Вже шостий місяць Сіверський край відбиває воєнну аґресію рашистів. Українці з тривогою стежать за оперативною інформацією на Сіверському напрямі фронту. В цій тривожній обстановці особливо трепетними стають дитячі спогади про Сіверський край.
Золоті часи далекого дитинства
Як я очікував хлопчаком літніх канікул! Годі й слів дібрати. Щороку разом з мамою їздили в її родове село Нові Млини. Мама працювала вчителькою, а вчителі, порівняно з представниками інших професій, мали одну перевагу – доволі велику відпустку.
Спочатку їхали потягом із Закарпаття до Конотопа або до Бахмача. Далі – автобусом до села. Відстань від Конотопа – 40 км, а від Бахмача – 30. Усенький шлях я дивився у віконце автобуса, споглядав місцеві краєвиди. Прислухався до місцевої говірки пасажирів.
З тих літ і донині душа повниться особливою любов’ю до цього північного краю України, і до його людей. У цьому селі жили дві мої тітки Ганна й Марія, мамині рідні сестри, і дядько Микола, мамин рідний брат, фронтовик.
Перша згадка в історичних джерелах про Нові Млини належить до 1630 року… У 60–70-х роках ХХ століття в селі проживало близько двох тисяч хліборобів. У центрі знаходиться ярмарковий майдан, який в ті роки час від часу використовувався за призначенням. Діючою тоді була й текстильна фабрика, що випускала побутові товари. Функціонував великий колгосп, який володів 3682 гектарами землі, будинок культури, лікарня, бібліотека.
Один з перших моїх спогадів про Нові Млини – спогад про ярмарок. Заплющу очі й бачу перед собою багато автівок-магазинів, підвод з різним крамом. Приїжджали торгувати не лише з Чернігівщини, а й з сусідніх областей. Гуртами і поодинці снували покупці, чи й просто глядачі, від одного до іншого пересувного магазину, роздивляючись розкладений крам. Шумно, гамірно, але весело, адже лунає музика, настрій у багатьох святковий, піднесений!
І тут я помітив, спочатку діда-гончара, а вже потім його витвори. Сивий чолов’яга з пишними козацькими вусами, на голові солом’яний бриль, а перед ним справжнє багатство: глечики, миски, тарілки, горнята, ще й розмальовані дерев’яні ложки, немов вишикувалися в кілька рядів. Мій погляд прикипів до одного глека: «Мамо купи!», – вигукнув і благально подивився на неньку. Вона відповіла: «Грошей у нас уже малувато, а невдовзі додому повертатися. Зрозумів?..». Несподівано надійшла підтримка від дідуся-гончара: «Купіть хлопчикові, недорого візьму…». Цей глек кольору кави з молоком, розписаний зеленими, сонячними і чорними барвами бережу дотепер.
Влучно писав про романтиків і ідеалістів у «Спогадах і роздумах на фінішній прямій» мудрий українець, академік Іван Дзюба: «Романтики виростають переважно в провінції, як і юнаки та дівчата з високими пориваннями. А у великих містах, столицях – переважно раціоналісти».
Скільки всього привабливого в селі для містянина…
Відкриваєш хвіртку, ступаєш на тітчине подвір’я, воно величеньке. Земля вкрита зеленим трав’яним килимом, справа – хлів, навпроти воріт – кущі бузку, а лівіше – початок стежки, яка веде в сільське царство – город! Чого там тільки немає: густий-прегустий малинник, малинові чагарі, можна сказати, за малиновими хащами яблуні – білий налив і антонівка, вишні, шовковиця, лан кукурудзи. Рівнесенько, ніби під лінійку виструнчилися кущі чорної смородини, білих порічок, аґрусу. І великий квітник: у червні відцвітають півонії, з початку липня буяють різнобарв’ям гладіолуси; мальви, гордо виструнчилися троянди. Чудові конфітури варила тітка з пелюсток троянди, справжній делікатес! Росли й кущики м’яти…А який запашний, духмяний чай із м’яти, з домашнім хлібом, на який щедро намащений мед: густий, тягучий, золотаво-бурштиновий. Смакота! Садила тітка Ганна і квіти осені – хризантеми, айстри, жоржини, як вони розкошують кольорами довідувалися з листів маминої сестри, адже відпустка і канікули минають швидко…
Чималий шмат землі засаджений картоплею, помідорами, огірками, цибулею, часником. Такої картоплі й часнику більше ніде не доводилося бачити й куштувати. Здоровенна, розвариста, смачна навіть без вершкового масла. Щодо часнику, то це був гігант, завбільшки з велике яблуко! Наприкінці городу красувалися два кущі горобини червоної. Вони, здавалося, охороняли територію родичів від нескінченного поля, дивишся примружившись, а кінця-краю не видно. Десь ген далеко-далеко виднівся лісок, наче тоненька смужка чорніла, тітка Маруся казала: «То село Кнути, ледь-ледь видніється…».
Ще одна ділянка землі належала дядькові Миколі, частину якої, окрім культурних рослин, він використовував під вирощування тютюну, а там – сінокіс, ні з чим не порівняти неймовірний запах скошеної трави… Ближче до дороги – маленький осиковий гай, дерева він посадив коли повернувся з війни, Другої світової. Поруч з осиками – копанка, заросла довкола невисокими кущами ожини.
Тітка Ганна працювала шкільною бібліотекаркою. Ця книгозбірня водночас була і сільською. Яке там раювання! Вишукував книжки, ніхто не заважав… А бібліотека була немала, вибирав частенько інтуїтивно, окрім тих, які загадувала прочитати за час літніх канікул вчителька літератури…
Нові Млини розташовані на лівому березі річки Сейму, найбільшої притоки Десни. Купання в річці влітку, саме задоволення. Дуже любив переправлятися через Сейм на поромі, допомагав поромнику, наскільки вистачало сили, робили це всі чоловіки…
Метеостанція в селі, на її території колодязь – вода холоднюча, зате така добра, і повітря, не надихаєшся, мала Батьківщина моєї мами…
Але, зізнаюсь, десь за півтора місяці кортіло вже додому повернутися. Адже направду, де може бути краще, як удома?!
Та не вивітрилися з пам’яті назви сіл Сіверщини: Нові Млини, Кербутівка, Пекарів, Костирів, Кнути, Хороше озеро… Які назви…
Дитинство минуло, для когось давненько, для молодих недавно, та воно залишається з нами. Золота пора людського життя….
Андрій Будкевич (Буткевич)
Заголовна ілюстрація: Надія Мартиненко (м. Чернігів). «Ми родом з дитинства»
