7 січня в Центральному будинку художників відбулося урочисте відкриття Всеукраїнської художньої виставки “Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників”.
У жодній країні таких виставок ви не побачите!
Від Трипілля до сьогодення (+відео, фото)
Саме так відгукнувся про Всеукраїнську художню виставку “Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників” знаний мистецтвознавець, професор Дмитро Степовик.
Більше двохсот робіт вітчизняних митців розміщено у виставкових залах Центрального будинку художників. І присвячені вони утвердженню духовної незалежності України.
Це вже дев’ята за ліком бієнале про нашу минувшину од трипільських часів (славну, звитяжну, трагічну) і аж по сей сучасний вимір. Завдяки подвижництву, великій організаторській роботі відомого митця, члена Національної спілки художників України Олександра Мельника, який є куратором цих експозицій, маємо змогу долучитися до дивовижного художнього світу в образах, явищах і фактах, який талановито зобразили митці у різних стилях, техніці виконання.
І вкотре пересвідчуємося – наша держава має глибоке коріння. У цих художніх роботах висвітлюється уся історія українського народу, сказав під час відкриття експозиції архієпископ Агапіт, намісник Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря. І додає, що наш народ є Богом благословенний. Мусимо зберегти свою духовність, рідну мову…
І повсякчас боронити від чужинецьких зайд.
Чомусь так крутиться колесо вкраїнської долі, що ми весь час змушені стояти в обороні рідної землі, культури, традицій, християнства. На цьому тисячолітньому шляху борні ми вже втратили мільйони й мільйони лицарів. Несправедливо і неправильно.
ВІДЕО:
З такими думками й переходимо від зали до зали. Ніби калейдоскоп подій, галерея постатей великих достойників нації, духовних поводирів, героїв різних часів. Художниця Наталія Павлусенко представила новий портрет Петра Калнишевського, останнього кошового отамана Запорозької Січі.
Є тут і робота волинської мисткині Олени Звягінцевої «Засновник Запорізької Січі Дмитро Байда Вишневецький».
Заслужений діяч мистецтв України Феодосій Гуменюк пропонує нашій увазі роботу «Самопожертва» (на світлині). Бачимо і гетьманів, і козаків, і простий люд. Яскраво, чудово виписано в деталях і образах.
Народний художник України Валерій Франчук показує нам портрет уманського сотника Івана Гонти, який є прикладом високої жертовності, відваги, людини, яка за будь-яких обставин не зраджує свій народ, не відмовляється од християнської віри.Особливо приваблюють і розкішні скульптурні композиції, зокрема «Петро Могила», «Володимир Хреститель» народного художника України Анатолія Куща.
Перекинувши своєрідний місточок у сьогодення, долучаємося до сторінки воєнного протистояння з російськими окупантами. Перед нами – портрети великих українських воїнів, які поклали життя в борні за рідну землю. Зокрема Заслужений діяч мистецтв України, членкиня Національної спілки художників України Марина Соченко на полотні досить виразно зобразила героя-«кіборга», студента Київського національного університету імені Тараса Шевченка Святослава Горбенка, який у 19 літ загинув, захищаючи Донецький аеропорт.
До речі, у складі високомобільної групи центру морально-психологічного забезпечення Збройних Сил України Марина Соченко була й на фронті – написала більше ста портретів захисників України.
Наша Україна – це неймовірні й красиві люди, духовно багаті, славні у праці, культурній діяльності. Такими бачить співвітчизників Марина Соченко, написавши велику і складну за технікою виконання картину «Хор Гомін».
Полотно київського митця, народного художника України Володимира Пасивенка «Змієборець» немовби підкреслює непереможний дух українства, нашої християнської віри в боротьбі зі злом. Особливо підсилює цю ідею контрастна кольористика (на світлині).
Не можемо пройти повз і яскравої, глибокої картини «Звуки забутих предків» (художниця О. Буджак, Львів). Тут – і дзвін з Херсонесу, який ніби нагадує, що Крим – все одно був, є і буде українським, і трипільські обереги, і козацькі клейноди, і церковнослов’янські ноти. Десь перегукується з цією картиною і тривожна тема картини А. Бугашевої «Побудка» – Великий Кобзар б’є у дзвін. Світ чує оцей дзвін? П’ятий рік маємо на сході пекло війни з путінським «драконом».
Отож і стримить в душі подив – невже наші люди не заслуговують на щасливе, заможне життя? Чому весь час в борні й стражданнях?
Якось під час бесіди автор цих рядків запитав в куратора бієнале Олександра Мельника:
– У вас є вітраж «Час Ярослава Мудрого». Коли ж він настане – час сучасного Ярослава Мудрого? Чи дочекаємося такого достойника?
І почув відповідь:
– Напевне, сьогодні – час народу. А сучасний Ярослав Мудрий з’явиться тоді, коли наш народ зможе його поміж себе побачити і вознести. Сам він не зможе вийти на цей обшир. Бо хто нині рветься до влади? Ви самі бачите… Проблема ще й у тому, що моральним людям влада не потрібна. Україні ж потрібна жертовна людина, той, хто пожертвує собою, аби витягнути країну з прірви.
І як не погодитися з паном Олександром? До цих роздумів своєрідним собі вузликом в’яжеться велике і чудове полотно члена Національної спілки художників України, майданівця Василя Корчинського «Будівничий українського православ’я» (на світлині).
Усвідомлюємо, що наш волелюбний народ з прадавніх віків є будівничим, мирним, тому й християнські цінності для нього – це те міцне осердя, яке й дозволяє розвивати свою культуру, примножувати духовні надбання, будувати нові, сонцесяйні храми.
Олександр Мельник, як і його побратим по мистецькому цехові Василь Корчинський, інші художники, був у вирі подій Революції Гідності разом зі своєю картиною «Бачу справи твої, людино!».
Очі Всевишнього усе бачать… І нині ця тема також відображена у творчості Олександра Мельника. Його нова робота «По образу і подобію» (на світлині) акцентує нашу вагу на тому, як тісно переплетені у художньому світі митця, патріота своєї землі духовність, християнська віра.
Вже близько 16 років Олександр Мельник разом з однодумцями організовує ці бієнале. Як зазначив з цього приводу на його адресу голова Київської організації Національної спілки художників України Віктор Коновал, треба мати фантастичну силу, щоб йти цією дорогою, тягнути цей нелегкий віз. Каже, що ці виставки збирають під свої крила найкращих художників.
І ці експозиції – ще одне українське диво, упевнений ексміністр культури України Ігор Ліховий. «Тут присутня вся Україна – мисляча, свободолюбива, мистецька, яка ніколи не відмовиться від заповітів творців нашої нації».
Вразила така деталь: на відкриття виставки не завітав жоден представник влади. Не було народних депутатів, зокрема з парламентського комітету з питань гуманітарної, інформаційної політики. Пройшли повз і чиновники Офісу Президента України, Кабміну, Міністерства культури, молоді та спорту (міністр В. Бородянський), Українського інституту національної пам’яті, Українського фонду культури, Київської міськдержадміністрації й багатьох інших державних установ та організацій.
Чиновницьку публіку такі заходи не цікавлять. «Вони бояться таких свят нашої духовності», – каже письменник-сатирик Євген Дудар, який прочитав під час відкриття бієнале свій твір-звернення до депутатів, зокрема напутнє слово-пораду, як слугам народу краще розуміти (і виконувати) Державний Гімн.
Тому й кажемо: сьогодні – час народу.
Виставка експонується з 17 січня до 2 лютого 2020 року щодня, крім вівторка, з 12 до 19 години. Вхід вільний. Адреса: Київ, вул. Січових стрільців, 1-5.
Леонід ФРОСЕВИЧ
Фото: «Українського репортера» й Олесі Дубовик
20.01.2020
Держава упритул не побачила головної художньої виставки про духовну незалежність
«Чиновникам час від часу треба робити щеплення від втрати пам’яті», каже письменник-сатирик Євген Дудар. А хіба не так?
Лише один факт. 17 січня в Центральному будинку художників було урочисте відкриття Всеукраїнської художньої виставки “Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників”, куратором якої є знаний художник Олександр Мельник.
Кожні два роки ми зустрічаємо це бієнале, яке вже стало головною художньою виставкою країни. Знаковою. І цій традиції вже років із 16. Щоразу експозицію присвячують певній важливій тематиці. Цьогоріч в центрі уваги – утвердження духовної незалежності України крізь віки. Суперважлива тема, особливо в контексті протистояння з Московією.
Більше трьохсот талановитих митців представили тут свої чудові роботи.
Здавалося б, на відкриття виставки звідусіль прийдуть державні мужі, які відповідають за культурну, гуманітарну сферу, себто з міністерств, агенцій, фондів, адміністрацій. Думалося, що навідаються і з Офісу президента, і з Кабміну, і з Верховної Ради. Де там! Жоден чиновник не переступив поріг виставкової зали. Ані душі!
Зате було дуже багато відвідувачів, і не тільки культурно-мистецької інтелігенції, але й простих киян. Величезний інтерес.
А державні мужі? Може, й не варто було торувати цю стежку. Але навіщо ми, платники податків, утримуємо цю армію, яка начебто зобов’язана опікуватися культурою, мистецтвом, проводити державну політику? Навіщо нам ці міністерства й агенції? Проводити «реформи»? Одержувати височезні зарплати? Роз’їжджати по закордонних відрядженнях?
Міністр культури, молоді та спорту України Володимир Бородянський забув завітати на бієнале, зате гучно повідомив – цьогоріч буде створено нову установу – Музей сучасного мистецтва (!).
І клерки аж бігом біжать будувати новий Музей мистецтва. І вже хутко відрапортували – робота запланована з 2020 року і триватиме до 4-5 років.
Бородянський не приховує задовлення від цього гранд-задуму: “Це буде кілька паралельних процесів: концепція музею, його матеріальне втілення і, разом з тим , наповнення колекції. Це означає, що держава має купувати твори, які потім виставлятиме і зберігатиме в цьому музеї”.
Пане Бородянський, завітайте спочатку на головну художню виставку, поспілкуйтеся з митцями спершу… А вже вони вам розкажуть, як «часто» держава закуповує твори мистецтва. О, ви багато цікавого почуєте. Не зовсім приємні речі, м’яко кажучи. Може, після цього у вас пропаде бажання в авральному порядку створювати цей музей.
Бажано було б завітати на головну художню виставку і заступникові міністра Бородянського Ірині Подоляк, яка не втомлюється повторювати, що міністерство «працюватиме за новими принципами».
Хтось щось знає про ці «принципи»? Бачте, Ірина Подоляк заявила, що у березні 2020 року міністерство представить стратегію гуманітарної політики України, робота над формуванням якої триває.
Ігнорувати великі художні виставки – це і є стратегією?
Чиновникам не до виставок. Вони зайняті супердержавними справами – зараз міністерство працює над створенням нових інституцій (агентств, служб, інспекції).
Йдеться зокрема про Державне агентство з питань мистецтв і Державне агентство з питань мистецької освіти.
Овва! Нам ще й таких відомств бракує!
Українцям пообіцяли, що реформоване міністерство повноцінно запрацює за новою моделлю з січня 2020 року.
Повне ігнорування головної художньої виставки – це і є «нова модель», пане Бородянський?
«Забув» про Центральний будинок художників і очільник Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович. Це той Дробович, який публічно, перед вступом на посаду, проголосив:
“В основі суспільної комунікації має лежати відповідальний діалог із взаємною повагою сторін. Саме так ми долатимемо радянську спадщину комунікації через монолог і гасла та сприятимемо осмисленню історичних подій, важливих для української ідентичності”.
Які красиві слова! Як турботливо висловився сей пан про «осмислення історичних подій, важливих для української ідентичності”!
Чому ж вас художники не бачать, пане Дробович? Куди ви щезли? Ау…
Може, Дробович забув, що основними завданнями Інституту є:
1) реалізація державної політики у сфері відновлення та збереження національної пам’яті Українського народу, а сааме… популяризація історії України, її видатних особистостей? А ще й сприяння діяльності громадських об’єднань, зокрема молодіжних, з відновлення та збереження національної пам’яті Українського народу.
Між іншим, в структурі інституту є Управління популяризаційно-просвітницької роботи. А ще – п’ять осіб у виконавчій дирекції Українського фонду культури, 15 осіб у проектному відділі. Серед них є і провідні фахівці з управління проектами («Знакові події»).
Уся ця чиновницька публіка не ходить на мистецькі заходи. Їм не цікаво. Художня виставка про нашу святу правду, про гетьманів, про достойників різних епох, про те, чому ми сумуємо, радіємо, плачемо, проклинаємо катів, сподіваємося на квітуче життя, за що воюємо і чому змушені шукати кращої долі в інших світах – це не для державних мужів. Культура, духовність, національне надбання – це не до них. Бо не їхня тема. Не відповідає «діджиталізації», новій стратегії, новому баченню «креативних» менеджерів.
Тому й нуль уваги. Навіть на гривню не підтримує держава цю роботу художників. Не розщедрилася коштами ні на промо, ні на розкрутку цієї події, ні на висвітлення тощо. Ніц! І в минулі роки цього не було, нема й нині. Не той формат.
Українство для таких державних мужів – чуже. На превеликий жаль.
Держава упритул не помічала й раніше цієї події! Спиною стояла до неї! Таке ж і нині. Глуха, сліпа держава у цьому плані. Про таку ідеологічну зброю як образотворче мистецтво геть забула. Вже й термін заштрихували, кажуть, що тепер це – візульне мистецтво. Ото дореформувалися…
Леонід ФРОСЕВИЧ
Український репортер
22.01.2020
