Коляда – Зимове Сонцестояння й Сонцеворот

Коляда  – Зимове Сонцестояння й Сонцеворот

Сонцеворот знаменує поворот Сонця на Весну після найкоротших днів і найдовших ночей Зимового Сонцестояння.  

 

Прадавні космогонічні знання українців

Справіку українці святкують Коляду й початок нового Кола Ладу в пору Зимового Сонцестояння й Коловороту, Сонцевороту: 1 колядня, а тепер – 21 грудня (у звичайні роки) й 22 грудня (перед початком високосного року).

Сонцеворот знаменує поворот Сонця на Весну після найкоротших днів і найдовших ночей Зимового Сонцестояння.

З давніх-давен українці Сонце іменують Коло або Лад, а дух Зимового Сонця й свято на його славу – Ко-Лад або Коляда. «Божеством наших праотець було світле Сонечко. Звали його Лад…і звали той празник Ко-Ладу, з чого походить слово Коляда» – засвідчив Юрій Федькович у «Колядах старовіцьких» (Львів, 1902) пам’ять українського дорелігійного природно-космогонічного світогляду. Юрій Федькович зробив цей фундаментальний висновок на підставі вивчення старовинної української календарної обрядовості. У своїх працях письменник називав пізніші нашарування на колядках та інших автентичних (справжніх, джерельних) обрядових текстах «клеймом християнства».

Коляда – дух Зимового Сонця й свято відновлення Сили Світла. А видимий «обіг» Сонця по Небесному колу звали Сонячний біг або Коло Ладу. Отже, Коляда – нове Коло Ладу.

Коляда – четверте свято Сонячного колодаря і знаменує завершення старого й початок нового астрономічного Сонячного циклу – Кола Ладу. Від Коляди походять наші стародавні назви: колядень – перший зимовий місяць та колодар –астрономічно-природна система відліку часу за Сонцем.

Сонячний колодар – найточніший календар, бо його визначає колообіг Сонця по екліптиці – Великому колу Небесної сфери та колообіг Землі навколо Сонця по своїй орбіті. (До речі, чуже слово календар походить від латинського calendarium – боргова книжка й за своїм первинним комерційним змістом не відповідає астрономічно-природному відліку часу).

Колообіг Сонця по Небесному (Зодіакальному) колу називають Сонячний біг або Коло Ладу. Видимий колообіг Сонця по Небесному Колу – не дійсний його біг, а тільки проекція реального циклічного обігу Землі навколо Сонця по своїй орбіті.

Чотири положення Сонця в його видимому бігові по колу небесної сфери визначають звичаєвий Сонячний колодар з чотирма великими порами в Сонячному циклі, що їх ознаменовують духи Сонця: весняний Ярило (свято Великдень), літній Купало (однойменне свято), осінній Сіморгл (свято Сіменник або Літопровідець), зимовий Коляда (однойменне свято).

В пору Зимового Сонцестояння Сонце опускається на Небі найнижче, бо Північний полюс Землі найдужче відхилений із земною віссю від Сонця. Тож Зимове Сонцестояння знаменує початок астрономічної Зими в Північній півкулі. А в Південній півкулі навпаки – Сонце підіймається найвище, бо Південний полюс найдужче нахилений з земною віссю до Сонця. У Південній півкулі починається астрономічне Літо.

Мить завершення попереднього й початок наступного астрономічного Сонячного циклу називається Коловорот, Сонцеворот.

Сонячний цикл – повний період обертання Землі довкола Сонця між Зимовими Сонцестояннями, який починається й завершується на Коляду – в пору Зимового Сонцестояння й Сонцевороту.

Чому Зимове Сонцестояння й Сонцеворот стали визначальними в оновленні Сонячного циклу – Кола Ладу? Бо люди найважче переживають короткі зимові дні й довгі зимові ночі з їх холодом і мороком та найдужче радіють початку зростання дня й скорочення ночі. Зимове Сонцестояння – це найкоротший і найхолодніший день Зими, який в українській міфології зветься Корочун.

Після Сонцевороту відроджується живильна сила оновленого Кола-Сонця й починає прибувати день. Коляда як дух оновленого Сонця знаменує перемогу світла над мороком – оновлення Життя.

Сонцеворот знаменує початок нового Сонячного циклу й вістує наближення Новоліття. Українці традиційно називають повний колообіг Землі навколо Сонця літо, а не рік, оскільки в агрокультурі основною, продуктивною порою є Літо, яке починається з Весни. Тож і відлік часу в Природі й людському Світі ведуть за літами, починаючи з весен; звідси – однолітки й ровесники.

Сонячний цикл, Коло Ладу, Новоліття – нескінченний колообіг земного життя за Сонцем, вияв його циклічного самооновлення в безвічності Всеєдиного Життя у Космічному Ладові.

У Сонцеворот Земля заходить на новий Сонячний цикл – Новоліття й починає приймати на себе життєсійну снагу Сонця – так починає поступово оновлюватися земне життя, хоч цій зимовій порі ще властиві застиглість, оспалість, малорухомість. Тож у свято Коляди українці кажуть: «Сонце повертає на Весну, а Зима на мороз»; «День прибуває – на Літо повертає!»; «Сонечко поведе Земельку на Літо!».

Коляді приурочене четверте свято Сонячного циклу – найдавніше, палеолітичне свято оновлення життя в пору Зимового Сонцестояння й Сонцевороту. Палеолітичний Коляда узвичаївся в хліборобському Сонячному колодареві разом з аграрними обрядодіями: Велико-Днем, Купалом, Сіменником-Літопровідцем.

Славлять Коляду зимовими хоровими співами – колядками й на його вшанування випікають обрядовий хліб – Колач, який символізує безкінечність, безвічність Сонячного Кола й Родового Кола.

 

Варять з ячменю чи пшениці обрядову страву – Коливо (Кутю) й поливають її маковим молочком з медом. Ячмінь, пшениця символізують родючість, мак символізує збірність родини, роду, мед символізує добробут. А живим знаком життєвої сили Рода й збірної цілісності родини, роду, народу та їх єднання з Родом, Природою й духами предків є Сніп-Дідух.

Сніп-Дідух – базовий символ українського дорелігійного, ясновідного світогляду й природної, сонячної звичаєвості людей агрокультури. В агрокультурі відсутні боги-ідоли й жертви їм, як у споживачів-грабіжників, які розплачуються жертвуванням частини здобичі своїм богам-ідолам за сприяння в грабунках. Люди агрокультури не марнують плодів своєї важкої праці на безглузді жертвування, а взаємно обмінюються життєдайними дарами з тих плодів. На основі взаємодопомоги – взаємообміну енергією й розвинувся моральний світогляд хліборобів.

Славлення Коляди – це віншування оновленого Сонячного Кола Ладу. Сонячне Коло Ладу й Родове Коло мають одну енергетичну основу –  Світлу Силу Рода. У традиційному ясновідному світогляді українців і космогонічній міфології Род – безособовий тонкоенергетичний життєзароджуючий первінь, безвічне першоджерело самозародження й саморозвитку життєродної Природи.

Ці одвічні космогонічні знання стародавніх українців-аграріїв досі являються нам у традиційних звичаєвих обрядах Сонячного циклу.

 

Давньоукраїнська звичаєва обрядовість Сонячного циклу

У ясновідну давнину колядники вістували оновлення Сонячного циклу: «Ясен-Світ народився!». На сонячне свято Коляди колядники славили передвічними славенями Колу-Сонцю – колядками поворот Сонця на Весну, на Новоліття та прикликали Лад, Любов і Щастя в родину. В прадавніх українських колядках збереглися космогонічні знання наших предків про самозародження Світу в Космічних Водах довкола Світового Дерева зі світородних першоелементів, про життєсійне світило Білого Світу – Світле Сонце, про Ясні Зорі й Ясен Місяць. У міфопоетичних образах української космогонічної міфології являються всі природні світородні сутності:

Коли не було з нащада Світа,
Тогди не було Неба, ні Землі,
А но лем було Синєє Море,
А серед Моря Зелений Явір.
На Явороньку три Голубоньки,
Три Голубоньки радоньку радять,
Радоньку радять, як Світ сновати:
– Та спустимеся на дно до Моря,
Та дістанеме Дрібного Піску,
Дрібний Пісочок посієме ми,
Там нам ся стане Чорна Землиця.
Та дістанеме Золотий Камінь,
Золотий Камінь посієме ми,
Там нам ся стане Ясне Небонько,
Ясне Небонько, Світле Сонінько,
Світле Сонінько, Ясен Місячик,
Ясен Місячик, Ясна Зірниця,
Ясна Зірниця, Дрібні Звіздочки. 

Ходить, походить Місяць по Небу.
Кличе, покличе Зорю до себе:
– Ходімо, Зоре, з нами гуляти,
З нами гуляти, колядувати.
Ой із-за гори, з-за високої
Ой іде-бреде сам Ясен Місяць.
Гой за ним, за ним Ясна Зірниця,
Ясна Зірниця, його сестриця…

– Вимітайте двори новими мітлами,
Печіть паляниці з ярої пшениці,
Застеляйте столи та все килимами, –
Xай посядуть звані довгождані гості!
Радуйся.
А що першим гостем – то Краснеє Сонце,
А що другим гостем – то Ясненький Місяць,
А що третім гостем – то Дрібненький Дощик.
Радуйся.
А що Сонце мовить – людей благословить,
То ізрадується й дитятко маленьке.
Радуйся.
А що Місяць мовить – звіра благословить,
То заворушицця й звірятко дрібненьке.
Радуйся.
А що Дощик мовить – поля благословить:
«Як перейду яром – польом-господарьом,
То заколосицця жито і пшениця,
Жито і пшениця й усяка пашниця».
Радуйся. 

Коляд-колядниця, на покуті кутиця.
Прийшли колядники,
Застали господаря з челяддю коло стола:
Хай звеличить вас Світле Сонце!
І осяють ясні Зорі!
Будьте багаті як Земля!
Здорові як Вода!
Милі як Місяць!
Поздоровляємо усіх до ста літ!

Проникливо передав первинну природно-космічну сутність сонячного свята Коляди сучасний український поет Анатолій Качан у своїй світлій поезії «Коляда іде»:
У дні Сонцевороту
     В зимовому саду
     Відчинимо ворота
     Й зустрінем Коляду.

Ген в гості з Колядою
    Колядники ідуть
    І Сонце над собою
    По вулиці несуть.   

І всім повідомляють
    Святкову новину,
    Що Сонце повертає
    Сьогодні на весну.

Притрушує пороша
     Колядників сніжком,
     Рябка і міхоношу
     З заплічним рюкзаком.

Аж ось усім загалом
      Вони до нас ідуть
      І заколядували
      В зимовому саду –  

На урожайне літо
     Для яблунь, вишень, слив,
     Щоб сад ряснів од цвіту,
     А влітку від плодів.

Щоб сад цей розвивали
      Піснями солов’ї
      Й ніколи не тікали
      Із пасіки рої.

Від нашого горіха
     Я щедро пригостив
     На радість і на втіху
     Усіх колядників.
© А. Качан, 2021

У ясновідну давнину колядували в пору Зимового Сонцестояння напередодні Сонцевороту, а тепер колядують перед християнським Різдвом з відповідними церковними нашаруваннями на прадавні космогонічні тексти.

А щедрували в ясновідну давнину напередодні Весняного рівнодення – в Щедрий вечір, з появою на Небі Вечірньої Зорі. А тепер щедрують узимку напередодні старого Нового року (за григоріанським календарем 13 січня), хоч  щедрувальники й далі вістують світло Вечірньої Зорі та під знаменням Сонця, Місяця, Зірок бажають гараздів у господі й Лад у родині:

Там за садом Зоря сходить,
Щедрий вечір, добрий вечір.
Щедрий вечір, Святий вечір…
Прийшли щедрувати до вашої хати.
Щедрий вечір, добрий вечір!
Тут живе господар, багатства володар.
Щедрий вечір, добрий вечір!
А  його  багатство – золотії  руки.
Щедрий вечір, добрий вечір!
А його потіха – хорошії діти.
Щедрий вечір, добрий вечір!

Ой сивая та і зозуленька.
Приспів:
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров’я!
Усі сади та і облітала.
Приспів.
А в одному та і не бувала.
Приспів.
В тому саду три тереми.
Приспів.
Що в першому – Красне  Сонце.
Приспів.
А в другому – Ясен Місяць.
Приспів.
А в третьому – Дрібні Зірки.
Приспів.
Ясен Місяць – сам господар.
Приспів.
Красне Сонце – жона його.
Приспів.
Дрібні Зірки – їхні дітки.
Приспів.

Щедрувала щедрівочка,
Прилетіла ластівочка,
До віконця припадала,
Господарів поздоровляла:
– З багатою Кутею,
З Щедрим вечором!
Вас шануєм, вас віншуєм
Щастям, здоров’ям, ще й віком довгим.
Од нині на літо й од літа повік!
В городі зело, в хаті весело,
В коморі зерно, у дворі мирно!
З Щедрим вечором – Святим вечором!

Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка,
Стала собі щебетати, господаря викликати:
– Вийди, вийди, господарю, подивися на кошару,
Там овечки покотились, а ягнички народились!
В тебе товар весь хороший, будеш мати мірку грошей.
Хоча гроші – то полова, в тебе жінка чорноброва.
Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка.

Ґенезу цієї прадавньої української календарно-обрядової пісні-щедрівки відомий музикознавець-фольклорист Анатолій Іваницький відносить до епохи мезоліту – початку хліборобства (10 тисячоліть тому). До нового життя покликав цю архаїчну, ще дотрипільської пори, пісню-щедрівку блискучий майстер аранжувань українського пісенного фольклору Микола Леонтович. Геніальний композитор у своєму легендарному «Щедрику», над яким він працював 19 років (першу редакцію написав 1901, а п’яту завершив 1919), викликав до життя глибинну енергію прадавньої української щедрівки.

Леонтовичів «Щедрик» уперше прозвучав 29 грудня 1916 р. в залі Київського купецького зібрання (тепер – Національна філармонія України) на четвертому щорічному концерті українських різдвяних колядок у виконанні змішаного хору студентів Університету святого Володимира і хору слухачок Вищих жіночих курсів. Перший виконавець «Щедрика» великий дириґент і фольклорист Олександр Кошиць наголосив на глибинній архаїчності наших щедрівок: «Щедрівки… більш лаконічні розміром і бідніші мелодією від колядок, побудовані іноді на первісних інтервалах секунди й терції, вони роблять архаїчне враження ще й через те, що майже не зачеплені християнством. Старопоганський елемент займає в них головне місце, надає їм дивного характеру фантастичною символікою…».

Завдяки тріумфальним світовим гастролям у 1919–1924 Української республіканської капели (з 1921 – Український національний хор) під орудою О. Кошиця Світ сприйняв і полюбив українського «Щедрика», а українська музична культура одразу здобула визнання у країнах Європи й Америки. Як відзначав О. Кошиць: «Щедрик був коронною точкою нашого репертуару у всіх краях упродовж п’яти з половиною років». «Щедрик» у геніальному аранжуванні Миколи Леонтовича великою мірою посприяв етнокультурній самоідентифікації українців та став ідентифікатором української культури у Світі.

В Америці «Щедрик» уперше прозвучав у виконанні Українського національного хору під дириґуванням О. Кошиця в жовтні 1922 р. на концерті в знаменитому Нью-Йоркському Карнеґі-Холі. Згодом цю прадавню весняну пісню-щедрівку перетворили на відомий у цілому Світі різдвяний гімн. Цій різдвяній канонізації й популяризації української пісні-щедрівки посприяли аранжування й англомовний переклад американського композитора, хорового дириґента українського походження Петра Вільговського, який у 1936 році в своїй версії «Щедрика» під назвою «Carol of the Bells» («Колядка дзвонів») доповнив первісно весняну українську мелодію мотивом різдвяних дзвонів. Сьогодні «Колядка дзвонів» – одна з найвідоміших і найулюбленіших різдвяних пісень у США.

Причини популярності «Щедрика», очевидно, слід шукати в первісній інтонації прадавньої української пісні-щедрівки, яка наповнена глибинним смислом і апелює до смислового коду, архетипних глибин нашої історичної пам’яті, що їх люди сприймають і переживають на рівні емоцій. Коли «Щедрик» у виконанні Українського національного хору під орудою Олександра Кошиця в першому записові 1922 р. лунає заклично-піднесено, то інтерпретація «Щедрика» студентським хором Київської консерваторії під дириґуванням Павла Муравського звучить кантиленно-протяжно, лірично.

Хоч у новочассі й щедрують узимку, віддавна щедрівки – новолітні віншівки-славені весняної звичаєвої обрядовості. Тож і «Щедрик» – таки весняно-новолітня обрядова пісня. Це засвідчує в тексті щедрівки мотив про ластівку, який не має жодного стосунку ні до Коляди в дохристиянській традиції, ні до Різдва в християнстві. Відомо, що ластівка прилітає не взимку, а навесні – у Великдень, коли хлібороби розпочинають відлік нового хліборобського літа (така традиційна українська назва календарного року).

Справіку в Україні приліт птахів вітають обрядовими співами – щедрівками. В дорелігійну, дохристиянську пору щедрували навесні – заповідали на Новоліття щедрий урожай. Щедрують напередодні Весняного рівнодення – в Щедрий вечір, з появою на Небі Вечірньої Зорі. А з Досвітньою Зорею вітають з початком Новоліття обрядом засівання з засівальними співами.

З насадженням християнства й підміною Сонячного колодаря церковним календарем та з подальшими політичними реформами й перенесенням початку року з Весни на Зиму всі святкові обрядові дійства також змістилися з Весни на Зиму. Зміщення весняного святкування Новоліття на зимові різдвяні свята сталося через деформацію прадавнього звичаєвого хліборобського колодаря новітніми політичними й церковними календарними реформами. Так, руський цар Петро І у 1700 р. запровадив літочислення «від Різдва Христового» й початок  Нового року з 1 січня за юліанським календарем, перенісши його з Весни на Зиму. Ту політичну календарну реформу канонізувала церква, і відповідно народні свята пристосували до церковних празників.

Про неприродність того пристосування свідчать природні факти. Зокрема, овечки котились не взимку, а навесні, що засвідчує народне прислів’я: «Побачиш ягнят – настало літо, побачиш копиці – настала осінь».

У ясновідну давнину зі знаменням Досвітньої Зорі вітали з початком Новоліття обрядом засівання з засівальними співами. Тепер засівальники (чоловіки й хлопці) хоч і стали засівати взимку на старий Новий рік (за григоріанським календарем 14 січня), й далі вістують хліборобам про початок Нового Літа – Новоліття:

На Щастя на Здоров’я,
На Нове Літо,
Аби Вам родило
Краще, як те Літо:
Жито-Пшениця,
Всяка Пашниця,
Коноплі по стелю –
Сорочка по землю,
А Лен по коліна,
Аби Вам голова не боліла.
Будьте здорові!

Сиплю на Вас Жито, щоб довго Вам жити,
Ще й Пшеницю Яру, щоб горя не знали.
Сиплю на Вас Просо, щоб мирно жилося,
Сиплю й Овес, щоб Вами гордився Рід увесь.
На щастя, на здоров’я, на Нове Літо,
Роди, Роде, Жито-Пшеницю, всяку Пашницю!

Сійся-родися, Жито-Пшениця,
Жито-Пшениця, всяка Пашниця.
Зверху колосиста, зісподу корениста.
Коноплі до стелі, щоб було дома весело,
Льон по коліна, щоб у Вас голова не боліла!
Роди, Роде, Жито-Пшеницю,
Жито-Пшеницю, всяку Пашницю!
У Полі Ядро, а в Домі Добро!

Сію, сію од порога,
щоб була Вам щаслива і світла дорога!
Сію, сію до віконця,
щоб завжди Вам світило Ясне Сонце!
Сію, сію од віконця до стола,
щоб уся Ваша Родина була здорова і ціла!
На щастя, на здоров’я, на довгий вік,
щоб був здоровий, щасливий увесь Ваш Рід!

Прадавні міфологічні образи й живі тексти колядок, щедрівок, засіванок, які збереглися в усному передаванні з покоління в покоління незмінними з дорелігійної, дохристиянської пори, засвідчують прадавність української агрокультури й живої мови корінного народу, який понад 10 тисячоліть господарює на своїй питомій землі.

Наші предки тисячоліттями спостерігали за Сонячним циклом – Колом Ладу і знали про його незмінність. Тому навчилися жити за Сонцем, за незмінними законами Природи й Світового Ладу і завдяки цьому досягали Ладу – щастя в своєму житті.

Аграрії своєю працею підтримують енергетичний взаємообмін Сонця й Землі та самі продукують усе необхідне для життя. А споживачі-грабіжники лише визискують природні й людські ресурси. Своїм способом життя люди агрокультури підтримують енергообмін Сонця й Землі: хлібороб спершу дає питомій землі свою силу в праці, а потім отримує плоди свого дбання та обмінюється власними плодами з іншими, і ця взаємодія-взаємодопомога є основою морального життя людей агрокультури. При цьому хлібороб бере стільки, скільки доклав сили – така міра моральності аграріїв. Цей морально-світоглядний принцип агрокультури ґрунтується на взаємодопомозі людей між собою та на їхній взаємодії-енергообміні з Землею й Сонцем. Через те хліборобів називають Сонячними людьми. Сонячні люди своєю хліборобською працею й світоглядним єднанням із Сонцем ґенерують світлу енергію життя, й тому їх так люто ненавидять і нещадно експлуатують нелюди-гомініни – вмістище темної паразитарної сили. Ще на початку ХХ століття українські селяни-хлібороби становили потужну суспільну силу (87% населення України), непідвладну кримінальному більшовицькому режимові. Тому більшовицькі нелюди винищували війнами й репресіями та виморювали голодом цих останніх представників Сонячних людей.

В українській агрокультурі Сонце, Природа й характер праці на землі визначають сонячну сутність хліборобів – природовідповідний моральний світогляд і сонячно-природний ритм життя за Сонячними циклами.

У пору Зимового Сонцестояння й Сонцевороту завершується старий Сонячний цикл і починається нове Коло Ладу, тож люди стараються завершити й свої старі справи та підготуватись до нових.

Вісником Коляди є молодіжне свято Калити (Колити), що його відзначають в Андріївські вечорниці (13 грудня). Суть цього святкового дійства: причаститися до коржа-колити, який символізує Сонце, – вловити мить Сонцевороту.

А завершення Сонячного циклу знаменує хліборобське свято Миколи, яке нині називають святом Святого Миколая й відзначають 19 грудня. У давнину на Миколи хлібороби на знак завершення основних робіт у складчину варили пиво й славили свого сонячного духа-покровителя – Коляду. Християнство витіснило цей прадавній звичай, що й засвідчила народна пам’ять у старовинній колядці:

Не ті часи настали,
Й не тії люди стали –
Святим Миколам пива не варять,
Старих звичаїв не шанують.

Святі Миколи – не персоніфікований, а збірний образ. Поняття Святі Миколи символізує гуртове зібрання, збірну цілісність людей Кола-Сонця. Тобто Миколи означає – Ми-Коли, Ми-Сонячні.

Прадавнє хліборобське свято Миколи не має жодного стосунку до церковного Святого Миколая – Ніколая-угодніка, історичним прообразом якого став Мирський єпископ Ніколаус, який прославився тим, що на Першому Нікейському соборі 325 р. в дискусії з філософом Арієм, який не визнавав Ісуса Христа богом, за відсутності арґументів ударив Арія в обличчя. За це його позбавили сану й ув’язнили. Православна церква канонізувала Ніколая за богоугодництво (звідси – Ніколай-угоднік) та його звеличенням підмінила й витіснила прадавнє українське звичаєве свято.

Так церковний образ Ніколая-Миколая став запереченням сонячної суті свята Миколи й звичаю вшанування духа зимового Кола-Сонця – Коляди. Церква підмінила Духа Коляду Миколаєм-дарувальником. А за більшовицького ідеологічного режиму дарувальником став Дід Мороз, який витіснив церковного Ніколая-Миколая. Тепер церква повертає свого Ніколая-Миколая в масову культуру. Згідно з недавнім соцопитуванням, більшість українців вірять Святому Миколаєві, а не Дідові Морозові. Такі наслідки новітньої християнізації масової культури. Але ж суть марновірства не змінилася – марновірні так само вірять у вигадку. І починається те психологічно-розумове калічення з дитячого віку: вже українських дітей зманюють Санта Клаусом – американським аналогом Святого Миколая, який «приносить» дорожчі подарунки. Так відбувається модерна тотальна американізація маскульту. А за всіма тими ряженими опудалами, модерними ідолами, приховано культ грошей. Усі нинішні так звані свята – породження технології споживацтва, яка працює на індустрію наживи. У такий споживацько-комерційний спосіб фінансова цивілізація викорінює живі релікти в національних культурах.

Прадавня сонячна сутність Коляди донині збереглась у болгарській культурі – в образі Дядо Коледа і в литовській – в образі Kalėdų Senelis. Чехи, словаки, румуни, молдавани й українці західних земель називають Коляду – Корочун (Крачун). Прадавні українські колядки славлять сонячного Духа Коляду:

Слався єси, Колядо,
Милий наш Дух!

Українське природне звичаєве свято Коляди знаменує зимовий Сонцеворот – космічне явище, яке відбувається за межами Землі та її атмосфери. Сонцеворот відстежували і вшановували ще в палеолітичний період, який тривав на теренах України понад мільйон років і завершився близько 13 тисячоліть тому – наприкінці льодовикової доби й початку відродження агрокультури.

У давньоукраїнській агрокультурі початок Нового Сонячного циклу в пору Зимового Сонцестояння й Сонцевороту знаменує сузір’я Косарі або Золотий Плуг Сварога. Стародавні греки те сузір’я у межах небесного екватора назвали на честь міфічного мисливця – Оріон. А давньослов’янський дух Небесного Вогню, небесний коваль Сварог – аналог давньогрецького духа Небесного Вогню, небесного коваля Гефеста. Сузір’я Золотий Плуг уранці заходить за обрій, ніби спадає з Неба. Цей небесний знак-символ переосмислено в агрокультурному світогляді як Небом дане знаряддя хліборобської праці. А Геродот приписав таку легенду кочовим скіфам, які на ту пору колонізували українські землі, й через скіфську колонізацію корінний народ названо скіфами-орачами, скіфами хліборобами.

Сонцеворот знаменує перевагу світла Сонця над мороком зимової ночі. Саме в цю пору Сонце в Зодіакальному колі виходить з-під знаку вогняного Стрільця і входить під знак земного Козерога. У зодіаку Козерог починає тригон Землі (трикутник земляних знаків) та знаменує низьке Зимове Сонцестояння й Сонцеворот. Звідси космогонічне значення в прадавньому колядницько-щедрувальному обряді міфічного образу Кози, яка своїм паданням на землю символізує «припадання» Сонця до Землі, а вставанням символізує «вставання» й поворот Сонця на Весну та оновлення земного життя й родючість землі:

Де Коза ходить там Жито родить
Де не буває там вилягає!
Де Коза ногою там Жито копою,
Де Коза рогом там Жито стогом!

Образ української Кози перегукується з Кізочкою давньоримської міфології, яка є зорею Капеллою (з латини Capella – Кізочка). Капелла символізує козу Амальтею, яка вигодувала Юпітера, а ріг тієї кози став рогом достатку. В індійській міфології зоря Капелла є серцем Брагми, з якого зароджується Всесвіт. За розрахунками астрономів, Капелла була найяскравішою зорею небосхилу в період з 210 000 до 160 000 років до н. е.

 

Морально-світоглядна основа звичаєвої традиції українців
та інших аграрних народів

Українському духові зимового Сонця й Світла – Коляді відповідає давньоіранський дух Сонця, Світла й справедливості – Мітра. А українському космогонічному святові – Коляді відповідає іранське космогонічне свято – Йалда, індоєвропейська етимологія якого – обертатися, сяяти. Йалду починають святкувати в мить закінчення найдовшої в році ночі – Шабе-Йалда, й так починається перший день першого зимового місяця Дея. Це сонячне свято знаменує закінчення гніту темних сил і відродження волі світлих сил. Саме в мить завершення Зимового Сонцестояння й початкову мить Сонцевороту Сонце входить у новий цикл свого руху, день починає прибувати, а природне життя селян-хліборобів оновлюється. Хлібороби звертаються до Сонця захистити від морозу озимину. За іранською космогонічною міфологією, в мить початку нового Сонячного циклу народжується дух Сонця, Світла й справедливості – Мітра. З цього центрального сонячного образу зороастрійської міфології списано головного персонажа християнської релігії – Христа, а основні елементи й дата Різдва Христового списано з давньоримських Сатурналій – космогонічного свята на вшанування в пору Зимового Сонцестояння й Сонцевороту духа Непереможного Сонця й духа хліборобства Сатурна. В Ірані свято Зимового Сонцестояння й Сонцевороту, як і інші свята Сонячного циклу відзначають понад п’ять тисячоліть. Нещодавно зимовий Йалда й весняний Навруз рішенням ЮНЕСКО визнані національними доісламськими культурними надбаннями Ірану. В Ірані різні свята відзначають за трьома різними календарями: за іранським сонячним – події державного значення, за ісламським місячним – релігійні свята, за григоріанським – міжнародні дати. До речі, в Китаї з 2018 року почали звільнятися од християнського Різдва й відновлювати свято традиційної культури – Дунчжі (Пік Зими), яке знаменує Сонцестояння й Сонцеворот і закорінене у філософському концепті Інь і Ян.

У Давньому Римі в пору Зимового сонцестояння й Сонцевороту відзначали головне свято аграрного календаря – свято Непереможного Сонця. Ця стародавня традиція жила до ІІІ століття, аж доки християнська церква стала витісняти природне хліборобське свято придуманим Різдвом Христовим, бо дата народження Ісуса Христа – умовна, її не задокументовано ні в старозавітних, ні в новозавітних текстах. Штучність того християнського культу засвідчують нескінченні міжконфесійні суперечки марновірців щодо дати Різдва. А початок нового Сонячного року чітко починається з Зимового сонцестояння й Сонцевороту, і його в Давньому Римі символізував Янус (Ianus) – дух Сонця й Світла, початку й кінця Сонячного циклу й циклічності часу. Від Януса походить назва першого місяця року – Янусів місяць (Ianuarius mеnsis).

Українському Коляді відповідає також свято Зимового Сонцестояння в скандинавських народів – Йоль. Слово Йоль походить від індоєвропейського кореня й означає – Колесо, обертатися, час повороту. На свято Йоль усі роди збиралися разом зустрічати Сонце, яке здіймається з мороку й осяває відроджуваний Світ. На полях розпалювали багаття на славу Короля-Сонця, що зігріває замерзлу Землю й пробуджує життя в насінні, яке зберігається в земному лоні довгу Зиму. Християнізація підмінила Йоля Різдвом.

На пору Зимового Сонцестояння припадає також юдейська Ханука, але той празник не має космогонічної суті й пов’язаний з історичною подією – збройною перемогою юдеїв над греко-сирійською владою. Взагалі всі юдейські релігійні празники приурочені до історичних подій протистояння, як правило збройного, юдеїв неюдеям. Ханука – один з найбільших юдейських празників, під час якого юдеї згадують про звільнення й очищення Єрусалимського храму 165 р. до н. е. та дякують своєму Творцеві – Яхве за чудо порятунку. Назва Ханука походить від івритського виразу хануккат ха-мізбеах – освячення (оновлення) жертовника, яке відбулось одразу після звільнення храму й вигнання з Храмової гори греко-сирійських військ і їхніх юдейських союзників та відновлення храмової служби. Ханука для ортодоксальних юдеїв – тріумф, перемога над супротивниками. Хоч вони й трактують Хануку як перемогу світла над темрявою, однак джерело світла в юдеїв – не Сонце, а жертовний вогонь, і звідси її друга назва – Празник вогнів. Хануку відзначають при ханукальному світильнику (дев’ятисвічній менорі) – ханукії, 8 свічок якої означають 8 діб празника, а 9-у називають «служкою», бо від неї по черзі запалюють по одній свічці щодня. Дев’ятисвічна менора – побутова, на відміну од семисвічної – храмової. При ханукальних свічках забороняється працювати, їх виставляють на підвіконня як магічний знак. Ханука починається увечері й закінчується увечері, бо в юдеїв доба починається з вечора. У 2021 році Хануку відзначали з 28 листопада по 6 грудня. В празник Хануки юдеї торжествують, тому в цю пору заборонено постувати й оплакувати, поминати покійників.

Цього року переддень Хануки збігся з Днем пам’яті жертв голодоморів в Україні – 27 листопада. І саме в цей день юдеї з ентузіазмом виставляли ханукії як малі архітектурні форми по містах України, що викликало протести громадян. Можна було б потрактувати ханукальні світильники як поминання жертв голодоморів, та вони не мають жодного стосунку до поминання 10 мільйонів знищених голодом українців. Більше того, Ізраїль не визнав Голодомору 1932–1933 геноцидом, мовляв, голод був спрямований не проти українців як народу, а проти частини суспільства, тож він більше підходить під визначення соціоциду. За такою логікою й голокост (всеспалення) євреїв під час Другої світової війни теж можна вважати не геноцидом єврейського народу, а соціоцидом, бо нацистське командування Рейху, де в числі «істинних арійців» були високопоставлені юдеї, спроваджувало в гето й концтабори бідних євреїв, а багатих переселило в Палестину, де ті після завершення світової війни проголосили свою державу – Ізраїль. Тож нинішнє демонстративне встановлення ханукальних світильників у День пам’яті жертв голодоморів виглядає наругою над мертвими й живими українцями і схоже на торжествування перемоги юдеїв над українцями, бо в більшовицьких командах з викачування в українських селян хліба і всього продовольства юдеїв було понад 40%, а в керівних більшовицьких органах їх було 90%. Тобто юдеї торжествують перемогу, а не влаштовують поминки.

Юдаїзм більше уваги приділяє земному, ніж загробному, а християнство як новоюдейська релігія смирення й упокорення, навпаки, увагу своїх вірян зосереджує на загробному – лякає пеклом і принаджує раєм, а основним засобом нагадування про «загробне життя» в цю виснажливу пору є різдвяний піст, який церква встановила нібито для «духовного єднання» християн з Богом.

Відроджуючи природно-космогонічне свято Коляди й інші традиційні космогонічні свята Сонячного циклу, відновлюючи сонячний світогляд і природно-моральну звичаєвість, українці звільняють самосвідомість од чужих релігійних навіювань і оновлюють своє життя.

Джерело сили істинного ясновідного знання й природно-морального, космогонічно-міфологічного світогляду агрокультури – в життєродній енергії Земної Природи й життєзароджуючій енергії Всеєдиного Рода, що являється у світлі Сонця: «Природа відкриває всеєдиний корінь Роду людського й першооснову Життя» (Піфагор); «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина»; «Пізнаєш Істину – ввійде тоді у кров твою Сонце» (Г. Сковорода); «Мати Земля була споконвіку священною в слов’ян. У Землі поєднані смерть і родючість. Вона найближча проповідниця й живильниця людині й її покровителька. Слов’яни виховані на хліборобстві; з прийняттям християнської віри святі церкви замість язичницьких духів стають покровителями хліборобських занять…» (М. Гоголь).

Історик, народознавець М. Грушевський, вивчаючи українські звичаєві релікти, визначив їх як цілісну природну світоглядну систему українців, закріплену в хліборобських обрядах Сонячного кола: «Сільськогосподарський календар був скелетом, риштуванням, до котрого чіплялись різні акти релігійно-поетичного і громадського життя. …Річний календарний круг – це заразом властиво єдина наша релігійна система, …передчасно розбита і зруйнована новими церковними заходами. Вона нагадує в тім релігію римську, таку ж селянську… На жаль тільки, ми й сього нашого старого календаря не маємо в його повній і чистій передхристиянській формі і мусимо рахуватись на кожнім кроці не тільки з спустошеннями і виломами, але і з змінами, перебоями і переносами, спричиненими в старій системі церквою і церковним календарем. Гострі заборони, нападки, погрози, котрими духовенство било по святах, які не встигли себе зв’язати в тій чи іншій формі з святами християнськими, поставити свої останки під їх протекторат або асимілюватися з ними, – факт загально відомий» (Михайло Грушевський. Історія української літератури. Т. l). Християнська церква нарекла всі давні селянські, аграрні народи (греки, латиняни, українці й інші) поганами (від лат. рag – село, pagan – селянин, pagus – поле, територія поза межами міста). Бо селяни мали свій сонячний, природно-моральний світогляд, стійко трималися питомої природної агрокультурної звичаєвої традиції та найдовше чинили опір чужому, породженому юдаїзмом християнству. До ІV ст. християнство використовувало термін поганство в первісному значенні – сільська віра, надалі семантика цього запозичення в слов’янських мовах розширилась аж до лайливих слів (поганий, поганець, погань). Згодом набув поширення термін язичництво, утворений від церковно-слов’янського язик – народ, плем’я. Церковно-слов’янські терміни язик, язики, язичники – переклади з юдейських гой – народ, гоїм – народи, бо юдеї називали гоїмами – язиками всі неюдейські народи, а язичництвом – усі неаврамічні релігії та нерелігійні світогляди.

Дорелігійна морально-світоглядна традиція української агрокультури ґрунтується на стабільних космічно-природних законах і на п’ять тисячоліть давніша за штучні релігійні культи. Вік дорелігійної світоглядної системи космогонічних знань нашої питомої агрокультури – понад 10 тисячоліть, вік чужих релігій – близько шести тисячоліть.

На прадавній морально-світоглядній основі питомої агрокультури корінний Український народ волею власного духу породив свій Український світ – природно-історичний, етнокультурний феномен, що становить собою гео-етнічну, господарсько-духовну, історично-культурну цілісність, яка саморозвивається на природній основі волею національного духу українства. Осердям українства є духовний тип, який визрів на морально-світоглядній основі агрокультурної традиції корінного народу – в енергетичній взаємодії з рідною Землею й Сонцем.

На питомій морально-світоглядній основі й на традиції природно-звичаєвого права ґрунтується неповторний світ кожної етнічної культури і його справедливий суспільний лад: «Народи! Старайтеся насамперед мати добрі звичаї, аніж закони: звичаї – найперші закони» (Піфагор); «Звичаї – це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах» (О. Воропай). У нескінченності звичаєвої традиції виявляється безвічність істинного дієвого знання й безсмертя волі народного духу: «Не вмирають ті звичаї, яким визначено бути безвічними» (М. Гоголь).

У звичаєвій традиції життєдіє духовне ядро етнічної культури. Кожен культурний народ має свою звичаєву традицію, як кожна самостійна держава має свою правову основу. Національне право базується на природно-моральних принципах-законах народної звичаєвості. Звичаєвість – це первинна морально-світоглядна основа природного життя, яка владовує духовну й біологічну сфери людського єства, узгоджує моральні принципи індивідуального, родинного й суспільного життя з законами Природи і Всесвіту. Звичаєва традиція забезпечує цілість родових та етнічних спільнот і є основним критерієм істинності в осягненні духовних основ етнічних культур. Адже саме на основі традиції етнічного духу єднаються в єдине ціле минулі й нинішні покоління народу, і та цілісність забезпечує життєздатність майбутніх поколінь. Бо життя народу за своєю духовною суттю безперервне, коли кожне покоління самоздійснює себе в процесі передачі традиції як безвічного струмування енергії національного духу. Філософськи ясно сформулював безвічну суть традиції австрійський композитор і дириґент Ґустав Малер: «Традиція – це передача вогню, а не поклоніння попелу». Життєсійним вогнем традиції людської культури є її ясний моральний світогляд.

Український автентичний природно-космогонічний,
моральний, дорелігійний світогляд

Дорелігійний, ясновідний моральний світогляд і космогонічна міфологія, явлені в прадавніх українських артефактах звичаєвої традиції, визріли з самого початку самоусвідомленого морального життя людини на Землі під Сонцем, Місяцем і зорями. В космогонічному осмисленні Земля й Небо – єдині, неділимі. В космогонічно-міфологічному світогляді все суще у Світі складає Всеєдине Ціле, а людина – частка Всеєдності. Звідси моральна відповідальність людини за всі свої думки, дії й слова. Космогонічно-міфологічний світогляд і моральна воля людини визріли з первовіку життя людства і за своєю Всеєдиною суттю безвічні й вільні од догм усяких релігій, що їх породило паразитарно-рабське існування аморальних гомінідів близько шести тисячоліть тому. Релігійне потьмарення тримається на марновірстві – на вірі в надприродне, облудне, на магічній прив’язаності до предметів культу й на міжрелігійній ворожнечі, непримиренності. Космогонічно-міфологічний світогляд і моральна воля засновані на знанні законів Природи й Космосу та на здійсненні в житті вселюдського принципу моральної зрілості в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.

На основі моральної зрілості з природно-духовною орієнтацією розвинулася в агрокультурі дорелігійна морально-світоглядна система ясновідання – безпосереднього осягнення Істини як сутності, першооснови і всеосяжного принципу Життя. Ясновідання як морально-світоглядна система цілісного, дієвого знання розвивається на основі моральної зрілості людини в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. Істинне, дієве ясновідне знання здатні осягнути тільки морально зрілі люди.

В українському автентичному природно-космогонічному, моральному, дорелігійному світогляді безвічним першоджерелом Життя є Лад – Усеєдиний самородний первінь, Усеосяжна субстанція Світоладу. (Субстанція – невидима, незмінна, безвічна високовібраційна енергетична основа всього існуючого, на противагу мінливим низьковібраційним речовинним виявам видимої сфери Всесвіту). З субстанції самородного, неперсоніфікованого первеня Ладу самозароджуються неперсоніфіковані сутності: чоловіча небесна життєзароджуюча сутність – Род (Ладо) і жіноча земна життєродна сутність – Родиця (Лада), з парнолї єдності яких народжується все живе. Життєзароджуюча небесна енергія Рода тотожна силі духу захисника життя Ладо і являється у світлі Сонця (у давнину українці Сонце називали Ладо); а життєродна земна енергія Родиці тотожна силі любові захисниці життя Лади і являється в силі земної Природи. Род асоціюється зі всеосяжним, безвічним Небом, а Родиця асоціюється з Природою, Землею в їх мінливих часових і просторових виявах. Зароджені з субстанції Всеєдиного Ладу чоловіча сутність Род (Ладо) і жіноча сутність Родиця (Лада) є парними духами-захисниками любові й парування, щастя й родинного ладу.

Лад, Род і Родиця (Природа) збереглися в українському автентичному природно-космогонічному світогляді як первинні міфопоетичні сутності, що стали основоположними категоріями української етнофілософії. У моральному світогляді агрокультури, який передує релігії, взагалі немає уявного релігійного поняття бог, а є конкретні духовно-природі енергетичні сутності, які наявні в явищах Космосу, земної Природи й духовно-фізичному єстві людини.

Український автентичний природно-космогонічний, моральний, дорелігійний світогляд можна означити як ясновідно-звичаєве Ладодіяння на дієвій основі первенів Життя – Ладу, Рода й Природи.

Відповідниками українському Ладові є аналогічні морально-світоглядні первені в таких світоглядних системах народів агрокультури: у ведичній (давньоорійській, буддійській, індуїстській) – Брагман (Безособовий абсолютний духовний первінь, Основа всього існуючого, Всеєдина воля, Всеєдиний принцип, який усе породжує, владовує й повертається до самого себе), Рта (Усеєдиний Лад, Усеєдиний принцип уладування, Лад усього сущого), Дгарма (Всеосяжна основа Світоладу, Усеєдиний моральний принцип, Шлях просвітлення, Істина, Моральний обов’язок); в авестійській  (іраноорійській) – Арта або Аша (Істина, Лад, Усеєдиний принцип); у хаттській (адигейській, черкеській) – Тха (Всеєдиний, Усепроймаючий дух) та Хабзе (Моральний принцип, Кодекс природних законів); у суфійській (ісламській) – Тарікат (Шлях, Метод духовного зростання й містичного осягнення Істини); у давньоарабській – Дін (Лад, Звичай, Справедлива відплата); у давньояпонській – Камі (Дух, Первінь життя); в етрусько-еллінській – Логос (Духовний первінь, основа Світу, Всеєдиний принцип); в етрусько-римській – Квінтесенція (П’ятий елемент, Сутність усього сущого) або Ефір, Етер (найтонша субстанція, яка владовує Всесвіт; найтонша п’ята стихія в античній і середньовічній натурфілософії; надзвичайно щільне і всепроймаюче середовище, коливання якого проявляється як електромагнітні хвилі, світло й інформація; по-сучасному – фізичний вакуум); у давньокитайській – даоський морально-світоглядний первінь Дао (Всеєдиний самородний першопочаток життя,  Всеєдиний безвічний моральний принцип, Шлях морального вдосконалення). Китайський Дао як самородний первінь породжує у своїй всеосяжності парні життєродні первини – чоловічу Ян і жіночу Інь, які своєю чергою породжують три життєродні сутності – Небо, Землю, Людину. Тож Людина, живучи в єдності з Небом і Землею, живе за морально-світоглядним принципом Дао (Ладу) й тим самим забезпечує лад свого особистого й родинного життя та сприяє ладу в суспільстві. Коли в суспільстві не дотримуються морально-світоглядного принципу Дао (Ладу), воно приречене на безладне існування. І коли морально незріла маса гибіє в тому безладі, моральним людям самим не під силу навести лад у суспільстві, в країні. Тому зрозуміла позиція моральних людей: «У країні, де немає Дао (Ладу), жити не варто».

Всеосяжній світоглядній сутності Ладу – Всеєдиного відповідають античне наймення Всесвітній Розум і новіший термін Абсолют, що набув поширення в німецькій класичній філософії з ХVІІІ століття. Те, що різні філософи називають Всесвітнім Розумом, Абсолютом, є Всеєдиним – усеосяжною системою самозародження й саморозвитку Світової Всеєдності й Земної Природи.

Різні народи по-свойому називають Лад (Усеєдиний) як першородну субстанцію, безособову, безвічну, всепроймаючу сутність, явлену в світоглядних первенях національних культур. Та суть усіх морально-світоглядних систем традиційного життя єдина – це Всеєдиний природно-моральний принцип, Шлях життя в Істині, шлях до Щастя. Всеєдиний, всеосяжний природно-моральний принцип спрямовує людину на пізнання свого внутрішнього світу й на осягнення суті Всеєдності в Щасті. Все це відкриває безмежні можливості саморозвитку морально зрілої особистості й збірної цілісності народу. В цьому полягає таїна Ладу як безвічного джерела енергії Життя й передвічної, дорелігійної морально-світоглядної основи духовно-господарських традицій національних культур.

У культурософському розумінні, Лад – Усеєдине самородне першоджерело, основа Всеєдиного Життя та Всепроймаюче високовібраційне енергетичне осердя всього існуючого у Світовій Всеєдності. Лад як Усеосяжний принцип самозародження й самоладованості Всесвіту є також Усеєдиний моральний принцип людського світу – Шлях життя в Істині. Усепроймаюча високовібраційна субстанція самородного Ладу як пульсація Світлої Сили Всеєдиного Життя проявляється в життєзароджуючій енергії Рода й життєродній енергії Природи та у внутрішній світлій життєвій силі – моральній волі духу людини. Людина, як і все енергопродуктивне у Всесвіті – плід енергетичної взаємодії, взаємності Рода й Природи, що виявляється в моральній волі духу людини. Тож морально зріла людина водночас – вияв сутності Ладу, духовна функція Рода й самосвідома функція Природи.

Усеєдність і всеосяжність Ладу, Рода, Природи й людини проникливо охарактеризував еллінський математик і мудрець Піфагор (570–497 до н. е.): «Лад – усеєдність усіх речей. Через нього живе сама Природа. Природа відкриває всеєдиний корінь Роду людського й першооснову Життя»; «Не шукай на Небі інших богів, крім зірок. По ниві життя ходи розміреним і безупинним кроком, як сівач. Добросерді хлібороби! за прикладом фінікійців не майте інших богів, крім своєї землі, яка живить вас». Самозароджувану й життєродну сутність Природи ясно визначив український мудрець Григорій Савович Сковорода: «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина».

За Піфагором, уселадуючим принципом Космосу є саморозвиток – єдиний принцип життя для всього сущого. Згідно з цим уселадуючим принципом, людина зі своєю безвічною душею пізнає себе й Світ, осягає закони Природи й набуває необхідного досвіду, досягає мудрості, духовного довершення й повертається до свого першопочатку – до Всеєдиного. За вченням Піфагора, «Всеєдиний – це число чисел», Усеєдиний містить у собі все і сам перебуває в усьому. Всеєдиний виявляється як першопринцип і сам є першопринципом – Усеєдиним Ладом. У своєму прагненні осягнути Всеєдиний Лад як Істину Піфагор звертався до математики, вважаючи цю священну науку найкращим методом для осягнення й висловлення вселадуючого, всеєднаючого першопринципу живого єства Космосу, згідно з яким Космічний Лад базується на числових правилах і пропорціях.

З поняттям Усеєдиний корелюється одне з фундаментальних понять античної філософії й математики – Єдиний (непізнавана розумом Першосутність, ототожнювана зі Щастям). Концепцію Єдиного у вченні хенологія (від грец. ἕνωσ – єдине й λόγος – вчення, наука) сформулював Платон (427–347 до н. е.) – давньогрецький мислитель, один з основоположників європейської філософії  нарівні з Піфагором, Парменідом, Сократом. За Платоном, Єдиний – сутність, лад, досконалість, вища цінність; організуючий і структуруючий принцип життя, принцип істинності й пізнаванності, принцип цін­ності, що спонукає до самоладування, самовдоскона­лення. Ця концепція давала Платонові можливість утримати у взаємозв’язку множинний світ ідей, об’єднати й структурувати їх навколо Єдиного – основи життя і всієї дійсності. Згодом неоплатоніки започаткувати теоретичні роздуми про трансцендентне Єдине. Засновник неоплатонізму античний філософ Плотін (205–270) розвинув Платонове поняття Єдиного у вченні про еманацію Єдиного в Світовий Розум і Світову Душу, з наступною трансформацією їх знову в Єдиного. Згідно з Плотіном, спочатку Єдиний виділяє з себе Світовий Розум, який містить у собі світ ідей, потім Світовий Розум виділяє з себе Світову Душу, яка поділяється на окремі душі й породжує чуттєвий Світ. Матерія виникає як нижчий ступінь еманації. Досягнувши певного рівня розвитку, істоти чуттєвого Світу усвідомлюють власну неповноту й прагнуть до прилучення, а потім і до злиття з Єдиним у відчутті Щастя як цілісності у Всеєдності.

Римський поет і філософ Тит Лукрецій Кар (бл. 97 – бл. 55 до н.е.), популяризуючи у своїй поемі «Про природу речей» вчення грецького філософа Епікура (341–270 до н.е.) про моральну силу істинних знань, які звільняють людей од марновірства й страху, подає глибинне осягнення природної суті людини: «…Де було зручне місце, надра Землі породили людські зародки, як корені». Найновіші природничі дослідження доводять, що життя зародилося не у Світовому океані, а в геотермальних джерелах, які пульсують з глибини Землі й виносять на поверхню бульбашки газу з зародками життя з достатньою для зародження життя енергією. З тих джерел утворювались озера, де й відбувалася еволюція від одноклітинних до багатоклітинних живих істот. Так само питома земля народжує й насичує біологічною поживою своїх геохімічних елементів весь організм людини, підживлює електромагнітним полем енергетичну систему і всі інші системи людського єства. Тіло людини – конденсатор біохімічної енергії питомої землі, а серце – водночас конденсатор і ґенератор, серце індукує, ґенерує ці види енергії для всього єства. Поверхня Землі у своїх речовинних утвореннях заряджена негативно, та на ній є місця сили, в яких пульсує взаємодія позитивної енергії Сонця та ядра Землі. В енергетичному полі місць потужної позитивної взаємодії Сонця й Землі зароджується й формується особливий генотип і духовний тип людей агрокультури, визначальні риси яких: моральний світогляд добродіяння, пов’язаний з плеканням рослин і всіх інших форм життя на Землі; цілковита владованість продуктивної життєдіяльності аграрія з біосферою Землі в перетворенні енергії Сонця; природний ясновідний світогляд, який спрямовує людину до самопізнання й культурного саморозвитку. За Г. Сковородою, людський світ – світ культури породжують і розвивають самі люди у своєму «другому, духовному, народженні» з духовного зародку в серці. Звідси Сковородине осягнення культури як «другого, духовного, народження людини» через пізнання нею «заповітного, священного в собі». Істину про природно-всесвітнє породження людини ствердив і американський поет, адвокат німецького походження  Макс Ерман (1872–1945) у прозовій поезії «Desiderata» (1927): «Тебе, подібно до дерев і зірок, народив Усесвіт. І в тебе є право бути тут. Усвідомлюєш ти чи ні, але Всесвіт розвивається так, як належить. Тому живи в Ладу з Усеєдиним, хоч би яким ти його собі уявляв. І хоч би чим ти займався й які б були твої прагнення, серед гамору й метушні зберігай спокій у душі своїй. Попри фальш, тяжку працю і нездійснені мрії, наш Білий Світ усе ж таки прекрасний. Не сумуй. І старайся бути щасливим».

У природно-космогонічному світогляді народів агрокультури Білий Світ і Світова Всеєдність – саморозвинні системи, й усе існуюче в Білому Світі й Світовій Всеєдності саморозвивається з субстанції самородного первеня Всеєдиного Ладу, з життєзароджуючого небесного Рода й життєродної земної Природи в Усеєдиному циклічному процесі саморозвитку, що зветься еволюція (від лат. evolutio – розгортання). Водночас у Білому Світі й Світовій Всеєдності відбувається зворотний, нециклічний процес занепаду, виродження, деґрадації, що зветься інволюція (від лат. involutio – згортання, згасання). Еволюція – розгортання високовібраційної життєвої енергії в саморозвинних сутностях, а інволюція – згортання життєвої енергії в низьковібраційні утворення. В людському світі продуктом еволюції є морально зрілі люди, а продуктом інволюції є аморальні нелюди. В процесі інволюції виникають різні біологічні, психосоціальні, ідеологічні теорії, релігійні доктрини, які виправдовують деґрадацію людини в нелюда та спонукають до деґенерації.

Нелюди нав’язують людям свої ідеологічні доктрини або релігійні культи – ошукують «світлим майбутнім» або залякують «кінцем світу». Надія на «світле майбутнє» – це марнування нинішнього життя, а «кінець світу» це і є виродження людей у нелюдів. Ось до чого призводить поклоніння культам – не до саморозвитку в усеєдиному, загальносвітовому процесі еволюції, а до звиродніння в кінецьсвітній інволюції.

Для морального оздоровлення суспільства потрібна не релігійність, а відновлення дорелігійного морального світогляду, адже мораль передує релігії. У релігії й моралі різні критерії оцінювання людини. Релігія характеризує людину за її ставленням до віри – вірний, недовірок. А мораль характеризує людську особину за її моральною чи аморальною суттю – людина, недолюдок, нелюд.

Люди самі для себе мають визначити світоглядну основу: креаційну, штучно-релігійну з особою уявного Бога – Творця всього сущого чи еволюційну, природно-космогонічну з субстанцією безособового самородного первеня Ладу і самозароджених з його високовібраційної першооснови сутностей життєзароджуючого Рода й життєродної Природи, з парної єдності яких народжується все живе.

Звертаючись до природно-космічних високовібраційних, субстанційних сил, люди вступають з ними в енергообмін – в енергетичну взаємодію й розвиваються в єдиному світовому еволюційному процесі. А звертаючись до штучних, вигаданих, умовних релігійних культів, люди марнують у поклонінні їм свою життєву енергію, живлячи паразитарного релігійного еґреґора й служителів культів.

Коли люди живуть за принципом природно-духовної енергетичної взаємодії, вони взаємно збагачуються й розвиваються. А коли потрапляють під паразитарний вплив релігійних культів, то наживаються одне на одному, виснажуючи суспільний організм. Більше того, деструктивні релігійні культи руйнують родинні й родові зв’язки – основу суспільного єства, збірної цілісності народу. За моделлю деструктивних культів діють політичні секти з бузувірським поклонінням політичним ошуканцям.

Природно-космогонічний світогляд не обмежений жодними релігійними догмами й політичними ідеологіями, тож на його основі розвивається всеосяжна ясновідна свідомість. А всі викладені на основі вигаданих теорій так звані наукові опуси подібні до складеної з вигаданих культових віровчень Біблії – багато слів і мало розуміння. Одні вигадки продукують інші вигадки й масою своєї абсурдності гноблять істинне знання. Усе неприродне, вироджене інволюцією аґресивно гнобить усе природне, саморозвинне й спрямоване проти самої еволюції.

Сучасні фізичні знання підтверджують безвічну Істину, що в циклічному процесі саморозвитку Світової Всеєдності – Цілого Всесвіту енергія переходить в матерію й навпаки, бо енергія й матерія взаємопов’язані пульсацією Всеєдиного Життя й циклічністю його саморозвитку. В процесі самозародження й саморозвитку Світової Всеєдності вібрація енергії Всеєдиного Життя проходить різні стадії: від тонкої, високовібраційної, невідчутної форми до грубої, низьковібраційної, відчутної на дотик. Тобто в процесі переходу енергії в матерію ми не відчуваємо її хвильових коливань, а відчуваємо її речовинну форму. І навпаки: коли спалюємо матерію, вона переходить в енергію тепла чи електрики, й ми відчуваємо тепло й бачимо світло. Енергетичну сутність Всесвіту чітко пояснив  великий слов’янсько-американський фізик і винахідник Нікола Тесла (1856–1943): «Якщо ви хочете збагнути секрети Всесвіту, мисліть поняттями енергії, частоти й вібрації». 

Першоджерелом енергії Всесвіту є Всеєдиний Лад як самородна, самоеволюціонуюча всеосяжна субстанція Всеєдиного Життя. Субстанція Всеєдиного Ладу ґенерує високовібраційну енергію Життя з єдиною частотою пульсації життєродних ритмів усього існуючого у Світовій Всеєдності. Високовібраційна енергія Всеєдиного Ладу є джерелом саморозвитку Всесвіту, Природи й світу людської культури та виявляється в їхній самоладованості. Культурний саморозвиток людини, народу й людства самоладується волею людського духу. Самоладованість людського світу як природно-культурний саморозвиток, як вияв волі духу та самосвідомості відбувається циклічно – від самозародження й саморозвитку до згасання й самовідродження.

Та коли внутрішня енергія Ладу в людині, її воля духу занепадає, тоді деґрадують фізична й духовна складові людського єства, припиняється його саморозвиток і починається незворотний процес інволюції – виродження.

Для життя в Ладу необхідно чітко розмежовувати природний і релігійний світогляди. На основі природного світогляду нам належить відновити й запровадити в життя Сонячний колодар з його природно-космічною, агрокультурною звичаєвістю. А сповідники релігійних культів можуть жити за своїм церковним календарем. Важливо зберегти природну первинність звичаїв Сонячного колодаря й не змішувати їх зі вторинними, штучними ритуалами церковного календаря.

Найбільше безглуздя – підміняти реальність Світу як цілісність фактів життя облудою, ілюзією надуманого. Реальний космічно-природний Сонячний цикл визначає цілісну систему агрокультурного господарювання та морально-правової звичаєвості й календарної обрядовості хліборобських народів. Так само й реальне Зимове Сонцестояння визначає реальну суть сонячного свята Коляди. А чим визначаються дати умовного Різдва в різних християнських конфесіях? Культовими умовностями. І ті культові умовності з видуманими датами призводять до непорозумінь і навіть конфліктів між вірянами. Бо штучні релігійні культи не мають цілісної космічно-природної основи, на якій базується система народної звичаєвості.

Звичаї є суспільно-правовими механізмами самоладування й культурного саморозвитку людини й народу. А релігійний культ – об’єкт  поклоніння, узалежнення людини й народу.

Звичаєві обряди з їхніми космогонічними міфопоетичними текстами якраз і забезпечують містичне пізнання Світу через себе й водночас – себе у Світі. Тут внутрішнє й зовнішнє, особисте й суспільне взаємопов’язані в єдину цілісність. У народних обрядових дійствах усі учасники рівні й беруть участь у містичній грі кожен у своїй ролі, тому культ їм не потрібний. Культи запровадили в магічних містеріях – таємних релігійних обрядах закритих соціальних груп.

Усвідомлене життя за Сонячними циклами забезпечує циклічне сприйняття часу та допомагає нам долати нинішній соціальний хаос.

Дотриманням звичаєвої традиції питомої культури, заснованої на Сонячній циклічності, ми живемо в реальному циклічному часі – підтримуємо лад свого життя в нескінченному часоплині Всеєдиного Життя.

Для українців як людей агрокультури час – не абстрактна категорія чогось мінливого, а конкретний незмінний процес струмування самого життя, яке пульсує в серці. Наші предки аграрії осмислювали час як циклічний, цілорічно повторюваний плин життя за Сонцем і відображали цей процес в обрядових дійствах Сонячного кола. За допомогою цих обрядових дійств люди агрокультури знову й знову повертаються до першоджерела життя й заново переживають зародження Світу, аби розпочати новий цикл життя. Повертання до першоджерела – це не просто звернення до минулого, це звернення до непроминущої сутності, яка перебуває поза часом і простором та єднає в собі минуле, теперішнє й майбутнє. Ця непроминуща сутність і називається Безвічністю, бо не має віку, обмеженого лінійним виміром. У такому сенсі час звільняється од лінійності й набуває циклічності, в позачасовій суті якої являється Безвічність – те, що живе з передвіку й поза часом і тому завжди своєчасне.

Коли люди потрапляють у тенета лінійного часу, їм здається, що вони існують у циклічному часоплині й тішать себе ілюзією зовнішніх змін. А насправді ніяких змін немає, бо немає саморозвитку в циклічному часоплині в позачасовій перспективі Безвічності. Такий стан ілюзорного очікування описує іронічна модель: «Важкі часи породжують сильних людей; сильні люди створюють хороші часи; хороші часи породжують слабких людей; слабкі люди створюють важкі часи». Тих безтямних неможливо збити з пуття, бо вони не знають істинного шляху. А не знаючи Істини, вони придумують ілюзію й вірять у неї. І неможливо розпізнати омани, доки не пізнаєш Істини. Волаючи на безпутті до бога, марновірці волають у нікуди. Звертаючись у тиші самозосередження до самої себе, просвітлена людина осягає життєву програму своєї душі й спрямовується на істинний шлях – осилює своє безвічне покликання у Світі.

Нині людство в усіх етнічних виявах не виконує своєї життєвої програми в Земній Природі й Світовій Всеєдності – не визріло (за незначними культурно-історичними винятками) до самоорганізованого природно-соціального виду, подібно до бджіл і мурах, а стало паразитом у Природі, нищівним для неї вірусом – нелюдством. Тому життєродна Природа й запускає біологічний механізм фагоцитозу (від грец.  фάγος – пожирач і  κύτος – оболонка, клітина) –самоочищення й ліквідовує нелюдство як вірус, як основний паразитарний вид на Землі (сам людський організм уже більш як на половину складається з його власних паразитів). Якщо паразитарне знелюднення триватиме й далі, то місце основного виду на Землі займуть найбільш самоорганізовані й продуктивні види – бджоли й мурахи (мурахи як найпоширеніший вид живуть скрізь, крім Антарктиди, й своєю масою зрівнялися з масою людства).

А поки що людям є можливість повчитися у бджіл і мурах, як організувати своє продуктивне життя в Природі за її одвічними біологічними законами й за соціальним принципом взаємодопомоги у триєдності спеціалізації, комунікації, кооперації, що забезпечать нам самоорганізацію й саморозвиток. За цим принципом мільйони років живуть бджоли й мурахи – найбільше соціально організовані, саморозвинні істоти на Землі.

Усеєдиний еволюційний процес – природний процес саморозвитку всього живого в нескінченній циклічній пульсації життєвої енергії в її взаємопереходах з низьковібраційного, речовинного стану в високовібраційний, тонкоенергетичний стан і навпаки. Мікроелементи як життєва основа Світової Всеєдності переходять з речовинного, кристалічного стану, де відбулась концентрація низьковібраційної енергії, у тонкоенергетичний стан, де відбувається концентрація високовібраційної енергії Життя, і навпаки. На еволюційному процесі взаємопереходу життєвої енергії з одного стану в інший паразитують темні, інволюційні сутності: на тонкоенергетичному станові енергії людського духу паразитують релігійні структури; на речовинному станові енергії природних ресурсів паразитують цивілізаційні фінансові структури, привласнюючи золото, алмази, інші багатства надр. Так через паразитування на саморозвинній еволюційній основі утворюється інволюційна деґрадація, яка перетворює Світ у несвіт (антисвіт).

Отже, в Земному Світі, як і у Всесвіті, одночасно відбуваються процеси еволюції й інволюції, саморозвитку й деґрадації. Процес еволюції забезпечують саморозвинні живі природно-космічні сутності, а процес інволюції спричиняють омертвляючі паразитарні утворення. Природна формула еволюційного світогляду «Світ в усіх його виявах самозароджується й саморозвивається сам собою» є виявом самого Життя.

А штучну релігійну, інволюційно-креаційну доктрину «Світ і все суще в ньому створив бог» видумали в паразитарному середовищі на виправдання деґрадації, виродження з людського роду, знелюднення, бо оскільки все створив бог, то все має право на існування. Ті «богообрані», які видумали бога-творця, а себе назвали творінням божим, і ті марновірці, які увірували у вигаданого бога-творця й визнали себе рабами божими, творять у Світі несусвітнє свавілля, посилаючись на «волю божу». І те їх твориво суперечить світовому Ладові й земній Природі. Так богообрані та їх марновірні раби, посилаючись на волю бога-творця, нищать основу життя й саморозвитку всього живого на Землі. Так руками безтямних марновірців «богообранці» створили в саморозвинному Білому Світі інволюційний несвіт. Якщо проаналізувати релігійну доктрину «богообраних», то їх вигаданий світ – не Світова Всеєдність, а штучне, біблійне, соціальне середовище, в якому богостворені марновірці-бузувіри поклоняються своїм магічним, релігійним культам і проектують інволюцію свого морочного несвіту на Білий Світ.

За українським автентичним природно-космогонічним, дорелігійним світоглядом, людей, як і все існуюче на Землі, ніхто не створював – усе породила земна Природа (явлена в давньому міфопоетичному образі Родиці) з зародку небесного Рода. А Род і Природа (Родиця) зародилися з самородного первеня Ладу. Отже, все у земному Світі й Усесвіті саморозвивається з самородного первеня Ладу, з життєзароджуючого Рода й життєродної Природи. І все живе саморозвивається, самовідновлюється в нескінченній пульсації енергії Всеєдиного Життя – еволюціонує в єдності з Усесвітом і земною Природою. Цей усеосяжний системний принцип самозародження й саморозвитку ясно визначив український мудрець Григорій Сковорода: «Природа є першопочаткова всьому причина й саморухома пружина».

Життєродна сутність Природи й життєзароджуюча сутність Рода являються в кореневій основі споріднених понять: зародок, родина, родичі, рід, народ. У людському Світі виявом життєзароджуючої сили Рода є Родове коло – зібрання родини, роду, народу у взаємообміні життєвою енергією, яка є виявом взаємної Любові. Воля Рода – всепроймаюча духовна сила Життя проявляється як усеєдиний морально-вольовий принцип – Лад та дієвий життєствердний чинник – Дій. На всеосяжному принципові Ладу, життєзароджуючій сназі Рода й законах Природи засноване Життя. Життєзароджуючу сутність Рода виповідає українська народна мудрість: «Род родить на кожного долю».

Згідно з природно-космогонічним світоглядом української агрокультури, всепроймаюча високовібраційна пульсація життєвої енергії самородного і вселадуючого первеня Ладу виявляється в парній взаємодії зароджених з його субстанції Рода й Родиці (Природи). Життєзароджуючий Род і життєродна Родиця (Природа) – Батько й Мати всього живого в Білому Світі.

Небесно-космічна сутність Рода і земна сутність Природи – всеосяжні чинники агрокультурного світогляду. Усепроймаюча тонкоенергетична субстанція Рода розлита в усіх формах Життя в Природі й проявляється як Усеєдиний Лад.

Род і Природа у взаємообміні енергіями породжують єдине енергетичне поле – основу земного життя. Людська енергетика – основа родинного й суспільного життя. А лад людського життя – щастя людське залежить од взаємообміну енергіями людей між собою та з єдиним космічно-земним енергетичним полем.  

Звертаючись у собі до Ладу, Рода й Природи людина пробуджує, активізує у своєму єстві волю духу – особисту світлу життєву силу й налаштовується на Всеєдиний Лад.

Людина з Ладом у серці й Родом і Природою в цілому своєму єстві – вільна в здійсненні життєвої програми своєї душі у своєму безвічному покликанні в Білому Світі й Світовій Всеєдності в циклічному часоплині Всеєдиного Ладу.

В українському природно-космогонічному світогляді Лад зі своїми парними виявами – Родом і Природою становлять життєродну непарну симетрію, знак-символ якої – Трисуття у формі листя явора, дерева-тотема українців.

В українській звичаєвій традиції природним знаменням життєвої сили Рода є Сніп-Дідух – базовий символ дорелігійного, ясновідного світогляду й природної, сонячної звичаєвості українців як людей агрокультури. А знаком-символом Рода є Коло-Родовик, що символізує безвічність його життєзароджуючої сили та знаменує нескінченність Усеєдиного Життя й циклічність Земного Життя. Форма Кола-Родовика – це форма тора (тороїда) у фізиці, що утворюється обертанням кола довкола осі, яка перебуває в площині цього кола. Тороїдальну орбіту утворює Земля обертанням довкола Сонця. Коло-Родовик – основна форма Життя, усеосяжний першомодуль усього живого. Життєзароджуюча сутність Рода у формі Кола-Родовика виявляється в усіх життєформах від елементарної частки й електромагнітного поля до еритроцита в крові й енергетичного поля людини та до Землі, Сонця, Сонячної системи, всіх космічних тіл, галактик, всесвітів – у фрактальній самоподібній безлічі всіх складових Світової Всеєдності.

З прадавнім архетипним Колом-Родовиком корелюється Сковородине «Кільце вічності» – знак самоподібності, безвічності: «Самоподібність повсюдна й безвічна. …Це одне невичерпне джерело всього добра й щастя нашого, …безпричинний початок, безпочаткова причина, в якій і від якої – все, а вона – сама від себе самої і завжди з собою є і буде. Ось і кільце вічності!».

Сковородине «Кільце вічності» знаменує циклічну нескінченність, безвічність Усеєдиного Життя у Всесвіті й Земному Світі, а також символізує мікросвіт (внутрішній світ людини) і внутрішню зосередженість на самопізнанні, осягненні Істини й житі в Істині. У передвічній усній пам’ятці українців живе всеосяжне поняття безвічне – те, що не має віку, позачасове, непроминуще у своїх циклічних часових виявах. А вічне – те, що має певний вік, певний відтинок лінійного часу свого існування в нескінченному процесі безвічного циклічного часоплину. Вічність – це кінечність тлінного. Безвічне віднаходимо в наших прадавніх усних пам’ятках: світородних міфах, космогонічних обрядових міфопоезіях, епічних думах та історичних піснях – у них пульсує позачасовий струмінь Усеєдиного Життя.

У природно-космогонічному світогляді Українців як народу агрокультури Білий Світ і Світова Всеєдність – саморозвинні циклічні системи, й усе живе в Білому Світі й Світовій Всеєдності саморозвивається в самоладованості з Ладом, Родом і Природою в безвічному циклічному часоплині.

У свята Ладового Кола ми світоглядно й реально увіходимо в нове Коло Життя – нове Коло Ладу в енергетичному взаємообміні з життєзароджуючою снагою Рода-Батька й життєродною силою Родиці-Природи-Матері через життєсійну енергію Сонця.

Усе Родове й Природне живе у Всеєдиному Ладові, у Всеєдиній Любові – у взаємообміні життєвою енергією та в генеруванні надтонкої енергії Рода-Всеєдиного – безвічного джерела Всеєдиного Життя й людського життя на Землі.

Біосферний саморозвиток усього живого забезпечує природна синергетика – взаємодія Сонця й Землі.

Природно-духовний саморозвиток людської родини забезпечує любов – взаємообмін життєвими енергіями батька й матері.

Культурний саморозвиток збірної цілісності народу й усього людського світу забезпечує духовна синергетика – взаємодія морально зрілих людей, які здійснюють програми своїх душ. Моральної зрілості люди досягають у триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення.

Вселюдську моральну-світоглядну сутність першоджерельного ясновідного знання й первинних світлосповідних людських звичаїв, які передують морочним релігійним культам, визначає природно-космічна, сонячна основа морального світогляду. Штучні, вигадані релігійні культові уявлення породжує затуманений паразитарним гнітом темний, марновірний, непросвітлений Істиною розум, що є ознакою недорозвиненості чи психічної недуги людського єства. А створені на марновірних уявленнях релігійні культи паразитують на природно-духовній життєвій енергії людського єства, нищачи життєві програми людських душ і руйнуючи природно-космічний лад людського життя.

Природно-космогонічна міфологія, ясновідний світогляд і звичаєві свята Ладового Кола становлять морально-світоглядну основу української сонцевизнавчої аграрної культури й принаймні удвічі давніші від штучних, вигаданих релігійних культів. Ця морально-світоглядна основа нашої культури базується на стабільних законах Космічного Ладу й Земної Природи, на незмінному космічно-природному циклі обертання Землі довкола Сонця й на їх енергообміні та на дотриманні людьми вселюдського принципу моральності в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення як основи культурного саморозвитку людей і народів.

Основою культурного саморозвитку людства в усьому його расовому й етнічному розмаїтті є життя за нескінченними природно-космічними циклами і за вселюдським принципом моралі. Прадавні природні свята Сонячного циклу мають загальнолюдську природно-моральну основу й спільну для всіх людей духовну сутність. А недавні штучні релігійні культи руйнують своїми марновірними догмами єдину природно-моральну основу всіх етнічних культур, роз’єднують народи на конфесійні групи, як політичні партії членують на соціальні групи. Все те призводить до релігійних і політичних конфліктів та воєн.

Першооснову свят Сонячного циклу становлять закони Земної Природи й Космічного Ладу, що виявляються в людському житті як всеосяжний моральний принцип Усеєдиного Життя. Природно-космічні свята Сонячного, Ладового Кола поєднують своєю світлою сутністю минуле, нинішнє й майбутнє безвічного процесу Всеєдиного Життя, чого немає в жодній штучній релігії, які тримаються на есхатологічній догмі кінця Світу й жахають ним людство. У сонячних святах являється ясність Усеєдиної Істини – світла сила Всеєдиного Життя. Сонячне свято знаменує духовне просвітлення й розвиток свідомості, відновлення життєвої енергії людини та її внутрішнього єднання зі Світовою Всеєдністю. Сонячні свята – це широко відкриті двері з Землі до Неба, прямі енергетичні канали зв’язку Земного світу з Космосом, це Шлях Просвітлення – Шлях Ладу.

У людей агрокультури день починається зі сходом Сонця і всі природні звичаєві свята Сонячного циклу відбуваються при світлі Сонця на славу Світлої Сили Рода – тонкоенергетичного першоджерела Всеєдиного Життя як нагадування про безвічність усепроймаючої енергії Світла й про світлу, тонкоенергетичну сутність людського істинного життя.

Природні свята виникли з внутрішньої потреби людей у просвітленні й мають значення світла, святості. Свята пов’язані з духовною практикою просвітлення та базуються на Сонячних циклах, законах Природи, Космічного Ладу й уселюдської Моралі.

Штучні празники (безділля) породжені марновірством та пов’язані з неробством, гультяйством, обжиранням і тримаються на бузувірській (фанатичній) вірі в релігійні догми й політичні доктрини. А за всіма тими релігійними й політичними ширмами приховується фінансова вигода – культ грошей та індустрія визиску, наживи.

У релігіях і відповідних їм політичних ідеологіях немає природних свят на славу світла, натомість у них встановлено штучні празники на поклоніння культам месій і вождів, на відзначення ритуальних дат, пов’язаних з революціями, війнами, завоюваннями, масовим поневоленням, винищенням, жертвуванням людей. Зокрема в юдаїзмі всі празники пов’язані з завоюваннями, з убивствами когось юдеями або з утечею їх від покари. Усе те розриває енергетичну взаємодію людей з Природою, Сонцем і Світовою Всеєдністю, перериває родові взаємини, культурну єдність минулого, сучасного й майбутнього життя народу.

Релігійні ритуальні празники-шабаші держуться на магічних культах, марновірстві, бузувірстві; їх відзначають після заходу Сонця, що свідчить про темну, морочну суть тих зборищ. Уночі шабашують тільки злодії, які прожирають і пропивають награбоване, аби того не бачили люди. А випрацювані за день люди уночі відпочивають – відновлюють сили для праці на Землі під Сонцем.

За моделлю юдейських ритуальних празників-шабашів на відзначення бойових виграшів і утвердження своєї зверхності запроваджено комуно-більшовицькі революційні, воєнні празники на відзначення аґресивних перемог і утвердження свого жорстокого владарювання.

Природні звичаєві свята Сонячного циклу – це утвердження світлої, ясновідної суті життя; вони спрямовані на просвітлення, тож їх святкують при світлі Сонця.

Сонячне свято – знамення Світла. Свята Сонячного колодаря – нагадування людям агорокультури про їхню світлоносну сутність, про їхнє прилучення до самооновлюваної життєвої сили Рода-Всеєдиного й Родиці-Природи.

Силоміць насаджене в Україні християнство спершу забороняло свято Коляди й колядування, а не здолавши їхньої світлої сонячної суті, Коляду підмінило Різдвом Христовим. А після розп’яття Христа його воскресінням підмінили Великдень. Так християнство як релігія рабства й смерті вже понад тисячу років одурманює наш люд мороком марновірства, запеклістю бузувірства та пригнічує самохітним стражданням жертви, яка спонукає на добровільну смерть. Така морочна, некрофільна суть християнської магії, яка запаморочує свідомість і руйнує природну основу життя.

Христове розп’яття – ключовий еґреґор християнської релігії, перед ним уклякають і йому віддають свою духовно-розумову енергію безвольні, знетямлені маси марновірців з надією на друге пришестя спасителя-месії, якого нарекли богом. Хоч у християнстві, як і в юдаїзмі, бог – надприродна, непізнавана істота.

Тут доречно з’ясувати значення понять бог і релігія.

Теонім бог у слов’янських мовах походить від пізньоіранського бага – давець багатства, який у свою чергу походить від божества найнижчого ступеня в індуїстській ієрархії багатобожжя бгага – розпорядник майна. Поняття бог занесли у слов’янський світ руси-туранці зі Сходу й почали впроваджувати його в південних теренах у теонімах даж-бог – давець-бог (це подвійне, перекладне й чужинське, ім’я божества використовували, аби зрозумілішим було його значення). Отже, бгага-бага-бог – давець пожитків, багатства. Звідти рабське молитовне благання: «Дай, боже!», що свідчить про узалежнення людей од надприродної, уявної, магічної істоти. Звідти сповідники бога – божичі, раби божі, а залежні від бога-давця – убогі, які клякнуть перед ним безвольно в благанні й страхові. Через безвольність і страх люди приноровились до бога, і те чуже магічне, культове, марновірне поняття, що заневолює людський дух, заполонило всі сфери життя, витіснивши природно-духовні сутності дорелігійного, природно-морального світогляду й космогонічної міфології агрокультури: Род, Родиця (Природа), Лад, Лада, Дій. Лише в прадавніх, не спотворених християнством, українських щедрівках збереглося традиційне для агрокультури вшанування істинного розпорядника багатства – господаря, який власною працею доробляється до своїх статків:

Тут живе господар, багатства володар.
Щедрий вечір, добрий вечір!
А  його  багатство – золотії  руки.

Дорелігійний ясновідний світогляд ґрунтується на містичній духовній практиці, заснованій на інтуїції. А релігійна догматика тримається на марновірній магічній омані. Містична практика (езотеризм) розвиває внутрішню реальну силу, волю духу. Суть містики – в інтуїтивному ясновіданні, у вільному волевияві духу. Магія – зовнішня омана, ілюзія свідомості. Суть магії – у марновірстві, в страхові, що паралізує волю духу. Містична психопрактика – безпосереднє єднання з Усеєдиним джерелом життєвої енергії, реальна взаємодія з життєродною силою Природи. Магічні культи (окультизм) – опосередковане звертання через магічні ритуали до уявних надприродних сил, ізоляція від природної енергетики й демонстрація власних енергетичних можливостей (чудотворення для уведення людей в оману). Індивідуальний магічний вплив на людину має наркоманія – виснаження її життєвої енергії через існування в ілюзії. Глобальний магічний вплив на людство мають віртуальні цінності фінансової цивілізації, які зваблюють самоцільним зароблянням грошей. Магія – знаряддя соціальних паразитів для заневолення жертв. На магії тримаються всі релігійні культи.

Релігія (від лат. religare – залигувати, припинати, спутувати, прив’язувати, запрягати) – особлива форма розумово-психічного узалежнення й заневолення людей, магічний спосіб маніпулювання людьми, що тримається на вірі в надприродне, уявне, умовне. Релігію придумали близько шести тисячоліть тому паразитарні асоціальні нелюди-гомініни для заневолення людей. (Гомініни – людиноподібні істоти з достатньо розвиненою другою сигнальною системою – розумом, але цілком позбавлені ознак суто людської третьої сигнальної системи – моральності, совісті, через що вони належать до категорії другосигнальних гомінідів, але не як люди розумні, а як істоти жувальні, що керуються інстинктом споживання, якому підпорядковані всі їх розумові здібності). Нелюди-гомініни сконструювали свої штучні релігійні доктрини на основі дорелігійних сонячних обрядів та космогонічних міфів давніх народів, вихолостивши їх духовну суть і спотворивши істинні смисли. Конструктори християнської релігії все списали з космогонічної міфології й підмінили світлі міфологічні сутності морочними релігійними культами-доктринами. А на основі релігійно-політичних доктрин сконструйовано штучні релігійно-політичні антисвіти, які паразитують на світах національних культур. Ті штучні релігійно-політичні доктрини нелюди-гомініни використовують для омани, узалежнення людей і маніпулювання ними, для легітимації й канонізації своїх паразитарних політичних режимів та для звеличення свого владарювання над підневільним людом, а також у політичній боротьбі за владу. Від самої появи суть усіх релігій лишається незмінна. Відверто розкрив ту облудну суть великий французький державний діяч і полководець Наполеон І Бонапарт: «Релігії потрібні для того, щоб бідні не вбивали багатих», тобто щоб люди не винищували паразитів-гомінінів. Релігія – спосіб маніпулювання натовпом, що його маніпулятори доводять до безтямної схильності чинити те, що йому велять. Віра в придуманого бога прирікає марновірців на аґресивний релігійний фанатизм – бузувірство. Безтямні натовпи бузувірів винищують одне одного за свої релігійні догми, що підтверджують релігійні війни: інспіровані юдеями хрестові походи на ісламський світ і комуністично-юдейський терор проти християнського й ісламського світів. І все це є логічним наслідком розіп’яття юдеями месії Ієшуа (Ісуса) на хресті й проголошення християнською церквою розіп’ятого Христа богом.

Насаджувати релігію на українських землях почали колонізатори – юдо-руси, які були не народом, а воєнно-торговою корпорацією нелюдів-гомінінів. Руси-грабіжники спершу запровадили свої магічні культи з ідолопоклонством і жертвуванням людей, а потім запозичили у Візантії християнство з магічним культом причастя до крові й плоті Христової та з даниною-десятиною церкві й безмірною податтю собі. Колишні гомініни-хрестителі обзивали давніх українців-аграріїв, як свого часу давніх римлян-аграріїв, поганами – селянами, їхню світловизнавчу духовну практику – поганством, а нинішні гуманоїди-паразити обзивають носіїв-хранителів агрокультурної традиції – селюками.

Підмінивши слов’янам рідного Рода-Батька з його життєзароджуючою безособовою сутністю чужим богом-творцем – надприродною, магічною караючою персоною, християнська церква нещадно гнітила й нищила ясновідний світогляд, космогонічну міфологію й природно-космічну систему свят Сонячного кола. Так Духа Зимового Сонця Коляду церква замінила Різдвом Христовим.

Підміна Коляди Різдвом настільки вкоренилась у масовій свідомості, що деякі ентузіасти, намагаючись подолати підміну, не можуть позбутися гніту тієї умовності й трактують вигаданий ритуал Різдва Христового як Різдво Сонця. Те трактування таке ж абсурдне, як і хрещенське купання в ополонці. За легендою, Ісуса хрестили в біблійній річці Йордан, і тепер там купаються єрусалимські віряни 19 січня – в теплу тамтешню пору року, при плюсовій температурі води близько 16°. А в наших широтах не було й немає традиції зимового купання.

Нині Православна церква України (ПЦУ) застерігає від безглуздого зимового купання: «Традиція купання в ополонці на Водохреща не має нічого спільного зі «змиванням» гріхів, отриманням особливого Божого благословення чи духовного очищення. Жодного церковного розпорядження в Україні для занурення в зимову воду немає і ніколи не було. Крижана вода провокує стрес для організму, тож купатися в ополонці не підготовленим для цього людям – це ризикувати своїм здоров’ям і життям, а отже – нехтувати даром Божим».

Наслідування чужого ритуалу придумали квазірелігійні ентузіасти як моду, й воно таке ж безглузде, як і придумане Різдво та придумування «рідних богів» і «рідної віри».

Рідновіри відверто викривають християнську магію. Але вся інша магія – це також маніпулювання людською психікою й свідомістю, кодування на інших богів-еґреґорів. Усі магічні культи перекривають людині шлях до самопізнання й осягнення Істини в особистій духовній практиці через містичне (внутрішнє, втаємничене) самозосередження. І коли рідновірські ентузіасти викривають християнську релігію й водночас навертають до «рідної віри» та заходжуються славити «рідних богів», то це свідчить про їхнє релігійне заневолення й безтямність. Бо самі поняття релігія й бог підмінили світлі сутності Род, Природа, Лад нашого традиційного ясновідного світогляду та заперечують його моральну, природно-духовну основу й волю до життя людей агрокультури – визнавців Світла. Тож поєднання рідного, Родового з чужим поняттям бог просто безглузде. «Рідні боги» так само заневолюють людину, як і «чужі боги», бо суть поняття бог – узалежнювати, упокорювати, тримати людину на прив’язі й споживати її енергію.

Наші предки-хлібороби не мали релігії, а мали всеосяжний ясновідний світогляд і космогонічну міфологію. Вони не були віруючими, а були знаючими: знали Істину й жили істинно: «Пізнаєш Істину – ввійде тоді у кров твою Сонце» (Г. Сковорода).

Релігія як антисистема визиску супротивна культурі – системі саморозвитку людей. Релігія – особлива форма розумово-психічного узалежнення й заневолення людей, спосіб маніпулювання людьми, що тримається на вірі в надприродне, уявне, умовне.

Християнство від початку мало у своєму арсеналі тільки некрофільний культ розіп’ятого Христа й магічну церковну літургію, а далі поступово заволоділо культурними набутками й духовно-інтелектуальним потенціалом ошуканих народів та використало їхній життєвий ресурс на їхнє ж заневолення й власне панування. Тисячолітній спадок християнського потьмарення й далі гнітить наш дух, нищить морально-світоглядну основу нашого життя.

Нині церковні агенти від науки й продуценти інтелектуальних вірусів нав’язують українському суспільству дискусію: за яким календарем українцям святкувати Різдво – за григоріанським, юліанським чи новоюліанським?

Пропонують почати святкувати Різдво 25 грудня за григоріанським календарем, що його запровадив у 1582 році папа Римський Григорій XIII,  чи за близьким до нього новоюліанським календарем, запровадженим 1923 року Вселенським патріархом Мелетієм IV, бо так, мовляв, культурно зорієнтуємось на Захід та євроінтеґрацію. А юліанський календар, що його запровадив ще в 45 році до Різдва Христового язичник Юлій Цезар і якого досі дотримуються православні, греко-католики й почасти протестанти, називають календарем «язичницьким», а не християнським, і він, мовляв, орієнтує на Москву й на «руський мір».

Марновірство призвело до роздвоєння релігійної свідомості – до різдвяної шизофренії. Ця надумана різдвяно-календарна шизофренічна морока відвертає людей од життя, од саморозвитку, роздвоює суспільну свідомість, ще дужче відриває світогляд од природної основи й перекриває шлях до Істини.

Залишмо все те надумане марновірцям, богомільним, рабам божим для самовтіхи й самоомани.

А людям природним, з глибинною пам’яттю й ясновідною самосвідомістю, не одержимим марновірством, зі здоровою психікою  й істинними знаннями належить жити за законами Природи й Космосу – в безпосередньому відчутті й ясному усвідомленні своєї єдності з Землею й Сонцем, з усіма саморозвинними виявами Всеєдиного Життя.

Для звільнення від омани марновірства передусім необхідно навчитися розрізняти природні, звичаєві свята й релігійні, церковні празники. А для подолання релігійних навіювань стосовно церковних празників, зокрема уявного Різдва, необхідно звернутися до реального природно-космічного явища – Зимового Сонцестояння-Сонцевороту, з якого починається новий Сонячний цикл, нове Коло Ладу, яке наші предки найменували Колядою.

Ось живі знаки-символи нашої прадавньої й безвічної звичаєвої традиції зимового свята – Коляди: вінок із колосся як символ Коляди-Сонця й Ладового Кола, Рода й Родового Кола знаменує врожай у полі; обрядовий хліб Колач знаменує достаток у господі; Сніп-Дідух символізує життєву силу Рода й збірну цілісність родини, роду, народу та єднання людей з Родом, Природою й духами предків.

А вже Сонце нарощує свою світлу силу й спрямовує нас по Ладовому Колу до Весни – до Великодня.

За прадавнім українським дорелігійним, космогонічним світоглядом, з новонародженого Сонця – Коляди виростає Колодій – Сонце-парубок, який перед початком весни набуває дієвої сили. Та йому ще треба наростити снаги, аби стати потужним, життєсійним весняним Сонцем – Ярилом.

Колодій – давнє обрядове сонячне свято закінчення Зими й початку Весни, його святкують майже всі європейські народи, кожен називаючи по-свойому. Християнська церква прив’язала це народне свято до тижня перед Великим постом, тож воно «плаває», залежно від дати Паски, яку визначають за догматичною методикою пасхалій. Відтак Колодієві відводять час між кінцем лютого й початком березня, хоч він лишається знаковим сонячним святом на межі Зими й Весни. Колодій знаменує наростання молодої парубоцької сили перед початком Весни й завершення пошуку пари для продовження роду. Тижневий обряд славлення зрілого Сонця-Колодія на Масницю завершувався жартівливим покаранням тих парубків, які не знайшли собі пари й не одружилися в належний час – їм прив’язувати до ноги дерев’яну колодку як нагадування про невиконаний чоловічий обов’язок. За звичаєм наших предків, зрілі хлопці й дівчата повинні знайти собі пару для продовження роду, інакше їх вважали причиною порушення Ладу в Природі. Особливу відповідальність перед родом покладали на парубка. І це не мирська умовність, а особистий моральний обов’язок перед світородними первинами Рода й Природи – продовжити власним родинним життям свій рід.

Підтримуючи родову традицію як передачу вогню, шануючи духів предків, зберігаючи родову пам’ять, ми ладуємось у духовне Родове Коло, де стаємо самі собою та оберігаємо збірною волею своє життя од чужих руйнівних впливів і мороку марновірства. Як першоджерелом агрокультури є світло Сонця, так першоджерелом людського життя є світло Істини.

Плекаючи в собі світло Істини, діючи за морально-правовим принципом звичаєвої традиції рідної культури, заснованої на Сонячній циклічності, ми підтримуємо Лад у житті й плекаємо тепло родинної любові, яка зігріває, живить наші душі, серця й самосвідомість.

Усвідомлене життя за Сонячними циклами допомагає нам долати нинішній соціальний хаос і відновлювати в усьому Лад.

Олександер ШОКАЛО, культурософ