«Усмішки» Остапа Вишні… глибоко трагічні…»
Сьогодні виповнилося 130 літ од народження великого майстра українського гумору й сатири – Остапа Вишні (за паспортом – Павло Михайлович Губенко).
Народився Павло 13 листопада 1889 р. в хуторі Чечва біля містечка Грунь Зіньківського повіту Полтавської губернії (нині – Охтирський район Сумської області) в багатодітній (17 дітей) селянській родині. Відійшов із цього світу 28 вересня 1956 р., похований у Києві на Байковому кладовищі. В історії української літератури лишився класиком сатиричної прози ХХ століття.
Літературна спадщина Остапа Вишні: насамперед тисячі гуморесок у щоденній пресі на всі злободенні теми – своєрідний тип фейлетону, що його він називав «усмішка» або ще «реп’яшок». У сатиричних Вишневих «усмішках» потужно явився своєрідний тодішній «ренесанс» українського селянства як основної соціальної верстви, середнього класу України. Український середній клас, який становив тоді до 70 % українського народу, щойно скинув старе руське імперсько-поміщицьке ярмо й не дався накинути собі нове руське більшовицько-колгоспне ярмо. Це українське селянство змусило Москву до НЕП-и й політики українізації. За ту викривальну «Вишневу сатиру» партійний писака Іван Кулик (за паспортом – Ізраїль Юделевич Кулік) виніс Остапові Вишні більшовицький ідеологічний вирок: «В наслідку допомоги Україні з боку ЦК ВКП(б), і насамперед Сталіна, агенти імперіялістичних інтервенціоністів були розбиті, націоналісти були демасковані, і куркульські ідеологи та їхні прихильники були практично прогнані з поля української радянської літератури… Зник ореол тих колишніх «зірок», славу яких штучно роздмухували націоналісти: куркульський блазень Остап Вишня… і подібні» (1934).
А сам Кулік був агентом-чекістом, настановленим більшовиками нищити українських письменників, українську літературу. За Остапом Вишнею регулярно стежили й писали доноси понад півсотні таких агентів-чекістів. Серед них – і агент “Стріла” (відомий у літературі Ю. Смолич), який писав дуже характерні доноси.
А ось як охарактеризував Остапа Вишню Микола Хвильовий: «Усмішки» Остапа Вишні я полюбив. Полюбив їх за те, що вони запашні, за те, що вони ніжні, за те, що вони жорстокі, за те, що вони смішні й водночас глибоко трагічні…».
Самогубство Хвильового Вишня пережив як жахливу катастрофу – три дні й ночі бився Вишня у своїй кімнаті, з вікон якої перехожі на вулиці чули крики й голосіння. Думали – він збожеволів.
Вишня завуальовано пише про Розстріляне Відродження: «Зло найбільше космополітизму (Вишня під цим терміном розуміє компартію) в тому, що вони молодим не давали ходу. Вони… позбивали на протязі кількох десятків років усі молоді паростки літературні! Ось у чім найбільше зло!».
Український літературознавець, дослідник «Розстріляного Відродження» Юрій Лавріненко (1905–1987) найпроникливіше розкрив світообраз письменника Остапа Вишні та його світоглядно-громадянську позицію:
«За два-три роки праці гумориста Вишня став найбільш знаним після Шевченка. Задля того, щоб читати Вишню, не один селянин ліквідував свою неписьменність, русифіковані робітники й службовці вчились читати українською мовою. До Вишні щодня приходили сотні листів з подяками, з проханнями допомогти проти різних кривд, різних бюрократів і органів влади. Мов до президента, пробивались до нього з найдальших закутків країни на авдієнцію. Він нікому не відмовляв і надокучав представникам влади і фейлетонами, і особистими клопотаннями. Голова ВУЦВК Григорій Петровський напівжартома запитував гумориста: «Хто, власне, є всеукраїнським старостою – Петровський чи Остап Вишня?».
Було якесь нерушиме порозуміння між Остапом Вишнею і мільйонами його читачів. Мов воду крізь сито, спускали вони все, що було в «усмішках» Вишні для цензури й диктатури, а собі брали зернятка сміху, який завжди давав свіжий віддих у задушливій атмосфері загального рабства. Як у 20‑х роках селяни не брали серйозно його слів про куркулів, так у 40-х роках повстанці не брали серйозно його слів про «націоналістичних запроданців», а сміялися, читаючи його «самостійну дірку», бо ж вона була символом «самостійности» УРСР під московським чоботом.
Під тиском вимог читачів значна частина газетних «усмішок» Вишні видавалась окремими збірками великими тиражами і по кілька разів. Мусимо обмежитись тут лише до статистики: на 1928 рік вийшло коло 25 збірок «Вишневих усмішок», а 1928 року було видано чотиритомове видання вибраних УСМІШОК. До початку розгрому і колективізації села (1930) тираж книжок Вишні доходив до двох мільйонів – нечуваної для тих часів цифри. Більшовицький погром селянства і України обірвав цей розгін Остапа Вишні. Він перестав писати в газетах, зник як фейлетоніст. Його лаяли і за те, що писав, і за те, що мовчав.
Частина усмішок Вишні грали ролю скорострілів у запеклій битві 20-их років проти агресивного руського імперіял-шовінізму. Пригадується, яку сенсацію вчинила в Україні і в Москві гумореска Вишні з приводу виступу наркома освіти РСФСР А. Луначарського проти українізації та за русифікацію шкіл на Кубані. У гуморесці, написаній на зразок легендарного листа запорожців до турецького султана, кубанські козаки після всіх вияснень пропонують російському наркомові зробити їм те, що й запорожці пропонували турецькому султанові. Вже Вишня давно сидів у найвіддаленішому концтаборі НКВД, а партійна преса все ще люто згадувала, як то цей «ворог народу» посмів посміятися над руським «султаном». Подібних антирусифікаторських гуморесок Вишня написав немало».
Але найбільше Вишня атакував таки слабості свої, своїх земляків, вважаючи, за Гоголем, що «кому вже немає духу посміятися з власних хиб своїх, краще тому вік не сміятися». Вишня умів бути нещадним і вмів убити сміхом. «Ворога треба бити», – писав він і цитував Гоголя: «Насмішки боїться навіть той, хто вже нічого не боїться на світі». Особливо нещадно викривав Вишня слабість в українців інстинкту громадської й національної єдності, їхній егоїстичний індивідуалізм, їхню інертність…
Ніби виправдовуючись, що так багато кепкував за своє життя із своїх українських людей, Вишня пише в щоденнику: право сміятися «із своєї, рідної людини» дає любов; «Треба любити людину. Більш ніж самого себе»; «Просто не любив я печальних лиць, бо любив сміятися. Не переносив я людського горя. Давило воно мене, плакати хотілося… Я народний слуга! Лакей? Ні, не пресмикався! Вождь? Та Боже борони!.. Пошли мені, доле, сили, уміння, талану, чого хочеш, тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, щоб народ усміхнувся!.. щоб хоч одна зморшка його трудового, задумливого лиця, щоб хоч одна зморшка ота розгладилася!».
Головним джерелом гіркого, трагічного гумору Остапа Вишні була його любов до життя, любов до людини. А сміявся, аби не збожеволіти од суму: «Все життя гумористом! Господи! Збожеволіти можна від суму!» (з передсмертного щоденника).
Вишнівський гумор – іронічно-саркастичний, бо про абсурдне неможливо писати серйозно. Аби, справді, не з’їхати з глузду від засилля потворства, треба глузувати з нього. Цю іронічно-саркастичну традицію українського народного глузування з потворних явищ соціуму запровадив у літературі Микола Гоголь. Остап Вишня дуже любив Миколу Гоголя й найкраще переклав рідною мовою його “Ревізора”. Вишня – послідовник Гоголя в іронічно-саркастичній психотерапії суспільної свідомості для порятунку від суму й розпуки.
«Що за життя!? Здобути позицію інтелектуаліста, родившись одним із 17 дітей у бідній селянській родині в забутому Богом полтавському містечку Груні й до 32 років життя не маючи змоги здати екстерном на гімназіяльну матуру. Бути все життя безпартійним – у вік партійної всемогучости й тиранії, гумористом – у вік жахів, кепкуном – у часи сліпого фанатизму, гуманістом – у вік масових організованих злочинів і людоїдства. Щоб, зрештою, стати «блазнем» з авторитетом, популярністю й моральною відповідальністю президента, а з правами в’язня концтабору.
Письменник унікальної (не тільки для України) популярности, рекордних – мільйонових! – тиражів, твори якого знали навіть неписьменні, за що його деякі вибагливі критики виключали з літератури, а диктатори – з життя. Хоч спіткала його доля гумориста-мученика, але й після десятилітньої каторги на Печорі, немов той Мамай чи Байда, не перестав він «усміхатись» аж до смерти» (Юрій Лавріненко).
Загадка поразок і перемог Остапа Вишні – це проблема спонтанного гумориста в пеклі, в умовах рабського суспільства й «тюрми народів». Адже за його «усмішки» йому дали кару за статтею карного кодексу: «54–8: про терор».
У підвалах ЧК Вишня сидів з кінця 1919 по весну 1921; у тюрмі НКВД у Харкові сидів з 26 грудня 1933 по весну 1934; у концтаборі на Печорі відбув 10 років – з 1934 по 1943.
Відомий актор театру «Березіль» Йосип Гірняк, який разом з Остапом Вишнею відбував ув’язнення в «Ухтпечлагу», в Чіб’ю, згадував: «1935 року Вишню як видатного «злочинця», засудженого за «терор проти вождів партії», перекинули в ізолятор на Кожву (коло Воркути), а звідти 1937 року – саме в час масових розстрілів політв’язнів по концтаборах – відправили пішим етапом – 800 кілометрів! сніг! пурга! морози! – назад до Чіб’ю для додаткового «слідства», а фактично на розстріл. Та по дорозі Вишня, хронічно хворий на улькус (виразка шлунку) і ревматизм, захворів на гостре запалення легенів і був покинутий у непритомному стані на якійсь таборовій цегельні, за дротом. Поки Вишня дужав смертельну хворобу – минула масова єжовська операція розстрілів в’язнів».
Гірке глузування Остапа Вишні над більшовицькою пропагандою перегукується з антибільшовицьким сарказмом Андрія Платонова. Електрифікований самогонний куб у Вишні нагадує оповідання Платонова про двигун, що працює на самогоні…
І через сто років лишається своєчасною сатира Остапа Вишні, бо лишаються в нашому житті ті потворства, що їх викривав великий сатирик.
Подивімось на нинішню наругу «українізованих» владоможців над українським людом, українською мовою, українською культурою через призму тодішньої «українізації», яку саркастично викрив Остап Вишня в сатиричній інтермедії «Українізація».
А в сатирі «Літ через п’ятдесят» (з означенням «Не фантазія») Остап Вишня передбачив тоталітарний фінал більшовицької електрифікації: тепер необільшовицько-олігархічна «електрична кнопка» (від «кнопкодавів» у Верховній Раді до «удавів» Обленерго) цілковито керує нашим життям …
Олександер ШОКАЛО
Остап Вишня
УКРАЇНІЗАЦІЯ
ІНТЕРМЕДІЯ ДО П’ЄСИ «ВІЙ»
Дієві особи:
1) Голова комісії українізації.
2) 2 члени комісії.
3) Радянська панна.
4) Кумедник.
5) Хор бурсаків.
Всі дієві особи – переодягнені бурсаки.
Кумедник (вискакує й дзвонить). Гей латрижники, ланці, розбишаки, поганці, цитьте! Тихо невігласи, сміріте ваші гласи! Зараз почнеться комедія, весела інтермедія.
Бурсаки. Тихо! Комедія! Інтермедія!
Кумедник. І ритори, й авдитори, граматики і братчики. Незаможники, середняки і трррудова інтелігенція. І партійні, і безпартійні, і навіть чесні безпартійні. Вичищені й відновлені. Хто «за» і хто «проти». А, ну, хто «проти»? Нема?.. То-то-ж. Цитьте. Внемліте к річам моїм. Слух преклоніте. Ми вам українізацію апарату покажемо і як тую українізацію переводиться розкажемо. Прислухайтесь, придивляйтесь. Все, що покажемо, запам’ятайте і на вуса намотайте.
Бурсаки. Тихо! Українізація!
Кумедник. Ось іде комісія по українізації.
(Входить комісія).
Кумедник. Ось іде громадянка Ундервуд. Вона на всі 100% українізувалася і через те на радянській посаді зосталася.
(Входить панна).
Кумедник. Прислухайтесь, придивляйтесь воно вам у пригоді стане, бо українізувати вас ще не скоро перестануть. Будьмо уважні.
Голова комісії запитує панну. Члени – записують відповіді. Бурсаки на всі відповіді панни реагують жереб’ячим: «Го-го-го».
Голова (до панни). Ви українізувалися?
Панна. Вже.
Голова. А скажіть, будь ласка, навіщо переводиться українізацію?
Панна. Українізацію переводиться для того, щоб залишити всіх на посадах, бо якби не українізували, то треба було б усіх повиганяти.
Голова. Так. Так. А скажіть тепер, чим славна є наша Україна?
Панна (співає):
Лугом іду, коня веду,
Розвивайся, луже!
Бурсаки (раптом підхоплюють):
Сватай мене, козаченьку,
Люблю тебе дуже.
Кумедник (дзвонить, силкуючись припинити бурсаків. Останні поволі втихають). Ффу, не видержали хлопці!
Голова (до панни). Ви хотіли сказати «піснею»?
Панна. Але…
Голова. Що таке «але»?
Панна. «Але», по нашому, по-руському будіть значить: «Да». (Бурсаки регочуть… Музика грає туш).
Голова. А чим іще славна наша Україна?
Панна. Борщем і галушками. (Бурсаки регочуться… Музика грає туш).
Голова. Ну, українознавство ви засвоїли добре. Тепер трохи з географії… Скажіть, що таке «селяни»?
Панна. Селяни… селяни… селяни… Про це і не говорили.
Голова. Не говорили? Ну, та це не так і важно А скажіть тепер, як буде по українському: «В виду того, что»?
Панна. Позакак.
Голова. Прекрасно. Прекрасно. Та ви краще од Шевченка. Скажіть тепер, як пишуться папери українською мовою?
Панна. Всі папери українською мовою починаються так: «З огляду на ваше відношення»… А в словах, де було руськоє «ять» пишеться і з точкою.
Голова. Приклад?
Панна. Наприклад: «лєс» – ліс; «сєно» – сіно; «возлє» – «возлі» – «везде» – везді… (Бурсаки регочуть).
Голова. Все це дуже добре. А все таки найголовнішого не сказали. Що найголовніше на Україні?
Панна (мнеться). Не… не… знаю.
Голова. Не знаєте?
Панна. Не знаю.
Голова (до дирижера). Маестро! Допоможіть!
(Музика починає грати гопака).
Панна. (скрикує). Гопак! (і починає танцювати).
Танцюють усі. Танцюють до нестями… Кумедник намагається перепинити. Нарешті всі вгамовуються.
Голова. Прекрасно (Урочисто). Громадянка Ундервуд, як знавець українознавства, переводиться в позакатегорійні й підвищується з 10 в 14 розряд… Ви вільні.
Бурсаки (співають). Українізувалась. Українізувалась. Україні-зу-ваа-ла-а-ся.
Завіса.
Остап Вишня
ЛІТ ЧЕРЕЗ П’ЯТДЕСЯТ
(Не фантазія)
Дід Юхим ну ні от стілечки не вірить у нові порядки… Ну, ніяк…
Хоч коли б я з ним зустрівся, він завжди й обов’язково чухає потилицю і каже:
– Наробили?! Ну, скажіть, навіщо це все? Кому воно потрібне? Жили ж колись… Жили б і далі… А тепер…
І пішов, і пішов, і пішов…
Діда Юхима я давно знаю, і давно він такий. – Він ще, мабуть, з дитинства ворог усього нового…
Колись іще, як проводили у волості телефон, він лаявся страшно і кричав:
– Порубаю! Стовпи порубаю!
– А навіщо ви їх, дядьку, рубатимете?
– Кому воно тут потрібно. Ям понакопували. Їду оце із станції ввечері, людей везу, надворі темно! Я йду собі побіля воза, а воно темно, хоч в око стрель… Так я як шарахнув у ту яму, так думав, що на той світ лечу. Що злякався, а що забився, так і не приведи господи! А ви, кажете: «телефон»… От вам і телефон… То ями були – падав у них, а тепер стовпи – зачіпаєшся возом за них, воза ламаєш… Смієтесь?! А воно, їй богу, якби знав, що не одвічатиму, порубав оті стовпи на цурпалки…
З дідом Юхимом трудно говорити, бо ніякі доводи, ніякі докази не в силі переконати діда Юхима.
На все, що йому не скажеш, дід Юхим махає рукою:
– Юринда!
Отакий дід Юхим…
Ех, діди Юхими, діди Юхими! Чим же вам довести, що за десять років революції життя покращало? Як вас переконати, що далі воно буде ще краще?
Трактор – юринда.
Дніпрельстан – юринда.
Освіта – юринда…
Електрифікація – юринда…
Все, одне слово, юринда.
Я колись два дні розпинався перед дідом Юхимом, доводячи йому, як буде прекрасно жити, коли соціялізму дійдемо.
Не взяло.
– Що ти мені про соціялізм патякаєш? Що ти мені електрику, що ти мені радіо?! А землі мені твоя електрика дасть? Щоб десятин по десять на їдця? Дасть вона мені землі стільки, чи не дасть?! Оце ти мені скажи! Щоб у мене в засіках було повно… А ти мені електрику. Посію я на твоїй електриці арнавутки, щоб потім заклав руки за спину й ходив собі, покахикував?!.. От ти що мені скажи.
Я тоді розсердився на діда і нічого йому не сказав…
А тепер оце для всіх дідів Юхимів розкажу, що воно в нас буде, як буде в нас електрика…. Як ми житимемо, коли скрізь у нас буде:
– Радянська влада плюс електрифікація.
Слухайте, діди Юхими! Для вас спеціяльно.
Вам хорошого життя хочеться?
Я знаю, якого саме.
Воно – буде! Буде ще краще, як ви думаєте.
Слухайте.
Коли проведемо скрізь електрифікацію, коли в кожну радянську хату буде проведено дрота, коли дротами тими лани наші обснуються, отоді всі ви, діди Юхими, будете тільки, заклавши руки за спину покахикувати.
Все за вас буде електрика робити.
От ви встали з ліжка. Ви тепер, що робите. Чухаєте поперека, чухаєте потилицю, груди. Треба для того доставати рукою скрізь, де свербить. Є такі місця, що й дістати не можна. А тоді радянська влада придумає такі вроді руки, що кнопку надавив – вона сама тобі – чухає… І такий буде апарат, що як на його лягти, так він сам тебе буде перевертати, а рука буде чухмарити. І скрізь, скрізь почухає. Не залишиться жодного невичуханого місця.
Як уже воно вас почухає, тоді ви простягаєте ноги, натискаєте на кнопку, і штани самі на ноги лізуть, самі онучі намотуються й чоботи одягаються. Вам навіть нахилятися не доведеться.
Одягла вас електрика, тоді ви становитесь перед іконами. Пускаєте радіо, гучномовець за вас молитви читає, а електрика руку вашу підіймає на лоба, на живіт, на плечі. Христить вас електрика.
Це так званий, електрифікований «Отче наш».
Поелектрифікувавшись богу, сідаєте за стіл.
Ваше діло тільки рота роззявити та проказувати жінці:
– Надави кнопку з перепічками…
– Надави на сало!
– Тепер на сметану… Та не дави ти так довго, бо ковтати не встигаю. Дави коротенько.
Поелектроснідавши, ви робите те, що вам робити треба.
А робити вам тільки й того, що кнопки скрізь надавлювати.
Все по хазяйству на кнопках.
Чистите ви, приміром, хліва для корови: одна кнопка вилами керує, друга лопатою, третя граблями.
Не стоїть корова, – тиць у кнопку, а держално само корову по ребрах – лусь!
Всіх дрібниць по хазяйству не перелічиш. Знайте одне, що на все буде своя кнопка.
Ви тільки ходитимете та покахикуватимете.
Куби для самогону і ті будуть електрифіковані.
І без ніякого диму. Міліція навіть не догадається, де саме гонять.
У кутку буде електрифікований дубець для дітей.
Вставив штепселя, – дубець дітей поре, а гучномовець лає.
Електрифікуємо насіння, – само буде в рота скакати.
На що вже гребінка, щоб ськатись, і ту буде електрифіковано. Сама волосся розгортатиме, сама й нужу зничтожатиме. Ваше діло буде тільки перевертатись.
Розгнівалися ви на жінку, підвели її до спеціяльного апарату, надавили кнопку, звідти вискакує макогон і жінку по голові.
Я вже не говоритиму тут про основну роботу нашу на селі…
Само собою розуміється, що й оранка, й косовиця і жнива, і молотьба, і мливо – все це робитиме електрика.
Вже це, подекуди, й є у нас, а тоді буде скрізь…
Ми досвітки і ті електрифікуємо.
Винайдено буде такі апарати, що самі за вас будуть у підкидного дурня грати.
Надавив кнопку, – і вилітатиме або винова краля, або там жирова шостака. Картами навіть ляпати не доведеться.
І то ж не забуваймо, що електрика не проста річ, вона річ дужа, сильна, міцна.
Її й ураховують не абияк, а на кінські сили. Дві кінські сили, три кінські сили і т. д.
Дніпрельстан, приміром, даватиме нам енергії на 650 000 кінських сил.
Макогона, щоб бити жінку, розуміється, на півмільйона кінських сил ми не робитимемо, – то дуже великий макогон буде…
На дві кінські сили не більше робитимемо такі апарати.
Як двине – так ніби дві кобили жінку вдарили.
А тепер що? Кулаком ударили, та ще до того й п’яним кулаком, яка там сила.
І не слухаються жінки, на делегатські збори ходять, до сельбуду ходять…
А тоді лихої години ходитимуть.
Слухатимуться. Тіпатимуться, а слухати будуть.
І діти слухатимуться.
І думати нам із вами ні про віщо не треба буде: і думати, і робити за нас буде електрична кнопка…
Ви уявляєте собі діди Юхими, електрифікований приміром, ярмарок?
Там не буде коней. Коней-же взагалі тоді в нас не буде, бо все буде робити електрика.Ми торгуватимемо тоді електричними кнопками.
Там, де тепер у нас по ярмарках коні стоять, тоді в два ряди по цей і по той бік дороги, стоятимуть електричні кнопки.
Не буде ні іржання, ні батогів.
Просто ви собі підходите:
– Що просить оця кнопка?
– Оця сто двадцять.
– Сто двадцять?! Така миршава кнопка, а такі гроші… Що ж вона в тебе такого робить?
– Миршава?! Очі в тебе миршаві. Та ти причепи до неї гарбу або плуга, та подивись, а тоді казатимеш: «Миршава». Це кнопка не з якоїсь там поганенької майстерні, а з самого ДЕЗ’у*. Ти придивись краще, що це за кнопка. Та ніколи в світі я б її не продавав, так грошей треба: дочку заміж оддаю.
– Молись богу! Бери вісімдесят. І то гроші!
– Вісімдесят кажеш? За таку кнопку вісімдесят? Он стоїть за вісімдесят! Хрестись! Менше, як сто п’ятнадцять і балакати не будем!
Лясь! Лясь! Лясь!
Отакі тоді в нас ярмарки…
А храми?!
Електричні дзвони на церкві.
Гучномовці «Іже херувими» співають…
А батюшка тільки ходить та кнопки нажимає…
А після храму – електрифіковані пироги, горілка, капуста.
Їж, не хочу.
Підпив у кума на храму, штепселя тобі вставили – він тебе сам і додому провадить.
Невже ж і таке життя вам буде не до вподоби, дорогі діди Юхими.
Невже ж і тоді казатимете:
– Юринда?!
Електрика ж за вас і робитиме, за вас і думатиме…
Власть – у нас!
Земля – у нас!
Панів – нема!
Трактори й машини вже цокотять на нивах.
А ви все:
– Юринда.
Не можна ж усього зразу.
Почекайте трохи – і матимете все те, що ото я намалював.
Нічого не будете тоді робити – тільки покахикуватимете.
_____________________
*Державний електричний завод.
1928
