Боротьба за Українську волю
Кость Смовський. Моя служба батьківщині. К., 2020.
Свої чесні, болючі спогади про відродження й утвердження Української державності в 1917–1921 роках полковник Арміє УНР, генерал-хорунжий в еміґрації Кость (Костянтин) Овдійович Смовський присвятив «40-й річниці відновлення Української Збройної Сили». К. О. Смовський почав публікувати спогади 1958 року в українській газеті «Свобода» у США, де він тоді мешкав. Та невдовзі бойовий генерал відійшов у безвічність, і публікація припинилась.
Віднайшов рукопис спогадів у нащадків К. О. Смовського в Міннеаполісі Володимир Іванович Сергійчук, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Він упорядкував і відредагував знайдені матеріали, а видання цієї майже забутої праці здійснила українська громада Міннеаполіса за ініціативи Олександера Полеця.
У своїй передмові «Тернистий шлях боротьби за волю» до спогадів К. О. Смовського В. І. Сергійчук наголошує на важких умовах їх написання та на важливості публікації: «Адже довгі руки більшовицької Москви, яка приворожила на якийсь час західних лідерів, ще довгі роки діставали скрізь. І не тільки в західних зонах окупації Німеччини й Австрії… Тому й робив бойовий український генерал застереження західному світові в повоєнний час, щоб той не розслаблявся перед загрозою зі Сходу, яка ніколи не зникала. І сам був готовий до нового виступу в похід. Так, генерал не здавався, що проявилось і в тому, аби залишити спомини про великий український здвиг у 1917–1921 роках. Дуже мріяв надрукувати їх повністю… Через 60 років його заповіт здійснюється, і Україна, і Світ дізнаються більше про ті вікопомні дні, коли герої визвольної боротьби стали в бій кривавий від Сяну до Дону…».
«Моя служба Батьківщині» Костя Смовського є надзвичайно цінним документом про минулу боротьбу Українців за свою волю з одвічними ворогами – руськими колонізаторами та своєчасним застереженням од нинішньої руської аґресії. Розповідь про саботування руськими армійськими чиновниками й руською «п’ятою колоною» відродження Української армії в добу гетьмана Скоропадського нагадує про підривну діяльність кремлівської агентури й руської «п’ятої колони» в нинішній Українській армії, зокрема під час русько-української війни: «Харчі для козаків і старшин були дуже злі. На таких харчах могло триматися хіба патріотично настроєне військо. Одягу й взуття також бракувало. Козаки спали на соломі на цементній підлозі. Касарні стояли з повибиваними вікнами. Опріч, того, дуже мало було зброї: на п’ять козаків один кріс, і то в страшнім вигляді, бо не було чим його чистити й мастити. Батарея мала 4 гармати без набійних скринь і 21 страшенно худих коней, бо житомирська інтендатура, де сиділи москалі, що прибули з Петрограду і Москви, не відпускала грошей на фураж. Ленін добре розумів: щоб підірвати український національний дух, треба організувати на Україні п’яту колону: ось цю московську буржуазію і відправляли большевики сотнями ешелонів гетьманові в подарунок».
А ось про підступність поляків, які з недавніх наших союзників стали спільниками большевиків: «Нарешті поляки нас усіх попровадили до м. Красилова… Коли ми вийшли за село, дивимося й очам не віримо: моє військо оточене цілим батальйоном піхоти. …Прийшли ми до м. Красилова… Оточили нас кінні стрільці і та піхота, що провадила нас, і всі дивляться на нас, як дійсно на якусь банду. Тут Марущенко, довго не думаючи, вилазить на воза і починає запальною промовою громити поляків: «Ви нас продали комуністам, ми з вами билися проти комуністів, а тепер ви нас ведете під багнетами і називаєте нас бандитами. А штаб полку піхоти в Старокостянтинові пиячить з московськими чекістами… Чините провокацію над нами… Наші нащадки цієї кривди не забудуть! Ви зрадили свого союзника, але буде час ще, коли ці ж червоні кати будуть господарити у вашій столиці – Варшаві!».
Отак, з одвічними ворогами й підступними зрадниками українські патріотичні вояки виборювали волю своєму безвольному народові, своїй омріяній Україні.
«Моя служба Батьківщині» Костя Овдійовича Смовського – рідкісний за відвертістю, правдивістю документ історії визвольної боротьби Українців. І саме життя цього відважного вояка – взірець честі й гідності та спадкоємності волі козацького духу в поколіннях нашого народу.
Життєпис Костя Овдійовича Смовського
Кость (Костянтин) Овдійович Смовський (21 травня (2 червня) 1894 – 8 березня 1960) – український військовий діяч, полковник Армії УНР, генерал-хорунжий в еміґрації.
Народився в с. Гнідинці Лохвицького повіту Полтавської губернії (донедавна – Варвинського, тепер – Прилуцького р-ну Чернігівської обл.) в козацькій родині.
Закінчив початкову школу в Гнідинцях, навчався в Лохвицькій та Прилуцькій гімназіях. Після закінчення Прилуцької гімназії під час військової служби в С.-Петербурзі Кость Смовський вступив у 1912 р. до Михайлівського артилерійського училища.
Після закінчення училища в 1914 в офіцерському званні підпоручика (лейтенанта) Кость Смовський отримав призначення до 34-ї артилерійської бригади в Катеринослав. Та замість артилерійської бригади його направили в лейб-ґвардію – добірну військову частину, призначену для охорони імператора, куди добирали високих, міцних, відмінної статури вояків. Через півроку К. О. Смовського відкомандирували в званні поручика (старшого лейтенанта) до 7-го гаубичного дивізіону 7-го корпусу на фронт.
К. О. Смовський – підпоручик лейб-ґвардії. С.-Петербурґ, 1914. (Фото з родинного архіву).
Усі роки Першої світової війни Кость Смовський воював на фронті в 7-у гаубичному дивізіоні 7-го корпусу в Східній Пруссії, Галичині, Румунії. У 1916 при форсуванні Серету був поранений у ліву ногу й два місяці пролікувався у шпиталі в Тернополі. Наприкінці 1916 отримав звання штабс-капітана і став командувати Другою батареєю 34-ої артилерійської бригади 7-го корпусу на Румунському фронті.
Після Лютневої революції 1917 в Росії включився в Український рух. Був делегатом І, ІІ,III Українських Військового З’їздів. З кінця 1917 – на службі в Українській армії. З 22 листопада 1917 р. – викладач з практичного обслуговування гармат у 2-й Українській юнацькій школі.
У січні 1918 вступив до Гайдамацького коша Слобідської України. Створив і очолив гарматну батарею Коша. Брав участь у вуличних боях з більшовицькими бойовиками, зокрема, за “Арсенал” і дніпровські мости. Навесні 1918 призначений помічником військового команданта в Острозі, організував набір поповнення для Армії УНР. Після гетьманського перевороту направлений до Бердичева, де очолив гарматну батарею Окремого чорноморського коша. У листопаді 1918 приєднався до протигетьманського повстання Директорії УНР, брав участь у бою під Мотовилівкою 19 листопада 1918.
У ранзі полковника сформував Чорноморський гарматний полк. Узимку 1919 в боях у Лівобережній Україні з військами більшовицької Росії поранений і потрапив у полон. Невдовзі втік і після лікування у Києві повернувся на фронт.
З грудня 1919 брав участь у Першому зимовому поході Армії УНР (1919–1920), повернувся на польську територію, де був інтернований польською владою. Після повернення в Україну, 23.07.1920 був призначений командиром 2-го кінного полку ім. Максима Залізняка, а 13.09.1920 – командиром 1-ї бригади Окремої Кінної дивізії Армії УНР. Дивізія складалася з кінного полку Чорних Запорожців, Першого кінного Лубенського полку, Третього кінного Чигиринського полку, Окремого куреня «Сірків» i Кінно-гірського гарматного дивізіону, загальна кількість 1200 шабель.
Кость Смовський. Україна, 1920.
К. О Смовський пройшов усю війну за українську самостійність і закінчив її командиром кавалерійської бригади. Після відходу Армії УНР до Польщі в листопаді 1920 р. жив там. Та після укладення радянсько-польського мирного договору 1921 року полковник потрапив до табору для інтернованих українців.
Кость Смовський. Польща, 1921.
Світлина з видання: Віктор Моренець.Земляки Миколи Міхновського в боротьбі за українську державність. 2012
Після табору Костянтин Смовський приблизно 6 років поневірявся по випадкових роботах. А коли Петлюра домігся від Пілсудського права для офіцерів Армії УНР вступати на контракт у Польську армію, Смовський пішов на польську військову службу в званні майора. Кость Смовський здобув достатньо високу посаду офіцера для спеціальних доручень при командирові елітного 11-го уланського полку леґіонерів.
Разом з цим полком український офіцер долучився до однієї з небагатьох польських перемог під час німецько-польській війні 1939 року. Йдеться про битву під Калушином 11–12 вересня. Тут Кость Смовський вдруге попав до концтабору – цього разу німецького. За колючим дротом нацисти протримали його до наступного року, однак звільнили в січні 1940 року після численних звернень еміґраційного уряду УНР.
Кость Смовський не був ні політиком, ні урядовцем, тому під першу хвилю нацистських репресій не потрапив. Він був досвідченим ветераном трьох війн – тож з початком нацистсько-більшовицької війни узявся відроджувати Українське військо.
З початком війни Німеччини проти СРСР він, як і чимало інших старшин Армії УНР, прибули до України. У жовтні 1941 р. К. Смовський приїхав до Києва, де зустрівся з членами Буковинського куреня та брав участь в організації української допоміжної поліції. У 1942 р. його призначили заступником командира 118-го поліцейського охоронного батальйону, сформованого з військовополонених українців. У батальйоні до кожного командира-українця було приставлено шефа – німецького офіцера. Батальйон брав участь у боях проти радянських партизан на півночі України, а з грудня 1942 в Білорусії. Надалі К. Смовський служив в інших українських формаціях, що підпорядковувались Німеччині. З березня 1945 року був у штабі Української національної армії. 8–9 травня 1945 року від імені командування Української національної армії вів переговори з командувачами американських та англійських військ про інтернування УНА на контрольовані ними території.
Після поразки українських визвольних змагань жив у Західній Німеччині, один з ініціаторів створення Спілки українських вояків. Від 1950 р. жив у США. Активно діяв у ветеранських організаціях вояків Армії УНР, очолював Союз українських ветеранів. Екзильним урядом УНР К. О. Смовському присвоєно звання генерал-хорунжого.
Світлина з видання: Віктор Моренець.Земляки Миколи Міхновського в боротьбі за українську державність. 2012
Помер і похований К. О. Смовський у м. Міннеаполіс (штат Міннесота, США).
Мемуари К. О. Смовського:
- Смовський К. Виправлення та доповнення // За Державність. – Каліш. – Ч. 3. – С. 272.
- Смовський К. Гайдамацький Кіш Слобідської України та його артилерія в 1917–1918 році // За Державність. – Каліш – Ч. 5. – С. 137–157.
- Смовський К. Окремий Чорноморський Кіш // За Державність. – Варшава – Ч. 8. – С. 99–118.
- Смовський К Виправлення та доповнення // За Державність. – Варшава – Ч 8. – С. 242–248.
- Смовський К. Катинь і інші осередки // Український Комбатант. – На Чужині. – Ч. 4. – С. 15–19.
- К. Смовський. Моя служба Батьківщині// Свобода. – № 39 (28 лютого). – С. 2.
- К. Смовський. Моя служба Батьківщині// Свобода. – № 41 (4 березня). – С. 2.
- Кость Смовський. З недавнього минулого// Музейні вісті. – Онтаріо, I-II квартал 1958. – № 1. – С. 19.
- Смовський К. «Чорному Запорожцеві» // Вісті братства бувших вояків 1 УД УНА. – Мюнхен. – Ч. 94. – С 171–172; Ч. 95. – С. 196–199.
- Кость Смовський. Моя служба Батьківщині. – К., 2020. – 348 С.
Матеріали про К. О. Смовського:
- Вісті братства колишніх вояків 1 УД УНА. – Мюнхен. –— Ч. 98. — С. 63.
- Марущенко-Богдановський А. Матеріали до історії 1-го кінного Лубенського імени запорожського полковника М. Залізняка полку // За Державність. – Каліш. –– Ч. 5. – С. 209–226; 1936. – Ч. 6. – С. 193–228; 1937. – Ч. 7. – С. 213–225; 1938. – Ч. 8. – С. 177–214; Ч. 9. – С. 206–225.
- ЦДАВОУ – Ф. 1075. – Оп. 2. – Спр. 557. – С. 109, 202; Спр. 653. – С. 141; Ф 1078. – Оп. 1. – Спр. 96. – С. 28.
- Віктор Моренець. Земляки Миколи Міхновського в боротьбі за українську державність. – Київ–Вінниця, 2012. – С. 182, 183, 252.
Олександер Шокало
