ВОНИ ВИЗНАЧАЮТЬ СВІТИ НАЦІОНАЛЬНИХ КУЛЬТУР
Світ національної культури – функція національного духу. А провідники-маяки національного духу – подвижники. Це люди потужної творчої сили, які самовіддано працюють в усіх сферах суспільного життя, лишаючись при цьому малозрозумілими сучасному їм суспільному загалу.
Духовні подвижники найповніше уособлюють неповторність духовного типу свого народу та особливості національних світоглядних рухів і здійснюють провідну суспільну місію в поступальному культурному розвитку своїх націй і людства.
За Григорієм Сковородою (1722–1794), культура – «друге, духовне, народження людини» з духовного зародку в чистому серці через осягнення «заповітного, священного» в собі. Народжуючись духовно, людина творить свій власний світ. Відповідно й збірна особа народу в процесі свого духовного народження творить власний етнічний світ – світ національної культури. А національна культура функціонує як система духовної орієнтації, самоорганізації й саморозвитку збірної особи народу самостійною силою з власних ресурсів на основі традиції. У культурному саморозвитку народ здійснює свою життєву програму – національну ідею, духовну сутність своєї душі.
Творення й передачу традиції національної культури народ забезпечує дотриманням своїх звичаїв. У звичаєвій традиції виявляється безвічність національного духу: «Не вмирають ті звичаї, яким визначено бути безвічними» (М. Гоголь; 1809–1852). На живій основі звичаєвої традиції ґрунтується неповторність світу етнічної культури та справедливий суспільний лад: «Народи! Старайтеся насамперед мати добрі звичаї, аніж закони: звичаї – найперші закони» (Піфагор; 576–496 рр. до н. е.).
Звичаєва традиція завдяки своєму практичному досвіду єднає людей однієї культурної системи в національну спільноту. Тому ми звертаємося до національної культурної традиції й досвіду подвижників як до чистого джерела духовної наснаги й моральної основи культурного саморозвитку.
Подвижники як носії звичаєвої традиції й дієвого знання, осягнутого в особистому духовному досвіді, дають світоглядне спрямування й генерують імпульси культурного саморозвитку своїм народам. Люди подвижницького духу власним життям утверджують сформульований давньоіранським духовним подвижником-реформатором Заратустрою (2-а пол. 7–1-а пол. 6 ст. до н. е.) закон моральної зрілості людини – вселюдський моральний закон у триєдності істинного думання, правдивого висловлення й праведного діяння (добродіяння). На дотриманні цього закону ґрунтується й духовна практика суфіїв – чистих. Це основа другого, духовного, народження людини. В усі епохи життя людства, навіть у періоди найбільшого морального занепаду, подвижники є генераторами й провідниками духовності в Білому світі: вони працюють і не шукають вигоди, породжують і не привласнюють, досягають успіху і не величаються, стають великим і не панують. Цей основоположний принцип духовного подвижництва сформулював давньокитайський філософ Лао-цзи (Старий Вчитель, за легендою – Старе Немовля; справжнє ім’я – Лі Ер; 579–499 рр. до н. е.) – засновник школи Дао і вчення даосизму – традиційного китайського морального світогляду й провідного напряму всієї китайської практичної філософії. Лао-Цзи виклав основи своєї школи в трактаті «Дао Де Дзин» («Вчення про шлях та його переваги»), де центральною категорією даосизму є дао – суть, принцип, шлях Істини; що в давньоукраїнській світоглядній традиції зветься Род (Усеєдиний), шлях Ладу.
Даоською моделлю називають спосіб самостійного життя духовних подвижників, які вдаються до усамітнення та соціальної самоорганізації у формі закритих громад, що відомі як даоські й дзен-буддійські монастирі. Життєві цілі подвижників підпорядковані вищому покликанню, й вони живуть згідно зі своїми істинними вченнями – мудро.
Подвижництво як спосіб життя в істині так само парадоксальне – несподіване, дивне, як і сама істина, бо разюче розходиться зі звичними, усталеними поглядами. Парадоксальність мислення й соціальної поведінки подвижників проникливо сформулював Лао-цзи: «Хто знає, той не каже; хто каже, той не знає» й підтвердив застереженням: «Будьте уважні до своїх думок – вони початки дій».
На Сході подвижники традиційно вдаються до усамітнення та соціальної самоорганізації у формі закритих громад, що відомі як даоські й дзен-буддійські монастирі, суфійські братства тощо. Цей спосіб самостійного життя духовних подвижників зазвичай називають даоською моделлю.
Альтернативна модель – конфуціанська, коли інтелектуали безпосередньо працюють на суспільство, функціонуючи в адміністративно-бюрократичному апараті держави чи провадячи лояльну до держави громадську діяльність. У такому разі вони перебувають на утриманні суспільства й відповідно служать тому суспільству. Конфуціанська модель пов’язана з іменем давньокитайського мудреця Конфуція (Кун Фу-цзи; 551–479 рр. до н. е.) й набула розвитку в середньовічному Китаї, де інтелектуали стали професійними урядовцями. З часом цією моделлю стали користуватися по всьому світу. Але світоглядну ясність конфуціанського вчення догматизували заангажовані, корисливі чиновники й інтелектуали. Втративши своє покликання служити суспільним інтересам, вони стали обслуговувати приватні, кланові, корпоративні, партійні інтереси владної паразитарної еліти. Тому подвижницька мудрість дотримується позиції, що в країні, де немає Дао (Шлях Істини, Шлях Ладу), жити не варто.
Хоч самостійне життя духовних подвижників за даоською моделлю й не забезпечує їм матеріального багатства, вони – духовно вільні й щасливі своїми скромними статками. Для тих, хто живе за догматизованою конфуціанською моделлю, керуючись прагматичним розумом і кар’єрно-матеріальними цілями, це становить непереборні труднощі. Саме через відсутність у нинішніх інтелектуалів істинних світоглядних орієнтирів та високого суспільного покликання й виникають у них нездоланні проблеми і комплекси. Пристосовуючись до соціальних вигод чи до нелюдських умов інтелігенція губить свою духовну сутність. Порятунок інтелігенції – в очищенні на шляху подвижництва. А здійснення інтелігенцією свого високого суспільного покликання виведе на шлях оновлення й ціле суспільство. Моральна відповідальність самостійних людей створює потужну протидію безвідповідальності масового пристосуванства.
Хоч подвижництво й нечисленне, та ці люди свідомі свого високого покликання в Білому світі й від серця до серця, з вуст у вуста, з покоління в покоління передають традицію світотворчого духу та мудрого життя, будять моральну волю й унапрямлюють процес культурного саморозвитку своїх народів, а отже й культурного добору людства.
Традиції світів національних культур Євразійського материка, явлені в духовному досвіді знакових постатей подвижників принаймні за 2 500 років, засвідчують свою непроминущість і своєчасність. Подвижницьке життя за своєю духовною суттю – безвічне, й нам належить задіювати цей непроминущий досвід у вдосконалення нинішньої дійсності.
Кун Фу-цзи (Конфуцій)
Видатний давньокитайський мудрець, який на традиційних духовних засадах сформував світоглядну систему, що стала основою культури й державного управління Китаю.
Народився в родині правителя повіту в царстві Лу 22 вересня 551 р. до н. е., від народження його звали Кун Цю. В трирічному віці втратив батька, коли тому було 73, й дитину виховувала молода мама. Її моральна чистота стала визначальним чинником формування характеру хлопчика. Ще в ранньому віці Кун Цю відзначався талантом провидця й схильністю до стародавніх священних звичаїв. Замість дитячих розваг хлопчик любив спілкуватися з мудрими старими людьми. В 7 років його віддали до школи, де навчали музики, писанню, лічбі, обрядодіям, стрілянню з лука, управлінню колісницею. Він глибоко засвоїв традиційні знання й закінчив школу з найкращими успіхами. Мав зріст 191 см і могутню статуру. В 17 років Кун Цю пішов на державну службу управителя господарства однієї з найвпливовіших родин царства Лу. Водночас став учителем у традиційній школі, яку пройшов сам. У 19 одружився, у 25 набув визнання як високоосвічена людина, хоч досягнув цього самотужки. Створив власну школу на традиційних засадах, де навчав учнів законів природи, розкривати внутрішні можливості й ставати цілісними людьми. Був простий і вимогливий: «Хто не прагне знати, того не просвіщаю. Хто не горить, тому не відкриваю». Навчав дієвому знанню, моральному обов’язку й високому покликанню: велика людина прагне до спільного гаразду, мала – до власної вигоди. Вчив поєднувати минуле й майбутнє в сучасному: знання минулого убезпечує від ілюзій нині й на майбутнє. Для вчителя Кун Цю знання й доброчинність були нероздільні – він жив згідно зі своїм ученням і прагнув удосконалити людину й суспільство на основі традиційних культурних цінностей. За це учні й прихильники назвали його шанобливим найменням Кун Фу-цзи – Шановний Вчитель Кун. Визнання його мудрості досягло такого рівня, що він став Міністром правосуддя – на той час то була найвідповідальніша посада в державі. Діяльність на посаді високого державного чиновника Кун Фу-цзи сприймав як невід’ємну частина свого вчення, бо особистий приклад має вирішальне значення: яка людина, таке й правління в державі. Його методи правління були такі ефективні, що через три місяці він реорганізував усю адміністрацію царства Лу. На цій високій посаді Кун Фу-цзи пробув близько трьох років, але через підступність правителів сусіднього царства Ци, які боялися посилення царства Лу, було порушено звичай у храмі Землі й Неба, і мудрець із протесту залишив свою посаду й царство. Дев’ять років Кун Фу-цзи провадив мандрівне життя, сповнене поневірянь. І коли йому нарешті запропонували високу урядову посаду, на якій він міг би реалізувати свій досвід, мудрець лишився вірний своїм принципам і зробив моральний вибір – демонстративно відмовився від посади й ще чотири роки жив мандрівним подвижницьким життям: настановляв на шлях істини правителів і злидарів, воїнів і селян, молодих і старих. Жив на скромну платню за навчання.
Кун Фу-цзи зустрічався з Лао-цзи – засновником даосизму, даосизму, що став традиційним світоглядом Китаю. Старий Вчитель виявив особливу повагу до молодшого на 28 років мудреця, привітавши його не дарами, як прийнято в багатих і знатних, а сердечними словами, як прийнято в гідних людей. Про ту зустріч Кун Фу-цзи розповів учням: «Я знаю, що птах літає, звір бігає, риба плаває. Того, хто літає, можна збити стрілою, того, хто бігає, можна упіймати в тенета, того, хто плаває – в невід. Щодо дракона, то я ще не знаю, як його можна впіймати! Сьогодні я зустрівся з Лао-цзи, і він нагадав мені невловимого дракона!». Лао-цзи, як і саме Дао, лишається невловимою безвічною сутністю, але у вченні Кун Фу-цзи Дао позбавлено космологічного тлумачення та обмежено людським світом – його носіями стають індивід, суспільство, держава, а людське Дао виявляється як моральність, чесноти. Саме чесноти, а не багатство чи військову силу, мудрець вважав головною підставою для обрання правителя.
Пройшовши шлях від навчання до осягнення Волі Всеєдиного (Волі Неба), Кун Фу-цзи жив моральною волею власного серця й став світоглядним орієнтиром для всієї культури Китаю. Сучасники усвідомлювали загальнонаціональне значення його духовного подвижництва: «Піднебесна давно перебуває в безладі. Та нині Небо зажадало зробити Вчителя дзвоном-скликанцем». Світоглядна система Кун Фу-цзи – не релігія в звичному розумінні, бо він не говорить про Бога й віру. Його вчення виконує функцію природної релігії серця, яка силою любові відновлює й підтримує живі зв’язки в людському єстві, в родині й суспільстві, зв’язки людини з природою й Світовою Всеєдністю. Застерігаючи від схиляння перед своєю великою вченістю, Кун Фу-цзи казав: «Я тільки зв’язую все в єдине». Мудрець убачав корінь світу людської культури в традиції й навчав: «Коли хочеш, аби стовбур і гілля були міцні й родили, тримайся свого коріння й витоків». Суть життєвості традиції – в її передачі: «Я передаю, а не придумую. Я впевнений у непроминущому й люблю його». Кун Фу-цзи уклав «Книгу пісень» («Ши цзин»), відібравши до неї 300 взірців із понад трьох тисяч народних та обрядових пісень ХІ–VІІ ст. до н. е. Розмірковуючи про пройдений життєвий шлях, Вчитель зізнавався учням: «У п’ятнадцять років я зосередив свої помисли на навчанні. В тридцять набув самостійності. В сорок звільнився від сумнівів. У п’ятдесят осягнув Волю Неба. В шістдесят навчився відрізняти правду від неправди. В сімдесят став жити волею свого серця й дотримуватися звичаю».
Мудрець відійшов у засвіти в 479 р. до н. е., проживши 71 рік і загодя передбачивши свій відхід та обравши місце для поховання над річкою в м. Цюйфу, куди стали приходити на прощу до святого. Нині пантеон із храмом Кун Фу-цзи займає понад 20 гектарів.
Основу світогляду Кун Фу-цзи викладено в праці «Лунь юй» («Бесіди й висловлювання»), яку 80 років створювали його учні. Бо сам Кун Фу-цзи не написав жодного рядка – він, як Піфагор і Сократ, передавав своє вчення з вуст у вуста. Про Кун Фу-цзи казали: «Він не мав учителів, а тільки учнів», а учнів було в нього 3000. Згідно з каноном конфуціанства, праведне життя й особливо справедливе правління базуються на п’яти взаєминах: між чоловіком і жінкою, між батьком і сином, між старшим і молодшим братами, між товаришами, між володарем і підвладним. Провідна місія в цих взаєминах належить родині – взірцю суспільного ладу. За Кун Фу-цзи, правило моральності: «Не роби людині того, чого не бажаєш собі»; правило справедливості: «Платити добром за зло – безглуздя. А чим тоді платити за добро?». Є принцип Ладу, закарбований в апокрифічному правилі: За добро належить платити добром, а за зло – по справедливості. Мудрець в усьому вимогливо дотримувався ладу й жив за принципом: «Я осягаю все завдяки Всеєдиній Істині».
Вчення Кун Фу-цзи набуло визнання лише через 200 років по його смерті. А ще через 100 років його світоглядну систему прийнято як ідеологію Китайської держави.
Для Європи вчення китайського мудреця відкрив у ХVІІ ст. італійський місіонер-єзуїт, картограф, перекладач Маттео Річчі (Лі Мадоу; 1552–1610), й з його руки Кун Фу-цзи став відомий цілому світові під латинізованим ім’ям Конфуцій.
Джалоледдін Румі
Видатний таджицько-перський поет і філософ утаємниченого (містичного) духовного досвіду, започаткував нову епоху в суфізмі з культурософським і соціальним аспектами.
Джалоледдін Мухаммад Балхі Румі народився 30 вересня 1207 р. в місті Балх – важливому центрі таджицької культури (нині на півночі Афганістану) в родині Мухаммада ібн Хусейна ал-Хатібі ал-Балхі (псевдонім – Бегаеддін Валад) – відомого езотерика, проповідника, наставника, послідовника суфізму, який сповідував тарікат – шлях духовної досконалості або суфійський шлях. Хлопець отримав ґрунтовне виховання й освіту від батька. Коли йому було 11 років, родина переселилась у Малу Азію (тодішня назва – Рум, звідси й псевдонім – Румі). Їхня еміграція обумовлена кількома чинниками: антисуфійська релігійна політика Хорезмшаха й ворожість групи богословів-схоластів та загроза монгольського нашестя. Оселившись у столиці Сельджуцького султанату – Конії (нині в Туреччині), родина опинилася під заступництвом султана Алаеддіна Кей-Кубада. У 24 роки Джалоледдін набуває чину шейха, викладає в медресе й провадить проповідницьку діяльність, удосконалює освіту в Дамаску й Алеппо: вивчає граматику, поетику, Коран і коментарі до нього, шаріат, історію, логіку, філософію, математику, астрономію, теологію. А в таїни суфійського вчення його увів наставник Саїд Термезі. На формування світогляду Джалоледдін надзвичайно вплинуло знайомство з видатними суфіями Аттаром, Саної та Шамседдіном Тебрізі. Під духовним впливом мандрівного містика, дервіша Шамседдіна (Сонце віри), який відкидав раціоналізм теології й схоластичної філософії, всякі ритуальні й культові приписи офіційного ісламу, сповідував духовну чистоту й безпосереднє спілкування з людьми та Всеєдиним, Джалоледдін залишив викладання в медресе й заснував суфійське братство мавлаві (походить від мавлана – вчитель, наставник; у Середній Азії відоме як орден Накшбандія, а на Заході як орден суфіїв-кружан). Його обрядовість ґрунтується на музичній традиції з ритмічними танцями-кружіннями, що пробуджують душі, підносять людські почуття й розкривють серця для осягнення вищої реальності. Згідно з найпоширенішою концепцією суфізму, заснованою на світоглядному понятті всеєдності, Всеєдиний – єдина істина й реальність, а весь світ – лише форми Його вияву. Після загибелі Шамседдіна, якого переслідували невігласи-мюриди, Джалоледдін глибоко пережив втрату свого наставника й старшого товариша, став писати газелі й підписуватися його іменем – Шамс. Так із суфія-проповідника народився видатний поет, який створив восьмитомний ліричний «Диван Шамса» (близько 60 000 рядків). А. Кримський охарактеризував Джалоледдіна Румі за його геніальність як «найзначніше ім’я в суфійській поезії». Румі створив також містичну «Маснаві ма’наві» (Поема про втаємничену суть) у шести частинах (понад 26 000 бейтів) – енциклопедію суфізму, де він просто й ясно виклав теорію й практику містицизму. Це вершина творчості Румі й містичної поезії в таджицько-перському письменстві. Великої популярності серед народу також набув його твір «У ньому те, що в ньому», написаний у формі діалогів учителя з учнем. Духовний подвижник зосереджує всю увагу на внутрішній сутності людини й змісті її життя. Покликання людини на Землі Румі вбачає в творенні власного внутрішнього світу й перетворенні довколишнього світу. Джерело творчого духу людського – в чистому серці: «Мудрий той, хто володіє власним світильником», а основа досконалості людини – в єдності істинного знання, доброго слова й доброї дії. Ще за життя духовного подвижника його проголосили святим, а догматичні релігійні шаленці піддавали несправедливим нападкам. Працюючи над завершенням шостої частини «Маснаві ма’наві», духовний подвижник занедужав і 17 грудня 1273 р. відійшов в інший світ. Похований у Конії, в мавзолеї поряд із батьком, і до його могили ходять на прощу.
Поетична творчість і філософія Джалоледдіна Румі справили потужний вплив на літературу й світоглядні системи культур Сходу й Заходу. Румі відомий під різними іменами: афганці називають його Балхі, іранці – Мавлаві, турки – Мавлана; до речі, його старший син Султан Велед став основоположником турецької літератури. Румі справедливо порівнюють із Гете, а видання англомовних перекладів його творів перевершили наклади видань Шекспіра.
Григорій Сковорода
Найвидатніша постать у духовно-культурному житті України XVIII ст.: філософ-мудрець, педагог, поет, перекладач, мислитель-провидець, який на віки визначив ідею-програму поступального культурно-соціального саморозвитку українців.
Григорій Савович Сковорода народився 3 грудня 1722 р. в с. Чорнухи на Полтавщині в козацькій родині. З шести років виявив потяг до наук та до музики. Початкову освіту здобував у дяка та в церковнопарафіяльній школі, а вищу – в Києво-Могилянській академії, провідному навчальному закладі Східної Європи. Після семи років навчання 19-річного студента-філософа за виняткові музичні здібності забирають до імператорської придворної капели (життя в Петербурзі він згадував лише з осудом). У 1745–1750 рр. Г. Сковорода у складі посольської місії побував в Словаччині, Угорщині, Австрії, Італії, Німеччині, Польщі, інших європейських країнах, де слухав лекції знаменитих вчених, вивчав філософські школи, а головне – пізнавав життя людей у тих країнах. З 1753 р. викладав поетику в Переяславському колегіумі, в 1757–1759 рр. працював домашнім учителем у поміщика С. Томари в с. Коврай (нині Черкащина), де написав основну частину поезій збірки «Сад божественних пісень». Наступні 10 років викладав у Харківському колегіумі поетику, етику, грецьку мову. Маючи самостійні глибокі судження, моральну волю й незалежний, прямий характер, Г. Сковорода різко відкидав пропозиції кліру й світської влади йти до них на службу. Через те мудрець зазнавав переслідувань офіціозу й змушений був залишити офіційну педагогічну діяльність у навчальних закладах і з 1769 р. стає мандрівним філософом. Останні 25 років життя проповідував своє філософське вчення серед народу. За цей час він побував у Києві, Москві, пішки обійшов усю Слобідську Україну. Сковорода не був одружений, не мав дітей, зате став духовним батьком усім українцям. Великий духовний подвижник помер 9 листопада 1794 р. в с. Іванівка (нині Сковородинівка) на Харківщині, де й похований. Провидець передбачив свій відхід і належно підготувався до нього.
Творча спадщина Г. Сковороди складається з філософських трактатів, поетичних творів і притч (байок). Філософське вчення українського мислителя глибинною суттю споріднене з даосизмом. Подібно як Лао-цзи витлумачує Дао, Г. Сковорода виповідає своє осягнення Всеєдиного: «Це одне невичерпне джерело всього добра й щастя нашого, воно само є оте щастя, безпричинний початок, безпочаткова причина, в якій і від якої – все, а вона – сама від себе самої і завжди з собою є і буде». Пізнання невидимої суті (натури) Всеєдиного, тобто істини, можливе лише через самопізнання людиною самої себе – «внутрішньої людини» в серці. Ця духовна практика є виявом української містичної традиції самопізнання, що реалізується в духовному народженні людини й житті в істині. Практична філософія Г. Сковороди надзвичайно близька до суфійського містичного досвіду: за аскетичним аспектом і простотою життя в Істині та безпосереднім спілкуванням із людьми; за любов’ю в серці, що відкриває людині можливість безпосереднього й прямого духовного єднання з Усеєдиним. Коли містичний досвід практичної філософії серця, дієвої мудрості Сковороди розглядають із позиції умоглядної, спекулятивної, раціоналістичної філософії Заходу, його називають філософом без системи. З погляду тодішнього й нинішнього обмеженого обивательського світогляду, Сковорода – бездомний мандрівний філософ, дивак, який узяв обітницю самітника. А коли життя й творчість Сковороди осягаємо в культурному контексті Сходу – з традиційних духовних засад веданти, даосизму, піфагореїзму, йоги, суфізму, ісихазму, то великий український містик за всіма ознаками – типовий мандрівний брахман, даос, піфагорієць, йог, суфій чи ісихаст. Ознака духовного типу містика – внутрішнє єднання з Усеєдиним через любов у чистому серці й життя в Істині згідно зі своїм ученням, що власне і є мудрістю. Сковорода жив, як учив, бо свої істинні знання осягав у власному духовному досвіді, а не переповідав чужих. Саму філософію він розумів як мудрість і сам жив згідно зі своїм вченням. Це і є цілісна система життя Г. Сковороди – життя в істині, а не споглядання істини через призми різних теорій. Мудрець вільний від усього проминущого – марновірства, чинів, багатства, відкидав раціоналізм теології й схоластичної філософії, всякі ритуальні й культові приписи церкви, не визнавав релігійних відмінностей між людьми, заснованих на ритуальних відбуваннях. Як вчитель-творець він нікому не нав’язував своїх осягнутих у внутрішньому осяянні сокровенних знань, а навчав лише тих, хто прагнув так само осягнути істину й жити в ній. Педагогічний принцип Г. Сковороди – навчати тих, хто бажає знати.
Г. Сковорода уособив глибинні моральні цінності українського світогляду, закоріненого в благородстві соборної праці хліборобської культури, й наперед на віки визначив розвиток української духовності. Звідси сковородинський духовний тип української людини – морально зрілого, послідовного творця духовно-господарських цінностей, власної культури. Г. Сковорода по праву є творцем і духовним батьком української національної ідеї й національного відродження. Згідно з його вченням, перспективу життя нації визначає самоусвідомлення нею своєї заповітної духовної єдності, а просвітлений дух пробудженої нації є джерелом її культурного самовідродження. Великий філософ-мудрець і вчитель життя став основоположником української культурософії – принципу осягнення й здійснення духовної сутності людини й збірної особи народу в духовному народженні.
Іммануїл Кант
Великий прусський філософ, основоположник німецької класичної філософії, мислення якого позитивно вплинуло на світ.
Іммануїл Кант народився 22 квітня 1724 р. в східній частині прусського королівства, у Кенігсберзі, в ремісничій родині. Батьки зуміли дати синові ґрунтовну класичну освіту. В 1740 р. Іммануїл, за наполяганням батьків, вступив на теологічний факультет Кенігсберзького університету, хоч найдужче його цікавили природознавство, математика, філософія. Після закінчення університету Іммануїл десять років служив домашнім вчителем. З 1755 р. Кант працює на посаді приват-доцента в рідному університеті, а через п’ятнадцять років стає професором, викладає метафізику, логіку, моральну філософію, фізику, астрономію, математику, антропологію, фізичну географію (вперше запровадив як навчальну дисципліну), мінералогію. В 1786 р. Канта обирають ректором Кенігсберзького університету, а в 1788 переобирають на другий термін. Він не був одружений, не виїздив за межі рідного міста, спілкувався тільки з друзями та учнями. Все життя Канта було надзвичайно владоване: о 10-й вечора лягав спати, о 5-й ранку вставав, о 7-й вечора виходив на прогулянку. Улюблені приказки Канта: «Жити треба головним чином для того, щоб працювати»; «Робота – найкращий спосіб насолоджуватися життям»; «Схильність до розкошів у людині гірша від будь-якого іншого лиха в житті»; «Не думкам потрібно навчати, а думати». І коли в 1797 р. за станом здоров’я він змушений був відмовитись від читання лекцій, а через декілька років займатися й науковою діяльністю, життя стало для нього тягарем. 12 лютого 1804 р. великий філософ відійшов із цього світу (як стверджують біографи, з почуттям полегшення й задоволення).
Інтелектуальна спадщина Канта стала основою для нового погляду на світ, оскільки він осмислив і узагальнив фундаментальні філософські проблеми. Особливість Кантового вчення – проблемність і проблематичність, що надає його світогляду ознак дуалізму. В еволюції філософської творчості Канта розрізняють три періоди: докритичний, критичний, антропологічний. У докритичний період Кант розкрився як вчений, природодослідник, теоретик, визнаючи можливість об’єктивного існування речей поза свідомістю людини. У праці «Всезагальна природна історія й теорія неба» (1755) вчений обґрунтував космогонічну гіпотезу (згодом – теорія Канта-Лапласа) про природне походження Сонячної системи та гравітаційну взаємодію Місяця й Землі. Кант визнав, що логіки недостатньо для обґрунтування природознавства, а наука (математика, природознавство) не може мати своїм джерелом досвід, який завжди є обмеженим, а тому не може бути підставою для універсальних узагальнень, і розум сам по собі не може бути джерелом для таких знань. Кант зробив узагальнюючий висновок, що джерелом незалежних від досвіду достовірних знань можуть бути апріорно чуттєвість та розмірковування, які передують досвіду. В критичний період Кант опублікував праці: «Критика чистого розуму» (1781), «Критика практичного розуму» (1788), «Критика здатності суджень» (1790), провідна ідея яких – людина для пізнання сутності речей повинна означити межі своїх пізнавальних можливостей: що вона зможе пізнати, а чого не зможе. За Кантом, сутність є річчю в собі, й її неможливо пізнати, людина здатна пізнати лише явища, а буття речі в собі стверджується не знанням, а вірою. Однак між явищем і сутністю немає принципової межі, а є лише відмінність між тим, що пізнано і тим, що ще не пізнано. Коли ми пізнаємо явище, то так чи інакше одночасно пізнаємо і його сутність. Кант привернув увагу до суперечностей чистого розуму, які є нерозв’язними, антиномічними: чистий розум, не поєднаний із чуттєвими вданими, може довести першу частину антиномії й спростувати другу та навпаки, може довести другу і спростувати першу. Чистий, теоретичний розум через свою обмеженість переходить у практичний, а цей переходить у релігію, яка також обмежена, бо існує тільки в межах розуму. Тільки духовний досвід непідвладний релігії та породженій нею вірі, бо вони обмежені практичним розумом, який і придумав їх. Так само й моральний закон, осягнутий у духовному досвіді, діє незалежно від релігії, яка може тільки підтримувати його. І. Кант як засновник трансцендентального ідеалізму в основу своєї філософії моральності поклав троє ключових понять: волю, розум та обов’язок. Моральність – це та умова, за якої тільки й можливо, аби людина з чистим розумом досягла досконалості й осягнула вище, духовне знання та набула внутрішньої гідності, яка забезпечує їй бути метою в собі, а не засобом. Надзвичайно своєчасні роздуми Канта про всезагальний закон у світі та моральний закон у людині: «І що більше я розмірковую, то більше дві речі сповнюють душу мою щораз новим подивуванням і чимраз сильнішою святобливістю: зоряне небо наді мною й моральний закон у мені». Саме непідвладний нічому моральний закон у людині забезпечує їй самостійність.
У вченні Канта особливо своєчасні міркування про роль антагонізмів у суспільному розвитку й про необхідність миру, якого можна досягти через взаєморозуміння між людьми й народами, через міжнародну торгівлю, співробітництво, врахування взаємних інтересів, невтручання у внутрішні справи держав, статус-кво кордонів тощо.
Памфіл Юркевич
Найвидатніший представник української академічної філософії ХІХ ст., педагог, основоположник української філософії права та сакральної педагогіки серця.
Памфіл Данилович Юркевич народився 28 лютого 1826 р. в с. Ліпляве на Полтавщині (нині Черкащина) в сім’ї священика. Початкову освіту отримав дома, потім навчався в Переяславському духовному училищі, Полтавській духовній семінарії, Київській духовній академії. Після закінчення академії залишився в ній для підготовки до наукової діяльності. З 1851 – на посаді «наставника по класу філософських наук», з 1852 – магістр і бакалавр, у 1854–1856 – помічник інспектора, з 1857 – викладач філософії й німецької мови Київської духовної академії. У 1858 здобув звання екстраординарного, а в 1861 – ординарного професора. У жовтні 1861 рішенням Міністерства освіти, затвердженим імператорським указом, очолив щойно відкриту після десятирічної перерви кафедру філософії Московського університету. За рівнем філософської культури П. Юркевич виявився єдиним у Російській імперії фахівцем, який не потребував спеціальної закордонної підготовки. Як самобутній філософ він виріс на сковородинській, українській традиції й фахово сформувався, коли ще не склалася російська філософська традиція. П. Юркевич викладав історію філософії, історію філософії права, логіку, психологію, педагогіку, і його лекції користувалися великим успіхом у студентів і колег. У 1869–1973 виконував обов’язки декана історико-філологічного факультету. Як найбільший представник Київської філософської школи П. Юркевич відстоював духовні засади академічної філософії й виступив проти дилетантизму лідера революційної демократії М. Чернишевського в його роботі «Антропологічний принцип у філософії». Це викликало цілу «кампанію цькування» з боку представників вульгарного матеріалізму під орудою Чернишевського, що призвело до передчасної смерті вченого та до замовчування його імені більш як на століття з волі більшовицьких вождів. Помер П. Юркевич 16 жовтня 1874 р. в Москві, похований на цвинтарі Свято-Данилового монастиря.
Філософсько-педагогічна творчість П. Юркевича представляє українську культуру на рівні світових духовно-інтелектуальних стратегій. Разом із тим його передове й цілком оригінальне, самобутнє вчення побудоване на глибинних національних традиціях. Відкидаючи однобічний інтелектуалізм новочасної доби, український мислитель обґрунтовує свою філософську концепцію – «філософію серця», філософію «утаємниченого серця людини», де наголошує на гармонійній взаємодії всіх сфер людського єства: духовної, розумової, душевної (психічної), чуттєво-емоційної, фізичної. Серце має найтонші й найглибші чуття. Через серце діє внутрішній моральний закон людини – воля: «Серце є вмістище всіх пізнавальних дій душі. … Життя серця утворює сутність людини, її моральну волю. В серці закорінений особистий дух людини, а розум є лише верхівкою індивідуального духовного життя. Розум виявляє загальне в діяльності людей, а серце – основа неповторності, унікальності особистості. У серці відбуваються ті явища й події історії, які неможливо вивести із загальних законів, бо серце породжує, а розум лише диригує». Антропологічне вчення П. Юркевича засноване на моральній волі людини й має індивідуальну й суспільну цінність. Світоглядна основа «філософії серця» й «сакральної педагогіки серця» виявляє сутність українського духовного типу й української ідеї як необхідної моральної, духовної передумови становлення нації й національної держави.
П. Юркевич став фундатором української школи моральної філософії права, заснованої на національній культурно-правовій традиції, та сакральної педагогіки серця – педагогіки моральності, заснованої на українській традиційній системі виховання. Філософ розглядає право як явище національного духу, історичного характеру народу та одвічної ідеї правди, обґрунтовує своєчасне нині переконання, що дух народу виявляється в його законах через моральність влади, а запозичені закони працюють лише тоді, коли вписуються в контекст духовних і суспільно-політичних традицій нації: «…Коли ми організацією досягаємо єдності, то держава творить народ (римська республіка), коли любов’ю творимо організацію (грецька політея), то дух народу творить державу. …Держава має моральну суть, як і людина… Певна національність дається взнаки як потужна влада… – всі ці риси народного генія диктують народові кодекс позитивного права і надають законодавству особливого національного характеру. Отже, національний дух є вищим законодавцем, який настановляє, що належить визнати правом і що треба відкинути. Право – явище національного духу. …Будь-яке право тільки тоді має силу, коли воно національне, бо національність є природне об’єднання взаємністю». Моральність законів і влади забезпечується дотриманням людьми одвічної ідеї правди, яка не залежить від зовнішніх, мінливих чинників історії. Моральність освітньо-виховної системи П. Юркевича – сакральної педагогіки серця «… пробуджує в серці у вихованця любов до вищого й ідеального, до священного й духовного… – ця система чекає на вихователя, здатного знаходити в тілі в людини невидиму душу, а в невидимій душі – незнищенні зачатки подібності до Всеєдиного». Творчим результатом сакральної педагогіки серця є «друге, духовне, народження людини» в чистому серці та її саморозвиток силою моральної волі в системі рідної культури й самотворення духовного типу людини. Моральна воля людини забезпечує їй здійснення програми своєї душі через розкриття її природжених творчих здібностей. Філософсько-педагогічне вчення П. Юркевича справило потужний вплив на розвиток української й російської суспільної думки, зокрема в плані виховання моральної волі людини, народу, нації як необхідної передумови побудови самостійної правової держави: «Не керувати, а привертати, не нав’язувати, а розвивати, не підкоряти, а звільняти – ось кінцева мета релігії й держави».
Микола Бердяєв
Один із найвидатніших українських та російських філософів ХХ ст., один з основоположників релігійного екзистенціалізму в Росії й теоретик «нового християнства».
Микола Олександрович Бердяєв народився 18 березня 1874 р. в Києві. Його батько військовий, походив із дворянського роду київських і харківських поміщиків, мати княжого роду з французьким корінням по материнській лінії. Брат Сергій – український поет і журналіст. М. Бердяєв дуже любив рідний Київ. Навчався в Київському кадетському корпусі, відмовився від військової кар’єри і вступив до Київського університету Святого Володимира на природниче відділення фізико-математичного факультету, та незабаром перевівся на юридичний факультет. У 1898 р. його заарештували й відрахували з університету за участь у соціал-демократичному русі. В марксизмі Бердяєва захопила ідея сили людини, її влади над природою, однак за своєю суттю він ніколи не був революціонером: «Я відчував себе революціонером духу, але зовсім не революціонером у соціально-політичному відношенні. …Революційна утопія здавалась мені підміною духовного життя». В 1900–1902 рр. Бердяєв перебував на засланні у Вологді й Житомирі. В цю пору він відійшов від марксизму й став сповідувати християнський містичний реалізм. Філософ дуже болісно пережив революцію 1905 р., побачивши в ній «корінну неправду» й «моральне виродження», а Лютневу революцію, падіння монархії й Жовтневий більшовицький переворот розцінив як «вступ суспільства у велику невідомість», як «хаос, винищування раси кращих і знищення культурних традицій». Але, незважаючи на це, Бердяєв самовіддано працює: бере участь у заснуванні Всеросійської спілки письменників і обраний її віце-президентом, організовує й очолює Вільну академію духовної культури та читає там лекції з філософії й богослов’я, викладає етику слова в Державному інституті слова та в Московському університеті. У 1920 р. Бердяєва заарештували, а після другого арешту в 1922 р. вислали до Німеччини. У Берліні філософ організував Релігійно-філософську академію, брав участь у створенні Російського наукового інституту й Російського студентського християнського руху. 1924 р. переїхав до містечка Кламар під Парижем, де тривалий час редагував власний релігійно-філософський журнал «Путь» – провідне видання російської еміграції. За рік до смерті М. Бердяєва обрали почесним доктором теології Кембриджського університету. Відійшов філософ із цього світу 24 березня 1948 р. в м. Кламар.
Творча спадщина М. Бердяєва – близько чотирьох десятків творів, основні з яких: «Сенс історії», «Призначення людини», «Воля й Дух», «Рабство й свобода», «Російська ідея», «Витоки й сенс російського комунізму». На Заході Бердяєв здобув визнання як головний виразник традиції російської релігійно-ідеалістичної філософії та ідеолог антикомунізму, хоч його етика вивищується над усякими догмами й упередженнями: «Наша любов завжди повинна бути сильнішою від нашої ненависті». Найвища цінність для Бердяєва – людина й її воля: «Людська особистість таємничіша, ніж світ. Вона і є цілий світ. Людина – мікрокосм і вміщує в собі все». М. Бердяєв далі розвинув персоналізм – філософсько-світоглядне вчення, що його започаткував М. Гоголь. Персоналізм визнає людську особистість первинною творчою реальністю, а весь світ – виявом креативної волі Творця. За Бердяєвим, саме творчість людини є новим одкровенням, тим, що людина може дати Творцеві, бо не тільки Творець потрібен людині, але й людина потрібна Творцеві. Тому М. Бердяєв убачає передумову покращення життя не в соціальних змінах, а в містичному народженні Творця в людині й для людини, що Г. Сковорода означив як «друге, духовне, народження людини».
Могандас Ґанді
Великий індійський духовний подвижник і національний лідер, засновник світоглядно-філософського вчення ґандизму, духовний подвижник, удостоєний почесного імені Магатма (Велика душа), ідеолог і керівник національно-визвольного руху, чий ненасильницький опір звільнив Індію і вплинув на національні й міжнародні рухи прихильників мирних змін.
Могандас Карамчанд Ґанді народився 2 жовтня 1869 р. в м. Порбандар штату Гуджарат у родині державного діяча, де дотримувалися звичаїв індуїзму, що вплинуло на формування його світогляду. В 13 років одружився, мав чотирьох синів. Здобув юридичну освіту в Лондоні, займався адвокатською практикою в Бомбеї, з 1893 по 1915 р. служив юрисконсультом у південній Африці, де очолив мирну боротьбу проти расової дискримінації та утиску індійців, домігшись скасування деяких дискримінаційних законів. Саме тут Ґанді виробив тактику ненасильницького опору – сатьяґрага. Повернувшись на батьківщину, Ґанді зблизився з партією Індійський національний конгрес, став її багаторічним керівником (1919–1947) і лідером національно-визвольного руху, який завершився здобуттям Індією незалежності (1947). Загинув 30 січня 1948 р. від руки індуського релігійного фанатика.
Ґанді був індуїстом, одначе вважав спільними моральні принципи в індуїзмі, ісламі, християнстві. Згідно з індуїзмом, людина у своєму житті повинна пройти ступінь брагмачар’ю: замість марнування часу на земні втіхи зобов’язана спрямувати свої сили на осягнення істини й моральне самовдосконалення на основі духовних вартостей. Осягнення істини здійснюється завдяки моральному самовдосконаленню за принципом агімси – ненасильства, фізичного й духовного неушкодження будь-якої живої істоти. Ґанді розпочав брагмачар’ю на 36-му році й основним принципом свого життя визначив сатью – дотримання правди. Ось як подвижник висловив свій життєвий принцип, свої духовні ідеали: «Правда – це Всеєдиний»; «У Всеєдиного немає релігії»; «Знання у сфері релігії, на відміну від досвіду, видаються непотребом у миті випробувань»; «Я знаю тільки одного тирана – це тихий голос совісті»; «Якщо контроль приходить збоку, він стає згубнішим, ніж відсутність контролю. Контроль корисний тільки тоді, коли він іде зсередини»; «Я хочу волі моїй країні, аби інші країни змогли чомусь повчитися в моєї вільної країни»; «Перемога здобута насильством – рівнозначна поразці, бо короткочасна»; «Краще бути жорстоким, коли жорстокість є в наших серцях, ніж намагатися прикрити своє безсилля покривалом ненасильства»; «Знайди мету, ресурси знайдуться»; «Право піддавати людей найсуворішій критиці заслуговує той, хто переконав їх у своїй любові до них». Є
Творча спадщина Ґанді налічує 90 томів. Його політичний ідеал – демократична держава, яку утворюють численні малі самоврядні громади, що концентрують у собі основу політичної влади. Центральна влада має обмежені функції урядового апарату й наділена переважно повноваженнями у сфері безпеки. Суспільство має розвиватися на духовно-економічних засадах агрокультури, що є запорукою справжнього, а не удаваного, народовладдя. Політична філософія Могандаса Ґанді поширилась далеко за межі Індії й набула загальнолюдського значення.
Фетхуллах Ґюлен
Видатний сучасний турецький мислитель, учений, педагог, філософ, теолог, просвітитель, соціальний реформатор.
Фетхуллах Ґюлен народився 1941 р. в селі Коруджук, у районі Пасінлер провінції Ерзурум на північному сході Туреччини. Вихований у родинному середовищі любові та взаєморозуміння на традиційних духовних цінностях, великий виховний вплив справили на хлопця бабуся, дідусь, тато й мама. Зростав у місцевій традиційній культурній атмосфері, де братства суфіїв практикували осягнення втаємниченого знання. Освіту здобув у класичній ісламській школі – медресе в м. Ерзурум, де зацікавився соціальною проблематикою. Після служби в армії, пройшовши добрий вишкіл, береться до викладацької праці, виявивши талант учителя й наставника. Він об’їздив усю Туреччину, збираючи великі аудиторії слухачів. Ґюлен здобув визнання як улема та айдин – релігійний мислитель та просвітитель. Поняття улема, що стало класичним в ісламській літературі, вказує на особистість духовного лідера, який здобув авторитет у релігійних дисциплінах. Поняття айдин характеризує сильну особистість, авторитет у традиційній філософській думці. Як релігійний вчений, філософ і духовний інтелектуал Ґюлен наділений найглибшим поглядом на життя серед усіх представників релігійної й філософської думки сучасної Туреччини.
Завдяки своєму духовному подвижництву Фетхуллах Ґюлен став одним із лідерів філософських та інтелектуальних рухів останніх століть. Основна риса цього подвижника, яка вирізняє його серед інших релігійних авторитетів та інтелектуалів сучасності – велика завзятість: він лідер руху модернізації в ісламі, що нині охопив увесь світ; його праці виходять у багатьох країнах Сходу й Заходу; за його освітніми програмами працюють школи й університети; його духовним прагненням оновити сучасний світ натхненна молодь. Ґюлен вважає, що однією з основних проблем сучасної освіти є її ізоляція від норм моралі й духовності. Згідно з Ґюленом, моральність і духовність – основа виховання й освіти. Просвітницький рух і система освіти Ґюлена, засновані на морально-духовних засадах, є потужними й перспективними соціальними чинниками.
За короткий час скромний учений вивів освіту на рівень найважливіших потреб сучасності й привернув до себе увагу світового інтелектуального середовища. Ґюлен став першим у рейтингу «100 живих інтелектуалів світу», організованому американським журналом «Foreign Policy».
Провідна ідея подвижника – діалог конфесій, культур і цивілізацій заради досягнення духовної згоди і взаєморозуміння. Ф. Ґюлен твердо стоїть на позиції дієвого міжкультурного діалогу, якому тільки й під силу подолати небезпечну тенденцію «зіткнення цивілізацій», що нею позначено початок ХХІ століття. Духовне подвижництво Фетхуллаха Ґюлена – неоціненний внесок у налагодження діалогу між різними частинами сучасного світу. Гуманістичне вчення Ф. Ґюлена особливо своєчасне для подолання як релігійної замкнутості, так і нівеляційних глобалістичних загроз для систем національних культур. Ґюлен розпочав свій світоглядний рух із рідного турецького суспільства, розділеного партійними догмами на лівих і правих. І за короткий час Ґюленів рух подолав ту руйнівну конфронтацію – нині понад 80 % турків одностайні в своїх спільних національних інтересах.
Ґюлен віддалений од політики й не згоден із поширеною думкою, що місія релігії полягає в служінні політиці. Найбільше нещастя, яке може статися з будь-якою релігією, – її політизація. Політизована релігія ніколи не об’єднує, а навпаки, роз’єднує людей. Основу єдності народу створюють самі люди спільною культурною працею, а взаєморозумінню між народами сприяють міжкультурні діалоги. Цілісність основи культури забезпечує передача національної духовної традиції. Фетхуллах Ґюлен глибоко відданий традиційним культурним цінностям, тому надзвичайно своєчасне його застереження: «Культура з’являється й розвивається в колисці характеру нації чи суспільства… Суспільства, які думають, що побравшись із культурою й цивілізацією іншої нації, вони зможуть гарантувати собі хороше майбутнє, схожі на дерева, до гілок яких поприв’язувані плоди з інших дерев, а це смішно й зовсім неправдоподібно». Дотримуючись принципу діалогу культур, мислитель відводить провідну роль у цьому процесі національному духові: «Культура, як і цивілізація, завдяки своїм двостороннім відносинам може переходити від однієї нації до іншої, від одного суспільства до іншого. Та коли в цьому процесі переходу «фільтри» національного духу не працюватимуть достатньо добре, не буде здійснено відбору й очищення від неприйнятних і чужих елементів, то криза культури й цивілізації стане неминуча». Саме «фільтри» національного духу забезпечують чіткість функціонування світоглядних орієнтирів національних культур.
За Ґюленом, велич нації – в її самостійній силі, а сила ця великою мірою залежить від висоти покликання духовних подвижників та від спільності мети й одностайності суспільства.
Олександер ШОКАЛО, сходознавець, культурософ
Журнал "ДА-Україна" (Діалог Аврасія - Україна)
Спеціальний випуск
12 січня 2012 р.
