Карантин для правди про Голодомор-геноцид 1932-1933...

КАРАНТИН ДЛЯ ПРАВДИ ПРО ГОЛОДОМОР-ГЕНОЦИД 1932–1933 РОКІВ,
або чому «Український історичний журнал»
став рупором недобросовісних дослідників

Пошук історичної правди – процес усебічного аналізу фактів, що дає можливість встановити наукову істину. Але за умови, зрозуміло, коли справді дотримується правило щодо оприлюднення всіх матеріалів, а не просто декларуються старі підходи, які мали б зникнути принаймні з 1991 року. На жаль, в окремих засобах масової інформації вони не зникли з появою можливості говорити правду, а трансформувалися відповідно до ідеологічних потреб нових замовників, що дає можливість і далі маніпулювати істиною.

Це особливо чітко простежується у висвітленні «Українським історичним журналом» проблем підрахунку втрат нашого народу у 1932–1933 роках. З одного боку, продовжуючи повторювати дозволене кремлівською пропагандою з кінця 1980-х років про втрати УСРР в кількості 3,5 мільйона осіб, його окремі автори нібито вірні своїм першим публікаціям (хоч перед цим вони взагалі заперечували Голодомор як такий), а, з другого, додаються незначні цифри демографів, що мало б свідчити нібито про нові результати досліджень.

Аналіз подібних публікацій в «Українському історичному журналі» змусив автора цих рядків звернути увагу його редколегії на невідповідність озвучених нових концепцій, виконаних на заокеанські гранти, з наявною базою первинних документів українських архівів. Відтак наприкінці 2019 року редколегія «Українського історичного журналу» одержала ось таку статтю:

ПЕРВИННІ ДОКУМЕНТИ УКРАЇНСЬКИХ АРХІВІВ
ЯК ГОЛОВНЕ ДЖЕРЕЛО ДЛЯ ВСТАНОВЛЕННЯ КІЛЬКОСТІ ВТРАТ
ПІД ЧАС ГОЛОДОМОРУ-ГЕНОЦИДУ 1932–1933 РОКІВ

Анотація. Мета дослідження – здійснити оцінку напрацювань української та зарубіжної історичної та демографічної науки щодо підрахунку жертв Голодомору-геноциду 1932–1933 років в Україні й запропонувати нові підходи в досягненні реального результату. Методика дослідження спирається на загальні наукові методи аналізу, порівняння та узагальнення. Також застосовано порівняльно-історичний, структурний і системно-функціональні методи. Наукова новизна. Уперше здійснено підрахунок жертв Голодомору-геноциду 1932–1933 років на основі виявлених офіційних даних радянської статистики про кількість населення УСРР станом на 1 січня 1932 року і розрахованої його кількості на 1 січня 1934 року. Крім того, як допоміжний метод було застосовано порівняльний аналіз кількості народжених в УСРР в 1924–1932 роках з наповненістю перших класів у 1932–1940 роках дітьми 8-річного віку (саме вони тоді вперше приходили до школи) з врахуванням коефіцієнта природних втрат у цих вікових групах. Висновки. З огляду на відсутність архівних документів про конкретні втрати від Голодомору-геноциду в 1932–1933 роках в Україні тільки ретельний аналіз наявних первинних документів дає можливість встановити максимально наближену до реальної кількість жертв цієї трагедії нашого народу. Завдяки саме цьому вдалося встановити офіційну цифру кількості населення УСРР станом на 1 січня 1932 року і розрахувати її на 1 січня 1934 року, що дає підстави стверджувати про мінімальні втрати під час Голодомору-геноциду в 7 мільйонів осіб. Вказана цифра підтверджується і завдяки аналізу наповненості перших класів дітьми 8-річного віку, які в той час саме в такому віці вперше приходили до школи, в багатьох районах Київщини, Черкащини, Вінниччини, Полтавщини. Наприклад, у Таращанському районі Київської області, в 1928 році народилася 2.659 дитини, а 1936 року з них за парти сіли в перших класах тільки 1073. Подібна картина і в селах лівобережного Переяславського району – з 3487 немовлят 1931 року до 1939 року дожили лише 1591. Якщо допустити природні втрати за нормальної ситуації навіть до 20 відсотків, то в обох випадках дитяча смертність внаслідок Голодомору мала катастрофічні наслідки: приблизно 40 відсотків від народжених у відповідні роки. Такі ж трагічні результати одержуємо, аналізуючи первинні документи Оратівського, Плисківського та Погребищенського районів Вінниччини, в абсолютній більшості шкіл Полтавщини. Враховуючи те, що в 1924–1932 роках в УСРР народилося близько 10 мільйонів дітей, їхні втрати під час Голодомору-геноциду становили мінімум 3 мільйони, а з числа школярів, народжених до 1924 року, померло тоді ще близько 500 тисяч. Тобто, дитяча смертність шкільного віку сягнула в 1932–1933 роках мінімум 3,5 мільйона осіб, а загальна, як і свідчили тоді німецькі дипломати, – від 7 до 10 мільйонів. Остаточний результат можна встановити після підрахунку смертей тих, хто пішов з українських сіл у пошуках хліба і помер у Росії чи Білорусі, або по дорозі до цих регіонів – у нас досі не досліджено жодного з 837 масового поховання біля залізничних станцій чи річкових пристаней, ніхто не порахував тих, хто потопився в Збручі чи Дністрі, тікаючи від голоду в Польщу чи Румунію, або кого там розстріляли радянські прикордонники. Також досі не пораховано, скільки завезено в 1932–1936 роках робочої сили з інших республік, яка під час Всесоюзного перепису 1937 року вже зафіксована мешканцями УСРР.
Ключові слова: Голодомор-геноцид 1932–1933 років, підрахунок втрат на базі первинних документів, наповненість перших класів початкової школи в 1932–1940 роках.

Останніми роками в українській історичній науці загострилося питання щодо підрахунку втрат від Голодомору-геноциду 1932–1933 років. Активізували цей процес керівники українських наукових інституцій Північної Америки, які восени 2015 року підписали привезений з Києва проект листа до голови Оргкомітету з відкриття пам’ятника жертвам Голодомору-геноциду 1932–1933 років у Вашингтоні Михайла Савківа-молодшого з проханням не називати цифри втрат від 7 до 10 мільйонів, як це вже було звичним у діаспорі, а говорити про 3,5 мільйона, оскільки про це, мовлять, пишуть Тімоті Снайдер, Андре Граціозі та Станіслав Кульчицький.

А паралельно із згаданим листом з’являється і стаття «Втрати міського й сільського населення України внаслідок Голодомору в 1932–1934 рр.», автори якої (демографи й історики) пишуть: «упродовж 1932–1933 рр. близько 8,7 млн смертей у СРСР було спричинено голодом. Майже 98 % цих втрат припадає на три радянських республіки: Україну (3,9 млн), Росію (3,3 млн) та Казахстан (1,3 млн). Якщо розраховувати відносні втрати, тобто в розрахунку на 1000 населення, Україна посідає друге місце після Казахстану. Втрати від голоду становлять 22 % від загальної чисельності населення Казахстану, 17 % – в Україні, 3 % – у Росії та менше 2 % – в інших республіках колишнього СРСР»[1].* Через два роки в «УІЖ» друкується ще одна стаття на тему втрат від Голодомору[2].

* У 2018 році наші демографи дають інші цифри: Казахстан – 22,4, Україна – 13,3, а Росія – 3,2 відсотка:https://www.radiosvoboda.org/a/29621454.html

Насамперед, у цих публікаціях звертає на себе увагу розширення часових рамок Голодомору з включенням 1934 року, що суперечить уже встановленій і закріпленій в історичній пам’яті цієї трагедії саме в 1932–1933 роках. Також не підкріплюється дана новація й відповідними архівними матеріалами. Наприклад, з даних Таращанського району Київської області, де найкраще збереглися документи ЗАГСу за 1924–1934 роки, бачимо різке зменшення смертності в 1934 в порівнянні до попередніх: [3]

	1924	1925	1926	1927	1928	1929	1930	1931	1932	1933	1934
Тараща	188	158	168	143	145	159	137	119	221	503	120
Бовкун	20	27	28	32	18	18	8	21	19	131	7
Вел. Березянка	47	63	84	96	63	68	51	51	81	396	13
Вел. Вовнянка	47	75	88	41	60	50	59	34	97	575	23
Веселий Кут	28	32	48	27	28	19	24	29	59	278	32
Володимирівка	40	37	50	26	26	20	24	20	29	145	12
Дубівка	8	23	32	30	12	21	24	19	45	117	6
Кирдани	34	30	21	30	19	–	20	14	30	165	11
Кислівка	27	31	41	–	36	19	21	23	25	129	20
Ківшовата	111	90	124	103	78	75	72	86	104	287	43
Косяківка	33	39	47	27	36	31	31	26	39	43	7
Крива	11	28	32	17	–	–	–	24	7	10	–
Круті Горби	37	24	52	41	31	26	16	24	85	167	14
Лісовичі	149	100	115	97	131	98	95	99	218	525	48
Лука	94	73	95	112	73	71	61	38	42	336	24
Лук’янівка	42	32	58	40	51	25	38	40	57	171	11
Мала Березянка	22	16	43	28	27	24	25	30	62	184	–
Петрівське	56	80	81	67	49	73	62	65	98	507	21
Плоске	29	26	51	48	30	26	36	26	18	250	22
Потоки	8	16	15	–	8	13	15	18	42	139	2
Ріжки	59	55	73	49	35	64	–	58	90	470	17
Салиха	35	34	41	47	43	24	46	85	51	289	8
Северинівка	85	66	134	72	50	58	86	67	74	634	16
Станишівка	19	22	44	29	23	24	15	27	19	272	26
Степок	31	28	27	22	26	39	19	30	48	292	7
Улашівка	27	2	35	13	25	12	25	16	24	116	15
Чапаївка	64	85	120	74	75	70	60	41	67	883	10
Червоні Яри	8	15	39	47	20	26	16	21	27	102	9
Чернин	36	63	59	43	51	35	30	32	89	458	12
Разом				1401	1233	1188	1116	1183	1867	8635	556

Подібні результати одержані автором і на основі аналізу документів, що збереглися в Переяславському районі Київської, Первомайському – Миколаївської, Козелецькому – Чернігівської, Оратівському й Погребищенському – Вінницької, Оріхівському – Запорізької, Старокостянтинівсському – Хмельницької, а також в окремих населених пунктах Харківської, Херсонської і Дніпропетровської областей. Крім різкого зменшення смертності в 1934 році, немає прямих директив тодішньої влади про заборону виїзду українців, як і кубанців, до Росії чи Білорусі, що практикувалося в 1932–1933 роках. Також немає ухвал влади різних рівнів про вилучення всього продовольства за невиконання хлібозаготівель, як це спостерігалося під час Голодомору. Відтак без подібних свідчень важко стверджувати про свідомий голодний мор з боку влади у 1934 році.

Необхідно вказати і на таку обставину, яка раніше випадала з поля зору дослідників Голодомору. Не тільки в Таращанському, а й у більшості районів УСРР чимало жертв Голодомору 1932–1933 років реєструвалися наступного, 1934. Так, уцілілі документи Кирилівської сільради Красноградського району Харківської області засвідчують: тільки 11 січня 1934 року виписується документ про смерть Мотрі Чубач, яка сталася 13 грудня 1933, 31 січня – кончину Пилипа Бойка 3 травня 1933 і Михайла Бойка (сина) 3 червня 1933, Василя Бойка (сина) 11 червня 1933, Миколи Бойка (сина) за 15 липня 1933, Петра Бойка (сина) 10 липня 1933.[4]

Такі факти виявляються і в роботі Наталинської сільради цього ж району: смерть Софії Черненко 20 серпня 1933 оформлена тільки 12 січня 1933, Клави Безрідної (25 липня 1933) – 30 січня 1934, Кирила Юрченка (20 вересня 1933) – 19 лютого 1934, Андрія Височина (15 червня 1933) – 20 лютого 1934.[5].

Вісімнадцятирічний Андрій Асеєв з сусідньої Піщанки, котрий відійшов у засвіти 10 липня 1933, зафіксований у книзі реєстрації тільки 13 жовтня 1934 року (ДАХО: Ф. Р-6531. – Оп. 101. – Спр. 5. – Арк. 156). Він був таким двадцятим з числа зареєстрованих у 1934 році 99 померлих.[6]

Цікава ситуація виявлена в матеріалах ЗАГСу Борівського району Харківської області: серед 55 свідоцтв про смерть за 1934 рік по Піско-Радьківській сільській раді, з яких 12 про смерть у 1933 році, вкладено і 24 документи, що були оформлені в 1933.[7]

Така ж ситуація і на Черкащині: в селі Матусів Шполянського району померлі в 1933 році Лука Шевченко (15 травня) записаний 12 січня 1934, Харитон Шевченко (1 липня) – 12 січня 1934, Олекса Никогда (15 травня) – 12 січня, Пилип Коваль (14 червня) – 23 лютого, Федора Коваль (23 червня) – 23 лютого, Устя Коваль (12 липня) – 23 лютого, Олекса Крижній (15 травня) – 1 березня 1934, Микола Двожик (15 червня) – 2 червня 1934, Гапка Задирпушко (28 червня) – 19 червня, Іван Задирпушко, Віра Чередниченко (1 червня) – 27 серпня 1934.[8]

У Заячківці Христинівського району цієї ж області книга записів за 1934 рік фіксує 23 – 26 травня смерті за 1933 рік – з 10 серпня (№ 135) до 25 вересня 1933 (№ 184) – 49 випадків (ДАЧкО: Ф. Р-5899. – Оп. 20. – Спр. 72. – Арк. 1 – 25). А в сусідній Орадівці27 і 28 травня 1934 записано 42 смерті за 1933 рік.[9]

Нічим не відрізнялася картина і в степових районах УСРР. Так, 23 березня 1934 року в Басанській сільраді Пологівського району Запоріжжя фіксують смерть трьох дітей з родини Ладимира Литвина – Ладимири (24 липня 1933), Катрі (30 липня 1933) і Марії (30 липня 1933).[10]А всього подібних записів у цій сільраді за 1934 рік –12. 10

У Вознесенській сільраді Мелітопольського району 19 подібних випадків, 11[11]у Костянтинівській – 8,[12] у Копанівській Оріхівського – 16,[13] у Малотокмачанській – 10,[14]у Преображенській – 15.[15]

Подібне виявлено і серед документів Агайманської сільради Нижньосірогозького району Херсонської області за 1934 рік: на 87 записів про смерть – 55 припадає з 1933 року.[16]

А в селі Великі Погорільці Старокостянтинівського району Хмельницької області померлу в 1932 році Оляну Бабин зафіксували в цьому статусі тільки 18 травня 1934 року.[17]

Тож усе це вимагає ретельного вивчення збережених документів про рух населення в 1932 – 1933 роках, аби скорегувати допущені недоречності й створити реальну картину втрат.

Непереконливим є також твердження авторів згаданої статті щодо різкого збільшення смертності власне міського населення УСРР в 1933 році. На наш погляд, вони не взяли до уваги того, що зросла смертність городян у вказаний час пояснюється не тільки напливом голодних селян до міста, звідки багато з них уже не повернулися до рідних хат, а й тодішнім підпорядкуванням значної кількості сільських рад міським. Наприклад, у Київській області було дві міськради, до складу яких включалося чимало населених пунктів з сільським населенням. Скажімо, на території Житомирської міської ради мешкало 112,0 тисячі осіб, але справжніх городян нараховувалося тільки 77,1 тисячі, інші були жителями 20 сільських рад. Київській міській раді підпорядковувалося тоді 67 сільських рад, відтак із загальної кількості населення в 769,9 тисячі міського було лише 612,9 тисячі осіб.[18]

У тодішній Вінницькій області Бердичівській міськраді було підпорядковано 38 сільських рад, Вінницькій – 33, на Дніпропетровщині 4 міськради керували життям хліборобів: Дніпропетровська мала в підпорядкуванні 26 сільських рад, Запорізька – 62, Кам’янська – 12, Криворізька – 35. На Донбасі таких міськрад було 12, Харківщині – 4, Одещині – 4, Чернігівщині –1, в Молдавській Автономній Республіці – 1.[19]

Про це давно вже свідчили і дослідники: «Збільшення міського населення Донбасу відбувалося і за рахунок перетворення багатьох сіл в населені пункти міського типу, на основі створення в них промислових вогнищ і докорінних зрушень у професійному складі їхнього населення. Десятки сіл виявилися охопленими зростаючими містами й промисловими селищами, що впритул підходили до них і включали їх у свою межу».[20]

Провідний спеціаліст Державного архіву Житомирської області Руслан Кондратюк зазначає, що понад 50 відсотків смертей, зафіксованих у Житомирі в 1932–1933 роках, не стосувалися власне тамтешніх городян. Це були «голодуючі з довколишніх сіл, які померли на міських вулицях та в лікарнях, в’язні місцевого Будинку примусових робіт (БУПРу) та Поправно-трудової установи (ПТУ). Остання группа найбільш показова. Як свідчить аналіз документів, переважну її частину складають селяни розкуркулені та заарештовані за «саботаж», крадіжку колосків на полях, інші прояви невдоволення політикою радянської влади. Географія таких постраждалих надзвичайно широка – від мешканців прилеглих сіл до жителів Шепетівського, Славутського, Старокостянтинівського, Могилів-Подільського та інших адміністративних районів, які входять нині до складу Хмельницької, Вінницької, Черкаської, Київської та інших областей України».[21]

Більше третини смертей (акти №№ 624-2734), які зафіксовані в Харкові в 1933 році, наприклад, супроводжуються записами: «похоронений лікарнею» – замість адреси померлого. Записи про смерть без адреси померлого масово фіксувалися і в 1932 році.[22]

А чи можна віднести до міських жителів тих, мертві тіла яких знімали з потягів і залишали на перонах залізничних станцій, після чого їх скидали неподалік у нашвидкоруч викопані ями, як правило, без належної реєстрації. А трупи багатьох, як було в Дніпропетровську взимку 1933, через замерзлу землю лежали цілими штабелями неподалік вокзалу кілька тижнів, поки їх не вивезли спеціальним ешелоном у невідомому напрямку?

Нами виявлено ще одне джерело, яке вказує на штучне збільшення смертності власне міського населення УСРР під час Голодомору 1932–1933 років. У книгах реєстрацій актів громадянського станупро смерть за 1932–1933 роки в Сталінському районі Запоріжжя, наприклад, зустрічаємо велику кількість документів, які засвідчують, що в цьому місті масово вмирали ув’язнені більшовицькою владою хлібороби з багатьох регіонів республіки.[23]

У згаданих книгах реєстрацій актів громадянського стану також велика кількість свідчень про смерть дітей тамтешнього будинку немовляти. В багатьох з них незвичні для українців імена і прізвища: Бернард Шоу, Аркадій Бенеш, Дем’ян Бєдний… Так називали підкинутих голодними сільськими матерями безіменних дітей, які через якийсь час помирали – понад 700 таких жертв зафіксовано документами цього закладу. Зрозуміло, що абсолютна більшість з них не були з народження міськими жителями.

Що ж до кількості жертв Голодомору, то названі автори обгрунтовують свої розрахунки чинниками як внутрішньої міграції (тобто механічного відпливу населення з сіл у міста в кількості 3.388 тис. осіб за 1927–1938 рр.), так і зовнішньої, яку оцінюють у розрізі дев’яти потоків:

1) Вивезення ув’язнених за межі республіки в 1928–1938 рр.
2) Виселення «куркулів» за межі УСРР у 1930–1933 рр.
3) Вимушена міграція за межі республіки в 1929–1933 рр.
4) Організовані сільськогосподарські переселення в інші республіки впродовж 1927–1929 рр.
5) Депортація поляків і німців у Казахстан 1936 р.
6) Еміграція євреїв за межі республіки в 1928–1938 рр.
7) Організований набір робочої сили з сільської місцевості на новобудови за межами України в 1935–1938 рр.
8) Переселення селян в Україну з Білорусії та Росії впродовж 1933–1934 рр.
9) Виселення куркулів із Середньої Азії в УСРР в 1931 р.

Можна було б сприйняти такий підхід цієї групи дослідників, якби вказані новації щодо створення методики підрахунку жертв Голодомору 1932–1933 років спиралися на бездоганність статистики, на яку вони посилаються. Однак, на нашу думку, вона не дає можливості найбільш повно оцінити втрати сільського населення УСРР, оскільки автори охопили великий період, протягом якого й досі не реконструйовані всі події, які впливають на загальний підрахунок. За таких обставин є невиправданим брати за базові дані результати Всесоюзного перепису населення 1926 року, оскільки до 1 січня 1932 року, тобто початку Голодомору, населення УСРР не тільки значно збільшилося за рахунок природного приросту, але й через великий наплив робочої сили з-поза меж її, в результаті чого загальна кількість його на вказану дату становила 32, 68 млн осіб, що засвідчено тоді ще незаангажованою офіційною статистикою.

Крім того, помилкою є і посилання на дані Всесоюзного перепису 1939 років по УРСР. Останній не тільки не дає можливості визначити міграційні потоки населення через відсутність відповідного запитання, як це було в переписах 1897 і 1926 років, а й грішить суттєвими неточностями в підрахунках. Скажімо, за офіційними документами більшовицької влади подається, що на початок 1939 року в Україні нараховувалося 30.946.218 осіб.[24] Зовсім іншу картину представляє начальник Управління народногосподарського обліку УРСР Рябичко в своїй таємній доповідній на ім’я голови Ради народних комісарів УРСР Коротченка від 2 лютого 1939 року: «всього за переписом 1939 року ми маємо 29,4 млн. осіб», а контрольний обхід через три тижні виявив додатково по республіці лише 17553 незареєстрованих раніше громадян.[25]

Як бачимо, понад півтора мільйона населення УСРР в 1939 році було приписано, а це не дає можливості одержати правильні висновки.Що ж стосується поданих з Москви даних перепису 1937 року, який узагалі був засекречений, то в порівнянні з первинними документами, що лежать у Києві[26], цифра, за нашими підрахунками, збільшена на 532 тисячі осіб – до 28.387.609.[27]

Проте скориговані офіційні дані якраз перепису 1937 року дають можливість вийти на кількість населення УСРР на 1 січня 1934 року, що є ключем до визначення кількості втрат у 1932–1933 роках. Тож коли від уточненої за порайонними результатами цифри кількості населення на січень 1937 року в 27.851 тисячі осіб відняти кількість приросту в 1934 році (88,2 тис. осіб), 1935 (417,2 тис.) і 1936 (533,7 тис.) – усього 1.039,1 тис., то маємо станом на 1 січня 1934 року 26.812 тисяч осіб. А мало бути 33.933.400: до кількості населення станом на 1.1.1932 року в 32.680,700 додаємо народжених у 1932–1933 роках в кількості 1.252,700. Різниця таким чином на 1 січня 1934 року – 7.121,400!

Однак такий підхід вищеназвана українсько-американська група істориків і демографів відкидає, намагаючись довести насамперед нереальність кількості населення УСРР станом на 1 січня 1932 року в 32, 68 млн осіб, хоч це засвідчено як архівними, так і опублікованими документами тодішньої влади. З цією метою зазначений колектив уповноважив доктора економічних наук Н. Левчук виступити зі спеціальною статею проти аргументів автора цих рядків, яка винесла ось такий вердикт: «Проведений аналіз «нової» концепції підрахунку втрат України від Голодомору, викладеної у статті В. Сергійчука, свідчить про некоректне використання статистичних даних, при якому обчислення «підлаштовуються» під заздалегідь озвучену цифру у 7 млн втрат, а також про серйозні методичні проблеми в розрахунку».[28]

Така заява змушує автора цих рядків дати пояснення для читачів «УІЖ», тим паче, що стаття Н. Левчук подана як дискусійна. І перше, що впадає в око: відкидаючи цифру в 32,68 млн населення УСРР станом на 1 січня 1932 року, пані Левчук не вказує свою на цю дату. А це принципове питання, адже саме визначення кількості населення УСРР станом на 1 січня 1932 і 1934 років і є найважливішим завданням дослідників, коли йдеться про встановлення втрат від Голодомору 1932–1933 років.

Як можна зрозуміти Н. Левчук, вона зі своїми однодумцями не ставить перед собою завдання встановити ці дві цифри – головне для згаданої «українсько-американської групи» піддати сумніву цифру 32,68 млн станом на 1 січня 1932 року як базову для розрахунку втрат від Голодомору 1932 – 1933 років. При цьому поважна докторка економічних наук так поспішає оголосити про нездалість методики підрахунку автора цих рядків, що не помічає, як видає бажане для неї за дійсне. Наприклад, вона, не переглянувши уважно цитований нами «Довідник з основних статистично-економічних показників господарства районів Київської области. – Харків, 1933», вдається до всіляких догадок, на кшталт цитування застереження упорядників: «Зважаючи на незадовільний стан обліку в ряді наших установ… ми не можемо гарантувати цілковитої певности та повноти показників, уміщених у довіднику».

І при цьому Н. Левчук замовчує, що в цьому та однотипних збірниках по інших областях вміщено не тільки дані про кількість населення станом на 1 січня 1932 року, а й сотні сторінок статистичних звітів про виконання різних народногосподарських планів, у тому числі в перші місяці 1933 року. Зокрема, про виконання завдань зі здачі хліба державі в першому кварталі тоді. Як мені видається, саме про вирогідність цих показників висловлювали своє застереження упорядники, а не про кількість населення, яка вже фігурує з грудня 1931 року в архівних документах і врахована під час утворення областей у лютому 1932 року: усього – 32.548,7 тис., міського – 7.032,9 тис., сільського – 25.515,8 тис. (78,4 %).[29]

Так от, у кожному з виданих у Харкові управлінням справами Раднаркому УСРР 8 довідників з основних статистично-економічних показників господарства районів відповідних областей і Автономної МСРР перший розділ «Територія та населення» супроводжується спеціальним поясненням до таблиць: «Відомості про територію та населення складено за станом на 1 січня 1932 року за матеріялами Центральної Адміністративно-Територіяльної Комісії при ВУЦВК»у, що їх одержано від районних виконавчих комітетів».[30] У цілому ж населення УСРР на той час, згідно з ними, нараховувалося 32.680,7 тисячі осіб населення: міського – 7.127,7 тисячі, сільського – 25.553,0 тисячі.[31]

З усього видно, ці дані були стверджені обліком міської і сільської людності, які проводилися в 1931 році. Скажімо, в архівних фондах Наркомату праці УСРР збереглися дві об’ємні теки листування з райвиконкомами про підготовку і перебіг цієї важливої роботи в сільській місцевості. З нього виходить, що через запізнення з друком спеціальних бланків, які надійшли на місця лише в жовтні, облік затягнувся, відтак його попередні результати підбили фактично станом на 2 грудня 1931 року, об’єднавши з даними тодішнього міського перепису. За нашими підрахунками, кількість населення УСРР на вказану дату становила 31.843.376 осіб (без Молдавської АСРР).

Коли ж надійшли всі дані, то й з’явилася цифра в 32.680.700 осіб, яку оформили станом на 1 січня 1932 року. При цьому, випускаючи на початку 1933 року довідники, врахували адміністративно-територіальні зміни, які сталися в лютому 1932 року через створення нових областей.

Цю цифру визнає і діаспорний дослідник С. Сосновий, який до Другої світової працював у Держплані УРСР. У своїй статті «Правда про голод на Україні в 1932–1933 роках» він, зокрема, зазначав: «Хоч як большевики заперечували наявність голоду на Україні, проте в двох надрукованих офіційних джерелах наведено цифри населення на 1 січня 1932 р. і на 1 січня 1933 р., які, стверджуючи факт загибелі з голоду значної кількости населення, в той же час дозволяють уточнити, скільки загинуло в 1932 р. і скільки в 1933 р.

Перше джерело – «Довідник з основних статистично-економічних відомостей», виданий у 1933 р. За цим довідником на 1.1. 1932 р. на Україні було 32.680.700 душ (цифра цілком збігається з нашими обрахунками населення на цю дату, оскільки при її обчисленні управління справами виходило з того відсотку приросту населення, що й ми, а саме 2,3 відсотка.

Друге джерело – це виданий 1935 р. Управлінням народно- господарського обліку УСРР довідник «Народнє господарство УСРР». В цьому довіднику наводиться цифра населення на 1.1.1933 р. і становить вона 31.901.500 душ».[32]

Приймаючи щорічний природний приріст населення в 2,36 відсотка (ця цифра була зафіксована в 1924–1927 роках) за даними виданого в 1939 році в Харкові «Збірника статистично-економічних відомостей про сільське господарство України», С. Сосновий писав: «ми, за формулою складних відсотків, на 1. січня 1932 року мали 32.680.700 душ, на 1 січня 1933 року повинні були мати 33.406.100 душ, а на 1.січня 1934 року – 34.258.000 душ.

Коли б населення в 1932– 1933 роках не зменшувалось і розмножувалось і надалі такими темпами, як у 1924–1927 роках – на 1. січня 1939 року ми б мали 38.426.000 населення. В дійсності ж на 17 січня 1939 року (час перепису) кількість населення на Україні без західних областей становила лише 30.960.200 душ.

Отже, виходить, що нестача населення на Україні в наслідок голоду 1932–1933 років становить 7.465.000 осіб».[33] (С. Сосновий не знав, що перепис по УРСР у 1939 році сфальсифікований на 1,5 мільйона осіб, відповідно він не міг вивести остаточної реальної цифри втрат. – В. С.).

На жаль, згаданий «українсько-американський колектив демографів», який узяв на себе місію визначати методику щодо підрахунку втрат від Голодомору 1932–1933 років, фактично не обізнаний не тільки з матеріалами повоєнної української діаспорної преси, а й з первинними документами українських архівів, відтак його «новації» відірвані від реальних міграційних процесів, що тоді відбувалися, і не дадуть позитивного результату.

Скажімо, ніякими документами не підкріплюється твердження про безповоротний виїзд 3 мільйонів українських селян до Росії під час Голодомору. Документи свідчать про те, що голодних українських селян з теренів Росії намагалися відправити додому ще з початку літа 1932 року – після сумнозвісного листа Сталіна до Молотова й Кагановича від 18 червня 1932 року, мовляв, «десятки тисяч українських колгоспників» блукають європейською частиною СРСР і «розкладають нам колгоспи своїми скаргами і скигленням».[34]

Уже тоді з Росії виганяли не тільки голодних селян, а й безпритульних українських дітей, які втратили батьків. Так, 17 липня 1932 року московська міліція відправила до Києва 178 безпритульних дітей, яких виловили на вокзалах. А 22 липня 12 дітей було прислано до Конотопа з Калуги під тим приводом, що вони не розмовляють російською мовою, хоч це не відповідало дійсності.[35]

Зрозуміло, що широкомасштабне зачищення російських територій від голодних українців розпочалося після сумнозвісної постанови ЦК ВКП (б) і Раднаркому СРСР від 22 січня 1933 року. Микола Міняйло з Костянтинівки на Мелітопольщині згадував: «У січні 1933 р. під час шкільних канікул поїхав він до Курської області, звідки писали, що там голоду немає, там він у людей набрав трохи картоплі і хліба, але побачив сани з працівниками НКВС, які робили облаву на українців і гнали їх назад до України, хлопцю вдалося сховатися, але до двору зайшли три співробітники НКВС, наказали зібрати речі та привезли до залізничної станції. У залі було людей, як оселедців у бочці. Майже всю ніч люди стояли, вранці їх посадили на поїзд, у кожному вагоні знаходився співробітник НКВС. На кожній із зупинок з вагонів виносили померлих… Як тільки переїхали умовний кордон з Росією, охоронці залишили поїзд».[36]

Станом уже на 14 лютого 1933 року було затримано 31.783 особи, з яких 28.351 повернуто в місця їхнього проживання, а 3.434 притягнуто до відповідальності, 579 відібрано для направлення до Казахської АСРР. А до початку березня 1933 вже було затримано 219,5 тисячі осіб, з яких 186,6 тисячі повернуті додому. А на початок березня 1933 року було затримано219,5 тис. осіб, з яких 186,6 тис. повернули в рідні місця, в тому числі й на Кубань.[37]

Масштаби примусового повернення голодних українських селян з Росії були такими великими, що політбюро ЦК КП (б) У змушене було ухвалити 3 березня 1933 року постанову «О крестьянах, возвращающихся в свои села», в якій намічало заходи щодо використання так званих поворотців:

«Считать необходимым бедняков и середняков, возвращающихся в свои села, хозяйственно устроить – путем:
1. Принятия части из них в колхоз.
2. Отведения свободных участков земли.
3. Переселения в другие районы, где ощущается острая нужда в рабочей силе и где еще есть излишки земли.
б) В отношении возвращающихся кулаков – считать необходимым организацию принудительного труда.
в) Поручить СНК практически разработать вопрос о порядке и формах организации полупринудительного труда возвращающихся кулаков».[38]

Скільки було повернуто примусово до України з літа 1932 до осені 1933 і скільки з них лягло в сиру землю – ніким не пораховано. Можемо лиш зазначити: заборону виїзду за межі УСРР політбюро ЦК КП (б) У відмінило тільки 2 жовтня 1933 року – після того, як уповноважений Наркомату шляхів сполучення в УСРР Лавріщев звернувся з відповідним запитом до українських властей.[39]

Паралельно з цим до УСРР зі сходу й півночі спрямовувався величезний потік робочої сили, яка заповнювала вакансії на новобудовах.Так, член колегії Наркомпраці Худокормов 8 січня 1932 року доповідав Раднаркому УСРР про те, що для забезпечення промисловості й будівництва робочою силою в 1932 році необхідно мати додатково близько 600 тисяч осіб, у тому числі 130 тисяч для шахт Донбасу. Для останніх з УСРР планувалося завербувати 44 тисячі, а з РСФРР – 64 тисячі.[40]

Потребу в 130 тисячах кваліфікованих робітниках планували покрити за рахунок підготовки господарським способом 70 тисяч, а також шляхом вербування 20 тисяч з районів УСРР і 40 тисяч – з РСФРР.[41]

План вербування по тресту «Сталінвугілля» на березень – травень 1932 року передбачав: 6.575, у тому числі з УСРР – 2.375, ЦЧО – 800, Татарстану – 2.500, БСРР – 900. Було завербовано за березень, квітень і 20 днів травня лише 1.010 чоловік, у тому числі, з УСРР – 479, ЦЧО – 309, Татарстану – 212 і БСРР – 10.[42]

Традиція завезення робочої сили з-поза меж УСРР набула особливого розвитку з початком Голодомору. Як засвідчують документи, «наиболее устойчивыми оказались группы вербованных из Западной области и Тат. Республики… По выполнению плана Украина оказалась на последнем месте».[43]

З цього приводу 23 січня 1932 року Косіора повідомляли: «Сейчас мы наблюдаем такую картину: старые шахтеры из Белоруссии и Центральной Черноземной области, которые в последние годы засели в деревне, снимаются с «якоря» со всеми своими пожитками, семействами и сватами и едут в Донбасс, и как будто оседают в Донбассе всерьез и надовго».[44]

Природно, на це було звернуто увагу і вже 10 квітня 1932 року члени і кандидати в члени політбюро ЦК КП (б) У розглядали доповідну записку щодо необхідності «для пополнения убыли в рабочей силе произвести новую вербовку рабочей силы для Донбасса в количестве 20 тыс. человек. Из них 10 тыс. в пределах Украины, а остальные 10 тыс. в пределах РСФСР, о чем просить ЦК ВКП (б)».[45]

Цю тенденцію – вербувати будь що за межами УСРР – підхоплювали і в низах. Так, керівники хімічного заводу імені Петровського, якому в серпні 1932 року не вистачало 2.795 робітників, просили вищі інстанції «отвести иные районы на Украине, обязав районные организации обеспечить отпуск людей с колхозов, и поставить вопрос перед ЦК ВКПб и Наркомтрудом о выделении районов в РСФСР и Белорусской ССР для организованного набора рабочей силы».[46]

Водночас набуло поширення таке явище, як самоплив робочої сили, в тому числі і з-поза меж УСРР, і на інших великих підприємствах. Наприклад, за 8 місяців 1932 року на будівництво «Азовсталі» прибуло самопливом 7.849 робітників і тільки 3.002 було завербовано.[47]

Вербування робочої сили з-поза меж УСРР стояло на першому місці і в учасників спеціальної наради щодо «упорядочения дела вербовки рабсилы для угольной промышленности Донбасса» при Донецькому обкомі КП (б) У в січні 1933 року, на яку запрошувалися «представители НКТруда СССР и УССР, Главтопа, угольных трестов Донбасса и их уполномоченных по областям, представителей обкома ЦЧО, Белоруссии, Татарии, Киевщины, Винницы…».[48]

Ініціативу в цьому плані доручалося проявляти місцевим «смотрящим Москви». Так, 4 серпня 1933 року секретар Дніпропетровського обкому Хазанов просив Кагановича й Косіора «выделить дополнительные лимиты на ввоз квалифицированной и неквалифицированной рабсилы из других областей и республик Союза в количестве до 36.000 человек (желательно из Татарской, Башкирской и Белорусской республик»).[49]

А 24 липня 1933 року бюро обкому ухвалило: «Учитывая, что внутриобластные ресурсы рабочей силы не могут покрыть всех потребностей заводов и новостроек в области, просить ЦК ВКПб, ЦК КПбУ и Наркомтяжпром оказать заводам и новостройкам нашей области и в первую очередь заводам Петровского и Дзержинского путем завоза рабсилы из других областей и краев Союза, с тем, чтобы Наркомтруд прикрепил для вербовки Татарию и Башкирию и выделил дополнительные лимиты на квалифицированную и неквалифицированную рабсилу».[50]

Той же секретар Дніпропетровського обкому партії Хазанов 25 вересня 1933 року, повідомляючи Кагановича й Постишева про те, що на будовах регіону працює до 25 тисяч завербованих колгоспників з Середньої Волги, просив дозволити «на заработанные ими деньги в организованном порядке закупить хлеб в период разрешения свободной торговли хлебом».[51]

Через три тижні Дніпропетровський обком просить Кагановича дозволити «выделить дополнительные лимиты на ввоз в область рабочей силы на 36.000 чел., желательно из Татарской, Башкирской и Белорусской республик».[52]

А 3 листопада 1933 року бюро розглянуло питання щодо підготовки до прийому заводами області завербованої робочої сили на Середній Волзі. Було висловлено стурбованість, що Дніпрокомбінат не освоїв наряди на вербування в цьому російському регіоні на 12 тисяч робітників, заводи імені Дзержинського і Петровського, трест Дзержинськбуд – по 2 тисячі, трест «Руда», Кривбасбуд – по 4 тисячі. Незадовільно освоювали додаткові фонди в Самарському краї також Нікопольбуд (наряд на 1000 робітників), Криворіжжякоксохіммонтаж (1000), Запоріжжякоксохімбуд (2000).[53]

Це питання, з усього видно, було і на контролі в Кремлі, оскільки 5 липня 1932 року помічник Сталіна Бажанов телеграфував Косіору, щоб «мобилизовать в августе 25.000 чел., в сентябре 29.000 чел. (Татарии, Черноземной, Белоруссии, Украине и в Западной области».[54]

Відтак на місцях у російській глибинці намагалися виконати наряди Москви. Скажімо, секретар обкому Центрально-Чорноземної області Малинов телеграфував секретарю ЦК КП (б) У Терехову: «Воздействуйте на тресты угля Украины немедленном переводе уполномоченному Главтопа Воронеж денег отправки завербованных рабочих тчк».[55]

Зрозуміло, ці «підказки» з Росії негайно підштовхували керівників промислових підприємств України до активних дій: так, трест «Сталінвугілля» в грудні 1932 року розіслав 516 вербувальників, з яких по Україні лише 40.[56]

Подібне було і в інших промислових регіонах, про що свідчить механічний рух населення Харківської області з-поза меж УСРР:

	1932 Прибуло / Вибуло	1934 Прибуло / Вибуло	1935 Прибуло / Вибуло	1936 Прибуло / Вибуло
РСФРР	92485 / 73206	71880 / 57053	75102 / 70715	101727 / 79157
Каз. АСРР	71440 / 417	442 / –	663 / 339	697 / 479
Кир. АСРР	168 / 169	73 / –	183 / 87	136 / 101
БСРР	2705 / 2216	1921 / 1717	2778 / 2685	2720 / 2388
ЗСФРР	2201 / 1805	2087 / 1869	3317 / 2318	3479 / 3328
Азер. СРР	899 / 792	599 / 616	1321 / 855	1381 / 1516
Вірм. СРР	95 / 60	152 / 141	372 / 269	489 / 393
Груз. СРР	1155 / 926	1281 / 1030	1613 / 1191	1609 / 1349
Узб. СРР	443 / 369	435 / 312	582 / 463	639 / 630
Тадж. СРР	75 / 61	97 / 37	176 / 79	146 / 102
Туркм. СРР	189 / 926*	112 / 138	322 / 177	441 / 84[57]

* Йдеться, очевидно, про повернення частини так званих баїв, що були вислані в південні райони УСРР для запровадження бавовництва. – В. С.

Таким чином, голодні українські селяни, які кинулись до міста, аби влаштуватися на роботу з метою рятувати від голоду свої родини, до уваги не бралися, бо робоча сила шукатиметься на стороні – на шахти тресту «Кадіїввугілля» у жовтні 1932 року прийняли на роботу 859 осіб, з них з УСРР – тільки 123.[58]

Переселенці з Росії, до речі, перебиралися не одинаками, а з родинами, потім закликали родичів, знайомих. Так, керуючий Українською конторою «Нафтопровідскладбуд» Верховський, якого перекинули з Липецька, привіз з собою таких працівників: Я. Л. Бухштабера, А. Б. Аксельруда, А. А. Гурвича, З. І. Шелехову (дружина), В. М. Карпана, Г. Д. Доліна, Ф. М. Цукерман (сестра), М. І. Шварцман, Я. І. Бердичевського, Ю.Г. Негруша, Н. М. Каца та інших.[59]

Точну кількість завезених до УСРР у 1932–1936 роках ми могли б легко визначити, аби в переписі 1937 року залишалася, як у 1926, графа «де народився), але її Сталін власноручно викреслив. Не було її і під час наступного перепису 1939 року.

Зрештою, окремо стоїть питання про достовірність статистики смертей, на яку посилаються наші демографи. Не всюди місцеві керівники, налякані можливістю відповідальності за високий процент смертності, насмілювалися показувати справжню картину цієї трагедії. Щоб приховати справжній стан зі смертністю населення, в багатьох районах вирішили замовчувати цей факт. Скажімо, 27 квітня 1933 року бюро Брацлавського райкому КП (б) У Вінницької області, визнавши, «що голодування набирає дійсно широкого розміру, як по кількості сіл, так і по розміру в кожному селі і має тенденцію поширення», водночас ухвалює: «Вважати за неприпустиме факти реєстрації смерті по книжках ЗАГС окремими сільськими Радами «від голоду», оскільки це ніким не встановлено.Запропонувати фракції райвиконкому дати сільським Радам відповідні вказівки по цьому».[60]

Безумовно, така політика влади дезорієнтувала працівників сільрад, які реєстрували факти смертей і спричинилася до того, що в багатьох місцях почали не тільки фальсифікувати діагнози, а й приховувати масовість цієї трагедії. Відтак 28 серпня 1933 року Вінницьке обласне УНГО наголошувало про несвоєчасне звітування про рух населення на місцях. Зокрема, вказувалося, що не здали звіти за травень-червень Бершадський, Гайсинський, Джулинський, Козятинський, Муровано-Куриловецький, Немирівський, Теофіпольський, Тиврівський, Чуднівський і Янушпільський райони. Водночас Бердичівський район надав неповноцінний статистичний матеріал за червень – з 39 сільрад звітні матеріали надійшли тільки з 20. Подібна картина спостерігалася також і в Брацлавському (43 і 17), Заславському (58 і 41), Іллінецькому (48 і 19), Кам’янецькому (38 і 23), Козятинському (48 і 23), Копайгородському (37 і 9), Славутському (65 і 43), Старокостянтинівському (46 і 30), Тиврівському (33 і 16), Шаргородському (45 і 25).[61]

А Вінницька міськрада, до складу якої входили десятки навколишніх сіл, навіть у середині листопада 1933 року не прозвітувала про рух населення в першому півріччі.[62]

На жаль, не збереглося подібних актових записів з Переорської сільради, керівники якої просили органи ЗАГСу «передати через посланого виконавця книгу записів про смерть, в котрі заявляється крайня необхідність».[63]

Оскільки така ж «крайня необхідність» виникла і в Полтавській, Станіславчицькій, Синюхино-Брідській та інших сільських радах Первомайського району тодішньої Одеської області, то свідоцтва про смерть почали виписувати на бланках документів про народження, одруження й розлучення.[64]

Підтвердженням того, що звітні дані з місць були далеко неповними може служити документ про перевірку реєстрації смертей у Сквирському й Володарському районах Київщини, яка відбулася взимку 1933 року. Зокрема, доповідна записка заступника наркома охорони здоров’я УСРР Хармандар’яна до генерального секретаря ЦК КП (б) У Косіора від 6 червня 1933 року констатує: «Безсумнівним слід вважати значно применшені цифри померлих, так як перевірка на місцях та ретельне дослідження місцевого матеріала свідчать про значно більші цифри: так по Сквирському району з 1.01 по 1.03 по звітним даним померло 802 чол., тоді як перевіркою встановлено на 15.01 1.773 смертельних випадки, у Володарському районі на 1.03 говориться про 742 смерті, тоді як насправді до цього часу померло більше 3.000 чол.».[65]

Що важливо: ознайомлення з документами, що збереглися в Державному архіві Київської області, засвідчує, що ніяких змін у звітність після виявлення спеціальною перевіркою в 1933 році недообліку смертей не було внесено, відтак і донині тодішня офіційна статистика не дає реального результату про втрати, які повинні були бути зареєстрованими за місцем проживання в 1932-1934 роках. Про це, зокрема, свідчать дані з нижченаведеної таблиці про кількість населення в районах Київської області станом на 1 січня 1932 і 1933 років, народжених у 1933, померлих тоді, в тому числі до 1 року, відтак залишок на 1 січня 1934, різниця за 1932–1933 роки, а також довідка про нездані щомісячні звіти сільрад [66]

Райони	1.1.1932 Тисяч осіб	1.1.1933 Тисяч осіб	Нар. 1933 року	Померло 1933 року	В тому числі до 1 року	1.1.1934 осіб	+ – 1932 – 1934	Не одержано звітів від сільрад
Андрушівський	70,1	63.739	1.131	8.258	239	56.612	-14.358	8
Бабанський	95,9	74.321	892	9.124	310	66.089	-29.811	18
Базарський	33,2	26.672	543	1.862	103	25.353	-7.847	10
Баранівський	49,0	50.871	977	2.494	162	49.354	-354	19
Барашівський	34,5	29.252	608	3.312	104	26.548	-7.952	6
Баришівський	85,3	71.270	893	9.344	260	62.819	-22.481	14
Боришпільський	72,5	62.211	792	5.739	266	57.264	-15.236	16
Білоцерківський	144,0*	84.600	888	10.570	308	74.918	-22.482	80
Богуславський	140,6	106.739	1.196	16.118	298	91.917	-48.783	0
Бородянський	45,3	35.493	454	2.446	80	33.501	-11.799	14
Брусилівський	83,5	74.581	1.115	5.702	225	69.994	-15.306	5
Буцький	117,9	90.503	909	11.020	160	80.392	-37.508	47
Васильківський	95,3	83.751	974	8.022	238	76.703	-18.597	36
Вищедубечанський	35,4	33.445	557	2.068	117	31.934	-3.466	4
Володарський	51,7	34.815	309	8.335	148	26.789	-24.911	28
Вол.-Волинський	56,6	49.983	1.108	3.256	176	47.835	-8.765	28
Гельм’язівський	55,1	42.198	491	8.800	202	33.889	-21.211	7
Городницький	30,5	26.719	881	997	118	26.603	-3.897	32
Димерський	41,3	38.858	540	1.684	107	37.714	-3.586	3
Ємільчинський	62,7	57.032	1.728	2.943	220	55.817	-6.883	23
Жашківський	50,4	41.568	662	5.189	76	37.041	-13.359	6
Житомирський	112,0*	31.432	653	1.593	147	30.492	-4.402	0
Звенигородський	87,2	55.738	500	8.400	95	47.838	-39.362	11
Златопільський	50,5	39.669	341	4.871	107	35.139	-15.361	2
Золотоніський	91,6	62.664	864	5.640	172	57.888	-33.712	8
Іванківський	43,1	39.006	672	2.211	98	37.467	-5.633	28
Кагарлицький	58,1	49.077	642	5.784	163	43.935	-14.165	7
Кам’янський	122,4	101.821	1.245	11.212	294	91.854	-30.546	14
Канівський	87,2	64.200	840	8.903	112	56.137	-31.063	47
Київський	769,9*	142.718	2.222	8.252	453	136.688	-20.312	46
Коростенський	84,3	58.029	1.403	4.331	234	55.101	-29.199	8
Коростишівський	49,3	48.686	1.153	1.874	172	47.965	-1.335	10
Корсунський	94,3	77.178	861	6.692	166	71.347	-22.953	38
Лисянський	66,5	51.252	536	8.990	126	42.798	-23.702	12
Лугинський	36,7	35.618	786	1.759	134	34.645	-2.055	74
Макарівський	58,2	51.005	766	3.450	99	48.321	-9.879	14
Малинський	89,5	68.413	797	5.022	192	64.188	-25.312	95
Мархлевський	49,4	50.143	916	2.034	153	49.025	-375	80
Монастирищенський	72,4	61.887	1.143	8.664	301	54.366	-18.034	20
Народицький	41,5	39.638	695	1.532	101	38.801	-2.699	9
Нов.-Волинський	92,9	65.745	1.736	3.489	284	63.992	-28.908	35
Обухівський	80,7	69.445	674	8.195	128	61.924	-18.776	14
Овруцький	68,8	55.038	1.301	3.244	202	53.095	-15.705	15
Олевський	51,1	45.386	1.560	1.475	62	45.471	-5.629	5
Оратівський	50,8	41.791	593	7.491	125	34.893	-15.907	1
Переяславський	106,0	79.798	969	12.823	360	67.924	-38.076	26
Ім. Петровського	127,6	108.389	1.082	9.797	177	99.674	-27.926	9
Плисківський	56,3	45.995	556	7.975	108	38.576	-17.724	16
Погребищенський	70,4	60.174	884	7.477	123	53.581	-16.918	101
Попільнянський	96,8	85.351	969	11.101	180	75.219	-21.581	41
Потіївський	42,0	39.568	905	2.370	206	38.103	-3.897	22
Пулинський	36,7	31.246	953	1.811	194	30.388	-6.312	5
Радомишльський	67,0	47.396	873	2.974	158	45.295	-21.705	38
Ржищівський	71,2	55.055	432	10.630	138	44.857	-26.343	29
Розважівський	43,5	36.383	572	3.492	183	33.463	-10.037	12
Рокитнянський	102,5	82.316	894	10.958	136	72.252	-30.248	15
Ружинський	103,8	89.723	1.372	12.258	418	78.837	-24.963	33
Сквирський	106,7	96.516	1.154	12.801	302	84.869	-21.831	20
Словечанський	35,7	31.687	950	1.826	140	30.811	-4.889	12
Смілянський	130,0	87.029	1.048	9.884	245	78.193	-51.877	5
Ставищенський	65,9	51.106	604	10.179	132	41.531	-24.369	8
Тальнівський	108,6	91.688	1.023	8.774	120	83.937	-24.663	45
Таращанський	81,6	54.588	639	8.787	123	46.440	-35.160	7
Тетіївський	57,2	44.403	596	12.000	327	32.999	-24.201	12
Троянівський	49,3	42.969	956	4.326	199	39.599	-9.701	6
Уманський	144,0*	77.527	677	9.279	197	68.925	-34.575	13
Фастівський	81,6	54.689	471	6.130	93	49.030	-32.570	44
Хабнянський	40,1	33.157	471	3.051	117	30.577	-9.523	20
Христиівський	57,2	46.021	545	4.284	109	42.282	-14.918	27
Черкаський	147,5*	75.833	505	8.056	121	68.282	-29.118	20
Черняхівський	59,6	54.356	1.050	3.089	199	52.317	-7.283	34
Чигиринський	92,7	84.185	957	6.077	261	79.065	-13.665	0
Чорнобаївський	97,7	83.235	1.075	7.985	284	76.325	-21.375	14
Чорнобильський	70,5	58.268	1.172	2.138	179	57.302	-13.198	38
Шполянський	99,3	90.946	726	7.781	194	73.891	-25.401	8
Ярунський	38,7**
Разом село	5.257,8	4.493.797				4.086.900	-1.396.961	1.677
Міста	1.090,0	996.650	13.198	51.296	3.160	958.552	-131.448
Усього	6.347,8	5.490.447				5.045.452	-1.489.709

* Включено і населення Білої Церкви, якого тоді нараховувалося 46,6 тисячі осіб.
* Включено і населення Житомира, якого тоді нараховувалося 77,1 тисячі осіб.
* Включено і населення Києва, якого тоді нараховувалося 612,9 тисячі осіб.
* Включено і населення Умані, якого тоді нараховувалося 40,5 тисячі осіб.
* Включено і населення Черкас, якого тоді нараховувалося 39,9 тисячі осіб.
** Звітних даних про природний рух населення в Ярунському районі за 1933 рік не виявлено. – В. С.

У Київській області, як бачимо, абсолютні втрати в 1932–1933 роках – щонайменше 1.489.709 осіб (не здано в 1933 році 1677 місячних звітів з окремих сільрад, що значно применшило смертність). Розрахунки наших опонентів, послідовності наукового пошуку яких ми не бачимо, щодо втрат Київщини сягають лише 1.110,8 тис.[67]

Коли більшовицька влада усвідомила масштаб Голодомору, то вона почала ховати первинні документи. Так, 13 квітня 1934 року Одеський облвиконком ухвалив рішення про вилучення книг актових записів за 1932–1933 рік і передачу їх на зберігання до таємних частин райвиконкомів, «зі злочинним обліком народження та смертей в сільрадах в результаті роботи «чужих елементів».[68]

Подібну директиву до міськрайвиконкомів 20 квітня 1934 року також розіслали власті Харківської області, в якій вимагалося «очистить сельсоветы от классово- враждебных и чуждых элементов, установив регулярное наблюдение за делом регистрации актов».[69]

Цей документ гласив: «Все книги регистрации смертей за 1933 год и за 1932 год, начиная с ноября месяца Областной исполнительный комитет требует изъять из сельсоветов и передать для хранения в секретную часть райисполкомов».[70]

У квітні 1934 року сільрадам Вінниччини також надійшла подібна вказівка: «Негайно відберіть книжки ЗАГС про смерть за 1932 та 1933 роки і надішліть такі до спецчастини міськради…».[71]

Що це дало яскраво свідчать факти по Красноградському району Харківської області – ця передача призвела до того, що багато документів просто зникла. Про абсолютно незадовільне збереження документів про реєстрацію руху населення під час Голодомору 1932–1933 років можемо переконатися з аналізу матеріалів органів ЗАГСу, які були нещодавно передані до Державного архіву Полтавської області. Наприклад, в Шершнівці Лубенського району свідоцтва про народження за всі передвоєнні роки є[72], а документів про смерть за 1932–1933 – жодного. Така ж картина і з матеріалами про рух населення села Яблунівка Лохвицького району. Тут є всі документи про народжених у 1930-х роках, а от документи про смерть залишилися лише з 1936.[73]

Про який належний облік руху населення можна говорити, якщо в Бабшинській сільраді Кам’янець-Подільського району нинішньої Хмельницької області реєстрацію смертей у 1933 році розпочали лише 28 липня. Якщо хтось залишався з родичів, то смерть людини фіксувалася зі слів, хоч і заднім числом. Але чи могла пам’ять уцілілих та й реєстратора адекватно сприймати ситуацію, коли окремі смерті датувалися… 31 квітнем 1933 року.[74]

Та московську владу менше всього турбувала втрата власне корінних хліборобів – для цього вона перекине у вимерлі українські села вихідців з російської глибинки й Білорусі, на збирання врожаю залучить армію й городян. Тим паче, що заступник наркома робітничо-селянської інстпекції СРСР Верменичев повідомляв 15 січня 1933 року про досить цікаву тенденцію: «Из колхозов Западной области участились случаи самовольного переселения колхозников на Украину, чем в значительной степени способствуют местные и областные колхозные и зем. организации Украины. Так, коммуна им. Ленина (Шумячского района Запад. обл.), не вошедшая в план переселения, самовольно отправила ходаков в Донецкую область и там заручилась ходатайством Донецкого Обл. ЗУ Буденновской МТС о переселении к ним коммуны.

Ровнянские организации (Одесская обл.) способствуют переселению группы колхозников деревни Воронцы (Смоленский район Запад. обл.). Нововасильевское РайЗО Днепропетровской обл. 22. Х сообщило Зап. ОблЗУ, что колхоз «Краском» Ельнинского района Зап. обл. ими приписан в колхоз «Гигант» их района».[75]

Чому на цьому аспекті наголошуємо? Та тому що всі оті переселенці 1932–1936 років з-поза меж УСРР разом зі своїми родинами будуть записані в січні 1937 року до населення УСРР, відтак воно і збільшиться до 26. 812 тисяч. Це збільшення буде також і за рахунок тих голодних українських селян, які намагалися через поліські болота, Збруч і Дністер дістатися до Польщі й Румунії, але були розстріляні радянськими прикордонниками, або не допливли до рятівного берега, де сподівалися дістати так бажаного хліба.

Російські дослідники наводять дані, що за 1932 рік прикордонники ДПУ УСРР розстріляли 5.450 осіб.[76] Скільки цих нещасних поглинули хвилі Дністра чи Збруча – невідомо. Як не знаємо і про тих, хто помер від застудних хвороб. Поки що не встановлено жодних конкретних цифр втрат у 1933 році. Знаємо лише, що тоді при переході кордону з СРСР затримано 1.902 особи.[77] Згадані переселенці до УСРР у 1937 році будуть також записані на місці тих, хто лежить у братських могилах біля залізничних станцій, трупи яких скидали в загальні ями без належної реєстрації. Таких поховань в Україні щонайменше 837 – і жодне не досліджене. Знаємо лише, що біля станції Булацелівка на Харківщині, наприклад, з грудня 1932 по травень 1933 виявилося до десяти тисяч трупів.[78]

А хто порахував тих українців, котрі пішли за хлібом до Росії чи Білорусі і там померли? Секретар Кантемирівського райкому ВКП (б) Центрально-Чорноземної області Журилов писал секретареві обкому Варейкісу ще 1 квітня 1932 года, що в Кантемирівці «только за последние дни похоронено 12 человек пришедших за хлебом с украинских соседних районов».[79]

Мешканка Слободи Мозирського району Білорусі П. Жильська згадувала: «Был сильный голод. К нам шли украинцы. Хотелось им дать. Украинцы приходили и умирали под забором. Падали и умирали».[80]

Подібні свідчення і В. Буйновець з цього ж села: «Украинцы приходили, прямо под забором умирали». Така ж картина закарбувалася і В. Дулуб з села Малі Автюки: «…много украинцев умирало. Просили хлеба, а потом падали и умирали».[81]

Російський дослідник Віктор Кондрашин стверджує, що в 1932 році «сам факт голода на Украине был шоком для русских крестьян. Показательна в этом плане реакция белорусов. Летом 1932 г. Белоруссия оказалась заполнена голодающими сельскими жителями с Украины. Изумленные белорусские рабочие писали в «Правду» и высшему руководству страны, что они не помнят, чтобы когда бы то ни было «Белоруссия кормила Украину».[82]

Заангажована на цифру втрат у 3,9 млн осіб, названа українсько-американська група відкидає й інші пропозиції підрахунку, які можуть допомогти у встановленні реальних втрат. Зокрема, вона не звертає уваги на відповідність прийому до перших класів дітей 8-річного віку, починаючи з 1 вересня 1933 року, з кількістю народжених свого часу у конкретних населених пунктах. Чому, скажімо, вказаних демографів та істориків не насторожив той факт, що 1 вересня 1932 року до перших класів Петриківського району Дніпропетровської області влилося 1737 дітей, а через рік до другого класу перейшло лише 867. Така ж тенденція виявилася і щодо другокласників і третьокласників: відповідно 1275 і 695, 1126 і 693.[83]

Якщо вона була такою повсюдно, то принаймні мільйон дітей не дорахувалася українська школа 1 вересня 1933 року тільки в цих трьох початкових класах.

Недобір першокласників давав про себе знати і в наступних роках, що бачимо на конкретних фактах. Так, 1 вересня 1935 року, скажімо, в перші класи початкових (п), неповносередніх (нс) і середніх (с) шкіл Плисківського і Погребищенського районів, що входили тоді до Київської області, прийшло набагато менше дітей, ніж їх народилося 1927 року.[84] Наприклад, за парти Адамівської початкової Плисківського району сіло 34 першаки, а в 1927 у цьому населеному пункті на світ з’явилося 68 дітей, у Андрушівській (нс) ці показники були відповідно 41 і 135, Обозівській (п) – 17 і 57, Паріївській (п) – 18 і 37, Попівській (п) – 14 і 42.[85]

Подібна ситуація склалася і в сусідньому, Погребищенському районі. Скажімо, показники Ординецької (нс) – 30 і 76, Борщагівської (нс) – 29 і 93, Круподеринецької (нс) – 63 і 78, Павлівської (нс)- 66 і 100, Білешківської (нс) – 37 і 106, Гопчицької (нс) – 78 і 108, Старостинецької (нс) – 36 і 106, Люлинецької (п) – 19 і 42, Кулешівській (п) – 11 і 25, Іваньківській (п) – 19 і 25.[86]

Не менш наглядною є картина і щодо наповнення початкових класів Баришівського району Київської області станом на 1 вересня 1940 року (* – неповні дані про народження за відповідний рік). З цієї таблиці, до речі, можна переконатися, що найбільших втрат зазнала саме вікова група 1932 року, тобто народжені перед Голодомором, а відтак найменш зміцнілі перед таким суворим випробуванням[87]

Населенні пункти	Народилося в 1932 році	З народжених у 1932 році пішло до 1 класу в 1940 році	З народжених у 1931 році пішло до 2 класу в 1940 році	З народжених у 1930 році пішло до 3 класу в 1940 році	З народжених у 1929 році пішло до 4 класу в 1940 році
Баришівка	46	23	46/35	75/34	85*/35
Бзів	40*	13	52/24	76/29	60/36
Борщів	16	4	24/3	33/14	28/15
Війтовці	108	10	151/56	148/59	60*/78
Власівка	27*	8	32/19	39/33	46/44
Волошинівка	24*	13	41/20	39/38	46/20
Гостролуччя	76	51	107/77	121/73	114/64
Дернівка	38	13	28/23	34/26	42/34
Коржі	20*	5	12/12	23/20	27/20
Корніївка	40	7	53/29	64/52	66/35
Липняки	39	19	-/23	38/32	40/27
Лукаші	26*	27	64/38	84/40	68/38
Лук’янівка	41	10	50/17	55/32	61/31
Мала Стариця	17	7	23/20	27/19	26/11
Морозівка	44	17	49/34	75/44	77/35
Масківці	47	6	47/26	69/28	64/12
Паришків	51	16	63/35	61/29	73/49
Пасічна	20	12	16/15	-/18	-/33
Рудницьке	35	16	39/15	43/17	63/35
Селичівка	58	17	63/35	68/36	65/39
Селище	2*	15	61/40	58/35	54/29
Сизенків	21	12	18/17	32/29	23/14
Скопці	96*	29	118*/72	205/93	187/80

І навіть у такому поліському районі Київщини, як Іванківський, де, здавалося, багатства лісів і річок мали б зарадити масовому Голодомору, школи прийняли в 1940 році також набагато менше першокласників. А в багатьох селах тут узагалі не набрали перших класів, хоч 8 років перед тим там народилося достатня кількість дітей для їх відкриття. Як і перед тим, що давало можливість мати перші класи в 1937–1939 роках[88]

Школи	Народилося в 1932 році	Пішло до 1 класу в 1940 році	У тому числі 8-річних	Пішло до 2 класу в 1940 році	Пішло до 3 класу в 1940 році	Пішло до 4 класу в 1940 році	Разом
Білоберезька п	19*	–	–	15	21	17	53
Блідчанська нс	*23тр.**	24	15	58	45	53	180
Болотнянська п	14	–	–	16	10	12	32
Воропаївська п	13	–	–	15	30	–	45
Ворошилівська п	–	20	14	19	25	16	77
Доманівська нс	–	11	1	17	23	19	70
Запрудська нс	40*	44	38	29	44	38	155
Зимовицька п	8	11	8	8	–	9	28
Іванківська с	60	46	35	60	55	73	234
Карпилівська п	17	–	–	16	16	6	38
Ковалівська п	14	–	–	17	25	–	42
Коленцівська нс	50	30	13	50	28	26	134
Красилівська рнс	62	19	11	25	33	29	106
Леонівська нс	17*	22	8	16	25	12	75
Любидванська п	6	–	–	12	–	20	32
Макарівська нс	36	31	17	34	57	55	177
Новомакалевицька п	25	10	4	21	14	17	62
Новосокільська нс	37	10	2	10	20	18	58
Обуховицька с	67	40	15	79	74	62	255
Ораненська нс	22	21	9	25	27	38	111
Орджонікідзевська п	9	9	1	9	16	14	48
Оцительська нс	33	10	3	30	35	35	110
Пироговицька нс	27	5	3	18	24	28	75
Потоцька п	17	9	3	12	15	15	51
Приборська нс	43	27	20	37	57	55	176
Руднетальська нс	26	9	4	17	34	17	77
Русаківська нс	38	16	5	29	37	39	121
Русаківська п (дитбудинок)	–	34	21	29	35	31	123
Станишівська нс	16*	24	10	60	39	58	181
Старосоколівська п	17	9	5	14	15	20	58
Сукачівська нс	54	56	30	34	35	40	145
Федорівська п	–	–	–	12	13	15	40
Феневицька с	78	40	20	43	70	60	213
Хочівська п	–	–	–	11	17	–	28
Шпилівська нс	48	26	15	33	49	20	128

А як вижили народжені в 1932 році в колишньому Іркліївському районі Полтавської області, який входить тепер до складу Чорнобаївського на Черкащині, можна бачити з наступної таблиці, хоч у документах відсутні дані про вік першокласників. Але знову ж таки найбільших втрат зазнали найменші, якщо врахувати, що народжуваність в українському селі на переломі 1920-х років була приблизно однаковою[89]

Школи	Народилося в 1932 році	Пішло до 1 класу в 1940 році	Пішло до 2 класу в 1940 році	Пішло до 3 класу в 1940 році	Пішло до 4 класу в 1940 році
Іркліївська с	29	14	18	35	17
Лихолітська нс	35	21	42	56	43
Павленківська п	8	–	18	–	22
Лящівська нс	70	40	56	81	68
Михайлівська п	4	–	37	–	28
Загородищенська п	11	–	40	–	35
Червоногорська п	22	7	–	17	–
Каврайська п	12	5	–	19	–
Демківська п	24	15	20	26	29
Бузьківська п	30	6	24	35	–
Наміснянська п	–	5	7	13	–
Кітлівська п	6*	8	23	31	–
Васютинська п	89	25	35	31	37
Васютинська с	–	28	44	44	40
Старосільська п	14	–	22	33	–
Чехівська п	15	–	26	–	31
Червонохижинська п	23	–	23	31	–
Мутиська п	27	13	–	25	–
Мойсінська нс	31	18	27	38	41
Пищиківська нс	14	7	5	22	21
Москаленська нс	69	48	43	55	40
Ревбінська нс	36	16	37	41	45
Староковрайська нс	37	17	25	27	33
Першомайська нс	24	10	21	22	27
Скородиська нс	49	31	57	41	46
Червоносільська нс	32	9	10	32	32
Воронинська нс	27	13	29	32	26
Крутьківська нс	42	25	56	48	50
Самовицька нс	38	28	22	59	32
Митьківська нс	48	25	38	37	35
Мельниківська с	59	35	42	59	71

Отже, А якщо додати до картина з наповненням перших класів сільських загальноосвітніх шкіл України після 1933 року складається майже скрізь однаковою – 30–40 відсотків дітей, народжених у 1924–1932 роках в УСРР, не сіли за парти. Якщо врахувати, що за 1924–1932 роки на світ появилося близько 10 мільйонів осіб[90] (скажімо, 1924 – 1.162,9, 1925 – 1.196,8, 1926 – 1.207,9, 1927 – 1.184,4 тисячі, 1928 – 1.139,3, 1929 – 1.080,0, 1930 – 1.023,0, 1931 – 975,3, 1932 – 782,0 – цей приріст відбувався головним чином за рахунок села), то цілком вірогідним є втрата у 1932–1933 роках щонайменше 3 мільйонів першокласників і майбутніх школярів початкових класів.цих жертв Голодомору і тих, хто в 1933 належав до середнього і старшого шкільного віку, то матимемо ще мінімум півмільйона жертв.

Виходячи з того, що втрати тільки дітей дошкільного і шкільного віку становили щонайменше 3,5 мільйона осіб, вважаємо цілком реальним, що мінімум 7 мільйонів населення УСРР стали жертвами Голодомору-геноциду 1932–1933 років.

Докторка економічних наук Н. Левчук дорікає мені на сторінках «УІЖ» за те, що я пропоную «розрити кожну безіменну могилу на території країни»,[91] що видається їй неможливим. Так, дослідити кожне з відомих на сьогодні 837 поховань – це величезна праця. Як і встановлення кількості похованих голодних українців у Росії й Білорусі, розстріляних на кордоні чи потопельців у Дністрі й Збручі, жертв канібалів, а то й зовсім не похованих, кістки яких розтягнули здичавілі собаки. Але без цих даних ми не можемо встановити реальну кількість втрат від Голодомору 1932–1933 років. І ніякі кабінетні формули наших демографів тут не допоможуть – тільки сумлінне вивчення первинних документів українських архівів, що має стати обов’язком кожного, хто займається дослідженням Голодомору-геноциду 1932–1933 років в Україні.

Використані джерела та література:

1 Левчук Н., Боряк Т., Воловина О., Рудницький О., Ковбасюк А. Втрати міського й сільського населення України внаслідок Голодомору в 1932 – 1934 рр. // Укр. істор. журнал. – 2015. – № 4. – С. 87.
2 Воловина О., Плохій С., Левчук Н., Рудницький О., Ковбасюк А., Шевчук П. Регіональні відмінності втрат від голоду 1932 – 1934 рр. в Україні. – Укр. істор. журнал. – 2017. – № 2. – С. 76 – 116.
3 Державний архів Харківської області – ДАХО: Ф. Р- 6531. – Оп. 101. – Спр. 4. – Арк. 24 – 26.
4 Там само. – Арк. 58, 59, 60, 61.
5 Там само. – Арк. 113 – 163.
6 Там само. – Оп. 106. – Спр. 7. – Арк. 74.
7 Державний архів Черкаської області – ДАЧО: Ф. Р-5899. – Оп. 24. – Спр. 185. – Арк. 138, 139, 140, 151, 152, 153, 155, 176, 180, 181, 192.
8 Там само. – Спр. 73. – Арк. 1 – 30.
9 Державний архів Запорізької області – ДАЗО: Ф. Р-5593. – Оп. 21. – Спр. 207. – Арк. 152, 153.
10 Там само. – Арк. 146, 146, 147, 147, 159, 152, 153, 153, 154, 155, 156, 156.
11 Там само. – Оп. 16. – Спр. 110. – Арк. 39, 40, 41, 42, 49, 51, 61, 62, 63, 64, 65, 67, 67, 77, 78, 79, 86, 87, 91.
12 Там само. – Арк. 126, 127, 128, 129, 132, 133, 134, 135.
13 Там само. – Оп. 20. – Спр. 148. – Арк. 100, 101,102, 105, 106, 108, 111, 112, 114, 115, 116, 117, 118, 119, 122, 125.
14 Там само. – Арк. 140, 141, 142, 143, 144, 145, 149, 156, 159, 162.
15 Там само. – Спр. 149. – Арк. 181, 183, 184, 185, 186, 187, 188, 189, 190, 191, 193, 196, 197, 198, 200.
16 Державний архів Херсонської області – ДАХрО: Ф. Р-4069. – Оп. 7. – Спр. 142.
17 Державний архів Хмельницької області – ДАХмО: Ф. 6452. – Оп. 1. – Спр. 210. – Арк. 151.
18 Довідник з основних статистично-економічних показників господарства районів Київської области УСРР. Видання Управління справами Ради Народніх комісарів УСРР. – Харків, 1933. – С. 6.
19 Довідники з основних статистично-економічних показників господарства районів Вінницької, Дніпропетровської, Донецької, Харківської, Одеськоїі Чернігівської областей і АМСРР. Видання Управління справами Ради Народніх комісарів УСРР. – Харків, 1933.
20 Богорад Д. Районная планировка Донецкого бассейна. – К.: Гостехиздат, 1947. – С. 116.
21 Голодомор 1932–1933 років. М. Житомир. – Житомир: Волинь, 2008. – С. 19.
22 Архівні матеріали Харківської обласної організації «Меморіал» з Голодомору. Таблиця 13.
23 ДАЗО: Ф. 5593. – Оп. 13. – Спр. 276, 313, 314, 315, 316, 317, 321.
24 Правда. – 1939. – 2 июня.
25 Центральний державний архів вищих органів влади та управління України – ЦДАВОВУ: Ф. 2. – Оп. 12. 4– Спр. 70. – Арк. 5, 7.
26 Центральний державний архів громадських об’єднань України – ЦДАГОУ: Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 7163. – Арк. 24 – 46.
27 Всесоюзная перепись населения 1937 года. Краткие итоги. – М.: Институт истории СССР, 1991. – С. 58.
28 Левчук Н. До питання про «старі» та «нові» підходи до оцінки втрат населення України внаслідок Голодомору 1932–1933 рр. // Укр. істор. журнал. – 2018. – № 2. – С. 192.
29 ЦДАВОВУ: Ф. 539. – Оп. 10. – Спр. 80. – Арк. 185.
30 Довідник з основних статистично-економічних показників господарства районів Київської области. – Харків, 1933. – С. 5.
31 Там само. – С. 8.
32 Українські вісті (Новий Ульм. – 1950. – Ч. 11.
33 Там само.
34 Сталин и Каганович. Переписка. 1931–1936. – М., 2001. – С. 179.
35 Державний архів Київської області – ДАКО: Ф. 144. – Оп. 1. – Спр. 58. – Арк. 155, 156.
36 Голодомор 1932–1933: запорізький вимір. – Запоріжжя: Просвіта, 2008. – С. 104.
37 Кропачев С. Масштабы демографических потерь СССР // Начало 1930-х – середина 1940-х годов. Проблемы отечественной истории и историографии [Текст] : сб. науч. ст. / Кропачев С. А. ; — Краснодар : Экоинвест, 2010. – С. 8.
38 ЦДАГОУ: Ф. 1. – Оп. 16. – Спр. 19. – Арк. 72, 72 зв.
39 Там само. – Оп. 6. – Спр. 323. – Арк. 269.
40 ЦДАВОВУ: Ф. 539. – Оп. 10. – Спр. 73. – арк. 24.
41 Там само. – Арк. 25.
42 ЦДАГОУ: Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 5315. – Арк. 16.
43 Там само. – Спр. 5588. – Арк. 5.
44 Там само. – Арк. 9.
45 Там само. – Спр. 5313. – Арк. 84.
46 Там само. – Спр. 5326. – Арк. 8, 9.
47 Там само. – Спр. 5599. – Арк. 5.
48 Там само. – Спр. 6237. – Арк. 33.
49 Там само. – Спр. 6241. – Арк. 31.
50 Державний архів Дніпропетровської області – ДАДО: П-19. – Оп.1. – Спр. 525. – Арк. 49 зв.
51 ЦДАГОУ: Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 6243. – Арк. 71.
52 Там само. – Спр. 6241. – Арк. 33.
53 ДАДО: П-19. – Оп.1. – Спр. 529. – Арк. 123 зв.
54 ЦДАГОУ: Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 5315. – Арк. 91.
55 Там само. – Арк. 105.
56 Там само. – Арк. 120.
57 ДАХО: Ф. Р-5231. – Оп. 2. – Спр. 2. – Арк. 5, 5 зв.; Спр. 10. – Арк. 1, 1 зв.; Спр. 18. – Арк. 7, 7 зв.; Спр. 27. – Арк. 7, 7 зв.
58 ЦДАГОУ: Ф. 1. – Оп. 20. – Арк. 42, 43.
59 ЦДАВОВУ: Ф. 2. – Оп. 12.- Спр. 1. – Арк. 143 – 147.
60 Вінниччина (Вінниця). – 1993. – 17 серпня.
61 Державний архів Вінницької області – ДАВО: Ф. Р-2071. – Оп. 1. – Спр. 348. – Арк. 50.
62 Там само. – Арк. 74.
63 Там само. – Спр. 355. – Арк.– Арк. 78.
64 Державний архів Миколаївської області – ДАМО: Ф. Р-5950. – Оп. 18. – Спр. 156. – Арк. 1 – 453.
65 ЦДАГОУ: Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 6276. – Арк. 2.
66 Довідник з основних статистично-економічних показників господарства районів Київської области УСРР. – Харків, 1933. – С. 6 – 8; ДАКО: Ф.235. – Оп. 1. – Спр. 21. – Арк. 1 – 108.
67 Воловина О., Плохій С., Левчук Н., Рудницький О., Ковбасюк А., Шевчук П. Регіональні відмінності втрат від голоду 1932–1934 рр. в Україні. – Укр. істор. журнал. – 2017. – № 2. – С. 95.
68 Державний архів Одеської області – ДАОО: Ф. Р-2009. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 64.
69 ДАХО: Ф. Р-3683. – Оп. 2. – Спр.2. – Арк. 52.
70 Там само. – Арк. 52.
71 Вінниччина (Вінниця). – 1993. – 17 серпня.
72 ДАПО: Ф. Р-9126. – Оп. 8. – Спр. 45 – 98.
73 Там само. – Опис 10. – Спр. 119.
74 ДАХмО: Ф. Р-6449. – Оп. 1. – Спр. 21. – Арк. 4.
75 ЦДАВОВУ: Ф. 539. – Оп. 19. – Спр. 219. – Арк. 92.
76 http://you-books.com/book/I-Chigirin/Mif-i-pravda-o-Stalinskom-golodomore-Ob-ukrainskoj.
77 ЦДАГОУ: Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 6582. – Арк. 49.
78 Голодомор 1932–1933 років в Україні. – С. 571.
79 ЦДАГОУ: Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 5255. – Арк. 16.
80 Романова И. Голод в БССР // Міжнародна конференція «Штучні голоди в Україні ХХ століття». Київ, 16 травня 2018 року. Матеріали. – К., 2018. – С. 554.
81 Там само.
82 Кондрашин В. Голод 1932-1933 годов. –М., 2008. – С. 180.
83 ДАДО: Ф. П-19. – Оп. 1. – Спр. 483. – Арк. 154.
84 ДАВО: Ф. 6129. – Оп. 4. – Спр. 11, 15, 17, 18, 19, 21, 22, 23, 24, 25, 26,30, 31, 32,33, 34, 38, 39, 40, 41, 42, 43, 47, 48,49, 50, 51, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63, 64, 65.
85 ДАКО: Ф. Р-144. – Оп. 1. – Спр. 1866. – Арк. 1 – 65.
86 Там само. – Спр. 1882. – Арк. 1 – 48.
87 Там само. – Спр. 2538. – Арк. 1 – 26.
88 Там само: Ф. Р-5634. – Оп. 1. – Спр. 421, 422; Ф. Р-144. – Оп. 1. – Спр. 2541. – Арк.1-41.
89 ДАЧО: Ф. Р-5899. – Оп. 23. – Спр. 1, 2, 5, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 25, 26, 51, 52, 59, 60, 63, 67; ДАПО: Ф. 3938. – Оп. 1. – Спр. 195. – Арк. 69-72.
90 Природний рух людности України в 1929 р. – Харків: Господарство України, 1932. – С. 13; ЦДАГОУ: Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 7163. – Арк. 16.
91 Левчук Н. До питання про «старі» та «нові» підходи до оцінки втрат населення України внаслідок Голодомору 1932–1933 рр. // Укр. істор. журнал. – 2018. – № 2. – С. 190.

REFERENCES

Derzhavnyi arkhiv Zaporiz’koi oblasti
Derzhavnyi arkhiv Kyivskoi oblasti
Derzhavnyi arkhiv Mykolaivskoi oblasti
Derzhavnyi arkhiv Poltavskoi oblasti
Derzhavnyi arkhiv Kharkivskoi oblasti
Derzhavnyi arkhiv Khersonskoi oblasti
Derzhavnyi arkhiv Khmelnytskoi oblasti
Derzhavnyi arkhiv Cherkaskoi oblasti
Tsentralnyi derzhavnyi arkhiv vyshykh orhaniv vlady ta upravlinnia Ukrainy
Tsentralnyi derzhavnyi arkhiv hromadskykh obiednan’ Ukrainy.
Arkhivni materialy Karkivski Kharkivskoi oblasnoi orhanizatsii «Мemorial» z Holodomoru. Tablytsia 13.
Bohorad D. Raionnaia planirovka Donetskoho. – К.: Hostekhizdat, 1947.
Chigirin I. Mif i pravda o stalinskom golodomore || http://you-books.com/book/I-Chigirin/Mif-i-pravda-o-Stalinskom-golodomore-Ob-ukrainskoj.
Dovidnyk z osnovnykh statystychno-ekonomichnykh pokaznykiv hospodarstva rayoniv Kyivskoi oblasty USRR. Vydannia Upravlinnia spravamy Rady narodnykh komisariv USRR. – Kharkiv, 1933. – S. 6.
Holodomor 1932–1933: zaporiz’kyi vymir. – Zaporizhzhia: Prosvita, 2008. Holodomor 1932–1933 rokiv. М. Zhytomyr: Volyn, 2008.

Кondrashyn V. Holod 1932–1933 hodov. –М., 2008.
Kropachov S. Mashtaby demohraficheskikh poter’ SSSR // Nachalo 1930-kh – seredina 1940-kh hodov. Problemy otechestvennoy istorii ; — Краснодар : Ekoinvest, 2010.
Levchuk N., Boriak T., Volovyna O., Rudnytskyi O., Kovbasiuk А. Vtraty miskoho I silskoho naselennia Ukrainy vnaslidok Holodomoru v 1932–1934 rr. // Ukr. istor. zhurnal. – 2015. – № 4.
Levchuk N. Do pytannia pro «stari» ta «novi» pidkhody do otsinky vtrat naselenn Ukrainy vnaslidok Holodomoru 1932–1933 rr. // Ukr. istor. zhurnal. – 2018. – № 2.
Romanova I. Holod v BSSR // Mizhnarodna konferentsiia “Shtuchni holody v Ukraini XX stolittia”. Kyiv, 16 travnia 2018 roku. Materialy. – К., 2018.
Pravda. – 1939.
Pryrodnyi rukh ludnosty Ukrainy v 1929 r. – Kharkiv: Hospodarstvo Ukrainy, 1932.
Stalin I Kahanovych. Perepiska. 1931–1936. – М., 2001.
Ukrainski visti (Novyi Ulm. – 1950. – Ch. 11.
Vinnychchyna (Vinnytsia). – 1993.
Volovyna O., Plokhiy S., Levchuk N., Rudnytskyi O., Kovbasiuk А., Shevchuk P. Rehionalni vidminnosti vtrat vid holodu 1932–1934 rr. v Ukraini. – Ukr. istor. zhurnal. – 2017. – № 2. – С. 76 – 116.
sesoiuznaia perepis naselenia 1937 hoda. Kratkie itohi. – М.: Institut istorii SSSR, 1991.

Так, автор цих рядків уважав, що за такої пильної уваги «Українського історичного журналу» до демографічних проблем розрахунку жертв Голодомору-геноциду він також має можливість донести до читачів цього видання свою думку про історико-статистичні питання підрахунку втрат вказаної трагедії, за що піддавався критиці на сторінках вказаного видання. Бо це не тільки його громадянське право в обстоюванні власної честі й гідності, а й можливість і право читачів «Українського історичного журналу» знати позицію критикованого.

На початку 2020 року головний науковий редактор «Українського історичного журналу» академік Валерій Смолій подякував за увагу до видання й повідомив, що статтю будуть готувати до друку. Невдовзі мені переслали внутрішню рецензію професора Станіслава Кульчицького, який, зробивши кілька зауважень технічного характеру, радив редколегії надрукувати статтю під рубрикою «Дискусія», в якій опублікована була і стаття Н. Левчук. Однак аж у середині травня заступник головного редактора Олександр Донік повідомив, що розглянувши ще в березні зовнішню рецензію, редколегія «Українського історичного журналу» вирішила мою статтю не друкувати. А це означає, що я, розкритикований на сторінках «Українського історичного журналу» як невіглас, тільки через суд повинен добиватися, аби читачі цього видання дізналися про мою позицію.

Вказана закрита рецензія фактично повторює всі ті претензії, які пред’являла мені на сторінках «Українського історичного журналу» Н. Левчук, і звинувачення ті ж самі, на кшталт «не ознайомлений», «не володіє», «не знає», а найголовніше – «автор тенденційно підбирає матеріал і проводить розрахунки з намаганням обґрунтувати втрати у 7 млн осіб і більше».

Хоча, як можна «тенденційно» підібрати матеріал – якщо документи є, події відбувалися, то залишається лише проаналізувати їх, що й зробив автор. І жодної цифри не придумав, вирахувавши за допомогою арифметичних дій підсумковий результат.

Однак з таким підходом, як бачимо, не погодилися члени редколегії «Українського історичного журналу». Очевидно, дехто з них це свідомо зробили, оскільки дослідників, котрі вважають втрати в 3,5 мільйони заниженими, вони називають гопкомпанією. Хтось з них, можливо, й досі вважає, що раз не було постанови ЦК компартії про голод, то й голоду не було – так вони розказували нашим студентам в середині 1980-х років. А, можливо, що були й такі, які не читали статті, а тим паче не проаналізували критичні закиди анонімного рецензента з її текстом. Для них я підготував порівняльну таблицю, яка сама за все скаже щодо 21-го зауваження анонімного демографа і реальної інформації в поданій до друку статті:

Зауваження анонімного рецензента

Що насправді в статті В. Сергійчука для «УІЖу»

1. На с. 1 в анотації у частині «Наукова новизна», автор зазначає, що певні розрахунки робились «з врахуванням коефіцієнта природних втрат». У статті цей коефіцієнт взагалі не згадується. Тобто, що собою являє коефіцієнт, як він розраховувався та використовувався, у статті не йдеться.

1. Коефіцієнт про природні втрати населення відомий для всіх спеціалістів, він визначений українськими демографами ще на переломі 1920-1930 років. Тож коли автор розраховував втрати дітей 1924 – 1932 років народження, які в 1932-1940 роках мали прийти в перший клас, то він враховував для кожної вікової групи смертність до 1932 року згідно з цим коефіцієнтом.

2. На с. 2 автор у полеміці зазначає, що демографами наводяться два варіанти відносної кількості втрат:

1) «Втрати від голоду становлять 22 % від загальної чисельності населення Казахстану, 17 % – в Україні, 3 % – у Росії та менше 2 % – в інших республіках колишнього СРСР».

2) «У 2018 році наші демографи дають інші цифри: Казахстан – 22,4, Україна – 13,3, а Росія – 3,2 відсотка».

2. Але це ж опоненти дають такий різнобій у своїх публікаціях, що показують зменшення втрат України, водночас збільшуючи жертви казахів і росіян. Це якраз і є той класичний приклад, коли злодій кричить: «Ловіть злодія!».

До речі, цифри вимушеної міграції сільського населення в 1929–1933 роках за межі УСРР вони подають в «УІЖі» також різні: стаття 2015 року–576 тис. осіб, стаття 2017-го – 532,2 тис.

3. Щодо позиції автора стосовно «розширення часових рамок Голодомору з включенням 1934 року» (с. 2).

Слід зазначити, що вплив різних подій на демографічні процеси доволі часто має пролонгований, інерційний характер.

Для розширення часових рамок Голодомору, у світлі новітніх досліджень теми, існують об’єктивні підстави, які знаходять підтвердження при поглибленому вивченні демографії Голодомору.

а) «… не підкріплюється дана новація й відповідними архівними матеріалами» (тобто включення 1934 року до періоду Голодомору) (с. 2) автор зробив на основі 8 районів, тоді як є місячна динаміка для всієї України;

б) висновок, що «… у більшості районів УСРР чимало жертв Голодомору 1932-1933 років реєструвалися наступного 1934 року» (с. 4) зроблено на основі 9 районів, тоді як в Україні станом на квітень 1933 року був 391 район.

Наведені автором вибіркові дані про померлих на рівні сільрад адміністративних районів не можуть слугувати основою для узагальнень по країні і мають ілюстративний характер.

3. Загально прийнято говорити про Голодомор 1932–1933 років, навіть Закон про це каже. Ніяких підстав розширювати рамки Голодомору статистика не має. Посилання на якісь демографічні обставини при поглиб-леному вивченні з таким же успіхом можна застосувати до наслідків воєн, але ніхто час після 2 вересня 1945 року не вважає продовженням Другої світової війни.

а) Висновки автора зроблені на основі вивчення первинних докумен-тів з різних регіонів республіки, про що свідомо замовчує анонімний рецензент перед членами редколегії «УІЖ». У статті зазначено, крім Таращанського, «подібні результати одержані автором і на основі аналізу документів, що збереглися в Переяславському районі Київської, Первомайському – Миколаївської, Козелецькому – Чернігівської, Оратівському й Погребищенському– Вінницької, Оріхівському – Запорізької, Старокостянтинівському – Хмельницької, а також в окремих населених пунктах Харківської, Херсонської і Дніпропетровської областей».

Тобто аналіз первинних документів про смертність у 1934 році в окремих районах і населених пунктах різних за природними умовами 9 областей дав підставу автору зробити висновок, що смертність у 1934 році була набагато нижчою, ніж у 1931 році.

б) Що стосується реєстрації смер-тей 1933 року в 1934, то первинні документи ЗАГСу засвідчують справ-ді ці випадки в більшості районів УСРР – перелік можна продовжити.

А чому анонімний рецензент не порівнює смертність 1934 року з пе-редголодовими роками, а з 1935 і 1936?

Чи це означає, що відтепер, історики й економісти робитимуть порівняльний аналіз різних даних не з 1913 і 1940 роками для України як в обох випадках передвоєнними, а порівнюватимуть наслідки 1914–1918 і 1941–1945 років відповідно з 1919 і 1946 роками?

Може, треба чекати, коли вказана група перетворить голод 1921–1923 років у голод 1921–1924 років, а голод 1946–1947 років у таку собі новацію 1946–1948 років. Тим паче, що сучасна історична наука подала вже нам дослідження про окремий голод 1928–1929 років.

4. Має місце тенденційне подання матеріалів, на які посилається автор. Так, на с. 5 він зазначає про «тверд-ження авторів згаданої статті щодо різкого збільшення смертності власне міського населення УСРР в 1933 році». У «згаданій статті» ніде не вживаються слова «різке збільшення», а є про те, що «не лише сільські, а й міські мешканці зазнали відчутних втрат» (анотація), «.. міське населення також голодувало та зазнало втрат, хоча й помітно менших».

Це твердження також ще раз за-свідчує надто низький рівень джерелознавчого аналізу автора. У роз-рахунках демографи послуго-ву-валися підсумками природного руху населення на рівні адміністративних районів за 1933–1939 рр. з фондів РДАЕ у Москві. Зведена звітність УНГО УСРР про природний рух населення республіки за вказані роки зберіглася тільки у фонді ЦУНГО СРСР в РДАЕ. (Документація УНГО УСРР за 1932–1940 рр. була спалена на початку лип-ня 1941 р. у печах цегельного заводу в Корчуватому).

4. У таблиці 2 однієї з статей опонентів в «УІЖі» є дані, що надсмертність міського населення в 1932 році становила 43,1 тисячу осіб, а в 1933 – 193,9 тисяч. Якщо зростання смертей підвищилося майже в 5 разів, то хіба це не різке зростання?

Не тільки Сергійчук, а й багато ін-ших авторів, хто працював з первин-ними документами ЗАГСу, відзнача-ють, що до міських смертей записано величезну кількість голодних селян.

Не все спалили в 1941 році, як постійно наголошує Н. Левчук. Якщо спалили документи власне демогра-фічного характеру, то це не значить, що знищили документи статистики по областях і районах. Зрештою, частина цих документів збереглася і в цент-ральних архівах України.

Тому анонімний автор може дурити 20 поважних істориків, але не автора, який тримав відповідні доку-менти в руках і на них посилається в статистичних підрахунках (не демо-графічних розрахунках!) втрат насе-лення.

5. На с. 6 автор полемічно зазначає: «А чи можна віднести до міських жителів тих, мертві тіла яких знімали з потягів і залишали на перонах залізничних станцій, після чого їх скидали неподалік у нашвидкуруч викопані ями, як правило, без належної реєстрації. А трупи багатьох, як було в Дніпропетровську взимку 1933, через замерзлу землю лежали цілими штабелями неподалік вокзалу кілька тижнів, поки їх не вивезли спеціальним ешелоном у невідомому напрямку?».

Ця цитата свідчить або про необізнаність автора з методологією «українсько-американського колективу демографів», з якими він веде заочну полеміку, або про свідоме дезінформування читачів. Річ у тім, що ніде у роботах «українсько-американського колективу демографів» не написано, що цих померлих було включено в статистику смертності міського населення.

Якщо автор сам пише «без належної реєстрації», то вони не потрапили ані в статистику смертності міського, ані сільського населення. Тобто автор свідомо вдається до маніпулювання.

5. Яке ж маніпулювання, якщо трупи невідомих, що штабелями лежали не тільки в Дніпропетровську, а як тепер виявилося, й у Конотопі, потім вивезли без належної реєстрації невідомо куди. І при чому тут методологія демографів, коли не вивчено первинні документи. А з методологією цього «українсько-американського колективу демографів» автор добре обізнаний: на основі матеріалів переписів 1926 року, 1937 року (сфальсифікованого на півмільйона) і 1939 року (сфальсифікованого на 1,5 мільйони) довести, що втрати 1932–1933 років становили не більше 3,9 млн осіб, незважаючи на те, що й досі достеменно не вивчено міграційні процеси в 1927–1936 роках.

А багатьох померлих селян справді було включено в міську статистику – треба, щоб демографи подивилися оригінали свідоцтв про смерть, хоча б у Сталінському ЗАГСі Запоріжжя, де зафіксовані масові смерті в будинку немовлят. Чи в Харкові, де у третині свідоцтв про смерть не вказується місце прожи-вання.

Тож яка маніпуляція? Це теж не вкладається в голові. Хоча 20 поважних істориків це сприйняли.

6. Ще одним перекрученням або нерозумінням методології розрахунків «українсько-американського колективу демографів» є твердження автора, що «названі автори обґрунтовують свої розрахунки чинниками як внутрішньої міграції, … , так і зовнішньої … » (с. 7). Тобто автор не усвідомлює, що міграція є лише одним із кількох компонентів демографічного балансу за міжпереписний період і оцінка втрат не базується на лише одній міграції.

6. Автор добре розуміє методологію «українсько-американського колективу демографів» і як вони її використовують у цьому випадку – про це вже ним сказано вище.

Тому й не розуміє – як можна визначатися з кількісними втратами під час Голодомору, не врахувавши реальний баланс зовнішнього механічного руху населення, який має дуже велике значення при цьому. Для цього ілюструються документи Харківської області, баланс якої був негативним щодо виїзду за межі УСРР.

7. На с. 8 автор зазначає, що «оскільки до 1 січня 1932 року, тобто початку Голодомору, населення УСРР не тільки значно збільшилося за рахунок природного приросту, але й через великий наплив робочої сили з-поза меж її …». Хоча стаття рясніє посиланнями, автор не наводить доказів про «наплив робочої сили в 1927–1931 рр.».

7. Автор має копії великої кількості документів про вербування робочої сили з-поза меж УСРР у вказаний період. Особливо промовистими є факти вербування росіян на Дніпробуд. І якби не було офіційної цифри про кількість населення УСРР станом на 1.01.1932 року, то обов’язково використав би ці матеріали. Але вона є – 32.680.700.

8. На с. 8 автор присвятив абзац обґрунтуванню неможливості використання даних перепису 1939 року.

Текст абзацу дає можливість зробити висновок, що замість об’єктивного вивчення інформаційного потенціалу підсумків переписів 1937 і 1939 року для потреб обчислення втрат людності УСРР у 1932–1933 рр., автор цілеспрямовано вдається до різних маніпуляцій з переписними матеріалами з метою обґрунтування своєї оцінки людських жертв у розмірі щонайменше 7 млн осіб.

Наглядним прикладом ненаукового підходу до аналізу підсумків переписів є маніпуляції автора із загальною чисельністю людності УРСР за даними перепису 1937 р. і 1939 р.

Віднайдені ним в ЦДАГО України доповідні записки керівників УНГО УРСР М. Асаткіна (перепис 1937 р.) і В. Рябичка (перепис 1939 р.) подаються як першовідкриття. Однак, числа чисельності людності, подані у цих записках, для дослідників – не новина, вони були відомі ще на початку 1990-х років.

Складається враження, що автор взагалі не розуміє, для чого було використано дані переписів. Вони були взяті як опорні точки чисельності населення для реконструкції демографічної динаміки України і на цій основі розрахунку втрат населення.

Перепис 1939 р. (а не 1937 р.) було взято за кінцеву опорну точку тільки тому, що його підсумки містять дані статево-вікової структури населення, які відсутні для підсумків перепису 1937 р. Результати перепису 1937 р. також було враховано, але лише на рівні загальної чисельності.

8. Автор досі не одержав від згаданого «українсько-американсь-кого колективу демографів» чітке роз’яснення: для чого вони викори-стовують для підрахунку жертв Голодомору дані перепису 1939 р., якщо відомі дані перепису 1937 року, які при уточненні з первинними документами стають базою для реального підрахунку втрат. А потім, перепис 1939 року сфальсифікований на 1,5 млн осіб, про що відомого з документів. Які правдиві кількісні показники статево-вікових груп у переписі 1937 року ретроспективно можна встановити, якщо дані вікових груп у переписі 1939 року сфальсифіковані?

Анонімний рецензент може й далі дурити 20 поважних істориків, але автора цих рядків– ні.

У ЦДАГО України Сергійчук нія-ких доповідних В. Рябичка за 1939 рік не виявив – це вигадка неуважного рецензента: з цими документами автор ознайомився в ЦДАВО Укра-їни, у фонді Ради народних комісарів УРСР. До нього їх ніхто, в тому числі московська професор Жиромська, не опрацьовував, як це подає анонімний рецензент. Анонім неуважно читав статтю автора для «УІЖу».

Автор ще раз наголошує: для підрахунку жертв Голодомору 1932–1933 років важливим є саме перепис 1937 року, оскільки завдяки його уточненим загальним даним є можливість вийти на кількість населення УСРР станом на 1 січня 1934 року. Для цього ніяких даних про «статево-вікові структури» непотрібно. Це щось незбагненне в логіці анонімного рецензента, а також у прилюдних виступах Н. Левчук. Дивно, що цього не побачили члени редколегії «УІЖу», якщо вони, ухвалюючи негативне рішення, читали статтю й анонімну рецензію.

9. «Як бачимо, понад півтора мільйона населення УСРР в 1939 році було приписано, а це не дає можливості одержати правильні висновки».

Знову ж таки, це твердження є або ще однією маніпуляцією й перекручуванням, або свідченням необізнаності методології демографічних розрахунків, яку автор завзято критикує. Твердження автора читається так, ніби у розрахунках використовується фальсифікована завищена чисельність населення за переписом 1939 р.

Чисельності на 17.01.1939 р. в 29,2 млн. осіб із доповідної В. Рябичка – не повна, бо охоплює тільки цивільну людність, переписану у загальному порядку, без населення, яке обліковувалось у спеціальному порядку (армія, флот, НКВС, цивільні у складі НКВС, ув’язнені), і яких потрібно додати до підсумків переписаного цивільного населення, тобто до 29,2 млн. А автор цього не враховує.

9. Якщо члени редколегії читали статтю Сергійчука до «УІЖу», то вони мали б переконатися, що текст там зовсім інший, бо використовується таємна доповідна В. Рябичка на ім’я голови Ради народних комісарів УРСР Коротченка не від 17 січня 1939 року, а від 2 лютого 1939 року, і дані наводяться зовсім інші, ніж подає анонімний рецензент: «всього за переписом 1939 року ми маємо 29,4 млн. осіб», а контрольний обхід через три тижні виявив додатково по республіці лише 17553 незареєстрованих раніше громадян.

Як бачимо, понад півтора мільйони населення УСРР в 1939 році було приписано, а це не дає можливості одержати правильні висновки. Що ж стосується поданих з Москви даних перепису 1937 року, який узагалі був засекречений, то в порівнянні з первинними докумен-тами, що лежать у Києві, цифра, за нашими підрахунками, збільшена на 532 тисячі осіб – до 28.387.609».

Саме так у статті для «УІЖу» писав автор, а 165 тисяч осіб зі спецконтингентів, про які згадується в таємних документах, враховані.

Наші демографи до перепису 1937 року вписали 346,8 тисячі військових. Але це їхня оцінка лише, а не документальна цифра. Тим паче, що колектив авторів визнає, що в них не було детальних даних, необхідних для розрахунку недообліку для України та регіонів республіки.

10. На с. 8 автор наводить свій варіант розрахунку втрат: «Тож коли від уточненої за порайонними результатами цифри кількості населення на січень 1937 року в27.851 тисячі осіб відняти кількість приросту в 1934 році (88,2 тис. осіб), 1935 (417,2 тис.) і 1936 (533,7 тис.) – усього 1.039,1 тис., то маємо станом на 1 січня 1934 року 26.812 тисяч осіб. А мало бути 33.933.400: до кількості населення станом на 1.1.1932 року в 32.680,700 додаємо народжених у 1932–1933 роках в кількості 1.252,700. Різниця таким чином на 1 січня 1934 року – 7.121,400!».

Цей розрахунок є також маніпулятивним.

На жаль, автор не дає посилання на джерело наведеної їм кількості населення «в 27.851 тисяч осіб». Із контексту статті можна припустити, що базову цифру, тобто чисельність населення за переписом 1937 р. у 27 851 тис. осіб, автором взято із додатку до листа О. Асаткіна до ЦК КПУ(б) від 15.01.1937 р. про попередні підсумки перепису 1937 р. Проте, якщо підсумувати чисельність населення по областях, яка наведена у додатку, то у підсумку виходить 27 855,1 тис. осіб (Скоріш за все автором припущено помилку через неуважність). Сам О. Асаткін у листі за основу розрахунку бере інше число: 27 992 тис. осіб (трохи більше за наведений вище розрахунок за додатком) і додає до них 216 тис. осіб інших контингентів і отримує 28,2 млн. У самому листі так і вказано: «За попередніми розрахунками загальна чисельність населення УРСР на 6 січня (без кадрів РСЧА та НКВС) дорівнює 28,2 млн осіб». Усі додаткові контингенти наведено й розписано по пунктах самим О. Асаткіним. Незалежно від того, яким числом оперувати (27 851 або 27 855,1, або 27 992 тис. осіб), в статті автором проігноровано 216 тис. осіб різних контингентів. На якій підставі, якщо воно зазначено у листі? Автор також ігнорує той факт, що до 28,2 млн слід додати чисельність армії та НКВС.

Таким чином, цифра у 27 851 тис. осіб за переписом 1937 р. взята автором, є неповною і заниженою. Вона не відображає підсумки перепису 1937 р.

Методологія розрахунку автором гіпотетичної (без голоду) чисельності населення на початок 1934 р. є такою: до чисельності населення 32,68 млн. на початок 1932 р. він додає зареєстрованих народжених в 1932–1933 рр. Виникає питання: а де смерті за 1932–1933 рр. Виходить, що кількість смертей без голоду мала бути нуль за два роки?

10. Оголошення такого підходу до підрахунку втрат під час Голодомору маніпулятивним, є спробою з боку групи сучасних українських демографів замовчати той факт, що можна попередньо визначити кількість втрат під час Голодомору-геноциду без їхніх кабінетних формул, які не спираються на первинні документи вітчизняних архівів.

Автор подає цифру «в 27.851 тисяч осіб» на основі підрахунку порайонних результатів, які збігаються з виявленими ним окремими вцілілими матеріалами перепису 1937 року, і врахуванням 165 тисяч спецконтингенту, що дописувалися до населення УСРР у 1937 році.

Смертність в 1932–1933 році встановлюється через різницю реальної наявної кількості населення станом на 1 січня 1934 року і тієї його кількості, яка повинна була б бути завдяки приросту за 1932 – 1933 роки. Тому до 32,680 тисяч нами додано кількість народжених за два вказаних роки – 1.252,700 осіб. Таким чином, мало бути 33.933.400. Економіст Держплану УСРР С. Сосновий розраховував цю цифру в 34.258.000. А виявилося тільки 26.812 тисяч. Зрештою, й цифри Асаткіна не зовсім далекі від авторових підрахунків, як це видно із зауважень анонімного рецензента.

Думаю, що кожен з членів ред-колегії завдяки двох дій арифметики спроможний без будь-яких демограф-фічних формул визначити ці попередні втрати, частина з яких припадає, звичайно, на природні.

Зрештою, не дрібні цифрові розбіжності в цій ситуації важливі, які може спричинити помилка калькулятора, а методика підра-хунку на основі існуючих первин-них документів.

11. Автор статті або завідомо вводить читачів в оману, або не знайомий з публікаціями авторів, яких він критикує. Так, його твердження, що демографи («пані Левчук») не подають свої оцінки чисельності людності на початок 1932 р. і 1934 р. (с. 9) не відповідає дійсності. Ці числа у розрізі міського та сільського населення наведено в тому числі у статті в УІЖ, на яку посилається автор.

11. Якби погоджувався б з підходом демографів до визначення ними втрат, то не звертався б до «УІЖу», де вони друкують свої статті.

12. Наприкінці с. 9 автор зазначає: «І при цьому Н. Левчук замовчує, що в цьому та однотипних збірниках по інших областях вміщено не тільки дані про кількість населення станом на 1 січня 1932 року, а й сотні сторінок статистичних звітів про виконання різних народногосподарських планів, у тому числі в перші місяці 1933 року. Зокрема, про виконання завдань зі здачі хліба державі в першому кварталі тоді. Як мені видається, саме про вірогідність цих показників висловлювали своє застереження упорядники, а не про кількість населення, яка вже фігурує з грудня 1931 року в архівних документах і врахована під час утворення областей у лютому 1932 року: усього – 32.548,7 тис., міського – 7.032,9 тис., сільського – 25.515,8 тис. (78,4 %)».

Стосовно цього абзацу слід зазначити таке.

По-перше, твердження автора про те, що упорядники довідників свої слова про неповноту та неточність показників у довіднику, відносять до показників із здачі хліба, а не кількості населення, є саме його, автора, припущенням і домислом. Оскільки у передмові, після зауваги про неможливість гарантувати точність показників, зазначено: «…в довіднику залишено по відповідних розділах вільні графи, що дає змогу виправити окремі помилки, вносити відповідні корективи, відбиваючи зміни в окремих галузях народного господарства в процесі його дальшого зростання». Такі пусті графи є у багатьох таблицях, в тому числі у таблицях із загальною чисельністю населення, тоді як ніяких пустих граф у таблицях із даними про хлібозаготівлі немає. Якби була певність у даних про населення, то пустих граф би не залишали.

12. У статті подано ще й таке: «У кожному з виданих у Харкові управлінням справами Раднаркому УСРР 8 довідників з основних статистично-економічних показників господарства районів відповідних областей і Автономної МСРР перший розділ «Територія та населення» супроводжується спеціальним поясненням до таблиць: «Відомості про територію та населення складено за станом на 1 січня 1932 року за матеріялами Центральної Адміністративно-Територіяльної Комісії при ВУЦВКу, що їх одержано від районних виконавчих комітетів». У цілому ж населення УСРР на той час, згідно з ними, нараховувалося 32.680,7 тисячі осіб населення: міського – 7.127,7 тисячі, сільського – 25.553,0 тисячі.

Автор не вважає, що теоретичні розрахунки демографів більш точні, аніж поточний облік населення органами статистики й внутрішніх справ того часу.

Це так думає анонімний рецензент. А чому б не допустити інший варіант: саме тому, що станом на 26 січня 1933 року упорядники вказаних довідників уже бачили справжнє становище в українському селі, яке вимирало, тому й зняли показники саме сільського населення, бо не могли гарантувати, що його кількість збереглася на рівні 1.01.1932 року. Зрештою, так і було, бо тодішня статистика дає на 1.01.1933 вже тільки 31.901 тис. осіб, а не 32,680 тисяч, як на 1.01.1932 року.

13. На с. 10 (абзац 1) на базі даних 8 довідників (про точність оцінки чисельності населення у цих довідниках зазначено у попередньому пункті) автор розраховує чисельність населення УСРР і на початку абзацу 2 зазначає, що «ці дані були стверджені обліком міської і сільської людності, які проводилися в 1931 році».

Для підтвердження своїх розрахунків автор знову вдається до різних надуманих припущень та здогадів.

Загальновідомо, що у квітні-травні 1931 р. було проведено облік міського населення у формі перереєстрації осіб, що мають і не мають права на одержання забірних документів. Перереєстрацію проводили органи споживкооперації за активної допомоги планово-статистичних інстанцій.

Що ж до реальності обліку сільської людності, то спроби автора статті знайти сліди централізованого обліку сільських мешканців у 1931 р. виявилися марними, його не було взагалі. Оцінка ж загальної чисельності сільської людності УСРР на 1.01.1932 р. була зроблена за прийнятою в статистичних органах схемою поточних розрахунків.

13. Автор і далі залишається на своїй позиції, оскільки виявив в архівних фондах Наркомату праці УСРР інструкцію про облік сільського населення, а також дві об’ємні теки листування з райвиконкомами про підготовку і перебіг цієї важливої роботи в сільській місцевості. З нього виходить, що через запізнення з друком спеціальних бланків, які надійшли на місця лише в жовтні, облік затягнувся, відтак його попередні результати підбили фактично станом на 2 грудня 1931 року, об’єднавши з даними тодішнього міського перепису. За нашими підрахунками, кількість населення УСРР на вказану дату становила 31.843.376 осіб (без Молдавської АСРР).

14. Для обґрунтуванням використання цифр з довідників автор посилається на С. Соснового, який використовував у своїх розрахунках дані офіційної статистики. Так, на с. 11 зазначається, що за виданим у 1935 р. Управлінням народно-господарського обліку УСРР довіднику «Народне господарство УСРР» чисельність населення на 1.01.1933 р. становить 31.901.500 душ.

На підтвердженням того, що поточні оцінки чисельності населення того періоду, опубліковані в довідниках, не відповідають дійсності, є доповідна записка заступника начальника Сектора населення і охорони здоров’я ЦУНГО Держплану СРСР М. В. Курмана до начальника сектора С. Каплуна від 7 червня 1934 р.: «…просимо врахувати, що окремі місця, зокрема Україна та Північний Кавказ, ставлять питання про зниження загальної чисельності населення вже на 1 січня 1933 р. (на думку українських працівників чисельність населення України вже на 1 січня 1933 р. повинна бути знижена на 1 млн. 200 тис.)» (переклад з російської).

Якщо самі статистики вимагали зниження чисельності на 1 млн 200 тис. на 1 січня 1933 р., тобто замість 31,9 мало бути 30,7, тоді і цифра на початок 1932 р. в 32,68 має бути також знижена. Інакше виходить, що 32,68 – 30,70 = 1,98, тобто що чисельність населення за 1932 р. зменшилась на 2 млн осіб, але жодна статистика таке велике зменшення не підтверджує.

14. Повний текст у статті такий: «Цю цифру визнає і діаспорний дослідник С. Сосновий, який до Другої світової працював у Держплані УРСР. У своїй статті «Правда про голод на Україні в 1932–1933 роках» він, зокрема, зазначав: «Хоч як большевики заперечували наявність голоду на Україні, проте в двох надрукованих офіційних джерелах наведено цифри населення на 1 січня 1932 р. і на 1 січня 1933 р., які, стверджуючи факт загибелі з голоду значної кількости населення, в той же час дозволяють уточнити, скільки загинуло в 1932 р. і скільки в 1933 р.

Перше джерело – «Довідник з основних статистично-економічних відомостей», виданий у 1933 р. За цим довідником на 1.1.1932 р. на Україні було 32.680.700 душ (цифра цілком збігається з нашими обрахунками населення на цю дату, оскільки при її обчисленні управління справами виходило з того відсотку приросту населення, що й ми, а саме 2,3 відсотка.

Приймаючи щорічний природний приріст населення в 2,36 відсотка (ця цифра була зафіксована в 1924 – 1927 роках) за даними виданого в 1939 році в Харкові «Збірника статистично-економічних відомостей про сільське господарство України», С. Сосновий писав: «ми, за формулою складних відсотків, на 1 січня 1932 року мали 32.680.700 душ, на 1 січня 1933 року повинні були мати 33.406.100 душ, а на 1 січня 1934 року – 34.258.000 душ».

Якщо статистики на місцях ставили питання про зниження кількості населення станом на 1 січня 1933 року, то очевидно, вони вже бачили втрати за 1932 рік. Хто їх порахував нині? Цілком цифра у 1, 2 млн, а то й більше втрат для УСРР за 1932 рік є вирогідною – хто порахував померлих з весни того року в Росії й Білорусі наших прохачів хліба, а скільки їх не доїхало до тих регіонів і лежать невідомими в братських могилах біля залізничних станцій, скільки їх потопилося в Збручі й Дністрі, скільки там їх розстріляли радянські прикордонники…

Тобто наведений анонімним рецензентом документ свідчить на користь автора статті про вищу смертність, ніж намагаються подати демографи. До речі, цифра 31,9 млн уже фігурує станом на 1 жовтня 1932 року, тому за останні три місяці втрати могли зрости ще більше, що на користь версії, чому українські статистики просили зменшити кількість населення станом на 1 січня 1933 року на 1.200 млн осіб.

15. Автор у своїй статті оперує до розрахунків С. Соснового (див. с. 11), який одним із перших здійснив спробу оцінити втрати від Голодомору на науковій основі. (Опустимо той факт, що С. Сосновий не здійснював критичної оцінки якості даних демографічної статистики). Автор вибірково бере цитату із публікації С. Соснового наводить оцінку втрат 7,5 млн, при цьому «забуваючи» продовжити слова С. Соснового: «…Нам доводилось чути про значно більші числа. Називають 6, 8 і більше мільйонів. Безперечно, це перебільшені дані. Коли мати на увазі лише померлих у 1932 та 1933 роках, не рахуючи зменшення приросту населення за час після 1933 року, то число загиблих безпосередньо з голоду буде, яке про це сказано раніше, близько 4,8, можливо 5 млн. людей».

Тобто автор вибірково наводить число втрат, яке найближче до його особистих оцінок.

15. С. Сосновий не мав під рукою документів переписів 1937 і 1939 років, він не знав про фальсифікацію перепису 1939 року, тому й наводив різні цифри втрат, які висувалися окремими авторами.

Якби ж С. Сосновий знав про те, що в результаті двох переписів (1937 і 1939 років) до реального населення України приписано 2 мільйони, то цілком ймовірно, що він написав би так: «Коли мати на увазі лише померлих у 1932 та 1933 роках, не рахуючи зменшення приросту населення за час після 1933 року, то число загиблих безпосередньо з голоду буде, як про це сказано раніше, близько 6,8, можливо 7 млн. людей».

Але щодо кількості населення УСРР станом на 1 січня 1932 року С. Сосновий не вагався, про що рецензент зовсім не згадує. А ця цифра, як можемо переконатися, вирішальна для підрахунку втрат від Голодомору, оприлюднення й сприйняття її найбільше бояться наші демографи.

16. Текст на с. 10: «На жаль, згаданий «українсько-американський колектив демографів», який узяв на себе місію визначати методику щодо підрахунку втрат від Голодомору 1932 – 1933 років, фактично не обізнаний не тільки з матеріалами повоєнної української діаспорної преси, а й з первинними документами українських архівів, відтак його «новації» відірвані від реальних міграційних процесів, що тоді відбувалися, і не дадуть позитивного результату» ставить за мету необґрунтовано дискредитувати опонентів в очах читачів. Достатньо ознайомитись з переліком посилань до праць «українсько-американського колективу демографів», щоб усвідомити заангажованість автора. У той же час, сам автор не наводить аналізу праць ані українських, ані закордонних авторів.

16. Автор продовжує залишатися на своїй думці, що праці українсько-американського колективу демографів не несуть новизни, оскільки не спираються на первинні документи українських архівів. У цьому плані не несуть наукової но-визни і ті праці закордонних авторів, до створення яких долучалися наші демографи. Автор позаторік дав ана-ліз однієї з таких книг, до створення якої долучалися «в позаробочий час» окремі наші демографи, про що вони самі розповіли привселюдно.

Крім того, учасники конференції у Фресно в 2017 році були свідками представлення проекту так званої Мапи Голодомору спільно з Україн-ським інститутом Гарвардського уні-верситету. Запевнивши присутніх, що завдяки цьому проекту можна буде натиском кнопки дізнатися про втра-ти будь-якого району, представники «українсько-американського колек-тиву демографів» Г. Побережний і О. Воловина на запитання, а як врахо-вані втрати народжених після пере-пису 1926 року, не змогли відповісти. То причому тут автор статті, коли представники «українсько-амери-канського колективу демографів» самі себе дискредитують.

17. Також на с. 11 зазначається, що «ніякими документами не підкріплюється твердження про безповоротний виїзд 3 мільйонів українських селян до Росії під час Голодомору» (маючи на увазі твердження «українсько-американського колективу демографів»). Це твердження автора не відповідає дійсності і є його вигадкою.

Таким чином, автор свідомо подає неправдиву інформацію стосовно своїх опонентів.

17. Якщо анонімний рецензент від імені українсько-американського колективу демографів відрікається від праць професора Станіслава Кульчицького, який стояв біля витоків цієї групи й бере активну участь у її роботі, чому автор не раз був свідком, у тому числі на круглому столі в Інституті демографії, де ця цифра звучала з уст С. Кульчицького й ніким з демографів не була спростована, то залишається лише розвести руками.

А крім того постає питання: на основі яких архівів автори першої згаданої статті в «УІЖі» встановили кількість (576 тисяч) осіб, що вимушено покинули Україну в 1929 – 1933 роках? А де дані про кількість тих, хто з них повернувся до 1937 року?

18. На с. 13 автор зазначає, що «… до УСРР зі сходу й півночі спрямовувався величезний потік робочої сили, яка заповнювала вакансії на новобудовах». Далі в статті йдеться про потреби УСРР у робочій силі та плани вербування. Потім автор зазначає: «Було завербовано за березень, квітень і 20 днів травня лише 1.010 чоловік, у тому числі, з УСРР – 479, ЦЧО – 309, Татарстану – 212 і БСРР – 10».

Таким чином реально було завезено 309+212+10=531 особу. Тобто теза автора про «величезний потік робочої сили» не є обґрунтованою.

18. У поданій до «УІЖу» статті це питання висвітлюється на сс.12 – 15, а анонімний рецензент вириває з контексту 2 рядки про вербування робочої сили тільки до тресту «Сталінвугілля» за три неповні місці, а подає це як наданий автором результат завезення нібито до всієї України.

Якщо члени редколегії «УІЖу» дозволяють так над ними глумитися, то єдине виправдання для них, якщо вони справді не читали ні статті автора, ні рецензії аноніма.

Але хтось же в редакції читав, бачив ці маніпуляції. Чому ж тоді не було поставлено до відома всіх членів редколегії?

19. Також на с. 13 автор зазначає, що «Традиція завезення робочої сили з-поза меж УСРР набула особливого розвитку з початком Голодомору». Далі по тексту автор подає дані дуже строкато: пише про завдання щодо «вербовки робочої сили», про «мобілізацію робочої сили», про «нестачу робочої сили», про «самоплив робочої сили», що є доволі різними поняттями. При чому в окремих випадках не виділяє переміщення робочої сили в межах України.

Згодом (с. 14–15) автор наводить великі числа, які свідчать про «не освоєння нарядів на вербування» на Середній Волзі підприємствами УСРР, що входить у суперечку з тезою самого автора про завезення великої кількості робочої сили з поза меж УСРР.

Наведена на с. 15 таблиця про механічний рух населення Харківської області з-поза меж УСРР ілюструє міграційний оборот і також свідчить проти позиції самого автора.

Розраховане на основі цієї таблиці сальдо зовнішньої міграції для Харківської області становить: 1932 – 19,5 тис., 1934 – 15,4 тис., 1935 – 5,8 тис., 1936 р. – 23,3 тис. І це в одній з найбільших за чисельністю населення області, де було понад 5 млн осіб. Коефіцієнт сальдо міграції становить від 1 до 4,6 особи на тисячу населення за ці роки. Тобто, ні про який «величезний потік робочої сили» не йдеться.

19. Неосвоєння нарядів на завезення робочої сили не означає, що вона не завозилася з-поза меж УСРР.

У той же час переміщення робочої сили в межах УСРР абсолютно не впливає на підрахунок втрат від Голодомору, про це демо-графи мають знати краще істориків і статистиків.

Дуже дивною є претензія до авто-ра щодо того, що на Харківщину завезено більше за 1932–1936 роки, ніж виїхало з неї за межі УСРР.

Навпаки, це якраз підтверджує позицію автора, а не заперечує її щодо того, що до УСРР за вказані роки завезено більше, ніж виїхало. У чому ж тоді автор статті протирічить сам собі, важко збагнути. Швидше всього, що анонімний рецензент не знає, де солома, а де сіно.

А підтвердження великого напливу робочої сили з-поза меж УСРР буде тоді, коли проаналізу-ються документи всіх заводів, фабрик і будов, які приймали її в себе в 1932–1936 роках і де вона залишилася до часу перепису в 1937 році. От тоді й можна буде говорити про реальні втрати українського народу в 1932–1933 роках.

20. На с. 17–19 автор наводить таблицю, на базі якої проводить певні розрахунки та зазначає, що «У Київській області, як бачимо, абсолютні втрати в 1932–1933 роках – щонайменше 1.489.709 осіб»(с. 20).

Цей розрахунок – або свідчення некомпетентності автора в царині демографії, або свідома підміна понять.

Передостанній стовпчик, за яким автор і визначив «абсолютні втрати», – це різниця чисельності між 1934 і 1932 рр. Але це – зміна чисельності населення, а не померлі. Отже, наведена вище цифра по Київській області «абсолютні втрати в 1932–33 рр. у 1 489 709 осіб» – це різниця чисельності населення за два роки між 1934 і 1932 рр. Але це не є втрати! Ця різниця складається за рахунок зміни динаміки народжень, смертей та міграції.

Цей розрахунок також свідчить про певне маніпулювання. У цьому випадку автор бере за підхід розрахунок втрат як різницю двох цифр чисельності населення на початок 1934 і 1932 рр. Тоді, якщо використовувати цю логіку розрахунків, то можна взяти дві офіційні цифри чисельності населення для України: 32,68 (на 1 січня 1932 р. із довідника) і 30,33 на 1 січня 1934 р. Тоді згідно з таким авторським підходом втрати будуть становити 2,35 млн для усієї України.

20. Коли рецензент звинувачує автора статті в некомпетентності в царині демографії, або свідомій підміні понять за таблицю про рух населення по районах Київської області за 1932 – 1933 роки, то до демографії це не має жодного відношення, бо ж це звичайна статистика. Тим паче вона не повна, бо не здано величезної кількості звітів від сільрад про смертність за 1933 рік, про що наголошує автор, а рецензент замовчує цей факт.

Але найбільше дивує, що в цьому випадку рецензент знову хоче поглумитися над членами редколегії. Він пропонує їм відняти від цифри «32,68 (на 1 січня 1932 р. із довідника) і 30,33 на 1 січня 1934 р. Тоді згідно з таким авторським підходом втрати будуть становити 2,35 млн для усієї України».

Однак це рівень і логіка мислення анонімного рецензента, і словосполучення «30,33 на 1 січня 1934 р.» він придумав, аби дискредитувати автора. У статті такої цифри немає. Автор чітко вказує на вирахувану ним цифру кількості населення УСРР станом на 1.01.1934 року – 26.812 тисяч осіб. На жаль, ніхто з членів редколегії, виносячи свій вердикт про недоцільність публікації цієї статті, не звернув уваги на те, як їх підводить занадто велика довіра до анонімного рецензента.

21. На с. 23–26 автор наводить дані по трьох районах щодо наповнюваності початкових класів, на підставі чого робить висновок, «цілком вірогідним є втрата у 1932–1933 роках щонайменше 3 мільйонів першокласників і майбутніх школярів початкових класів» (с. 27). Далі автор зазначає: «А якщо додати до цих жертв Голодомору і тих, хто в 1933 належав до середнього і старшого шкільного віку, то матимемо ще мінімум півмільйона жертв». У наступному абзаці робиться висновок: «Виходячи з того, що втрати тільки дітей дошкільного і шкільного віку становили щонайменше 3,5 мільйона осіб, вважаємо цілком реальним, що мінімум 7 мільйонів населення УСРР стали жертвами Голодомору-геноциду 1932 – 1933 років» (також с. 27).

Звернення до шкільної статистики міжпереписного періоду є ще однією дослідницькою «новацією» автора для підкріплення доказової бази його числа втрат в 7 млн осіб. Використовуючи незамислувату схему аргументації, підкріплену фрагментарними, нерепрезентативними даними руху школярів в УСРР у 1930-х роках (наведені дані по трьох районах областей з найвищим рівним втрат), автор безпідставно розповсюджує ці дані на усю країну. Далі автор навіть не робить спроби хоч якось обґрунтувати втрати серед дітей середнього та старшого шкільного віку, а просто бере «зі стелі» число «мінімум півмільйона жертв». Знову ж таки, це неприховано робиться з метою «дотягнути» до числа «мінімум 7 мільйонів».

21. Прикро, що члени редколегії прийняли негативну позицію анонімного рецензента і щодо перевірки кількості втрат дітей через наповненість перших класів у 1932 – 1940 роках, що є допоміжним у визначенні втрат. Якби вони уважно прочитали сс. 24 – 28 статті, то переконалися б, що там зовсім не так пишеться, як їм підніс рецензент. Бо запропонована схема підкріплена не «фрагментарними, нерепрезентатив-ними даними руху школярів в УСРР у 1930-х роках» і не тільки даними «по трьох районах областей з найвищим рівним втрат», як пише рецензент.

По-перше, в статті аналізуються дані з 6 районів 4 сучасних областей, які розміщуються в поліській, лісостеповій і степовій зонах України, тобто регіони з різними природно-кліматичними умовами, що мало значення під час Голодомору. І саме тому, що дані дитячої смертності з усіх регіонів по суті співпадають, автор і зробив висновок щодо смертності учнів початкових класів у вказаний період у 3 мільйони.

А підставою для такого висновку послужили і дані про народження за 1924–1932 роки, що склало в сумі близько 10 мільйонів осіб (1924 – 1.162,9, 1925 – 1.196,8, 1926 – 1.207,9, 1927 – 1.184,4 тисячі, 1928 – 1.139,3, 1929 – 1.080,0, 1930 – 1.023,0, 1931 – 975,3, 1932 – 782,0), і те, що дитяча смертність під час Голодомору в різних селах коливалася від 38 до 52 відсотків зареєстрованих смертей, цілком вірогідним є втрата у 1932–1933 роках щонайменше 3 мільйонів майбутніх першокласників і школярів початкових класів. І втрата учнів 5 – 10 класів у півмільйона також не взята зі стелі, а виведена на основі аналізу дитячої смертності за оригіналами органів ЗАГСу, де вони збереглися й автором проаналізовані.

Кожен неупереджений читач може переконатися з порівняльного аналізу зауважень анонімного демографа і реальних посилань на статтю для «Українського історичного журналу», що його редколегія повним складом або не знайомилася з цими матеріалами, або свідомо закрила очі на явні недоречності в закритій рецензії. Очевидно, що йдеться про останнє, бо якби було бажання вияснити істину, то автора покликали б на засідання редколегії для пояснень, тим паче, що вона відбувалася до запровадження карантину.

Тому й залишається без відповіді конкретне запитання: хто зацікавлений у тому, аби історична правда не була встановлена? Для чого вказані демографи й епізодично примкнулі до них окремі історики відмовляються брати офіційні цифри кількості населення УСРР станом на 1 січня 1932 року, а викори-стовують для розрахунку втрат від Голодомору-геноциду 1932–1933 років дані всесоюзних переписів 1926 і 1939 років, тим паче, що після першого до 1932 року народилися мільйони людей, а останній ще й сфальсифікований на 1,5 мільйони осіб? І взагалі, яке відношення перепис 1939 року має до цього підрахунку, коли вже відбувся перепис 1937 року? Саме його уточнені дані і є базою для визначення кількості населення УСРР станом на 1 січня 1934 року.

З огляду на те, що Голодомор-геноцид 1932–1933 років є свідомим масовим народовбивством, основним напрямком дослідження цієї трагедії мусить бути історико-криміналістичний на базі офіційних статистичних даних, а демографічні розрахунки можуть слугувати лише допоміжним інструментом для визначення конкретної кількості жертв цього злочину, як це можна робити у випадку з порівнянням кількості народжених і прийнятих у 8-річному віці до першого класу у конкретних населених пунктах.

А самопризначення частиною українських демографів диктувати умови підрахунку втрат від Голодомору-геноциду 1932–1933 років без детального вивчення первинних документів українських архівів – це всеодно, що бігти попереду паровоза. Воно призводить до завищеної власної самозначущості й бажання, замість наукової дискусії, просто оголосити опонента невігласом у царині демографії й нав’язувати суспільству вироблену заздалегідь потрібну цифру, що й пропонував професор Олег Воловина під час Міжнародної наукової конференції в Каліфорнійському університеті (Фресно, США) в 2017 році: «Давайте зберемося в тісному колі й домовимося про цифру втрат».

Однак автор цих рядків привселюдно відмовився від цього хибного шляху. Бо не повинні теорії американського професора Олега Воловини, що появилися після прийняття в Україні Закону про Голодомор-геноцид і поєднанні із заокеанськими грантами для наших демографів, превалювати в наукових дослідженнях щодо підрахунку втрат від Голодомору-геноциду 1932–1933 років. Первинних документів українських архівів за 1932–1936 достатньо, аби не кулуарним способом встановити істину, а через відкриту дискусію.

За таких обставин не виникатиме питання щодо еміграції євреїв з УСРР після 1936 року, чи вивезення ув’язнених і переселення селян тоді ж, чим переймаються демографи, – це немає ніякого відношення до нашої теми. Не стосуються безпосередньо підрахунку втрат у 1932–1933 роках і «надлюдські» зусилля демографів щодо встановлення реальних статево-вікових груп під час перепису 1939 року – вони можуть звітувати про це хіба що перед своїми зарубіжними ґрантодавцями, якщо ті ставили подібні завдання.

І якщо я вже такий неук, як мене постійно виставляють демографи, з чим, виходить, погодилися і члени редколегії «Українського історичного журналу», підтримавши вимогу анонімного рецензента не друкувати моєї статті, то хотів би одержати лише одну відповідь від одних і других з такого питання. З членів редколегії це стосується передусім Володимира Рички і Валерія Солдатенка, котрі і в 1989 році мали цей статус. Тоді вони благословили до друку статтю, в якій є такі рядки: «У 1931 р. в селах республіки народилося близько 806 тис. чол., з яких до 1939 р. дожило приблизно 394 тис., тобто менше половини – 48,9 %. У 1930 р. тут народилося 876 тис. чол., а в 1939 р. зафіксовано лише 500 тис. восьмирічних (57 %). У 1929 – 929 тис. – у 1939 – 416 тис. (45 %)».

Відтак виникає логічне запитання: а чому ж тоді ці двоє членів редколегії сьогодні проти моєї статті, де наводяться навіть нижчі втрати дітей окремих вікових груп. І чи оцінили сучасні демографи вказану статтю 30-річної давнини як «незамислувату схему аргументації, підкріплену фрагментарними, нерепрезентативними даними руху школярів в УСРР у 1930-х роках»? Чи не звинувачували її авторів у тому, що вони взяли наведені дані «зі стелі»?

… Минуло півроку відтоді, як я направив членам редколегії «Українського історичного журналу» свої пояснення, що вище наводяться. Ні від кого відповіді не одержав – нібито, як і в радянські часи, можна не звертати увагу на будь-які заяви. Тоді партія дозволяла топтатися по гідності автора, який прагнув, аби його принаймні вислухали, а сьогодні члени редколегії «Українського історичного журналу» зверхньо, на власну руку вважають, що їм також усе дозволено – насамперед глумитися над правом критикованого на сторінках їхнього видання подати тим самим читачам іншу позицію.

Догоджаючи певним зовнішнім силам щодо замовчування правди про Голодомор-геноцид 1932–1933 років, члени редколегії «Українського історичного журналу», очевидно, сподіваються на якісь дивіденди. За сучасних обставин вони можуть бути лише одними – втратою довіри читачів до свого видання. Особливо ж, коли піднято руку на святе – встановлення істини про найбільший злочин проти української нації.

Володимир Сергійчук,
завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор

Карантин для правди про Голодомор-геноцид 1932-1933…

КАРАНТИН ДЛЯ ПРАВДИ ПРО ГОЛОДОМОР-ГЕНОЦИД 1932–1933 РОКІВ,
або чому «Український історичний журнал»
став рупором недобросовісних дослідників

ПЕРВИННІ ДОКУМЕНТИ УКРАЇНСЬКИХ АРХІВІВ
ЯК ГОЛОВНЕ ДЖЕРЕЛО ДЛЯ ВСТАНОВЛЕННЯ КІЛЬКОСТІ ВТРАТ
ПІД ЧАС ГОЛОДОМОРУ-ГЕНОЦИДУ 1932–1933 РОКІВ

Часоплин

«Воля дужча за всяку неволю» 230-і роковини пам’яті Григорія Сковороди

Україну врятує військова демократія

Всеукраїнська визвольна війна або Кінець 1000-літньої руської кабали

Листопад 2024
Пн	Вт	Ср	Чт	Пт	Сб	Нд
				1	2	3
4	5	6	7	8	9	10
11	12	13	14	15	16	17
18	19	20	21	22	23	24
25	26	27	28	29	30

КАРАНТИН ДЛЯ ПРАВДИ ПРО ГОЛОДОМОР-ГЕНОЦИД 1932–1933 РОКІВ, або чому «Український історичний журнал» став рупором недобросовісних дослідників

ПЕРВИННІ ДОКУМЕНТИ УКРАЇНСЬКИХ АРХІВІВ ЯК ГОЛОВНЕ ДЖЕРЕЛО ДЛЯ ВСТАНОВЛЕННЯ КІЛЬКОСТІ ВТРАТ ПІД ЧАС ГОЛОДОМОРУ-ГЕНОЦИДУ 1932–1933 РОКІВ

Читати ще

КАРАНТИН ДЛЯ ПРАВДИ ПРО ГОЛОДОМОР-ГЕНОЦИД 1932–1933 РОКІВ,
або чому «Український історичний журнал»
став рупором недобросовісних дослідників

ПЕРВИННІ ДОКУМЕНТИ УКРАЇНСЬКИХ АРХІВІВ
ЯК ГОЛОВНЕ ДЖЕРЕЛО ДЛЯ ВСТАНОВЛЕННЯ КІЛЬКОСТІ ВТРАТ
ПІД ЧАС ГОЛОДОМОРУ-ГЕНОЦИДУ 1932–1933 РОКІВ