200-ліття К. Д. Ушинського: «Цей незвичайний педагог – рідна мова…»
«Як не можна жити за взірцем іншого народу…, точно так само не можна виховувати за чужою педагогічною системою…
Цей незвичайний педагог – рідна мова – не тільки навчає багато чого, а навчає напрочуд легко, за якимось недосяжним полегшеним методом…»
Костянтин Ушинський
Виповнилося 200 років від народження Костянтина Дмитровича Ушинського (1823–1871) – великого українського педагога, основоположника нової педагогіки як мистецтва виховання й народної школи, реформатора шкільної освіти, який розвинув педагогіку в мистецтво виховання. Костянтин Дмитрович рішуче заперечував імперські спроби офіційно визнати його руським педагогом і вченим: «Ні, я українець: рід наш старовинний, український…». Педагог стійко дотримувався світоглядної позиції, що «в кожного народу своя особлива національна система виховання, своя особлива мета й особливі засоби в досягненні цієї мети»: «Як не можна жити за взірцем іншого народу…, точно так само не можна виховувати за чужою педагогічною системою… Цей незвичайний педагог – рідна мова – не тільки навчає багато чого, а навчає напрочуд легко, за якимось недосяжним полегшеним методом…». «Вчитель вчителів» – так величають К. Д. Ушинського педагоги.
3 березня 2023 р. Національна академія педагогічних наук України провела Всеукраїнську науково-практичну конференцію «Видатний син українського народу. До 200-річчя від дня народження вчителя вчителів К. Д. Ушинського».
Родовід і родина: «Ні, я українець: рід наш старовинний, український …»
Костянтин Дмитрович Ушинський народився в потомственній українській родині 19 лютого (3 березня, за новим стилем) 1823 р. в селі Богданка Глухівського повіту Чернігівської губернії, тепер – Шосткинський район Сумської області (за іншими даними, 18 лютого (2 березня) 1824 р. в Тулі).
Батько, Дмитро Григорович Ушинський походив зі Слобідщини, зі старовинного українського роду, який згодом, в імперії, набув статусу дрібномаєткового дворянства; служив у руській армії, ветеран Вітчизняної війни 1812 р. Дмитро Григорович відпустив своїх селян на волю ще задовго до скасування кріпацтва. Служив у Тулі, викладав у кадетському корпусі, згодом переїхав з родиною до Полтави, а в 1832 р. його призначили суддею до Новгорода-Сіверського. Тут Ушинські мешкали у невеликій заміській садибі на березі Десни.
Дмитро Григорович Ушинський
Мати, Любов Степанівна Гусак-Капніст, походила з Сіверщини, зі знатного українського шляхетського роду, родичка відомого українського письменника, освітнього й громадського діяча Василя Васильовича Капніста. Саме мати займалася вихованням і початковим навчанням Костянтина й двох менших синів, прищепила дітям любов до рідної мови й традиції, до читання. Любов Степанівна померла, коли Костянтинові було 11 років.
По смерті матері батько через службову зайнятість майже не займався домом. Костянтин і двоє його менших братів залишилися майже без опіки дорослих. Турботу про братиків узяв на себе Костянтин. Навчаючись у гімназії, він відмовився од пансіону й щодня ходив на навчання за чотири версти та повертався додому, аби бути поруч із меншими. Костянтин виховував своїх менших братів за родинною традицією, яку перейняв од мами. Так на давній традиції родинного виховання визрів український духовний тип Костянтина Ушинського, і на тій виховній традиції української етнопедагогіки виросла його педагогічна система.
Сучасники стверджували, що Костянтин Ушинський завжди наголошував на українській народній основі своєї практичної педагогіки і своєю Батьківщиною називав Україну. Це підтверджує і його життєве кредо: «Зробити якнайбільше користі моїй Батьківщині – ось єдина мета мого життя, і до неї якраз я повинен спрямувати всі свої здібності».
Усі руські імперські режими, монархісти, більшовики й необільшовики, насаджували й насаджують колоніальний штамп, що Костянтин Ушинський – руський педагог і вчений. Костянтин Дмитрович рішуче заперечував такі імперські посягання: «Ні, я українець: рід наш старовинний, український, дворянський. Усі родичі, діди, дядьки й батьки були українцями, народилися й поховані в українській землі…». Навпаки, всупереч імперським посяганням великий український педагог усім своїм життям і освітнім подвижництвом стверджував глибинну природу свого українського єства.
К. Д. Ушинський одружився у 1851 р. з подругою свого дитинства – Надією Семенівною Дорошенко, яка походила зі славного українського роду Дорошенків. Їй дістався у спадок родовий хутір Богданка в Глухівському повіті Чернігівської губернії.
Надія Семенівна Ушинська (Дорошенко)
Костянтин Дмитрович з дружиною мали велику родину – шестеро дітей: сини – найстарший Павло (загинув 18-літнім), Костянтин, Володимир, дочки – Віра, Надія, Ольга. Родина Ушинських жила в любові та взаємоповазі. Костянтин Дмитрович і Надія Семенівна виховали дітей справжніми людьми.
Їхня старша донька Віра згодом писала про матір як про дуже вродливу, розумну жінку, дбайливу господиню, яку батько дуже любив і шанував. А ще Віра згадувала, як вечорами родина збиралася за столом, і вголос читали твори українських авторів. Одним з найулюбленіших письменників Костянтина Ушинського був Микола Гоголь.
Родина Ушинських
Віра Ушинська, випускниця Київської гімназії та Одеського інституту шляхетних дівчат, на батьківські й свої кошти відкрила в Київі дві початкові школи, названі ім’ям К. Д. Ушинського.
Надія Ушинська, також випускниця Київської гімназії та Одеського інституту шляхетних дівчат, на материнські й свої кошти у 1895 р. відкрила в Богданці початкову школу для селянських дітей, де навчали за підручниками К. Д. Ушинського «Рідне слово» і «Дитячий світ».
Два сини Ушинських – Костянтин і Володимир, випускники Київської гімназії, захищали Україну від більшовицької окупації й загинули в Чернігові у 1918 р.
Після захоплення України більшовиками Надія Ушинська еміґрувала до Праги, а Ольга Ушинська – до Франції.
Усі нащадки К. Д. Ушинського живуть за кордоном, і майже всі присвятили себе педагогічній праці.
Виховання й освіта
Вихованням і початковою освітою сина Костянтина займалася мати. Прищеплену матір’ю любов до рідної мови й культурної традиції Костянтин Ушинський плекав усе життя.
Середню освіту Костянтин здобув у Новгород-Сіверській гімназії – одній з найкращих у Російській імперії, де директором був видатний педагог, доктор права й філософії І. Ф. Тимківський.
Костянтин Ушинський – гімназист
Після закінчення гімназії (1840) Костянтин вступив на юридичний факультет Московського університету й закінчив його з відзнакою в 1844 р.
Костянтин Ушинський – студент
Під час навчання в університеті Костянтин змушений був заробляти на життя приватними уроками, оскільки батько зовсім збіднів і не міг нічим допомагати. Юнак багато читав, вивчав сучасну філософію, захоплювався мистецтвом, літературою, сам писав вірші, прагнув бути в курсі політичних подій у Росії та за кордоном. Збереглися окремі уривки з його щоденника, з яких постає образ людини великого розуму, міцної волі, відданої своїй Батьківщині, рідному народові. У студентські роки щоліта приїздив додому, багато мандрував рідними місцями.
Життєвий шлях і освітнє подвижництво
Після закінчення у 1844 р. правничого факультету Московського університету й отримання ступеня кандидата юриспруденції вчена рада залишила К. Ушинського в розпорядженні Московського навчального округу. У 1846 р. К. Д. Ушинського призначили виконувачем обов’язків професора на кафедру камеральних (економіко-юридичних) наук у Ярославський Демидівський юридичний ліцей. Як викладач він був надзвичайно популярний серед студентів, оскільки його лекції вирізнялися самостійністю мислення, майстерністю викладу. З 1848 р. працює також редактором неофіційної частини «Ярославских губернских ведомостей».
К. Ушинський у своїх правознавчих працях відстоював ідею природного права, де головним джерелом права є сама Природа з її одвічними принципами-законами, в основі яких – життєва Воля людей, а не сваволя законодавців, які вигадують штучні закони для упокорення людей. Життєво первинне природне право люди отримують з народженням, воно закладено в самій людській сутності разом з життєвою програмою душі й являється як воля духу морально зрілої людини та однакове для всіх людей. Тож вільні суспільні відносини має визначати природне право, а не державні закони. Тому Ушинський пропонував замінити термін «державне право» на «суспільне право».
Після революційних подій 1848 р. в Європі імперський режим посилив реакцію в Росії: юридичні й політичні науки піддали особливому контролю. З тим не міг змиритися Костянтин Дмитрович, і за рішучий протест проти принизливого поліційного й церковного нагляду над вищою освітою його звільнили з роботи – «за свободомыслие и распространение дерзновенных мыслей среди воспитанников лицея». Саме через це імперський режим і клерикали не дали викладати Григорію Сковороді в Харківському колеґіумі.
Скрутне матеріальне становище змусило К. Ушинського піти на посаду помічника начальника департаменту іноземних віросповідань у Міністерстві внутрішніх справ у Петербурзі, де він пропрацював з 1849 до 1854. У 1854 р. за різку критику свого начальника, україноненависника графа Д. А. Толстого, К. Д. Ушинського звільнили й звідти.
Певний час К. Ушинський займався журналістикою, зокрема працював у журналі «Современник»: писав статті, перекладав наукову й художню літературу. Після років безробіття й журнальної праці Костянтин Дмитрович влаштувався у 1854 р. викладачем правознавства й російської словесності, а згодом інспектором у Гатчинському сирітському інституті. Тут він безпосередньо зайнявся практичною педагогічною діяльністю й розв’язанням основних проблем педагогічної науки. Свої статті «Про користь педагогічної літератури», «Три елементи школи», «Про народність у громадському вихованні» опублікував у виданні «Журнал для воспитания».
У 1859 р. К. Д. Ушинського призначили інспектором у Смольний інститут шляхетних дівчат. Педагогічна популярність Костянтина Дмитровича, його послідовність у відстоюванні власного думання й реформаторські ідеї були далеко не до вподоби інститутському начальству. Паралельно з інспекторською роботою К. Д. Ушинський очолював з 1860 р. «Журнал Министерства народного просвещения» і за короткий період перетворив його на цікаве, своєчасне педагогічне видання. У Смольному інституті К. Ушинський зазнав реакційного цькування, наклепів і доносів з боку клерикалів за свої новаторські педагогічні ідеї та за перші підручники для початкової школи – «Рідне слово» й «Дитячий світ», які вийшли у 1861 р. Ушинського звинувачували у вільнодумстві, непоштивому ставленні до начальства й навіть у безбожництві.
Фізичне й нервове виснаження призвело до недуги: К. Ушинський захворів на сухоти й за короткий час зовсім посивів. У 1862 р. Костянтин Дмитрович з підірваним здоров’ям звільнився з посади редактора журналу і з роботи інспектора у Смольному інституті та поїхав на лікування за кордон.
Лікування у Швейцарії затягнулося на п’ять років. Перебуваючи у вимушеному вигнанні, К. Д. Ушинський вивчав шкільництво у Німеччині, Італії, Франції, Бельгії, де особливо цікавився досвідом навчання в народних школах. У Гейдельберзі зустрічався з видатним хірургом і педагогом М. І. Пироговим, який також був у вигнанні. Живучи за кордоном, написав перші два томи своєї головної праці – «Людина як предмет виховання. Досвід педагогічної антропології», посібник «Керівництво до викладання за «Рідним словом»», десятки статей, присвячених проблемам педагогічної психології, підготував «Листи зі Швейцарії».
Повернувшись з-за кордону, К. Д. Ушинський ледве мав силу займатися науковою працею, а здоров’я дедалі погіршувалося. У травні 1868 вирушив на лікування до Криму, та доїхав тільки до Київа й мусив повернутися в Богданку. Взимку 1869 р. з’їздив до Петербургу, де в 1868–1869 вийшли два томи його фундаментальної праці – «Людина як предмет виховання. Досвід педагогічної антропології». Готував до друку третій, завершальний том цієї класичної праці. К. Ушинський уперше запровадив термін педагогічна антропологія й уперше заклав основи наукового осмислення педагогіки як мистецтва виховання: «Педагогіка – це не наука, а мистецтво – найпросторіше, найскладніше, найвище і найнеобхідніше з усіх мистецтв».
У лютому 1870 р. К. Д. Ушинський поїхав лікуватися до Італії, але дістався тільки до Відня, звідки повернувся до Криму і прохворів там ціле літо. У вересні прибув до Богданки, де на нього чекала трагічна звістка: смертельно поранився під час полювання найстарший син, 18-літній Павло.
На початку осені 1870 р. пригнічена горем родина Ушинських переїхала до Київа. Купили будиночок на Тарасівській вулиці, неподалік від університету.
У жовтні 1870 р. К. Д. Ушинський із синами Володимиром та Костянтином вирушили до Криму. Та дорогою Костянтин Дмитрович захворів на запалення легенів, і подорожні зупинилися в Одесі, у готелі «Отель дю Норд».
К. Ушинський відмовився звертатися до лікарів. Уночі 22 грудня 1870 (3 січня 1871, за новим стилем) К. Д. Ушинський відійшов у Безвічність за робочим столом, працюючи над третім томом своєї основної праці – «Людина як предмет виховання. Досвід педагогічної антропології». Третій том так і лишився незавершеним, матеріали до нього видано лише в 1908 р.
9 січня труну з тілом К. Д. Ушинського перевезли до Київа і, згідно з його волею, поховали у некрополі Видубицького чоловічого монастиря. Поряд із чоловіком поховали згодом і його дружину Надію Семенівну Ушинську та їхню онуку Оленку. У 1936 р. його могилу зруйнували…
З 1917 до 1946 більшовики не друкували праць К. Д. Ушинського. А до 1917 праці основоположника нової педагогіки видавали масово, зокрема фундаментальний двотомник «Людина як предмет виховання. Досвід педагогічної антропології» перевидавали десятки разів. Сумарно до 1990 р. надруковано близько 400 тисяч примірників різних праць К. Ушинського, з них підручник «Рідне слово» перевидавався 150 разів, а «Дитячий світ» – 70.
Могила К. Д. Ушинського на території Видубицького монастиря
У 1974 р., з нагоди 150-ліття від народження великого педагога, могилу відновили. Запровадили медаль і премію імені К. Д. Ушинського. Його ім’ям назвали Одеський педагогічний інститут (нині – Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського), Чернігівський обласний інститут післядипломної освіти, спеціалізовану школу № 6 у Київі.
Майже половину свого короткого життя великий український педагог прожив поза рідною Українською землею. І хоч би де бував Костянтин Дмитрович, він згадував, що його «душа степова» повсякчас линула в рідну Україну.
Морально-світоглядна основа освітньо-виховної системи
Засадничий морально-світоглядний принцип своєї освітньо-виховної системи К. Д. Ушинський сформулював так: «Мистецтво виховання – це мистецтво розвитку свідомості й волі».
Суттю освітньо-виховної системи великого українського педагога К. Д. Ушинського є принцип народності: кожен народ має право на школу рідною мовою. Педагог надає мові найважливішого значення у збереженні національної ідентичності народу і його самостійного життя та обґрунтовує це в підручнику «Рідне слово» – одному з найвидатніших здобутків світової педагогіки: «Мова – найважливіший, найбагатший і найміцніший зв’язок, що з’єднує віджилі, живущі й майбутні покоління народу в одне велике історичне живе ціле… Відберіть у народу все – і він усе може повернути; але відберіть мову – і він ніколи більше вже не створить її; нову батьківщину навіть може створити народ, але мови – ніколи; вимерла мова в устах народу – вимер і народ. Коли зникає народна мова, – народу нема більше!.. Доки жива мова народна в устах народу, до того часу живий і народ. І нема насильства нестерпнішого за те, коли в народу хочуть відібрати спадщину, створену незліченними поколіннями його віджилих предків… Засвоювати рідну мову легко й без великих зусиль, кожне нове покоління засвоює в той же час плоди думки й почуття тисяч поколінь, що передували йому…». Сам К. Ушинський досконало знав рідну українську мову з її діалектними особливостями.
К. Ушинський рішуче ставав на захист рідної мови, яку руський імперський режим викорінював усіма способами: «Наша мова… мелодична, співуча мова…, на якій існує така народна література, якою ще недавно співав Шевченко, виганяється зі школи, мовби якась чужа! А який невичерпний матеріал народна поезія дає для розвитку найблагородніших і найніжніших почуттів у серці молодого покоління!»
Мова народу, як і сам народ, має власну індивідуальну особливість і є важливим чинником формування його світогляду. Мова як феномен національного духу забезпечує всю ладову систему історичного життя збірної цілісності народу. Живий дух рідного слова оберігає людей від винародовлення й забезпечує безперервність традиції культурного саморозвитку. Цю духовну силу рідної мови у вихованні, освіті й житті народу глибинно обґрунтував К. Ушинський у лаконічній праці «Рідне слово» – одному з найвизначніших творів світової педагогіки, який присвячений питанням виховного й освітнього значення рідної мови: «Цей незвичайний педагог – рідна мова – не тільки навчає багато чого, а навчає напрочуд легко, за якимось недосяжним полегшеним методом… Мова – найважливіший, найбагатший і найміцніший зв’язок, що з’єднує віджилі, живущі й майбутні покоління народу в одне велике, історичне живе ціле… Коли зникає народна мова, – народу нема більше!.. Поки жива мова народна в устах народу, доти живий і народ. І нема насильства нестерпнішого за те, коли в народу хочуть відібрати спадщину, створену незліченними поколіннями його віджилих предків. Відберіть у народу все – і він усе може повернути; та відберіть мову – і він більше ніколи вже не створить її; навіть нову батьківщину може створити народ, але мови – ніколи: вимерла мова в устах народу – вимер і народ… Отак, будучи найповнішим і найвірнішим літописом духовного, багатовікового життя народу, мова в той же час є найбільшим народним наставником, який навчав народ тоді, коли не було ще ні книг, ні шкіл, і далі навчає його до кінця народної історії. Засвоюючи рідну мову легко й без великих зусиль, кожне нове покоління засвоює в той же час плоди думки й почуття тисяч поколінь, що передували йому й давно вже зотліли в рідній землі або жили, можливо, не на берегах Рейну і Дніпра, а біля підніжжя Гімалаїв…».
К. Д. Ушинський був великим подвижником національної, народної школи на основі родинного виховання. Педагог переконаний, що «у кожного народу своя особлива національна система виховання, своя особлива мета й особливі засоби в досягненні цієї мети» й що «будь-яка жива історична народність є найпрекрасніше творіння Боже на землі, й вихованню залишається лише черпати з цього багатого й чистого джерела»; «Загальної системи народного виховання для всіх народів немає ні в теорії, ні на практиці. У кожного народу своя особлива національна система виховання, а тому запозичення одним народом у іншого виховних систем є неможливим».
У передмові до підручника для початкових шкіл «Рідне слово» К. Д. Ушинський підтверджує свою позицію: «Я не думаю, щоб будь-хто був спроможний змагатися з педагогічним генієм народу». На глибоке переконання педагога, в основі українського національного виховання є любов до рідного: до родини, рідної мови й рідної землі. Підручники «Рідне слово» й «Дитячий світ» Ушинський написав на основі української народної творчості: казок, пісень, загадок, прислів’їв, приповідок.
Основоположним в освітньо-виховній системі великого українського педагога є родинне виховання. А першочерговим обов’язком батька й матері є виховання дітей, кращими за себе. Найкращою вихователькою у своїй родині К. Ушинський вважав матір Любов Степанівну. Маючи перед собою прекрасний взірець своєї матері, педагог чимало праць присвятив ролі жінки-матері у вихованні дітей: жінка-мати є «необхідною посередницькою особистістю між наукою, мистецтвом і поезією, з одного боку, та звичаями і характером народу, з другого…».
К. Д. Ушинський наполягав на нерозривності навчального та виховного процесів і гостро критикував імперське Міністерство освіти, яке намагалося обмежити функції школи тільки навчанням. Багато праць педагог присвятив зокрема фізичному й трудовому вихованню, відзначаючи великий вплив праці на психологічний і фізичний розвиток молодої людини. Найзначніші з них: «Загальні зауваження про фізичне виховання», «Потреба відпочинку і сну», «Воля як влада душі над тілом», «Схильність до лінощів», «Фізіологічне пояснення довільності рухів» тощо.
У своїй фундаментальній праці «Людина як предмет виховання. Досвід педагогічної антропології» К. Ушинський запропонував ясний педагогічний ключ моральної зрілості й духовного вивершення людини в саморозвитку, власне мудрості: аби люди не впадали в заблуд і були здатні самоорганізовуватися, саморозвиватися, необхідно передусім навчити їх розрізняти «прагнення душі жити й потреби організму бути», тобто розрізняти духовну мету життя й органічні засоби її досягнення.
К. Ушинський, розглядаючи людину як предмет виховання, з’ясував, що «душа передусім є єство, що прагне жити, тоді як організм є тільки єство, що прагне бути. Це органічне прагнення до буття відбивається в душі безліччю вроджених для нас органічних прагнень, але не становить сутності душі й не абсолютно обов’язкове для душі людської, яка може відкинути й придушити ці органічні прагнення, якщо вони суперечать її власному прагненню до життя». Отже, головна функція людського організму, найвища мета його буття – це забезпечення здійснення життєвої програми душі, безвічного життя духу, бо «…для людини буття має тільки відносне значення як засіб життя, а отже і всі потреби, що зумовлюють буття, є тільки засобами для життя, тобто для задоволення …душевного прагнення …до життя». Потреби організму бути – це природні потреби людини в самозбереженні, біологічній безпеці. А прагнення душі жити – це духовне прагнення людини до культурного саморозвитку за програмою своєї душі. Коли потреби організму – засоби життя душі, то прагнення душі – програмна мета людського життя. Душа є первинною і найвищою цінністю людського єства, а духовне прагнення душі є волею серця – внутрішньої сутності людини, її внутрішньої гідності. Людина осягає життя в усій повноті тільки у внутрішньому переживанні його в серці, в душі.
Ці морально-світоглядні засади педагогічної системи К. Д. Ушинського підтверджує його сучасник український філософ і глибинний педагог Памфіл Данилович Юркевич (1827–1874), наголошуючи, що мислення не вичерпує всієї повноти духовного життя людини; справжня людина осягає повноту життя як систему явищ глибиною свого серця й повнотою душі, а вже потім усвідомлює розумом: «…Для свідомості однаково, що усвідомлювати; а для душі це не однаково. …Душа наша живе і поза процесом свідомості, живе раніше, ніж цей процес у ній починається». Бо душа – вроджена духовна сутність людини, її життєва програма, а розум, свідомість – інструментарій здійснення в «спорідненій праці» вродженої духовно-природної сутності людини. І це внутрішнє переживання життя в душі відбувається в процесі реалізації нашої еволюційної програми, бо душа – це, власне, і є особиста програма саморозвитку людини, яку вона здійснює особистою моральною волею.
В освітньо-виховній системі К. Ушинського основоположним є вчення про мету виховання, де провідний моральний чинник – особиста воля людини. Завдяки особистій волі й почуттю морального обов’язку перед народом людина цілком реалізує себе в житті. Ґрунтуючи своє вчення на духовних засадах етнопедагогіки, на психології первинних почуттів людини, К. Ушинський акцентує на прагненні душі жити й на потребі організму бути, що є виявами ірраціонального й раціонального, духовного й природного планів.
У практичному освітньо-виховному вченні основоположника нової педагогіки й народної школи К. Ушинського провідною моральною засадою є виховання особистої волі людини, завдяки якій формується її внутрішнє моральне осердя – характер. Педагог ставить в основу формування характеру принцип первинності серця: «Теоретичне життя розуму утворює розум; але тільки практичне життя серця й волі утворює характер. …Щоб у дитини утворювався характер або принаймні накопичувалися для нього великі матеріали, слід, щоб дитина жила серцем і діяла волею…». Морально-вольовій засаді педагогіки К. Д. Ушинського цілковито відповідає педагогічний принцип П. Д. Юркевича: «Де дух, там і воля». За Юркевичем, виховання духу та формування вільної людини нероздільні, тож провідна ідея його освітньої системи – виховне навчання.
В освітньо-виховній системі К. Ушинського провідною морально-світоглядною засадою є особиста моральна воля вихованця, яку спрямовує вихователь. Звідси моральна вимога до вихователя: «У вихованні все повинно ґрунтуватися на особистості вихователя, тому що виховна система струмує тільки з живого джерела людської особистості». Завдяки волі формується внутрішнє моральне осердя людини – характер. Проникливо осягнувши почуттєво-вольові процеси в дитині, К. Ушинський наблизив психологічну теорію до реального життя й педагогічної практики: «Педагогіка – мистецтво, а не наука виховання. …а вічно передуючий ідеал цього мистецтва – досконала людина». Звідси заповіт великого педагога – «Виховати наших дітей кращими за нас». Зрештою, покращення, вдосконалення – це суть усієї природної еволюції й культурного саморозвитку людини. Для всебічного й гармонійного розвитку нової людини К. Ушинський застосував триєдину систему навчання дитини «буквою, цифрою й нотою», тобто діти паралельно навчаються читати тексти й ноти та лічити. Буква, цифра й нота – знаки мови, математики й музики, через які людина осягає Істину.
Концептуальною основою для захисту педагогіки й культурного саморозвитку в цілому від догматизації, схоластики й профанації є сакральна педагогіка серця Памфіла Юркевича, яка спонукає людину до усвідомлення й здійснення життєвої програми своєї душі. Сакральна педагогіка серця – «виховна система, яка пробуджує в серці у вихованця любов до вищого й ідеального, до священного й духовного,… – ця система чекає на вихователя, здатного знаходити в тілі в людини невидиму душу, а в невидимій душі незнищенні зачатки подібності до Всеєдиного». Мистецтво виховання сакральної педагогіки серця полягає в тому, щоб «привести учня до такого стану спокою, в якому він, засвоюючи враження од світу, міг би думати над тим, що відбувається в ньому самому та поза ним». П. Юркевич надає виняткового значення взаємодії, злагодженості раціональної, емоційної й вольової складовим особистості: «…Важливою при вихованні є вимога рівномірного й багатостороннього розвитку. Розум без чутливого серця й твердого характеру, або ніжне серце й безхарактерність, або твердий характер, але неосвічений розум – усе це жалюгідні явища». П. Юркевич заперечував «усезнайство»: «Багатознання розуму не вчить». Цю істину ствердив своїм педагогічним досвідом Григорій Сковорода: «Більше наук – більше дурнів». Морального принципу в освіті дотримувався й англійський філософ, соціолог Герберт Спенсер (1820–1903): «Основна мета освіти не знання, а дії на основі отриманих знань». Ще античні педагоги виробили заснований на етнопедагогічній традиції дієвий, плідний принцип виховання й освіти дітей: «Не для школи – для життя». За Ушинським, педагогіка покликана формувати моральну волю людини для здійснення життя.
Класичне уособлення морального вчительства явив педагог-просвітник і філософ-мудрець Григорій Савович Сковорода (1722–1794) – предтеча К. Д. Ушинського й П. Д. Юркевича. На природно-моральній засаді своєї методології самопізнання та культурного саморозвитку на основі спорідненої праці він учив не з позиції абстрактного гуманізму, а на досвіді розкриття індивідуальної програми людської душі, внутрішнього «плану думки», «духовного світу», «індивідуальної долі». Цей особистий моральний досвід допомагає людині вберегти себе від роздвоєння на внутрішню й зовнішню, на тілесну й духовну та забезпечити природно-духовну цілісність свого єства.
З «Алфавітом або Букварем Світу» Г. Сковороди перегукуються «Рідне слово» й «Дитячий світ» К. Ушинського – в обох явлено природно-духовну єдність внутрішнього світу людини з великим Світом, де духовні сутності взаємозв’язані з питомою природною основою земного життя людини.
Новаторська освітня система Г. С. Сковороди й К. Д. Ушинського виросла з традиційної української родинної школи, що належить до унікальних явищ світової освітньої культури, та споріднена з Сократовою майєвтикою, з безвічним морально-світоглядним аполлонійським принципом «Пізнай самого себе!» і з реформаторськими педагогічними засадами «Материнської школи» й «Великої дидактики» видатного чеського педагога-мислителя Яна Амоса Коменського (1592–1670).
Моральний принцип української етнопедагогіки – саморозвиток особистості через пізнання власної сутності в просвітленому серці. Як навчав особистим прикладом педагог-мудрець Григорій Сковорода: «Голова в людині всьому – серце людське. Воно-то і є найточніша людина в людині, а все інше – околиця…». За Г Сковородою, саме з «духовного зародку в серці» людина народжується вдруге, духовно, і це «друге, духовне, народження людини» є культурою.
Освітні нововведення Григорія Сковороди та його послідовників – Костянтина Ушинського й Памфіла Юркевича , що їх тоді побивали теологічна догматика, схоластика й імперська казенщина, цілковито відповідають нинішньому інноваційному освітньому принципу – активному персоналізованому навчанню на основі розвитку вільного критичного мислення, допитливості, винахідливості, наполегливості, взаєморозуміння.
Великий український педагог К. Д. Ушинський широко використав у своєму вченні власні педагогічні й життєві спостереження, а також усі глибокі набутки світової психологічної спадщини. Ушинський значно глибше розробив питання психології почуттів і волі, ніж у тогочасній психологічній літературі, що давало йому моральне право критично оцінювати концепції Геґеля, Руссо, Гербарта, Бенеке й інших. У розгляді почуттєво-вольових процесів він виявив проникливе розуміння психічного життя людини й наблизив психологічну теорію до реального життя, до педагогічної практики. Великий український педагог К. Ушинський чітко обґрунтував своє розуміння педагогіки як вищого мистецтва: «…Педагогіка буде, звичайно, першим, вищим із мистецтв.., а вічно передуючий ідеал цього мистецтва – досконала людина». На цій морально-світоглядній основі освітньо-виховної системи К. Д. Ушинського базується його заповіт: «Виховати наших дітей кращими за нас».
Олекандер ШОКАЛО, культурософ
