Чотири роки парламенту: робота чи «законодавчий спам»?

Найбільше законопроектів нардепи зареєстрували під час другої сесії Ради

Час би народу спитати хоч щось у народних обранців

У насиченій подіями суспільній атмосфері кінця 2018 року (воєнний стан, утворення незалежної Української церкви) якось у тіні залишилася чергова річниця Верховної Ради України нинішнього 8-го скликання. Уже 4-та, хоч цьому парламенту пророчили коротке життя, як попередньому. У 2018-му стало очевидним, що нинішня Рада дотягне свою повну 5-річну каденцію, діятиме майже до кінця 2019-го.

Але чергова річниця спонукає все-таки проаналізувати діяльність цього парламенту. І президентська кампанія, що вже почалася, — не завада. Навпаки, адже більшість з десятків кандидатів на посаду очільника держави, які, напевно, балотуватимуться, відверто, навіть якось цинічно, не приховують, що йдуть на ці абсолютно безнадійні для себе вибори з прицілом на майбутні парламентські — аби «засвітити» свої партії і самих себе, випросити місце у прохідній частині майбутнього списку кандидатів до Верховної Ради. А відомі політики, що також, напевно, балотуватимуться,  переважно теж пов’язані з парламентом, його партіями і фракціями. Отже, про нинішню Раду. Спершу — коротка передісторія парламентів.

Першим скликанням вважається Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки, обрана весною 1990 року за мажоритарною системою, тобто по виборчих округах. Загалом в УРСР це була Рада 12-го скликання. Але й наступні дві Ради мали ще ту, стару нумерацію. І лише 2000 року було вирішено, очевидно у зв’язку з ухваленням 1996 року Конституції нової незалежної України, змінити нумерацію. Тому та Рада стала вважатися парламентом першого скликання. Тоді, за Конституцією, термін діяльності Ради складав 4 роки. Перша Рада успішно відпрацювала цей термін.

Верховну Раду 13-го скликання обрали на парламентських виборах 27 березня 1994 року, також за мажоритарною системою, по округах. Це скликання стало вважатися другим, діяло теж 4 роки.

Верховна Рада 14-го скликання була обрана на чергових виборах 30 березня 1998 року. Уперше застосували змішану систему виборів: половину депутатів — 225 — обрали по округах, стільки само — за списками партій і партійних блоків. Від 2000 року Рада стала нумеруватися третім скликанням. Працювала також 4 роки.

Верховна Рада 4-го скликання була обрана на чергових виборах 31 березня 2002-го. За тією самою змішаною системою, що й попередня. Діяла теж 4 роки.

Але далі почалися серйозні переміни. Перша: парламент змінив положення Конституції і подовжив термін своєї каденції до 5 років. Саме на цей термін обирали Верховну Раду 5-го скликання — на чергових виборах 26 березня 2006 року. Уперше була застосована чисто пропорційна система виборів — за списками партій і партійних блоків. Але цей перший парламент, який обирали на 5 років, проіснував рекордно короткий термін — менш як півтора року.

Другий рік тривало президентство Віктора Ющенка. І набирала обертів політична криза, розпочата ще восени 2005-го між політичними силами — переможцями першого Майдану: партією «Наша Україна», очолюваною президентом, і Блоком Юлії Тимошенко, яка була прем’єр-міністром. Піврічні чвари завершилися тим, що на перших після Майдану парламентських виборах його переможці не зуміли здобути більшість у Раді. Набрали сумарно всього 210 мандатів. Довелося йти на альянс із Соціалістичною партією на чолі з О. Морозом, до цього — двічі головою парламенту. Його партія набрала 33 мандати, тож «НУ» і БЮТ разом із Соцпартією утворили хистку правлячу коаліцію. Вона тріщала по всіх швах, відтак 5 червня 2007 року була розпущена указом Президента Ющенка через порушення конституційних норм щодо формування коаліції депутатських фракцій.

Верховну Раду 6-го скликання обрали на позачергових виборах 30 вересня 2007 року. За тією самою пропорційною системою. «Перефоматування» Ради знову дало політсилам першого Майдану більшість, але ще хиткішу й мізернішу, ніж попередня — із соціалістами. БЮТ і «Наша Україна – Народна Самооборона» набрали сумарно всього 228 мандатів.

А найбільше мандатів — 175 — здобула реанімована після поразки на Майдані Партія регіонів на чолі з Януковичем. І це мав би бути серйозний «дзвінок» для переможців Майдану.

На жаль, цього дзвінка не почули. Ганебні чвари між президентом Ющенком і прем’єром Тимошенко, їхніми політсилами тривали й далі. Завершилося все прогнозовано — реваншем регіоналів, глава яких Віктор Янукович був обраний Президентом України на початку 2010 року.

А як же парламент 6-го скликання? Його нахабно «переформатували» регіонали, й це був один з головних проявів узурпації ними влади.

Річ у тім, що в тій Раді регіонали не мали більшості. Узагалі ситуація звична для демократичних країн, коли в парламенті більшість має одна партія, а державу очолює представник іншої. У нас же чомусь усі гілки влади треба «підгребти» під одну політичну силу, президентську. «Перефоматування» парламенту було вульгарно зроблено вже в перші місяці президентства Януковича. Сама ж Рада постановила дозволити депутатам переходити з одної фракції до іншої. Цим грубо порушили всю суть пропорційної системи виборів, їх наслідки, а отже — волевиявлення виборців, народу. Адже цей народ віддав на виборах стільки-то голосів за такі-то партії. І всіляке дезертирство зі своїх фракцій є ігноруванням волі виборців. А дезертирство почалося масове, перебіжчиків влучно назвали «тушками».

Характерно, що це грубе порушення Конституції узаконив тоді Конституційний Суд України. За що тодішні члени КС не відповіли й донині.

Отже, Рада 6-го скликання вперше в історії наших парламентів діяла найдовше — 5 років.

Посеред каденції Януковича, 28 жовтня 2012 року, на чергових виборах була обрана Верховна Рада 7-го скликання. Повернулися до змішаної системи виборів. Половину депутатів обрали за списками партій (балотування блоків партій було анульовано), половину — по округах. Найбільше мандатів, але не більшість, набрала, звичайно, чергова партія влади — Партія регіонів. Але в Раді утворилася потужна коаліція опозиції з трьох фракцій — партій «Батьківщина», УДАР і «Свобода». Саме вони і стали рушійною силою другого Майдану, Революції гідності, поряд з потужним громадським рухом.

Цілком логічно, що та регіоналівська Рада впала після перемоги другого Майдану. 24 липня 2014 року розпалася правляча коаліція. І на цій підставі недавно обраний Президент Петро Порошенко указом від 25 серпня розпустив Верховну Раду 7-го скликання. Її повноваження припинилися 27 листопада, коли взялася до роботи нова Рада.

Нинішня Верховна Рада 8-го скликання була обрана на позачергових виборах 26 жовтня 2014 року. За тою самою змішаною системою.

Вибори вперше були в умовах окупації частини нашої держави — Криму — Росією, а також тимчасової втрати контролю над частиною Донбасу, загарбаного сепаратистами і їхніми російськими хазяями. На цій частині України вибори не відбулися, не обрали депутатів по 27 округах Криму й Донбасу. Поки що до Ради 8-го скликання обрано 423 народні депутати: 225 — за партійними списками і 198 — по округах.

Підсумки голосування за пропорційною системою такі (набрано відсотків голосів):

Народний фронт — 22,14

Блок Петра Порошенка — 21,82

Об’єдання «Самопоміч» — 10,97

Опозиційний блок — 9,42

Радикальна партія Олега Ляшка — 7,44

ВО «Батьківщина» — 5,66.

По виборчих округах розкладка була дещо іншою, там зі значним відривом перемогла партія БПП.

Ось загальний результат (по графах — здобуто мандатів за списком партії, по округах кандидатами від партії, сумарно):

«Блок Петра Порошенка»   63  69  132

«Народний фронт»              64   18    82

«Самопоміч»                        32     1    33

«Опозиційний блок»             27    2     29

Радикальна партія Ляшка  22    –     22

«Батьківщина»                      17    2    19

Так первісно були сформовані 6 партійних депутатських фракцій. Решта понад 100 депутатів — самовисуванці, що склали хистке й непевне болото так званих позафракційних або утворили якісь  сурогатні «фракції» у форматі депутатських об’єднань.

Варто зазначити, що це наш перший парламент без комуністів. Компартія була заборонена пізніше, весною 2015-го, на цих виборах балотувалася, але не подолала прохідного 5-відсоткового бар’єра.

Утім, ця первісна розкладка Ради зазнала суттєвих змін на сьогодні. «Тушкування» тепер заборонено, самовільний вихід депутата, обраного за партійним списком, з його фракції тягне за собою втрату мандата, що вже відбулося в цій Раді. Ряд депутатів самим парламентом було позбавлено депутатської недоторканності й мандата. Але найбільша група пішла у виконавчу владу, насамперед в уряд і його структури, відтак склала мандати. На їхнє місце прийшли нові депутати — або наступні в партійних списках, або після позачергових виборів по округах.

У новій Раді 5 фракцій утворили правлячу коаліцію більшості. Шоста стала опозицією, це «Опозиційний блок», за своєю суттю — перелицьовані вчорашні регіонали. Проте це тривало недовго. Почалися чергові тертя і чвари, відтак фракції Радикальної партії і «Батьківщини» невдовзі заявили теж про перехід в «опозицію». Важко щось зрозуміти й із позицією «Самопомочі». Тому фахівці в галузі парламентської системи взагалі ставлять запитання: чи існує вже не перший рік правляча коаліція парламенту? А саме вона має формувати уряд. До того ж після перемоги другого Майдану Рада і Конституційний Суд відновили чинність Конституції зразка грудня 2004 року, тобто ми знову в парламентсько-президентській республіці, з провідною роллю парламенту. Це в теорії. А на практиці в нашій країні, на жаль, закони не писані для тих, хто їх пише. Звідси й чергове надмірне посилення президентської гілки влади, і незрозумілість щодо того, є взагалі правляча коаліція чи її нема.

Які досягнення

До активу цього парламенту можна дещо занести. Це перше скликання, яке працює в час війни, окупації частини території держави. Тому Верховна Рада офіційно визнала Російську Федерацію країною-агресором, яка веде війну проти України і захопила частину нашої території.

Рішучим кроком Ради можна назвати ухвалення весною 2015 року чотирьох законів про декомунізацію. Це напряму пов’язано з агресією Росії, адже саме вона проголосила себе наступницею СРСР, а Радянський Союз був тоталітарною комуністичною імперією, яка принесла величезні трагедії Україні (війни, Голодомор, репресії). Тому рішуче розірвання з тоталітарним комуністичним минулим давно напрошувалося. Заборона Компартії, скинення тисяч пам’ятників Леніну та іншим діячам тоталітаризму, перейменування населених пунктів, вулиць, майданів, названих їхніми іменами, відкриття засекречених раніше архівів — усе це абсолютно прогресивні, демократичні кроки.

Свою роль відіграв цей парламент і у становленні єдиної незалежної Православної церкви України, об’єднанні українського православ’я.

Також Рада нарешті скасувала недолугий мовний закон  авторства  регіоналів Ківалова—Колесніченка, ухваливши новий закон про державну мову.

В міжнародному плані Рада схвалила Угоду про Асоціацію з Євросоюзом, сприяла введенню безвізового режиму в`їзду  українців у країни Європи.

Можна ще назвати немало позитивних дій Ради. Та доводиться називати й багато недоліків, у тому числі невиконаних обіцянок, того, що давно очікують від Ради. Почнімо з того, що стосується діяльності самої Ради.

Виборча система, депутатська недоторканність

За чотири з лишком роки парламент так і не спромігся ухвалити нового виборчого законодавства. Ми вже пробували різні виборчі системи. Мажоритарна система, вибори по округах, перетворюються на вакханалію демагогії, численних обіцянок кандидатів виборцям, їх масовий підкуп, фальсифікації. Більш прогресивна — пропорційна система, за списками партій. Але у нас біда в тому, що  політична структуризація у форматі політичних партій — це дуже сумне явище. Досить сказати, що в Україні вже понад 350 партій, з яких сотні віртуальних, примарних, а навіть діючі є скоріше політхолдингами з обслуговування бізнесу, за відсутності належної партійної демократії. І прості громадяни, члени цих партій, з цим миряться. Давно на узбіччі політикуму перебувають національно-демократичні сили.

У цих умовах оптимальною була б пропорційна виборча система, але з відкритими списками партій. Така система в доброму сенсі прив’язує кандидатів від партій до певних територій, округів. Про це давно балакають, але змін нема.

Депутатську недоторканість так і не скасовано , попри численні обіцянки кандидатів перед кожними виборами до Верховної Ради.

Соціальна політика

Тут можна говорити багато, адже в країні й далі — соціальна криза, життєвий рівень людей (звичайно, основної маси) дуже низький, особливо порівняно з європейськими країнами. Постійно зростають ціни й тарифи, останній приклад — чергове подорожчання газу для населення. І всі ці речі відбуваються за участю Ради, яка штампує потрібні виконавчій владі закони й постанови. Не кажучи вже, що й сам уряд, який конкретно відповідає за соціальну політику, формується Радою і підзвітний їй. От чому було б не заслухати звіту уряду щодо чергового підвищення ним тарифів на газ?

Євробляхський закон —  лише один із прикладів антисоціальної політики Верховної Ради, слухняне штампування запропонованого урядом закону про так зване «розмитнення» ввезених із-за кордону автомобілів. Це супроводжувалося потужною інформаційною кампанією з боку влади стосовно задурманення людей цим питанням. Уміло нацьковували одних власників авто на інших, торочили про «недофінансування» бюджету, хоча з нього крадуть десятками мільярдів.

Дивна взагалі ця метода (й не лише щодо авто) — обкладати драконівськими митами все, що тільки ввозиться.

Хоча кому було б погано, якби чимало простих людей, не мільйонерів, купили б в іншій країні не нове авто? Це ж депутати та інші посадовці їздять на дороженних іномарках.

Та все це — з тієї самої опери, що й наповнення дірявого (через економіку, що погано працює) бюджету все новими поборами, податками й акцизами, в тому числі за рахунок алкоголю й цигарок.

Мораторій на землю

Учергове Верховна Рада продовжила заборону на продаж землі сільгосппризначення. Хоча про  скасування мораторію  і введення ринку землі говорять навіть прихильники заборони. Але застерігають: треба оновити законодавство, утворити земельний банк і т.д. Припустімо, без цього не можна вводити ринку землі. Так чому цього не робить нинішній парламент, як і попередні?

До кого апелювати?

А до тих же депутатів. Перше: людям треба нарешті згадати, бодай хто є їхні депутати, пригадати їхні обіцянки. Друге: запитати, як вони їх виконують. Власне, як узагалі працював депутат усі ці роки? І працював у головному сенсі — щодо ухвалення належних законів і постанов. Однак у нас чомусь прийнято, що депутати хваляться, скільки чого урвали для свого округу. Чи ще примітивніше — роздають подачки на «перший дзвоник» у школах або ще кудись. Але  ж головне — як ти голосуєш. От і запитайте свого депутата, як він, наприклад,  голосував за  чергове підвищення податків, тарифів на газ.

Запитайте, а тоді вже думайте, як ставитися до цього депутата і його партії на нових виборіадах.

Петро АНТОНЕНКО, редактор газети «Світ-інфо»

Чернігів
15.01.2018