РОЗРАХУНКИ – НЕ ПІДРАХУНКИ,
або як вихваляють себе українські академічні демографи
Чергова стаття співробітників Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України й пов’язаного з ними діловими контактами американського вченого Олега Воловини «Трагедія: кількісний вимір» («День» від 4 серпня 2021 року) нічого нового не додала до їхнього підходу щодо підрахунків кількості жертв Голодомору-геноциду 1932–1933 років в Україні. Замість конкретних арґументів на користь свого методу досліджень у черговий раз бачимо самовихваляння в досягненні поставленої мети – утвердити в свідомості широких мас, що жертв цієї трагедії не могло бути більше 3,9 мільйона.
Знову повторюється те, що «результати цих досліджень були неодноразово оприлюднені на багатьох вітчизняних і зарубіжних наукових конференціях, а методологія розрахунків (виділення моє. – В. С.) детально опублікована у поважних рецензованих як українських, так і зарубіжних виданнях». Уточнення про те, що ті поважні рецензенти самостійно вивчали документи наших архівів, немає. Тільки і йдеться про «розрахунки» та «оцінку втрат».
Так, це арсенал прийомів демографів, коли вони на базі переписних даних прогнозують різні тенденції в міґраційних процесах, передбачають зміни в народжуваності, освітньому цензі, адаптації селян до міських умов тощо. Але ж визначення кількості втрат у 1932–1933 роках – це не розрахунок за допомогою винайдених формул, а підрахунок на основі конкретних статистичних даних по кожному населеному пункту, району й області, які треба шукати в архівах. Тільки у випадку їхньої відсутності виникає необхідність займатися розрахунками на базі вивірених документів.
А вони, ці документи, є. Тому було помилкою в 2009 році, коли розслідувалася перша кримінальна справа щодо визначення Голодомору 1932–1933 років як геноциду української нації, доручати експертизу з цього питання Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України, де звичну для них методику розрахунків щодо стабільних періодів у житті суспільства використали для підрахунку жертв такого непрогнозованого лихоліття як штучний Голодомор, коли облік руху населення дав серйозний збій.
Більш того, всупереч завданню слідчого, наші демографи самочинно й безпідставно розширили часові рамки Голодомору 1932–1933 до 1934 року, хоч це не підтверджується наявною офіційною статистикою смертності. Вона, до речі, стверджує, що багато смертей 1933 року помилково (чи свідомо) віднесено саме до 1934 року. Автор цих рядків виявив серед записів актів громадянського стану такі документи практично в усіх областях. Наприклад, в Агайманській сільраді Нижньосірогозького району (тепер – Херсонщина) з 87 записів про смерть у 1934 році 55 виявилися з 1933.[1]
Тобто, тільки через уважне вивчення первинних документів вітчизняних архівів можна встановити конкретну кількість втрат, чого не зробили в академічному інституті, відтак не виконали в повному обсязі запит слідчого в кримінальній справі, на що звернула увагу ще в 2009 році Генеральна Прокуратура України.
Я також можу це стверджувати, тим паче, що автори вищезгаданої статті визнають: вони «не знайшли таких, які б обстоювали цифру втрат населення у 7, 10 чи 12 мільйонів, за винятком публікацій одного автора: професора В. С. Сергійчука».
Якщо вони мають на увазі мене (мій батько, між іншим, мав інше ім’я. – В. С.), то я справді займаюся підрахунком жертв Голодомору-геноциду, вивчаючи первинні документи українських архівів. І завдяки цим матеріалам, які раніше зберігалися в спецхранах, я кілька років тому зробив висновок про мінімальні втрати в щонайменше 7 мільйонів. Саме підрахував, оскільки відомі дані про кількість населення на 1 січня 1932 року (32.680,7 тисячі осіб), а таку ж цифру станом на 1 січня 1934 встановив завдяки виявленим документам колишнього таємного архіву.
Як це зробив? Офіційні дані Всесоюзного перепису населення 1937 року, які більшовицька влада оприлюднила тільки в 1990 році, свідчили про кількість мешканців УСРР у 28.383,0 тисячі (ще є в науковому обігу цифра 28.387,0 тисячі). Водночас перерахунок порайонних результатів перепису показав, що цей показник завищений принаймні на 532 тисячі осіб. Тобто, насправді виявилося 27 851,0 тисячі. Якщо від цієї цифри віднімаємо приріст населення за 1934–1936 роки (1934 – 88,2 тисячі осіб, 1935 – 417,2 тисячі, 1936 – 533,7 тисячі – усього 1.039,1 тисячі), то станом на 1 січня 1934 року маємо лише 26.811,9 тисячі мешканців. А віднявши цю цифру від можливої реальної станом на 1 січня 1934 року – 33.933,4 тисячі (32.680,7 тисячі плюс 1.252,7 тисячі народжених у 1932–1933 роках), одержуємо загальну кількість померлих у 1932–1933 роках: 7.122,3 тисячі осіб.
Я ніколи не чув від зазначених демографів спростування такого підходу до підрахунку втрат, крім їхнього постійного репетування, що базовий показник – 32.680,7 тисячі не можна вживати, бо це, мовляв, не матеріали перепису. Але це офіційна публікація статистичного управління УСРР про те, що після Всесоюзного перепису 1926 року населення в республіці станом на 1 січня 1932 року збільшилося майже на 4 мільйони осіб – як завдяки природньому приросту, так і шляхом завезення робочої сили на «новобудови соціалізму» з-поза меж УСРР.
Чому ж питання про встановлення остаточної цифри втрат досі не розв’язане? Бо достеменно не вивчено архівні матеріали. Скажімо, про рух учнів у початковій школі, яка тоді вже була обов’язкова. А ця статистика є, наприклад, у Васильківському районі Київської області, де в багатьох селах не дорахувалися навіть сотень учнів початкових класів перед закінченням шкільних занять навесні 1933 року. Так, у Плисецькому «відсів» (саме так іменуються в документах втрати дітей) першокласників становив 105 осіб, другокласників – 112, третьокласників 135, а четвертокласників – 103. Таким чином, з 849 учнів, які прийшли 1 вересня 1932 року до цієї школи, на кінець навчального року рахувалося лише 433 – менше половини[2]. У Барахтах учнів початкових класів залишилося 247 з 478, у Великій Вільшані – 293 з 552[3].
Важливим додатком до цього є протокол засідання комісії щодо мережі шкіл Васильківського району від 29-30 липня 1933 р.:
«Барахти (1925 року тут народилося 243 дитини. – В. С.) – з трьох перших груп лишити 2 на 90 учнів…
В. Вільшанка (у 1925 році народилося 227 дітей): Зняти дві перші групи 75 учнів за рахунок дітей народження 1926 р. Залишити одну в кількості 45 душ…
Западинка (1925 року народилася 201 дитина): першу групу залишити одну, одну зняти за рахунок дітей 1926 року…»[4].
Подібне виявилося і в інших областях.
Так, у Державному архіві Дніпропетровської області мені вдалося розшукати два документи, порівняння яких вражає: кількість учнів 1–3 класів Петриківського району восени 1933 року зменшилася на 45 відсотків стосовно показників минулого року:
1932 – 1 клас 1933 – 2 клас Різниця % втрат
1737 867 870 50,08
1932 – 2 клас 1933 – 3 клас
1275 695 580 45,49
1933 – 3 клас 1933 – 4 клас
1126 693 433 38,45
Усього – 4138 2255 883 45,503[5]
Аналіз матеріалів того періоду змушує звернути увагу на масові виправлення вже підписаних документів, зокрема, в тодішній Київській області, що засвідчує високу смертність дітей у літні місяці. Наприклад, у Володарсько-Волинському районі підсумкова за навчальний рік цифра 8256 виправлена на 7663, а в показниках Грушківської школи – 329 на 249, Іванівської – 380 на 325, Топорищанській – 477 на 333[6].
Такі виправлення і в матеріалах Попільнянського району: в Ходоркові – 381 на 284, Сокільчі – 251 на 189, Скочищі – 185 на 155, Парипсах – 304 на 278, Хейлові – 203 на 172, Новоселиці – 261 на 230.[7]
Вдалися до цього і в Христинівському районі: в Заячківці – 309 на 239, Ботвинівці – 118 на 106, Верхнячці – 390 на 360, Голяківці – 162 на 134, Івангороді – 347 на 286, Шукайводі – 336 на 316, Талалаївці – 169 на 155, а по всіх школах цей контингент зменшено з 5780 до 5480[8].
Та особливі проблеми виникли з наповненням перших класів цієї області. На місцях планувалося набрати першачків 183 591, однак обласний відділ народної освіти наполіг на цифрі 185 931[9]. У той же час, за даними референта соцкультурного сектора обласного управління народногосподарського обліку І. Михайленка від 15 червня 1933 р., на Київщині на початок року рахувалося тільки 147 258 дітей 8-річного віку[10]. А ще менше виявилося їх перед початком 1933–1934 навчального року. Про це стверджували дані обліку дітей по всіх районах області,
Тож вирішили прийняти і 143103 7-річних дітей[11]. Це означало: не вистачає до завдання згори 104 730 8-річних дітей, бо рахувалося їх тільки 42 488 (185 591 – 143 103 = 42 488; 147 258 – 42 488 = 104 730). А це – 71,12 % втрат.
З доведеними завданнями щодо набору першокласників найкраще справилися в Баранівському районі, з якого відверто доповідали: «По перших групах зменшення в контингентах учнів немає тому, що за рахунок, що вибували, померли, добрано відповідну кількість учнів з дітей 7 років. Цим самим пояснюється збільшення дітей по І групах поль. шкіл на 103 учні»[12].
Подібний недобір учнів до перших класів буде спостерігатися після 1933 року скрізь – аж до 1941.
Ось, скажімо, таблиця наповненості учнів перших класів початкових (п), неповносередніх (нс) і середніх (с) у Переяславському районі Київської області у 1939-1940 навчальному році[13]
Назва школи Народилося в 1931 році Зараховано до 1класу в 1939 році
У тому числі 8-річних Різниця в наявності 8-річних дітей % нестачі 8-річних, які мали бути
Андруші нс 35 18 11 24 68,57 Бабачиха п 31 23 10 21 67,74 Виповзки нс 54 14 12 42 77,77 Віненці нс 72 29 25 47 65,27 Вовчків нс 60 36 32 28 46,66 Воскресінка п 36 19 11 25 69,44 В’юнище нс 49 21 19 30 61,22 Гайшин нс 63 40 38 25 39,68 Гланишів нс 51 37 22 29 56,86 Городище п 35 11 10 25 71,42 Дем’янці нс 85 35 30 55 64,70 Дениси нс 82 45 42 40 48,78 Дівички нс 48 52 45 3 6,25 Єрковці с 100 76 59 41 41,00 Засупоївка нс 48 38 28 20 41,66 Карань нс 64 14 10 54 84,37 Ковалин нс 64 40 30 34 53,12 Козинці нс 40 29 14 30 75,00 Козлів нс 126 38 31 95 75,39 Комарівка нс 51 24 22 29 56,86 Кулябівка нс 62 30 26 36 58,06 Лецьки нс 52 27 24 28 53,84 Мазіньки нс 33 35 33 0 0 Панфіли нс 70 57 40 30 42,85 Переяслав – 1с Переяслав – 2с
Переяслав – 3нс
210 49 95
29
41 32
29
88 41,90 Підварки нс 117 77 59 58 49,57 Підсінне п 36 22 20 16 44,44 Положаї п 37 2 2 35 94,55 Пологи-Чобітьки п 230 9 7 223 96,95 Пологи-Вергуни нс 123 35 30 93 75,60 Пологи-Яненки нс 188 22 22 139 73,93 Помоклі с 179 68 59 120 67,03 Пристроми с 90 62 53 47 52,22 Сомкова Долина п 29 19 17 12 41,37 Соснова с 97 51 47 50 51,54 Стовпяги нс 46 31 28 18 39,13 Строкова нс 75 29 27 48 64,00 Студеники с 89 59 51 38 42,69 Ташань нс 60 30 23 37 61,66 Харківці нс 26 28 24 2 7,69 Хоцьки с 109 61 54 55 50,45 Циблі нс 87 21 16 71 81,60 Усього в даних селах 3239 1.646 1265 1974 60,94 З врахуванням втрат до школи – 15% 2754 1265 1489 54.06
Ось така повсюдна тенденція і змусила взятися за подальші підрахунки втрат, бо стало зрозумілим, що мали рацію німецькі дипломати, коли доповідали до Берліна про 7–10 мільйонів жертв від Голодомору-геноциду 1932–1933 років. Тим паче, що відомо: за 1924–1932 роки в УСРР народилося 9.751,6 тисячі немовлят (1924 – 1.162,9 тисячі, 1925 – 1.196,8, 1926 – 1.207,9, 1927 – 1.184,4, 1928 – 1.139,3, 1929 – 1.080,0, 1930 – 1.023,0, 1931 – 975,3, 1932 –782,0). Відтак, з урахуванням 15 % природних втрат у передшкільному віці, за парти в 1932–1940 роках мали б сісти 8.263,8 тисячі першокласників. Але як свідчить аналіз первинних документів українських архівів, 3.305,5 тисячі дітей тільки перших вікових груп (0-8 років) уже не могли цього зробити. Це коли взяти до розрахунку 40 відсотків втрат.
Але ж не менше мільйона жертв мали й вікові групи 9–17 років, офіційна смертність серед яких до загальних дитячих втрат складала в середньому до 30 відсотків. А в цілому, таким чином, дитяча смертність в Україні становитиме не менше 4 мільйонів – це більше, ніж загальна від українських академічних демографів.
Тож, виходячи з аналізу первинних документів щодо дитячої смертності в 1932–1933 роках, цілком слушним є повернення до питання про підрахунок втрат у цей період через здійснення в рамках досудового розслідування комплексну історико-криміналістичну експертизу, а не продовжувати покладатися лише на висновки, які 2009 року, ще раз наголошуємо, піддані сумніву Генеральною Прокуратурою України.
В автора цих рядків, який проаналізував тисячі справ не лише в українських архівах, але й у Краснодарі, Ростові-на-Дону, Кишиневі, Алматі, Петропавловську-Казахському, Актобі, перечитав спогади сотень свідків і пам’ятаючи розповіді своєї матері, яка дивом вижила, не виникає сумнівів, що загальні жертви в УСРР тоді становили понад 9 мільйонів осіб. А з врахуванням втрат українців поза межами республіки, особливо на Кубані, ця цифра справді сягне 10.500 тисяч.
Про 12 мільйонів втрат я ніде і ніколи не писав.
Сподіваюся, що цією публікацією газета «День» не тільки розвінчає цю вигадку моїх опонентів, а й люб’язно надасть право передрукувати її інтернет-виданню «Історична правда», як це було зроблено зі статтею «Трагедія: кількісний вимір».
Володимир СЕРГІЙЧУК,
завідувач кафедри історії світового українства Київського національного
університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор
Джерела:
[1] Державний архів Херсонської області: Ф. Р-4069. Оп. 7. Спр. 142.
[2] Державний архів Київської області – ДАКО: Ф. Р-235. Оп. 1. Спр. 1646. Арк. 19.
[3] Там само. Арк. 21, 18.
[4] Там само: Ф. Р-144. Оп. 1. Спр. 1608. Арк. 52-54.
[5] Державний архів Дніпропетровської області: Ф. П-19. Оп. 1. Спр. 483. Арк. 154; Ф. Р-439. Оп. 1. Спр. 31. Арк. 32).
[6] ДАКО. Ф. Р-235. Оп. 1. Спр. 1609. Арк. 21.
[7] Там само: Ф. Р-235. Оп. 1. Спр. 1609. Арк. 62, 63.
[8] Там само. Арк. 83.
[9] Там само. Спр. 1608. Арк. 4.
[10] Там само. Арк. 42.
[11] Там само. Ф. Р-144. Оп. 1. Спр. 1608. Арк. 4.
[12] Там само. Спр. 1610. Арк. 51 зв.
[13] Там само. Спр. 2463. Арк. 1 – 52.
* Скорочений варіант статті опубліковано на сайті газети «День» за 30 вересня 2021 р.: https://m.day.kyiv.ua/uk/article/istoriya-i-ya/rozrahunky-ne-pidrahunky
Скорочені в газетній публікації частини тексту виділено тут сірим тлом як цитати.
