150-ліття П. П. Скоропадського:
«Я вірю в правду свого діла і що воно не загине»
Гетьман П. П. Скоропадський. Київ, 1918.
Останній Гетьман України Павло Петрович Скоропадський (1873–1945) – нащадок славних українських старшинських родів із Сіверщини: Скоропадських (по батькові) й Миклашевських (по матері), які були споріднені з іншими знатними українськими родами: Полуботками, Розумовськими, Апостолами, Кочубеями, Безбородьками, Тарновськими, Маркевичами, Милорадовичами, Лизогубами, Закревськими, Лисенками.. Цей благородний, чесний Українець доклав великих зусиль до відродження української державності й будівництва Української Держави (Другого Гетьманату) – повернення до своєї національної основи, відродження своєї економічно-політичної самостійності, відновлення всього українського, передусім освітньо-культурної традиції, Волі національного духу. Бо в духові сила народу – національний дух породжує національну державу.
Коли під час Лютневої революції почалась деморалізація й більшовизація армії, генерал Павло Скоропадський зберіг свій 34-й армійський корпус, який мав 60 тисяч добре дисциплінованих озброєних вояків. П. Скоропадський провів успішну українізацію свого корпусу й назвав 1-м Українським корпусом. Авторитет бойового генерала був такий високий, що на з’їзді Вільного козацтва в Чигирині 16-17 жовтня 1917 Павла Скоропадського обрали отаманом Вільного козацтва. Коли в листопаді 1917 збільшовизований 2-й гвардійський корпус вирушив на Київ, П. Скоропадський, усупереч наказу командування вивести боєздатний 1-й Український корпус на Західний фронт, зайняв залізничні станції біля Києва та, обеззброюючи збільшовичені частини, відправляв їх назад до Росії. Цим генерал Скоропадський урятував і українську революцію і Центральну Раду. Проте наприкінці року стосунки між Скоропадським і Генеральним секретаріатом ЦР загострились, і генерал пішов у відставку. Бездарні очільники-соціалісти ЦР боялись авторитету бойового генерала і очолюваної ним військової сили, тож поспішно розформували 1-й Український корпус, обеззброївши Україну перед загрозою більшовиків та білогвардійців.
До більшовицького перевороту в листопаді 1917 Генеральний секретаріат ЦР не створив жодних органів виконавчої влади на місцях, не мав апарату збору податків і повністю залежав од фінансування з Петрограду. А коли ЦР не визнала більшовицького перевороту, більшовики припинили її фінансувати. Тож у пошуках грошей ЦР запровадила примусові майнові податки, фактично обклавши населення контрибуцією, подібно до більшовиків. Україна поглинув правовий безлад: виконавчою владою на місцях були думи, а замість армії – добровольчі загони самооборони. На селі панував бандитизм, грабіжництво.
На Центральній Раді висіли астрономічні суми заборгованостей перед підприємствами Донбасу та її власні борги по кредиту на поточні потреби Генерального секретаріату, а ще ж збитки, завдані більшовицькими навалами…
Через відсутність у Центральної Ради економічної політики припинились господарське життя щойно проголошеної Української Народної Республіки. Проголошена в ІІІ Універсалі ЦР «соціалізація» землі й промисловості фактично легалізувала самозахоплення й зупинила виробництво.
Згідно з Брестською угодою, на Україну поклали зобов’язання постачати країнам Антанти хліб, харчові продукти, сировину, чого ЦР була нездатна забезпечити. Україна була за крок від військової окупації Німеччиною й Австрією.
Аби врятувати Україну від остаточної розрухи та німецько-австрійської окупації, в Київі зібрався Всеукраїнський з’їзд хліборобів, у роботі якого взяли участь 6500 делегатів з усієї України. 29 квітня 1918 р. хліборобський з’їзд проголосив Українську Державу на чолі з Гетьманом Павлом Скоропадським і закликав його «врятувати країну від хаосу і беззаконня».
Молебень на Софійському майдані після проголошення П. П. Скоропадського Гетьманом. 1918
Павло Скоропадський прийняв країну у становищі, близькому до руїни. Передусім гетьман скасував закони ЦР про соціалізацію. У «Грамоті до всього українського народу» від 29 квітня 1918 проголошено: «Права приватної власності – як фундаменту культури та цивілізації, відбудовуються в повній мірі, і всі розпорядження колишнього українського уряду, а рівночасного уряду російського, відміняються і касуються. Відбувається повна свобода по зробленню купчих з купівлі-продажу землі… В області економічної та фінансової відбувається повна свобода торгу і відчиняється широкий простір приватного підприємства та ініціативи».
За стратегічного керівництва Гетьмана Павла Скоропадського створили перший в історії України Кабінет Міністрів, упорядкували податкову систему, створили Українську армію; заснували Українську академію наук, відкрили українські державні університети в Київі й Кам’янці-Подільському та історико-філологічний факультет у Полтаві; створили систему українських середніх шкіл з відкриттям близько сотні українських гімназій та упровадили в навчальні програми українську мову, історію й географію як обов’язкові предмети; заснували Українську національну бібліотеку, Український національний архів і Український історичний музей; створили систему національного мистецтва й народної культури з Національною галереєю мистецтв, Українським театром драми і опери, Українською державною капелою, Українським симфонічним оркестром; створили Українську телеграфну агенцію та інші національні інституції…
За сім з половиною місяців гетьманування Павла Скоропадського його Уряд створив національну економіку й фінансову систему фактично з нуля, всупереч німецькій окупації та важкому спадку, який залишили по собі соціалістичні лідери Центральної Ради.
За сім з половиною місяців Українська Держава здобула визнання 30 держав Світу й заснувала власні дипломатичні місії у 23 державах. Гетьман зміцнив державний кордон, активно підтримував визвольний рух у Білорусі та сприяв політиці українського національного відродження на Кубані й входження її до складу України на федеративних засадах. Після звільнення од більшовиків Криму (22 квітня 1918) Кримською групою військ під командуванням визначного воєначальника Петра Болбочана Гетьман Павло Скоропадський почав рішуче діяти для приєднання Криму до України й збереження під українською владою Чорноморського флоту. На початку осені 1918 Скоропадський рішуче придушив сепаратистський рух у Криму та офіційно приєднав його до Української Держави. Та внаслідок антидержавного перевороту диктаторської Директорії наприкінці 1918-го всі здобутки Української Держави стосовно Криму було втрачено.
Українська демократично-хліборобська партія активно сприяла очоленню Гетьманом державної влади в Україні, тож демократи-хлібороби рекомендували на посаду міністра внутрішніх справ свого ідеолога, відомого правника М. І. Міхновського. А Гетьман Павло Петрович Скоропадський серйозно розглядав кандидатуру видатного правника Миколи Івановича Міхновського на посаду прем’єр-міністра Української Держави. Скоропадському імпонували антисоціалістичні погляди Міхновського й визнання ним приватної власності на землю. Пам’ятав Павло Скоропадський і те, що Українська демократично-хліборобська партія зіграла велику роль у скиненні Центральної Ради. У своїх «Споминах» Павло Скоропадський зазначав, що всі з його оточення, кого він просив дати характеристику Миколі Міхновському, застерігали, щоб Гетьман у жодному разі не запрошував Міхновського на посаду прем’єр-міністра, бо, мовляв, той за кілька днів порозгонить увесь Уряд. П. Скоропадський, який «у Міхновському нічого поганого не бачив», не міг зрозуміти, чому до М. Міхновського в урядовців таке майже одностайне негативне ставлення. А пояснення того негативного ставлення до самостійника М. Міхновського й до української справи самого Гетьмана – в русофільстві значної частини членів Уряду. Ось як характеризує тих проруських урядовців український громадсько-політичний діяч Микола Ґалаґан: «Наскільки тяжко було «русским душам» гетьманських міністрів миритись з існуванням Української держави, показує той факт, що ті міністри вимагали урядового проголошення тези, що Україна без Росії існувати не може» («З моїх споминів»).
Зрештою, міністри переконали Гетьмана не призначати Міхновського прем’єр-міністром, і він запропонував йому посаду бунчужного товариша – свого особистого радника. Микола Міхновський відмовився од тієї пропозиції й разом з УДХП став в опозицію до гетьманського режиму, та водночас партія відмовилася вступати до Українського національного союзу, який готував заколот проти Гетьмана.
Головою Української телеграфної агенції Української Держави Гетьман призначив Дмитра Донцова – ідеолога інтегрального націоналізму.
Гетьман Скоропадський оприлюднив засадничі принципи українського державотворення: «Політика українська повинна бути завжди демократичною і щиро-народною. На це вказує й історія Українського народу, й інші дані. І я завжди буду додержуватись цієї політики. Я прийняв гетьманство для того, щоб збудувати вільну, незалежну, самостійну Україну й дати щастя Українському народові. Я переконаний, що разом з Українським народом і його кращими синами, дам Україні вільне життя».
Гетьман намагався знайти та об’єднати в справі відродження Української державності гідних людей, незважаючи на спротив негідників-русофілів у своєму оточенні. З приводу цього Гетьман залишив своєчасну настанову: «Якщо ви, панове, коли-небудь будете в тих умовах, в яких був я, то, бажаючи вам добра, раджу: бережіть розумних, освічених, здатних до роботи людей, у нас їх можна по пальцях перелічити…».
Для заснування Української Академії Наук П. П. Скоропадський покликав до Київа з Петербурґу всесвітньо відомого вченого В. І. Вернадського, а той зібрав у Київі українських вчених з усієї колишньої імперії.
15 серпня 1918 р. Гетьман Павло Скоропадський підписав закон про Національну бібліотеку та її фонд, а 14 листопада Гетьман підписав Закон про заснування Української Академії наук, а також Закон про Статут, штати УАН (140 співробітників) і її установ (бібліотека, інститути, комітети, комісії, кабінети). Згідно з Законом, структура академії мала три відділи: Історично-філологічний, Фізико-математичний, Соціальних наук, а перший склад академіків становив 12 осіб. На перших спільних зборах академіки таємним голосуванням одноголосно обрали головою-президентом УАН В. І. Вернадського, і це обрання затвердив гетьман П. П. Скоропадський своїм указом від 30 листопада 1918 р. Віце-президентом УАН обрали Д. І. Багалія, а неодмінним секретарем – А. Ю Кримського.
Та більшовицький резидент у ЦР і УНР В. Винниченко наприкінці літа очолив так званий Український національний союз, опозиційний до визнаної 30-ма державами Української Держави, і спільно з більшовиками став готувати державний переворот. Сформована таємно з представників соціалістичних партій у середині листопада 1918 р. диктаторська Директорія на чолі з більшовиком Винниченком, який патологічно ненавидів Скоропадського, проголосила себе верховною владою і в своїй відозві до населення вимагала «знищити дощенту» гетьманську владу (таке зобов’язання взяв Винниченко перед Леніним). І Петлюра в Білій Церкві видав Універсал до народу з закликом до повстання.
Коли війська Директорії – диктаторського органу УНР після запеклих вуличних боїв захопили Київ і розпочали партійний терор, Гетьман Української Держави Павло Скоропадський, аби не допустити подальшого кровопролиття, 14 грудня 1918 р. зрікся своєї влади.
Недолугий отаман Петлюра у нестямі волав: «Як піймаю Скоропадського, то його повісю!». Після тієї погрози ватажка соціалістів глава Української Держави не мав шансів залишитися на Батьківщині. Віддавши військам наказ припинити опір, гетьман кілька днів переховувався в турецького посла Ахмед–Мухтар–бея в «Паласт-Готелі». За спогадами наймолодшої гетьманівни Олени Отт–Скоропадської: «Батька врятували німці – замаскувавши під пораненого, вивезли в санітарному поїзді до Берліну».
Так 14 грудня 1918 р. завершився в Київі вчинений диктатурою Директорії соціал-більшовицький переворот (за схемою більшовицького перевороту в Петрограді), який знищив Українську Державу, чим підготував некеровану територію цілої України для здачі диктатурі більшовиків. Значну роль у поваленні Української Держави відіграли всі юдейські партії, які мобілізувалися на боротьбу з Гетьманським Урядом, бо юдеї «вважають час правління Скоропадського дуже нещасливим для себе…».
Після захоплення Київа 14 грудня 1918 р. соціалістами Директорії та зречення влади Гетьманом Павлом Скоропадським М. Грушевський намагався ліквідувати Українську Академію наук, створену указом Гетьмана, і створити свою. Та академіки повстали проти руйнації УАН, і Директорія не підтримала авантюру Грушевського.
Гетьман Української Держави Павло Скоропадський за короткий час заклав основу розвитку здорової нації й національної держави. Але інтриґани й демагоги, заанґажовані соціалістичною й більшовицькою ідеологією, кинули український народ на абсурдну, самовбивчу громадянську бойню до загину – зруйнували основу культурного, господарського, соціального й політичного розвитку України, зруйнували щойно відроджену державність і призвели країну до керованого хаосу. А «спасителями» явились більшовики з Росії, які «навели порядок», колективізацією-«розкуркуленням» і голодоморним геноцидом підірвавши генетичні й духовні сили Українського народу та на довгий час закабалили Україну…
Суспільні збурення мають тенденцію повторюватися через три людські покоління, але навиворіт: зараз подібна «спасительська» легенда, подібний керований хаос, тільки замість колективізації-«розкуркулення» – приватизація-«окуркулення», замість голодоморного геноциду корінного народу – технологічний етноцид. А 2022 кремлівські необільшовики рушили в Україні військовою аґресією, вчиняючи геноцид Українського народу…
Вражає факт, що за 100 років в Україні нічого не змінилося – і нині в несамостійному, продажному політикумі колоніальної адміністрації панує кар’єризм, клептоманія, корупція, мародерство! Корупція й мародерство почалися в Україні саме зі злочинного угрупування самопроголошеної Директорії УНР, по суті корумпованої «держави в державі», очільники якої під час війни обікрали країну й призвели її до краху та обікрадену здали більшовикам, аґентами яких була значна частина їх. (Звідти йде нинішнє виправдання патологічного злодійства: «Краще вкрасти самим, ніж віддати ворогам». Патологізм у тому, що чиновники мародерять країну, якою їм належить управляти). Все те паразитарне чиновництво самопроголошеної диктаторської Директорії розграбовувало накопичений за гетьманування П. Скоропадського бюджет Української Держави, готуючись до здачі України руським більшовикам. Мандрівна Директорія з залишком державного скарбу розмістилась у вагонах Міністерства шляхів і цілеспрямовано просувалась на Захід – маневруючи тікала од своїх конкурентів, а головно – від Українського народу. А Українці проводжали самозвану недолугу владу гірким жартом: «У вагоні – Директорія, під вагоном – територія». Так свого часу Мазепа здав Україну московському цареві, а сам утік, прихопивши з собою весь державний скарб. Непокаране злочинство повторюється в дедалі більших масштабах…
Так злочинство всіх попередніх московських васалів і диктаторської Директорії повторює нинішня васально-диктаторська клептократія.
Петлюра, готуючись до втечі, заснував Фінансову аґентуру на чолі зі своєю довіреною особою. Та фінансова організація діяла в Берліні й самочинно розпоряджалася величезними коштами, виділеними для українських посольств і військово-санітарних місій, для закупівлі військового майна і повернення біженців. Та аґентура мала закуповувати озброєння, радіостанції й обмундирування для українських солдатів, а насправді закупки озброєння відбувались тільки на папері, а замість обмундирування в Україну привозили рване шмаття. В той час, коли українська армія не мала зброї й амуніції, фінансові аґенти Директорії купували за кордоном вілли. Оскільки аґентів на фінансові місії призначав особисто Петлюра, то він теж був причетний до злочинних махінацій. Одначе, не було порушено жодних кримінальних справ, а всі фінансові скандали заминали, бо це, мовляв, підриває репутацію влади й заплямовує Україну. Згодом виявилося, що петлюрівські фінансові аґенти були також резидентами кількох спецслужб, зокрема працювали на більшовиків.
Режим влади в УНР часів Директорії був не тільки неефективним, а й злочинним, тримався на партійній доцільності й особистій відданості «головному отаману», який узурпував владу. Узурпація влади недолугим «головним отаманом» паралізувала державний контроль і судочинство, урядові структури й армію. Все те руйнувало зсередини українську державність, деморалізувало народ і дискредитувало Україну.
Отже, зовнішні фінансові оборудки й внутрішнє бюджетне злодійство нинішнього клептократичного режиму, що прикриває побутовою корупцією своє соціальне паразитство й державне злочинство під час війни, почалися ще за владарюючого кагалу Директорії. Це арґументовано з’ясовує український історик Павло Павлович Гай-Нижник: «Те, що ми називаємо корупцією, а не дрібними зловживаннями, почалося в період Директорії, після семи з половиною місяців гетьманату Скоропадського, коли були накопичені великі кошти в бюджеті, коли гроші з’явилися на іноземних рахунках. Тоді вже було, в яку кишеню сунути руку. …Проблема в тому, що у нас модно романтизувати історію. А потім ми шкодуємо, що історія нас нічого не вчить. Для того, щоб ми зробили правильні висновки з історії, нам потрібно знати не тільки геройські й позитивні речі, а й ганебні речі. Тому що ці ганебні речі поховали українську державність. Після цього були репресії та Голодомор. А всього цього могло і не бути».
Корупцію в УНР, а відтак і в «незалежній» Україні, започаткував владарюючий соціал-демократичний (прокомуністичний) кагал на чолі з більшовиком Винниченком, який за передачу Петлюрі 10 лютого 1919 р. головування в Директорії узяв «відкат» у 20 млн гривень і невдовзі, «обтрушуючи з себе всякий порох політики», втік за кордон, «у своє справжнє, єдине діло – літературу»… Там по гарячих слідах подій написав книжку спогадів під цинічною назвою «Відродження нації» про трагічно кінчену Українську революцію. І на завершення вирік сакраментальну фразу: «Українську історію не можна читати без брому». Аморалізм того «талановитого письменника» найпроникливіше характеризує Сковородина філософема: «У тих, хто душею низький, найкраще з написаного й сказаного стає найгіршим»… Далі письменник-аґент насолоджувався життям зі своєю Розалією Ліфшиць на Лазурному Березі (Приморські Альпи), на віллі, купленій за Петлюрин «відкат»… І чекісти не турбували свого резидента…
Про чесність, благородство Гетьмана найкраще свідчить його спосіб життя: П. П. Скоропадський не надбав статків на гетьмануванні, тож придбав будинок для родини у Ванзеє (північно–західне передмістя Берліну) за кошти, виручені за продаж спадкових коштовностей дружини. Тут велика родина Скоропадських (мали шестеро дітей) жила за рахунок власного господарства. Як згадує найменша донька Олена, «мали велику садибу й город, і батьки працювали на землі. Ми мали своїх курей, вигодовували свиней».
А в Україні Директорія почала терор: недолугий Петлюра, боячись військового авторитету полковника П. Болбочана, звинуватив його в намаганні захопити владу, й військово-польовий суд за його наказом виніс Болбочану смертний вирок, який виконали 28 червня 1919. Протестуючи проти незаконного судового вироку Петрові Болбочану, видатний український політичний діяч, теоретик українського консерватизму В’ячеслав Казимирович Липинський (1882–1931) подав у відставку з посади голови дипломатичного представництва УНР у Відні з серйозною морально-правовою мотивацією: «такими фактами, як розстріл Отамана Болбочана, Правительство Української Народньої Республіки стало виразно на шлях партійного терору». Започаткований диктаторською Директорією соціалістичний «партійний терор» руські більшовики розгорнули в тоталітарний «красный террор»…
Усе те безчинство столітньої давності збільшовичених соціалістів проявляється нині в антидержавних диверсіях кремлівської необільшовицької резидентури на всіх рівнях влади під час Всеукраїнської визвольної війни…
Хоч соціалістам і більшовикам таки вдалося підірвати основи самостійницької політики Гетьмана Павла Скоропадського в Україні, та Гетьман розгорнув за кордоном потужний Український гетьманський рух, який провадив самостійну державницьку діяльність і становив небезпеку для тоталітарного більшовицького режиму, для цілісності СССР. Тому Гетьман і його рух перебували під пильним стеженням чекістів…
П. П. Скоропадський. 1920-і роки.
В еміґрації Гетьман Павло Скоропадський спрямував усі свої зусилля на розбудову громадського й політичного життя української діаспори та своїм конструктивним державницьким рухом намагався об’єднати у спільній боротьбі за Самостійну Україну різні українські політичні сили. Українська політична еміґрація, вирвавшись з-під деморалізуючого впливу деґенеративних вождів Директорії, тільки за кордоном збагнула державницьку ідею Гетьмана й запізніло вибачалася перед ним.
У 1922 Павло Петрович Скоропадський очолив Український союз хліборобів-державників (УСХД), ідеологом якого був В’ячеслав Липинський. УСХД мав свої відділи у Польщі, Чехії, Німеччині, Югославії й Туреччині. Після розколу УСХД у 1930-х прибічники Скоропадського об’єдналися в Союз гетьманців-державників, філії якого були в Європи й Америці.
Учасники установчого з’їзду Українського союзу хліборобів-державників,Рейхенау, 4–8 червня 1922 р. Зліва направо сидять: Іван Леонтович, Гетьман Павло Скоропадський, В’ячеслав Липинський,
Людвіг Сідлецький; стоять Михайло Тимофіїв, Микола Кочубей, Адам Монтрезор, Андрій Білопольський, Михайло Савур-Ципріянович, Ігор Лоський, Володимир Залозецький, Сергій Шемет,
Олександр Скоропис-Йолтуховський.
Стараннями П. П. Скоропадського у 1925 році в Німеччині постав Український науковий інститут при Берлінському університеті, який відіграв велику роль у розвитку української науки й культури в еміґрації.
Життя й праця гетьмана і його родини в Німеччині (аж до закінчення ІІ Світової війни вони мешкали у Ванзеє) були пов’язані з українською справою – спрямовані на те, аби зацікавити європейські держави українською проблемою. За спогадами гетьманівни Олени Отт–Скоропадської: «Батькова ідея була – об’єднати сили української діаспори для визволення України з–під радянської влади. Створити український комітет, з’єднати всі українські партії й виступити під кінець війни як єдина сила. Та, на жаль, це не здійснилося»; «Коли Гітлер прийшов до влади, батько не сподівався, що нацисти керуватимуть країною довго. Та потім почалася підготовка до війни, і Скоропадський, як усі українці в діаспорі, думав, що війна дасть Україні можливість звільнитися… Дійсно, він співпрацював з німецьким міністерством закордонних справ, знав вищі військові кола Німеччини. Але не обіймав якихось посад у Третьому Рейху, не був радником абощо. Він не прислужував владі. …Коли німці передали Карпатську Україну угорцям, батько направив дуже довгу телеграму–протест до Гітлера. Я власноруч передавала її по телефону. Добре пам’ятаю ту розмову з телефоністкою, яка постійно повторювала, що не можна настільки різко й категорично звертатися до фюрера. А я їй відповідала: «Ні, можна!».
Усі в родині Скоропадських були дієвими учасниками гетьманського руху. У своє 60-ліття (16 травня 1933) Павло Петрович оголосив своїм наступником сина Данила, який мав перебрати на себе обов’язки провідника гетьманського руху після смерті батька (Данило офіційно очолив Союз гетьманців-державників у 1948, після складання повноважень голови Союзу його матір’ю Олександрою Петрівною). Після смерті Данила (1957) провід Союзу гетьманців-державників очолила Марія Павлівна Монтрезор-Скоропадська (померла в 1959). Після Марії Павлівни гетьманський рух очолювала Єлизавета Павлівна Кужим-Скоропадська. За рік до її смерті (1975) керівництво рухом перебрала найменша з дітей Скоропадських – Олена Павлівна Отт-Скоропадська (померла у 2014).
Павло Петрович Скоропадський у Ванзеє. 1940
Рятуючись від більшовицької окупації, 8 квітня 1945 Павло Петрович з донькою Єлизаветою й ще кількома людьми виїхали з села Меллінґен (поблизу Веймара, де на той час розташовувалася резиденція Союзу гетьманців-державників) у напрямку Оберстдорфа. Подорож була небезпечна через часті бомбардування союзницької авіації. Ту поїздку описала в спогадах Єлизавета Скоропадська. Батько кілька разів казав доньці про своє передчуття, що не доїде до Оберстдорфа: «Передай їм, що я їх усіх там і мою дорогу Оленку, про яку я тепер теж нічого не знаю й за яку я дуже турбуюся, бо вона там сама, страшенно–страшенно люблю, і якби зі мною щось трапилося, скажи їм, що я за них буду молитися. Данило мусить продовжувати мою справу… Я переконаний, що Данило міг би багато зробити для України, та тільки в тому випадку, що й українці будуть підтримувати його всіма своїми силами».
16 квітня під час пересадки на залізничній станції в містечку Платтлінґ Павло Петрович з Єлизаветою потрапили під бомбардування американської авіації й стали перечікувати його під зовнішньою стіною вокзалу, бо в бункері не вистачило місця. Там їх привалило уламками зруйнованої стіни. Поранених батька й дочку спочатку відвезли до лікарні в місто Деґґендорф, а потім до монастирської лікарні в містечко Меттен. Єлизавета була в тяжкому стані зі струсом мозку, а батько почувався краще й провідував дочку. Та враз стан дуже потравмованого Павла Петровича погіршився, й о 4–й ранку 26 квітня 1945 Гетьман помер. Німецькі священики-католики відмовилися проводити обряд поховання православного. Єлизавета, ще слаба після лікарні, звернулась по допомогу до американських солдатів. Та трапився український греко–католицький священик Григорій Онуфрів, який 28 квітня й поховав Гетьмана України на монастирському цвинтарі Меттена. Через рік прах П. П. Скоропадського перепоховали на кладовищі містечка Оберстдорф у Баварії. У 1951 в одній могилі з Гетьманом поховали його вдову – Олександру Петрівну Скоропадську. Згодом тут поховано сина Петра, дочок Марію та Єлизавету й її чоловіка Василя Кужима.
Могила Гетьмана України П. П. Скоропадського і його родини в Оберстдорфі. 2017.
Намогильна плита.
Павло Скоропадський залишив свої знамениті «Спомини», де висвітлив події від кінця 1917 до кінця 1918 з власної позиції професійного військовика й державника. «Спомини» є цінним історичним джерелом, яке на відміну від іншої мемуарної літератури, розглядає проблему Української революції не статично, а в динамічному розвитку подій зі стратегічною перспективою. У «Споминах» Павло Скоропадський підкреслює, що він подає власне бачення подій свого часу так, як він сам їх розумів, а оцінка його доби – справа майбутньої історичної науки.
Павло Петрович Скоропадський передбачив подальший розвиток подій в Україні на століття вперед: «Я не маю сумніву, як не мав і раніше, що всілякі соціалістичні експерименти, в разі якщо уряд у нас був би соціалістичний, повели б негайно до того, що вся країна протягом шести тижнів стала б здобиччю всеосяжного молоха більшовизму. Більшовизм, знищивши всіляку культуру, перетворив би нашу країну на висохлу пустелю, де з часом усівся б капіталізм, але який!.. Не той слабкий, м’якотілий, який жеврів у нас досі, а всесильний бог, у ногах якого буде плазувати той таки народ».
Необільшовизм успадкував колоніальну політику більшовизму, і ошукані оманливою «незалежністю» Українці опинилися в олігархічно-клептократичному капіталізмі, керованому колоніальною адміністрацією. Кремлівський необільшовицький кагал, намагаючись оформити Україну суб’єктом РФ, розпочав військову аґресію. Та аґресія розбудила Українців од «незалежницької» летаргії й викликала антиколоніальний спротив – Всеукраїнську визвольну війну.
Збувається правда діла Гетьмана Української Держави Павла Петровича Скоропадського – рішучого самостійника, який лишається взірцем самовідданого, безкорисливого служіння рідному народові й питомій державі, символом боротьби за відродження національної традиції та непохитності у відстоюванні українських національних інтересів.
І справедливе діло, розпочате великим українським державником не тільки не загине, а утвердить започатковану ним Українську Державу. Український народ справедливим судом покарає усіх державних злочинців і сам пройде у визвольній війні неминуче криваве очищення від усяких чужих оман і власних заблудів. Українці відновлять свою волю й самостійність та об’єднаються в збірну цілісність НАРОДУ і відродять свій справедливий суспільний лад – Самостійну Українську Державу.
Олександер Шокало, культурософ
