«Над всіх старшин найстарша правда»
150-ліття Лесі Українки
Феномен Лесі Українки неможливо пояснити звичними формальними означеннями про студіювання наук в університетах чи академіях, бо вона не ходила навіть до початкової школи. Звідки ж такий надзвичайний рівень вихованості й освіченості, на основі яких розвинулися її високий поетичний талант і глибинне мислення? Джерело Лесиного саморозвитку, мистецької довершеності й культурного подвижництва – в її чистому українському серці, високообдарованій душі й ясному розумі та в морально-світоглядному осерді родинного виховання.
Родове коріння й родинна традиція
Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка) – одна з найсвітліших постатей в українській культурі. Багатогранний талант Лесі Українки потужно виявився в різних жанрах: у ліриці, епосі, драмі, прозі, публіцистиці, художньому перекладі, фольклористиці, літературній критиці.
Народилась Леся 25 лютого 1871 р. в м. Звягель (тепер – Новоград-Волинський Житомирської обл.) у дворянській родині Петра Антоновича Косача (1842–1909) – правника, освітянина, мецената, громадського діяча, учасника «Старої громади», дійсного члена Київського відділу Географічного товариства та Ольги Петрівни Драгоманової-Косач (1849–1930; літературний псевдонім – Олена Пчілка) – письменниці, публіцистки, першої жінки журналістки, перекладачки, фольклориста й етнографа, яку в 1925 обрано членом-кореспондентом ВУАН. По чоловічій лінії батьків рід Косачів походив з Герцеґовини й належав до козацької старшини з Чернігівщини, а материн рід Драгоманових походив з Греції й також належав до козацької старшини з Полтавщини. Обидва роди стали носіями українського духовного типу й хранителями традиції української культури.
Петро Антонович Косач
Ольга Петрівна Драгоманова-Косач
У питомому культурному середовищі родини Косачів, у щирій атмосфері ніжної батькової любові й материної вимогливості виросли шестеро дітей, які отримали в родині виховання й початкову освіту, й на цій основі розвинулися як визначні особистості.
Михайло Косач (1869–1903) – фізик, математик і метеоролог за освітою, письменник, перекладач, громадський діяч; завідувач кафедри фізичної географії та метеорології Харківського університету.
Після Михайла народилась Леся.
Леся й Михайло. 1880
Ольга Косач-Кривинюк (1877–1945) – лікарка за освітою, письменниця, перекладачка, етнограф, бібліограф, педагог, просвітянка; зберегла родинний архів та склала літопис-хронологію життя й творчості Лесі Українки.
Ольга
Оксана Косач-Шимановська (1882–1975) – фізик, математик і музикант за освітою, педагог, перекладачка.
Оксана
Микола (1884–1937) – інженер-агроном за освітою, просвітянин, громадський діяч.
Микола
Ізидора Косач-Борисова (1888–1980) – агроном за освітою, педагог, перекладачка, мемуаристка, культурна діячка, член-кореспондент УВАН; у 1937–1940 була репресована.
Ізидора
Діти різною мірою успадкували од батька лагідність, здібність до математики й схильність до іронії та спокійну наполегливість, а від матері – працездатність і соціальну активність та принципову твердість.
У Лесі з батьком були особливо сердечні взаємини від самого її народження, а з матір’ю були складні стосунки. Після народження Лесі мати поїхала на води «лікувати нерви», а доглядом за немовлям зайнявся батько, бо не змогли знайти годувальницю. Ту складну ситуацію описала сестра Ольга: «Леся почала сильно слабувати… Врешті, батько взяв відпустку спеціально для того, щоб доглянути Лесі, бо боявся, що інакше вона загине. Взявся пильно виконувати всі лікарські приписи і врешті досягнув того, що Леся не лише залишилася при житті, а й зовсім одужала та поправилася». За спогадами Ольги, батько для Лесі «ніколи не жалував нічого, – ні сили, ні коштів, – аби їй догодити, аби їй нічого не бракувало. Завжди дуже журився тим, що, не дивлячись на все бажання й намагання, не може дати їй здоров’я». Леся завжди найтепліше згадувала своє дитинство, проведене з батьком у Колодяжному.
За спогадами сестри Ольги, Леся й батько були дуже близькими й мали багато спільного, Леся в усьому була дуже подібна до батька: «такі самі риси обличчя, барва очей і волосся, як у батька, так само середній зріст, така ж постать, така сама тендітність», «однаково були лагідні та добрі безмежно», «надзвичайно стримані, терплячі та витривалі, з виключною силою волі», «однаково делікатні у відносинах з людьми»; «Вони на диво високо цінували людську гідність у всякої людини, хоч би у найменшої дитини, і завжди поводилися так, щоб не ображати, не принижувати тієї гідности»; «Для любих людей чи справ могли поступитися багато чим, могли бути дуже поблажливими, але я не можу уявити тої людини, тої справи, взагалі тої сили, що могла б примусити, батька чи Лесю однаково, зробити щось, що вони вважали за непорядне, нечесне. Щоб же зробити таке для власної вигоди чи користі, чи безпечності, то про те не може бути й мови».
Родина Косачів жила в Новограді-Волинському, Луцьку, в селі Колодяжне під Ковелем. А з середини 80-х років Косачі мешкали в Києві.
Через туберкульоз кісток, а згодом і ниркову недугу Леся навчалася вдома – від батька й матері та в приватних учителів, і здобула ґрунтовну освіту. Досконало оволоділа французьку, німецьку, англійську, італійську, давньогрецьку, латину, болгарську, польську, білоруську, російську, вивчала грузинську, іспанську, шведську. А рідна мова для Лесі Українки була її глибинним думанням і поетичним диханням: «Поетична мова – це найприродніша мова».
Тодішній руський колоніальний режим гнітив природні потреби освіти рідною мовою й культурного розвитку українців. Тож виховне навчання українських дітей відбувалось у родинах на традиційних засадах етнопедагогіки. Так Лесина мати Ольга Петрівна отримала початкову освіту в родині, глибоко засвоївши рідну мову та знання народних пісень, казок, обрядів і звичаїв. Своєчасною лишається освітня позиція Лесиної матері Ольги Петрівни, заявлена нею в одній з наукових статей: «Багато перешкод, що маємо яко наслідок нашого давнього рабства під тягарем обскурантизму або й хоч культури, та деспотичної, що вгашала нашого національного духа, не давала нам розвивати як слід нашу багату, могутню мову». Тому вона відважилась на ризик – зовсім ізолювала дітей од руськомовної школи й самостійно організувала їм початкову освіту. Мати створила своїм дітям удома український мікросвіт, сповнений живодайністю рідного мовлення й думання та моральністю українських народних звичаїв. У цьому питомому світі діти набували базових знань на основі своєї культурної традиції та вивчали інші мови й пізнавали інші культури. Лесин батько постійно запрошував на літо до Колодяжного близькі родини з дітьми, тим самим забезпечуючи дітям належні умови для спілкування й повноцінного гуртового розвитку. Леся Українка наголошувала на необхідності раннього громадського розвитку дітей для виховання в народу відчуття збірної цілісності: «У нас-бо таки громадського виховання нема ніякого, а через те й громадського почуття бракує».
Для виховання дітей на традиції національної культури зовсім не було відповідних зовнішніх умов. Передусім не було українськомовних підручників. Тож Ольга Петрівна сама писала для своїх дітей навчальну літературу рідною мовою й перекладала українською взірцеві твори іноземної літератури. Так у своїй родині, у вихованні дітей за власною методикою Ольга Петрівна виявляла педагогічний хист і по суті заклала наукові основи материнської школи на давній традиції школи родинного виховання в українській народній педагогіці.
Які ж особливості материнської школи Ольги Косач – Олени Пчілки? Найменша її донька Ісидора так описала виховні принципи своєї матері: «Олена Пчілка була ворогом муштрування дітей, надуживання дорослих примусом, наказом у стосунках з дітьми, говорячи завжди, що така суворість дорослих з дітьми «пригашає» дух. Так Олена Пчілка уміла сполучати у відносинах з членами своєї родини ніжність, жартівливість і пестощі з неухильним виконанням обов’язків. І тому, коли вчила когось зі своїх дітей чогось (рідної чи чужої мови тощо), то ставила великі вимоги, а водночас за різні дитячі пустощі й провини не карала». Ольга Петрівна виховувала своїх дітей на основі моральних принципів – справедливо, не вдаючись до покарань, і цим сприяла самовихованню в них особистої волі й моральної відповідальності.
Найдужче непокоїла Ольгу Косач шкільна наука, бо русифікована школа могла звести нанівець усі її старання в національно-культурному вихованні дітей. Про це Ольга Петрівна зізналась в «Автобіографії»: «Мені тоді здавалось, що школа зараз же зруйнує моє змагання виховати дітей в українській мові. Це був даремний страх, бо потім я побачила, що коли дітей добре вправлено в українській мові, то тоді школа цієї мови не руйнує».
Олена Пчілка зробила материнську школу родинним навчально-виховним базисом подальшої освіти й саморозвитку дітей. Школа родинного виховання, з провідним чинником материнської школи, стала основою саморозвитку поетичного таланту, самостійного мислення й волі духу Лесі Українки.
У родинному вихованні Косачів задіяно морально-світоглядні принципи української народної педагогіки. На цих принципах ґрунтуються освітньо-виховні завдання, які поставив перед своїм народом великий подвижник українського відродження Пантелеймон Олександрович Куліш (1819–1897): «Освіта – перше діло для культурного розвитку народу. І передусім в Україні треба виховати з дівчаток нове покоління матерів, які народять і виховають нове покоління нашого народу. І те нове покоління збудує нове життя».
Лесин світогляд сформувався в рідномовному середовищі на традиції української культури, що жила в родині й рідному народові. Особливий вплив на формування Лесиного доброзичливо-вольового характеру й на розвиток вроджених здібностей мав батько, на розвиток письменницького таланту мали також вплив художньо-естетичні вподобання матері та ідейні погляди дядька по матері – Михайла Драгоманова (1841–1895), українського історика, філософа, економіста, основоположника громадівського соціалізму.
Як громадсько-політичний діяч Михайло Драгоманов підпорядковує радикальний рух етичній зорієнтованості української духовної традиції. Обстоюючи «громадівський», «етичний соціалізм», заснований на давньоукраїнській соціальній традиції громадського, вічового самоврядування, він піддає критиці руське народництво й марксизм, заперечуючи марксистську комуністичну доктрину як нездійсненну й шкідливу для українського суспільно-політичного життя. І. Франко чітко означив громадівську позицію М. Драгоманова: «У своїх листах, як і в статтях, до соціялізму й соціялістичних теорій Драгоманов доторкався дуже рідко, завсігди заявляючи, що він не почуває себе компетентним входити в деталі. Навпаки, він нераз остерігав молодих, гарячих соціялістів не надто діймати віри соціял-демократичним конструкціям будуччини, бачучи в них значну пайку жидівської зарозумілости» (М. П. Драгоманов. Документи і матеріали. Львів, 2001, № 321, с. 576). У статті «В десяті роковини смерти Михайла Драгоманова» (1905) І. Франко підтвердив цю позицію: «Се й була причина, задля якої він не любив соціял-демократів, хоч сам був щирим соціялістом. Він не любив їх головно за їх жидівську догматичність та певність себе в мальованні будущого соціялістичного раю і за те, що вони, маючи нібито в руках рецепту на все людське лихо, з погордою дивилися на всі инші партії і всі инші змагання, що не вміщувалися в рамки їх партії. Се була, на його думку, прикривка для духового лінивства, пережовування все одних чужих думок, річ дуже небезпечна для культурного розвою всіх людей» (Іван Франко. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Покажчик купюр. К., 2009, с. 189).
Писати поезію Леся почала в дев’ятилітньому віці. Дебютувала у львівському журналі «Зоря» (1884) поезіями «Конвалія» й «Сафо», підписавшись псевдонімом Леся Українка. Цей псевдонім підказала їй мати, й він мав родову основу: Лесею стали називали Ларису в родині (спочатку дівчинку звали Лосею, й те ім’я їй не подобалося, тож п’ятилітньою вона перейменувала себе на Лесю й написала про це восени 1876 родині Драгоманових: «Мене перезвали на Лесю»); Українцем називав себе Михайло Драгоманов в еміґрації.
Леся. 1887
З переїздом Косачів до Києва й початком живого спілкування з родинами Лисенків і Старицьких юна поетеса стала співзасновницею київського літературного гуртка української молоді «Плеяда». Коли в 1889 р. цензурний комітет заборонив учасникам «Плеяди» видання трьох збірок української поезії, Леся, на прохання свого брата Михайла, склала список 60 авторів зі 106-ма творами світової літератури для перекладу українською мовою. Сама взяла участь у перекладі «Книги пісень» Генріха Гейне (книжка вийшла 1892 р. у Львові).
Леся. 1891
Потім вийшли збірки ориґінальних поезій Лесі Українки: «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902). Протягом 10 років написала понад сотню поезій, з яких надруковано було тільки половину.
Леся. 1896
Леся Українка написала понад 20 драматичних творів у руслі тем і образів світової літератури, однак створила свій ориґінальний вид – драматичну поему («Одержима», «На руїнах», «Кассандра», «Бояриня», «Оргія» та інші). До найзначніших драм Лесі Українки належать «Камінний господар» і «Лісова пісня», де провідним мотивом є одвічне прагнення людини до волі й справедливості, до щастя й радості.
Леся з матір’ю. Ялта, 1898
В літературній спадщині Лесі Українки виокремлюється художня проза: оповідання з сільського життя, драматичні повісті «Жаль» і «Приязнь» та незакінчена психологічна повість про арабську жінку.
Через заборону в Російській імперії видавати українську літературу Лесині твори друкували переважно в Австро-Угорщині, й вони не були доступні широкій читацькій спільноті в Наддніпрянській Україні, тому поетеса казала про себе як про «почитаєму, але не читому».
Леся. Чернівці, 1901
Леся Українка розпросторювала обрії української літератури за межі побутового письма: звертаючись до античної історії, писала про необхідність волі рідному народові; звертаючись до української міфології й фольклору як до першоджерела письменства, відкривала глибинні рівні осягнення таїн внутрішнього світу людської душі й цілої Світобудови: «Міфологія, фольклор – звідти ростуть ноги у всієї літератури».
Особливе місце у творчості Лесі Українки відведено східній тематиці. За прикладом матері, Леся була вчителькою своєї меншої сестри Ольги. Готуючись до вивчення історії, Леся попросила свого дядька Михайла Драгоманова порадити джерела для складання підручника з давньої історії східних народів. М. Драгоманов ретельно дібрав історичну літературу німецькою й французькою мовами, додав докладні методичні поради до компонування підручника й надіслав Лесі. У 1890–1891 роках у Колодяжному Леся написала підручник «Стародавня історія східних народів», по якому і вчилися менша сестра Ольга й інші сестри й брат. У 1918 р. в Катеринославі Ольга Косач-Кривинюк видала цю працю з власною передмовою, де зазначила: «Не задовго перед своєю смертію Леся Українка дозволила надрукувати «Стародавню історію», але конче хтіла переглянути її і виправити перед друком. Тяжка недуга не дала їй зробити сього і «Стародавня історія» друкується тепер так, як вона була написана одразу, – без жадних змін і поправок». Праця є цінним світоглядним джерелом осягнення Лесею Українкою праісторії народів Сходу і взагалі всесвітньої історії й загальноісторичного процесу. Написана з талановитим педагогічним підходом ця праця стала першим українським підручником про життя, звичаї, культуру народів Стародавнього Сходу. Це історичне дослідження стало базовим для розробки східної тематики в поезії й драматургії Лесі Українки, а інтерпретація українською мовою давньосхідних міфопоетичних джерел спонукала до подальшої перекладацької праці. Леся Українка стала першою і єдиною жінкою в українській культурі, яка своїм перекладацьким мистецтвом сягнула таїн найвидатніших пам’яток людства: Авести, Ріґведи, Бгаґавад-Ґіти, Джатак, Законів Ману, а також давньоєгипетської обрядової поезії.
У квітні 1907 р., проживаючи в Ялті, Леся Українка написала невелику за розміром, та надзвичайно глибоку за психологізмом драматичну поему «Айша та Мохаммед» про відсутність внутрішньої, духовної взаємності між Пророком і його молодою дружиною, з якою він одружився після смерті незабутньої і єдиної Хадизи. Лесина «Айша та Мохаммед» стала своєрідним продовженням Кулішевої поеми «Магомет і Хадиза», де оспівано взаємну любов Пророка і Хадизи, яка була його єдиною дружиною до самої своєї смерті. Леся Українка дуже добре знала всю літературну спадщину Пантелеймона Куліша, адже з її ранніх літ Куліш був їй за «поетичного вчителя».
Леся Українка підтримувала творчі взаємини з Іваном Франком, Ольгою Кобилянською, Володимиром Гнатюком, Михайлом Павликом, Осипом Маковеєм, Людмилою Старицькою-Черняхівською, Іваном Трушем, Михайлом Коцюбинським, Борисом Грінченком, Гнатом Хоткевичем, Агатангелом Кримським, який глибоко закохався в неї.
Про своє велике почуття до своєї однолітки Лесі Українки Агатангел Кримський згадував у зрілому віці: «В молодих літах пристрасно закохався я в українську дівчину, багато обдаровану, високоталановиту українську письменницю; то була дівчина несказанної краси; вродливішої від неї я ніколи не зустрічав; але ж любов мою зневажено нею було». Леся шанобливо називала Агатангела «шановний побратим». Через ту нещасливу любов Агатангел залишився неодружений. Сердечні переживання А. Кримського наскрізно проймають Частину першу (1898–1901) його поетичного зібрання «Пальмове гілля». Протягом багатьох років обоє поетів звірялися одне одному в своїх творчих задумах і до останнього дня життя Лесі Українки «були близькими друзями».
Справді, Леся – «дівчина несказанної краси», ідеал української вроди. Пересвідчитись можна, подивившись на її фотопортрет, зроблений 1901 року в Чернівцях.
Цей фотопортрет, найвдаліший з 18 інших, найдужче подобався самій Лесі та її рідним, бо тут вона зображена без пафосу й пишноти, яких не любила. За свідченнями її найближчих, тут Леся – найподібніша на себе. Лесин чоловік Климент Квітка зазначив у спогадах: «Скромний вираз на тій карточці без порівняння ближчий до властивого Лесі виразу. Можу засвідчити, що й сама Леся находила сей знімок подібнішим, хоча находила, що на ньому вираз занадто вже смиренний: «Baranek Boży», – казала вона, жартуючи про тую карточку». Лесина сестра Ізидора Косач-Борисова написала в 1963 році: «Це фото, що сама Леся і всі близькі її вважали за найкраще». На цій світлині найточніше відображено рідкісну Лесину вроду з заглибленим у себе проникливим поглядом ясних очей, інші характерні риси, що в них проявляється внутрішній світ надзвичайної особистості.
Через тяжку хворобу Леся Українка змушена була часто виїздити на лікування за кордон: до Австро-Угорщини, Болгарії, Німеччини, Італії, Чехії, Швейцарії, Єгипту, і їй було нестерпно повертатися в «тюремне життя» Російської імперії. Про це Леся писала М. Павликові з Болгарії в 1895 р.: «…я вже одвикла тримати свою думку в кайданах… Сором і жаль за мою країну просто гризе мене (се не фраза, вірте), і я не думала, що в душі моїй є такий великий запас злості. Я не знаю, що буду робити, вернувшись в Р[осію], сама думка про се тюремне життя сушить моє серце». У 1903 році Леся вирішує змінити російське підданство на австро-угорське: «Готова б хоч в абіссінське горожанство перейти, аби не бути російською підданою, бо підданства того зовсім не вважаю ні за яку національну ознаку (скоріше за національне нещастя)». Тобто це не був вихід з фатального становища: зміна одного імперського підданства на інше не звільняло українську людину від колоніальної залежності. Зрештою, Леся облишила той намір через загострення хвороби.
Померла 1 серпня 1913 р. в Грузії, в м. Сурамі. Похована в Києві на Байковому (старому) кладовищі. Згідно з бажанням Лесі Українки, її похорон відбувся без участі духовенства.
«Над всіх старшин найстарша Правда»
Провідні чинники подвижництва Лесі Українки – правда, відвага, воля, й вони становлять основу морально-світоглядного осердя її особистості. Потужна енергія особистісного духовного осердя наснажує всі сфери її цілісного життєво-мистецького світу високою напругою почування й думання.
Леся – надзвичайно талановита в усьому: в письменстві, музиці, співі, мисленні, пізнанні себе й Світу… Про Лесин унікальний музичний талант лишила спогади сестра Ольга: «Її музику було надзвичайно приємно слухати, далеко приємніше, ніж багатьох блискучих техніків – віртуозів. Грала так найчастіше вечорами, без світла, в темряві, коли не дуже хто слухав, свої імпровізації, власне, імпровізації, а не зафіксовані композиції, бо кожен раз це було щось інше. Це була наче не музика, а розмова». Сама Леся зізналась: «Мені часом здається, що з мене вийшов би значно кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що натура утяла мені кепський жарт». Лесин музичний талант дуже високо поцінував Микола Лисенко: «Якби не Лесині покалічені пальчики, вона стала б великою піаністкою Світу».
Іван Франко парадоксально точно охарактеризував тендітну Лесю: «Єдиний мужчина в українському письменстві». Справді, Леся Українка, як і її мати – Олена Пчілка, була надзвичайно мужньою, відважною, вольовою – духовно сильною жінкою.
А ось як характеризує свою життєву волю сама Леся: «Життя ламало тільки обстановку навколо мене (ну, і кості мої, як траплялось), а вдача моя, виробившись дуже рано, ніколи не мінялась та вже навряд чи й зміниться. Я людина еластично-уперта (таких багато між жіноцтвом), скептична розумом, фанатична почуттям, до того ж давно засвоїла собі «трагічний світогляд», а він такий добрий для гарту».
Леся Українка цікавилася тодішніми ідейними рухами, однак не належала до жодного з них, тим паче до партій. Незважаючи на особисті стосунки з «другом моїх ідей», пропагандистом марксизму, соціал-демократом Сергієм Мержинським (1870–1901), Леся Українка піддавала критиці соціал-демократів за їхнє захоплення «казарменим соціалізмом» та іґнорування прав народів розвиватися власною волею. Українська мислителька з відразою поставилась до Марксового «Капіталу»: «Читати» його не можна, чим далі читаю, тим більше розчаровуюсь: я не бачу тієї «строгой системы», про яку говорять фанатики сеї книжки, бачу багато фактів, чимало дотепних гіпотез і ще більше просто дотепів, але багато зостається для мене темного, невиясненого, недоговореного і в науковій теорії, і в практичних виводах з неї. Ні, видно, се novum evangelium все таки потребує більше безпосередньої віри, ніж у мене єсть».
Леся Українка абсолютно точно визначила облудну, нелюдську суть марксизму як новітньої партійно-релігійної ідеології, явленої в новому євангелії од Маркса – «Капіталі», та передбачила страшне більшовицько-пролетарське революційне руїнництво. Більшовицька ідеологія поєднувала в собі елементи старозавітної й новозавітної доктрин: з одного боку, проповідувала справедливу й жорстоку помсту за соціальну кривду, а з іншого, експлуатувала новозавітні марновірні надії на вселюдську рівність і братерство.
Вся Лесина жива рідня зазнала від більшовиків переслідувань і репресій за «буржуазний націоналізм», а з мертвої Лесі Українки більшовицька пропаганда намагалася зробити революціонерку-соціалістку й інтернаціоналістку, зокрема, поезію «Досвітні огні» (1892) тлумачили як «полум’яний заклик до революції», обізвавши поетесу «співачкою досвітніх огнів». Насправді, Леся Українка в цій символічній поезії з позиції свого міфопоетичного світовідчуття нагадує про світловістуючу сутність Досвітньої Зорі – вісниці Сонця та про світлоносну сутність людей праці, які прокидаються вдосвіта: «Ще сонячні промені сплять, – досвітні огні вже горять. То світять їх люди робочі». Досвітня Зоря й похідні від неї поняття досвіток, удосвіта й досвітні огні – ознаки дбайливості хліборобів, які встають до праці вдосвіта – «Коли ще зоря не заграла». Досвітня Зоря знаменує світлоносну сутність хліборобських звичаїв, української агрокультури й самої України.
Зверталася Леся Українка й до біблійних сюжетів, хоч це аж ніяк не означає, що вона сповідувала християнську доктрину. У своїх творах на старозавітні й новозавітні теми вона переосмислювала чужоземні образи й сюжети в контексті проблем українського життя – давно минулого й сучасного їй. Давні біблійні мотиви поетеса свідомо використовує для означення проблем сучасної дійсності. Українську поетесу передусім турбувала проблема пробудження самосвідомості людей та звільнення від релігійної й політичної омани та заневолення.
Промовляючи від імені людей, Леся Українка розкриває величезну прірву між народом і його облудними проводирями. Особливо своєчасними є міркування поетеси про те, що самі проводирі не завжди знають шлях, яким ведуть за собою людей манівцями, або оманою заманюють людей у віру. Так мислителька порушує ще складнішу й не менш своєчасну проблему віри у пророків, а отже, й віри в Господа.
Леся Українка виявила причину несприйняття звичайною людиною головної заповіді Христа – любові до всіх. Ця трудність полягає в духові протесту, осуду й ненависті, що спалахує в кожній живій людській душі при зіткненні з виявами будь-якого зла, неправди, облуди, мороку невігластва й бузувірства. Отже, проповідники й апологети рабської релігії християнства таврували незбутніми християнськими догмами вільну людську душу та ще й звинувачували людей у нездатності прийняти покору й страх перед караючим Богом та підпорядкувати свою волю його жорстокій сваволі, а також покоритися месії, пророкам, проповідникам. І таке цілковите самозречення людиною самої себе цинічно називають християнською любов’ю, що суперечить суті самої любові – взаємності, взаємообміну життєвими енергіями. Жодна релігія, крім християнства, не ставила перед людиною такого психопатологічного завдання – добровільно зректися ясновідної волі свого духу та пригнітити її у власному марновірстві жорстокою сваволею уявного Бога. За таку наругу над собою, за самозаневолення й духовне зубожіння, за марновірство й страх перед Богом християни удостоїлись називатися після юдеїв «новими богообраними»:
…тепер Господь нових обранців має.
Обранець Божий той, хто вбогий духом,
а вірою багатий, хто найбільше
боїться Господа («Якби я знав, що їм нема рятунку…»).
У філософській, антиклерикальній драматичній поемі «Руфін і Прісцілла» (1911) Леся Українка гостро викриває християнство як предтечу комуністично-пролетарської ідеології за рабське заневолення, озлидніння, пролетаризацію людей праці: «…Ваша віра зруйнує працьовитість, а жебрацтво в честь уведе, хоч і не дасть загоди голодній черні, тільки роздратує. …Мир і згода, гармонія небесна панувала в великім пантеоні. Поки дух юдейського народу, мстивий, заздрий, дав невидимий меч своєму синові Ісусу з Назарета. З того часу порушилась гармонія Всесвітня на Небі й на Землі. …Христос дав не саму любов, а меч. …Вступили в тую секту, мертводухе християнство… Щоб цяя секта зосталась для самих рабів…, бо для самих рабів вона корисна. …Ваша церква не дбає про закон. Вона перейняла юдейський звичай, і віру, і закон. …Що з раба звичаїв вимагати? Аби корився та глядів роботи…».
Натомість автентичні морально-світоглядні системи всіх народів спонукають людину до саморозвитку й духовної зрілості – до проявлення у волі особистого духу волі Всеєдиного Ладу.
Подвижниця української культури чітко означила світоглядне спрямування своєї діяльності як культурно-національне. У листі до свого дядька М. П. Драгоманова Леся Українка ствердила: «Ми відкинули назву «українофіли», а звемось просто українці, бо ми такими єсьмо, окрім всякого «фільства»» (1891). А головною для Лесі була літературна праця. Вся її творчість розвивалася стрімко й не знала жодних спадів і зламів. Потужний художньо-емоційний струмінь її письма органічно поєднував глибокі душевні переживання з соціальними й національними мотивами. Все життя Леся Українка відстоювала право рідного народу на самостійний культурно-соціальний розвиток і самобутній історичний шлях.
Разом зі своїм чоловіком Климентом Квіткою, з яким була в шлюбі останні шість років життя, працювала над записуванням українського фольклору.. Климент Васильович Квітка (1880–1953) – правник і музикознавець-фольклорист, заступник міністра юстиції УНР, професор Московської консерваторії; у 1934–1936 був репресований. К. Квітка розробив комплексну державну систему музично-фольклорно-народознавчої освіти, яка охоплює збирання, дослідження, фондування, навчання й популяризацію народної музики.
Климент Квітка. 1920
Починаючи з 1898 р., з часу їхнього знайомства, Климент записав з голосу Лесі близько 200 народних пісень, які вона співала до останніх днів свого життя, й видав у двотомнику «Мелодії з голосу Лесі Українки» (1917). Чимало народних пісень записав з голосу Лесі М. Лисенко. У 1908 Леся Українка й К. Квітка за власні кошти організували фольклорно-етнографічну експедицію музикознавця-фольклориста, композитора Філарета Михайловича Колесси (1871–1947) на Полтавщину для запису на фонограф українського героїчного епосу. В тій експедиції здійснено одні з перших унікальних аудіозаписів кобзарів і лірників. Записані від кобзарів і лірників Полтавщини думи, доповнені фонографічними записами О. Сластьона з Полтавщини та Лесі Українки й К. Квітки з Полтавщини і Харківщини, вийшли в транскрипціях Ф. Колесси у двотомній праці «Мелодії українських народних дум» (К., 1910, 1913).
Леся Українка. Київ, 1913
Своє покликання Леся Українка вбачала у подвижницькій праці для духовного й соціального визволення та самостійного життя свого народу. Відстоюючи право народу на незалежний, самобутній розвиток, виняткову роль відводить національній самосвідомості. Завдяки провідній силі національної самосвідомості люди мають згуртуватися в збірну цілісність самостійного народу. Позбавлене самосвідомості й самостійності людське життя стає примітивним існуванням «невільничої душі»: «Терпіть кайдани – то всесвітський сором, забуть їх, не розбивши, – гірший стид». Звикання до кайданів руського колоніалізму, до рабства стало небезпечним симптомом остаточного заневолення українського суспільства. До заневолення народ спонукала так звана еліта. Славолюбний В. Винниченко, потішений тим, що його перекладають руською й ставлять у руських театрах, погрожував перейти в руське письменство, бо там оцінять його талант краще. Леся Українка піддала це жорсткій критиці й назвала продажністю. Той процес деґрадації, винародовлення почався з руської колонізації України, й Леся Українка чітко діагностувала ту історично-соціальну недугу українства: «Малоросійство – це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція». Категорично не приймала Леся підступної політики примирення з поневолювачами: «Москалі кажуть: «Худой мир лучше доброй ссоры», але я вважаю якраз навпаки: ліпше щиро посваритись, ніж нещиро миритись». Подвижниця застерігала українське суспільство від підступного примиренства й саморуїнного малоросійства та будила до самостійного життя – суспільного самоврядування волею національного духу. Ідея національної волі взаємозв’язана з ідеєю соціального визволення. Леся наголошує на взаємообумовленості соціального й національного, матеріального й морального чинників у здобутті народом повноцінної незалежності: «Матеріальна незалежність єсть одна з поважних підвалин моральної незалежності
Ключовими цінностями для Лесі Українки є Воля й Правда. Проблему людської Волі й Правди подвижниця осмислює в контексті національного звільнення й соціальної справедливості: «мусить бути одна Правда і для мужика, і для пана». Адже Волю національного духу, що є джерелом національного права, народ здійснює у своїй соціокультурній цілісності й у внутрішньому співвідношенні Волі й Правди в самій людині. В українському моральному світогляді Воля – мірило самостійної сили людини й народу. В українській правосвідомості Воля – основоположний принцип-закон, що його приймають усі й виконує кожен. Воля – дієвий моральний чинник традиційного природно-звичаєвого права. А право починається зі справедливої відплати за злочинство й доброчинство. Так взаємодією Волі й Правди люди утверджують Справедливість у житті. Воля, Правда й Справедливість становлять триєдину цілісність Совісті – моральної сутності людини й народу.
Аморальність заневолюючої догми «пан і раб», яку нав’язує своїм вірянам християнство, розкриває Леся Українка у драматичній поемі «В катакомбах», написаній 1905 р. з присвятою «шановному побратимові А. Кримському». В листі до А. Кримського від 27 січня 1906 р. Леся Українка ясно виповіла ідею поеми: «… От і Ви уявляєте собі, що типічний християнин тих часів марив би, що всі колись стануть слугами Христа – чи се ж не все одно, що рабами? Чи ж не проти сього повстає мій раб-прометеїст? Він зовсім слушно думає, що поки будуть пани і раби (на землі чи на небі, все одно), доти будуть і посередники межи ними, дозорці, економи, і т. ін. … Не дарма в притчах і скрізь у Євангелії так часто вживається слово «раб» і антитеза «пана і раба», яко єдиної можливої форми відносин межи людиною і її божеством».
Провідниками-оборонцями Волі, Правди й Справедливості свого народу в усі віки ставали українські подвижники – виразники волі духу. Такою виразницею Волі українського національного духу стала Леся Українка.
На справедливі застереження П. Куліша: «…Історія обману довша, якби її списати, од історії щирої Правди…» та «Правда з Неправдою ходять поміж миром обнявшись, і найлуччі люде віку свого помиляються, котору з них як звати» Леся Українка озивається болісним викриттям причини омани: «Ту брехню, що справдиться, всі Правдою зовуть». Де всі брешуть, там Правди не треба. І коли люди перестають розрізняти Правду й брехню та, звикнувши до брехні, приймають брехню за Правду, вони впадають у безпросвітну самооману.
Від самоомани будить ясновідний подвижницький дух Івана Франка й спонукає до діяння в ім’я Правди: «Пам’ятайте, мої други, ширіть скрізь і все Правду і ніщо більше як Правду. Бо хоча Правда зразу усім гірка, так все-таки згодом вона скрізь бере верх і стає солодкою спасителькою людства».
За Григорієм Сковородою, у Правді – несхибність людей, нездоланність Волі їхнього духу: «Неправда гнобить і протидіє, але тим дужче бажання боротися з нею»; «Воля дужча за всяку неволю».
За Лесею Українкою, у Правді – моральна сила людей: «Над всіх старшин найстарша Правда». А Воля духу – нескорима природна сила: «Ну, як-таки, щоб Воля – та пропала? Се так колись і вітер пропаде!».
Силою Правди й Волі людина й народ звільняються від облуди, омани й виходять на шлях життя в Істині.
На сторожі Правди й Волі несхибно стояли Г. Сковорода, Т. Шевченко, П. Куліш, І. Франко, В. Стефаник і Леся Українка.
Будучи правдивою й глибоко національною духом у своєму українському серці, Леся Українка ствердила власні національні та вселюдські моральні принципи Правди, Волі й Справедливості, які становлять моральну основу співжиття народів. Знайшовши поетичні, символічні форми виявлення духовної суті життя свого народу, Леся Українка стала зрозумілою й людству. Її поезії, драматичні поеми й прозу перекладено на всі основні мови Світу.
А Лесина поезія «Мій шлях» (1890) стала символічним виявом її світогляду, мистецького світообразу й цілого її подвижницького життєвого шляху:
На шлях я вийшла ранньою весною
І тихий спів несмілий заспівала…
…Чи до мети я певної дійду,
Чи без пори скінчу свій шлях тернистий, –
Бажаю так скінчити я свій шлях,
Як починала: з співом на устах!
І Леся Українка співала пісню Волі духу до останнього свого подиху…
Олександер ШОКАЛО, культурософ
