Степан Васильович Руданський народився 6 січня 1834 року в с. Хомутинцях (нині Калинівський район) на Вінничині.
Син бідного подільського священника, Руданський готувався до духовної кар’єри, навчаючися спочатку в Шаргородському духовному училищі (бурсі), далі – в Кам’янець-Подільській семінарії. Проте по її закінченні він обирає інший шлях – стає слухачем, а далі й студентом (1855-1861 рр.) Медико-хірургічної академіїв Петербурзі. І вибір фаху, й літературні зацікавлення С. Руданського зустріли затятий опір батька. Неприязні стосунки з батьком спричинювали злиденне існування поета в столиці Россії.
Писати Руданський почав іще в семінарії, 1851 р. (спершу балади, згодом – ліричні вірші). Особливо інтенсивною його творчість була в період навчання в академії. Вперше свої твори поет побачив надрукованими в петербурзькому тижневику «Русский мир» (1859 р.) (кілька гуморесок та одна балада). Проте творче життя поета було нетривалим: останні оригінальні вірші Руданського датовані 1861 р. По суті, не підтриманий ні редакцією «Основи» (1861 р. в журналі опубліковано три оригінальні твори та три переклади), ні київською «Громадою», у членів якої надовго осіла значна частина його рукописів, Руданський так і не встановив якихось тривких стосунків з іншими культурними колами й до кінця життя залишався самотньою, напівзабутою постаттю в українській літературі. Невдачі у спробах «що-небудь пустити у світ» (він підготував кілька рукописів збірок віршів і гуморесок, подавав до цензури й друку рукописи поем) боляче вразили поета, й у 27 років він практично припиняє оригінальну поетичну творчість.
Після закінчення Медико-хірургічної академії Руданський до останніх своїх днів (помер 21 квітня (3 травня за н. ст.) 1873 року) працює в Ялті лікарем міської управи. Тут він створює новий варіант початкової частини віршового драматичного етюду «Чумак» і здійснює ряд перекладів, серед яких – «Іліада» Гомера.
Представлена у прижиттєвих публікаціях ледве двома десятками віршових творів і фрагментів, творчість поета пізніше стає об’єктом значного зацікавлення діячів української культури. У 1872-1877 рр. на сторінках журналу «Правда» з’являється переклад «Іліади», 1880 р. виходить збірка віршів та гуморесок Руданського «Співомовки», впорядкована Оленою Пчілкою.
Усі свої твори письменник називав «співомовками» (від «мова Співи», тобто Музи). Звід їх складають понад дві сотні гуморесок (за власною жанровою термінологією автора – «приказки»), кілька поем та віршових хронік, драматична одноактівка, ряд ліричних віршів і балад, переспіви та переклади.
Творчість свою поет розпочав баладами (авторське жанрове визначення – «небилиці»).
Часовий діапазон Руданського-лірика – від травня 1852 р. до вересня 1861 р.: від сентиментально-романсового «Сиротина я безродний… до позначеного реалістичними подробицями «Іще вчера ізвечіра. Лірика Руданського прикметна жанровою різноманітністю. Це філософські («Моя смерть») та суспільно-громадянські («Наука») медитації, алегорія публіцистичного характеру («До дуба»), вірш-автопортрет «Студент», вірш-оповідання «Над колискою», віршове послання «До дядька Прохора коваля», переспів 136-го Давидового псалму, історична медитація «Над могилою», заклична «Пісня Хмельницького»; нарешті чималу групу складають романси та «пісні» (саме такий заголовок дано більш як десятку творів).
У петербурзький період Руданський написав дві поеми: одна, сповнена філософських роздумів, що узагальнюють і поглиблюють народно-апокрифічні сказання, концентровані довкола Біблії, – «Лірникові думи» (1856 р.); друга, алегорична за формою, зміст якої складають оригінальні авторські етнологічно-історичні гіпотези, – «Цар Соловей» (1857 р.). Від кінця 1857 р. по липень 1859 р. Руданський написав всі гуморески-«приказки». Тим часом уже 1860 р. поет присвячує переважно перекладам та переспівам, а також (за літературними взірцями) створює поеми «Олег – князь Київський» (інша назва «Віщий Олег»), «Костьо – князь Острозький», «Ігор – князь Сіверський». Тим же роком (усі вони написані протягом кількох тижнів) датовано шість віршованих історичних поем-хронік (за авторським визначенням – «співи») – «Мазепа – гетьман український», «Іван Скоропада», «Павло Полуботок», «Вельямін», «Павло Апостол» і «Мініх», малохудожньо і некритично переповіданих епізодів з «Истории Малой России» Д.М. Бантиша-Каменського та «Истории Малороссии» М.А. Маркевича.
До пізнішого часу належить перший повний в українській літературі переклад «Омирової Ільйонянки» (Гомерової «Іліади»), виконаний, щоправда, не гекзаметром, а 12-складовим віршем амфібрахієвого в основі розміру; травестування поеми «Омирова війна жаб з мишами» («Батрахоміомахії»), переспів якої свого часу вже зробив К. Думитрашко. Невідомим є час перекладу Руданським поеми М. Лермонтова «Демон» – твору, що, видається, мав особливо вагоме значення в створенні власного художнього світу українським поетом. Переклад неповний; при публікації його в журналі «Правда» (1875 р.) пропущені Руданським місця переклав М. Старицький. Такою постає творча еволюція поета.
Творча оригінальність поета найповніше реалізована ним у жанрі гуморесок. Саме тут найвиразніше проявляються грані його таланту – прискіплива художня спостережливість, відтворення динаміки ситуації, увага до характеристичної поведінки певного людського типу тощо, а також виявлено суттєвий смисл його авторського ставлення до дійсності, ставлення надзвичайно пристрасного, в якому поєднано й захоплення її багатоманітністю, й водночас розчарування, що іноді переходить у цілком негативістські характеристики. З іменем Руданського пов’язане завершення формування в українській поезії віршової гуморески як жанру.
По чому дурні
«Де бував-пробував?
Розкажи, Іване!»
«Та вже де не бував,
Всюди бував, пане!
Був не раз у Криму,
Бував і в Полтаві,
Ходив раз у Москву,
Бував і в Варшаві».
«А почім у Москві
Дурні продаються?»
«Та навгад не скажу,
Які попадуться:
Як мужик — так мужик,
його й не питають,
А пани — все пани,
З ціни не спадають!»
Запорожці у короля
Приїхали запорожці,
Короля вітають,
Король просить їх сідати,
Козаки сідають.
Сидять собі. В них жупани
Все кармазинові,
І самі такі храбренні,
Вуса прездорові.
Задивились на ті вуса
Ляхи-мосціпани.
«Що б їм, — кажуть, — дати їсти?
Даймо їм сметани!»
Поставили їм сметани,
Їсти припрошають,
Але наші запорожці
Разом відмовляють:
«Славная у вас сметана…
Тілько вибачайте,
А перше нам, запорожцям,
Щільник меду дайте!»
Дали й меду запорожцям…
Вони як поїли,
Так ті вуса прездорові
Вгору й завертіли.
Тоді й кажуть королеві:
«А що, ясний пане!
Нехай тепер запорожцям
Подають сметани!»
Рабин і запорожець
Читав рабин свої книги
Двадцять і сім років,
Перечитав всіх талмудів
І усіх пророків…
Читав двадцять і сім років,
Ні з ким ані слова!..
З ним не сміла говорити
Й сама рабинова.
І чи то він свою мову
За той час забувся,
Чи з великої науки
З розуму схибнувся,
А як вийшов уже на світ
Жидову учити,
Він зачав уже на мигах
З нею говорити!..
Чудуються, дивуються
Жиди бородаті —
І давай по цілім світі
Гонців розсилати!
Ганяються гонці всюди,
Мудрих зволікають;
Та щось мови його й мудрі
Не дуже втинають.
Але іде запорожець
Та й почав питати:
«А що у вас, жиденята,
Доброго чувати?..»
Жиди й кажуть козакові:
«Таке й таке діло!..»
«Ет! Дурні ви, жиденята! —
Козак каже сміло.—
А скажіть-но,— каже,— тому
Величному пану,
Що я із ним хоть і зараз
До розмови стану!..»
Пішли жиди до рабина,
Разом повклякали,
Доткнулися його капців,
З страхом запитали,
Чи звелить він козакові
Мовити з собою…
Рабин тільки подивився,
Махнув бородою…
І вернулись жиденята
Козака просити,
Щоби козак із рабином
Ішов говорити…
Прийшов козак, поклонився,
Рабина вітає…
Але рабин встає з крісла,
Палець наставляє…
Наставляє — біс то знає,
Чого рабин хоче!..
Але козак йому сунув
Аж два перед очі!..
Кивнув рабин головою,
Махнув бородою;
Показує йому вгору
Правою рукою!..
«Він угору! Тра донизу!» —
Козак розважає
І нагнувся і рукою
В землю утикає!..
Махнув рабин головою,
Подивився всюди
І складає собі руки
Наохрест на груди!..
Тогді козак приступився —
Як заїде в пику!..
Ціле місто зворухнулось
З галасу та крику!..
Але рабин знов спокійно
Махнув бородою!
Поклонився козакові,
Пішов з жидовою.
Приступили жиденята,
Рабина питали:
«Що пан рабин з запорожцем
Розмовляти мали?»
І сів рабин коло школи
Та й став говорити:
«Я питався: хто б тебе мав
Такий сотворити?..»
А він мало так казати:
«Що питати много?
Той мене мав сотворити,
Хто тебе самого!..»
Я, герехт! Що правда, правда!
Я ще був питати:
Хто б то був, що мав над нами
Небо збудувати?
А воно пак так розумно
Мені відказало:
«Той і небо, хто і землю
Сотворити мало!..»
Я ще був йому казати,
Що бог не гнівливий,
А воно мені сказало,
Що і справедливий!..»
Підступили й наші люди,
Козака питали:
« А що то ви із рабином
Розмовляти мали?..»
«А що ж, люди? Та жид жидом!
Я лиш показався,
А він пальцем вже до ока
Мені добирався…
Та мене-то не схитрити,
Знаю чого хоче,
Та йому аж два козацьких
Сунув перед очі!..
Видить рабин — не злякає!
«Повішаю!» — каже.
А я тебе, йому кажу,
Закопаю, враже!
А він каже: «Зв’яжу руки!»
Чи чули огиду?..
А я його за то в пику:
«Брешеш, скурвий жиду!..»
Два рабини
Два рабини на коршомці
Зашабашували,
Одправили борухати,
За стіл посідали.
На кождому лапсардаки,
Шапка шабашкова,
Сидять собі коло столу,
Жоден — ані слова.
Аж приходить чоловік наш,
Кварту набирає.
«А хто то в вас, орендарю?» —
Шинкаря питає.
«І то рабин, і то рабин!» —
Шинкар обізвався.
«Чому ж вони не говорять?» —
Чоловік спитався.
«Ет, Іванцю,— жидок каже,—
Нащо то питати!
Що розумні такі люди
Мають розмовляти?
Що один з них добре знає,
То і другий знає,
А чого один не знає —
І другий не знає».
Три царі
Циган, русин, третій лях
Про те говорили,
Якби царство хто їм дав,
Що б вони робили.
Циган каже: “Якби так
Моє царство було,
То такого б вже царя
На світі не було.
Я б по шию в салі жив,
В сало б одягався,
Сало б їв, на салі спав,
Салом укривався”.
“Ну, не диво такий цар,—
Русин промовляє.—
Кому сало в голові,
Той сала бажає.
А якби я був царем
Та мав царську волю,
Я би панів скасував,
Всіх пустив на волю!..”
“Ет! Дурні ви,— каже лях,-
Не вмієте жити!
А якби я був царем —
Знав би, що зробити:
Я би тілько захопив
Царську скарбівницю
Та ще б таки того дня
Махнув за границю!”
Згуба душі
Раз пропала на степу
В чумаків сокира,
До одного всі взялись:
«Ти та й ти, псявіро!..»
Той їх годить, хаменить,
Той їм розважає,
Вже й клянеться на чім світ,
Богом присягає…
Ні! Не вірять! Аж чумак
Против неба глянув:
«Коли я сокиру взяв,
Най я ляхом стану!..»
«Стій, чумаче, не губи
Ні душі, ні віри!
Вірим-вірим! Ти не брав
Нашої сокири!»
Піп на пущі
Начитався піп удовий,
Як святії жили,
Як то вони по пустинях
Господа молили…
Та й задумав і сам, грішний,
З світом попрощатись,
Зайти куди межі пущі
Та й собі спасатись.
І зібрав усю громаду,
З нею розпростився;
Взяв з собою молитовник,
В пущу віддалився…
Але де йому до пущі!
Привик до ковбаски,
До чарочки горілочки,
До борщу та кашки…
Привик собі як часами
То й дечого вжити…
Та де йому серед пущі
Корінцями жити!
Пробув в пущі одні сутки;
Ба щось не прядеться…
Пробув другі піп удовий —
Ба вже й нитка рветься…
Взяв добродій молитовник,
Назад повертає.
«А що ж то ви не на пущі?» —
Громада питає.
«Не питайте, добрі люди! —
Став піп говорити. —
Не з такими животами
Серед пущі жити!..»
Гей-гей, воли! Чого ж ви стали?..
Гей-гей, воли! Чого ж ви стали?
Чи дуже поле заросло,
Чи лемеша іржа поїла,
Чи затупилось чересло?
Бадилля зсохло, вже й валиться,
Леміш я добре насталив,
А чересло моє новеє…
Чого ж ви стали? Гей, воли!
Гей-гей, воли! Чи зсохло поле?
Чи плуг у землю не іде?
Чи дерев’яная полиця
Тяжкої скиби не зведе?
Земля пухкая, плуг не стогне
І скибу добре відвалив,
І борозна уже чорніє…
Чого ж ви стали? Гей, воли!
Гей-гей, воли! Зоремо поле,
Насієм ярого зерна,
Пройде разок тонкеє рало,
І пробіжиться борона.
А там, дивись, зібралась хмарка,
Дрібненький дощичок полив —
І нива шовком зеленіє…
Чого ж ви стали? Гей, воли!
Гей-гей, воли! Зерно поспіє,
І заколосяться поля,
І верне нам за піт кривавий
Із лишкою свята земля.
Тоді збирай колосся повне
Та тільки господа хвали…
Чого ж ви стали, мої діти?
Пора настала! Гей, воли!
Хмільницька пісня
Гей, браття-козаки, сідлайте-но коні!
Черкніть для охоти вина!
До боку шабельку, на руки повіддя,
На ноги стальні стремена!
Не гнути нам шиї, козацької шиї,
Під тяжким залізним ярмом,
Не нюхати диму нещасного краю,
Що в’ється над нами кругом!
Чи в нас не та сила, що у батьків була?
Не тая шабелька у нас?
Чи в нас нема коней на степах широких,
Чи вуголь на люльці погас?
Нехай наші коні на чистому полі
Тріпнуться і враз заіржать!
Нехай наші браття, молоді козаки,
На чистеє поле біжать!
Нехай знову брязне шабелька стальная
В козацьких залізних руках!
Нехай знову ляжуть ворогові кості
Могилами в наших степах!
А люлька-голубка нехай не вгасає,
Паліть вражі села кругом!
Нехай ворог знає, повік не гадає
Знущатися над козаком!..
Повій, вітре, на Вкраїну…
Повій, вітре, на Вкраїну,
Де покинув я дівчину,
Де покинув чорні очі…
Повій, вітре, з полуночі.
Між ярами там долина,
Там біленькая хатина,
В тій хатині голУбонька,
ГолУбонька-дівчИнонька.
Повій, вітре, до схід сонця,
До схід сонця, край віконця.
Край віконця постіль біла,
Постіль біла, дівча миле.
Зупинися нишком-тишком
Над рум’яним білим личком,
Над тим личком зупинися,
Чи спить мила — подивися.
Як спить мила, не збудилась —
Нагадай їй, з ким любилась,
З ким любилась і кохалась
І кохати присягалась…
Як заб’ється їй серденько,
Як дівча зітхне тяженько,
Як заплачуть чорні очі,
Вертай, вітре, к полуночі.
А як мене позабула,
Як нелюба пригорнула —
Ти розвійся край долині,
Не вертайся з України…
Вітер віє, вітер віє;
Серце тужить, серце мліє…
Вітер віє, не вертає,
Серце з жалю замирає.
