90-ліття Романа Андріяшика: «Живи життя…»
Роман Васильович Андріяшик (1933–2000) – видатний український епічний романіст, драматург, публіцист-мислитель з неповторною художньою стилістикою письма. Його доробок тематично й художньо діалогізує з творами прозаїків «втраченого покоління» (Е.-М. Ремарк, Е. Хемінґуей, Ф. С. Фіцджеральд), які викривали причини й наслідки двох останніх світових воєн. Р. Андріяшик як майстер історичного роману орієнтувався і на світові взірці цього жанру, й на українську епічну традицію та розвинув ідейно-психологічну основу сучасної української романістики у світовому контексті. «Люди зі страху» (1966), «Додому нема вороття» (1976) та «Сад без листопаду» (1980) – найдовершеніші психологічні романи автора, які становлять триптих, де він історіософськи осмислює життя українців на рідній землі в постійних межових ситуаціях між війнами й кордонами та під тотальним гнітом чужинців і страху. Творчість Романа Андріяшика зазнала ідеологічного осуду тоталітарного режиму, внаслідок чого письменник на тривалий час був позбавлений можливості друкуватися. Ізоляція письменника тривала з 1968 до 1976, та й опісля її зняття атмосфера навколо творчості письменника залишалася напруженою. У 1993 вийшла друга редакція роману «Сторонець», за який Р. Андріяшик удостоїний Державної премії України імені Т. Г. Шевченка (1998).
Народився Роман Андріяшик 9 травня 1933 року в селі Королівка Борщівського повіту Тернопільського воєводства Польської республіки (тепер – Чортківського р-ну Тернопільської обл.) в селянській родині. Після закінчення середньої школи навчався в 1951–1954 на фізико-математичному факультеті Чернівецького університету. У 1954 мобілізували до армії, після демобілізації працював у 1957–1968 журналістом.
У 1954 студента Р. Андріяшика мобілізували до армії. У 1956 перебував в Угорщині в складі радянського окупаційного війська, яке придушувало антикомуністичне повстання мадярського народу. Пережите позначалося потім на всьому його подальшому житті й проявлялося в творчості…
Після демобілізації працював у 1957–1968 журналістом. У 1964 закінчив заочне відділення факультету журналістики Львівського університету.
Друкуватися почав у 1957. В 1968–1976 – на творчій роботі, в 1976–1978 – науковий редактор УРЕ ім. М. Бажана, в 1978–1993 – старший редактор, завідувач редакції прози видавництва «Український письменник».
У велику літературу Роман Андріяшик увійшов як цілком зрілий письменник романом «Люди зі страху» (1966), де явив «нове трактування війни – не як вияв героїзму, а як абсурдний, антигуманний за своєю суттю механізм продукування насильства й духовного нищення, що не лише нівелює людську індивідуальність і на генетичному рівні закладає у підсвідомість українців почуття страху, а й підриває моральні сили народу, його духовну спромогу» (Л. Тарнашинська). У романі відтворено події Першої світової війни, трагічну долю українців, які в складі двох ворогуючих армій (австрійської і російської) змушені були воювати одні з одними.
Продовженням першого роману стали два наступні твори – «Додому нема вороття» (1969) й «Полтва» (1969; другий варіант цього роману вийшов під назвою «Думна дорога», 1982). Символічною є сама назва твору: «Полтва» – замурована в бетонний колектор річка, що тече під Львовом. Та люди пам’ятають, що «під чавунною декою клекочуться і б’ються об мури темні запінені потоки» колись чистої річки. Забруднена нечистотами, ця підневільна річка виростає в романі до символу поневоленого життя, пригніченого беззаконням. Роман «Полтва» став промовистим викриттям тоталітаризму, за автор зазнав ідеологічних гонінь. Ці романи стали віхами осягнень письменницком долі рідної землі, шлях до визволення якої виявився трагедійно надважким і за всіх дотеперішніх геополітичних розкладів здавався навіть неможливим.
Складністю психологічних образів, персонажів та драматичними колізіями позначені романи «Кровна справа» (1978), «Сад без листопаду» (1980), «Сторонець» (1989, 1993).
У романі «Кровна справа» письменник художньо осмислює дійсність як складну, багатозначну, варіативну, та моральною основою її завжди залишаються для нього людський дух і людська гідність.
Роман «Сад без листопаду» завершує триптих антимілітарної, антинасильницької тематики, яку письменник потужно розкрив у романах «Люди зі страху» та «Додому нема вороття». Тут автор викриває руйнівну силу «неоголошеної атомної війни», яка прирікає людей на ядерне опромінення.
У романі «Сторонець» Роман Андріяшик явив глибокий художній образ Юрія Федьковича, який спершу був офіцером цісарської армії й німецькомовним поетом. А на рідній землі, в Сторонці, куди Юрій повернувся після військової служби, йому долею судилося стати українським письменником. Це історичний роман про повернення Юрія Федьковича до себе й до рідного дому – до Українського світу, а водночас це доля всього українства на його довгій дорозі до національного відродження й самоусвідомлення.
Роман Андріяшик перший увів в українську літературу психологічний роман з усією складністю й драматичністю історичних колізій та доль персонажів, які уособлюють долю народу. Р. Андріяшик усією своєю епічною творчістю явив масштабний психоаналіз української людини ХХ століття, пригніченої тоталітарним насильством і страхом смерті. Зазнаючи на собі тотального ідеологічного гніту, письменник зізнавався: «Я вмію втікати сам. Та лишень до історії»…
Та утікав не «лишень до історії», а й до сьогодення, шукаючи в ньому однодумців. Найчастіше натрапляв на компанії охочих випити й погомоніти з майстром, серед яких були й щирі слухачі, й лукаві «стукачі», «серцевивідці». Вже під час «перестройки» Романа Андріяшика запросив до КДБ УРСР головний куратор дисидентів, завів в окрему кімнату, поклав перед ним на стіл товстелезну архівну справу й сказав:«Ознайомтеся, Романе Васильовичу зі своєю справою, а як завершите, натиснете оцю кнопку – покличете мене». Роман Васильович розгорнув справу й побачив донос на себе, перегорнув ще кілька сторінок – такі самі доноси близьких до нього знайомців, з якими за чаркою вів одверті розмови. Від побаченого стало погано. Він натиснув кнопку – зайшов здивований куратор: «Так швидко?». Роман Васильович через силу відповів: «Так усе ж ясно. Хоч додому відпустите зібратися?». Той усміхнувся: «Ви мене неправильно зрозуміли. Тепер інший час, і ми не садимо. А це для інформації, аби знали, хто поряд з вами». Далі повідомив, що настає нова пора, і його досвід історичного письменника знадобиться для експертизи архівів, які скоро почнуть відкривати. Звичайно ж, письменника не залучали до експертизи архівів, а відчуття огиди од побаченого в справі ще довго мучило його. Отакі прийоми застосовували чекісти до неблагонадійних…
Під час пожежі в батьківській хаті Р. Андріяшика в Королівці згоріли рукописи завершеного роману про Василя Стефаника «Камінний хрест» і незакінченого роману про Івана Франка «Мойсей». Письменник мав епохальний задум написати зо 20 історичних романів під умовною назвою «Сто літ». Суть свого задуму Р. Андріяшик розкрив історіософським осягненням, істинність якого підтверджує нинішня реальність: «Наше століття – це доба безперервних воєн, оголошених і неоголошених».
У передостанньому творі – драмі «В кінці престолу», опублікованій у часописі «Українські проблеми» (1994, № 4-5), Роман Андріяшик показав імперський апокаліпсис на межі тисячоліть і викрив замінованість не тільки території України, а й людських душ.
З приводу появи цієї драми я запросив Романа Васильовича на інтерв’ю до редакції журналу «Український Світ», який очолюю з 1991 р. Інтерв’ю вели разом з новелістом і кіносценаристом Василем Портяком. Інтерв’ю опубліковано в № 4-6 журналу за 1996 рік під назвою «На полі крови». Ось як пояснив письменник свій задум, закодований у назві драми: «В кінці престолу гріх лютує. Тому у фіналі п’єси й зібрані всі: злочинці, генерали, генсек, який наче б хотів щось поправити й «ненароком» розвалив імперію… А щодо замінованих і готових до вибуху дамб на Дніпрі… Це, між іншим, дуже серйозна проблема. Дніпровський каскад справді увесь заміновано, а хто знає, де та «чорна кнопка, ткнувши в яку, можна вмах затопити пів-України? І нікого це не турбує! Як не цікавить роль московських «спеців» у проведенні так званого експерименту, який призвів до атомної катастрофи. …нас єднає наша земля. І, попри протистояння, …єднає пам’ять крови. У нас кожен дім на крові… Це змушує нас державно пробудитися. Сама історія вже втомилася чекати…».
З цього інтерв’ю й почалася наша з Романом Васильовичем співпраця, яка тривала до його відходу з цього Світу. Письменник був тоді у важкому фізичному, моральному й фінансовому стані, його рідко друкували. Я тоді працював головою Секретаріату в Товаристві «Україна–Світ», головою якого був Іван Драч. Якось Іван Федорович прийшов дуже стурбований і розказав про свою розмову з Романом Васильовичем. «Треба рятувати цього великого письменника», – підсумував Іван Драч і доручив мені готувати документи для подання Романа Андріяшика на Шевченківську премію. Всю паперову частину вели ми з Василем Портяком, а організаційною зайнявся Іван Драч. І нарешті голова Шевченківського комітету Володимир Яворівський повідомив, що журі одноголосно проголосувало за Романа Андріяшика.
Роман Васильович ожив… Мене завжди вражала ясність його думання за будь-яких умов…
Товариство «Україна–Світ» видавало тоді тижневик «Український форум». Як головний редактор тижневика я запропонував Романові Васильовичу друкуватися в нас з регулярною виплатою гонорару. Останні прижиттєві публікації Романа Андріяшика послідовно з’являлися в «Українському форумі» протягом 1999–2000 років. Це були проникливо-мудрі, по-громадянськи відважні публіцистично-філософські роздуми, які публікували циклами з продовженнями з числа в число: «Вікопомний чи сумбурний сон календаря. До 60-річчя возз’єднання земель», «Національна ідея, синдроми скоропадщини і фашизація демократії. Глобальні фетиші, розколи і привиди дикого поля», «Психологічний перетин закону неминучости. Держава. Офіри. Обрії. Парадокси». Остання за часом подача циклу з’явилася в числі 17-18 за 10 травня 2000 р. з позначкою «Продовження в подальших числах». Я зазвичай очікував, що Роман Васильович принесе нову подачу, і ми обміркуємо тему наступної. Однак, він приніс початок роману, про який мені вже розповідав: «Олесю, оце ті «Три хрести»… Прочитайте, будь ласка, і може, почнемо друкувати в газеті. Хай хоч так іде в люди. Я принесу ще, разом з продовженням «Психологічного перетину…». Та незабаром Роман Васильович потрапив до лікарні… Довго одужував… Потім знову лікарня. З неї він уже не вийшов…
9 листопада 2000 р. відбули сороковини і почали публікувати останній Андріяшиків роман «Три хрести». Публікували з 7 грудня 2000 до 30 вересня 2001 р. в 30 числах «Українського форуму». Дочитуючи роман, відчуваєш – автор ще мав би працювати над його завершенням. І над завершенням теми війни…
У 2000 році у липневому, серпневому й вересневому числах журналу «Визвольний шлях» опубліковано дуже особистісні нотатки Р. Андріяшика «Диво орхідеї. Календар долі». А ще лишаються неопубліковані щоденники…
Роман Андріяшик планував і нові твори, про що свідчать його останні короткі фрази-начерки. А підсумував усе, що він створив, відвертим зізнанням: «Усе, що я написав, я написав у нещадно глузливому історичному ключі. На жаль, цього ніхто так і не помітив… Перейняті своєю (і чужою) трагічною історією, українці цілком всерйоз стали переживати і страх, і сирітство, і бездомів’я, і бруд Полтви, і сад без листопаду, і… кровну справу, і сторонець, і сім брам, сім вітрів…, й… кінець престолу…, ніщо не відкинувши, жалюгідно не відмовившись! (Як від чужої нікчемної культури, далеко гіршої мови…)». Завершуючи цикл публікацій «Національна ідея, синдроми скоропадщини і фашизація демократії…», Р. Андріяшик з болем пише про колоніальну залежність України: «…в Україні вп’ятеро чисельніша міліція, ніж армія… Околиця – це околиця. Команди подаються мовою Путіна і Чародєєва, київські дзвіниці омиває Москва-ріка, а Вкраїна схилилася до застиглого Дніпра, як зламана свічка». А роздумами «На полі крови» підтверджує той колоніальний стан і нагадує українцям про нашу самостійну силу: «Погляньте на нашу армію – голодна, роздягнена…Кажуть, «бо держава бідна». Та не бідна вона, її просто немає. Якраз держави нам тільки й бракує. В нас усе є. Українець – це господар, який обробляє землю, вирощує сади, плекає міцну родину, з певними духовними, історичними засадами. І є земля, яка не дає нам пропасти своєю геомагнітною енергією. Щось тут є від Космосу, під цим небом не може все дощенту зникнути, якщо за тисячі років втрималося».
Підсумком усього людинознавчого, глибинного письма Р. Андріяшика є його історіософська теза: «Реальність тяжча за все, що відбулося в нашому національному минулому». У світообразі цього епічного романіста минуле, нинішнє й майбутнє України становлять єдине ціле…
У 2001 Держкомінформ України запропонував мені підготувати до видання однотомник вибраних творів Романа Андріяшика, куди мав увійти й незавершений роман «Три хрести». Я підготував проспект видання, та офіційно не міг бути упорядником, бо на той час уже завідував у Держкомінформі книговидавничою справою, тож лише сприяв виходу цієї книжки у світ.
Офіційним упорядником став молодший товариш Романа Андріяшика письменник В’ячеслав Медвідь. Допомогу в здійсненні цього видання надали дружини – Ольга Андріяшик і Зінаїда Андріяшик.
У 2004 за Державною програмою випуску соціально значущих видань у серії «Бібліотека Шевченківського комітету» вийшов 1077-сторінковий том «Вибраного» Романа Андріяшика, де зібрано романи: «Люди зі страху», «Додому нема вороття», «Полтва», «Сторонець» і «Три хрести».
Та ще чекає на перевидання й видання його романістика, драматургія, публіцистика, нотатки, щоденники.
Уже в заголовках романів, драм, публіцистики Р. Андріяшика закодоване епічне мислення великого майстра українського письменства, глибинна суть проблем людського життя, історизм персонажів… На історичній суті своїх персонажів митець наголошує в нотатнику: «Мій персонаж – історична людина. Дивно, але ніхто з наших розумників-критиків цього не побачив»…
Відійшов Роман Васильович Андріяшик духом своїм у засвіти 2 жовтня 2000 року в Києві. Прах його похований на Байковому кладовищі (ділянка 49а).
У житті літописця епохи непоєднуваними були суспільна й родинна сфери, що лишається в його рідних болючим спогадом…
Найменша донька Романа Андріяшика Оксана до болю проникливо написала в прощальному слові про батька: «Він залежав лише від Світу. Сім’я не могла тут бути бастіоном добрих традицій, дім не міг бути фортецею особистості. Та й без цього був слабким, прапором віку була самота. Погрожувала сліпа безвихідь, а в серці – десятки готових книжок… Сьогодення генія епохи вже прочитано, але на написаних фразах постане життя майбутнього вже випереджене у часі Творця. Прийдуть нові покоління з новими творами, але не повториться більше та глибинність і безодня фраз. …«Живи життя, і прощай» – викарбовано втомленою рукою на останньому аркуші паперу».
Олександер Шокало
09.05.2023
