховані до борців за незалежність України у ХХ сторіччі. Хоч у Вікіпедії досі багатьох таврують «колабораціоністами».

У Міннеаполісі генерал-хорунжий К. О. Смовський написав працю «Мої практичні зауваги з Другої світової війни», датовану 6 грудням 1950 р., де зробив аналіз бойових дій Другої світової війни та подав свої пропозиції для використання в майбутніх військових операціях. А в неминучості війни України за підтримки «демократичного світу» з імперською Росією досвідчений Український воїн був переконаний, бо Українська визвольна війна не була доведена до переможного кінця і руський імперіалізм не було знищено, тож він лишається загрозою і для України, й для цілого Світу.

Генерал-хорунжий К. О. Смовський наголошує на вирішальній силі озброєнь нинішньої епохи, «сто раз важнійших, а власне зброєнь тих, що відбуваються в лабораторіях і фабриках»: «Західні держави і Америка притримуються наразі доктрини, яка каже, що в майбутній війні не будуть битися маси, а тільки одиниці в машинах, а тому збройні сили в часі спокою можуть бути невеликі… Але большевики все ставлять на чолі зброєнь маси. …Коли хочеться пізнати воєнний потенціал правдоподібних противників, всі ті чинники треба проаналізувати. …Без сумніву, військова техніка сьогодні стоїть на порозі нової доби, доби всесильних ґудзиків на пульті радіонаказувача, над якими хилитиметься вояк, що керуватиме сам страшною літучою армією роботів. Але, на мою думку, що це правдоподібно буде за кільканадцять років. Наразі ж техніка ще так далеко не зайшла. Геній людський може в межи часі винайти і випродукувати достатню охорону – контртехніку».

Як досвідчений практик і прозірливий теоретик військової справи генерал К. О. Смовський передбачив новітній рівень військової техніки з пультами радіонаказувачів, які керують «страшною літучою армією роботів», та з  «контртехнікою».

І надзвичайно важливе застереження досвідченого воїна, що підтверджує неготовність до війни з Росією «західного блоку»: «Чим пізніше вибухне війна проти ССР, тим трудніша вона буде для західного блоку, бо час сприяє п’ятій колоні, і комуністична хороба все більше буде роз’їдати західні народи. А всі відосередкові супротиви большевики немилосердно нищать у всіх окупованих ними державах».

За чотири роки перед тим, у 1946, британський державний діяч і політик, автор антигітлерівської коаліції Вінстон Черчілль у своїй промові в Фултоні (США) назвав совєтський тоталітаризм  небезпечнішим за фашизм і закликав до створення Трансатлантичного альянсу (майбутнього НАТО) для протидії руському комуністичному тоталітаризму. Черчілль наголосив: «Коли Русія стане фашистською державою, то фашизм у ній іменуватимуть «особливою руською духовністю». Яке проникливе передбачення й визначення рашизму з його «русским миром»! Однак, тодішні політики, передусім американські й британські, оскаженіло розкритикували застереження й пропозицію Черчілля, назвавши їх «неприхильними до ідеї миру». Та вже через кілька років стала очевидною аґресивність руської тиранії та її тотальна загроза для миру в цілому Світі.

Тотальну загрозу руської комуністичної тиранії гостро передчував і  генерал К. О. Смовський, тож свою застережну працю написав, аби «допомогти деякими скромними практичними порадами американському командуванню. Бо з дрібниць складається велике», а також, аби застерегти від фатальних помилок, що їх зробили Німці: «Німці ще перед приходом своїм розкидали по фронті і до цивільного населення пропагандивні летучки, щоб Українці-вояки червоної армії здавалися в полон, бо з Німецьким військом йде Уряд України і Українська армія. І вояки часто під загрозою смерти здобували ці летучки, хоронили, як реліквію і сотнями, тисячами почали переходити на бік німців. Але що за страшне розчарування їх спіткало. Десятками тисяч полонених зганяли на чистому полі, огороджували колючим дротом, і ці нещасні під голим небом, під дощем, а потім і снігом вимирали з голоду і ріжних пошестей. Під м. Умань здалось 120 000, і вони всі були розстріляні з важких кулеметів, а пізніше німці писали в пресі і говорили населенню, що ці трупи були забитими в часі бою. Під Київом на бік німців перейшло 60 000 чоловік, під Харковом також біля 60 000, і ці вояки були виморені голодом. В Мінську, на Білорусі, було зібрано 40 000 полонених до фабрик, і коли почався голодний тиф, будинки були облиті бензином і підпалені.

…Але деяким полоненим удавалось втекти. Вони втікали в ліси, і з цього почалось творення партизанських відділів. Тилова армія, а пізніше німецька адміністрація почали грабувати і так бідне населення. …Населення почало втікати в ліси і долучатись до партизанських відділів, бо іншого виходу не було. …На північній Україні: Чернігівщина, Волинь, Полісся всі ліси були переповнені партизанськими відділами національно-українськими, а також большевицькими. Всі жиди, якщо пощастило урятуватися від смерті, перебували в цих останніх.

Селяни на Чернігівщині говорили: «Сталін 25 років хотів, щоб ми його полюбили, але це йому не вдавалося, але як прийшов Гітлер зі своєю жандармерією, то за один рік ми Сталіна полюбили». Мадьярська і Румунська армії і їх адміністрація не відставали в грабунках від Німців. За малу провину карали населення негайними розстрілами. Натомість Італійська і Словацька армії не грабували і поводились з населенням добре, і воно їх за це шанувало.

…Військові коменданти, не маючи жодного поняття про совєтські відносини і підступність, призначали цивільну владу з 6 осіб і старосту в селі, чи бургомістра в місті. Людей, вибраних принагідно, часто ворожих і навіть часто попадали люди, які і у совітів займали провідні становища, отож для населення цілком чужих.

…Отже, по приході німців місцева людність часто бачила в адміністрації тих же совєтських людей, представників зненавидженої совєтської влади плюс авантюрних зайдів, і не дивно, що і не відчувала жадної зміни, але часто й ще гірше, тому що люди доброї волі з бувших репресованих чи розкуркулених і безумовних ворогів комунізму боялися сказати щось проти цієї влади, де сиділи комуністи, в страху арешту і розстрілу. Німці дуже похабно робили це за вказівками цих старост чи бургомістрів, які в цей спосіб старались знищити чужими руками цей свідомий елемент, ворожий совітській владі, але в цьому випадку їх виставляли перед німцями, як комуністів.

…Поліційний апарат, сформований на новозайнятих теренах, був часто в руках цілком ворожих людей, бо в руках комуністів (аґентів НКВД) чи теж авантюристів, а тому …населення вбачало в нім не носія права, порядку і безпеки, але цілком протилежне. Не ліпше виглядала справа і з німецькою службою безпеки, так званим SD. Власне на теренах України і Білорусі в цій службі було багато аґентів НКВД, які під німецькою маркою розправлялися жорстоко з місцевою Українською чи Білоруською інтелігенцією. Прикладом може бути Київ, де SD розстріляло Українських патріотів Олену Телігу і її чоловіка, і цілий ряд визначних Українських патріотів. Всі ці факти, безумовно, від’ємно впливали на людність і тому, уважаю, що в слідуючій війні, де Америка буде мати провідний голос, ці помилки не повинні повторитись…

Знаю, що сьогодні американська техніка перевищує совітську. Але совіти мають перевагу в кількості людського матеріалу. …Тепер в часі спокою військо повинно ознайомитися з підступністю ворога, з яким прийдеться воювати…» («Мої практичні зауваги з Другої світової війни»).

Слушність застережень і рекомендацій військового-практика К. О. Смовського підтверджується нині – під час руської воєнної аґресії в Україну й підступної політично-диверсійної злочинності необільшовиків по всьому Світу.       

Трагізм боротьби Українців за свою волю полягає головним чином у тому, що ми понад 1000 років гибіємо під колоніальним гнітом грабіжницької русі. За той тривалий історичний період неволі на наших землях деґенеративна русь наплодила масу своїх байстрюків – паразитарної русні та їх прислужників малорусів – спершу вірнопідданих царю, а потім збольшеовичених. «Збольшевичені малоруси» 100 років тому допомогли большевикам завоювати Україну, а тепер п’ята колона русні й шоста колона малорусні допомагають руським необольшевикам на внутрішньому фронті заневолити Український народ і знову завоювати Україну.

Аґресивну антиукраїнську суть п’ятої й шостої колон викрив Український філософ, публіцист, політичний діяч, головний ідеолог Українського інтегрального націоналізму Дмитро Іванович Донцов (1883–1973): «Багато пишеться про п’яту колону московських аґентів. Більше ще треба про це писати. Але не треба забувати ще і іншої – шостої – колони, яка, хтозна, може ще небезпечніша від першої. Наша приказка каже: «Коб лиш болото, а чорти знайдуться!» Оті чорти – це п’ята колона, а болото, в якім вони розводяться – шоста. Шоста колона – це ота нейтральна нібито більшість – «Ні Богові свічка, ні чортові огарок» – яка в усіх країнах нашого континенту творить таке середовище, серед якого якраз добре виплекуються бацили комунізму».

100 років тому большевики-колективізатори за підмогою шостої колони заражених «бацилою комунізму» «збольшевичених малорусів» пограбували Українських господарів і загнали озлиднілий люд у лагерний соціалізм за підмогою прагматичного Заходу.

Нині для протистояння зовнішній руській аґресії й внутрішній окупації України п’ятою колоною русні та колаборації шостої колони малорусні ошукане, роз’єднане, пограбоване Українське суспільство, не маючи необхідного запасу внутрішньої сили, змушене було залучати допомогу ззовні – від західних союзників, часто ненадійних. І досі Українці сподіваються на сторонню допомогу, бо ресурс власної сили поглинають внутрішні владарюючі вороги.

Тільки збірна воля Українського національного духу, зосереджена в Українській збройній силі, здатна звільнити народ від чужинського паразитарного владарювання і спонукати все Українське суспільство до відродження своїх систем саморозвитку, самоврядування, самозахисту й до наведення справедливого суспільного ладу в Самостійній Українській Державі. Руська колонізаторська аґресія проти України ніколи не припиниться, бо руська колоніальна імперія постала й утвердилась на Українському людському й природному ресурсах та геополітичному базисі. Тож покласти кінець руській імперії та її владарюванню може тільки Всеукраїнська визвольна війна. А для цього Українському народові належить відродити й зміцнити свої Українські Збройні Сили…

У 1957 р. генерал-хорунжий К. О. Смовський та його соратники зорганізували в Міннеаполісі Комітет з відзначення 40-ліття відродження Українських Збройних Сил.

Дух Костя Овдійовича Смовського відійшов у Безвічність 8 березня 1960 у м. Міннеаполіс (штат Міннесота, США), де й похований його прах. Залишилась його осиротіла родина: вдова Лідія, дві дочки, двоє зятів і троє онуків.

У газеті «Свобода» за 23 березня 1960 надруковано поминальну статтю «Генерал Кость Смовський», яку проникливо написав Зенон Петрович Стефанів (1902–1976) – визначний історик Українського війська, дійсний член НТШ, автор праць: «Українські збройні сили 1917–1920 pp.» (1934), «Українське Вільне Козацтво» (1935), «Коротка історія Українського війська» (1938) та ін. Ось початок тієї статті: «8-го березня ц. р. з волі Найвищого Наказодааця відійшов від нас із своїм останнім звітом, покликаний до Великої Армії – світлої пам’яті генерал-хорунжий Кость Смовський. Передчасно і несподівано згаслнй генерал був типовим представником наймолодшої віком ґенерації фронтових старшин Армії УНР під час визвольної війни, що, завдяки своїм особистим здібностям і бойовим заслугам, хоча й без високої військової освіти – командували більшими військовими з’єднаннями. На 25-му році життя він став уже командиром полку, а згодом також і бригади. Кость Смовський був не тільки визначним військовиком, але й активним громадсько-політичним діячем. В суспільну діяльність включився з повною енергією зараз після закінчення Другої світової війни на еміґрації в Німеччині, а особливо після переселення до ЗДА в 1950 році, де осів з родиною в Міннеаполісі, Мінн. Тут працював у проводі цілого ряду установ і організацій: Союз Українських Ветеранів, Т-во Прихильників УНР, УНДС, Відділ УККА, в парафії св. Юрія Переможця, Українсько-Американській Фундації, Комітеті будови Храму св. Симеона в Парижі та ін., був членом 345 Відділу УНСоюзу. Я познайомився ближче з Покійним в рр. 1946–49 у Німеччині під час нашої співпраці в Союзі Українських Ветеранів. При тому я мав нагоду пізнати великі духові вартості цієї небуденної, а при тому дуже скромної людини. Останніх три роки ми були в постійній переписці, що стосувалась головно моїх історичних дослідів. Покійний, який знав дуже багато, мав записи, а що найголовніше, добру пам’ять, – був неоціненним інформатором і дорадником. В невідрадних умовинах життя довелося перебувати Покійному. Про це згадує він мимоходом в одному з листів (15. 02. 1957). В цитованому уривку того листа чітко виявлена його громадська настанова: «Наразі не пишу про своє мізерне життя. Працюю дуже тяжко, часом при праці заспіваю, а часом і заплачу, оглянувшись, щоб ніхто не побачив сліз на очах у старого гайдамаки. Перебув дві поважні операції в 1954 і 1955 pp., а також дружина одну. На здоров’ї підупав я дуже, прошу тільки Всемогучого Бога, щоб сподобив мене ласкою – померти на рідній землі. Добиває мене й те, що наша колись бундючна, таборова політична еміґрація в Німеччині, – тут легко міняє свої національні ідеали на «гавзи, телевізії та кари». Не судилось Генералові знайти останній спочинок на рідній землі в Пантеоні Заслужених, але пам’ять про нього залишиться назавжди в пантеоні щирих Українських сердець».

 

Воєнно-наукова й мемуарна спадщина

Кость Овдійович Смовський виявив себе як видатний військовик, а також теоретик військової справи й талановитий військовий письменник.

Перебуваючи в Польщі, полковник К. О. Смовський викладав свої знання з військової науки й особистого воєнного досвіду в статтях «Тактика кінноти», «Тактика зброї панцерної» та багатьох інших. Він публікував їх переважно у воєнно-науковому журналі «Табор» («орган молодої Української армії»), що його видавала Українська військова еміґрація в 1923–1939 роках у Польщі. Підписувався псевдонімом – Полковник Кость Бунчук. Цей псевдонім асоціюється з вуличним родовим прізвиськом Костя – Булавинець у його рідному селі Гнідинці. У цьому родовому прізвиськові збереглася пам’ять давнього козацького прізвища.

К. О. Смовський публікував свої матеріали з історії Українського війська також у щорічнику «За Державність», що виходив у Польщі в 1929–1938 роках. Зокрема, такі: «Гайдамацький Кіш Слобідської України та його артилерія в 1917–1918 році», «Окремий Чорноморський Кіш», «Чорному Запорожцеві» й інші. У США в періодичних виданнях «Українські вісті», «Український Комбатант», «Голос Комбатанта», «Свобода», «Народна Воля» опублікував праці: «Історична правда про російський імперіалізм», «Українці в Катині», «Стратегічний огляд майбутньої війни» й інші.

Перша публікація спогадів генерала-хорунжого К. О. Смовського «З недавнього минулого. До історії козацького куреня ім. Отамана Орлика, в містечку Варва Лохвицького повіту на Полтавщині (тепер район Варва, Чернігівської області)» з’явилась у числі 1 за 1958 р. журналу «Музейні вісті», що виходив при Українському Національному Музеї в Чикаґо. Подаючи свої спогади про Українське Вільне Козацтво для публікації в цьому журналі, генерал написав: «Лише в злуці сила, а нам її бракує. Я за злуку».

Генерал-хорунжий К. О. Смовський, 1958.

28 лютого 1958 р. в Українській щоденній газеті «Свобода», яка виходила в Нью-Йорку, полковник Армії УНР, генерал-хорунжий К. О. Смовський почав публікувати частинами свої чесні, болючі спогади самовидця «Моя служба Батьківщині», базовані на власних щоденникових записах і армійських архівних документах. Публікація дістала високу оцінку ветеранів визвольної боротьби й військових істориків.

У своїх масштабних спогадах бойовий командир правдиво подає історичні факти про боротьбу за відродження й утвердження Української державності в 1917–1921 роках. Генерал-хорунжий Кость Овдійович Смовський присвятив свої спогади «40-й річниці відновлення Української Збройної Сили».

У 2020 р. в Україні уперше вийшло зібрання спогадів і документів «Кость Смовський. Моя служба батьківщині» в упорядкуванні й загальній редакції Володимира Сергійчука – доктора історичних наук, професора, завідувача кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка. У цьому виданні зібрано далеко не все з мемуарної спадщини К. О. Смовського. Навіть з його масштабних спогадів «Моя служба Батьківщині» виявлено тільки ІІІ частини, які публікувалися в «Свободі», хоч у кінці публікації ІІІ частини, датованої 20 вересням 1959 р., автор зазначив, що продовження буде в ІV частині. Та 8 березня 1960 р. бойовий генерал відійшов у Безвічність, і публікація припинилась. Машинописні ориґінали ІІ й ІІІ частин спогадів з особистим підписом К. О. Смовського відшукала серед паперів його онука на прохання упорядника В. І. Сергійчука. Опубліковані тут документи виявила в архіві Міннесотського університету професор Галина Миронюк. Видання цієї пам’ятної праці здійснила Українська громада Міннеаполіса за ініціативи Олександера Полеця, уродженця Вінниччини, збирача історії Українців Міннесоти, які пережили Голодомор 1932–1933.

У своїй передмові «Тернистий шлях боротьби за волю» до спогадів К. О. Смовського В. І. Сергійчук наголошує на важких умовах їх написання та на важливості публікації: «Адже довгі руки большевицької Москви, яка приворожила на якийсь час західних лідерів, ще довгі роки діставали скрізь. І не тільки в західних зонах окупації Німеччини й Австрії… Тому й робив бойовий український генерал застереження західному світові в повоєнний час, щоб той не розслаблявся перед загрозою зі Сходу, яка ніколи не зникала. І сам був готовий до нового виступу в похід. Так, генерал не здавався, що проявилось і в тому, аби залишити спомини про великий Український здвиг у 1917–1921 роках. Дуже мріяв надрукувати їх повністю… Через 60 років його заповіт здійснюється, і Україна, і Світ дізнаються більше про ті вікопомні дні, коли герої визвольної боротьби стали в бій кривавий від Сяну до Дону…».

Доля бойового командира Костя Смовського цілковито поєднана з долею Українського війська, яке самовіддано виборювало волю й самостійність рідному народові. Та сотні, тисячі відважних, вольових командирів і їхніх вояків змогли нищити ворога, та не могли зрушити до дієвої участі в визвольній війні мільйонну «недвижну масу» безвольних «ждунів», які ждали від большевиків дармової землі, фабрик і заводів. А ще ж треба було пересилити бездарність «своєї» політичної верхівки і всяких пристосуванців, ліквідувати підступне злочинство большевицької резидентури й аґентури у військових і урядових структурах та здолати аґресивний аморалізм большевицьких вожаків і їх орд, зібраних з усякої русні, китайців, калмиків, мадярів, жидів… Тисячі Українських воїнів полягли в боях за рідну землю, тисячам інтернованим у Польщі вдалося еміґрувати на чужину й звідти боротися з большевизмом, а тисячі репресували й винищили большевики-чекісти. Полковник К. Смовський і його побратими й далі боролися з большевиками-чекістами в Українських військових формуваннях, підпорядкованих Німеччині. Та «західна демократія» знову врятувала Русію – заклятого ворога України й усього людства.

Тепер, через 100 років, повторюється трагізм Української визвольної війни, та в значно тяжчих обставинах, бо війна проти України йде двома фронтами: руська армія атакує на зовнішньому фронті, де масово гинуть Українські воїни, а руська п’ята колона, керована кремлівською резидентурою, на внутрішньому фронті нищить основи Української державності.

«Моя служба Батьківщині» Костя Овдійовича Смовського – рідкісний за відвертістю, правдивістю документ історії визвольної боротьби Українців. І саме життя цього відважного вояка – взірець честі й гідності та спадкоємності волі козацького духу в поколіннях нашого народу.

«Моя служба Батьківщині» як правдивий документ про минулу боротьбу Українців за свою волю з руськими большевиками є своєчасним застереженням од нинішньої підступної необольшевицької аґресії. Розповідь про саботування руськими армійськими чиновниками й руською п’ятою колоною відродження Української армії в добу Гетьмана Скоропадського нагадує про підривну діяльність кремлівської резидентури й аґентури та руської п’ятої колони в Українській армії протягом трьох десятиліть так званої незалежності, а особливо під час нинішнього руського воєнного вторгнення в Україну.

Ці чесні спогади відважного Українського воїна набувають особливої своєчасності в пору Визвольної війни Українців зі своїм одвічним заклятим ворогом – грабіжницькою руснею.

Отак, у війні з одвічними ворогами й підступними запроданцями відважні Українські воїни виборювали й далі виборюють волю своєму заневоленому народові, своїй омріяній Самостійній Україні.

 

Олександер Шокало, культурософ

 

130-літтяКость Смовський