РОДИНА – ПЕРШОКЛІТИНА
ЗБІРНОЇ ЦІЛІСНОСТІ НАРОДУ
Родина – результат природно-духовної еволюції людства й первинна соціальна клітина, модуль єднання людей в органічну збірну цілісність. Учені дійшли висновку, що інститут моногамної родини зародився задовго до появи релігій. Первинними людськими сутностями родинного життя є чисте почуття й воля духу в серці, ясний природно-моральний світогляд і осягнуте безпосередньо в особистому духовному досвіді істинне знання. Саме триєдність цих людських сутностей на основі взаємодопомоги, взаємообміну життєвою енергією визначають самовладоване внутрішньою волею життя родини, роду й народу в системі питомої культури. Релігії як неприродні, вторинні конструкти запроваджені для зовнішнього управління людьми – маніпулювання масовою свідомістю людських спільнот через поклоніння релігійним культам, насадженим соціальними паразитами.
Мисливсько-збирацькі й кочові спільноти не були прив’язані до певної території й жили полігамними сім’ями у формах полігінії (багатоженство) й поліандрії (багатомужжя). І тільки з зародженням понад 10 тисячоліть тому на Євразійському континенті аграрних суспільств доцільною стала моногамна родина, яка найміцніше єднає людей у синергії господарської взаємодопомоги на питомих землях та забезпечує природно-духовну, морально-світоглядну основу збірної цілісності народу. Історіософ Пантелеймон Олександрович Куліш (1819–1897) означив цю природно-духовну, морально-світоглядну, етнокультурну цілісність Українців – «збірна особа Українського народу».
Моногамна родина агрокультури заснована на єдності споріднених душ у любові, на гармонії, уладованості чоловічої й жіночої первин з Родом і Природою та на спільному господарському дбанні в енергетичній взаємодії з питомою землею. Моральна сила моногамної хліборобської родини – в нерозривній єдності й продуктивному енергообміні з рідною землею: хлібороби спершу дають землі в праці на ній свою силу, а вже потім беруть від землі плоди свого дбання. Плекаючи рослини, хлібороби плекають основу життя на Землі – в цьому суть моральності агрокультури.
Моральному способу життя хліборобів-господарів аґресивно протистоїть аморалізм нахлібників-паразитів, які тільки беруть від землі й від людей і нічого не дають для підтримання енергообміну й розвитку життя.
В земному Світі все енергопродуктивне зароджується й розвивається за триєдиним законом Природи: взаємообмін енергією, нарощування життєвої енергії й продовження життя в усіх формах, видах й родах. Людський вид як частина багатовидової різноманітності всього живого на Землі, живучи за цим основним законом Природи у низьковібраційній сфері речовинних виявів, розвивається також у перспективі високовібраційних виявів свого духу – породжує на основі Природи власну культуру. Моногамними родинами живуть і деякі види тварин, птахів, та тільки людська моногамна родина, розвиваючись у духовній перспективі, стає клітиною-зародком суспільного організму, який розвивається на основі законів Природи моральною волею свого духу та самосвідомості.
Чоловіча й жіноча первини в моногамній родині взаємодіють, взаємообмінюються енергією за принципом синергії двох протилежних зарядів у живій клітині – породжують «непарну симетрію» (В. І. Вернадський), народжують енергію нової клітини, нового індивідуального життя. Всеєдиний закон непарної симетрії – основа саморозвитку всього живого з ресурсу власної енергії. Дві життєродні первини у взаємообміні енергіями народжують нову живу сутність, у якій являється дихання Всеєдиного Життя; і за цим принципом народжується все у Світовій Всеєдності. Дві людські первини у взаємності й взаємообміні природною й духовною енергіями народжують третю людську сутність, у якій принаявні життєродна енергія Природи й духовний зародок, з якого ще має народитись морально зріла людина у власній культурі. За Г. С. Сковородою: «культура – друге, духовне, народження людини» з духовного зародку в серці через самопізнання, осягнення нею «заповітного, священного в собі». Культура – субстанційна, ладова основа людського світу.
Безвічна морально-світоглядна основа української родини
Світогляд – проекція внутрішнього світу людини на зовнішній Світ. По цьому внутрішньому баченню Світу можна пізнати суть людини. Світогляд проявляється на основі моральної зрілості людини. Ця морально-світоглядна основа – базис культурного саморозвитку людини, родини, народу.
В українському природно-космогонічному моральному, дорелігійному світогляді безвічним, неперсоніфікованим первенем Життя є Всеєдиний Лад – самородна і всеосяжна субстанція Всесвіту. Субстанція – невидима, незмінна, безвічна високовібраційна енергетична основа всього існуючого, на противагу мінливим низьковібраційним речовинним виявам видимої сфери Всесвіту. З субстанції самородного, всеєдиного, неперсоніфікованого первеня Ладу зароджуються парні неперсоніфіковані первини Життя: чоловіча небесна життєзароджуюча сутність – Род (Ладо) і жіноча земна життєродна сутність – Родиця (Лада). Життєзароджуюча небесна енергія Рода тотожна силі духу захисника життя Ладо і являється у світлі Сонця (у давнину українці Сонце називали Ладо); а життєродна земна енергія Родиці тотожна силі любові захисниці життя Лади і являється в силі земної Природи. Род асоціюється зі всеосяжним, безвічним Небом, а Родиця асоціюється з Природою, Землею в їх мінливих часових і просторових виявах. Зароджені з субстанції Всеєдиного Ладу парні сутності Род (Ладо) і Родиця (Лада) є духами-захисниками любові й парування, щастя й родинного ладу.
Аналогами українського Ладу є ведичний морально-світоглядний первінь Дгарма – Всеосяжна основа Світоладу, Усеєдиний моральний принцип і даоський морально-світоглядний первінь Дао – Всеєдиний самородний першопочаток життя, моральний принцип. Китайський Дао як самородний первінь породжує у своїй всеосяжності парні життєродні первини – чоловічу Ян і жіночу Інь, які своєю чергою породжують три життєродні сутності – Небо, Землю, Людину. Тож Людина, живучи в єдності з Небом і Землею, живе за морально-світоглядним принципом Дао (Ладу) й тим самим забезпечує лад свого особистого й родинного життя та сприяє ладу в суспільстві. Коли в суспільстві не дотримуються морально-світоглядного принципу Дао (Ладу), воно приречене на безладне існування. І коли морально незріла маса гибіє в тому безладі, моральним людям самим не під силу навести лад у суспільстві, в країні. Тому зрозуміла позиція моральних людей: «У країні, де немає Дао (Ладу), жити не варто».
В культурософському розумінні, Лад – Усеєдиний самородний первінь, основа Всеєдиного Життя, усепроймаюче високовібраційне енергетичне осердя всього сущого у Світовій Всеєдності; Усеосяжний принцип самозародження й самоладованості Всесвіту й Усеєдиний моральний принцип, Шлях життя в Істині. Усепроймаюча високовібраційна субстанція самородного Ладу як пульсація Світлої Сили Всеєдиного Життя проявляється в життєзароджуючій енергії Рода й життєродній енергії Природи та у внутрішній світлій життєвій силі – моральній волі духу людини. Людина, як і все суще у Всесвіті – плід енергетичної взаємодії, взаємності Рода й Природи. Тож морально зріла людина водночас – духовна функція Рода й самосвідома функція Природи.
Всепроймаюча життєва енергія самородного Ладу виявляється в парній взаємодії життєдайних сил Рода й Природи: Род – Батько, а Природа – Мати всього живого. Згідно з нашим первинним природно-космогонічним агрокультурним світоглядом, зароджена з самородного Ладу й наснажена життєзароджуючим Родом життєродна Природа народжує все живе в Білому Світі в усьому розмаїтті його виявів.
Усеєдність і всеосяжність Ладу, Природи, Рода й людини проникливо охарактеризував еллінський математик і мудрець Піфагор (570–497 до н. е.): «Лад – усеєдність усіх речей. Через нього живе сама Природа. …Природа відкриває всеєдиний корінь Роду людського й першооснову Життя». Самозароджувану й життєродну сутність Природи ясно визначив український мудрець Григорій Савович Сковорода (1722–1794): «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина».
Лад зі своїми парними виявами – Родом і Природою становлять життєродну непарну симетрію, знак-символ якої – Трисуття у формі листя явора, дерева-тотема українців.
Знаком Рода є Коло-Родовик, що символізує Безвічність його життєзароджуючої сили та знаменує нескінченність Усеєдиного Життя й циклічність Земного Життя. Коло-Родовик – основна форма Життя, усеосяжний першомодуль усього живого. Життєзароджуюча сутність Рода у формі Кола-Родовика виявляється в усіх життєформах від елементарної частки й електромагнітного поля до еритроцита в крові й енергетичного поля людини та до Сонця, Сонячної системи й Світової Всеєдності в самоподібній безлічі галактик, всесвітів і космічних тіл.
З прадавнім архетипним Колом-Родовиком корелюється Сковородине «Кільце вічності» – знак самоподібності, безвічності: «Самоподібність повсюдна й безвічна. …Це одне невичерпне джерело всього добра й щастя нашого, …безпричинний початок, безпочаткова причина, в якій і від якої – все, а вона – сама від себе самої і завжди з собою є і буде. Ось і кільце вічності!».
Сковородине «кільце вічності» знаменує циклічну нескінченність, безвічність Усеєдиного Життя у Всесвіті й Земному Світі, а також символізує мікросвіт (внутрішній світ людини) і внутрішню зосередженість на самопізнанні й осягненні Істини. Отже, суть Сковородиного «кільця вічності» – в безсмерті, безвічності зрілого людського духу. Г. С. Сковорода символічно зображує «кільце вічності» у вигляді кола. Коло – центральний знак-символ світообразу мудреця Сковороди. Коло знаменує нескінченність життя – безвічність духу, безвічність любові.
У передвічній усній пам’ятці українців живе всеосяжне поняття безвічне – те, що не має віку, позачасове, непроминуще у своїх циклічних часових виявах. А вічне – те, що має певний вік, певний відтинок лінійного часу свого існування в нескінченному процесі безвічного циклічного часоплину. Вічність – це кінечність тлінного. Безвічне віднаходимо в наших прадавніх усних пам’ятках: світородних міфах, космогонічних обрядових міфопоезіях, епічних думах та історичних піснях – у них пульсує позачасовий струмінь Усеєдиного Життя. Безвічність в українському житті проникливо відчув і осягнув геній слов’янства Іван Олексійович Бунін (1870–1953), назвавши історичні пісні й легенди про українське минуле та Шевченкову поезію «вневременностью» – позачасовістю, безвічністю.
А ось як осмислив ледь уловиму позачасовість духовної суті істинного людського життя у всеосяжному понятті безвічність український геній Тарас Григорович Шевченко (1814–1861) наприкінці свого земного шляху: «Не плач, не вопль, не скрежет зуба – Любов безвічную, сугубу На той світ тихий принести…».
У Сковородиному «безпричинному початку, безпочатковій причині», яка «сама від себе самої і завжди з собою є і буде», у Шевченковій «любові безвічній» виявляється типологічна схожість Усеєдиного Ладу з самородним первенем, усеосяжною основою Світоладу в ведизмі й даосизмі. Безвічність є сутнісною ознакою традиційного українського ясновідного світогляду. Безвічність у відчуттях і свідомості становить світоглядну основу традиції української культури й визначає перспективу культурного саморозвитку людини й народу. Безвічність, позачасовість – не в минулому, вона з нами й попереду нас як світло Істини. Безвічне завжди своєчасне, бо виявом Безвічності є нескінченно повторюваний циклічний часоплин. Безвічність означає нескінченність духовної суті Життя.
Дух морально зрілої людини за суттю своєю безвічний. Істинні осягнення чистого серця – позачасові, безвічні й нескінченно принаявні в нас, як Сковородине «кільце вічності». Мудрець Г. С. Сковорода вважає Світ безвічним у часі й нескінченним у просторі та подібним до Всесвітнього Розуму – Всеєдиного. Згідно з природно-космогонічним світоглядом, усе суще у Всесвіті складає Всеєдине Ціле. Зримим виявом Всеєдності є Земля і Небо – неподільні складові Світобудови. Неподільність Землі й Неба уособлюють люди агрокультури, які своєю працею на питомій землі взаємодіють із Землею й Небом, підтримуючи їх енергетичний взаємообмін.
Неподільну небесно-земну сутність рідного хліборобського народу уособив своїм подвижництвом мудрець Григорій Сковорода, осмислюючи своє земне життя в космічній проекції: «Цей мандрівник ходить ногами по Землі, а серце його перебуває на Небесах і втішається». Надзвичайно проникливо визначив небесно-земну сутність українського хліборобського народу через феномен кобзарства Іван Бунін: «Кобзар – …син народу, який не відділяє Землі од Неба…». Кобзарство – реліктове явище українського духовного подвижництва й прадавньої традиції безпосередньої, безписемної передачі істинного, дієвого знання, що забезпечує єдність земного й небесного та прилучення до безвічного через життя в триєдності минулого, нинішнього й майбутнього. Кобзарі – носії родової пам’яті, яка єднає покоління роду, хранителі ясновідного, істинного знання, яке єднає людей із Землею й Небом, Родом і Природою.
Життєдайні парні сутності Род і Природа становлять морально-світоглядну основу агрокультури й проявляються як родинні первені – Батько й Мати. Усезароджуючу сутність Рода осмислила українська народна мудрість: «Род родить на кожного долю».
Усеєдиний Лад і зароджені з його субстанції Род-Батько й Природа-Мати як основоположні сутності світу української агрокультури є первинними морально-світоглядними чинниками зародження й становлення українського традиційного природно-звичаєвого права з вічовим самоладуванням і принципом суспільної справедливості. В українському природно-моральному світогляді й природно-звичаєвому праві всі люди в суспільстві рівні перед Родом і Природою. Звідси в традиційній українській правосвідомості основоположний принцип рівності всіх громадян у суспільстві. Традиційно в українській родині нарівні з батьківським правом, за яким батько розподіляє спадщину між синами за старшинством, є інститут материнського права, за яким мати розподіляє своє віно (спадщина, надбана з приданого) між усіма дітьми порівну. Саме рівність дітей перед матір’ю в українській родині стала морально-соціальною основою рівноправності українців у громаді в правочині материнського права – материзни. Давнє поняття материзна, нарівні з загальноприйнятим батьківщина, незмінно вживає П. О. Куліш, означуючи ним одвічну ідею рівності й справедливості українців – людей агрокультури.
Наші предки хлібороби вшановували Лад, Рода-Батька й Природу-Матір плодами свого дбання на Землі, а головне хлібом – збірною сутністю всіх земних плодів. Хліб одвіку є мірилом гідного життя українців-хліборобів. Люди агрокультури вшановують самородний Лад, життєзароджуючого Рода-Батька й життєродну Природу-Матір (Землю-Матір) уже понад 10 тисячоліть.
Та понад тисячу років тому, з насадженням юдохристиянства його ідеологи підмінили самородний неперсоніфікований первінь Лад персоніфікованим Творцем, а неперсоніфіковану сутність уселюблячого Рода-Батька (Ладо) –антропоморфним караючим Богом-Отцем; а життєродну материнсько-земну сутність Родиці (Лади), як і Природи, ідеологи юдохристиянства зовсім знехтували. Теонім Бог у слов’янські мови занесли турано-руси, запозичивши пізньоіранське Бага – давець багатства, що у свою чергу походить від індуїстського божества нижчого рівня Бгага – давець пожитків. Зайди-поневолювачі нав’язують корінним людям чужих богів для їх упокорення марновірством заради власного зиску. Бог – ідол споживачів-паразитів, які просять у нього задовільнити свої споживацькі потреби («Дай, Боже!»). Споживацтво, надто паразитарне, не приносить жодних плодів, а лише поглинає життєву енергію самого споживача й інших людей, які задовольняють його невтоленні потреби. Споживацтво неминуче породжує неробство, яке хоче тільки розваг, що зрештою призводить до остаточної деґрадації.
Та морально визрілих у середовищі родового духу, культурних, самостійних людей не оплутати тенетами марновірства. Люди сильні збірною волею родового духу. Цю родову силу можна або занедбати, або розвинути.
Лад Українського Світу заснований на цілісності своїх питомих природно-моральних первенів: Неба й Землі, Рода й Природи, Волі й Звичаю, Самосвідомості й Мови. Стародавній «Волховник» застерігає: «Не цурайся Роду свого, його Звичаю та Мови, бо рідна Мова і Звичай зберігають силу народу».
Звичай – принцип самовладування родом і народом свого самостійного життя волею власного духу.
Мова – система функціонування людської душі й самосвідомості. Саме через мову як функцію самосвідомості людина являє свою найвищу, духовну необхідність – жити власною волею.
Мова – всеосяжний код національного світогляду, самосвідомості та культури як системи саморозвитку людини й збірної цілісності народу, потужний чинник суспільно-політичної самостійності й національної безпеки.
Мова в останню чергу – засіб комунікації, зовнішнього спілкування, а в першу чергу – функція самосвідомості, вияв внутрішньої сутності людини.
Крім повсякчасної комунікативної функції в національному інформаційному просторі, рідна мова здійснює духовний зв’язок між поколіннями народу в триєдності минулого, нинішнього й майбутнього, забезпечуючи безперервність культурного саморозвитку збірної цілісності народу. Духовну функцію мови цілісно осягнув основоположник народної школи Костянтин Дмитрович Ушинський (1824–1870): «Мова – найважливіший, найбагатший і найміцніший зв’язок, що з’єднує віджилі, живущі і майбутні покоління народу в одне велике, історичне живе ціле. …будучи найповнішим і найвірнішим літописом усього духовного, багатовікового життя народу, мова в той же час є найбільшим народним наставником, який навчав народ тоді, коли не було ще ні книг, ні шкіл, і далі навчає його до кінця народної історії. Засвоюючи рідну мову легко й без великих зусиль, кожне нове покоління засвоює в той же час плоди думки й почуття тисячі поколінь, що передували йому й давно вже зотліли в рідній землі або жили, можливо, не на берегах Рейну і Дніпра, а десь біля підніжжя Гімалаїв».
Нинішня комунікація спрощує, примітивізує мову, і мова втрачає свою системність функціонування національної самосвідомості, суть світоглядного коду національної культури. Як наслідок – забутий спосіб глибинно-асоціативного думання, втрачена пам’ять.
Нині українцям нав’язують комунікаційний спосіб примітивізації мови через підміну української російською. З західного боку це робить американський історик Центральної й Східної Європи Тімоті Снайдер (1969), пропонуючи українцям «представити світові власну культуру» стандартизованою в Україні гібридною «українською російською мовою», тобто колонізаторською мовою, в якій не живе душа й самосвідомість корінного народу. А з північно-східного боку цю підступну гібридну русифікацію впроваджує резидентура «русского мира» в президентському офісі, лукаво закликаючи українців «позбавити Росію монополії на російську мову» і провести її «демонополізацію» через «кодифікацію російської мови» в Україні. Все це – гібридна необільшовицька ідеологічна диверсія для нав’язування Україні новоімперських доктрин: «Єдина країна – Единая страна» та «единый русскій народ».
Родина, рід успішно єднаються й розвиваються лише в рідномовному середовищі, коли бережуть самосвідомість, пам’ять, традицію свого роду й плекають волю родового духу. Родовий дух живе у наших серцях, у наших генах, у кожній часточці нашого єства, чого ніхто й ніколи не відбере, якщо ми самі не схибимо й не втратимо.
Високовібраційна (духовна) життєзароджуюча енергія Рода-Всеєдиного проявляється у видимих хвилях життєсійного світла Сонця й невидимих імпульсах-квантах інформаційного поля. А низьковібраційна (матеріальна) життєродна енергія Родиці-Природи являється в життєвій силі Землі-Матері. Українці навіть на підсвідомому рівні єднаються через нескінченне циклічне пульсування всеосяжної енергії Всеєдиного Життя з Усеєдиним Ладом і питомими духовно-природними сутностями – Родом–Батьком і Природою-Матір’ю, підтримують волю свого збірного духу та лад свого життя. Первинні життєві сутності Рода-Батька й Природи-Матері в їхній парній цілісності становлять кореневу основу в споріднених поняттях: зародок, родина, рід, народ, родичі, рідня, родовід, ріднизна, порода, врода… Наша питома морально-світоглядна основа є джерелом нашої життєвої волі й збірної цілісності.
Людська родина зароджується у Всеєдиній Любові. Зародження родини – основне покликання людини в Білому Світі. Здоров’я й вік родини залежать від сили любові. А сама любов випробовується родинним життям.
Любов – джерело сили й ладу в родині й суспільстві
Любов зароджується в людському серці з духовного зачатка. А з любові в процесі моральної зрілості народжується людина: вперше – біологічно і вдруге – духовно. Перший раз людину народжують батьки, а другий раз вона народжується сама з духовного зародку в серці. Оце «друге, духовне, народження» людини і є її власною культурою. Так визначив духовну суть культури Г. С. Сковорода. Так із людських родин, родів самозароджується збірна особа народу. А збірні особи народів складають планетарну спільноту – людство.
В українській духовній традиції любов є головною моральною чеснотою людини – виявом її моральної зрілості, культурності, дієвої волі духу в чистому серці. Воля духу в поєднанні з палкою чуттєвістю серця виявляється як жагуча любов – кохання. Кохання пробуджує внутрішню духовну силу й загострює відчуття струмування життєвої енергії в людському єстві. Завдяки цьому відбувається глибинний взаємообмін життєвою енергією між чоловіком і жінкою, їхнє єднання в енергетичне ціле. Люблячі чоловік і жінка живуть із реальним відчуттям свого енергетичного єднання. А де є реальне відчуття одне одного, там немає місця марновірству й ревнощам.
У народній мудрості багатьох етнічних культур знаходимо таку формулу цього глибинного відчуття: «Любов – це коли чоловік і жінка дивляться не одне на одного, а в одному напрямі». У люблячих людей відкривається внутрішній зір і вони бачать спільний життєвий шлях – Шлях Ладу.
Любов – не зовнішній прояв емоцій, любов – це внутрішня сила почуття, спільна частота вібрації, взаємообмін життєвими енергіями. Любов – це і є Шлях Ладу.
Любов – універсальний принцип почуттєво-духовної взаємності, взаємообміну життєродною енергією між чоловіком і жінкою, між людьми й Родом-Батьком та Природою-Матір’ю, між людьми в збірній цілісності народу для посилення взаємодії в культурно-соціальному саморозвитку.
Для підтримання в собі бінарного космічного балансу життєвої енергії людині необхідна енергія протилежної статі. Енергетичний взаємообмін між чоловіком і жінкою заснований на взаємній віддачі і взаємному наповненні енергією любові, й це дає відчуття щастя, радості: «Усяка радість у цьому світі струменить із бажання щастя іншим. Усяке страждання в цьому світі починається з бажання щастя тільки собі» (Далай Лама). Взаємна радість – вияв сили любові: «Любов виникає з любові, коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю. …Усе минає, а любов зостається після всього» (Григорій Сковорода); «Ані на одну мить не слід нам тут забувати, що життя нам дано для любові й що ми самі породження Всеєдиної Любові» (Микола Гоголь).
Згідно з морально-правовим принципом української звичаєвої традиції: «Любов дає лад усьому».
У системі традиційних моральних цінностей українців любов – уселадуюча сила життя. В любові людина пізнає себе й здійснює життєву програму власної душі. Через любляче серце пролягає внутрішній духовний шлях від людини до людини, й силою любові люди досягають ладу в особистому й суспільному житті.
«Чоловік і жінка – найкраща в Світі спілка», – так український народ охарактеризував засновану на любові родину – життєродну клітину етнічного єства. Адже злагода родинного життя, міць родинного духу – запорука єдності й духовної міці збірної особи народу. Згадаймо наш класичний досвід: «Де згода в сімействі, де мир і тишина, Щасливі там люди, блаженна сторона».
Керуючись у своєму житті волею Всеєдиної Любові, родина є головним правочином суспільного життя. «Любов сама творить закон життя» – цю істину українці здавна сповідують як провідний принцип природно-звичаєвого права, завдяки чому народ і живе на Білому Світі всупереч штучним законам. Бо любов як воля духу – найвище право людини. У любові люди живуть духовним покликанням – породжують і розвивають світ культури, незважаючи на цинізм владців і їхнє беззаконня. Бо людину щодня пробуджує до праці фізичної й духовної світло Сонця й сердечна любов до своєї родини.
Втрата духовного орієнтиру й сили любові призводить до занепаду окремої родини й цілого народу. Коли в подружжі занепадає дух любові, люди гублять волю до життя. А ставши підневільними, вони вже не знають почуття людської гідності, самоповаги і взаємоповаги: запродують душу й тіло, розум і дух. Запроданство стає пошестю, й народ втрачає волю збірної особи – стає знаряддям чужої сили.
Нині українське суспільство переживає глибоку кризу: в ньому бракує любові, морального розуму, волі національного духу. Ті, які свідомо не народжують дітей (таких нині до 20 %) або не люблять своїх дітей, стають мертводушними. Суспільство, яке не народжує й не виховує своїх нових поколінь, прирікає себе на виродження. Батьки зобов’язані виховати своїх спадкоємців і забезпечити безперервний зв’язок поколінь народу. Звідси обов’язок дітей перед батьками – зберегти честь родини, роду. Ця взаємна відповідальність батьків і дітей – вияв священного сердечного почуття, що забезпечує єдність родини, роду й збірної особи народу.
Коли народ занепав у нелюбові й розбраті, надзвичайно тяжко виживати окремій родині. Надто тяжко в умовах етнічної недуги зародитися новій здоровій родині. Одначе кожному подружжю волею життя належить осягнути істину, що зароджуючи свою здорову родину, вони тим самим відновлюють народ. Адже родина є носієм етнічного генотипу. А виховуючи дітей, кожна родина виховує нове покоління свого народу.
Особиста мета й загальне призначення людини в родині й суспільстві
В родинному житті поєднується особиста мета й загальне призначення людини.
Досягнення людиною особистої мети передбачає дії в скінченному вимірі одного покоління. По суті – це здійснення людиною життєвої програми власної душі. Особиста мета – самореалізація людини в часі й просторі свого неповторного індивідуального життя. Всеосяжно осмислив суть людського життя український біолог і філософ Микола Григорович Холодний (1882–1953): «Людина – від народження до смерті – лише одна світлова хвиля. І як ця хвиля, виникаючи в ефірі, в найкоротшу мить свого існування висвітлює з мороку все, чого торкнеться, так і свідомість окремої людини на якийсь найменший відтинок часу кидає на довколишній Всесвіт світло живого споглядання, осягнення й думки. Та завдяки повторюваності й спадкоємності людських свідомостей ці окремі спалахи світла зливаються в один потужний, безперервний світловий потік. Людська думка стає ніби свідомістю Всесвіту, адекватною йому в просторі й часі». Люди досягають повторюваності й спадкоємності свідомостей, окремі спалахи світла яких зливалися «в один потужний, безперервний світловий потік», підтриманням духовних зв’язків між поколіннями родини, роду й народу. Осягнення М. Г. Холодного перегукується з самурайською мудрістю: «Воістину нема нічого, крім справжньої мети нинішньої миті. Все життя людини є послідовністю митей».
Призначення людського життя на Землі набуває сенсу в циклічній змінюваності поколінь у нескінченній циклічності часоплину й передбачає виконання обов’язку, покладеного на кожне покоління родини, роду, народу в історичних циклах життя цілого людства. Людина виконує своє особисте й історичне призначення, поєднуючи у власному нинішньому житті досвід минулого життя своїх предків і визначаючи перспективу майбутнього життя своїх нащадків.
Всеосяжно поєднують особисту мету свого життя й своє історичне призначення люди подвижницького духу. Духом подвижництва бувають сповнені родини й покоління родів. Подвижництво українських родів – особлива тема.
Своєї особистої мети – самореалізації, здійснення програми власної душі подвижники досягають дотриманням природного права та морального принципу в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.
Своє історичне призначення подвижники здійснюють дотриманням первинного морально-світоглядного принципу Всеєдиного Ладу – забезпеченням єдності поколінь родини й роду, єдності родин і родів у збірній особі народу, єдності з рідною землею й Світовою Всеєдністю.
Суттю морально-світоглядного принципу є всеоб’єднуюче глибинне чуття серця – Любов. У Всеєдиній Любові через особистий духовний досвід ми серцем осягаємо Всеєдину Істину, яка являється в ясному істинному знанні. Тому духовний досвід осягнення істинного знання звемо – осяяння, ясновідання. Ясновідання – безпосереднє, інтуїтивне (через самопізнання й просвітлення серця) осягнення Істини як сутності Всеєдиного Ладу. Ясновідання розвивається на дотриманні морально-світоглядного принципу Всеєдиного Ладу в триєдності істинного думання, справедливого діяння, правдивого висловлення.
Важливо знати, що людський мозок не ґенерує думок, він тільки сприймає й запускає в дію готові думки, що їх ґенерують внутрішні пізнавальні органи – епіфіз і серце. Епіфіз – шишкоподібна залоза внутрішньої секреції, яка функціонує в центрі головного мозку. Епіфіз як центральний орган ендокринної системи забезпечує взаємодію між фізичною й духовною сферами людського єства, а як орган інтуїції, ясновідання забезпечує безпосереднє осягнення Істини серцем – пізнавальним і моральним осердям людського єства. І ці ясні думки чистого серця просвітлюють розум людини й стають її самосвідомістю.
Система ясновідання – істинного, дієвого знання заснована на пізнавальній здатності чистого серця й істиновизнавчій волі просвітленого розуму і цим принципово відрізняється од релігії, що тримається на вірі запамороченого розуму в персоніфікованого Творця. Все, що сприймається на віру – облуда, яка лежить на поверхні й використовується для омани, для профанації істинного знання, яке за своєю духовною суттю – надрелігійне. Істинне знання приховане від профанного сприйняття, і його надрелігійну (надкультову) сутність здатне осягнути тільки чисте серце та просвітлений його ясновідним чуттям розум. Штучні релігійні культи для утвердження своїх догматів у масовій свідомості використовують первинні сакральні знання, профануючи їх примітивними вигадками й понижуючи рівень людського мислення. Бо догмати релігійних культів тримаються не на ясновідному знанні серця й просвітленого розуму, а на марновірстві запамороченого недомислу. Нечистий, непросвітлений розум потрапляє в цілковиту марновірну залежність від догм релігійних культів, які цілеспрямовано містифікують, профанують істинне знання для заволодіння людською свідомістю. Але волею духу в чистому серці люди самостійно, в особистому духовному досвіді безпосередньо осягають Істину й живуть в Істині, долаючи облуду й ошуканство служителів релігійних культів, які намагаються монополізувати джерело Всеєдиної Істини. І навіть у тотальному середовищі штучних релігій крізь їх догми пробивається силою вільного подвижницького духу в людському серці світло Істини.
Для осягнення Істини потрібні факти, а не уявлення. Факти – стійка основа системи істинних знань про життя Людини й Світу. А уявлення – хистка підстава антисистеми релігійних вірувань. Світ і Людина зароджуються й розвиваються з самородної високовібраційною субстанції Всеєдиного Життя в енергетичній взаємодії життєродних чоловічої й жіночої первин. Релігійну догму про творення Світу й Людини персоніфікованим творцем вигадали для омани й приховування істинного, дієвого знання.
Істинне, дієве знання людина осягає не через прийняття на віру або через запам’ятовування величезного масиву усних чи писаних текстів, а через самопізнання й особистий життєвий досвід та завдяки засвоєнню всеосяжних формул-модулів ясновідної морально-світоглядної основи пізнання Людини й Світу, напрацьованих попередніми поколіннями рідного народу й інших народів. З Аполлонійського поклику «Пізнай самого себе!» український мудрець Г. С. Сковорода вивів усеосяжну формулу: «Пізнай самого себе і ти пізнаєш Світ» з морально-світоглядним ключем: «Шукай себе всередині себе».
На морально-світоглядній засаді ясновідання розвинулася система самопізнання і вдосконалення духовних сил людини, виховання душі – cultura animi, за Цицероном, а за Сковородою – «друге духовне, народження людини», що власне і є людською культурою.
Ця глибоко особистісна духовна практика осяяння, ясновідання заявляє про себе як знання серця – мудрість. Дух ясновідання в серці – джерело волі, а просвітлений розум – інструмент волі.
За філософією серця українського мислителя Памфіла Даниловича Юркевича (1826–1874), чисте серце породжує, надихає, а просвітлений розум здійснює; серце є основою неповторності й унікальності особистості, а розум виявляє загальне в діяльності людей: «Взагалі люди мають не розум, а сякий-такий розум. А розум властивий самому Всеєдиному». Через волю духу в чистому серці морально зрілої, духовно народженої людини виявляється моральний закон Усеєдиного Ладу. Внутрішнім ладом і волею духу свого єства людина забезпечує здійснення життєвої програми своєї душі. Воля духу в серці програмує й забезпечує ладову, моральну орієнтацію душі, а ясний розум системно управляє здійсненням життєвої програми душі. За принципом Усеєдиного Ладу, моральним ладодіянням через вияв волі духу – самостійної життєвої сили люди самоорганізовують світ своєї культури в усіх його індивідуальних і етнічних виявах у життєродній взаємодії Неба й Землі, Рода й Природи. І саме в серці людському зосереджуються духовно-вольовий і морально-дієвий чинники, які забезпечують моральну зрілість людини в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення, що є необхідною умовою її «другого, духовного, народження» у власній культурності.
В системі істинного, дієвого знання, що є основою системи культури, людина поєднує особисту мету свого неповторного життя й своє загальне призначення – зароджує й розвиває особисту й етнічну культуру. Первинна культурність – це внутрішня об’єднавча самоорганізація людської особистості й збірної особи народу власною волею духу для гідного самостійного життя. А вторинна релігійність – зовнішнє об’єднання чужою сваволею соціальної маси для володіння нею.
Дієвість природно-морального світогляду як ладодіяння – це здатність людей прийняти новонароджену людину в Білому Світі, поєднати люблячих людей у життєродну родину й провести віджилу людину на Той Світ, зберігаючи при цьому безперервну спадкоємність поколінь. Ось як вістує про це наша народна мудрість: «Людина буває дивна тричі: коли народжується, одружується і вмирає». І все те відбувається в родинному світі.
В родинному світі поєднуються лінійний (скінченний) і циклічний (безвічний) виміри життя людської особистості й збірної особи народу. Поняття родина, рід, народ містять у собі породжуючий та об’єднавчий смисли первинних життєродних сутностей – Рода й Природи. Людині в особистому й родинному житті належить осягнути лінійний і циклічний часоплини життя рідного народу.
Циклічний часоплин – вияв Безвічності Всеєдиного Життя, а відтинки лінійного часу – свідчення минущості вічного, скінченного земного існування.
Поєднання скінченного й безвічного рівнів життя досягається завдяки дотриманню природного права й морального принципу, що їх являє воля індивідуального й національного духу, а також завдяки дотриманню звичаєвої традиції та обрядодій Сонячного циклу. Все це забезпечує зв’язки між поколіннями, з рідною землею, зі Світовою Всеєдністю, що виявляється в цілковитому самоздійсненні людської особистості й збірної особи народу.
Всі ці життєво необхідні дієві знання скінченного й нескінченного рівнів Усеєдиного Життя поєднані в чітку морально-світоглядну систему з відповідними рівнями – ясновіданням і ладодіянням. Завдяки морально-світоглядній системі істинного знання й справедливого діяння людина здійснює життєву програми своєї душі у вікових межах особистого життя та у сферах життя родини, роду й народу. Людина, пройшовши через друге, духовне, народження у власній культурності, поєднує у своєму житті всі три сфери життя етнічного світу: здійснює програму своєї душі за моральним принципом Усеєдиного Ладу – живе справедливо, по правді; береже світлу пам’ять духів предків, які перебувають на Тім Світі й через пам’ять живих принаявні й у Білому Світі; плекає в духовному подвижництві морально-правову основу Білого Світу в триєдності минулого, нинішнього й майбутнього та досягає ясновідання й ладодіяння.
Ясновідання – знання Істини й морально-світоглядна система осягнення циклічності змін поколінь родини, роду й народу та забезпечення зв’язків між ними. Тут індивідуальне людське життя виходить за власні межі й через родинні зв’язки єднається з предками й нащадками в одному родоводі, а роди єднаються в збірну особу народу.
Ладодіяння – життя в Істині й система справедливої життєдіяльності людини, родини, роду й народу на скінченному й безвічному рівнях життя за законами Природи й моральним принципом Усеєдиного Ладу.
Народ як збірна особа самоорганізовується, саморозвивається не з окремих соціальних особин, а з природно-духовних цілісностей – родин і родів. Родина, рід, народ мають у своїй життєвій основі джерельну енергію всеосяжних сутностей– Рода й Природи.
Родина як першоклітина етнічного єства має постійно сповнюватися безвічної духовної сутності й бути чистим середовищем визрівання вільного людського духу – головним осередком осягнення людиною Істини й життя в Істині. Родина за всяких обставин повинна бути плеканицею моральної зрілості людини, непідвладної жодним стороннім впливам.
Родинне моральне виховання – основа сакральної педагогіки серця
Родина як цілісна психоенергетична система заснована на взаємній любові й моральній зрілості батьків і дітей. У люблячих батьків виростають щасливі діти, народжуючись удруге, духовно, з власної сили любові в самовихованні, в саморозвитку. Якщо в серці немає любові, там не живе дух, і всі вчинки позбавлені духовних прагнень. В аморальному середовищі любов підміняють торгом: ти – мені, я – тобі.
Суперечності між українською родинною традицією й аморалізмом сучасності виявляються передусім на межі проникнення в родинний світ сторонніх впливів. Аґресивний вплив зовнішнього середовища на тонку організацію родинного світу надзвичайно посилюють ЗМІ. Телебачення своїми програмами про дошлюбний сексуальний досвід, позашлюбні зв’язки, вибір неприродної сексуальної орієнтації поширюють аномалію й підривають здорову основу інституту родини. Лібералізація суспільного життя призводить до руйнування родинної традиції й підміни моногамної парної родини одностатевою сім’єю. Тому нині особливого життєстверджуючого сенсу набуває українське традиційне поняття родина – та, що родить, а не сім’я – та, що сіменить.
Знову постає необхідність звернутися до занехаяного досвіду минулих поколінь. Як наші предки зберігали чистоту природних інстинктів, плекали у своїх дітях сердечність почуттів? Як навчалися розрізняти духовне прагнення душі жити й біологічні потреби організму бути? Мало народити дитину, необхідно ще виростити й виховати – підготувати її до духовного самонародження й саморозвитку.
В традиційних українських родинах вихованням дітей займаються разом з батьками й матерями дідусі й бабусі. Безпосередні сердечні взаємини батьків і матерів з дітьми та дідусів і бабусів з онуками забезпечують безперервний зв’язок поколінь роду. Одначе нині в преважній масі українського суспільства традиційна основа родинного життя й морального виховання порушена. До такого занепаду родинного життя й виховання призводять багато різних деструктивних чинників: від соціальних (масова трудова міґрація через руйнацію українського народного господарства) до релігійних (аґресивне засилля деструктивних культів через руйнацію традиційної світоглядної основи).
Нині основні зусилля батьків і матерів, дідусів і бабусів та педагогів мають бути спрямовані на зміцнення й гармонізацію дитячої психіки, на збереження чистоти природних інстинктів, чистоти сердець і ясності розуму, плекання в дитячій душі прагнення духовного ідеалу. А вже на основі виховання має відбуватися й освіта, й навчання з урахуванням природжених здібностей дитини. Тільки вихована людина здатна цілеспрямовано навчатися, бо в процесі виховання виявляються її таланти й життєва програма її душі.
Родинне виховання – основа виховної освіти й дієвої самореалізації людини на основі істинних знань. Саме в родинному вихованні закорінені моральні принципи української етнопедагогіки. Первинність родинного виховання відстоював у своїх педагогічних працях П. О. Куліш: «Ми звикли розуму шукати тільки в школах, а хата – перва наша школа і перве сідало розуму. Хто хоче з своїх дітей діждати собі втіхи, той учи їх …з самого малечку, вчи тоді ще, як вони у тебе немовлятка, та не одними словами, а також і самим ділом… Тільки тому буде праведна користь із шкільної …науки, хто вийшов із хорошої хати».
Родинне виховання – запорука моральної зрілості людини та основа зародження нею власної здорової родини. У процесі виховання в здоровій родині людина виявляє моральну волю й розкриває в собі джерело внутрішньої самостійної сили. І тоді вже ніяка стороння сваволя не годна здолати волі духу – самостійної сили, що становить основу гідного людського життя.
Зважаючи на духовно-біологічну сутність людини, завдання виховання полягає в розкритті через сакральну педагогіку серця життєвої програми людської душі, її духовного осердя для другого народження й духовного вивершення особистості
Сакральна педагогіка серця – виховна система глибинного українського педагога П. Д. Юркевича: «Виховна система, яка пробуджує в серці у вихованця любов до вищого й ідеального, до священного й духовного… – ця система чекає на вихователя, здатного знаходити в тілі в людини невидиму душу, а в невидимій душі – незнищенні зачатки подібності до Всеєдиного». Найвищим результатом сакральної педагогіки серця є «друге, духовне, народження людини» з духовного зародку в чистому серці (Г. Сковорода), її саморозвиток силою моральної волі й визрівання духовного типу. Моральна воля людини забезпечує їй здійснення програми своєї душі через розкриття особистої життєвої сили – волі духу. Результатом морального виховання в сакральній педагогіці серця є духовний тип людини – стійка внутрішня морально-світоглядна сутність людського єства, закорінена в серці. Проникливо охарактеризував сутність духовного типу український історіограф, народознавець Володимир Антонович: «…Ніякими силами не можна змінити духовного типу людини – на це ми маємо чимало доказів із минулої й сьогоднішньої історії. Нарід може під сильним натиском змінити зверхні ознаки своєї національності, але ніколи не змінить ознак внутрішніх, духовних. Можна говорити різними мовами Світу, визнавати себе громадянами різних держав, служити різним культурам, але духовно змінитися не можна».
Духовний тип людини визріває в родинному моральному вихованні й проявляється як дух подвижництва в поколіннях родів. Культурні подвижники являють своїм життям морально-світоглядні орієнтири духовного типу людини і всеосяжно поєднують особисту мету свого життя й своє історичне призначення. Дух подвижництва українських родів – особлива тема, яка потребує глибокого висвітлення й популяризації.
У родинному моральному вихованні надзвичайно важлива психоенергетична взаємодія батьків і дітей. Енергія любові йде від серця до серця, і батьки й діти своїми почуттями й думками породжують навколо себе позитивне енергетичне поле. Енергетичний зв’язок батьків із дітьми дуже тісний і потужний. Коли батьки дають дитині життя, вони мають закласти в неї енергію любові. Подальше завдання батьків – допомогти пробудити це джерело енергії всередині дитини, забезпечити умови для розкриття позитивної енергії в моральній зрілості й духовному народженні. Якщо родинне середовище сповнене енергетикою взаємоповаги, взаємної любові, така сама енергія пробуджується і в дитині, стає визначальною в її індивідуальному житті. У батьків і дітей кровні зв’язки забезпечують глибинний енергетичний зв’язок, тому рідні люди гостріше відчувають і любов, і її відсутність. Для дитини любов батьків – життєво необхідна. У батьків завжди є можливість пробудити своєю любов’ю почуття любові в дитини. Смисл життя батька й матері, дідуся й бабусі – спрямовувати енергію любові в духовний саморозвиток своїх дітей і онуків.
Український педагог-мудрець Г. С. Сковорода наголосив на двох родинних чеснотах батька й матері: «Два є головні обов’язки батька-матері: «Благо народити й благо навчити». Тобто батькові-матері належить народити й виховати дитину – підготувати її до «другого, духовного, народження» у власній культурності.
Виняткової уваги батьків потребує виховання дівчинки. Бо кожна дівчинка – потенційна мама. Збережімо й виплекаймо чисту основу нашого материнства – і ми матимемо нове суспільство. Особливу суспільну місію в вихованні молодого покоління покладав на матерів П. О. Куліш: «…Передусім в Україні треба виховати з дівчаток нове покоління матерів, які народять і виховають нове покоління нашого народу. І те нове покоління збудує нове життя». В українців батько й мати мають у вихованні дітей рівні права, та виховна функція матері особлива, бо у вихованні дитини провідним є почуттєво-сердечний чинник: «Жінці довірено великоцінний обов’язок живити й зігрівати юну душу, яка розкривається. Жінка без намірів, без системи формує молоде серце в найчудовіший зліпок, пом’якшуючи його материнською любов’ю й ласкою».
Саме цей почуттєво-сердечний принцип української етнопедагогіки взяв за основу морально-вольового виховного методу в системі своєї нової педагогіки й народної школи К. Д. Ушинський: «педагогіка – мистецтво, а не наука виховання». Він бачив педагогіку «першим, вищим із мистецтв, а вічно передуючий ідеал цього мистецтва – досконала людина». Звідси заповіт великого педагога – «виховати наших дітей кращими за нас». А провідною морально-світоглядною засадою педагога є виховання особистої волі людини, завдяки якій формується її внутрішнє моральне осердя – характер: «Теоретичне життя розуму утворює розум; але тільки практичне життя серця й волі утворює характер. …Щоб у дитини утворювався характер або принаймні накопичувалися для нього великі матеріали, слід, щоб дитина жила серцем і діяла волею…». Морально-вольовій засаді педагогіки К. Ушинського цілковито відповідає педагогічний принцип П. Д. Юркевича: «Де дух, там і воля».
Такий базовий морально-вольовий принцип української етнопедагогіки з виховання характеру й волі духу людини для пробудження збірної волі й оновлення народу. Оздоровлення, оновлення цілого етнічного організму, всього українського суспільства необхідно починати з клітинного рівня – з оздоровлення, оновлення дитини в родині.
Для цього передусім має бути оздоровлена, оновлена сама родина – живильне середовище духовно-розумового, психо-фізичного й культурно-соціального розвитку дитини. В родині дитина дістає емоційну підтримку, психологічний захист, засвоює родинну й родову традицію, національні культурні й загальнолюдські моральні цінності. Усі державні й суспільні інституції зобов’язані підтримувати зусилля батьків, спрямовані на виховання, моральне визрівання, культурний саморозвиток і освіту гідної людини.
Оздоровити, оновити родину – життєродну клітину збірної особи народу спроможні тільки морально зрілі батько й мати, дідусь і бабуся силою любові своїх чистих сердець, злагодою високих прагнень своїх споріднених душ і волею духу. В родинному середовищі виховується духовний тип людини та визріває почуття її особистої, родової й етнічної гідності, що поєднує в собі самоповагу й повагу до інших людей; визріває дух взаємодопомоги та почуття збірної цілісності народу.
Цей шлях оздоровлення й оновлення, моральної зрілості й самоладування багатьом може видатися мало реальним за нинішнього занепаду суспільної моралі й руйнації системи виховної освіти, за нинішнього керованого хаосу й засилля соціального паразитства. Та це єдиний Шлях Ладу, і тільки так людина, родина, рід і «збірна особа Українського народу» можуть досягти оздоровлення, самооновлення, саморозвитку й гідного життя.
На необхідності дотримання морально-світоглядної основи Ладу в житті людських родин, народів і цілого людства наголошує канадський психолог-клініцист Джордан Бернт Пітерсон (1962): «…Ми не можемо сприймати Світ без моральної ієрархії – це доводять психологія й біологія і знають навіть атеїсти. Ми потребуємо Ладу. Без Ладу настає етичний, моральний вакуум. Абсолютний релятивізм. Хаос».
Родинний лад – морально-правова основа самовладованості народу
На ладовій основі родинних взаємності й взаємодопомоги базується самовладованість збірної цілісності народу. Взаємообмін життєвою енергією у взаємності й взаємодопомозі являє синергічній ефект, коли людські знання, вміння і взаємні зусилля посилюються у взаємодії й породжують відкриту етнічну культурно-соціальну систему, здатну саморозвиватися, самоладуватися й долати деструктивний зовнішній хаос закритих паразитарних соціальних систем, які тяжіють до інволюції, деґрадації й перешкоджають саморозвитку енергопродуктивних етнокультурних систем.
Синергізм (від грецьк. συνεργία – співпраця) – це не проста сума дій окремих чинників (1+1=2), а ефект посилення їх дій взаємодопомогою (1+1=3). Синергія як співпраця у взаємодопомозі – результат ефективної взаємодії двох або більше чинників, який характеризується тим, що енергія їх спільної дії у взаємодопомозі суттєво перевершує результати дій кожного окремого компонента. У взаємодопомозі самоорганізовується цілісна відкрита система, здатна саморозвиватися на власному енергетичному ресурсі. Так у синергічній взаємодії з родин самозароджується, саморозвивається збірна цілісність народу.
Внутрішня сила родинної й етнічної самоорганізованості – в волі духу людського, у взаємоповазі й взаємодопомозі. Саме взаємна повага одне до одного, а не толерантність (терпимість), взаємна допомога, а не взаємні суперечності, визначають силу синергічної взаємодії. Люди у взаємоповазі й взаємодопомозі єднаються в родини, в збірні особи народів, а з самобутніх відкритих етнокультурних систем виростає складна відкрита система людства в його різноманітній самоподібності. На особистісній збірності самоподібного людства наголосив французький математик і філософ Блез Паскаль (1623–1662): «Розглядаючи хід еволюції людства, філософський розум повинен дивитись на людство як на одну людину, а не як на конгломерат індивідів». Родинна, родова й етнічна збірність людства – це вияв цілісності самоподібної безлічі всього живого в Природі, що саморозвивається в єдиному енергетичному полі й у взаємообміні енергією досягає родової цілісності й видового розмаїття. А все, що випадає з системного процесу енергообміну, взаємодії, деґрадує й стає знеособленим, різнорідним конгломератом, пожиточною масою для закритих паразитарних антисистем, здобиччю для мертводушних нелюдів-паразитів – руйнівників життя.
Коли в народові порушено внутрішню збірність душі, серця й розуму, коли люди втратили любов і совість, а з незгод виникають чвари, міжусобиці й громадянські війни і ллється рідна кров, коли нелюди вивищуються над людьми й наживаються на їхній праці, а люди животіють у злиднях, то збірної цілісності народу вже нема – існує тільки заневолена етнічна маса, якою орудують нелюди-паразити. Коли люди – це культурне породження еволюції, саморозвитку, то нелюди – послід інволюції, деґрадації.
Нині в нас основною комплексною проблема, яка породжує інші, є деструктуризація суспільства, депрофесіоналізація, деморалізація людей, знелюднення України й загарбання її природних ресурсів. Для відволікання суспільства од розв’язання справжніх соціальних проблем руйнівне нелюдство поширює модерні способи розпалювання громадянських міжусобиць, зокрема, релігійно-політичний антагонізм, фемінізм, ґендеризм, сексизм і сексменшизм тощо. На межі ХХ–ХХІ століть хвилі масованого фемінізму пішли на спад, і їм на зміну почали розкручувати смерч ґендеризму – політизованої квазітеорії, спрямованої на руйнування природно-моральної родинно-родової основи людського суспільства й запровадження «нових соціальних стандартів», заснованих на нівелюванні природних особливостей чоловіків і жінок, на зміні людської психіки й фізіології. Ґендеризм спрямовано на руйнування цілісності людського світу в життєродній єдності чоловічої й жіночої первин – на викорінення людини й людства в цілому. Для нівеляції генетичного й духовного типів корінних народів запроваджують модерну технологію геноміки – спекулювання на аналізах ДНК й гаплогрупах. А ще під прикриттям коронавірусного карантину запроваджується глобальне маніпулювання людством для перетворення самостійних, вільних людей на заляканих, покірних виконавців чужої сваволі… Зрештою, все те ошуканство спрямоване на відволікання колосальної життєвої енергії людей од їхнього соціально-культурного саморозвитку.
В аномальних умовах релігійно-політичного й демоліберального ошуканства, узаконеного беззаконня й керованого безладу віковий тягар збереження етнічного генофонду, духовного типу людини й морально-світоглядної основи культури лягає на людські родини, які виживають завдяки дотриманню загальнолюдських принципів моральності, совісті.
За всіх деструктивних зовнішніх впливів у людині, доки вона живе, лишається природне внутрішнє прагнення до повноти життя. Тому, коли людина не реалізує себе в природженій діяльності, в родині, вона вдається до заміщення, компенсації пригнічених природних функцій організму й духовних прагнень душі інтелектуальною імітацією (псевдосоціальні рухи, антагоністичні політичні клоновані організації й релігійні деструктивні культи), що виявляється в гіпертрофованому ентузіазмі обтяжених психосоціальними комплексами певних марґінальних груп нездорового суспільства.
Руйнівна діяльність псевдосоціальних рухів, політичних партій і релігійних деструктивних культів спрямована як на масовий розкол суспільства, так і на нищення внутрішньої, клітинної першооснови суспільства – родини. Деструктивні культи втягують у свої тенета цілі родини або окремих людей, вириваючи їх із родинного середовища, і дух родинного життя занепадає. Все те – імітація боротьби за щастя, виснажливе марнування життєвої енергії.
Суспільне єство розокремлене на блукаючі атоми, і в ньому немає енергетичного ресурсу, аби зібрати себе докупи й навести в собі лад. Суспільна енергія розпорошується через відсутність результату од ілюзорних національно-соціальних прагнень, од марних збурень і «розводок» на «майданах». Тільки спільна синергічна взаємодія досягає відповідного результату й відновлює суспільну енергію.
Синергічна взаємодопомога – ось основний принцип ґенерування енергії збірної волі національного духу, об яку розбиваються всякі паразитарні заміри. Воля національного духу боронить, стверджує сама себе, долаючи безволля деґрадованих недолюдків та аґресивність украй звироднілих нелюдів.
Синергічного волевияву люди зможуть досягти через виховання в родині моральної волі й совісті. Саме цього нам нині й не вистачає.
Моральна воля й совість – дві всеперемагаючі сили людської моральності над аморалізмом нелюдства. Коли в людях діють моральна воля й совість, люди звільняються од узаконеного беззаконня й усього несправедливого в житті. Саме завдяки совісті – внутрішньому моральному судді в людині й моральній взаємності – люди самоорганізовуються в збірну цілісність народу й самовладовують свій питомий суспільний лад – національну державу. Традиційний тип української родо-племінної державності – народовладдя, про яке залишив правове свідчення пізньоантичний візантійський історик Прокопій Кесарійський (500–565): «Ці племена, слов’яни й анти, не підлягають одній людині, а з давніх-давен живуть у народовладді (самоврядуванні), й тому в них щастя і нещастя в житті вважається справою спільною…». Проте в українській офіційній історіографії насаджено колоніальну догму, що українці, як і всі слов’яни – бездержавне населення, яке не мало своєї державності до приходу русів, які й створили Київську державу. При цьому замовчують традиційну родо-племінну форму державності з правочином народовладдя – усенародним вічем. Усенародне віче (од старослов’янського віт – рада) одностайним волевиявом приймає волю – основоположний принцип-закон традиційного природно-звичаєвого права. Воля як фундаментальний моральний закон діє в триєдності права, обов’язку й відповідальності людини. Волю-закон приймають усі й виконує кожен. Питома родо-племінна державність із вічовим правом на Українських землях набула високого культурно-соціального розвитку задовго до появи колонізаторів русів, які насадили імперське, монархічне владарювання на чолі з каганами (князями).
Щодо суті держави, то вона може бути національною, наднаціональною й безнаціональною.
Національну державу як систему суспільної самоорганізації й саморозвитку породжує сам народ волею національного духу як свій справедливий суспільний лад із власного життєвого ресурсу й на моральній основі природно-звичаєвого права.
Наднаціональну державу – імперію й імперський соціальний конгломерат формує владарюючий клас (політична еліта) своїми ідеологічно-бюрократичними механізмами. Імперська ідеологія й колоніальна адміністрація клонує своє винародовлене підневільне суспільство й маніпулює його масовою свідомістю для утвердження своєї аґресивної політики.
Безнаціональна держава як антисистема визиску – це «держава в державі» (П. Куліш), паразитарно-корупційна корпорація, злочинне плутократичне угрупування під декорацією «національної незалежності». А належні до злочинних плутократичних угрупувань не мають національних ознак, вони належать до винародовленого менеджменту Фінансового інтернаціоналу.
Національна держава самоорганізовується на морально-світоглядній основі національної культури, на базі національного права – явища національного духу.
На правовій засаді волі національного духу обґрунтовує українську філософію держави й права П. Д. Юркевич у праці «Філософія права»: «Певна національність дається взнаки як потужна влада… – усі ці риси народного генія диктують народові кодекс позитивного права і надають законодавству особливого національного характеру. Отже, національний дух є вищим законодавцем, який настановляє, що належить визнати правом і що треба відкинути. Право – явище національного духу. …Будь-яке право тільки тоді має силу, коли воно національне, бо національність є природне об’єднання взаємністю. …Початком права є справедлива відплата».
Розглядаючи право як «явище національного духу, історичного характеру народу та одвічної ідеї правди», П. Д. Юркевич обґрунтовує надзвичайно своєчасні нині основоположні принципи національного права, які забезпечують єдність народу й основу національної держави: «…Там, де нема взаємності й справедливості, там не може бути й суспільства; бо Земля і Небо, люди й духи поєднані поміж собою спільним ладом, згодою й справедливістю. …Без взаємності народ поділяється (за різними думками про справедливість) на багато партій, з яких кожна вважає свої тенденції законними, справедливими. Між тими партіями точиться постійна жорстока боротьба, яка в кінцевому наслідку призводить до падіння держави. Отже, взаємність, як і справедливість, становлять основу держави. …Коли зовнішньою організацією досягаємо єдності, то держава творить народ (римська республіка), а коли самі організовуємося взаємністю, то дух народу творить державу (грецька політея). …Держава має моральну суть, як і людина…». Це коли «дух народу виявляється в його законах через моральність влади». А коли влада аморальна, то й закони її є аморальним узаконеним беззаконням. І запозичені закони працюють на суспільні інтереси лише тоді, коли вписуються в контекст морально-духовної й суспільно-політичної традиції нації.
Справедливе суспільство може збутися тільки завдяки власній культурно-соціальній самореалізації та волі національного духу – джерела права. На цій правовій основі відбувається самоорганізація родин, громад, місцеве самоврядування, які стають показниками суспільної дієвості людей. Особливо бракує громадської самоорганізованості на селі, яке опинилося перед загрозою втрати нашого найціннішого національного природно-морального ресурсу – землі, людей і традиції агрокультури.
Для самоорганізації справедливого суспільства і його культурно-соціального саморозвитку необхідна стратегія, заснована на національній ідеї – програмі збірної душі народу, яка забезпечить людям самореалізацію в чотирьох сферах життєдіяльності: родина, освіта, праця, життєвий простір. Суттю цієї стратегії є ідеологія забезпечення цілісності й самостійної сили українського народу на духовно-соціально-правових засадах саморозвитку справедливого суспільства й заснування ним питомого суспільного ладу – правової Української національної держави.
Сутнісною ознакою формування справедливого суспільства є його самоорганізованість внутрішньою волею для саморозвитку, всупереч різним формам і способам об’єднання зовнішньою сваволею для паразитарного визиску.
Зберегти природно-моральну правову основу життя й забезпечити суспільний лад в Україні можливо тільки на нашій традиційній засаді родинної, родової, громадської взаємодопомоги, яку нам належить відродити передусім у родинному середовищі, виплекавши родинним моральним вихованням.
Моральне й фізичне здоров’я родини та її духовна міць – основа цілісності й життєвої сили народу. Родина – первинний духовно-соціальний модуль суспільства. Саме на забезпеченні саморозвитку первинної, родинної основи суспільства необхідно базувати стратегію культурно-соціального саморозвитку Українського народу.
«Збірна особа Українського народу» здатна боронити й стверджувати сама себе в культурно-соціальному саморозвитку тільки виплеканими в родинному середовищі взаємодопомогою й волею національного духу, що є джерельною основою нашого питомого права.
© О. А. Шокало
Олександер ШОКАЛО, культурософ
Наука і суспільство, 09/10, 2020
- На заголовній ілюстрації – дві частини триптиху Федора Кричевського “Життя”:
“Любов” і “Сім’я” (1927).
