У Тарасові Шевченкові жило успадковане з багатьох поколінь предків сильне чуття Волі й Правди, людяності, товариства й братерства, справедливості й добродійності. Український народний поет-співець і мислитель уособив усю багатовікову українську морально-світоглядну й соціально-правову традицію. Тарас Шевченко, разом з Миколою Гоголем і Пантелеймоном Кулішем, відродив прадавнє наймення своєї рідної землі – Україна й відповідне самонаймення рідного народу – Українці.
Наймення Україна й Українці мають астральне походження. Їхні витоки зафіксовані в найдавніших книгах людства – індо-орійській Ріґведі (Славенів знання) та ірано-орійській Авесті (Основне знання) зафіксована перша згадка про праматірну землю оріїв-хліборобів – Устраяну, Укхраяну (Степан Наливайко. Індоарійські таємниці України. К., 2004).
В ірано-орійській Авесті й індо-орійській Ріґведі Досвітня Зоря зветься Устра й Уштра, а від цих назв походить астральне наймення предківської землі оріїв-хліборобів Устраяна-Уштраяна – Уранішньої, Досвітньої Зорі країна. Цей давньоорійський архетип зберігся в астральному найменні Україна.
Первинне астральне наймення Україна й похідне від нього збірне світоглядно-етнічне самонаймення Українці збереглися в самосвідомості корінного люду як сакральні сутності. Природно, що хліборобський народ назвав себе за астральним найменням своєї рідної землі українцями – сповідниками Уранішньої, Досвітньої Зорі. Тобто за давньоорійським астральним архетипом, Устраяна, Укхраяна – Уранішньої, Досвітньої Зорі Країна, де хліборобський люд прокидається до праці вдосвіта – до схід Сонця. У світоглядній традиції агрокультури й у цих первинних архетипних, астральних найменнях Устраяна-Укхраяна закорінене наймення Україна. Астральне наймення Україна має безвічну небесно-земну суть – у ньому поєднано життєсійність Сонця й життєродність Землі. Від астрального, сонячно-земного наймення Україна походить і самоназва хліборобського народу: Українці – сповідники Уранішньої, Досвітньої Зорі й світла Сонця, тобто діти Землі й Неба, хлібороби – Сонячні люди.
Витісняти з народної пам’яті прадавнє наймення Україна й самонаймення Українці почали з насадженням християнської релігії на українських землях колонізатори – юдо-руси, які були не народом, а воєнно-торговою корпорацією ізгоїв, нелюдів-гуманоїдів. Руси-грабіжники спершу запровадили свої магічні культи з ідолопоклонством і жертвуванням людей, а потім запозичили у Візантії християнство з магічним культом причастя до крові й плоті Христової та з даниною-десятиною церкві й безмірною податтю собі. Гуманоїди-хрестителі обзивали давніх українців-аграріїв, як свого часу давніх римлян-аграріїв, поганами – селянами, їхню світловизнавчу духовну практику – поганством, а нинішні гуманоїди-паразити обзивають носіїв-хранителів агрокультурної традиції – селюками.
Християнська церква нарекла всі давні селянські, аграрні народи (греки, латиняни, українці й інші) поганами (від лат. рag – село, pagan – селянин, pagus – поле, територія поза межами міста). Бо селяни мали свій сонячний, природно-моральний світогляд, стійко трималися питомої природної агрокультурної звичаєвої традиції та найдовше чинили опір чужому, породженому юдаїзмом християнству. До ІV ст. християнство використовувало термін поганство в первісному значенні – сільська віра, надалі семантика цього запозичення в слов’янських мовах розширилась аж до лайливих слів (поганий, поганець, погань). Згодом набув поширення термін язичництво, утворений від церковно-слов’янського язик – народ, плем’я. Церковно-слов’янські терміни язик, язики, язичники – переклади з юдейських гой – народ, гоїм – народи, бо юдеї називали гоїмами – язиками всі неюдейські народи, а язичництвом – усі неаврамічні релігії та нерелігійні світогляди.
Так із насадженням у масову свідомість марновірців штучних понять язичники і язичництво церковна ідеологія спотворила давньоукраїнський дорелігійний сонячний світогляд, заснований на ясновідному істинному знанні, моральній волі духу та самосвідомості світловизнавчих людей агрокультури. Наші предки не мали релігії, не вірили в богів і не поклонялись релігійним культам. Життя наших предків аграріїв було цілковито підпорядковане природно-космічним Сонячним циклам і циклічному часоплину Всеєдиного Життя та безвічному моральному принципу Всеєдиного Ладу.
Лад – Усеєдиний самородний першопочаток життя й Усеєдиний моральний принцип. Із субстанції Всеєдиного самородного неперсоніфікованого первеня Ладу зароджуються парні неперсоніфіковані первини Життя: чоловіча небесна життєзароджуюча сутність – Род (Ладо) і жіноча земна життєродна сутність – Родиця (Лада). Життєзароджуюча небесна енергія Рода тотожна силі духу захисника життя Ладо і являється у світлі Сонця (у давнину українці Сонце називали Ладо); а життєродна земна енергія Родиці тотожна силі любові захисниці життя Лади і являється в силі земної Природи. Род асоціюється зі всеосяжним, безвічним Небом, а Родиця асоціюється з Природою, Землею в їх мінливих часових і просторових виявах. Зароджені з субстанції Всеєдиного Ладу парні сутності Род (Ладо) і Родиця (Лада) є духами-захисниками любові й парування, щастя й родинного ладу.
Отже, український одвічний, дорелігійний, ясновідний природно-моральний світогляд можна означити як Ладодіяння на Родовідній основі. Безвічна морально-світоглядна основа вільного українського життя ніяк не вкладається в догматичні рамки штучного юдо-християнства й вигаданого ним язичництва.
Від штучного церковно-слов’янського терміну язик (народ) походить і назва койне (грабіжницька балачка) русів-колонізаторів – руський язик. Та вульгарна мова виникла на основі штучної церковно-слов’янської, кодифікованої з південнослов’янських діалектів ідеологами християнізації, в процесі насильного охрещення східнослов’янських, фіно-угорських і тюркських народів. Так руське койне стало руським язиком – масовою квазімовою для спілкування між народами Євразійського материка, колонізованого зайдами-русами. Так кримінальний руський жаргон став язиком – мовою народів, заневолених грабіжницькою руссю й християнською церквою, став аґресивним євразійським есперанто. Від руського жаргону в руському язикові збереглась первісна основа – цинічне матюччя, а найпоширеніший вигук бля вживається замість розділових знаків.
Маємо показовий факт зіткнення двох протилежних явищ: духовного типу корінних народів та адаптивного типу ізгоїв. Коли духовний тип є фактом еволюції, то адаптивний тип є фактом інволюції й виникає в процесі цивілізаційної деґрадації, що призводить до деформації світів національних культур. Національно-культурна ідентичність визначається за духовним типом людини, який визріває на основі її моральної зрілості в процесі культурного саморозвитку.
Аґресивну ідеологічну настанову русів-хрестителів перейняли більшовики-колективізатори, які ненавиділи селян-господарів усім своїм паразитарним єством. На жаль, антиселянським ідеологічним вірусом заразилися й сучасні інтелектуали-проґресисти. Так український літературознавець і публіцист Іван Дзюба зверхньо взявся судити про світоглядну основу агрокультури: «Визначати українську культуру минулого як орієнтовану лише на селянство і лиш його світоглядом позначену – зовсім неправильно. Були цілі історичні періоди, коли вона виступала переважно як міська! Романтичний «селоцентризм» ХІХ століття поряд із глибоким демократизмом, соціальним альтруїзмом та щирим людинолюбством обмежував життєвий діапазон, консервував світоглядну основу, стримував ідейні та стильові шукання».
Зневажливе ставлення до селянства, його духовної традиції та агрокультури в цілому стало аґресивною тенденцією колонізаторів-паразитів і всієї фінансової цивілізації під орудою фінансового інтернаціоналу. Одначе, в 1960-х роках сформувалася спеціальна наукова дисципліна – селянознавство (від англ. peasant studies). Цей новий науковий напрям виник на основі соціололгії, економіки, антропології, історії та інших гуманітарних наук завдяки працям Роберта Редфілда, Еріка Вольфа, Фей Сяотунь, Теодора Шаніна, Джеймса С. Скотта, Генрі Бернстайна та ін. Селянознавство вивчає селян, сільський лад життя й агрокультурний розвиток. Методологія селянознавства ґрунтується на морально-світоглядній засаді, що селянство як природоорієнтована суспільна верства має особливе світосприйняття й спосіб життя, а його особливий тип господарювання за суттю є «моральною економікою».
Моральний світогляд і моральний тип господарювання зародились і розвинулися в природно-моральній системі агрокультури. Так сформувався особливий генотип і духовний тип людей агрокультури, визначальна риса якого – добродіяння в плеканні рослин і всіх інших форм життя на Землі. Моральна сила людей агрокультури – в нерозривній єдності й продуктивній взаємодії з рідною землею: хлібороби спершу дають свою силу землі, а вже потім отримують від неї плоди своєї праці. Моральному способу життя хліборобів-господарів аґресивно протистоїть аморалізм нахлібників-паразитів, які тільки беруть від землі й людей і нічого не дають на заміну. Близько VІІ ст. до н. е. великий давньоіранський духовний подвижник і суспільний реформатор Заратустра здійснив у давньоіранському агрокультурному суспільстві світоглядно-соціальну реформу, спрямовану проти владарювання паразитів – військової касти друджів-рашів і їх оргістично-войовничого культу з кривавими жертвуваннями, та на основі моральності хліборобської праці й на засаді природно-морального світогляду агрокультури сформулював базовий принцип-закон природного права як основи суспільного ладу: «Хто сіє хліб – той сіє справедливість». Цю давню мудрість зберегла усна пам’ять українців: «Хто хліб дбає – того Род кохає» (фольклорний запис Івана Франка). Заратустра узаконив моральний статус селян-хліборобів – орачів-оріїв, сіячів: «Найсвітлішою гідністю є орати землю і сіяти зерно». Моральну суть етнокультурного феномену орачів-оріїв вичерпно пояснив визначний індійський історик і державний діяч Джавахарлал Неру (1889–1964): «Слово орії походить від кореня, що означає орати, і орії в цілому були хліборобами, а хліборобство вважалося благородним заняттям». «Хлібороб, коли він такий, яким йому належить бути, невдовзі перевищує навіть ангелів небесних», – стверджує давньоіранське джерело «Книга просвітлення».
Юдо-християнська ідеологія підмінила слов’янам рідні, духовно-природні неперсоніфіковані сутності – самородний Лад з його всеосяжною моральною волею, Рода-Батька з його небесною життєзароджуючою снагою та Родицю-Матір з її земною життєродною силою – чужим персоніфікованим богом-творцем, надприродною, магічною, караючою антропоморфною персоною та нещадно гнітила й нищила дорелігійний ясновідний світогляд, космогонічну міфологію й природно-моральну систему звичаєвих обрядодій, що становлять морально-світоглядну традицію агрокультури.
Дорелігійна морально-світоглядна традиція української агрокультури ґрунтується на стабільних космічно-природних законах і на п’ять тисячоліть давніша за штучні релігійні культи. Вік дорелігійної світоглядної системи космогонічних знань нашої питомої агрокультури – понад 10 тисячоліть, вік чужих релігій – близько шести тисячоліть.
На прадавній морально-світоглядній основі питомої агрокультури корінний Український народ волею власного духу породив свій Український світ – природно-історичний, етнокультурний феномен, що становить собою гео-етнічну, господарсько-духовну, історично-культурну цілісність, яка саморозвивається на природній основі волею національного духу українства. Осердям українства є духовний тип, який визрів на морально-світоглядній основі агрокультурної традиції корінного народу – в енергетичній взаємодії з рідною Землею й Сонцем.
Українці – сонячні люди, люди сонячного світогляду агрокультури, які способом свого енергопродуктивного життя взаємодіють з енергіями Сонця й Землі. Сонячні люди своєю хліборобською працею й світоглядним єднанням із Сонцем ґенерують світлу енергію життя, й тому їх так люто ненавидять і нещадно експлуатують нелюди-гомініни – вмістище темної паразитарної сили. Ще на початку ХХ століття українські селяни-хлібороби становили потужну суспільну силу (87% населення України), непідвладну кримінальному більшовицькому режимові. Тому більшовицькі нелюди винищували війнами й репресіями та виморювали голодом цих останніх представників Сонячних людей – людей агрокультури, хліборобів.
Тарас Шевченко проникливо охарактеризував високу совісливість, моральність українських селян: «Наш-бо селянин, двигаючи на собі почесний тягар вікових національних обов’язків і бувши фактично спадкоємцем періодично відмираючої шляхти, – є, може, найбільшим аристократом серед селянства Європи». У цій соціокультурній характеристиці означено суть духовного типу українських селян-хліборобів.
Ось тому ще перші європролетаризатори – представники фінансового племені й Фінансового інтернаціоналу ставили завдання звести селян зі Світу: «Селянство реакційний клас по відношенню до пролетаріату, бо хоче штучно зберегти себе» (Ф. Енгельс). А оскільки, за Енгельсом, носієм проґресу є німецька нація, то будь-який волевияв слов’ян проти германізації є реакційним. Визвольні рухи слов’янських народів Енгельс аґресивно-цинічно означив як панславізм: «Якимось чином у кабінетах кількох слов’янських істориків-дилетантів виник цей безглуздий, антиісторичний рух, що поставив собі за мету ні багато, ні мало, як підкорити цивілізований Захід варварському Сходу, місто – селу, торгівлю, промисловість, духовну культуру – примітивному землеробству слов’ян-кріпаків…». Так само аґресивно-цинічно К. Маркс у ранніх економічних працях висловив своє презирливе ставлення до селян, порівнявши їх з картоплею: селян, як і картоплю, треба весь час тримати в мішку, під зав’язкою, й тоді роби з ними, що хочеш, а варто мішок розв’язати – картопля порозсипається, повростає в землю, й тоді вже важко буде відірвати од землі. Старі люди в Україні згадували, як у першореволюційному 1905 р. більшовицькі активісти погрожували селянам: «Ви вже в нас у мішку, осталось тільки зав’язати». Ці паралелі з мішком під зав’язкою невипадкові – вони мають спільне доктринальне біблійно-талмудично-кабалістичне першоджерело.
Юдаїзм як підвалина біблійної догматики став основою комуністичної доктрини Маркса, який отримав спеціальне посвячення в юдейській школі рабинів і, перебуваючи в тенетах талмудично-кабалістичних понять, повною мірою явив юдейське віровчення в комуністичному віровченні. Комуністична доктрина – це варіант Талмуду, оскільки в ній є лише товарно-грошові відносини й немає місця для морально-духовного, культурно-соціального саморозвитку людей. Юдео-комунізм прирікає людей на закабалене існування з рабською повинністю – обслуговувати ієрархію дармоїдів, соціальних паразитів. Біблія як план світового рабовласництва передбачає клас рабовласників і клас рабів: рабовласники володіють рабами як своїми речами. Звідси дві взаємопов’язані релігії: юдаїзм – релігія для утвердження рабовласників, і християнство – релігія для вирощування рабів. Юдаїзм і християнство формують два протилежні психотипи: рабовласника й раба. У марксистській доктрині комунізму поєднано юдейську релігію рабовласників і християнську релігію рабів. Комуно-марксизм вирощував рабовласників – партноменклатуру й плодив рабів – пролетарів. Спрямована на пролетаризацію й інтернаціоналізацію аґресивна комуно-проґресистська доктрина Маркса-Енгельса стала базою німецького нацизму, декорованого націонал-соціалізмом, та русько-більшовицького шовінізму, декорованого інтернаціонал-комунізмом, які проголосили себе «носіями проґресу», а заневолені ними народи – «уособленням реакції». Для утвердження своєї ідеологічної монополії комуно-марксизм заборонив юдаїзм і християнство як два конкуруючі з ним віровчення. І насадив замість них світську, комуністичну релігійність руками більшовиків – представників радикального, екстремістського напряму марксизму. Так постала більшовицька теократична імперія СРСР з символом віри – «світлим комуністичним майбутнім», у якій владарювали комуністи-більшовики – марксисти-ленінці під ширмою «диктатури пролетаріату».
Ще на початку 1847 р., тільки-но на європейському обрії виникла мара комунізму (його ідеологи Маркс і Енгельс написали свій програмний документ – «Маніфест комуністичної партії»), перший забив тривогу Микола Гоголь, застерігаючи слов’янський світ од «пролетаріатства», яке страшним привидом почало ширитися по Європі й загрожувало відірвати селянина од землі-годувальниці: «…Хіба можна розділити селянина з землею?.. Ви тільки подумайте, що селянин наш плаче на радощах, побачивши землю свою. Декотрі припадають до землі й цілують її, наче кохану. Це щось та означає!.. Ось над цим і треба подумати…». Український геній своїм усеосяжним зором пильно спостерігав за Європою й розгледів у ній початки політико-соціальних потрясінь світового масштабу та застеріг людей від тодішньої й нинішньої партійно-ідеологічної облуди: «У Європі заварюються тепер усюди такі сум’яття, що не допоможе ніякий людський засіб, коли вони розкриються… Там ніхто ще цього сповна не бачить. Усе, не виключаючи навіть державних людей, перебуває поки що на поверхні зовнішніх відомостей, тобто перебуває в тому завороженому колі пізнань, яке навіяли журнали скороспілими висновками, необачними свідченнями, поданими крізь облудні призми всяких партій зовсім не в тому світлі, в якому вони є».
Абсолютно точно визначила облудну, нелюдську суть марксизму як новітньої партійно-релігійної ідеології, явленої в новому євангелії од Маркса – «Капіталі», Леся Українка: «Читати» його не можна, чим далі читаю, тим більше розчаровуюсь: я не бачу тієї «строгой системы», про яку говорять фанатики сеї книжки, бачу багато фактів, чимало дотепних гіпотез і ще більше просто дотепів, але багато зостається для мене темного, невиясненого, недоговореного і в науковій теорії, і в практичних виводах з неї. Ні, видно, се novum evangelium все таки потребує більше безпосередньої віри, ніж у мене єсть». Українська мислителька з відразою поставилась до «Капіталу» та передбачила страшне більшовицько-пролетарське революційне руїнництво.
З особливо лютою ненавистю пролетаризував селянство біснуватий комуніст – вожак більшовиків і «вождь світового пролетаріату» Лєнін (Бланк-Ульянов), ненавидячи селян за індивідуалізм, за вірність традиції, за господарське дбання: «Крестьяне – собственники, и с ними приходится бороться»; «Мелкие собственники – это наши противники. Мелкособственническая стихия – самый опасный наш враг»; «И тут нет совпадения интересов пролетариата и крестьян. Тут наступает трудный период борьбы – борьбы с крестьянством»; «Мы должны расколоть деревню на два враждебных класса. Мы обязаны разжечь там в деревне ту же гражданскую войну, что мы смогли сделать в городе»; «В Сибири и на Украине …крестьяне были против нас» (Лєнін). «Ни на минуту не забывайте, что Украина должна быть нашей, и нашей она будет тогда, когда будет советской…», – так напучував своїх головорізів воєнний комісар Троцький (Лейба Бронштейн). Згідно з тими завітами більшовики з затятою люттю нищили українських селян окупаційною війною й виморювали голодом 1932–1933. Революція й окупаційна війна стались через нестачу совісних, моральних людей, які тільки й могли протидіяти аморалізму більшовиків з їх антилюдською політикою паразитарної доцільності…
Українська народна пам’ять зберігає моральні критерії особистої людської гідності й взаємоповаги українців у громаді та чіткого відмежування людей од паразитів-нахлібників, своїх – од чужинців-загарбників: «То пани, а ми люди». За моральним критерієм української народної мудрості, суттю людини є її внутрішнє, духовне надбання, а не її матеріальні статки й чини: «Важливіше те, що є в людині, як те, що є в людини». За українським природно-моральним правом, найвищою цінністю людського життя є Воля.
Воля як правове поняття живе в усіх слов’янських мовах, а також у литовській (valia), латиській (vala), нововерхньонімецькій (Wille), а також цей архетип зберігся в латинській: valens – сильний, дужий, дійовий та valentia – сила, міць, в авестійській: vara – воля, відбір, у давньоіндійській: varah – вибір. Отже, воля є синонімом сили, дієвості, вільного вибору, і цей глибинний смисл відрізняє волю від свободи – бажання звільнитися од дієвості й відповідальності.
В українському моральному світогляді Воля – мірило самостійної моральної сили людини й народу. В українській правосвідомості Воля – основоположний принцип-закон традиційного природно-морального права; тому права в українців традиційно називаються вольності. Волю приймає одностайним волевиявом усенародне віче (від старослов’янських віт – рада, віщати – виголошувати) – спільне зібрання людей для розгляду громадських справ. Волю-закон приймають усі й виконує кожен – такий принцип рівноправності в традиційному, безкласовому українському суспільстві, морально-правовим базисом якого є триєдність права, обов’язку й відповідальності людини в збірній цілісності народу. А право як рівноправність починається з відповідальності – зі справедливої відплати за злочинство й доброчинство.
Ідею безкласовості, самоврядності українського традиційного суспільства найточніше сформулював Пантелеймон Куліш морально-світоглядним поняттям – «збірна особа Українського народу». А виявами волі «збірної особи Українського народу» є взаєморозуміння і взаємодопомога, що становлять основу справедливого суспільного ладу. Збірна воля – мірило самостійної сили народу й запорука його єдності: «Зовсім інша була б справа, якби ми єдиними устами і єдиним серцем працювали над пробудженням суспільно-національної свідомості в Україні й поступалися б одне одному в тому, що дороге для нашого самолюбства, але шкідливе для успіху справи».
Промовисте свідчення рівноправності, тобто безелітарності, безкласовості українського традиційного агрокультурного суспільства – наявність у нашій мові характерних питомих народних звертань у міжособистісному спілкуванні в громаді: добродію, добродійко; в козацькому середовищі: брате, товаришу та відсутність чужинських звертань: пане, пані, гаспадін, гаспажа.
Світоглядна, життєва ідея безкласовості, безелітарності українців має глибокий культурно-історичний аналог у сикхізмі – морально-світоглядному рухові в середовищі оріїв-аграріїв Пенджабу в північно-західній частині півострова Індостан (у 1947 р. британські колонізатори, покидаючи Британську Індію, розділили Пенджаб між ісламським Пакистаном та індуїстською Індією, таким способом помстившись сикхам за їхню волелюбність). Основоположник сикхізму – пенджабський поет і мислитель Нанак (1469–1539). Сикхи визнають рівність усіх людей, незалежно від касти й соціального становища. Сикхи розуміють свого духа Вагіґуру як Усеєдину реальність, наявну в усьому сущому в Світі. Вагіґуру-Всеєдиний сикхів як усеосяжна, всюдисуща, безмежна сутність перебуває скрізь і в усьому, й поза часом – у Безвічності. Сикхи не поклоняються культам, не справляють релігійних ритуалів і не моляться. Священні тексти сикхів починаються цифрою 1, що символізує всеєдність Вагіґуру. За космологією сикхів, Світ зародився з Вагіґуру та його волі – гукам. Сикхи не визнають богів, пророків, панів, каст, соціальної, національної й релігійної нерівності. Основоположний моральний принцип життя сикхів – духовна рівність людей і взаємодопомога. При цьому сикхи як люди агрокультури не визнають потерпання (толерантності) від будь-якого гніту. Коли зовнішні аґресори колонізували їхню землю, вони освоїли військову справу й дали відсіч. Відтоді усім сикхам присвоюється почесне звання сінгх – лев, яке стає складовою частиною прізвища. Сикхи лишаються вільними господарями й воїнами, плекаючи давньоорійську духовно-господарську традицію агрокультури.
І в українському традиційному світогляді лишається від давньоорійської пори ідея безкласовості, безелітарності народу як збірної цілісності – «збірної особи Українського народу» (П. Куліш). Ця ідея є суттю агрокультурних суспільств від самого зародження агрокультури – це ідея вільного, самостійного життя. Класовість, елітаризм і навіть кастовість накинули українському агрокультурному людові колонізатори: скіфи, сармати, руси, більшовики й необільшовики, які породили рабство, феодалізм, класовий антагонізм, катастрофічну соціальну нерівність, корупцію еліти й бідність народу. Елітаризм в Україні розрісся до кримінальної плутократії й породив паразитарну «державу в державі» – гібрид феодально-фінансового капіталізму, що визискує людські й природні ресурси. Вкрай деґрадований елітаризм набув ознак нелюдства. Нинішня панівна еліта – типові нелюди-деґенерати, позбавлені морально-світоглядних, етнокультурних ознак.
Поняття пан і панство, гаспадін і гаспада як означення соціальної нерівності чужі для українського традиційного суспільства, де діє моральний принцип рівноправності та взаємодопомоги. Саме рівність дітей перед матір’ю в українській родині, де материне віно (спадщина з приданого) розподіляється між усіма дітьми порівну, стала морально-соціальною основою рівноправності українців у правочині материнського права – материзни, що традиційно діяло в українській громаді нарівні з батьківським правом, згідно з яким батькова спадщина розподіляється між синами за старшинством.
Чужі соціоніми пан і гаспадін з’явилися в Українському світі з колонізаційними навалами туранських кочових конгломератів: скіфів, сарматів, русів, а також сарматизованих поляків. Пан і гаспадін походять од скіфсько-сарматського gupān, що в свою чергу походить од турано-іранського gaupana – власник худоби, владарь. Руси-туранці перейняли експансіоністську, імперську політику загарбників скіфів-туранців і сарматів-туранців та нав’язали соціонім гаспадін, а також теонім бог завойованій корінній аграрній людності. Як сармато-польський соціонім пан і турано-руський соціонім гаспадін походять од турано-іранського gaupana – власник худоби, владарь, так і їх спільний теонім бог походить од турано-іранського бага – давець багатства, що у свою чергу похідне од давньоіндійського божества бгага – давець пожитків. З початком руської колонізації українських земель виникла калька од скіфсько-туранського бага – даж-бог, тобто давець-бог – той, хто роздає багатство (так простіше було втовкмачувати підневільному люду чужий теонім). А з вихрещенням колонізованого українського люду і впровадженням у його масову свідомість чужого поняття бог замість рідного Рода – батька всього живого, руси-колонізатори стали нав’язувати й релігійно-політичну біблійну доктрину, що всяка влада від бога: «Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога» (До Римлян, 13). Заневолена маса стала приймати бога-давця й пана-владаря прагматичним розумом, і звідси ототожнення їх у виразі «пан бог» та звертання до бога з корисливою молитвою-проханням «Дай, боже!». Так колонізатори нав’язали корінному людові свої культові й соціальні догми: бог, гасподь, пан, гаспадін, які були йому однаково чужі. І одразу ж виникло народне заперечення чужинського владарювання: «Ні бога, ні пана!».
У традиційному українському світогляді слово пан означає скупий, захланний, але в підневільному соціумі пан стало означати соціальний статус владаря, що передбачає підвладних йому холопів. У соціальному плані пан означає всевладність, загребущість. Звертання пане стосувалося тільки чину, а до імені чи прізвища людини не додавалось. А нині чуже звертання пане/пані стало таким аґресивно-модним і так укорінилося в безтямному соціумі, що майже витіснило з суспільного вжитку традиційне українське звертання добродій/добродійка.
Отже, добродій – не пан, а пан – не добродій. Чуже українцям сармато-польське пан і турано-руське гаспадін передбачають підневільного, покірного холопа. До поляків і русів українці не знали ні пана, ні гаспадіна й називали одне одного добродій, добродійка. Це звичаєве звертання спонукає до моральної дієвості – добро діяти. А значення слів пан і господін – скупий, захланний, владолюбний. Пани, гаспада – були і є чужою українському народові паразитарною елітою.
Тому насторожують нав’язувані нині в моду елітарні звертання пане, пані, які підмінюють наші питомі народні звертання: добродію, добродійко, а також традиційні для українців шанобливі – по імені й по батькові. Запущено дезінформацію, що в українців не прийнято звертатись по-батькові, мовляв, козаки ж не писались по-батькові. Козаки користувалися у своїх кошах не справжніми прізвищами, а прозивними прізвиськами (як зараз кажуть – позивними). Українці традиційно з пошаною звертались одне до одного по-батькові.
А батьків не знали тільки байстрюки. Психогенетичне єство байстрюка підсвідомо заперечує відсутнього в неповній родині батька й руйнує батьківство в родовій традиції. Руси-колонізатори, які не мали моногамних родин, породили масове байстрюцтво й зробили його деструктивним чинником, що зсередини руйнував традиційну українську громаду. Схильних до злочинства байстрюків виганяли з громад, і вони переходили в стан ізгоїв. Породжувані русами безрідні байстрюки-злочинці ставали їх знаряддям для грабування й поневолення аграрних народів. А неоруси-більшовики зробили агресивне байстрюцтво основою свого злочинного владарювання, що призвело до руйнації українських родин, родів і родової традиції. Звідси вичерпна українська характеристика більшовицького владарювання: «Байстрюки й бандіти взялись народом владіти».
В усі віки колоніального поневолення українців байстрюцтво було атрибутом панства. Панство й байстрюцтво – чужі деструктивні чинники в українському суспільстві: де з’являється панство, там масово поширюється байстрюцтво. Пани стали зверхниками, а байстрюки – їх прислужниками. Пани-чужинці й наплоджені ними байстрюки поганили наші звичаї, нищили родову пам’ять, руйнували взаємоповагу і взаємодопомогу.
Наше традиційне народовладдя з вічовим правом волі не знало зверхників і прислужників: волю-закон приймали всі й виконував кожен. Усі несли відповідальність за виконання спільної волі. Та в українське самоврядне суспільне життя проникла грабіжницька русь – військово-торгова корпорація з туранських, юдейських і фризьких ізгоїв, яка стали насаджувати у слов’янському, фіно-угорському й тюркському світах монархічно-тоталітарне владарювання, яке тримається досі. Від часу руської колонізації Українських земель почалися так звані княжі часи – владарювання князів-узурпаторів, на зміну яким прийшли королівські й царські династії з їх прислужниками – панами й гаспадами. Ті вірусні чужинські назвиська соціальних паразитів поширилися як епідемія, інфікуючи масову свідомість підневільного люду. Одначе та епідемія виявилась безсилою перед традиційним природним способом життя людей агрокультури з його захисними силами морального світогляду, народної звичаєвості й духовного типу людини.
Феноменальним уособленням українського духовного типу є Григорій Сковорода. Нашого народного мудреця і вчителя ніхто ніколи не називав паном, а тільки по батькові – Григорій Савович. Відоме ставлення Сковороди до самого панства й до вражених епідемією панства (по-сучасному – елітаризму). Григорій Сковорода чітко означив свою протипанську, антиелітарну позицію духовного подвижника, який прагне розбудити приспаний панством люд: «Панські переконання, ніби прості люди чорні, здаються мені смішними… Як з утроби чорної людини появилися білі пани? Мудрують: прості люди сплять; нехай сплять і глибоким сном, богатирським; але кожен сон – закінчиться, і хто спить – той не мертвий і не задубілий труп». Сковорода сповідував народну моральність, а народ чітко розрізняє людей та панів, підпанків, недопанків і нелюдів, недолюдків. Народна мудрість зберігає ці моральні критерії: «То пани, а ми люди», «Коли з пана – хам, то це ще півбіди. А от коли з хама – пан, то це вже біда».
Неможливо навіть уявити, аби словом пане звернутися до Тараса Шевченка, чия поезія є типовим виявом народної світоглядної позиції українців стосовно паразитарного панства:
А скрізь на славній Україні
Людей у ярма запрягли
Пани лукаві… («І виріс я на чужині», 1848).Мені не жаль, що я не пан,
А жаль мені, і жаль великий
На просвіщенних християн. («Марина», 1848).Безчесному, лукавому панству й безвольному холопству Шевченко протиставляє братерську волю й товариську честь:
Братерськая наша воля
Без холопа і без пана… («Чернець», 1848).За честь, славу, за братерство,
За волю Вкраїни. («Гоголю», 1844).Нас тут триста, як скло,
Товариства лягло! («За байраком байрак», 1847).
Наші звичаєві козацькі звертання брате, товаришу засвідчують давню традицію народовладдя й братерсько-товариського самоврядування, що не визнає чужинського, панського зверхництва.
Пантелеймон Куліш називав «просвіщенних» панів «ледачою інтелігенцією», яка пристосовується до соціальних вигод і губить совість та своє суспільне покликання. Саме таку деґрадовану інтелігенцію справедливо охарактеризував індійський подвижник Могандас Ґанді: «Вирощена колонізаторами інтелігенція – ворог свого народу». Нині в Україні незмірно більших масштабів набула «неситая алчность панства», про яку писав Пантелеймон Куліш у «Чорній раді», усовіщаючи українських панів: «Ні, оддай усе за Вкраїну, оддай худобу, не пожалуй рідних дітей та й нічого не бажай од України, ні чести, ні багатства, – отоді покажеш, що її любиш! Ох, неситая алчность панства та золота! ти то засліпляєш нам очі, ти-то збиваєш нас із прямої дороги!».
Чуже українцям панство й саме поняття пан почало масово поширюватися по Україні з західноукраїнських земель унаслідок польської експансії й насадження панщини. Полякам поняття пан дісталося од їхніх колонізаторів – сарматів, од яких вони успадкували й експансію щодо України. Польську загарбницьку політику в Україні уособлювали саме пани – загребущі вельможі.
Пани гнітили людську Волю, гнобили Правду й нищили справедливість. Відновлення людської Волі й Правди Леся Українка бачила в національному звільненні й утвердженні соціальної справедливості: «мусить бути одна Правда і для мужика, і для пана». Аморальність заневолюючої догми «пан і раб», яку нав’язує своїм вірянам християнство, Леся Українка розкриває у драматичній поемі «В катакомбах», написаній 1905 р. з присвятою «шановному побратимові А. Кримському». В листі до А. Кримського від 27 січня 1906 р. Леся Українка ясно виповіла ідею поеми: «… От і Ви уявляєте собі, що типічний християнин тих часів марив би, що всі колись стануть слугами Христа – чи се ж не все одно, що рабами? Чи ж не проти сього повстає мій раб-прометеїст? Він зовсім слушно думає, що поки будуть пани і раби (на землі чи на небі, все одно), доти будуть і посередники межи ними, дозорці, економи, і т. ін. … Не дарма в притчах і скрізь у Євангелії так часто вживається слово «раб» і антитеза «пана і раба», яко єдиної можливої форми відносин межи людиною і її божеством».
Знаковою в осмисленні деструктивності панства й панщини для українського суспільства є фундаментальна праця українського композитора й музичного фольклориста С. П. Людкевича (1879–1979) «Панщина і її скасування в українських народних піснях» (1899), де вчений проаналізував глибинні пласти народних пісень і зробив принципові висновки: «Мужики українські ненавидять усякого суспільного панства, як щось чужого, противного своїй вдачі. В історії українського народу бачимо, почавши від ХV в., одну характеристичну появу: кожне панство, видвигнувшись з суспільної сфери української, відчужувалось від неї і переходило до чужих пород: у ХVІ й ХVІІ в. на правобічній Україні – до польської, у ХVІІІ в. на лівобічній Україні – до московської. Назверх воно здається пояснюватись самою силою фактів історичних; але чи корені сеї появи не сягають глибше, до природи, до індивідуальности української породи, що панству такому, як у Польщі або Московщині, не давала в себе ніякої підмоги до вегетації, ніякого захисту, і викидала його з-посеред себе неначе злишний і противний собі фермент? Значить, по моїй думці, треба згадану появу історичну вважати почасти виразом противности української породи всякому панству. Навпаки, знов, се, що мужики українські, сказати можна, не мали ніколи своєї породи панів, причинилось до скріплення ненависти суспільної національними оглядами: так обі ті появи нівелюються взаємно в еволюції історичній».
Правдиво показав протилежне ставлення чужого панства й українських селян до людського життя в повісті «Пани й люди» (1893) Володимир Миколайович Леонтович (1866–1933) – український письменник і видавець, правник, громадський і політичний діяч, міністр земельних справ Української Держави (1918).
Чітка морально-світоглядна оцінка деґенеративного панства й підневільних йому людей дуже своєчасна сьогодні. Нині атавістичні пан/пані аґресивно витісняють з нашого культурного вжитку традиційні українські звертання добродій/добродійко. За нібито ввічливими модними звертаннями пане/пані приховується деформація світогляду й свідомості людей, яких навертають до визнання й шанування новітнього панства – остаточно звироднілої еліти. Масове панькання з призвідцями суспільної недуги має ознаки психо-соціальної «паньдемії».
Новітнє панство, що претендує на звання національної еліти, насправді є аморальною, здеґенерованою асоціальною потолоччю, яка власним нелюдством принижує, знетямлює людей і заневолює ціле суспільство. А знетямлені люди, нехтуючи власною гідністю, потурають тим негідникам замість викрити правдою й справедливо покарати пануючих нелюдів за природно-моральним правом. Зрештою, право починається зі справедливої відплати…
Тепер одні пани прагнуть панувати над «своїм» народом, а інші, «богообрані» – над усіма народами, над цілим Світом. Богообраним вважає себе всяке панство й називає себе «національною елітою», хоч насправді то – деґенеративний виплід інволюції, що призводять до деґрадації націй і розпаду національних держав. Сумну нинішню інволюційну реальність можна здолати тільки еволюційними чинниками – взаємодопомогою людей, взаємним добродіянням та справедливою покарою злочинного панства.
Тож годі панькатися з паразитами – необхідно позбутися масової «паньдемії». Для оздоровлення етнокультурного єства необхідні аналіз тих асоціальних процесів в українському суспільстві та всенародна імунізація через гігієну свідомості. Гігієна свідомості – очищення од інтелектуальних вірусів і підміни понять, од усього наносного, від сторонньої омани й власного невігластва. Очистившись од пошесті панства, люди вивільнять у собі дух подвижництва.
В усі епохи життя людства, навіть у періоди найбільших інволюційних занепадів – деґрадації й деґенерації, ґенераторами й провідниками волі зрілого людського духу лишаються духовні подвижники, які живуть за морально-світоглядним принципом: працюють і не шукають вигоди, породжують і не привласнюють, досягають успіху і не величаються, стають великими і не панують. Подвижники відрізняються од усякого панства – захланної соціальної еліти, «ледачої інтелігенції» й служителів культу, що наживаються на праці й добрі людей для задоволення особистих, кланових, корпоративних, партійних, релігійних потреб – непорушним дотриманням свого морально-світоглядного принципу та праці з внутрішнього духовного прагнення, з любові до людей заради суспільного гаразду й культурного саморозвитку.
Олександер ШОКАЛО
08.03.2021
