Тема критики галицького москвофільства як дуже специфічного і проблемного явища займає одне з центральних місць у спадщині І.Франка. Ще в юності він зіткнувся з цим суспільно-культурним рухом, коли як гімназист в Дрогобичі почав творчу співпрацю з львівським журналом «Друг» (1875 р.). Тоді на нього мав вплив москвофіл Василь Давидяк (збереглося кілька листів І.Франка до того, які частково демонструють тодішній світогляд письменника). Переїхавши до Львова, І.Франко ще глибше пізнав москвофілів, які в той час мали великий вплив в галицькому соціуму передусім завдяки значним ресурсам. Там він опинився в середовищі товариства «Дружній лихвар», увійшов до редколегії «Друга». Проте швидко розчарувався в провінційній програмі москвофілів, побачив їхню відірваність від інтересів народу. Особливо сильно зріс його критицизм під впливом знаменитих трьох листів Михайла Драгоманова до редколегії «Друга», в яких той концептуально розбив плиткість і відсталість галицької політики і культури, намалював перспективи для нового демократичного і соціалістичного руху.
Незабаром перед І.Франком відкрилася ще одна сутність москвофільства – його абсолютне відступництво від національної ідеї і підляцтво: коли відбулися арешти І.Франка і товаришів за соціалістичну агітацію, москвофіли відверто зловтішалися, потирали руки від радості. Це його вразило на все життя. За це І.Франко відплатив їм двома дошкульними віршованими сатирами «Дума про Меледикта Плосколоба» і «Дума про Наума Безумовича» (1878), в яких висміяв їхню політичну і культурну програми. Однак головні свої праці про москвофільство І.Франко написав у пізній період творчості, а це статті: «Іван Наумович» (1891), «Із історії москвофільського письменства» (1899), «Отець Антін Петрушевич» (1901), «Іван Гушалевич» (1903), «Ідеї» й ідеали» галицької москвофільської молодежі» (1905), «Стара Русь» (1906).
Спочатку коротка історична довідка. Москвофільство як суспільно-культурний рух зародилося в Галичині у 1840-і рр. Це була особлива модель ідеологічної агітації на користь Росії в дусі слов’янофільства – культурно-політичної теорії про спорідненість слов’янських народів і потребу гуртування їх довкола Російської імперії як ідейно-цивілізаційної антитези супроти католицького і протестантського Заходу. В суті це була геополітична інтрига на розвиток наступальності Російської імперії. Багато ідей слов’янофілів лягли в основу різних політичних теорій російського імперіалізму, в т.ч., як не дивно, в комуністичну ідеологію експансіонізму (наприклад, поняття «гнилий Захід») і сучасну путінську теорію «русского мира». Галицькі москвофіли відрізнялися від, наприклад, чеських чи сербських слов’янофілів тим, що вони цілком заперечували окремішність свого народу, були лише сліпим знаряддям в руках росіян.
Першим організатором москвофілів був відомий російський історик і письменник Міхаїл Поґодін (1800−1875), який тричі, у 1835-у, 1839-1840-у і 1842-у рр., відвідав Львів і заагітував тут кількох галицьких інтелектуалів, передусім найвидатнішого тоді історика Дениса Зубрицького (1777−1862). Так у Львові виникла т.зв. «поґодінська колонія», тобто агентурна група з науковців, журналістів, письменників, до якої входили А.Петрушевич, М.Малиновський, М.Куземський, Я.Головацький, С.Шехович, Б.Дідицький та ін. М.Поґодін був довіреною людиною самого російського царя, розпоряджався величезними коштами. Він і налагодив перші «концесії» в розбудову засобів і впливів галицьких москвофілів. Далі головною фігурою з вербування і курування галичан став Міхаїл Раєвський (1811−1884) – священик при російському посольстві у Відні, який звідти координував потоки фінансування й управління російською агентурою в слов’янських краях, серед іншого він безпосередньо фінансував москвофільські культурні і наукові інституції, періодику, антиукраїнські акції. Саме його впливи стали вирішальними при формуванні галицького москвофільства як політичної сили у 1849−1851 рр., коли тим вдалося цілковито пригасити національне відродження серед галичан під впливом революції 1848 р., цієї «Весни народів», яка для українців так і не стала порою повноцінного відродження.
У 1850-і рр. москвофіли захопили в Галичині основні важелі культурного впливу: взяли у Львові під контроль Ставропігійський інститут як головну наукову установу краю, Народний дім, Галицько-руську матицю (видавництво), театр «Руська бесіда», часописи «Зоря галицька», «Галичо-русский вєстнік», «Пчола», «Новини» та ін. Вони повністю відкинули живу народну українську мову і створили т.зв. «язичіє» − штучну літературну мову на церковнослов’янській основі (саме від неї йдуть теперішні численні русизми в мові галичан навіть із найглибших сіл). На бік москвофілів перейшла низка високих ієрархів у Греко-католицькій церкві, що стало дуже серйозною загрозою для української ідентичності, оскільки церква була тоді найбільшою духовною, культурною й освітньою субстанцією українства в Галичині. І.Франко називав 1850-і рр. «чорною ямою» в національному бутті галицьких українців, бо національне відродження майже цілковито завмерло. Так само було на Закарпатті і Буковині, де москвофіли зупинили національне відродження до 1920 р. в першому регіоні, і до кінця 1860-х рр. в другому. Навіть кафедра «руської словесности», яку відкрили у Львівському університеті під впливом революційних подій 1848 р., з часом занепала під орудою колишнього члена «Руської трійці» Якова Головацького, який по-москвофільськи талановито просто спрофанував її. І.Франко зауважив якось, що той не виконав жодного пункту із програми діяльності кафедри, яку він написав у 1849 р. («Три вступительнії преподаванія о руській словесности»).
У 1860-і рр. під впливом поезій Т.Шевченка, яка була своєрідним «ментальним шоком» для галичан, через зв’язки із висококультурними і дієвими наддніпрянцями (М.Максимович, П.Куліш, О.Кониський), за прикладом національних рухів у Європі в Галичині почалися кволі дії до національного відродження: виникли часописи із народною мовою у письмі («Вечерниці», «Мета», «Нива», «Правда»), було засновано «Просвіту», педагогічне товариство «Рідна школа», згодом НТШ. Це дало змогу у 1870-і рр. і особливо у 1880-і рр. серйозно посунути москвофілів із політичної та культурної арен Галичини. Ключовим ударом став судовий процес 1882 р. над групою провідних москвофілів (І.Наумовичем, В.Площанським, А.Добрянським, О.Марковим та ін.), звинувачених у державній зраді. Як зазначав І.Франко, москвофіли не стільки програли тут юридично, як морально, настільки жалюгідними вони постали на процесі – зрадливі, перелякані, дріб’язкові.
Однак серйозною політичною силою москвофіли залишалися до 1-ї Світової війни. Вони об’єднували у своїх рядах десятки тисяч активних діячів і сотні тисяч прихильників. Мережа їхнього просвітнього товариства ім. М.Качковського охоплювала весь край. Сотні галицьких сіл перебували під впливом і контролем москвофілів-священиків до 1939 р. Москвофіли видавали впливові часописи: «Слово» (1861−1887), «Русская рада» (1871−1912), «Наука» (1871− 1882), «Пролом» (1880−1882), «Галичанин» (1893−1913), «Русское слово» (1890-1914), «Прикарпатская Русь» (1909−1915) та ін. Чільними діячами руху були в пізній період Д.Марков, Д.Вергун, В.Дудикевич, М.Глібовицький, Й.Ливчак, Г.Купчанко. У 1900 р. створено велику «Русскую народную партію». Зрозуміло, що головним джерелом стимулювання москвофільського руху були кошти, які регулярно надходили з Росії, правда, вони часто осідали в приватних кишенях окремих діячів, над чим любив іронізувати І.Франко. При цьому важливим фактором розростання москвофільства було т.зв. галицьке «рутенство», тобто крайня провінційність, малоосвіченість і холуйство значної частини галицького соціуму, який хворів на історичну відсталість, зумовлену об’єктивними причинами.
Специфіка позиції москвофілів полягала у тому, що вони, імітуючи антиавстрійську політику (мовляв, «германізатори слов’янства!»), насправді були абсолютно лояльними і по-хамелеонівськи пристосованими до влади. Правда, мали певні заслуги у протистоянні полякам в Галичині і таки реально зупиняли полонізацію краю, розвиваючи специфічну форму більше показного, ніж дієвого, патріотизму, базованого на ритуальному вшануванні закостенілих обрядових традицій, на порожніх закликах шанувати «церковнослов’янщину», на розпалюванні антикатолицьких настроїв. Саме в середовищі галицьких москвофілів зродилася і була теоретично розпрацьована ідея «русского мира», яку тепер модифікувала путінська Росія.
Під час Світової війни 1914−1918 рр. роль галицьких москвофілів була особливо підступною і ганебною: з приходом російських військ до краю вони масово видавали українських патріотів на розправу, стали спричинниками тисяч і тисяч смертей і ув’язнень чесних людей. Після повернення австро-угорських військ, закономірно, що репресії обернулися проти москвофілів, багато з яких опинилися в концтаборах. Сьогодні цей епізод у творах проросійських і російських істориків фігурує, як «массовое истребление русских», «этнические чистки» і т.ін. Така поведінка, надто зрадницька і відверто деструктивна, вже не дала змоги москвофілам повернутися на галицьку політичну сцену відкрито. У міжвоєнній добі вони активно записувалися до КПЗУ, щоб хоч у такій формі підтримувати Росію, ще їхніми експозитурами були Руська селянська організація і Руська аграрна партія. Це була своєрідна форма самомаскування після суттєвої дискредитації москвофільського руху в часи Світової війни.
Остаточно хребет москвофільству зламали ОУН і УПА в роки Другої світової війни. Тоді з-під впливів москвофілів були виведені більшість колись москвофільських сіл. Оунівці знищували їх, як щурів, як абсолютних шкідників і паразитів. Тому сьогодні в Галичині тільки нащадки москвофілів поруч із фанатичними лібералами беруться заперечувати історичну роль ОУН-УПА.
У радянський час москвофіли були у вимушеному «підпіллі», у своєрідній ситуації офіційної невизнаності, бо навіть наскрізь фальшива комуністична наука не могла якось реабілітувати їхню роль в історії, настільки та роль була реакційною, зрадницькою і нікчемною. Москвофіли існували у вигляді таємного квазіордену: вони мали таємну довіру з боку комуністичної влади як перевірені агенти Москви, усі між собою зналися або зналися через центральних координаторів в регіонах, в районах і областях, допомагали один одному просуватися по службі, підтримували своїх в тяжкі моменти, виконували різні завдання як «місцеві» від радянської влади. Та ж не пускала їх високо по щаблях партійної ієрархії, бо до кінця не довіряла, як відомо, галичанам загалом, але використовувала москвофілів в різній «собачій службі», як сказав би І.Франко. Скажімо, тільки москвофілові влада могла довірити обов’язки негласного цензора при комуністичному партійному комітеті на рівні районного центру: це була гарантія того, що ні одне вільне національне слово не дійде до українців через пресу. Хоча загально російські комуністи ставилися до москвофілів зневажливо, як до прислуги. Це повело останніх до тихої, як завжди, «опозиції». Так помалу москвофіли асимілювалися в «патріотів», зрозуміло, обережних, до певної межі. Можливо, такою була спеціальна стратегія влади, яка таким чином хотіла пронизати своїми впливами галицьке суспільство наскрізь, бо мала до нього логічну недовіру.
У роки перебудови в СРСР москвофіли, вже як «патріоти», посунули у «Просвіту», товариство «Меморіал», Народний Рух і т.ін. Протягом 1990-х рр. вони великою мірою сточили, як шашелі, ці культурні і політичні організації, які мали стати основами нової України.
Отже, І.Франко, зайнявши критичну позицію стосовно москвофільського табору, пробував розв’язати проблему цього руху як суттєвої перепони для зростання української національності в Галичні. Він виводив джерела цього явища із ментальності галицького рутенства, тобто ментально об’єднаної суспільної верстви, яка визріла на ґрунті постійних національних принижень, громадянських деформацій, звиклої до мімікрії, прислужництва та пристосуванства. Вперше він теоретично осмислив це явище у передмові бо збірки своїх оповідань «Рутенці» (1878 р.), але пояснював його в дусі тодішнього свого світоглядного соціалізму тільки соціальними причинами, умовами зародження галицького міста – дуже бідного і несформованого. У пізній період творчості І.Франко пояснював специфіку цього руху більше моральними і психологічними причинами. У нищівній рецензії на збірку москвофіла Д.Вергуна («ЛНВ», 1901) І.Франко подає аморальний образ «рутенця», який «не перестане бути рутенцем із грубо смисловим, декуди цинічним поглядом на жінку», «повним егоїзму і невіри». Тобто він чітко пов’язував генезу москвофільства із рутенства.
У статті «Іван Наумович» зустрічаємо таку загальну характеристику джерел галицького москвофільства: «До тієї партії належали переважно старші попи, виховані ще за часів панщини; вони привикли змаленьку дома говорити по-польськи, хлопа і його просту мову вважати чимось підлим, поганим, негідним уваги освіченого чоловіка… Вони почали видумувати собі всякі викрутаси, що нібито тою простою мовою ніяк не можна переповісти всієї тої мудрости, яка була в їх головах, і для того треба конче добирати слів староцерковних, «із Писанія», домішувати до них ще московських та польських, і аж тоді вийде така мова, що вже, мовляв, не встид буде в губу взяти».
Малюючи образ центральної постаті москвофілів – Івана Наумовича, – І.Франко через нього передає загальну гнилизну цього ідейно-культурницького руху, сповненого великої штучності, поверховості і ретроградства: «Безмірно вразливий, він раз у раз хитався у своїх постановах в різні боки, скакав з одної крайности в другу, був попросту невільником свого окруження: прочитає якусь книжку, послухає розмови якогось розумного або хоч би тільки енергійного чоловіка – його, вже зараз переміняє свої думки, валить те, що вчора будував, а будує нове, щоби завтра під іншим вражінням так само валити». Власне, виставляє І.Наумовича аморальним типом, який любив «наговорювати всякі нісенітниці на народовців». Єзуїти, серед яких виховувався в юності, «привчили його того комедіянтства, тої готовности при кожній нагоді напускати на себе якусь велич, якийсь вид пророка і вчителя…» А насправді була це людина дріб’язкова, марнославна, схильна до примітивного користолюбства, в його спадщині було «дуже багато полови, кукелю і дурійки». Цей образ вийшов у І.Франка майже карикатурним.
Ще дошкульнішою і проникливішою була оцінка І.Наумовича у статті «Із історії москвофільського письменства в Галичині». І.Франко представляє його як відвертого графомана, вульгарного, цинічного і безмежно недалекого чоловіка, в якого «ідеали не поета, не патріота, а бігота і дармоїда». Це завершений «вірнопідданський рутенець», у якого є одна орієнтація: куди вітер дме, де можна щось скористати.
Оцінюючи загальніше галицьке москвофільство, І.Франко зазначає: «те письменство досі не дало ані одного твору, не виховало ані одного писателя, котрий би в скарбівню людської творчости вніс хоч що-небудь своє, оригінальне, живе і викінчене». У культурософському аспекті говорить про «патологічні прояви людського духу, «духову пошесть» москвофільства як явища наскрізь несправжнього, породженого аномаліями суспільної свідомості крайніх пристосуванців, прислужників і моральних хамелеонів: «Наумович недаром ще в семінарії славився «реб Хаїмом»; він усе любив бути там, де більшість, де сила, де власть; хліб опозиції не смакував йому ніколи».
У вже цілком пізній студії 1906 р. «Стара Русь», яка була відгуком на наукову публікацію К.Студинським листування Я.Головацького за 1850–1862 рр., І.Франко намагався пояснити причини такої великої шкідливості москвофілів. І тут, на основі листів, він з’ясував, що головним агентом нищівних впливів на галицьку інтелігенцію після 1848 р., після цього велетенського поштовху до визволення і відродження українців, був рідний брат Я.Головацького Іван Головацький. У радянському виданні 50-томника «Зібрання творів» І.Франка із цієї статті були вилучені цензурою аж цілі два розділи, настільки вони були антиросійськими за змістом. Тепер ці два розділи надруковані у спеціальному томі «Покажчик купюр» (К.: Наукова думка, 2009). І.Франко докладно з’ясовує, як так сталося, що після таких значних успіхів у 1848–1849 рр. українство Галичини втратило майже все в національно-культурному плані: ідеологію національного визволення, живу літературу, ідею відродження народної мови, якісну пресу, активну і творчу інтелігенцію. Він задумується над питанням, що сталося між 1848-им і 1851-им роками, коли раптово було зламано всі конструктивні процеси національного піднесення? «Тут, у тій короткій, дволітній прірві, – писав, – криється проблем, один з найтяжчих і найфатальніших у історії нашого відродження…» І.Франко дивується, як так сталося, що «фактична побіда лишається за елементом, якому тяжко й ім’я придумати, за якоюсь різномастою купою людей, у яких спільною підставою акції являється хіба спільна ненависть до свого рідного, спільна невіра в органічний зріст народу і його свідомости, погоня за особистою кар’єрою і спільна дволичність та безхарактерність». Саме так він оцінює перемогу москвофільства в Галичині 1850-х рр. як вибух надзвичайно сильного своєю пліснявою філістерства, рутенства, яке отримало особливу еруптивну динаміку саме через надзвичайно загноєну атмосферу галицької провінційності, через відсутність в нації бодай невеликої кількості згуртованої національною ідеологією інтелігенції, бодай невеликої кількості людей принципових, відважних і шляхетних. Перемога москвофільства в Галичині, за І.Франком, це перемога хаосу над організованістю, приземленості над героїкою, бездарності над творчістю. Москвофільство, як рак, роз’їдає живі клітини нації саме своєю нікчемністю, абсолютним торжеством сірості. І в епіцентрі цього дивовижного руху стоїть фігура І.Головацького – абсолютного пристосуванця, холуя, невігласа, інтригана, але нікчеми активного, навіть агресивного, по-своєму демонічного, такого собі «злого духа» Галичини, її Азазеля у фраку.
Живучи у Відні від 1840 р., І.Головацький налагодив добрі стосунки із центральною особою російських слов’янофілів М.Раєвським, який був куратором слов’янофільских впливів у Європі, розпоряджався великими коштами. Той і зробив із Головацького, людини без завершеної освіти, бездарної, але цинічної, надзвичайно корисливої і славолюбної, головного агента впливів на Галичину. І не помилився. Саме І.Головацький підкупами, погрозами, інтригами, тиском, підлабузництвом домігся за 2-3-и роки майже цілковитої нівеляції національних ідей в Галичині, збаламутив ту кволу, несміливу і малотворчу духовну інтелігенцію, яка у 1848 р. організувала Головну Руську Раду і Собор руських учених, нав’язав їй програму культурного, ідейного і мовного зближення із Російською імперією. І.Франко так узагальнив про результати його діяльності: «…по гарячковім руху 1848 р. наша суспільність пішла за покликом свого чільного поета Гушалевича «Мир вам, браття, всім приносим» і жила справді мирно, так мирно, як, може, ніколи перед тим, а, певно, ніколи потім. І які ж то були результати того миру? Ось найважніші: … здичіння і розпиячення селянства, далеко більше, як було за панщини, пропущення без уваги усіх державних змін, що вже від половини 50-х літ перли Австрію на дорогу конституційного розвою, і повна непідготованість народних мас до конституції, безмірний зріст сервілізму та чинопочитання серед інтелігенції, яким вона щосили старалася заражувати й народні маси, і, нарешті, повна духовна безплідність інтелігенції, яка за десять літ не втримала ані одної книжки, ані одного твору, ані одної інституції, що служили би справді насущним, живим потребам народу».
У студії про головного літературного «світоча» москвофілів «Іван Гушалевич» І.Франко поглиблює морально-психологічну характеристику цього руху: «…напрям, що має метою умертвити живого духа та живий національний рух серед нашого народу, мертвить, ломить і деправує поперед усього своїх чільних діячів». З гущі москвофільства «повиринало багато спеціялістів від роблення миру і згоди, багато підлих спекулянтів, кар’єровичів, інтриганів. І кождий русин поневолі мав запитувати себе: невже й з усім тим хробацтвом треба мати мир і згоду, а не ворогування і боротьбу?». Про самого І.Гушалевича як автора і про його знаменитий вірш «Мир вам, браття», який на 30 років став своєрідним славнем-програмою для тисяч галицьких інтелігентів, І.Франко каже таке: «Гушалевич сим разом оказався рідною дитиною свого часу – не бурливого 1848 року, а гнилої доби попередніх літ, … оказався навіть віщуном, віднайшов у серці руського інтелігента грубі поклади інерції, тупости та апатії і відізвався до сих темних сил відповідним до їх смаку темним словом, піснею, якої кождий рядок виглядав так, немов би мав якийсь смисл, хоч і не мав його; удавав із себе щось високе та поважне, хоч направду висловлював лише бездонну духову мізерію … Се був перший голос реакції, що, мов темна хмара, висіла над розбурханим обрієм 1848 р., гімн рутенського фарисейства, що під шумними фразами любить ховати зовсім не блискучі, дрібні, самолюбні та брудні заходи, того самого рутенства, що підняло у нас свою голову і швидко показало себе силою, забруднило та висмоктало народний рух і верствою рідкого болота покрило всю історію Галицької Руси на довгі десятиліття. Сам Гушалевич був одним із пильних продуцентів і одною з жертв сього болота».
Загалом студія І.Франка про цілком невиразного москвофільського літератора вражає своєю скрупульозністю, розлогістю як для такої посередньої фігури. Складається враження, що великий галицький критик хотів якомога ширше розтягнути полотно страшної картини графоманії, моральної та інтелектуальної деградованості, щоб цією картиною остаточно вразити своїх сучасників, завдати нею кінцевого удару по відступницькому рухові. Ось ще кілька характеристик, які водночас дають багатий матеріал для розуміння Франкової націософії, етнопсихологічної логіки: «Безграмотність, наївність та безсоромна брехливість характеризують його [Гушалевича – О.Б.] індивідуально, показують,до якого ступеня духовного й морального упадку дійшов наш «соловій», віддавшись москвофільській течії… Гушалевич іменем усього руського народу готов відцуратися свободи, тобто австрійської конституції, то ми бачимо в тім прояви загального москвофільського світогляду, тої шаленої програми, яка думала спровокувати інтервенцію Росії, вмішання її в австрійські діла ненастанним плачем та криком на польсько-німецько-жидівсько-румунсько-мадярські кривди та утиски… Чим гірше, тим ліпше – се був девіз тої партії; чим гірше загалові, народові, тим ліпше для нас, тим ближча російська інтервенція!».
Про самого І.Гушалевича, в якому, поряд із І.Наумовичем і А.Петрушевичем, виразився найповніше психотип москвофіла, І.Франко писав: «Сей чоловік, якому, можна сказати, всміхалася доля від самого семінарського порога, що зробився учителем без екзамену [тобто без кваліфікації – О.Б.], національним соловієм без поетичного дару, без чуття і без фантазії, послом без розуміння політичної азбуки, той чоловік говорить про якісь переслідування, яких він ніколи не зазнавав ані тіні, і свою поетичну імпотенцію прикриває буцімто конечністю – крити свої сердечні думки перед ворожим оком, ховати їх у алегорії, хоча його дерев’яні концепції навіть не алегоричні, а попросту дерев’яні… Той сам Гушалевич, що бажає якнайшвидше увільнити себе і свій край з-під власти Австрії, не перестає проповідувати вірности та послуху для австрійського царя…»
Усвідомлюючи всю глибину деструкції в москвофільському русі, І.Франко завдавав йому удари інтелектуальні регулярно і дошкульно. Відтак москвофільство як явище патологічних трансформацій зіпсутих сегментів національного організму, що давали такі відразливі, загноєні і небезпечні плоди, закономірно ввижалося йому абсолютним злом, з яким треба було боротися до кінця. І він боровся. На самий 80-річний ювілей одного з лідерів москвофілів, може, єдиного все-таки науковця серед них, хоч і не великого, І.Франко написав розгромну рецензію: «О[тець] Антін Петрушевич. Ювілейна сильветка». У ній були такі вбивчі слова: «… брак у о.Петрушевича дару до синтези, до сотворення якоїсь органічної цілости, до панування над своєю пам’яттю і над нагромадженим матеріялом. Се не те саме, що брак методи; се якийсь органічний брак, якась гіпертрофія пам’яти, сполучена з привичкою до механічних, поверхових асоціацій думок… Не диво, що його праці через те робляться подібними до того старого ліберанту, де кождий мусив заблудити в безконечній купі закамарків. Читаєш ті праці і знехотя дізнаєш чуття якогось пригноблення; замість світла тобі починає темніти в мозку; перед тобою в диких поскоках устають зовсім розумні думки, бистрі спостереження, перемішані з нічим не мотивованими, апріорними твердженнями, з науковими фантазіями, які автор приймає за святу певність з киненими на вітер і нерушеними загадками, про які авторові здається, що рішив їх, а в ґрунті не перестає звучати понура нота дикої ненависти до якихось незримих та невломимих ворогів: раз вони являються у формі всемогучих єзуїтів, то знов у загальній формі Заходу, який те тільки й знає, що підставляти ногу Сходові, то знов у формі польської інтриги, українофілів, радикалів і т.д.». Як бачимо, І.Франко зводить до карикатури позицію чільного ідеолога москвофілів, який із жалюгідною вторинністю намагався припасувати політичні, культурологічні, цивілізаційні ідеологеми російських слов’янофілів про «вічно загрозливий і проклятий Захід» до галицьких реалій, що виходило у нього по-абсурдному і по-смішному.
Наведені думки пояснюють, наскільки проникливо І.Франко оцінював явище галицького москвофільства як різновид міжнародного філістерства-малоросійства, усвідомлював його понадчасові загрози як невиліковної ментальної схильності великої частини галицького соціуму до профанаторства, імітаторства і фарисейства під маскою «патріотизму», які розїдали і розїдають наш національний організм.
Олег БАГАН,
Науково-ідеологічний центр ім. Дмитра Донцова
Українська літературна газета
